czesc 2.indd

щоб не вбивали моєї дитини, що ми нічого не зробили злого, що минічого не винні, що тут живемо. Один з бандитів промовив: „Ми ідзємипаренсет кілометрув ту до вас, ажеби вас вшисткіх вимордовацьдо ногі”. В тому часі бандити стрілили в мойого батька, який скоросконав, потім в мою маму. Після мами вбили кузина мойого чоловіка,а сусід вспів втекти.Тепер приступили до моєї донечки, яка кинулась до мене на шию,просила простити її все, цілувала мене, просила попрощати батька.Ще раз звернулася до бандитів і просила помилування. На цей раздістала кулю в шию. Я кинулася її рятувати, але бандити почали стрілятив мене. Дістала я три кулі, дві в рам’я, одну в пальці. Дівчинасконала скоро. Банда думала, що зі мною вже кінець і кинулася до бабусі.Вбили її, а дитини не зачіпали. Коли з нами покінчили, запалилихату і пішли. Я в той час зібрала всі свої сили, встала, попрощаласяз донечкою, яка була мертва і поволі дійшла до схрону. За мною, однак,лишилися сліди крови, дряпала я нігтями землю і засипала сліди.В схроні почула себе зовсім погано. Кровотеча була сильна. Серцемоє ослабло. Підкріпившись водою, яку знайшла в ямі, прийшла досвідомості. За якийсь час почула знову голоси бандитів: „Поліч чи сонвшисци побіці”. Одначе не знали, скільки нас всіх було і скільки убили.До ями вже не заглядали. Добили лише стареньку бабусю і вбилидитину, яка була під опікою старенької.В схроні пересиділа я до пізного вечора. Біля 9-ої год. вечір прийшладо мене матір убитої дитини. Вона власно сказала мені, що в селібандитів вже нема і що мені треба перейти до хати, яка була не спалена.Це була польська хата і банда її не підпалила. В хаті було більшелюдей. Багато було ранених. Фельчер Зелинський давав першу поміч.На ранок всіх тяжче ранених відіслано до шпиталю в Грубешеві 1 .Грубешів, 21 IV 1944 р.(—) Анастазія ШуфельДА СБУ, Ф. 13, спр. 376, т. 34, арк. 235.Оригінал, машинопис.Примітки1Інший опис цих подій польською стороною див.: Związek Walki Zbrojnej – ArmiaKrajowa..., s. 173–183; J. Markiewicz, Partyzancki kraj..., s. 151–158; G. Motyka, Tak było...,s. 186–190.1326