Ð£ÐºÑÐ°ÑÐ½ÑÑÐºÐ¸Ð¹ Ð¶ÑÑÐ½Ð°Ð»

Український журнал 

12|2006 

ціна 30 Kč 

Я ніколи не був 

революціонером, а все 

ж засадничо не можу 

погодитися з популярною 

тезою, котру часто й охоче 

поширюють московські 

пропаґандисти та їхня 

малоросійська челядь. Що 

„Світ без кордонів“ 

українська незалежність, 

передбачає різні варіанти 

мовляв, упала українцям 

реалізації – це може 

на голови несподівано 

бути світ відкритих, 

й незаслужено і що, 

взаємовигідних паритетних 

властиво, нікому, крім 

стосунків, а може й бути 

жменьки україномовних 

світ, у якому егоїстичні 

інтеліґентів, вона не була 

прагнення одних отримали 

потрібною. 

більшу можливість 

Микола Рябчук 

задовольнятися за рахунок 

інших. 

Андрій Бондаренко 

Тема: 

19 

Зміна пропорцій 

19 

Куди зникли дисиденти? 

Про втрачені шанси 

Велике 

100 днів війни 

Від монополії до олігополії

вдома на чужині 4 

Пів століття легального 

українства в Польщі 4 

Володимир Лібовицький – 

автор української сюїти 6 

Мертві бджоли не гудуть 7 

гості 8 

„Польща повинна негайно 

визнати незалежність України” 

Розмова з Боґумілою Бердиховською 8 

Обкладинка: Літо 1990. 

Жебрак на Хрещатику. 

На задньому плані – міліціонери 

в цивільному. 

Фото: Дмитро Клочко 

тема: 12 


Зміна пропорцій 13 

Георгій Касьянов 

1991 16 

Олесь Доній: 

Про втрачені шанси, 

ідеали та політику... 19 

Петро Андрусечко 

Леонід Кравчук – 

між комунізмом та демократією 22 

Володимир Поляков 

Від монополії до олігополії 23 

Богдан Олексюк 

Куди зникли дисиденти? 26 

„Український журнал“ 

Інформаційний культурно-політичний 

місячник для українців у Чехії, Польщі 

та Словаччині 

№ 12 (18), 2006, рік другий 

Видає: РУТА, e-mail: ukrzur@seznam.cz 

Редколегія: 

Прага – Ленка Кнап (головний редактор), 

Богдан Копчак, Богдан Зілинський, 

Рене Кочік, Інна Біланин, Яна Леонтієва 

Варшава – Ростислав Крамар, 

Петро Тима, Анна Коженьовська-Бігун, 

Ярослав Присташ 

Пряшів – Мирослава Мушинка, 

Івана Ґрешлик, Олесь Мушинка 

Київ – Богдана Матіяш, 

Петро Андрусечко 

Коректор: Надія Іздрик 

Художнє оформлення 

та верстка: Ондра Гулеш 

Часопис видається за фінансового 

сприяння Міністерства культури ЧР та 

Міністерства закордонних справ України 

За достовірність викладених фактів 

відповідає автор статті. 

Редакція залишає за собою право 

не у всьому погоджуватися з думками 

і поглядами авторів, скорочувати 

матеріали і виправляти мову. 

Рукописи не повертаються. 

Реєстрація: МК ČR E 16026 

зміст 

з краю 28 


за повноваження 28 

Анекдоти, які перестають 

бути смішними 29 

Вступ до WTO під загрозою 30 

Шпигунська драма в Лондоні 31 

Саркофілія та Сеголеноманія 32 

Україна втрачає позиції 

на ринку озброєнь? 33 

ВР іґнорувала президентський 

законопроект про Голодомор 34 

культревю 36 

Володимир Єшкілєв: 

„Усі ці люди в глибокій дірі“ 36 

Дачна пригода або 

Сироти і Летюче Зло 38 

„Філософський камінчик“ 

Зіновія Бережана 40 

Велике Ψ 41

вдома на чужині 

Пів століття легального 

українства в Польщі 

Наш читачу! 

В ці дні 15 років тому українці вибрали незалежність. 

Ми не могли оминути цю тему і тому 

пропонуємо пригадати собі події, які сталися не 

так давно, але які в силу наступних подій і буденного 

життя покрилися в нашій пам’яті легким 

туманом. 

До речі, саме під час підготовки цього числа 

Чехія і Словаччина святкували 17 річницю Оксамитової 

революції. Чи, може, точніше буде сказати 

„згадували”, а не „святкували”. Цікаво, що як 

в Україні, так і в Чехії донині ведуться суперечки 

про те, хто насправді зробив найбільше, хто першим 

усе запланував, хто і коли вчинив найбільшу 

помилку і, зрозуміло, – в який момент було 

втрачено ШАНС... Колишні чеські студентські 

лідери – так само, як і українські – звинувачують 

ди сидентів за брак відваги та послідовності. 

Вперше, оглядаючи кадри з Оксамитової революції, 

я відчула, наскільки ми далеко від тих 

подій. І не тільки через те, що все грало для нас 

тепер уже неприродним сірим кольором. Цього 

разу згадували дні 89-го не лише студенти і дисиденти, 

але відважились з’явитися на екрані 

й колишні номенклатурні кадри. Найцікавішою 

для мене стала розмова з колишнім секретарем 

Празького міського комітету Комуністичної партії 

та членом ЦК Мирославом Штєпаном, який на 

запитання, чи краще йому жилося тоді, чи сьогодні, 

відповів приблизно такими словами: я почуваюся 

нині вільніше і краще, але тоді був інший 

світ, тоді мені просто бракувало фантазії, аби 

щось подібне уявити. Штєпан цього року вперше 

після подій 1989-го голосував на парламентських 

виборах за комуністів. Каже, що хоча вони 

й викинули його з партії, та їхня нинішня програма 

сьогодні йому видається найближчою. Вам це 

нічого не нагадує? 

Номер, який Ви тримаєте в руках, – останній 

у цьому році. Віримо, що „Український журнал” 

уже став Вашим тихим другом, і Ви виявите бажання 

отримувати його і в наступному році. Як 

різдвяний подарунок нашим читачам із Чехії 

та Словаччини висилаємо спеціальне видання 

„Українського журналу” чеською мовою. Власне 

кажучи, цей подарунок ми задумали для Ваших 

знайомих і близьких, яким важко читати українською, 

але яким небайдужі Ваші проблеми і радощі. 

Такі подарунки плануємо на майбутнє і для 

інших країн, в інших мовних варіантах. 

Бажаємо гарних свят і до зустрічі у 2007 році. 

Нарешті формула святкування відійшла від помпезного 

врочисто-академічного святкування. Загальний 

образ подій, що відбулися нещодавно у Варшаві, 

спонукує до роздумів над майбутнім української 

громади Польщі. 

10–12 листопада 2006 р. відзначено круглу дату 

організованого життя українців Польщі. Святкування 

ювілею у Варшаві мало кілька аспектів. Перший — це 

50-ліття Українського культурно-суспільного товариства 

(УCKТ), що було засноване 16–18 червня 1956 

року на установчому з’їзді організації. Тоді польська 

влада на хвилі відлиги погодилася на створення 

української організації і тим самим визнала існування 

української національної меншості в Польщі. Раніше 

навіть слово „українець“ заборонялося і вживався 

лише термін „переселенець ‚В’” (від назви акції „Вісла”). 

Визнавши нас, українців, поляки разом із тим 

встановили жорсткий контроль над громадським життям 

у рамках єдиної допустимої і дозволеної установи. 

Варто додати, що культурне життя формувалося ще за 

сталінщини щонайменше з 1951 року. 

Під час цьогорічних урочистостей було проведено 

і дискусію „Між тотожністю й асиміляцією“, на якій молоді 

українські історики, що мають доступ до архівів, 

відкрили багато невідомих сторінок минувшини нашого 

політичного і суспільно-культурного життя. Піднімалися 

теми стеження за невигідними діячами, боротьба 

з українським націоналізмом, залишками упівців, Греко-католицькою 

церквою, контроль над Православною 

церквою, історія виникнення УСКТ і т.п. Треба 

сказати, що українська громада Польщі намагається 

осмислити своє післявоєнне минуле. Незабаром ми 

станемо перед клопіткою темою — колаборацією чи 

то пак агентурною співпрацею українців зі Службою 

безпеки Польщі. Інформація з цього приводу може 

спричинити конфлікти в нашій громаді, у Церкві. Доведеться 

змиритися і визнати факт, що таке було. 

Важливим, на мою думку, цього разу було і ствердження, 

що без огляду на тотальний контроль, УСКТ 

стало вагомим чинником культурного життя української 

громади Польщі. Його створення люди сприймали 

з ейфорією. Зрештою, в часи комуністичної влади 

це була єдина допустима й дозволена форма діяльності. 

Але такі умови спричинилися і до надмірного 

патерналізму названої організації над регіональними 

ініціативами, що дається взнаки й досьогодні. 

4

Фото: Іван Бакунович 

Національна бібліотека ЧР 

Слов’янська бібліотека 

презентує двомовне видання 

поезії білоруського поета 

Ригора Барадуліна 

Минуле відсвяткували. Погляду в майбутнє бракує... 

В цьому всьому мені особисто дещо 

бракувало погляду в майбутнє, 

а також — відповіді на питання, що 

відбуватиметься далі з найбільшою 

організацією (Об’єднанням українців 

у Польщі), яка, до речі, гуртує 

щонайбільше десять відсотків всіх 

українців Польщі. Хоча треба визнати, 

вона репрезентативна, шанована 

владою, та варто все ж запитати, 

кого саме вона насправді представляє? 

Своє 50-ліття відсвяткував і тижневик 

„Наше Слово“ (тут „Слово“ навмисне 

з великої літери, щоб показати 

цінність та вагу „нашого“ слова). 

Тижневик, половина з 21 тисячного 

накладу якого свого часу розповсюджувалася 

в Україні, тепер переживає 

застій. Щоб врятувати наше 

чільне періодичне видання організовано 

навіть журналістську підготовку 

для потенційних редакторів і дописувачів. 

Свідченням того, наскільки 

це серйозно, є сама назва занять, 

а саме „вишкіл“ — наче ми на фронті 

і боремося за світле майбутнє. Вся 

представлена інформація цікава, 

але не туди, здається, спрямована. 

На такі практичні заняття слід було 

запросити всю редакцію, оскільки 

верстка, графічне оформлення, 

спосіб подачі тексту та й тематика 

— років на п’ятдесять застаріли. Редакція 

це усвідомлює, однак тримається 

звичної неатракційної форми, 

аби зберегти, як кажуть, „старшого 

читача“. Така сліпота за кілька 

років доведе до повного занепаду 

тижневика. „Старший“ читач відійде 

у вічність, а молодий цуратиметься 

такого нудного часопису. Навіть 

ідея створення молодіжної сторінки 

сприймається з острахом. Годі вже 

пишатися популярністю 60–80 років 

ХХ ст., коли нині вже чути кадилом. 

На мою думку, навіть старше покоління 

купує „Наше Слово“ більше 

з обов’язку, аніж з цікавості. Виникає 

дивна ситуація: редакція вдає, що пише, 

читач вдає, що читає. 

Останнім акцентом „центральних“ 

(гарна новомова минулої епохи 

в „НС“) святкувань став урочистий 

концерт. Виконавці дійсно високого 

рівня, однак проблема в тому, що 

слухати три години навперемін чотирьох, 

хай навіть і чудових виконавців 

— трохи забагато. Навіть перерва не 

допомагає. Для мене особисто подією 

став концерт Романа Гаврана. 

Востаннє я чув його у 1989 році. Той 

самий сирий різкий голос. 

Найзворушливішим моментом визнання 

заслуг діячів було, коли увесь 

зал віддав шану старому самотньому 

дідуганові, поету Остапу Лапському. 

Сподіваймося, що наступний ювілей 

дасть нам ще більше наукових 

досліджень нашої громади, відкритого 

аналізу стану наших справ та 

гарних естетичних вражень. 

Ярослав Присташ 

„Жыць“ 

Ця, дещо незвична для видань 

НБ ЧР, книга є передовсім 

жестом солідарності 

з незалежною, вільною 

і демократичною білоруською 

культурою, про що зокрема 

свідчить і передмова чи не 

найвідомішого чеського 

дисидента – експрезидента 

Вацлава Гавела. Видання 

до друку підготувала 

і переклала з білоруської на 

чеську Франтішка Соколова, 

яка свого часу між іншим 

переклала чеською і твори 

Григорія Сковороди. 

Книгу, окрім мережі чеських 

книгарень, можна придбати 

і в Слов’янській бібліотеці за 

адресою: 

NK ČR – Slovanská knihovna 

Klementinum 190 

110 00 Praha 1 

tel: 221 663 356 

www.nkp.cz/slk 

5

вдома на чужині 

Володимир Лібовицький – 

автор української сюїти 

Влітку 1939 року в місті Люцерн, 

у нейтральній Швейцарії, відбувся 

міжнародний фестиваль балетного 

мистецтва, куди було запрошено 

й професійний театр „Празький балет“. 

Його директор, прима-балерина 

Єлизавета Никольська, вирішила 

виступом свого колективу привернути 

увагу світової громадськості до роздертої, 

окупованої Чехословаччини 

і попросила свого колишнього учня 

Володимира Лібовицького створити 

програму, яка б цьому відповідала. 

Володимир Лібовицький, головний 

режисер державного театру Карпатської 

України „Нова Сцена“ в Хусті, 

охоче прийняв таке доручення і свою 

програму побудував на закарпатських 

народних танцях. Лібовицький запросив 

до співпраці над програмою, названою 

„Українська сюїта“, найкращих 

митців Праги. Музику до неї написав 

Борис Левицький, аранжування 

здійснив композитор Трейлін, костюми 

запроектувала Галина Мазепа. Сам 

Лібовицький опрацював лібретто і взявся 

за режисуру та хореографію програми, 

в якій разом із прима-балериною 

Никольською виконав і одну з головних 

ролей. „Українська сюїта“ зачарувала 

публіку Люцерна і стала візитівкою 

фестивалю, про що захоплено писали 

швейцарські газети та преса більшості 

європейських країн. Ансамбль відіграв 

виставу і в кількох інших містах. 

Після такого успіху Лібовицькому 

запропонували посаду режисера 

і хореографа Державної опери в Цюриху, 

яку він охоче прийняв, тим більше, 

що на батьківщині німецька окупаційна 

влада вже видала наказ арештувати 

його. Згодом він став хореографом 

і солістом Женевського театру та 

гастролював у кількох інших театрах 

Швейцарії. Тісні контакти він зав’язав 

із таборами інтернованих солдатів антинацистської 

коаліції, в яких засновував 

табірні театри. Лише з одним польським 

табірним театром він, починаючи 

з 1942 року, дав 160 концертів 

у різних містах Швейцарії. 

Володимир Лібовицький народився 

10 листопада 1906 року в селі Новини 

Чеські (нині Новини) Млинівського 

району Рівненської області, куди його 

предки переселилися в 1870-му з теренів 

західної Чехії. 

В 1923-му він поступив у танцювальну 

школу Василя Авраменка, яка щойно 

відкрилася в Рівному. Авраменко, 

розгледівши в юнакові непересічний 

талант, радив йому продовжити навчання 

в якійсь чеській балетній школі, 

однак батько Володимира в 1924 році 

віддав його на навчання в сільськогосподарський 

технікум міста Велике Опатовіце, 

що в Моравії. Звідти в 1928-му 

Лібовицький утік до Праги, де став студентом 

вищої балетної школи Єлизавети 

Никольської. Починаючи з другого 

курсу, він регулярно виступає на сценах 

празьких театрів „Велика опера“, 

„Театр на Виноградах“ та „Арена“. 

Після закінчення школи в 1934-му 

Лібовицький став солістом балетної 

трупи Словацького національного театру 

в Братиславі. Незважаючи на те, 

що він мав і гроші, і славу, його непосидюща 

вдача не дозволила йому довго 

затриматися на одному місці. Довідавшись, 

що в ужгородському Краєвому 

театрі бракує професійних кадрів, 

він у 1937 році приймає посаду 

художнього керівника та директора 

театру, що на той момент знаходився 

на краю цілковитого розпаду. Протягом 

року театр піднявся і його вистави, 

поставлені українською, викликали 

захоплення публіки та критики, але 

також спричинили незадоволення москвофільського 

кооперативного товариства, 

яке театр фінансувало. Товариство 

без відома директора звільнило 

з роботи всіх артистів української 

національності, а Лібовицький на знак 

солідарності покидає театр і в 1938 

році засновує приватну балетну школу 

в Ужгороді. Після Віденського арбітражу 

в листопаді 1938-го школу закривають 

угорці, а Лібовицький переселяється 

в столицю Карпатської 

України – Хуст. Там він починає працювати 

хореографом державного театру 

„Нова сцена“, директором якого 

був Юрій Шерегій. Після раптової 

смерті М. Аркаса в грудні 1938-го Лібовицький 

став головним режисером 

театру. В „Новій сцені“ він поставив, 

або відновив п’єси „Запорожець за 

Дунаєм“, „Запорозький скарб“, „Ой, 

не ходи Грицю“, „Пошились у дурні“, 

„Часи минають“ та інші. Найуспішнішою 

його постановкою була драматична 

поема Олександра Олеся „Над 

Дніпром“, на прем’єрі якої був присутній 

і сам автор. Та справжнім шедевром 

театрального мистецтва мала 

бути інсценізація поеми Т. Г. Шевченка 

„Гайдамаки“. Прем’єру було 

призначено на 14 березня 1939 року, 

однак саме в той день угорські війська 

окупували східну частину Закарпаття 

і прем’єра не відбулася. Лібовицький 

переїжджає до Праги, згодом 

– у Швейцарію, а звідти, наприкінці 

1944-го – в Англію, де вступає до лав 

Чехословацької армії. 

У Прагу він повертається в 1945 

році. Вже наприкінці 1946-го його 

призначено хореографом новозаснованого 

Армійського художнього 

ансамблю Віта Неєдлого в Празі. 

Використовуючи досвід роботи з табірними 

театрами в Швейцарії, Лібовицький 

написав лібретто і сценарій 

програми „Армія в піснях і танцях“, 

з якою Армійський художній ансамбль 

об’їздив десятки військових 

частин, виступаючи також і в міських 

театрах, на спортивних майданчиках 

та в сільських клубах. 

Володимир Лібовицький не цурався 

і кіномистецтва. У фільмі „Полонинське 

кохання“ (1938) він виконав головну 

роль, а в стрічці „Никола Шугай“ (за 

мотивами роману Ольбрахта) був хореографом 

усіх народних танців. 

Нова сторінка життєпису Лібовицького 

починається в 1954-му, коли 

він обіймає посаду хореографа новоствореної 

оперетної групи Пряшівського 

Українського Національного 

Театру. В 1955–56 роках УНТ представив 

у хореографії Лібовицького 

„Майську ніч“ М. Лисенка, „Запорізький 

скарб“ В. Ванченка та „Марусю 

Богуславку“ М. Старицького. Постановка 

останньої стала кульмінацією 

художніх здобутків театру. 1955 року 

Лібовицький разом із композитором 

Р. Спішаком створив балет з воєнного 

життя українців Пряшівщини „Марійка“. 

Упродовж трьох місяців „Ма- 

6

рійка“ витримала 47 реприз і закінчила 

свій тріумфальний шлях лише через 

розпад балетної трупи, пов’язаний 

з мобілізацією основного складу танцюристів 

на військову службу. 

1956 року на основі оперетної групи 

УНТ у Пряшеві створено новий професійний 

колектив – Піддуклянський 

український народний ансамбль. Лібовицького 

запрошують на посаду хореографа, 

і він, уміло застосовуючи 

в роботі хореографічні принципи Авраменка, 

досягає з колективом неабиякого 

успіху. 

Однак пряшівські партійні функціонери 

не могли вибачити Лібовицькому 

співпрацю з Волошином у Карпатській 

Україні, перебування в Швейцарії, 

службу в рядах „західної“ Чехословацької 

армії та інші „гріхи“. 

Не маючи перспектив подальшої 

плідної праці в Пряшеві, він, украй 

знеохочений та розчарований, відходить 

на пенсію і повертається до 

Праги. В околицях села Псари, в лісі, 

неподалік столиці, Лібовицький купив 

невеличку галявину, на якій власноруч 

побудував дерев’яну хатинку. 

Навколо неї висадив сад і завів пасіку. 

Він прожив там 20 років цілком самотньо. 

Ні дружини, ні дітей, ні близьких 

родичів в нього не було. Часто їздив 

до Праги – на театральні вистави, 

концерти, виставки. Кілька разів побував 

і на Україні. В 1976-му, цілком несподівано 

для себе, він отримує в спадок 

двокімнатне помешкання в Празі 

(вул. Під Вишеградом, 1), куди переселяється 

з „дачі“ у Псарах. Щоправда, 

довго він там не прожив. Його здоров’я 

з кожним роком підупадало. За 

декілька днів перед смертю він замовив 

друковане повідомлення про 

власну смерть (parte), в якому залишив 

місце для дати смерті і похорону. 

Власноруч заадресував понад 

80 конвертів і навіть наклеїв відповідні 

марки. Поряд з конвертами залишив 

на столі 12 заповнених бланків 

телеграм про смерть. Там же знаходився 

й заповіт, згідно з яким празьке 

помешкання, заміський будиночок 

та інше скромне майно передавалося 

двоюрідній сестрі Лібовицького, яка 

останнім часом за ним доглядала. 

Володимир Лібовицький помер 

18 грудня 1984 року в Празі на 78 році 

життя. Його прах покоїться в „Урновому 

гаї“ селища Радотін під Прагою. 

Такою була його остання воля. 

Нещодавно минуло сто років з дня 

народження цього визначного представника 

чеського та українського театрального 

мистецтва. 

Микола Мушинка, Пряшів 

Мертві бджоли не гудуть 

Після закінчення Заґребської річної наради ЕКУ (Європейського Конґресу 

Українців) – організації, що об’єднує українські організації з понад 20 країн 

Європи, я вирішив довідатися: що думає Європа про нас, українців? Не про 

Україну як державу. Не про Україну як ринок. Не про УКРАЇНЦІВ як героїв 

Помаранчевої Революції. Ні – я шукав в Інтернеті інформацію про українців як 

частину багатонаціонального континенту, що пишається своєю демократією 

і толерантністю. Виявилося, що на більшості сайтів, присвячених проблемам 

національних меншин, такої меншини, як українці, взагалі не існувало. Були роми, 

караїми, абхази, чеченці, рето-романці, валійці, хорвати, албанці, навіть 

росіяни. Отримавши від мене цю інформацію, Генеральний Секретар ЕКУ пан 

Любомир Мазур написав обуренного листа авторам одного відомого сайту, 

що виходить під егідою Європейського Союзу. 

Я наводжу цей факт не для того, щоб виказати своє обурення Європою. Насправді 

і в Едінбурзі, і в Венеції, і в Мальме, і в інших європейських містах знають, 

або принаймні чули про Україну і українців. Але чомусь не скрізь визнають 

за національну меншину. Цікаво, чому? 

Однією з відповідей може слугувати стислий опис стану, в якому перебуває 

наша головна європейська спілка із гучною назвою – Європейський Конґрес 

Українців. Назва чудова. Ідея – теж. Здавалось би – танцюй і співай! Співпрацюй 

і працюй. Але щось не те коїлося в кулуарах Річної наради ЕКУ, що відбувалася 

3–5 листопада в столиці Хорватії Заґребі. Виявилося, що впродовж 

багаторічного існування спілки жоден функціонер зі складу поважних Президій 

ЕКУ не впорався з його реєстрацією. Нелеґітимний статус ЕКУ не лише не дозволяє 

українцям Європи голосно говорити про свої права, або принаймні 

займатися корисною для всіх і кожного діяльністю, але й принижує гідність 

українських організацій, що складають Конґрес (до речі, чому саме „конґрес“? 

В ЄС є чітка і єдина правова назва для подібних спілок – „асоціація“). 

Оновленому складу Президії, що працює лише рік, може, й не годилося 

б закидати провину за дії попередніх керівників, – треба бути терпимим до 

нових членів Президії, бо купа проблем, що дісталась у спадок, приголомшує, 

– якби не одна обставина. І ця Президія не спромоглася за рік (цілий рік!) зареєструвати 

ЕКУ, що викликає неабияке занепокоєння. Постає питання: може, це 

тенденція? Або якась важка хвороба, притаманна лише українцям? Чи звичайне 

небажання? Чи байдужість? Чи неспроможність відчути й окреслити місце 

ЕКУ в житті Європи? Чи брак енергії? Знань? Відсутність візій? Якщо не це, то 

що? Що заважало діяти спокійно, по-діловому? Відповідей на всі ці запитання 

заґребська зустріч не дала. 

В Заґребі все ж виявилися і позитивні тенденції: до кінця 2006 року вирішити 

проблему з реєстрацією, почати створювати спілку вчителів, а разом з нею 

– систему міжнародної української шкільної освіти. 

В Заґребі виявилися й старі негативні тенденції: відсторонене, обережне, 

а іноді й вороже ставлення до нових ідей. Шкода. Бо в дійсності ЕКУ – молода 

організація, вона повинна б експериментувати. Можливо, в цьому є якась своя 

філософія розвитку, якої я не зміг збагнути. 

Щоправда, ЕКУ є чим займатись і без експериментів. Ми мусимо показати 

і Європі, і першою чергою самим собі, що не є чужинцями на цьому континенті. 

Ми ще і ще, вдесяте і всоте повинні розповідати європейським сусідам про 

економічний внесок мільйонів українців (зі статусом громадян чи без громадянства), 

зайнятих у виробництві їхніх національних продуктів. Чи не час заговорити 

про це голосно й виразно? Для цього ЕКУ зобов’язаний знайти низку медійних 

партнерів, зобов’язаний визначити власну інформаційну політику як один 

з чільних пріоритетів. Завданням ЕКУ є розроблення Плану дій по просуванню 

України до НАТО і ЄС. Дій конкретних, не декларативних. Обов’язок ЕКУ, на 

мій погляд, полягає в єдиному – довести всім в Європі, що на її мапі є українці, 

без яких неможлива Європа як така. А довести це можна лише конкретними 

справами. Ми повинні укласти Атлас української спадщини Європи. Провести 

Європейську Конференцію „Європа визнає Голодомор“. Ми мусимо створити 

свої загальноєвропейські телеканали, радіопрограми, журнали. Видати мовами 

народів Європи не лише першу в Європі Конституцію Орлика, але й твори 

Ліни Костенко. Ми маємо жити. 

Бо мертві бджоли не гудуть. 

Віктор Чернишук, Вільнюс 

7

гості 

Боґуміла Бердиховська в 1991 році: 

„Польща повинна негайно 

визнати незалежність України” 

У зв’язку із сьогоднішньою темою представляємо читачам Боґумілу 

Бердиховську – неординарну особистість, чий внесок у процес польськоукраїнського 

зближення однозначно вагомий. Боґумілу можна без сумніву 

назвати чи не найавторитетнішим у Польщі знавцем України, українців 

та питань, з ними пов’язаних. Свідченням того, наскільки вона була 

і є заанґажованою в польсько-українські взаємини, і є ця розмова. 

Тебе знають як людину, що глибоко 

цікавиться українськими справами вже 

багато років. З чого, власне, почалася 

пригода з Україною та українцями? 

Це було так давно, що вже навіть 

і не пам’ятаю (сміється). Зате добре 

пам’ятаю, що на студіях, в рамках 

просемінару з історії Польщі я писала 

працю про українців у Польщі після 

Другої світової війни. Це була друга 

половина 80-х років, коли про українців 

у Польщі фактично не говорилося. 

Щоби підготувати матеріали для цієї 

праці, я провела доволі докладну розвідку 

в повоєнній пресі. Виявилося, 

що впродовж 70-х років такої теми як 

„українці” не існувало взагалі. В часописі 

„Polityka” я знайшла два тексти, 

які мали бодай щось спільне з українською 

тематикою. Це були статті 

професора Ришарда Бриковського 

про бещадські церкви. Докладно не 

згадаю, але власне з тієї просемінарійної 

праці почалися контакти з українськими 

студентами з Любліна. Коли 

я вивчала полоністику в Люблінському 

Католицькому університеті, якось Богдан 

Трояновський (нині він — директор 

львівського видавництва „Свічадо”, 

а тоді був греко-католицьким діячем 

у Польщі) прийшов до мене — почувши, 

що мене цікавлять українські справи 

— і запитав, чи не змогла б я порозмовляти 

з ректором стосовно відкриття 

в ЛКУ курсу української мови. А потім 

вже все пішло само собою. 

Ти пізнавала Україну, зокрема, через 

українську літературу. Хто Тебе до 

цього підштовхнув? 

Надзвичайне значення для мене мало 

українське середовище в Любліні. Вивчати 

мову мені допомагав Стефан 

Батрух, я відвідувала лекції мови для 

греко-католицьких семінаристів, які 

читав професор Михайло Лесів. 

А література, культура, історія? 

Важливою подією, власне кажучи, 

— процесом поглиблення знайомства 

з українськими справами були Тижні 

Української Культури, що їх ми організували 

в ЛКУ. Перший Тиждень відбувся 

вже в 1987 році. Коли з’явилася ідея 

організувати такий Тиждень, виникла 

проблема, звідки взяти на це кошти. 

В мене були контакти з опозицією. Ми 

зв’язалися з Яцеком Куронем, який нам 

дуже допоміг. Тоді був такий підпільний 

незалежний фонд культури і науки. Це 

були невеликі гроші, але все ж гроші, 

які давали можливість здійснити наш 

задум. Надзвичайно велику роль 

в організації Тижня відіграв професор 

Михайло Лесів. По суті, фізично все 

робили полоністи, але ми мусили 

знайти серед науковців, бажано професорів, 

патрона, який би зміг сказати: 

„Так, я наглядаю за цією молоддю”. 

І професор Лесів погодився на це. 

Першою політизованою ініціативою, 

до якої я була заанґажована, було 

звернення в справі побудови інтернату 

для української початкової школи 

в Б’ялому Боpі. Ми написали відкритого 

листа, який підписали багато відомих 

осіб, зокрема нині покійний ксьондз, 

професор Юзеф Тишнер, професор 

Ян Кєляновський, нині архиєпископ 

(а тоді єпископ) Іґнаци Токарчук. Лист 

був надрукований на сторінках Tygodnika 

Powszechnego, внаслідок чого 

з’явився анонімний спонсор з Польщі, 

який вклав у цю справу — якщо не 

помиляюся — пів мільйона злотих. Це 

були величезні гроші. Стало відомо, 

що є такі поляки, які вважають своїм 

обов’язком допомогти українській громаді 

в Польщі. Це було дуже важливо. 

В певний момент стало зрозуміло, 

що в Польщі наближається перелом. 

Почалися переговори між опозицією 

і владою щодо „круглого столу”. Один 

український журналіст з Познаня виступив 

з ініціативою написати листа, 

щоб у процесі переговорів було порушено 

українське питання. Він вважав, 

що в цьому випадку слід писати анонімного 

листа. Ця ініціатива потрапила до 

мене і до Еви Рибалт. Я вважала, що на 

анонімні листи зазвичай не відповідається, 

і що це не спосіб для вирішення 

громадських справ. Врешті зійшлися 

на тому, що лист буде „з відкритим 

забралом”. До того ж дещо змінилося 

формулювання: йшлося не лише 

про українців, а й про всі національні 

меншини Польщі. Цей лист підписали: 

українці — професор Стефан Козак, 

нині професор (тоді доктор) Володимир 

Мокрий; білоруси — доктор Єжи 

Туронек і Сократ Яновіч; литовець доктор 

Броніслав Маковський. Остаточно 

текст набув форми відкритого листа: 

„До Лєха Валенси і Громадянського 

комітету”. Мені разом з професором 

Володимиром Мокрим випала приємна 

нагода вручати цей лист Валенсі. 

Цей заклик було опубліковано на 

сторінках Tygodnika Powszechnego, 

чого напочатку не передбачалося. 

З огляду цензури було знято адресата 

(Лєх Валенса і ГК), і залишився просто 

відкритий лист меншини із закликом 

розглянути їхнє питання в процесі 

переговорів за „круглим столом”. Це 

відкрило шлях для створення Комісії 

національних меншин при Громадянському 

комітеті. 

Який це був рік? 

Це був 1988-й. В комісію, окрім Марека 

Едельмана, який був її керівником, 

увійшли Яцек Куронь, Сократ Яновіч, 

Володимир Мокрий і т.д. Формально 

комісія функціонувала більше року, 

хоча після червневих виборів 1989 

року світ уже став інакшим. Під час 

червневих виборів я очолювала ви- 

8

Спілкувався Ярослав Присташ, Варшава 

Фото: архів Боґуміли Бердиховської 

Боґуміла Бердиховська з Михайлом Горинeм 

борчу кампанію доктора Володимира 

Мокрого, який обирався до Сейму від 

Ґожовського воєводства. 

Чому саме Мокрий був кандидатом 

від українців? 

Це природно. Спочатку був відкритий 

лист, потім робота над документами 

для „круглого столу”. Зрозуміло, що це 

мусило дати якийсь результат. Взагалі, 

були наміри щодо двох кандидатів. 

Принаймні в списку „Солідарності” 

мав би бути представник українців 

і представник білорусів. Причому, всі 

вважали, що буде дуже важко ввести 

до списку „Солідарності” українця, 

натомість з білорусом проблем не виникне. 

В ході кампанії трапилося щось 

цілком протилежне. Виявилося, що 

Ґожув Вєлькопольскі охочіше підтримує 

українського кандидата, натомість 

в Б’ялимстоку не вдалося висунути 

жодного представника білорусів. 

Чому саме Мокрому запропонували 

стати кандидатом? Це теж було 

очевидно. Українське середовище 

80-х років було практично повністю 

ізольованим, всюди вбачалися вороги, 

агенти. Першим українцем, який відважився 

вийти назовні і почати діалог 

з поляками, як рівний з рівними, в громадянській 

площині — що надзвичайно 

важливо — був Володимир Мокрий. Він 

десь у 1980 чи 1981 році на сторінках 

Tygodnika Powszechnego надрукував 

статтю Dzisiejsza droga Rusina do Polski 

(Нинішній шлях русина до Польщі). На 

мою думку, це один з найважливіших 

текстів про українське питання, написаних 

після Другої світової війни. 

Якщо ж йдеться про український голос, 

то це взагалі найважливіший текст. 

Передовсім тому, що вперше після війни 

слово бере українець, який каже: 

„Я є громадянином цієї країни і її справи 

мені такі ж близькі, як і моїм співгромадянам 

польського походження. І тому, 

що я є громадянином цієї держави, 

я маю такі ж права, як і всі інші, і в рамках 

цих прав заслуговую на пошану 

до моєї культури, ідентичності тощо”. 

Мокрий сміливо зробив перший крок. 

Поза тим він був учасником підпілля. 

Власне, якщо говорити про краківські 

підпільні видання, то коли в Кракові 

з’являвся якийсь текст на українську 

тему, несуттєво, як підписаний — з певністю 

можна було стверджувати, що це 

текст доктора Мокрого. Він мабуть мав 

псевдонімів зо триста для таких оказій. 

Сьогодні нам відомі результати тих 

червневих виборів, але тоді, на початку 

1989 року, жодної впевненості не 

було. Більше того, в момент підписання 

відкритого листа, один із дуже відомих 

сьогодні українських діячів замалим 

не влаштував скандал: „Що це таке? 

Адже нас це наражає на репресії!” 

Така була тогочасна атмосфера. 

З українського середовища в штабі 

доктора Мокрого активну участь приймали 

Петро Тима з Ґданьська, Андрій 

Вархіл з Кракова, Іренеуш Яцишин 

з Торуня, а з місцевих допомагав нам 

пан Михайло Ковальський. Зрештою, 

кампанія була дуже важкою і напруженою. 

В день виборів нас очікувала 

ще остання акція проти нас. Власне, 

не проти кандидатів від „Солідарності”, 

а саме проти Мокрого. 

Що це була за акція? 

Було розповсюджено антиукраїнські 

агітки. Це виглядало дуже неприємно. 

В ніч з 4 на 5 червня я в штабі приймала 

повідомлення з цілого Ґожовського 

округу, і десь коло третьої ранку стало 

зрозумілим, що ми виграли. Володимир 

Мокрий отримав підтримку чи то 64, 

чи то 67 відсотків виборців. Це була 

безперечна перемога, а не якесь протискання 

на рівні 51%. Таким чином, він 

став першим після Другої світової війни 

українським депутатом в парламенті. 

Я вважаю, що він зробив у Сеймі для 

польсько-українських стосунків усе, що 

міг. Сенат 1990 року затвердив ухвалу 

стосовно акції „Вісла” — і це великою 

мірою була заслуга Мокрого. 

В країні тривали переговори щодо 

формування уряду, але поки 

його створювали, надійшли звістки 

з України. З 1988 року там почався 

великий рух. Репресовані з таборів 

повернулися додому, принаймні, переважна 

їх більшість. Властиво, єдиною 

відомою особою, яка 1988 року не 

повернулася до України, був Левко 

Лук’яненко. Але Чорновіл, Горинь та 

інші — повернулися. Відразу створили 

Українську Гельсінську Спілку. Доволі 

оперативно, зрештою, завдяки василіянам, 

був налагоджений інформаційний 

міст між Польщею та Україною. Певної 

миті надійшла інформація, що влада 

дозволить легалізацію Руху. У вересні 

1989 року мав відбутися установчий 

9

гості 

то про це вже Trybuna Ludu писала, всі 

на світі про це говорили. 

Виборча кампанія профecopa Мокрого до парламенту. 

З права на ліво: Петро Тима, Боґуміла Бердиховська, Петро Павлище. 

з’їзд. Я поїхала. Причому запрошення 

були організовані через часопис „Зустрічі”. 

До Києва їхали Ігор Щерба, 

Богдан Гук і я. Це був мій перший візит 

до України. Під час реєстрації в Політехніці 

(з’їзд відбувався в актовому залі 

Політехніки) трапилася неочікувана 

неприємність. На рецепції запрошення 

чекало лише на Гука, а для Щерби 

і мене запрошень не виявилося. Трагедія: 

ми приїхали даремно. Стою сумно 

на тротуарі перед тим будинком, аж тут 

бачу — йдуть Адам Міхнік, Володимир 

Мокрий, Богдан Борусевіч... Я кидаюся 

до них і благаю: „Адам, рятуй!” Таким 

чином я потрапила до складу польської 

делегації. (сміється). 

З’їзд Руху — це було щось неймовірне. 

Я глибоко переконана, що сталося 

кілька таких подій на зламі 80−90-х 

років, які мали принципове значення 

для сьогоднішніх польсько-українських 

реалій. І серед цих подій на чільному 

місці стоїть з’їзд Руху. Делегація, як 

виявилося згодом, була дуже вдало 

сформована. Бо був Адам Міхнік, 

відома в Радянському Союзі особа, 

і був Богдан Борусевіч, який хоч і не 

настільки відомий, зате просто-таки 

природжений конспіратор готовий до 

діяльності в будь-яких умовах. Тому 

власне, єдиними транспарантами, які 

були на з’їзді Руху, окрім українських, 

були транспаранти „Солідарності”. 

До речі, гості з’їзду мали окремий 

сектор у тому залі. І відразу за нами, 

в наступному ряду, сидів Кравчук, 

майбутній президент України, а далі 

— секретар Центрального Комітету 

комуністичної партії. Ми маємо таку 

спільну фотографію, на тлі якої видно 

Кравчука, вже після відомого інциденту 

зі зніманням піджака. Той інцидент 

полягав в тому, що Кравчук виступав 

на трибуні, а коли сходив зі сцени, до 

нього підбігла якась жінка і пришпилила 

йому на лацкан значок у вигляді жовтоблакитного 

прапора. Кравчук розумів, 

що не може зняти того значка, оскільки 

ситуація екстраординарна, а водночас 

як партійний чиновник розумів, що не 

може його залишити. І що ж зробив 

Кравчук? Пройшов через весь зал до 

свого місця за нами, сів і за мить зняв 

піджака. Не зняв значка, а зняв піджак 

зі значком! 

Від польської делегації виступав Міхнік. 

Те, що відбувалося впродовж його 

виступу, було чимось надзвичайним. 

Адам виголосив дуже добру промову, 

яку закінчив словами: „Хай живе вільна 

і демократична Україна!” Зал зашаленів. 

Що означає „вільна”? Для всіх 

у тому залі це означало „незалежна”. 

В залі діялося щось неймовірне! 

Було очевидним, що конаючий 

Радянський Союз робитиме ще якісь 

спроби контролювати ситуацію, що 

просто так це не закінчиться. В залі 

були вивішені герби українських міст 

і серед них — герби Перемишля та 

Холму. Я особливо не приглядалася 

до них. Допіру Богдан Гук звернув мені 

на них увагу. Мені мороз пройшов 

шкірою. Я негайно побігла до організаторів 

і сказала, що в Польщі ніхто 

нікому не пояснить, що це не спроби 

ревізіонізму, а лише історичні реалії. 

Тому від імені польської делегації дуже 

просимо зняти ці герби. Герби зняли. 

Виявилося, що це було дуже розважливо. 

Бо ми ще перебували в Києві, 

коли ТАРС уже повідомив, що українські 

націоналісти на своєму з’їзді 

в Києві вивісили герби Перемишля 

і Холму а коли приїхали до Варшави, 

Які ж були мотиви вивішення гербів? 

Не знаю, про це треба організаторів 

питати. Я схильна припускати необережність: 

хтось не подумав про наслідки. 

Напевне, у такий спосіб нагадувалося 

про історію. Але не уявили собі, 

що було б, якби на з’їзді „Солідарності” 

вивісили герб Львова? Я б сказала, 

що це перманентний такий клопіт, який 

нас постійно переслідує; така людська 

природа, що маємо схильність до мислення 

в стилі Калі (персонаж Сенкевича 

так визначав „добре” і „погано”: 

якщо Калі вкраде корову — це добре; 

якщо в Калі вкрадуть корову — це 

погано). Це могла бути звичайна необачність, 

але могла бути й провокація. 

Конкретні люди робили те, що їм хтось 

підказав. Навіть я не знаю гербів усіх 

міст Польщі, а як же сталося, що кореспондент 

ТАРС знав не лише герби всіх 

українських міст, але й герби якихось 

польських міст? Як це можливо, що 

„тарсівець” це помітив? 

В ході з’їзду Руху Адам Міхнік запропонував 

організувати велику польськуукраїнську 

зустріч. Причому це мала 

бути зустріч опозицій з обох країн. 

Адам тоді особливо не замислювався, 

хто займатиметься конференцією. „Ти 

будеш це робити”, — сказав він, вказуючи 

на мене, з того й почалося. 

У справах цієї зустрічі я кілька разів 

їздила до України. Ми почали її організацію 

в листопаді−грудні 1989 року, 

а відбулася вона в травні 1990-го. 

Коли ми починали переговори, наші 

партнери ще були опозицією, яка 

щойно вийшла з ув’язнення. А коли 

дійшло до зустрічі, то всі репресовані 

вже виявилися депутатами Верховної 

Ради Радянської України. Важко собі 

уявити, наскільки проблемними були 

ці переговори. 

Взаємне зондування сторін? 

Так. Дуже мало знали одне про одного. 

З польського боку на цій зустрічі був 

представлений майже весь ГПК (Громадянський 

Парламентарний Клуб). 

Це була маса народу. З українського 

боку, крім Михайла і Богдана Горинів, 

був В’ячеслав Чорновіл, Дмитро Павличко, 

Іван Драч, Орест Влох, Мирослав 

Попович, Сергій Лилик, Сверстюк. 

З періоду підготовки пригадую один 

момент, який мені видається цікавим 

і показовим. Коли я вперше приїхала 

до Львова у справі зустрічі опозицій, 

то думала, що їду вирішувати конкретні 

технічні деталі. Коли я прийшла до Богдана 

Гориня, він сказав, що завтра зу- 

10

Спілкувався Ярослав Присташ, Варшава 

Фото: Андрій Вархіл 

стріч у Спілці письменників, і я мушу там 

виступити і пояснити, чому ми — поляки 

й українці — мусимо провадити діалог. 

Я просто оніміла... 

Ти вже тоді володіла українською? 

Так, звісно. До речі, про мову. Богдан 

Горинь сказав: „В мене до тебе прохання: 

спочатку говори польською. Допіру, 

якщо виникнуть запитання, можеш 

переходити на українську”. Я дуже здивувалася: 

чому, про що йдеться? А він 

каже: „Для того, щоб не подумали, що 

українці з Польщі приїжджають переконувати 

в чомусь українців з України”. 

Пригадую, як нині вже покійний Роман 

Крип’якевич встав і сказав: „Ви переконуєте, 

що ми повинні провадити діалог 

з поляками, але ж у Польщі такі антиукраїнські 

настрої, такі антиукраїнські 

речі публікуються, про що ми можемо 

говорити?” Я відповіла: „Власне тому 

й мусимо говорити. Якби не було цих 

проблем, то ми не мусили б перейматися 

такими зустрічами”. 

Зустріч в Яблонній, хоча мала загально-пізнавальний 

характер, була 

надзвичайно важливою. 

Після приїзду з Києва зі з’їзду Руху, 

я повернулася до студій в Любліні 

і була переконана, що займатимуся 

наукою. Але Яцек Куронь, який збирався 

в Міністерство праці, почав 

переконувати мене, що я повинна піти 

в державну адміністрацію. Я ж відповідала, 

що хочу займатися тим, що вмію 

і без роботи в адміністрації. А він на те: 

„Бачиш, з державним механізмом така 

справа: його дуже важко запустити 

в дію, але коли вже запустиш, то бачиш 

ні з чим незрівнянний ефект”. Це 

цікаво передовсім з огляду на те, що 

Яцек ніколи не мав іміджу чиновника, 

радше вважався особою, що переймається 

проблемами людей, а тут проявив 

себе як затятий чиновник. І таким чином 

я потрапила до Міністерства культури, 

де від початку займалася питаннями 

національних меншин. Восени, в жовтні 

того ж 1989 року я прийшла в міністерство, 

а місяцем пізніше Міністерство 

внутрішніх справ офіційно передало 

всі питання, пов’язані з національною 

політикою, Міністерству культури. І там 

мені вдалося створити Бюро у справах 

національних меншин, яке проіснувало 

до 2004 року, коли за Ухвалою про 

національні меншини всі національні 

питання знову перейшли до Міністерства 

внутрішніх справ. 

А який був мотив повернення справ 

меншин до МВС? 

Такий був задум Ухвали про національні 

меншини. Я думаю, якби організації 

меншин мали якісь заперечення, то це 

не пройшло б. Натомість змінилися часи, 

змінилася ситуація, і мені здається, 

що лише словаки мали якісь сумніви. 

Я особисто була і залишаюся прихильником 

концепції Міністерства культури. 

І настав грудень 1991 року. 

Я сказала б, що це (визнання Польщею 

незалежності України) не було складним. 

Ще в 1990 році було створено 

Центр східних досліджень, я тоді з ним 

співпрацювала. І можу запевнити, що 

ми найкраще орієнтувалися в тому, 

що відбувалося в Україні. Для мене 

було цілком очевидним, куди все рухається. 

Доволі принципове значення 

для підтвердження вірогідності моїх 

аналітичних прогнозів мало те, що діялося 

довкола т.зв. „нового союзного 

договору”. Відбувалися ці переговори 

в Новоогарьові. Залишалося лише 

питання підписання договору. І я перед 

моментом, коли представники республік 

повинні були поставити свої підписи, 

зробила аналіз, де написала, що 

українці не підпишуть цього договору. 

Коли було Новоогарьово? 

Це була перша половина 1991 року. 

Сьогодні краще, ніж тоді, розумію, що 

гра йшла ва-банк. Це була ситуація, 

в якій аналітик подає матеріал, а через 

два дні вже можна сказати: „Підтверджую!” 

Ну і прийшло Новоогарьово, 

і українці не підписали! Українська 

делегація, як завжди, коли вирішував 

Кравчук, викрутилася просто. Не було 

сказано: ми взагалі не підпишемо, 

а було сказано: мусимо щось там ще 

переголосувати у Верховній Раді республіки. 

А пізніше по цілому Радянському 

Союзу пішла зовсім інша динаміка, 

відбувся путч Янаєва. І прийнято рішення, 

відомі всім: Акт про незалежність, 

а згодом референдум, який підтвердив 

цей Акт. Ще перед референдумом 

аналіз свідчив, що референдум буде 

виграно. Це вже було очевидно. Якщо 

місцева номенклатура хоче, щоб референдум 

дав позитивні результати, 

то результати обов’язково будуть позитивними. 

Боронь Боже, тоді ще не 

йшлося про різні маніпуляції в сьогоднішньому 

розумінні цього слова, радше 

про створення відповідного клімату, 

в якому люди повинні зрозуміти, як 

саме треба голосувати. 

Але пригадаймо, що раніше теж був 

референдум з приводу Союзу. 

Так, це виглядає парадоксально. Це 

була перша половина 1991 року, 

і тоді майже 80 відсотків українців проголосували 

за оновлений Союз. Це, 

власне, було пов’язане з позицією номенклатури. 

Суспільство отримувало 

певне повідомлення, в прямій чи завуальованій 

формі, що республіканська 

номенклатура бачить це саме так, і тому 

голосувалося за новий союзний договір. 

Зрештою, Акт про незалежність 

теж не був би прийнятий, якби Рух не 

підтримала значна частина партійців. 

Здається, Рух не мав більшості. 

Було очевидно, що якщо номенклатура 

зробила перший крок (проголошення 

Акту про незалежність), то вона мусить 

зробити і наступний, бо немає куди подітися. 

В тій ситуації це означало, що референдум 

про підтвердження Акту про 

незалежність буде успішним, а єдине, 

що повинна була зробити Польща, це 

негайно визнати незалежність України. 

Так і трапилося. Прем’єр Ян Кшиштоф 

Белецький зробив це блискавично, 

власне кажучи — в найкоротший можливий 

термін. Ще не оголошувалися 

офіційно результати референдуму, 

а вже було готове офіційне визнання 

Польщею незалежності України. 

Отож, на рішення прем’єра мав вплив 

ЦСД, у тому числі, й Ти? 

В сенсі аналітики — безперечно. 

Яну Кшиштофу Белецькому поклали 

на стіл результати аналітичних досліджень 

і він відразу прийняв рішення? 

Ну, а як інакше? В дійсності було так, 

що під час референдуму в Києві була 

присутня місія польського парламенту. 

Вона теж не мала сумнівів, що Україну 

треба визнати. Власне, це був збіг усіх 

обставин. Було повідомлення експертів, 

яке потім підтвердили депутати, 

посольство. Виявилося, що всі голоси 

були „за”. 

Невже не було жодних сумнівів? 

Ні. По-перше, у випадку з Новоогарьовим 

ми показали, що докладно 

знаємо, що відбувається в Україні 

і вміємо передбачити ситуацію, а подруге, 

вже був негативний досвід 

з Литвою. Литва найперша з совєцьких 

республік оголосила незалежність. 

Польща достатньо довго зволікала з її 

визнанням. І всі розуміли, що це впливає 

на наш політичний імідж. Звісно, 

тут було щось, чого не було у випадку 

з Литвою. Литва, Латвія, Естонія могли 

виходити з Радянського Союзу і Радянський 

Союз міг би існувати й далі. Зате 

в момент, коли вийшла Україна, це був 

остаточний кінець. Біловіські дискусії, 

які почалися після цього, були вже природним 

продовженням процесу. 

11

12 

Тема:

Текст: Микола Рябчук, Варшава-Київ 


Зміна пропорцій 

Здається, це було у сьомому чи 

восьмому класі, коли мені вперше 

довелося задуматися, а чому, власне, 

Україна не є незалежною. Це питання 

виринуло у школі (не на уроці, 

звісно, а на перерві) і сформулював 

його зовсім не я, а хтось із моїх однокласників, 

і так само хтось інший 

із них дав на нього авторитетну відповідь: 

„Коли б могла стати незалежною, 

то б уже стала“. 

За всієї своєї невибагливості, відповідь 

була доволі переконливою: 

Совєтський Союз хоч і не виглядав 

непорушним, але на наше життя, ми 

не сумнівалися, його вистачить. 

Ситуація змінилася допіру під час 

„перестройки“, але оскільки змінювалася 

надзвичайно поволі, то мені 

важко назвати момент, коли я вперше 

відчув, що наші юнацькі мрії про 

щасливий кінець совдепії можуть стати 

реальністю. Здається, це трапилося 

1989 року, коли ми з приятелем 

уперше вирвалися на Захід – на літню 

школу в Едінбурзі. Виїжджаючи, ми, 

зрозуміло, не знали, чим закінчиться 

чергова совєтська відлига, звана 

тим разом „перестройкою“. Горбачовська 

„демократизація“ й „ґласность“ 

начебто посувалися вперед, 

але й комуністична ортодоксія опиралась 

шалено, і загрозу неосталіністської 

реставрації ми відчували щодня 

майже фізично. Мій обережний приятель, 

пригадую, ще вагався, чи варто 

давати інтерв’ю Бі-Бі-Сі, „Свободі“ та 

іншим „ворожим голосам“ і чи не виженуть 

його, бува, в Києві з роботи 

– з асистентської праці в університеті. 

„Поквапся, – жартував я, – бо через 

рік до них черга стоятиме, не протовпишся!“ 

Я вгадав, хоч міг і помилитися. 

В кожному разі, повернувшись у Шереметьєво 

з повними валізами найрізноманітнішої 

„антисовєтчини“, подарованої 

нам у Лондоні, я хвилювався 

не менше від свого приятеля. 

Але митник лише спитав нас: 

„Электроника есть?“ 

„Ні! – радісно загукали ми. – Тільки 

книги!..“ 

„Проходите“, – миролюбно сказав 

він. 

Осінь 1990. Голодування студентів. 

Актриса Неоніла Крюкова. 

I. 

Книги совєтську владу, на щастя, 

вже не цікавили. 

І це був перший символічний сигнал, 

що ця влада закінчить погано, 

– погано для себе, ясна річ, а не 

для нас. 

Другий символічний сигнал я отримав 

восени 1990 року, – то була 

вже остання совєтська осінь, – коли 

мені випало разом із групою літераторів, 

журналістів та інших гуманітаріїв 

вийти одного вечора на центральний 

майдан Києва, щоб захистити 

– у разі потреби – студентів, котрі 

голодували там у наметах, домагаючись 

відставки уряду та проведення 

дострокових парламентських 

виборів на багатопартійній основі. 

Хтось пустив того дня чутку, що влада 

нібито має намір увечері використати 

футбольних фанатів для погрому 

в наметовому містечку. 

Стадіон був розташований неподалік, 

за півтора–два кілометри 

від майдану, і після кожного матчу 

з нього виходило кілька десятків 

тисяч болільників, розігрітих видовищем 

та спиртним, і, взявшись під 

руки, марширували шеренгами по 

Хрещатику, скандуючи невибагливі 

футбольні частівки. Наша присутність 

у наметовому містечку не могла 

мати для цієї юрби практично жодного 

значення – вона змела б нас, коли 

б захотіла, як і студентів, як і їхні намети, 

як і все, що завгодно, на своєму 

шляху. Але наша присутність, сподівалися 

ми – може, й не зовсім наївно, 

– могла мати певне значення для 

гіпотетичних організаторів погрому. 

Отож, ми сиділи на кам’яних плитах 

площі Жовтневої Революції, яка 

ще тільки ставала тоді Майданом Незалежності, 

і намагалися жартувати, 

нервово позираючи в бік Бесарабки, 

де ось-ось мали з’явитися футбольні 

болільники. І вони з’явилися – як завше, 

дружно карбуючи крок і дружно 

горлаючи свої вірші, єдині, можливо, 

вивчені за життя. Вони наближалися, 

і ми перестали навіть жартувати, лише 

дехто палив цигарки і згадував, 

можливо, фільми свого дитинства, 

де жменька червоноармійців сиділа 

в окопі з кількома гранатами, а на них 

сунула ціла армада хрестатих танків. 

Кульмінація відбулася, коли колона 

болільників – переважно тінейджерів, 

переважно тих, що на Заході 

делікатно називають low midd- 

13

le-class, – iз довколишніх селищ, містечок 

та робітничих околиць – порівнялася 

із майданом, наметами і диваками, 

що понуро сиділи на камінні, 

замість радіти життю й перемозі 

улюбленого „Динамо“. На якусь 

мить запала тиша – юрба мовби 

переводила подих, і раптом хтось 

вигукнув популярне гасло тодішньої 

революції: „Україні – волю!“ 

І натовп несподівано підхопив: 

„У-кра-ї-ні-во-лю! У-кра-ї-ні-во-лю!“ 

І так вони пройшли повз майдан, 

скандуючи в кільканадцять чи кілька 

десятків тисяч горлянок наше гасло, 

яке несподівано виявилося і їхнім. 

Саме тоді я остаточно відчув, що 

ми переможемо, що Україна таки 

здобуде сподівану „волю“, себто 

незалежність, і що насправді нас 

багато – набагато більше, ніж видавалося 

мені ціле життя серед книг 

власного кабінету. 

Я ніколи не був революціонером, 

а все ж засадничо не можу погодитися 

з популярною тезою, котру 

часто й охоче поширюють московські 

пропаґандисти та їхня малоросійська 

челядь. Що українська незалежність, 


на голови несподівано й незаслужено 

і що, властиво, нікому, крім 

жменьки україномовних інтеліґентів, 

вона не була потрібною. Погодитися 

з цим – означає принизити пам’ять 

не лише тих кількасот студентів, що 

полягли під Крутами, а й тих десятків 

тисяч партизанів, що в карпатських 

та волинських лісах вели безнадійну, 

самозречену боротьбу з більшовицькими 

окупантами. 

Водночас треба визнати неприємну 

правду: і ті, котрі йшли під Крути 

й у Карпатські ліси, і ті, котрі переписували 

потайки Симоненка та перефотографовували 

Дзюбу, і ті, котрі 

виходили на заборонений мітинг 

до пам’ятника Шевченку й лягали на 

асфальт на площі Жовтневої Революції, 

щоб перетворити її на Майдан 

Незалежності, і навіть ті, котрі 

просто їм співчували, завжди були 

меншістю в цій країні. Для більшості 

незалежність була справді несподіваною, 

незаслуженою та й, правду 

кажучи, не надто потрібною. Як 

несподіване скасування кріпацтва 

для затурканих російських селян – 

більше наляканих, як ощасливлених 

раптом дарованою їм свободою. 

Референдум 1 грудня 1991 року 

показав не так прагнення більшості 

II. 

Tі, котрі йшли під 

Крути й у Карпатські 

ліси, і ті, котрі 

переписували потайки 

Симоненка та 

перефотографовували 

Дзюбу, і ті, котрі 

виходили на 

заборонений мітинг 

до пам’ятника 

Шевченку й лягали 

на асфальт на площі 

Жовтневої Революції, 

щоб перетворити її на 

Майдан Незалежності, 

і навіть ті, котрі просто 

їм співчували, завжди 

були меншістю в цій 

країні. 

українців до незалежності, як готовність 

переважної більшості улягати 

політичним бажанням владної номенклатури. 

По-справжньому незалежність 

у грудні підтримало ненабагато 

більше людей, ніж у березні 

того самого року, коли на іншому, 

„горбачовському“ референдумі 

проти збереження „оновленого“ 

СССР висловилося близько третини 

українців, тимчасом як дві третини 

той горбачовський проект підтримали. 

Підтримали – бо цього хотіла 

українська номенклатура, яка на той 

час іще не дозріла до ідеї цілковитого 

усамостійнення і різкого розриву 

з Кремлем. До грудня, однак, ситуація 

істотно змінилася – спокуса усамостійнення 

для територіальних еліт 

зробилася ще гострішою, натомість 

можливі ризики, пов’язані з цим, суттєво 

зменшилися внаслідок колапсу 

центральної влади в Москві після невдалого 

комуністичного путчу. 

Таким чином, вражаюча цифра 

90 % на користь української незалежності 

склалася 1 грудня з двох 

принципово відмінних частин. Приблизно 

третина в цій цифрі – це голоси 

людей, які хотіли української 

незалежності і в березні, і у вересні, 

і протягом цілого свого життя, будучи 

її переконаними прихильниками – незалежно 

від забаганок центральної 

влади. Натомість дві інші третини – це 

голоси людей, які насправді не були 

ні „проти“, ні „за“, які ніколи не мали 

виразних переконань, і тому завжди 

голосували так, як того хоче начальство: 

у березні – за Совєтський Союз, 

у грудні – за незалежність. 

Проте й у грудні, попри вражаючу 

одностайність голосування за незалежність, 

принципова відмінність між 

згаданими двома частинами українського 

населення нікуди не зникла. 

Вона повною мірою увиразнилася 

у виборах президента, що відбулися 

того самого 1 грудня. Завдяки 

їм українське населення мало можливість 

не просто проголосувати 

за незалежність, а й вибрати собі 

певний тип тої незалежності, певну 

модель держави, з якою хотіли би 

пов’язати своє майбутнє. 

Гадаю, не буде надмірним спрощенням 

стверджувати, що та сама 

третина „переконаних самостійників“, 

яка у березні – 91 проголосувала 

проти СССР – усупереч волі 

місцевої номенклатури, проголосувала 

так само й у грудні – і проти 

СССР, і проти кандидата від згаданої 

номенклатури Леоніда Кравчука. 

Ця третина голосувала не просто за 

незалежність і не просто за Чорновола 

(та кількох інших некомуністичних 

кандидатів), а й – насамперед – за 

європейський шлях розвитку, за радикальний 

розрив із совєтчиною, 

з комуністичним минулим, за глибокі 

економічні та політичні реформи, за 

той шлях, який собі вибрали посткомуністичні 

народи Центрально-Східної 

Європи та Балтії. 

Дві третини, однак, як ми знаємо, 

проголосували за Кравчука, себто 

за мінімальні зміни, або й їхню 

відсутність, за збереження „УССР“ 

у номенклатурно-олігархічній реінкарнації. 

По суті, ми й досі живемо 

у тій „Українській Совєтській Республіці“, 

яка й досі перебуває на роздоріжжі 

– між Європою й Азією, між 

демократією й авторитаризмом, між 

правовою державою і мафіозною, 

між нелегким, але гідним шляхом 

у „перший“ світ і легким, та ганебним 

– у „третій“. Помаранчева революція, 

здавалося, вивела Україну 

з цього багнистого роздоріжжя на 

твердий шлях, – але, на превеликий 

жаль, це нам у нападі революційної 

ейфорії лише здавалося. 

III. 

Можна багато говорити про помилки 

помаранчевих лідерів, про 

14

Текст: Микола Рябчук, Варшава-Київ 


Осінь 1990. Голодування студентів. Завершення. Служба Божа. 

зраду Мороза, про підступність 

„донецьких“, але все це не наближує, 

а радше відводить нас убік від 

ключого питання: „А чи справді та 

фатальна пропорція – дві третини 

до однієї, – те фатальне співвідношення 

між совєтським населенням 

та українським аж так кардинально 

змінилося за роки незалежності?“ 

За Ющенка справді віддала свої 

голоси понад половина населення, 

і за „помаранчеві“ партії навесні 

цього року начебто теж проголосувала 

більшість. Але чи справді була 

та половина всуціль помаранчевою? 

Чи вдалося б осягнути ту більшість 

без Мороза, Кінаха і багатьох 

інших – ситуаційних, не біймося цього 

слова – союзників? І не просто 

союзників – адже за кожним із них 

певні партії, певні ресурси, певний 

електорат. Електорат, котрий, зауважмо, 

має свої підстави не любити 

Кучму чи Януковича, але це аж ніяк 

не свідчить про його щиру відданість 

громадянським, націонал-демократичним 

ідеалам. 

Мороз зі своєю партією був усього 

лиш найслабшою ланкою в еклектичному 

нібито-помаранчевому ланцюгу. 

І те, що ця (а не ця – то інша) ланка 

мусила раніше чи пізніше порватися, 

не повинно нас дивувати. У певному 

сенсі, це навіть добре. Бо як казав 

один мій приятель ще торік після призначення 

соціалістів міністрами освіти, 

сільського господарства та головою 

Фонду держмайна: „Як мати таких 

союзників, то не треба й ворогів“. 

Зрада Мороза, як і загальна хирлявість 

та недолугість помаранчевих 

лідерів, – це лише відбиття загальної 

громадянської слабкості українського 

суспільства, котре за роки незалежності 

таки вирвалося з 30-відсоткового 

ґетто, але так і не осягнуло 

поки що переконливої понад 50-відсоткової 

більшості. І доки так буде, 

доти націонал-демократам для реалізації 

своїх програм весь час доводитиметься 

покладатися на сумнівних 

союзників – чи то на комуністичну 

номенклатуру, як у 1991-му, 

чи то на „своїх“ (нібито) олігархів та 

„умовно своїх“ соціалістів у 2004– 

2006. Нормальною ця країна стане 

тоді, коли суспільство зміцніє 

настільки, що робитиме політичний 

вибір не між помаранчевими та біло-блакитними, 

а між різними відтінками 

помаранчевого. 

Це станеться не скоро, але коли 

я озираюсь у 1991-й, чи в 1982- 

й, чи в кінець 60-х, то розумію, що 

ми таки на добрій дорозі. Бо, як мудро 

сказав би нині мій однокласник: 

„Коли б ця країна відразу по революції 

могла стати нормальною, то 

б уже стала“. 

До речі, вже написавши цю статтю, 

я прочитав інтерв’ю з одним 

нерозкаяним московським „політтехнологом“, 

котрий на запитання: 

„В який момент в Україні все пішло 

не так?“, – відповів напрочуд проникливо: 

„Тут кілька відповідей. І одна з них 

– усе йде ТАК. Це відповідь історика. 

Друга – відповідь політолога: [тут] 

є кілька пунктів – зміни в Конституції, 

угода з Юлею з наступним її 

прем’єрством, мирний процес з донецькими 

[котрий] треба було починати 

ДО, а не ПІСЛЯ парламентських 

виборів. 

Ну і третя відповідь (відповідь телеглядача, 

аматора детективних історій) 

– звичайно ж, демарш Мороза. 

Тобто чисто літературна ситуація“. 

Все слушно, окрім одного: більшість 

наших співгромадян – аж ніяк 

не історики і навіть не політологи, 

а таки в основній своїй масі – телеглядачі. 

І їм справді важко дивитися 

на довколишній балаган із професійною 

незворушністю. 

15

1991 

1991 рік для України 

– це рік закінчення 

радянської історії 

та початку відліку 

її існування як 

незалежної держави. 

Це рік непевності, 

очікувань, сподівань, 

романтичних уявлень 

про майбутнє 

і поспішного прощання 

з минулим. 

Рік починався неспокійно – 12–13 

січня 1991 року в Литві відбулася 

спроба придушити виступи цивільного 

населення військовими методами. 

Загинули люди. На центральних 

каналах телебачення показали 

бойову техніку, яка спрямовувалася 

проти мирних демонстрантів. 

В Укра їні ці події викликали обурення, 

національно-демократичні сили 

(Рух, Демократична партія, Українська 

республіканська партія) організували 

акції протесту в Києві, Львові, 

Харкові. Президія Верховної Ради 

Української РСР ухвалила заяву 

про неприпустимість використання 

на території будь-якої республіки 

військової сили для вирішення внутрішньополітичних 

та міжнаціональних 

конфліктів. 

У великій політиці головною інтриґою 

року була боротьба між відцентровими 

тенденціями (більшість радянських 

республік на цей час вже 

проголосила суверенітет) та відчайдушними 

спробами „союзного центру” 

в Москві утримати Радянський 

Союз від розпаду. Колосальний конгломерат 

різних мов, культур, релігій, 

об’єднаний рамками СРСР, доживав 

останній рік свого існування. 

Частина партійної номенклатури 

союзних республік вже зробила 

свій вибір на користь усамостійнення 

від Москви. Її амбіції, спрямовані 

на перерозподіл влади з Москвою, 

збігалися з вимогами національних 

рухів, які вимагали повної незалежності, 

ба більше: „націонал-комуністи” 

радо користалися ідеями 

тих, кого ще рік-два тому були готові 

відправляти до в’язниць за „націоналізм”. 

Номенклатура – носій 

незалежності? 

В Україні найтиповішим зразком 

комуніста, що перефарбувався на 

націоналіста, був голова Верховної 

Ради УРСР, секретар ЦК КПУ Леонід 

Кравчук. Саме він очолив ту частину 

партійної номенклатури, яка своєчасно 

зорієнтувалась і своїми діями 

сприяла поступовому відокремленню 

республіки від СРСР. Ця частина 

партійного апарату колись могутньої 

партії, яка стрімко втрачала 

підтримку населення, стала непевним, 

але потужним союзником націонал-демократичних 

сил, які складалися 

з колишніх дисидентів, творчої 

інтеліґенції та інтелектуалів. Саме 

вона взяла собі право говорити 

від імені всього народу і скористалася 

його незадоволенням для привласнення 

влади. Хоча це виглядає 

парадоксально, саме вона зіграла 

дуже важливу роль в русі до незалежності. 

Народ запитали: „Ага?” 

Народ відповів: „Еге ж!” 

На 17 березня 1991 року було 

призначено загальносоюзний референдум, 

запитання якого було 

сформульоване в такий спосіб, що 

можна було відповісти лише „так!” 

збереженню Союзу як „федерації 

рівноправних суверенних республік, 

в якій повністю гарантувалися 

б права і свободи людей”. Дотепники 

з цього приводу жартували: „Народ 

запитали ‚Ага?’ Народ відповів: 

‚Еге ж!’”. У лютому 1991 року Верховна 

Рада Української РСР ухвалила 

рішення провести одночасно із 

загальносоюзним референдумом 

опитування населення щодо суверенітету 

України. Запитання звучало 

так: „Чи згодні Ви з тим, що Україна 

має бути у складі Союзу радянських 

суверенних держав (так пропонували 

перейменувати СРСР – Г.К.) на 

засадах Декларації про Державний 

суверенітет України?” 

У Львівській, Івано-Франківській 

і Тернопільській областях, там, де 

обласні Ради контролювалися націонал-демократами, 

за рішенням цих 

Рад було внесене і третє запитання: 

чи підтримують громадяни повну незалежність 

України, що гарантуватиме 

рівні права всім громадянам, 

незалежно від національності та віросповідання? 

Результати потрійного 

референдуму були передбачуваними. 

На запитання загальносоюзного 

70,2 % учасників відповіли 

„Так!” „оновленому Союзу”. Водночас 

80,2 % ствердно відповіли на 

запитання про суверенітет України. 

У трьох західних областях „Ні!” Союзові 

сказали від 76 до 80 % і „Так!” 

незалежності України – від 85 

до 90 %. 

Результати референдуму показали, 

що в Україні наростає незадоволення 

„політикою центру”, водночас 

було цілком очевидно, що переважна 

більшість населення (крім 

трьох західних областей) ще не готова 

до рішучого розриву з Союзом. 

Ці результати було використано 

президентом СРСР Михайлом 

Горбачовим як арґумент у так званому 

„новоогарьовському процесі” 

– в торгах між номенклатурою центру 

і поодиноких республік щодо перерозподілу 

повноважень і влади. Ті 

ж самі результати були арґументом 

і в претензіях керівництва республік 

на більшу частку „свободи”. В обох 

випадках сторони вважали себе такими, 

що правильно почули „глас 

народу”. 

Порожні прилавки 

і кольорові фестивалі 

Тим часом повсякденне життя цього 

народу виглядало дедалі драматичніше. 

На початку 1991 року різко 

зросли ціни на продукти харчування 

– в 2,5 рази. Але й це не запобігало 

зростанню товарного дефіциту 

– мабуть найбільше враження 

справляли „супові набори”– купка 

яловичих кісток з рештками жиру, 

які прикрасили прилавки магазинів. 

З аптек зникали ліки, аж до найпростіших. 

Чоловіки відчули потяг до вирощування 

бороди – зникли леза 

для гоління. У Харкові було введено 

талони на тютюн – курці могли купити 

5 пачок цигарок на місяць. У Києві 

в ніч на 1 березня відбулося „пограбування 

століття”– злодії обікрали 

найбільший в республіці універмаг 

„Україна”. 

Брак хліба певною мірою компенсувався 

новими видовищами. Майже 

щомісяця відбувалися фольклорні 

фестивалі, кобзарські свята, акції, 

присвячені відродженню української 

культури. У лютому в палаці „Україна” 

відбувся перший національний 

конкурс краси „Українська красуня 

– 91”. На початку травня в Києві 

16

Текст: Георгій Касьянов, Інститут історії України НАНУ 


пройшло театралізоване свято Київського 

козацького коша. Киян потішили 

видовищем соколиного полювання 

і „козацькими іграми та забавами”, 

серед яких, зокрема, був 

„бойовий гопак”. У серпні в Запоріжжі 

відбувся фестиваль „Червона 

рута”, який наочно продемонстрував 

наявність українського року 

і попси та їхню популярність серед 

молоді. 

Втім, театрально-концертні видовища 

дедалі більше поступалися гостротою 

сюжетів та рівнем переживань 

політичному театрові. Зростала 

напруга у стосунках між союзним 

центром та республіканським 

керівництвом. Кравчук послідовно 

дотримувався своєї звичної лінії 

в переговорах – висловлюватися туманно 

і двозначно, уникати прямої 

конфронтації. Водночас вищі органи 

влади й управління поступово перебирали 

на себе дедалі більший обсяг 

повноважень. Взимку рішенням 

Верховної Ради було передано підприємства 

металургійної і вугільної 

промисловості СРСР, розташовані 

на території республіки, в її розпорядження. 

У квітні введено державні 

фіксовані ціни на основні товари 

й послуги (це суперечило політиці 

союзного центру). В Тернополі 

міська рада скасувала всі офіційні 

радянські свята, натомість ввела 

у календар національні та релігійні. 

В Сумах міська рада відновила стару 

геральдику міста і скасувала радянський 

герб. У червні було ратифіковано 

листопадовий (1990 р.) договір 

між Російською Федерацією та 

УРСР – це був прямий виклик Горбачову 

і прибічникам Союзу, бо створювався 

дуже показовий прецедент 

прямих взаємин між республіками – 

оминаючи союзний центр. 

„Нове ярмо на шию” 

З наближенням дати підписання 

нового союзного договору в Україні 

ширилися протести проти нього. 

Агітацію проти підписання активно 

вели Рух та партії національно-демократичного 

й націоналістичного 

спрямування. 23 червня в Києві відбулися 

грандіозні мітинги проти „нового 

ярма на шию України” – так називали 

договір його учасники. В Комуністичній 

партії України не було 

єдності. Частина партійної номенклатури 

на чолі з Леонідом Кравчуком 

намагалася витиснути з Горбачова 

максимум суверенітету для себе, 

в обмін за формальну лояльність 

центрові. Ортодокси-комуністи взагалі 

не сприймали „поступок націоналізмові” 

і критикували Горбачова 

за розвал держави. 

1 липня стало датою не надто помітної, 

але вельми символічної події 

– було оголошено конкурс на проект 

державного герба України. Через 

три дні було ухвалено закони 

про запровадження посту Президента 

УРСР, про Президента УРСР 

та про вибори президента. В липні 

відбувся з’їзд офіцерів України. 

Було ухвалено дві ключові резолюції 

– про створення Збройних Сил 

та організацію окремої української 

спецслужби замість КҐБ. Закладалися 

основи майбутньої незалежної 

державності. Цікаво, що тоді ж була 

зареєстрована Комуністична партія 

України – як окрема політична організація, 

а не як регіональний підрозділ 

КПРС. 

Глуха боротьба між ортодоксами 

і реформаторами в центрі, між 

прибічниками суверенності республік 

та тими, хто відстоював непорушність 

Союзу зразка 1922 року 

вибухнула відкритим протистоянням 

у серпні 1991-го. 19 серпня 

о 6.30 ранку командувач військами 

Київського військового округу 

повідомив Кравчука про створення 

в Москві Державного комітету 

з надзвичайного стану – ҐКЧП 

(ДКНС) – та про запровадження 

надзвичайного стану в деяких місцевостях 

СРСР. Через дві з половиною 

години з Л.Кравчуком та першим секретарем 

КПУ С.Гуренком зустрівся 

представник ҐКЧП генерал В. Вареников, 

який у відверто брутальній 

формі попередив, що якщо в Україні 

будуть спроби чинити опір ҐКЧП, 

то на неї буде поширено режим надзвичайного 

стану. Ще через дві години 

делегація депутатів Верховної 

Ради запропонувала Кравчукові виступити 

з засудженням дій заколотників 

в Москві. Голова Верховної 

Ради УРСР відмовився зробити це 

і о 16.00 в телевізійному зверненні 

закликав громадян республіки „зберігати 

спокій”. 

Громадянська непокора 

Переважна більшість населення 

поставилася до подій в Москві пасивно. 

Однак певна частина громадян 

не хотіла зберігати спокій. Народний 

Рух України та інші демократичні 

партії й об’єднання того ж дня 

створили коаліцію „Незалежна демократична 

Україна” і закликали 

співгромадян до акцій громадянської 

непокори та всеукраїнського 

17

Текст: Георгій Касьянов, 

Інститут історії України НАНУ 

політичного страйку. Радикальні націоналісти 

створили Українську національну 

самооборону. В Москві 

почалася масштабна акція протесту 

проти введення війська до столиці 

СРСР та проти ҐКЧП. 

20 серпня Президія Верховної Ради 

УРСР під тиском депутатів націонал-демократичного 

табору ухвалила 

заяву, в якій йшлося про те, 

що розпорядження ҐКЧП не мають 

юридичної сили на території республіки. 

Союз українських студентів 

оголосив безстроковий мітинг 

на майдані Незалежності в Києві. 

Нарада страйкових комітетів Донецька, 

Макіївки та Червоноармійська 

ухвалила рішення про передстрайковий 

стан – у разі спроб ҐКЧП діяти 

в Україні мав розпочатися всеукраїнський 

страйк. Ряд обласних 

і міських партійних комітетів (Івано- 

Франківськ, Львів, Житомир, Кривий 

Ріг) виступили із заявами про 

підтримку путчистів з ҐКЧП у Москві. 

Тим часом у столиці СРСР тривала 

масова акція протесту проти 

ҐКЧП. Проти заколотників виступило 

керівництво Російської Федерації 

на чолі з Борисом Єльциним. Будинок 

парламенту й уряду РФ був оточений 

демонстрантами. 

„Якщо не виберемо незалежність, 

то опинимося в лайні” 

21 серпня, коли стало зрозумілим, 

що ҐКЧП зазнає поразки, Леонід 

Кравчук оголосив про скликання 

надзвичайної сесії Верховної Ради 

УРСР і засудив дії путчистів у Москві. 

В Києві відбувся мітинг протесту, 

організований парламентарями 

націонал-демократами, на якому 

було висунуто вимогу до Верховної 

Ради добиватися визнання незалежності 

України іншими державами. 

Збори офіцерів Одеського військового 

округу відмовилися визнавати 

ҐКЧП. 22 серпня Львівська обласна 

Рада прийняла рішення про конфіскацію 

майна КПУ в області і передачу 

його в муніципальну власність. 

Того ж дня Колегія Міністерства внутрішніх 

справ УРСР прийняла рішення 

про департизацію органів внутрішніх 

справ – це означало, що 

МВС виходить з-під прямого контролю 

КПУ. Підготовка до надзвичайної 

сесії Верховної Ради УРСР фактично 

перетворилася на дискусії 

між прибічниками незалежності та 

їхніми опонентами (останніх дедалі 

меншало). Навіть найортодоксальніші 

комуністи розуміли, що їхня позиція 

загрожує їм втратою всього. 

Як афористично висловився перший 

секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко: 

„Сьогодні ми маємо проголосувати 

за незалежність, бо якщо цього 

не зробимо, опинимося по вуха 

в лайні”. 

24 серпня розпочала роботу позачергова 

сесія Верховної ради 

України, якій судилося стати справді 

історичною. Було прийнято „Акт 

проголошення незалежності України”, 

всі військові формування на території 

республіки було підпорядковано 

Верховній Раді України, припинено 

діяльність політичних партій 

в усіх органах державної влади 

та управління, правоохоронних 

органах, інших державних органах, 

установах радіо і телебачення. 

В наступні дні постановами Президії 

Верховної Ради України майно 

КПУ і КПРС на території України було 

переведено на баланс Верховної 

Ради України, припинено діяльність 

КПУ і створено тимчасову комісію 

з розслідування діяльності посадових 

осіб, органів влади, управлінь, 

об’єднань і організацій у зв’язку 

зі спробою перевороту. 30 серпня 

рішенням Президії Верховної Ради 

України діяльність КПУ було заборонено 

(через 10 років Конституційний 

Суд України визнає це рішення 

незаконним). Всевладдю комуністичної 

партії в Україні назавжди було 

покладено край. 

Вигоди „номенклатурного 

суверенітету” 

Для повного узаконення „Акту 

проголошення незалежності України” 

на 1 грудня 1991 року було 

призначено референдум, одночасно 

мали відбутися президентські вибори. 

Розгорнулася інтенсивна агітація 

за незалежність, в якій брали 

участь вже не лише націонал-демократи 

і націоналісти, а й їхні вчорашні 

опоненти з партійної номенклатури, 

які усвідомили вигоди „номенклатурного 

суверенітету”. Чи не 

найголовнішим арґументом на користь 

незалежності був економічний 

– майбутнім громадянам незалежної 

України доводили, що незалежність 

принесе нечувані статки і процвітання. 

Особливої популярності 

набув прогноз спеціалістів „Дойче 

банку”, згідно з яким економічний 

потенціал України оцінювався у 83 

бали за 100-бальною шкалою. Середній 

бал економічної спроможності 

України перевищував за цим 

прогнозом відповідні показники Росії, 

республік Балтії, Білорусі і Казахстану. 

В цей прогноз дуже хотілося 

вірити, особливо в ситуації, коли 

продукти харчування продавалися 

за спеціальними талонами – щоб 

не допустити їх вивезення в Росію. 

Одночасно з агітацією впроваджувалися 

практичні заходи, які гарантували 

фактичне усамостійнення 

колишньої радянської республіки. 

В серпні–листопаді 1991 року 

всі підприємства, організації та 

установи союзного підпорядкування 

було передано у власність України. 

Прикордонні і внутрішні війська 

було підпорядковано відповідним 

республіканським установам. 4 вересня 

над будівлею Верховної Ради 

України замайорів жовто-блакитний 

прапор. 20 вересня замість КҐБ було 

створено Службу безпеки України. 

8 жовтня Верховна Рада ухвалила 

закон про громадянство України. 

Громадянство могли отримати всі, 

хто на цей час проживав на території 

республіки. В жовтні Президія 

Верховної Ради відмовилася від підписання 

угоди про економічну співпрацю 

в рамках СРСР. В листопадіі 

було створено Національну гвардію 

України, ухвалено закони про 

прикордонні війська та державний 

кордон. 

Отже, результати референдуму 

1 грудня було фактично запрограмовано. 

Очікування справдилися: 

90,3% населення України проголосувало 

за Незалежність. На президентських 

виборах переміг колишній 

партійний функціонер, багаторічний 

керівник ідеологічних структур 

КПУ, видатний демагог і майстер 

паузи, любитель шахів і автор 

безсмертного афоризму „Маємо 

те, що маємо” Леонід Кравчук. 

Останній місяць 1991 року став часом 

справжнього параду визнань 

незалежної України. Першими незалежну 

Україну визнали Польща і Канада, 

за ними – ще 66 країн. 

В останній день 1991 року, 

31 грудня було проведено ще один 

референдум, організований газетою 

Верховної Ради „Голос України” 

спільно з Федерацією футболу 

України. Було визначено кращого 

футболіста сезону. Ним став захисник 

київського „Динамо” А. Цвейба. 

Так, із першим найкращим футболістом 

незалежної України і першим 

президентом, закінчився в Україні 

переломний, вікопомний 1991 рік. 

18

Спілкувався Петро Андрусечко, Київ 

Фото: Петро Андрусечко 

Про втрачені шанси, 

ідеали та політику... 

Олесь Доній – відомий громадський діяч, голова 

Центру досліджень політичних цінностей. Один 

із лідерів „революції на граніті“ в жовтні 1990- 

го року. Відомий також як ініціатор численних 

культурних акцій. У 2001 році він створив 

перший у Києві український арт-клуб „ОsтаNNя 

барикада“, який тепер діє в Харкові. Організатор 

проекту „День незалежності з Махном“ 

– музично-літературного андеґраундового 

фестивалю, який відбувся 23–24 серпня 2006 

року в місті Гуляй-Поле. 

Ім’я Олеся Донія асоціюється передовсім 

із акцією студентської непокори, 

відомою також як „студентська 

революція на граніті“, що відбувалася 

в жовтні 1990-го року. Ти міг би пригадати 

тепер, як усе починалося? 

Трохи передісторії. Кінець 1980-х – це 

початок творення незалежних українських 

організацій, процесу, до якого 

активно підключилися й ми, створивши 

„Українську студентську спілку“ 

та „Студентське братство“. Це були 

структури, що ставили собі за мету боротьбу 

за незалежність, однак члени 

цих спілок сповідували принципи дещо 

інші, аніж ті, що їх сповідували старші 

колеги, згуртовані довкола Народного 

Руху України чи Української Гельсинської 

Спілки. Ми трохи розходилися 

в баченні як сьогодення, так і майбутнього 

України. Ми, наприклад, вважали 

за необхідне переходити до масових 

акцій протесту. 

У чому полягала відмінність між вами 

та старшими діячами націонал-демократичного 

руху? 

Ми вважали, що потрібно дійти до більшості 

населення. Для цього ми намагались 

урізноманітнювати свої заходи, 

і зокрема, виникла ідея акції студентської 

непокори, яка більш відома як 

студентське голодування. Ми, як губка, 

вбирали в себе елементи тогочасної 

боротьби молоді України, молоді Центральної 

Європи, та й, зрештою, не лише 

Європи. Тому, наприклад, окупаційний 

страйк в тій акції ми запозичили 

від поляків (перед тим наші хлопці спеціально 

їздили до Польщі). Досвід голодування 

був узятий з Китаю, з площі 

Таньаньмінь. Тобто, з одного боку, ми 

начебто й вигадували своє, а з іншого 

– акумулювали досвід сусідніх народів. 

Практично всі елементи акції були 

продумані заздалегідь: і голодування, 

і наметове містечко, і перекриття руху 

транспорту, і захоплення університету. 

Це був чіткий план, завдяки якому 

нам вдавалося дотримуватися дисципліни 

і дійсно підняти велику частину 

населення. 

Наша акція була надзвичайно 

масштабною і, що суттєво, – першою 

переможною. Ми дійсно розбили наметове 

містечко на Хрещатику, перекрили 

рух транспорту. Застрайкували 

всі університети Києва, і то не лише вищі 

навчальні заклади, але й технікуми, 

школярі-старшокласники, представники 

різних регіонів, не лише із Західної 

України. Ми захопили, зрештою, 

кілька університетів, кілька корпусів 

– Червоний, Жовтий (Національного 

університету імені Тараса Шевченка 

– П.А.), один із корпусів Політехнічного 

інституту. 

Згодом це стало приводом для порушення 

кримінальних справ, через що 

серед інших і я опинився в Лук’янівській 

в’язниці. 

Виразна відмінність між нами та 

старшими товаришами виникала з їхнього 

нерозуміння наших основних вимог. 

А основною нашою вимогою були 

вибори до Верховної Ради на багатопартійній 

основі, а все решта – домовленості 

з політичним партіям, відставка 

прем’єр-міністра – ми вважали речами 

другорядними. Найважливіше – націонал-демократичний 

рух повинен взяти 

владу в Україні. Влада тоді хиталася, 

вона була слабка, як ніколи, а суспільство 

прагло змін. На жаль, саме ця вимога 

й не знаходила розуміння в старшої 

ґенерації. Вони приходили до нас 

буквально з перших днів і казали: „Ви 

ж такі добрі хлопці, така добра акція, 

але зніміть оцю вимогу, нас там і без 

цього майже третина, ми маємо можливість 

висловлюватися з трибуни“. Ми 

ж розуміли, що потрібна не третина, 

а п’ятдесят один відсоток. 

Тобто, особливої підтримки від старших 

ви не відчували? 

Певною мірою ця акція була не лише 

проти компартії, але й проти старої націонал-демократії. 

Тому ми надзвичайно 

відповідально ставилися до керівництва 

акції. Якщо хтось приходив до нас, 

ми давали їм намети, казали, це ваше 

місце, але жоден з депутатів не був під- 

19

пущений навіть до дрібного керування. 

Вони не мали права на це, ми їм не 

дозволяли. Саме тому було досягнено 

максимального успіху. Але пізніше, 

після того, як Верховна Рада пішла на 

поступки, саме завдяки нерозумінню 

націонал-демократів і було скасоване 

рішення про проведення перевиборів, 

а коли через два роки Народний рух 

України на чолі з В’ячеславом Чорноволом 

усвідомив необхідність багатопартійних 

виборів, вже було пізно: 

номенклатура оговталася, Кравчук 

став президентом. І, як на мене, саме 

тоді, в 1990-му, Україна, фактично, 

втратила шанс піти шляхом країн Центрально-Східної 

Європи. Тоді різниця 

в часі між „оксамитовими“ революціями 

була всього лише рік – повалення 

Берлінської стіни, Чехія. А наша „оксамитова“ 

революція відбулася в 1990- 

му. Тобто, різниця була мінімальна. Тепер 

різниця між нами становить навіть 

не десять років, а набагато більше. Налякалися 

студентського руху тоді всі, 

і всі були зацікавлені в його знищенні 

– не лише компартія, КҐБ, але й діаспора 

та націонал-демократи – через 

велику конкуренцію. Наступний крок – 

підняли до 25 років віковий бар’єр на 

право балотуватися до Верховної Ради. 

Таким чином учасники акції були 

позбавлені права балотуватися в депутати. 

І доступ до політики для молодих, 

активних і популярних на той момент 

людей було закрито. А за це рішення 

проголосували дві великі фракції 

– компартія та народний Рух. Проголосували 

обидві одностайно! 

Якою тоді була позиція Леоніда Кравчука, 

невдовзі – першого президента 

України? 

Кравчук – це людина-флюгер. Тобто, 

це людина, яка орієнтується і діє за вітром, 

залежно від настроїв населення, 

від розподілу сил. Він дуже вдало ловить 

вітер. 

А він приходив до вас? 

Так, безперечно. Кравчук прийшов 

десь на четвертий день. Ми провели 

переговори, які були показані по телебаченню. 

Ми свої вимоги висловили. 

Крім того, зрозуміло, що без його 

згоди, або без його м’якості Верховна 

Рада не прийняла б рішення про виконання 

наших вимог. Тобто, зрозуміло, 

що він, з одного боку, грав свою гру, 

він хотів стати лідером. З іншого – це 

треба було бачити – він був переляканий 

і тремтів. Тобто, він злякався того, 

що відбувалося, а найбільше – перспективи 

захоплення парламенту (чого 

нам не вдалося зреалізувати через переускладнену 

конспірацію: в критичний 

момент ми не змогли повідомити 

всіх своїх активістів. Але очевидно, що 

Кравчук боявся. І значною мірою був 

готовий піти на компроміс, щоб утримати 

владу. Для цього він поступився 

прем’єром як пішаком, тобто Кравчук 

– досвідчений політичний гравець і дуже 

вдало розставляє фігурки на шахівниці. 

Щодо його переконань, то я взагалі 

не впевнений, чи вони існують. 

Наскільки серйозно ви допускали 

можливість силового вирішення конфлікту 

з боку влади? 

Один із депутатів пропонував тоді пустити 

проти нас танки. Тобто, були варіанти, 

були заклики. Але я не певен, 

чи була реальна можливість. Теоретично 

– так. Натомість у нас не було такого 

протистояння між збройними силами 

і органами внутрішнього правопорядку 

та рештою населення, як це було 

в Грузії чи Литві. Тобто, тут не було 

гарантії, що війська, яким буде видано 

наказ, виконають його, оскільки 

за весь період акції значних конфліктів 

з міліцією ми не мали. І навіть лише уявити, 

що ці органи могли б піти на вбивство, 

доволі важко. Кравчук достатньо 

м’якотіла людина, і силові рішення – не 

його стиль. А іншої влади в Україні на 

той момент не було. 

А чим тепер займаються учасники 

„революції на граніті“? Чи й досі залишаються 

активними діячами в суспільно-політичному 

житті? 

Ці люди всі дуже активні. Нагадаю, що 

в нас було три співголови: один зі Львова, 

другий з Києва, а третій – з Дніпропетровська 

(його ми визнали радше 

для репрезентації сходу України, тобто, 

за ним реально не стояло жодної 

структури, а з нашого боку це був 

такий вияв політкоректності). Так ось 

Маркіян Іващишин, львівський співголова, 

нині очолює фракцію „Пори“ 

у Львівській Раді. Ярослав Рущишин – 

один з найвідоміших львівських бізнесменів. 

Серед іншого до їхніх спільних 

проектів належить „Львівська газета“. 

Славко Кириленко був віце-прем’єром 

з гуманітарних питань, Олег Тягнибок 

був депутатом. Ми опинилися в різних 

політичних партіях, з різними політичними 

поглядами, але всі залишаємося 

достатньо активними. Дехто став 

депутатом Київради. Дуже багато пішли 

в медіа. 

Чи проводились якісь акції після жовтня 

1990 року? 

Звичайно, це ж безперервний процес. 

Були не надто гучні акції. Скажімо, ми 

перекривали рух військового параду 

сьомого листопада. Ця акція закінчилася 

побиттям. Знову ж таки, нас „кинули“ 

старші націонал-демократи. Були 

не надто помітні мітинги, демонстрації. 

Частина студентів пробувала через 

два роки повторити акцію „на граніті“. 

Ця спроба виявилася невдалою. Я вважав, 

що в одну річку двічі входити не 

можна. До речі, багато хто з організаторів 

наметового містечка під час Помаранчевої 

революції були або вихідцями 

з нашого студентського руху, або 

його вихованцями. 

Тобто, Помаранчева революція передовсім 

– справа рук учасників „революції 

на граніті“? 

Ні, саме вихованців „революції на граніті“. 

Це дуже важливо, адже окрім 

окремих здобутків, ми отримали міф 

про потужний студентський рух, про 

вплив молоді, який не вщухає в Україні. 

І намети на Майдані – один з інструментів, 

одна з міфологем, які згодом 

постійно намагалися використовувати. 

Під час акції „Україна без Кучми“ так 

само розбивали намети хлопці – вихідці 

з нашого руху. Аналогічно намети 

використовувалися сумськими студентами 

в боротьбі проти губернатора. 

Намети стали елементом студентського 

молодіжного руху України, міфологемою 

про те, що „революція на 

граніті“ була єдиною вдалою акцією 

націонал-демократів. Тому не дивно, 

що всі молодіжні організації проходили 

через цей міф, і... – вчилися розбивати 

намети. 

Дехто каже, що Помаранчева революція 

була продовженням революції 

1990–1991 років. І що Помаранчева 

революція завершує революційний 

рух як такий. 

Ні, я вважаю, що Помаранчева революція 

за формою дуже схожа на „революцію 

на граніті“, але по суті вона 

все ж інаша. Політика 1990 року – це 

віра в ідеї, мрія і боротьба за незалежність 

України. А в Помаранчевій революції 

багато інструментального, технологічного 

– бодай ті ж таки намети. Багато 

й романтики, енергетики звичайних 

людей. Але в 90-х ще не було такої 

дистанції між керівництвом і активістами. 

В Помаранчевій революції основне 

для політиків – боротьба за посаду 

Президента. Це була чітка мета – президентські 

вибори. За однією з теорій, 

в Україні відбувся запізнілий етап буржуазної 

революції. В Україні сталося 

те, що в Європі діялося кілька сторіч тому 

– буржуазна революція. До Помараначевої 

революції в економіці пану- 

20

Спілкувався Петро Андрусечко, Київ 


вала система державного капіталізму. 

Держава керувала бізнесом. 

Колись Ти говорив, що революція 

1990 року фактично відбулася коштом 

ваших студентських стипендій. 

Так, так, ми не потребували якихось 

зовнішніх дотацій. Нині політика – це 

значною мірою фінанси. Але особливість 

нинішньої ситуації в тому, що після 

Помаранчевої революції буржуазія 

взяла владу в свої руки. Бізнес почав 

керувати державою. І наступний етап 

– парламентські вибори та вибори 

в органи місцевого самоврядування. 

Бізнес скуповує місця в списках політичних 

партій і доступ до влади. Тобто, 

влада реально належить середньому 

бізнесу на всіх рівнях. 

Чи є в такому разі в українській політиці 

місце для ідеалів? 

Дуже велика відмінність між тими часами 

і теперішніми. Тоді ідеали мали 

і звичайні громадяни, і керівники. А зараз 

ідеали й романтизм залишилися 

прерогативою простих учасників. Політичне 

керівництво стало дуже цинічним. 

В цьому відмінність. Нині все помітно 

реалістичніше, але й цинічніше. 

Йшла боротьба за конкретні місця. За 

можливість збагачення, за можливість 

отримати цілком реальні блага. 

Але в чому проблема конкретно? Я, 

наприклад, не схильний звинувачувати 

політичну еліту. Суспільство не продукує 

суспільного запиту на контреліту, 

на політиків з іншими морально-етичними 

критеріями, опертими не лише на 

матеріальні цінності. А нема запитів – 

нема і пропозиції. 

Осінь 1990. Голодування студентів. Початок. 

Може, непрагматичних політиків просто 

не існує? 

Якщо це так, то не в останню чергу через 

те, що суспільство їх не потребує. 

Чому їх немає? На початку 1990-х ми 

втратили суспільний шанс. Що після того 

відбулося? Номенклатура оговталася, 

перейняла націонал-демократичні 

гасла. Стара номенклатура призначила 

на чільні посади вихідців з компартії, 

з комсомолу, з КҐБ, додалися ще вихідці 

з криміналітету. Потім відбулося переформатування 

фінансових потоків 

і їх узурпація невеликим, обмеженим 

колом бізнесменів та номенклатури. 

А основна маса населення була доведена 

до напівжебрацького стану. Тепер 

уже нема можливості утримувати 

політичні партії та громадські організації 

за рахунок членських внесків. Населення 

неспроможне утримувати їх коштом 

середньої зарплати в двісті доларів. 

Тобто, ці партії та організації змушені 

використовувати кошти великого 

бізнесу, просто змушені. 

Це дуже песимістично звучить, чи 

є якийсь вихід? 

Ну чому песимістично? Це реалізм. Вихід 

є завжди. Знаєте, в Лондонському 

метро заборонили вивіску „виходу немає“. 

Дійшли до висновку, що це певним 

чином провокує зростання кількості 

самогубств. І вирішили, що краще 

писати „вихід з іншого боку“. Теоретично 

вихід є завжди. Але втрачено 

історичний шанс, і тепер усе відбуватиметься 

набагато повільніше. Поступове 

зростання прибутків всього населення 

призведе до можливості створення 

більш-менш самостійних громадських 

організацій та політичних 

партій. Просто це тривалий процес. 

Чому в Україні бракує моральних авторитетів, 

які впливали б на громадську 

думку у важливих для суспільства 

справах? 

В нашому суспільстві немає осіб, які 

були б авторитетами для всієї країни. 

По-перше, за часів Радянського Союзу 

не просто переважна більшість інтеліґенції, 

а майже всі працювали на 

режим, принаймні були лояльними. 

А опонувала режиму дуже невелика 

частка. Через те, що більшість співпрацювала 

з режимом, навіть ті, хто 

міг би претендувати на роль морального 

авторитета, не користуються повагою, 

оскільки колишнім колаборантам 

соромно. Якщо вони визнають авторитетами 

дисидентів, їм доведеться 

переоцінити, перекреслити власне 

життя. Тому люди не обирають лідерами 

людей чесних, із чистою репутацією. 

Ми маємо п’ять основних політичних 

лідерів – Ющенко, Тимошенко, 

Мороз, Симоненко і Янукович. Жоден 

в минулому не був борцем за незалежність 

України! 

Тобто, люди вибирають таких, як 

і вони самі? 

Так. Ющенко значною мірою став лідером 

націонал-демократичного руху 

через червоточину. Були закиди в корупційній 

діяльності уряду Юрія Єханурова, 

наприклад, на двісті тисяч відремонтували 

квартиру прем’єрові, або 

надали помешкання державним коштом. 

Людей подібні речі не обурюють, 

тому що основна частина населення 

така сама. Ющенко одного разу 

виступив проти опозиції, а пізніше став 

її лідером. Якби він був чеснішим, він би 

не став лідером п’ятидесяти одного відсотка 

населення. Просто не зумів би. 

Проблема українців значною мірою 

в тому, що поняття нації зникло зі свідомості, 

це перше. По-друге, вона, ця нація 

сформувалася в СРСР і значною мірою 

все ще залишається радянською. 

Проте її формування триває. Той шанс, 

який ми мали в 1917 році (як решта 

країн після розпаду Австро-Угорщини), 

також було втрачено. Тому нація 

склалася за часів СРСР з усіма старими 

і новими вадами. 

23 листопада минає друга річниця 

Помаранчевої революції. 

Так, ми організовуємо певні заходи. 

Плануємо скликати Всеукраїнський 

громадянський конґрес, де будуть 

представлені всі регіони України; чотири 

„круглі столи“ на різні теми, а на 

завершення – мистецька частина. Але 

участь депутатів та політиків у цих заходах 

не передбачається. Хіба що 

в цій, мистецькій частині. 

21

Текст: Петро Андрусечко, Київ 

Леонід Кравчук – 

між комунізмом 

та демократією 

Леонід Кравчук – колишній перший секретар 

Комуністичної партії України, який зумів у 

потрібний час покинути її лави. Голова Верховної 

Ради УРСР, який у певний момент підтримав 

незалежність України. Homo sovieticus, який 

підписався під розпуском Радянського Союзу. 

Перший президент України, який, програвши 

президентські вибори, демократично передав 

владу своєму наступнику. Людина, яка могла 

стати авторитетом, але вибрала дійсну політику. 

Л. Кравчук – колишній пропагатор 

інтеґрації з ЄС та НАТО, під час 

останніх парламентських виборів 

виступав проти членства в НАТО. Подібних 

протиріч у біографії Леоніда 

Кравчука чимало. Сам екс-президент 

підкреслює необхідність постійного 

навчання, потреби робити висновки 

і тим самим – уміння змінювати погляди. 

Опоненти та критики Кравчука 

вважають, що він не має жодних переконань. 

Першого грудня минає п’ятнадцять 

років з часу перших президентських 

виборів в незалежній Україні. 

Зрештою, це подвійна дата, оскільки 

того ж дня на референдумі громадяни 

України підтвердили проголошену 

раніше незалежність. Першим президентом 

став Леонід Кравчук – постать 

неоднозначна, що часто трапляється 

з героями так званих перехідних 

періодів, трансформацій та великих 

змін. У випадку Кравчука це тим 

складніше, що ще донедавна він приймав 

участь у політичному житті України. 

Тому складно оцінювати політика, 

прізвище якого асоціюється, між 

іншим, із так званими „кравчучками“ 

– торбами на колесах, що стали своєрідним 

символом складних економічних 

перетворень, які пройшли українці 

на початку 1990-х років. 

Леонід Кравчук народився на Волині. 

У 1960 році закінчив Київський 

державний університет. У 1967–1970 

роках навчався в аспірантурі Академії 

суспільних наук при Центральному 

Комітеті Комуністичної Партії Радянського 

Союзу, а з 1970-го розпочав 

кар’єру в центральному партійному 

апараті УРСР. Становлення Кравчука 

в центральному апараті комуністичної 

партії України пов’язане з прізвищем 

першого секретаря КПУ – Володимира 

Щербицького. В середині 1980-х, 

незважаючи на перебудову, тверда 

рука Щербицького, репрезентанта 

„партійного бетону“, міцно керує радянською 

Україною, тому в бурхливий 

період кінця 1980-х Кравчук надалі 

робить кар’єру в КПУ. Впродовж 

1988–1990 років він завідує ідеологічним 

відділом, стає секретарем ЦК 

КПУ, в 1989–1990 роках – кандидат 

у члени Політбюро, в 1990–1991 роках 

– член Політбюро ЦК КПУ. 

В другій половині 80-х, перебуваючи 

на керівних посадах комуністичної 

партії, Кравчук є свідком суспільних 

змін. Зокрема, Чорнобильська катастрофа 

1986 року перетворюється 

на каталізатор громадської активності 

в Україні. У вересні 1989-го виникає 

Народний рух України. Влада погоджується 

на частково вільні вибори 

до Рад. Створюється передвиборний 

опозиційний Демократичний блок. 

На початку 1990-х на Україні тривають 

акції протесту. В березні 1990 

року відбуваються вибори до Верховної 

Ради УРСР, на яких обрано понад 

120 представників Демблоку, що 

сформували опозицію – Народну Раду. 

Кілька років потому, оцінюючи цей 

новий, напівдемократичний парламент, 

Кравчук висловиться так: „Уявіть 

собі місце, де змушені спіпрацювати 

головні фігури партійної ієрархії та 

люди, які ще недавно були засуджені 

за антикомуністичні погляди“. 

Виникають нові політичні партії 

і водночас проявляється криза в лавах 

КПУ. Під кінець червня 1990 року 

у Верховній Раді (ВР) розпочинається 

розгляд питання про державний суверенітет 

УРСР. Тогочасний голова ВР 

Володимир Івашко виїжджає до Москви 

на з’їзд КПРС і, не зважаючи на 

заклик ВР, залишається там з метою 

прийняти участь у виборах заступника 

секретаря ЦК КПРС. Ситуація дає 

Леоніду Кравчуку нові можливості, 

і він замінює Івашка на посаді голови 

Верховної Ради УРСР. В країні тривають 

численні акції протесту і страйки 

шахтарів. 16 липня ВР конституційною 

більшістю ухвалює Декларацію 

про державний суверенітет України. 

У жовтні 1990-го відбувається масова 

акція протесту студентів, названа 

„революцією на граніті“. Водночас 

фракція депутатів-комуністів розколюється 

на „суверен-комуністів“ та 

„комуністів-ортодоксів“. Горбачов починає 

боротьбу за утримання влади 

та єдності СРСР і постановляє провести 

загальнорадянський референдум 

на тему „оновленої федерації“. Згодом 

Кравчук буде згадувати про на- 

22

тиски з боку Москви на Київ у справі 

підписання нової союзної умови. 

Серпневий путч у Москві (1991) 

прискорює процес становлення незалежності, 

а сам Кравчук залишає 

компартію і на хвилі подій переходить 

до табору незалежників. З того часу 

Леонід Кравчук символізуватиме ту 

частину номенклатури, яка вирішила 

приєднатися до будівництва незалежної 

України, хоча їх помисли відрізнялися 

від поглядів національно-демократичного 

табору. 

24 серпня 1991 року Верховна Рада 

під керівництвом Леоніда Кравчука 

оголосила Акт про Незалежність 

України, а через декілька днів заборонила 

діяльність КПУ. Україна отримала 

незалежність без кровопролиття, 

однак з цього скористалася насамперед 

тогочасна номенклатура, яка 

швидко „адаптувалася“ до нової ситуації. 

Розрив зв’язків з Москвою дав їм 

можливість бути першими серед своїх 

та дозволив поєднати інтереси значної 

частини номенклатури з національним 

середовищем: так, для прикладу, 

чимало членів радянської номенклатури 

стали захисниками незалежності, 

навчилися використовувати 

колишніх дисидентів та національно-демократичних 

діячів у своїх цілях, 

привласнюючи їхні гасла. 

Вихід Кравчука з компартії та проголошення 

незалежності під його керівництвом 

створюють йому вигідні 

умови в боротьбі за президентське 

крісло. Головним супротивником 

Кравчука виступає лідер Руху В’ячеслав 

Чорновіл, однак, маючи підтримку 

номенклатури та частини національного 

табору, Кравчук отримує 

61,59% голосів і стає Першим президентом 

незалежної України. Одночасно 

з референдумом більшість 

мешканців України голосує за незалежність. 

Проведення референдуму 

Кравчук вважає особистим успіхом, 

підкреслюючи, що волевиявлення такого 

типу було єдиним на терені колишнього 

СРСР, що завдяки підтримці 

суспільства унеможливлювало будьякі 

спроби переглянути або ж переінтерпретувати 

в майбутньому Акт Незалежності. 

Перемога Кравчука певним чином 

була і поразкою всього національнодемократичного 

руху. Особливо напружено 

складалися стосунки Кравчука 

з Рухом, його головним опонентом 

у 1991–1994 роках. Кравчук 

вважав, що тогочасні діячі Руху не 

створили конструктивної опозиції. Також 

слід відзначити, що й сам Рух після 

1994 року значно втратив на ради- 

Від монополії до олігополії 

Планова економіка радянського 

зразка зазнала краху як з об’єктивних 

причин своєї неефективності, 

так і в силу суб’єктивних причин, 

пов’язаних з поваленням командноадміністративної 

системи й тоталітарного 

режиму в СРСР, що прискорили 

цей процес. 1991 рік став для України 

відліком нової політичної історії, але 

й початком будівництва нової економічної 

моделі. 

Стратегічною метою молодої 

української держави було проголошено 

перехід від планової до соціальноорієнтованої 

ринкової економіки. 

Проте, на відміну від країн з перехідною 

економікою Центральної Європи, 

Україна, як і більшість колишніх 

республік СРСР, пішла не шляхом 

радикальних реформ, а – екстенсивним 

шляхом побудови перехідної олігархічної 

економіки із застосуванням 

ринкових механізмів. 

1991–1994 

або „лібералізація” 

Основними ознаками цього періоду 

стали: лібералізація цін на товари 

та послуги, утвердження права приватної 

власності, гіперінфляція, перша 

хвиля приватизації, стрімке падіння 

ВВП. Відсутність у керівництва держави 

досвіду в розбудові ринкової економіки 

змусило „калькувати” досвід 

країн із розвинутою економікою. Але 

невтішні наслідки стагнації народного 

господарства радянських часів, відсутність 

правового поля і системності 

та оперативності дій влади призвели 

до глибокої економічної та соціальної 

кризи. „Шокова терапія”, – як називали 

процес лібералізації економіки 

в Польщі, – в Україні перетворилася 

на процес під умовною назвою „шок 

без терапії”. Економічна модель того 

часу нагадувала розвиток економіки 

Європи чи США на початку ХХ століття. 

Механізми нерегульованого ринку 

породили варварський процес первинного 

накопичення капіталу шляхом 

вимивання оборотних потужностей 

українських підприємств та відверто 

кримінальні схеми перерозподілу 

власності. Держава поступово починала 

втрачати контроль над економічною 

ситуацією в країні. Це не могло 

влаштовувати, передусім, директорат 

великих підприємств, майбутнє яких 

опинилося під загрозою. Як наслідок, 

протидією такій політиці стала криза 

влади і дострокові президентські вибори, 

на яких переможцем став ставленик 

директорату Леонід Кучма. 

1994–1999 

або „стабілізація” 

Прийшовши до влади, Леонід Кучма 

та його команда розпочали боротьбу 

з негативними наслідками непродуманої 

політики лібералізації. До позитивних 

ознак цього періоду слід зарахувати 

зупинення інфляції і введення національної 

валюти гривні, сповільнення 

темпів падіння виробництва, підтримка 

вітчизняного товаровиробника, створення 

правового поля регулювання 

економічних відносин та відновлення 

керованості економічних процесів 

з боку держави. Але кожна з цих позитивних 

тенденцій мала й зворотній бік, 

який нівелював ці позитивні зрушення. 

Так, реальна грошова приватизація 

була замінена ваучерною приватизацією, 

що, по суті, означало безкоштовний 

перехід державної власності в приватні 

руки обмеженого числа осіб. Непродумана 

фіскальна політика призвела 

до тінізації економіки, а відновлення 

впливу бюрократичного апарату – до 

безпрецедентного масштабу корупції. 

Яскравим прикладом негативних наслідків 

такої діяльності стала політика 

уряду Павла Лазаренка, що будував 

економіку латиноамериканського 

зразка, і протидія цій політиці з боку 

номенклатури та фінансово-промислових 

груп, які почали набирати силу. 

Перемогу в цій боротьбі отримала номенклатура, 

яка загальмувала процес 

розподілу державної власності, але не 

змогла дати адекватні відповіді на нові 

економічні виклики. 

1999–2001 

або „реорганізація” 

Світова економічна криза кінця 

дев’яностих і, особливо, – російський 

дефолт серпня 1998-го негативно позначилися 

й на українській економіці, 

яка виявилася занадто слабкою для 

самозахисту, а її тіньовий характер 

став реальною загрозою для економічної 

безпеки держави. Розуміючи це, 

Леонід Кучма формує реформаторський 

уряд на чолі з Віктором Ющенком, 

який намагається розпочати процес 

реорганізації економіки шляхом 

структурних реформ. Починається 

боротьба з бартерними схемами, першочергово 

– в енергетичній сфері. Зупиняється 

практика випуску облігацій 

23

Текст: Петро Андрусечко, Київ 

кальності, зокрема – в оцінках колишнього 

президента. 

Під кінець 1991-го ще одна подія 

засвідчила, що Леонід Кравчук залишиться 

в історії, до того ж – не лише 

в історії України. 8 грудня на зустрічі 

в білоруській частині Біловіської Пущі 

голова Верховної Ради Білорусі Станіслав 

Шушкевич, президент Росії Борис 

Єльцин та Леонід Кравчук підписали 

договір про розпад Радянського 

Союзу. 

До нової української еліти увійшли 

насамперед представники старої: директори 

великих промислових підприємств, 

колгоспів тощо. Під час президентства 

Леоніда Кравчука вони 

стали впливовою політичною силою. 

Демократична опозиція називала їх 

„червоними директорами“. Безперечно, 

з ідеологічної та політичної точок 

зору більшість нової української еліти 

належала до „старої гвардії“, насправді 

лише запозичаючи демократичні 

гасла. Майже без змін залишилися 

директорський стиль управління 

та публічної поведінки, різноманітні 

привілеї. Приватизація в Україні, попри 

те, що відбувалася повільніше, 

ніж у Росії, дозволяла компенсувати 

старі привілеї приватною власністю, 

нерухомістю, акціями тощо. Згодом 

Кравчук влучно написав, що сучасна 

українська політична еліта характерна 

змішуванням компонентів „старого 

та нового, радянського та антирадянського, 

планового та ринкового, авторитарного 

та демократичного“. На 

думку Кравчука, власне залишки комуністичної 

ментальності є головними 

проблемами української політики. 

Після проголошення незалежності 

Україна опинилася в складній ситуації: 

давалися взнаки труднощі, пов’язані 

з розбудовою державності, проблемами 

економічного характеру та з геополітичною 

ситуацією. Кравчук, як президент, 

змушений був балансувати на 

гребені тих проблем. Через кілька років 

в одному з інтерв’ю він згадає, що 

його найбільшою помилкою була відмова 

від „шокової терапії“ української 

економіки. З іншого боку, коли цьогоріч 

його запитали про оцінку 15-ої річниці 

незалежності України, Перший 

Президент назвав найбільшим здобутком 

той факт, що Україна виникла і вижила 

як незалежна держава. 

Кравчук добре знав, що каже – 

в часи його президентства важливу 

роль відігравали перспективи суверенності 

молодої держави. На півдні 

та сході держави розвивалися сепаратистські 

тенденції. Російсько-українські 

стосунки ускладнював конфлікт 

Станіслав Кульчицький 

пишучи про українських 

президентів, нагадує, 

що кожен з них 

діяв в окреслених умовах, 

і саме з цієї перспективи 

слід їх оцінювати. 

Важко уявити, 

що, наприклад, Віктор 

Ющенко отримав би 

президентське крісло 

в 1991–1994 роках. 

Подібно й президентство 

Кравчука навряд 

чи було б можливим 

у 2004 році 

довкола Чорноморського флоту та 

ядерного арсеналу, що залишився 

в Україні. Виявилося, Україна після 

1991 року виникла на мапі світу як 

держава зі значним ядерним потенціалом. 

Як згадував Кравчук, „політична 

війна“ щодо цієї зброї точилася не 

лише між Росією та Україною, але також 

– всередині українських політичних 

сил. До того ж, значущу роль відігравали 

західні держави, зоврема, 

Сполучені Штати Америки, які панічно 

боялися втратити контроль над 

пострадянським ядерним арсеналом 

і рішуче виступали проти появи нових 

„ядерних держав“. 

„Проядерне лобі“, що постало 

в парламенті (до його складу увійшли, 

між іншими, представники Руху та Республіканської 

партії), з одного боку 

ускладнювало підписання Україною 

відповідних домовленостей, а з іншого 

– допомогло натиснути на закордонних 

гарантів ядерного роззброєння 

України. Насамперед ішлося про 

отримання відповідних компенсацій за 

вивезену ядерну зброю та утилізацію 

відходів. „Роззброєння“ України спричинило 

звинувачення Кравчука в надмірних 

поступках Заходу, однак очевидно, 

що Кравчук зміцнив міжнародну 

позицію України, підсиливши таким 

чином державну безпеку. Києву вдалося 

переконати Сполучені Штати, 

що Україна значно вигідніша для них 

в якості союзника, а не сателіта Росії. 

Без сумніву, період президентства 

Кравчука припав на особливо важкий 

період, пов’язаний з розбудовою 

української державності. Україна знаходилася 

тоді у фатальній економічній 

ситуації. Протягом майже двох років 

підтримка ідеї незалежності впала 

до критично низької відмітки. До цього 

додавалися непрості стосунки з Росією 

та сепаратиські настрої в Криму. 

1993 року Кравчук погодився на 

проведення дострокових виборів. Це 

рішення на пострадянському просторі 

було унікальним. 

Його головним опонентом був Леонід 

Кучма. Слабкість команди Кравчука, 

як вважав він сам, полягала в тому, 

що вона була більшовицькою „від 

п’ят до маківки“. В команді Кравчука 

бракувало незалежності, ініціативи 

та нового підходу до виборів. На 

відміну від Кравчука кампанія Кучми 

була професійна, агресивна, організована 

за стандартами сучасного піару, 

включно з „чорним“ його різновидом. 

Згодом Кравчук визнав, що, 

на відміну від Кучми, він не зумів використати 

потужності мас-медіа і сам 

знаходився під сильним впливом четвертої 

влади. Як пригадує Кравчук, 

його найбільші побоювання того періоду 

стосувалися подальшого шляху 

України, пов’язаного з економічними 

та внутрішньо-політичними проблемами. 

Значно менше побоювань Кравчук 

висловлював щодо втрати незалежності 

Україною. 

Попри те, що Кравчук у першому 

турі отримав найбільшу кількість голосів, 

у другому він програв Леоніду 

Кучмі. За оцінками багатьох спостерігачів, 

президентські вибори 1994 року 

на Україні були надзвичайно значущими 

з точки зору української демократії. 

Кравчук виявився політиком, 

який у мирний спосіб зумів передати 

владу обраному наступнику. 

Як пригадує Кравчук, після виборів 

його вмовляли перейти в опозицію 

до Кучми. Кравчук відповідав, що не 

має намірів підтримувати Кучму, але 

збирається „підтримувати його слушні 

вчинки та критикувати неправильні 

кроки“. Правдоподібніше, одак, 

виглядає версія про те, що Кравчук 

надто кон’юнктурний, аби йти в жорстку 

опозицію. Кравчук обирає депутатство 

та залишається в українському 

парламенті до виборів 2006 року. 

Отже, в 1997-му Леонід Кравчук 

вступив до лав партії СДПУ(о), яка в 

парламентських виборах наступного 

року подолала 4% виборчий бар’єр. 

Зв’язки із соціал-демократичною 

партією та стосунки з її керівництвом 

виразно лягають тінню на його біографію 

(СДПУ(о) вважається репре- 

24

зентантом однієї з найпотужніших олігархічних 

сил). Лідер соціал-демократів 

Віктор Медведчук у 2002 році стає 

головою адміністрації президента 

Кучми, а водночас – однією з найтемніших 

постатей епохи кучмізму. Між 

іншим, саме його звинувачують у „продукуванні“ 

так званих темників. 

Важко сказати, чим керувався 

Кравчук у своєму політичному виборі. 

2001 року, під час парламентської 

кризи, його обрали координатором 

пропрезидентської більшості, і він на 

виборах–2004 підтримав пропрезидентського 

кандидата – Віктора Януковича 

(внаслідок чого Кравчука було 

позбавлено звання почесного доктора 

Києво-Могилянської Академії за 

„негромадянську позицію під час Помаранчевої 

революції“). 

В парламентських виборах 2006 

року Кравчук залишається вірним 

СДПУ(о) і очолює створений ним 

блок „Не Так!“, назва якого виразно 

опонує слоґанові помаранчевих сил 

„Так!“. Цей блок виступав, між іншим, 

і за впровадження російської мови як 

другої державної, і проти членства 

України в НАТО. Така непослідовність 

характерна для колишнього президента. 

Свого часу (в спогадах, які з’явилися 

друком у 2002 році) Кравчук закликав 

покінчити з політикою багатовекторності 

і переконував, що стратегічною 

метою українського суспільства 

повинно бути членство в Євросоюзі, 

а членство в НАТО було б таким 

же природним, як і прагнення до ЄС! 

Блискавична зміна поглядів Кравчука 

лише додає черговий арґумент тим рецензентам 

діяльності колишнього президента, 

які вважають, що насправді 

він не має жодних поглядів. 

Важко сказати, чи призведе до завершення 

політичної кар’єри Леоніда 

Кравчука поразка очолюваного 

ним виборчого блоку. Після виборів 

він заявив про вихід з керівних органів 

СДПУ(о), однак під кінець липня 

взяв участь у „круглому столі“ з приводу 

Універсалу Національної Єдності. 

Складно також однозначно оцінити 

політичну діяльність Кравчука. Очевидно, 

варто відділяти його президентство 

від пізніших починань. Відомий історик 

Станіслав Кульчицький в одній 

зі своїх праць, пишучи про українських 

президентів, нагадує, що кожен 

з них діяв в окреслених умовах, і саме 

з цієї перспективи слід їх оцінювати. 

Важко уявити, що, наприклад, Віктор 

Ющенко отримав би президентське 

крісло в 1991–1994 роках. Подібно 

й президентство Кравчука навряд чи 

було б можливим у 2004 році. 

державної позики, через які вимивалися 

бюджетні кошти, лібералізується податкове 

господарство, що дає поштовх 

для розвитку малого та середнього бізнесу. 

Ведеться боротьба з необґрунтованими 

пільгами. Зменшується зовнішній 

борг України. Як наслідок, не лише 

вперше за час незалежності починається 

зростання ВВП, а й покращується 

купівельна спроможність населення. 

Такі тенденції не влаштовують фінансово-промислові 

групи, які звикли заробляти 

кошти на державі, а їхнє немодернізоване 

виробництво не може 

конкурувати на світовому ринку. Тому 

за допомогою своїх „кишенькових” 

партій та за підтримки парламентарів-комуністів 

реформаторський уряд 

Ющенка був відправлений у відставку. 

Перша спроба реформування економічної 

системи України закінчилася. 

2001–2004 

або „перший олігархат” 

Перемога представників фінансовопромислових 

груп і встановлення ними 

контролю над економічним життям 

країни була пов’язана з корумпованістю 

влади та послабленням після „касетного 

скандалу” позицій президента 

Кучми. Головною тенденцією цього 

періоду став протекціонізм з боку 

держави великому українському капіталу, 

що спричинило зокрема приватизацію 

стратегічних підприємств великими 

українськими компаніями за 

ціною, нижчою від ринкової, процвітання 

вільних економічних зон та податкові 

преференції для наближених 

до влади структур (основне фіскальне 

навантаження лягло на плечі малого та 

середнього бізнесу). Але попри ці негативи 

політика протекціонізму дала 

й певні позитиви: незважаючи на податковий 

тиск, розвивається малий та 

середній бізнес, а відсутність реальної 

конкуренції та низькі ціни на енергоносії 

дають змогу нарощувати темпи виробництва. 

Проте породжена такою 

системою взаємостосунків між владою 

та бізнесом економічна модель не відповідала 

інтересам інших суб’єктів 

ринку, які опинилися на межі розчинення 

серед нечисленних ФПГ. Спроба 

ж останніх законсервувати такий 

економічний режим щонайменше ще 

на 5 років шляхом обрання свого ставленика 

на пост президента, закінчилася 

подіями Помаранчевої революції, 

в якій олігархи потерпіли поразку. 

2005–2006 

або „детінізація” 

Економічний курс, проголошений 

президентом Ющенком, полягав передовсім 

у відділенні влади від бізнесу, 

прозорості і спрощені ведення 

підприємницької діяльності, інтеґрація 

у світові економічні організації та в європейський 

ринок. Усі ці кроки повинні 

були сприяти детінізації економіки 

та підвищенню її конкурентоспроможності. 

Україна отримала статус країни 

з ринковою економікою, реально наблизилася 

до вступу в СОТ та ухвалення 

угоди про економічну співпрацю 

з ЄС щодо зони вільної торгівлі. 

Але всі ці успіхи в певному сенсі нівелювала 

непослідовність, а нерідкоо 

й – непрофесійні дії на шляху до 

детінізації та модернізації економіки. 

Спроби уряду Юлії Тимошенко 

„ручного” управління економікою 

та реприватизацією призвели до погіршення 

інвестиційної привабливості 

України, а боротьба за відділення 

бізнесу і влади, введення певних 

антикорупційних програм на кшталт 

„Контрабанда стоп!” – залишилися 

лише гаслами або ж саботувалися чиновництвом. 

Зіграла свою негативну 

роль і кон’юнктура цін на енергоносії, 

до підвищення якої немодернізоване 

виробництво виявилося неготовим. 

Загалом же, незважаючи на всі ці негаразди, 

українська економіка рушила 

шляхом оздоровлення та впровадження 

європейських стандартів. 

2006 

або „другий олігархат” 

Поразка пропрезидентських сил 

на парламентських виборах і перехід 

до парламентсько-президентської 

форми правління спричинилися до 

відновлення тотального впливу великого 

капіталу на українську економіку. 

Політреформа, що була спрямована 

на демократизацію влади, стала 

інструментом в руках олігархів. На 

відміну від олігархату часів Кучми так 

званий „другий олігархат” контролює 

не лише економічну, але й політичну 

сферу: виникло таке явище, як деполітизація 

політики. Нині ще зарано узагальнювати 

наслідки цього процесу, 

але розбалансованість системи влади 

призводить до того, що представники 

великого бізнесу „скуповують” собі 

політичний топ-менеджмент. 

У той же час, можна прогнозувати, 

що глобалізаційні економічні виклики 

разом із внутрішніми чинниками спонукатимуть 

до суттєвої модернізації 

економічної системи України, в чому 

будуть зацікавлені й самі олігархи. 

Володимир Поляков, 

політконсалтингова агенція 

Martin group 

25

Куди зникли дисиденти? 

З 8 до 10 листопада у Києві відбулися заходи з відзначення 30-ї річниці 

створення Української Гельсінської Групи. На прес-конференції 

з цього приводу голова Московської Гельсінської Групи (МГГ) Людмила 

Алєксєєва зазначила, що члени МГГ захоплювалися українськими 

колегами, оскільки ті боролися за незалежність України, не дивлячись 

на те, що їх першими почали арештовувати, їм давали найбільші строки 

ув’язнення, їх найбільше загинуло в концтаборах. 

Вона також виразила жаль з приводу 

того, що в Росії правозахисники 

й досі неугодні владі, і сказала, що 

радіє за українців, бо вони заслужили 

ту свободу, яку мають тепер. 

Звичайно, стан справ з правами людини 

в Україні ще далеко не ідеальний. 

Але не можна заперечити ті значні завоювання, 

яких досягла незалежна 

Україна в цій сфері. Та, власне, і сама 

незалежність була однією з головних 

цілей діяльності українських дисидентів. 

Українські правозахисники, політв’язні, 

дисиденти і український 

самвидав 1960–1990 рр. відіграли 

вирішальну роль у проголошенні незалежності 

України. Доля дисидентів, 

яким вдалося вижити, склалася 

дуже по-різному. Частина з них після 

здобуття Україною незалежності 

з моральних принципів не пішли 

в політику, а залишилися працювати 

в культурній і духовній сферах. Так 

Іван Дзюба, Мирослав Маринович, 

Василь Овсієнко, Микола Горбаль, 

Семен Глузман стоять зараз поза політикою 

і відтак справді мають статус 

моральних авторитетів. 

Ті ж із дисидентів, хто продовжив політичну 

діяльність, не всі пройшли випробування 

часом. Однак, як підкреслює 

письменник Максим Стріха, не 

можна забувати, що умови, в яких вони 

боролися, були далеко не тими, які 

були в Польщі чи в Чехії. Так само зовсім 

іншими були (і в значній мірі залишаються 

нині) посткомуністичні реалії в 

незалежній Україні. Коли „перефарбована” 

номенклатурна еліта заходилася 

втілювати проект „Государство 

‚Україна‘” дисиденти поступово були 

витіснені на марґінес політичного життя. 

Тож, на жаль, роль українських дисидентів 

у розбудові незалежної української 

держави виявилася не такою 

значною, якою вона мала би бути. 

„Колишні дисиденти не створили 

конструктивного і тривалого у часі, 

конкретизованого стосовно мети проекту. 

Їхня попередня діяльність була 

спрямована на руйнування старої системи, 

і свідомість того таки В’ячеслава 

Чорновола не могла автоматично після 

24 серпня 1991 року запрацювати 

у протилежному руслі. Звідси – і кризові 

явища у партіях, які виникли на уламках 

дисидентського руху. Кравчукові 

та його оточенню, а згодом – Кучмі 

вдалося майстерно замкнути екс-дисидентів 

у своєрідному ґетто, де вони 

пересварилися між собою і витратили 

енергію на взаємопоборювання. З висоти 

часу стає очевидним: у 1990 році 

дисиденти кинулися у політику, куди їх 

практично не пустили, змусивши втішатися 

другорядними ролями. Натомість 

шанс сформувати в незалежній Україні 

потужний правозахисний рух було 

практично змарновано... Саме тому 

немає у нас сьогодні свого Сєрґєя Ковальова, 

власного потужного правозахисту 

на рівні парламентського лобі. 

Проте, аж ніяк не бракує численних 

розколів у правому таборі і безконечних 

політиканських чвар між тими, хто 

роками таборів і боротьби заслужив 

на те, аби стати ‚патріархами громадської 

думки’ новітньої України”, – писав 

у 2001 році з нагоди 10-ї річниці 

Незалежності України Кость Бондаренко 

у львівському часописі „Ї”. 

Сьогодні у Києві створюється „Музей 

шістдесятництва”. Дисидентів шанують, 

але вони практично не впливають 

на процеси, які йдуть в державі. 

Так, президент ПЕН-клубу в Україні 

Євген Сверстюк є редактором газети 

„Наша Віра”, академік Іван Дзюба – 

завідувач відділу Інституту енциклопедичних 

досліджень НАНУ. Мирослав 

Маринович – директор Інституту Релігії 

і Суспільства Львівської Богословської 

Академії. 

Михайло Горинь цього року передав 

головування Українською Всесвітньою 

Координаційною Радою Дмитру 

Павличку, а Богдан Горинь не так 

давно на урочистому вечорі з нагоди 

свого 70-ліття презентував книгу мемуарів 

„Не тільки про себе”– збірник 

документів, листів, щоденникових записів, 

фотографій та есе автора, де 

майстерно змальовано десятиліття 

1955 – 1965. 

Юрій Бадзьо працює в Інституті філософії 

і активно виступає з публіцистичними 

статтями на політичні теми. 

Левко Лук’яненко не втомлюється 

очолювати все дрібніші уламки колишньої 

Республіканської партії (№1 

в незалежній Україні). Також він очолює 

Асоціацію дослідників голодоморів 

в Україні і є народним депутатом 

України (єдиним з дисидентів) – членом 

фракції БЮТ. 

Василь Овсієнко продовжує займатися 

правозахисною діяльністю, 

а Володимир Малинкович займається 

політологією і є директором Українського 

філіалу Міжнародного інституту 

гуманітарно-політичних досліджень 

(співзасновником якого він є разом 

з директором Інституту – В’ячеславом 

Іґруновим). 

26

Текст: Богдан Олексюк, 

експерт Інституту відкритої політики у Києвi 

Фото: архів Боґуміли Бердиховської 

Український дисент 

Дисидентський рух в Україні зародився 

у середині 1950-х років як протест 

проти бездержавності, панування 

партійно-державної бюрократії, утисків 

національно-культурного життя, 

зростаючої русифікації. Злам 50– 

60-х був періодом переходу від етапу 

надій на збройний опір до етапу надій 

на квазілегальну боротьбу з використанням 

можливостей, які формально 

давала радянська конституція з її правом 

республік на вільний вихід з СРСР. 

Загалом в українському дисидентському 

русі, на думку його дослідника 

Ю. Зайцева, можна виділити чотири 

основні напрями: самостійницький, національно-культурний, 

правозахисний 

і релігійний. Найрадикальнішим, а тому 

й найбільш переслідуваним, був самостійницький 

напрям. Наприкінці 50-х 

років ХХ століття у західноукраїнських 

областях виникло кілька нелегальних 

організацій, серед яких виділялася 

Українська робітничо-селянська спілка 

(УРСС), яка виступала за реалізацію 

статей республіканської і союзної конституцій, 

що передбачали вихід України 

зі складу СРСР. Однак у січні 1961 

року організацію було викрито, її членів 

засуджено на різні терміни ув’язнення, 

а керівника – Левка Лук’яненка 

– до розстрілу, пізніше заміненого на 

п’ятнадцятирічне ув’язнення. 

Подібні судилища відбулися також 

над членами інших підпільних організацій, 

зокрема Українського національного 

комітету (1962р.) та Українського 

національного фронту (1967р.). У результаті 

кількох чоловік було розстріляно 

(І. Коваль, Б. Грицина, М. Проців), 

багатьох засуджено на тривалі 

строки ув’язнення. Представниками 

цього напряму були також Валентин 

Мороз, В’ячеслав Чорновіл, Оксана 

Мешко, Богдан Горинь, Михайло Горинь, 

Василь Стус, Гелій Снегірьов, Євген 

Сверстюк та інші. 

Національно-культурний напрям, 

представлений насамперед такими 

шістдесятниками, як літературні критики 

Іван Дзюба та Іван Світличний, літературознавець 

Михайлина Коцюбинська 

та інші, базувався на необхідності 

духовного і культурного життя народу, 

передусім його національної самобутності, 

історії, традиції, мови. 

На захист невід’ємних прав людини, 

за дотримання конституції і законів, 

примат особи перед державою 

виступали представники правозахисного 

напряму. Серед них виділялися 

генерал Петро Григоренко, інженер 

Мирослав Маринович, математик Леонід 

Плющ, психіатр Семен Глузман та 

інші. Зокрема, генерал Григоренко рішуче 

й послідовно обстоював права 

кримсько-татарського народу, репресованого 

комуністичним режимом. 

Окремий різновид дисидентського 

руху являв собою релігійний напрям, 

що обстоював права віруючих, легалізацію 

Української греко-католицької та 

Української автокефальної православної 

церков, протестантських віросповідань 

та течій, повернення відібраних 

державою храмів та відбудову зруйнованих 

тощо. Серед чільних діячів цієї 

течії були священики Володимир Романюк, 

Йосип Тереля, пастор Георгій 

Вінс та інші. 

Гельсинська група 

Українська Громадська Група Сприяння 

Виконанню Гельсінських Угод (УГГ) 

була заснована 9 листопада 1976 року 

десятьма її членами: Миколою Руденком 

(керівник групи), Олександром 

Бердником, Петром Григоренком, Іваном 

Кандибою, Левком Лук’яненком, 

Оксаною Мешко, Миколою Матусевичем, 

Мирославом Мариновичем, 

Ніною Строкатою та Олексою Тихим. 

Від попередніх організацій і спілок УГГ 

суттєво відрізнялась. Вона була легальною, 

тісно співпрацювала з подібними 

групами Росії, Прибалтики, Закавказзя, 

налагодила зв’язки із зарубіжними 

правозахисними товариствами. 

Лідери УГГ, яка згодом перейменувалась 

в Українську Гельсінську Спілку 

відіграли важливу роль у процесі 

здобуття Україною незалежності. Саме 

в УГГ беруть свій початок такі політичні 

структури, як Народний Рух 

України, Українська республіканська 

партія, Демократична партія України 

і ряд інших. 

Загалом членами УГГ були 47 осіб 

– 45 громадян України і двоє громадян 

Росії. УГГ виступала на захист переслідуваних 

за переконання, надавала їм 

моральну та юридичну допомогу. УГГ 

стала в Україні діяльним (у рамках існуючого 

совєцького законодавства 

і міжнародних договорів) речником 

прагнень українського народу до політичної 

і соціальної свободи та державної 

незалежності. 

Невдовзі КДБ застосовувало до 

членів УГГ жорстокі репресії. У 1977 

заарештовано і засуджено на максимально 

допущену законом (ст. 62 

Кримінального кодексу УРСР – „антирадянська 

агітація та пропаганда”) кару 

від 7 до 10 років ув’язнення і 5 років 

заслання членів-засновників УГГ: Миколу 

Руденка, Олексу Тихого, Левка 

Лук’яненка, Мирослава Мариновича 

та Миколу Матусевича. 

Однак після цих арештів до УГГ вступили 

нові члени. У 1979 заарештували 

Олеся Бердника, Петра і Василя Січків, 

Юрія Литвина та Василя Овсієнка. 

Тим часом з 1979 року членами УГГ 

стають Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, 

3еновій Красівський, Ярослав Лесів, 

Володимир Малинкович, Петро 

Розумний,Іван Сокульський, Стефанія 

Шабатура, Ольга Матусевич, Микола 

Горбаль, Йосиф Зісельс. 

У 1979–80 роках терор проти членів 

УГГ посилився. В ці роки засуджено 

також до ув’язнення на терміни від 

2 до 10 pоків таборів і від 3 до 5 років 

заслання членів УГГ Олеся Бердника, 

О. Гейко-Матусевич, Миколу 

Горбаля, Віталія Калиниченка, 3іновія 

Красівського, Ярослава Лесіва, Юрія 

Литвина, Василя Овсієнка, Петра Розумного, 

Петра і Василя Січків, Василя 

Стрільціва, Василя Стуса, В’ячеслава 

Чорновола. Декого з них судили 

за провокаційними звинуваченнями 

в спробі зґвалтування, посіданні зброї, 

опорі міліції та іншими неполітичними 

статтями Кримінального Кодексу 

УРСР. Згодом Василь Стус, Юрій Литвин 

та Олекса Тихий загинули у совєцьких 

концтаборах. 

27

Оглянемо найнекомпромісніші фігури 

нового Кабінету Міністрів. Першим 

віце-прем’єром та міністром фінансів 

став Микола Азаров, оплот донецької 

економічної ідеології, який у провідних 

економістів країни асоціюється із 

жорсткою формою господарювання, 

а також – залученням до управління 

всіх репресивних механізмів виконавчих 

державних структур та органів контролю. 

Наслідком цього призначення 

стало згортання в країні механізмів 

ринкової економіки, започаткованих 

Тимошенко і розвинутих Єхануровим. 

А вже після 1,5 місяця роботи нового 

уряду секретаріат Президента вдарив 

на сполох: ПДВ майже не повертається 

в центральні та західні регіони, натомість 

повернення ПДВ в Донеччину перевиконане 

втричі. 

Ще одним ляпасом помаранчевим 

стало призначення гуманітарним віцепрем’єром 

Дмитра Табачника – одного 

з поплічників Кучми, який ніколи 

не був прихильником ідеології „Україна 

для українців“. За сто днів він за- 

з краю 


за повноваження 

Зліва направо: віце-прем’єр-міністр Андрій Клюєв, перший віце-прем’єр-міністр України, міністр фінансів України Микола 

Азаров і прем’єр-міністр України Віктор Янукович спілкуються на засіданні на лаві уряду в сесійній залі Верховної Ради. 

Фото: УНІАН 

12 листопада минуло 100 днів 

з моменту „другого пришестя“ Віктора 

Януковича на посаду прем’єрміністра 

України. Перше його 

прем’єрство закінчилося поразкою 

на президентських виборах 2004 

року, і ось він отримав другий шанс 

після створення у ВР більшості на базі 

союзу донецьких бізнесменів, комуністів 

та соціалістів. Цікаво, що 

за час тривалого перебування в тіні 

української політики, а саме – в проміжку 

між січнем–листопадом 2005- 

го Віктор Янукович достатньо ґрунтовно 

попрацював над власними помилками. 

Найняті ним американські 

та українські політтехнологи зліпили 

з нього новий позитивний образ, 

який уже не травмує психіку пересічного 

виборця центральної та західної 

України. 

Віктор Федорович заговорив! Та ще 

й як! Цілком пристойною українською 

мовою. Як наслідок, упродовж усіх 

трьох місяців прем’єрства Янукович 

намагався якомога частіше використати 

цю свою нову здатність, постійно перебуваючи 

в об’єктиві телекамер. 

Звісно, 100 днів роботи уряду – ще 

не той термін, яким можна оцінювати 

результати його діяльності, однак ці 

3 місяці дали відповідь на запитання, 

чи Янукович змінився принципово, чи 

залишився, по суті, тим самим, а також 

– продемонстрували основні тенденції 

в роботі Кабінету Міністрів. 

Партії Регіонів, – переможцю парламентських 

виборів, – все ж бракує 

висококваліфікованих кадрів для того, 

щоб заповнити всі міністерські крісла. 

Бажаючих багато, а вибирати нема 

з кого – в такій ситуації опинився Янукович, 

отримавши посаду прем’єр-міністра. 

Серед осіб, які не належать до 

помаранчевого табору, в Україні є чимало 

незаплямованих політикою префесіоналів. 

Однак Віктор Янукович все 

ж вирішив пограти на нервах суспільства 

і дооформити реваншистські настрої 

своїх однопартійців ще й кадровими 

призначеннями. 

28

пам’ятався лише тим, що виступив за 

відміну обов’язкового дублювання іноземної 

кінопродукції українською мовою. 

Ще одним реваншом „колишніх“ 

корупційних схем в енергетиці стало 

повернення в політику Юрія Бойка, 

творця енергетичних схем роботи 

впродовж 2003–2004 років, якого 

пов’язують із лобіюванням російських 

інтересів в компанії „Росукренерго“. 

Тоді він очолював НАК „Нафтогаз“, 

сьогодні ж посів крісло міністра палива 

та енергетики. В результаті його переговорів 

з росіянами укладений на 5 років 

контракт України з Росією про поставку 

газу за ціною 95$, було замінено 

угодою на поставку газу за 135$, 

що відчутно вже нині, а ще більше вдарить 

по кишенях українців в наступному 

році. 

Призначення Олександра Лавриновича, 

– також, до речі, людини з обойми 

Кучми, – спочатку радником, 

а згодом – міністром юстиції, означило 

цілий напрям роботи уряду, спрямований 

на перерозподіл повноважень 

Президента та Кабінету міністрів на 

користь останнього. Саме війна уряду 

з Віктором Ющенком за зменшення цілої 

низки повноважень Президента була 

наскрізною темою впродовж усіх 

100 днів роботи. Почав Лавринович 

із тези про необхідність контрасигнації 

указів Президента відповідними міністрами, 

без чого, буцімто, президентські 

укази вважатимуться нечинними. 

Таким чином Лавринович цілком вільно 

проінтерпретував норми Конституції, 

добуваючи з цих тлумачень максимальну 

користь для уряду. Щоправда, 

ця його авантюра так і не вдалася 

остаточно. Однак це не зупинило війни 

з Президентом за владні повноваження 

та перегони на звання найпопулярнішого 

політика. 

Наступним об’єктом нападів прем’єрміністра 

стала зовнішня політика, яка, 

згідно з Конституцією, перебуває під 

опікою Президента. Янукович неодноразово 

намагався продемонструвати 

виборцям і міжнародній спільноті те, 

що має власне бачення міжнародної 

політики країни, яке відрізняється від 

президентського. В результаті Україна 

знову здобула імідж країни із незбалансованим 

зовнішньополітичним курсом, 

а вступ до СОТ було штучно затримано 

і перенесено з кінця цього року 

на початок наступного. Призначені 

за квотою Президента міністри оборони 

та зовнішньої політики, що цілком 

закономірно відстоювали президентське 

бачення міжнародної політики, 

також наразилися на нищівну критику 

прем’єр-міністра, який вирішив 

Анекдоти, які перестають 

бути смішними 

„Вгадайте чотири неправильні слова: тверезий поляк їде в своєму авті 

на роботу”. 

Давно ми в редакції так добре не сміялися. Стаття польського тижневика 

„Wprost” про некоректні німецькі жарти на рахунок поляків стала 

гітом дня. Подібну реакцію викликала й стаття колеги про те, як польська 

бульварна газета „Superexpres” відповіла на жарти німецького тижневика 

„Die Welt”. 

От, наприклад, послухайте німецькі пропозиції для поліпшення стосунків 

з поляками: „не закривати нові авта; підтримати в ООН польські 

претензії на північний і південний полюси та прокласти ‚водкопровод’ 

з Росії до Німеччини через територію Польщі”. Поляки натомість пропонують 

„організувати конкурс – які овочі найбільш подібні на канцлера 

Меркель; на всіх дискотеках раз на годину обов’язково включати марш 

– аби й німці могли потанцювати; попросити папу Бенедикта XVI навчити 

німців польської, аби знали хоч якусь чужу мову”. 

Те, що німецький гумор один з найсумнівніших у Європі, – якщо не 

у світі, – може підтвердити кожен, хто хоч раз дивився якусь німецьку 

комедію. Та все ж вже більше року вони з великим завзяттям вправляються 

в дотепності стосовно поляків. Чехи й словаки полякам навіть трохи 

заздрять, оскільки про них німці жартів не складають. Може, причина 

просто в тому, що німці не здатні наші народи відрізнити. 

А поляки привертають увагу німців. Тому ми, всі решта, мусимо звернути 

увагу на те, що польсько-німецькі стосунки на всіх рівнях нині виглядають 

найгірше за останні кілька десятиліть. Важко сказати, коли саме 

дійшло до такого перелому, та як на мене, це сталося в день, коли 

на обкладинці одного із найбільших і найпопулярніших тижневиків 

„Wprost” з’явилася Еріка Штайнбах в образі вершника в нацистській 

формі, який скаче верхи на Ґергарді Шрьодері. 

Якщо ім’я цієї жінки нічого вам не каже, не переживайте. Еріка 

Штайнбах – пересічний депутат Християнсько-демократичної унії 

(CDU), яка але у Польщі, до обрання Анґели Меркель канцлером, була 

чи не найпопулярнішою німкенею. Дивлячись на частоту цитування 

її в польській пресі, можна було б припустити, що вона обіймає посаду 

щонайменше міністра закордонних справ. Насправді ж вона є всього 

лише головою „Союзу вигнанців” – організації німців, що їх було 

переселено після ІІ світової війни з території західної та північної Польщі. 

Тоді йшлося приблизно про десять мільйонів осіб, з яких нині залишилася 

хіба третина, переважно пенсіонерів, з яких, до того ж, далеко 

не кожен цікавиться діяльністю згаданого „Союзу”. Однак поляків 

дратує не так „Союз вигнанців” та його намагання через польські і європейські 

суди повернути німцям колишнє майно, анексоване поляками, 

як той факт, що російсько-німецький газопровід планується провести 

Балтикою, в обхід Польщі (і України). Поляки в своєму обуренні зайшли 

аж так далеко, що порівнюють цю ситуацію з пактом Молотова– 

Ріббентропа. Німці, зі свого боку, налякані значним відхиленням вектору 

польської політики від орієнтирів ЄС після минулорічних виборів. На 

місце соціалістів-єврооптимістів, які підтримували важливу для Німеччини 

європейську конституцію, прийшли брати Качинські, „Самооборона” 

і „Ліґа польських родин”, які сказали „ні” конституції, „ні” – федерації, 

„так” – сильним національним державам, „так” – сильній Польщі. 

А щодо взаємин, то мабуть найкраще їх характеризує вислів Лєха 

Качинського про те, що з Німеччини він знає лише туалети на летовищі 

у Франкфурті-над-Мейном. 

Найбільше через польсько-німецькі стосунки журяться німецькі і польські 

дипломати, передусім ті, які Польщу по-своєму люблять. Анекдоти 

типу: „Як упізнати, що поляки десь поруч? Цигани страхують своє 

майно!” перестають у цій холодній німецько-польській війні виглядати 

смішно. Особисто мені смішнішим видається польський дотеп про чехів: 

„Знаєте, чому під час німецької окупації в Чехії не було жодних партизанів? 

Тому, що це не було дозволено”. 

Лубош Палата 

в нашому просторі 

29

з краю 

огляд подій 

20 жовтня. Партія „Реформи і порядок“ 

та Блок Юлії Тимошенко підписали 

в парламенті угоду про входження ПРП 

до складу БЮТ. За словами лідера ПРП 

Віктора Пинзеника, це поки що рішення 

центральних органів партії, але він 

висловив переконання, що з’їзд таке рішення 

схвалює. 

21 жовтня. Відбувся перший етап з’їзду 

партії Народний союз „Наша Україна“. 

З’їзд завершився після 40-хвилинного 

виступу почесного голови партії Президента 

України Віктора Ющенка. У виступі 

глава держави розкритикував керівництво 

партії і заявив про необхідність його 

оновлення. Окрім того, Ющенкo зазначив, 

що не хоче, щоб його партія була 

в опозиції. 

23 жовтня. Згідно з результатами соціологічних 

опитувань Інституту соціальної 

психології і центру „Соціальний моніторинг“ 

співпрацю двох лідерів держави 

(Ющенка і Януковича) вважають 

конструктивною лише 8,5 відсотків опитаних. 

Тоді, як ще місяць тому про нормальну 

співпрацю Ющенка і Януковича 

говорили 25 % респондентів. Поступове 

загоєння розколу між регіонами держави 

соціологам засвідчило 22 % опитаних, 

хоча аж 41 % респондентів переконані, 

що ситуація не змінилася. І майже 

третина виборців розчарована політичними 

силами, за які вони голосували на 

виборах. Втім, своє задоволення діями 

партій висловили більше половини опитаних. 

Рейтинги всіх головних фаворитів 

виборів падають, хоча формування широкої 

коаліції і далі підтримує більше третини 

опитаних українців. 

25 жовтня. Російський газ по 130 доларів 

наступного року Україна таки матиме, 

підтвердив прем’єр Янукович після 

спілкування з главою російського уряду. 

До того ж, прем’єр вважає таку ціну героїчним 

досягненням його уряду, тоді як 

минулого року ціна 95 доларів, яку виторгував 

уряд Єханурова, була названа 

Партією Регіонів державною зрадою. 

26 жовтня. Українське телебачення таки 

заговорило українською. За результатами 

моніторингу Національної ради 

з питань телебачення та радіомовлення, 

кількість фільмів і програм, які вже перекладені 

державною мовою – понад 

75 відсотків. Як кажуть у Нацраді, – це 

перший етап меморандуму, укладеного 

з Радою дванадцятьма найбільшими 

українськими телеканалами. Наступним 

кроком має стати зменшення титрування, 

та перехід до повноцінного перекладу 

українською художніх фільмів, серіалів 

та програм. 

26 жовтня. Близько 75 % українців не 

зможуть сплачувати рахунки за газ, 

електроенергію та послуги після підвищення 

тарифів на них. За результатами 

опитування, проведеного з 9 по 15 жовтня 

Інститутом соціальної та політичної 

психології АПН України, про це заявили 

76,6 % респондентів. 

27 жовтня. В Гельсинкі парафована візова 

угода між Україною і ЄС. Угода значно 

спрощує процедуру одержання короткочасних 

віз для подорожей українських 

громадян у країни Шенґенської 

позбутися їх руками парламенту. Втім, 

для цього, як виявилося, в законодавстві 

не передбачено відставки окремих 

урядовців, а лише – уряду в повному 

складі, а на додаток команда Януковича 

так і не змогла навести вагомих 

арґументів для відставки цих міністрів. 

Тому питання застрягло в парламентських 

коридорах. З іншого боку, існують 

припущення, що Янукович здійняв 

шум довкола міністрів із однією метою: 

відвернути увагу від бюджету та 

використати людей президента як елемент 

бюджетного торгу. Варто відзначити, 

що Секретаріат Президента достатньо 

жорстко відреагував на проект 

бюджету–2007, зауваживши, що 

якщо уряд не врахує зауважень Президента, 

то Президент скористається 

правом вето. 

Серед численних негараздів роботи 

уряду називають і невиразну соціальну 

політику, наслідком якої стали 

підвищення комунальних тарифів 

у багатьох місцевих громадах. Кабінет 

Міністрів, замість контролювати 

це питання, спочатку заявляв, що воно 

є виключною компетенцією органів 

місцевого самоврядування, а пізніше 

розкритикував ці ж органи за 

підвищення тарифів. Водночас, ситуація 

в ЖКГ напередодні зими була визнана 

РНБО як така, що несе загрозу 

для країни. 

Серед позитивів уряду варто зауважити, 

що за ці три місяці не було серйозних 

осінніх криз, як це трапляється 

щороку, а ціну на бензин, навпаки, 

вдалося знизити. Однак більшість економічних 

аналітиків вважає, що переважно 

це заслуга попереднього уряду, 

а нинішній політикою ручного управління 

економікою забезпечить собі 

кризу в наступному році. 

На завершення – результати соціологічного 

дослідежння, проведеного 

найавторитетнішим дослідницьким 

Центром Разумкова. Згідно з результатами 

опитування більшість українців 

вважають, що чинний уряд на чолі з Віктором 

Януковичем не захищає їхні інтереси. 

Зокрема, 45 % вважають, що 

уряд значною мірою захищає інтереси 

Донеччини, 38,8 % – інтереси великого 

українського капіталу, 29,5 % – російського 

капіталу, 29,5 % – тіньового 

бізнесу. Лише 13 % українців вважають, 

що уряд захищає інтереси простих 

громадян, а 20,3 % вважають, що 

він захищає інтереси всієї країни. 

Богдан Бачинський, Львів 

Вступ до WTO під загрозою 

Деякі аналітики в Україні вважають, 

що приєднання країни до 

СОТ, скоріш за все, не відбудеться 

в запланований термін. Нагадаємо, 

що до грудня 2006 року Парламент 

України має прийняти всі закони, які 

дозволять Україні повністю відповідати 

стандартам цієї міжнародної 

організації. У грудні спеціальна 

робоча група має підготувати офіційний 

звіт щодо готовності України 

до вступу, а в лютому наступного 

року на засіданні Ради СОТ має 

бути прийнято остаточне рішення 

відносно України. 

Уряд та антикризова коаліція в Парламенті, 

яку складають Партія Регіонів, 

Соціалістична партія України та Комуністична 

партія, декларуючи прагнення 

вчасно завершити всі процедури для 

вступу до СОТ, насправді лише шукають 

привід для зриву цього процесу. 

Крім політичного аспекту цієї проблеми, 

тиску з боку Росії (до того 

ж в умовах цейтноту), виникають інші 

непередбачені загрози. 9 листопада 

відбулася спільна прес-конференція 

послів країн США, Німеччини та Нідерландів, 

на якій дипломати зазначили, 

що дії уряду Януковича, спрямовані 

на обмеження експорту пшениці, 

ячменю та кукурудзи, безпідставно 

заважають вільному функціонуванню 

ринку, а обмеження експорту 

зернових завдає значної шкоди економіці 

України, її інвестиційному клімату, 

що, безумовно, може негативно 

позначитися на процесі вступу України 

до СОТ. 

Попри все, Президент Віктор 

Ющенко намагається активно впливати 

на ситуацію різноманітними методами. 

Коли Голова Верховної Ради 

України Олександр Мороз заявив, що 

Україна, скоріш за все, не зможе приєднатися 

до СОТ вчасно, оскільки Кабмін 

не подав на розгляд Парламенту 

пакет необхідних законів, Секретаріат 

Президента оперативно підготував 

та вніс на розгляд депутатів всі проекти 

законів. 

А після того, коли на початку листопада 

з Парламенту пролунали заяви, 

мовляв, депутати можуть фізично 

не встигнути розглянути всі про- 

30

Скандал довкола отруєння колишнього 

російського КаҐеБіста викликає 

нові сумніви щодо шляху, яким 

іде Росія. 

екти (деякі з яких, наприклад, – про 

податкові пільги сільгоспвиробникам 

та про цукор, – на думку парламентарів, 

суперечать національним інтересам 

та потребують доопрацювання) 

відповідь Ющенка може виявитися 

несподіваною. Джерела, 

близькі до канцелярії глави держави, 

не виключають, що проект закону 

про державний бюджет на 2007 

рік може очікувати вето Президента 

України у випадку, якщо Верховна 

Рада України не встигне до 1 грудня 

ухвалити весь пакет законів, необхідний 

для вступу у Світову організацію 

торгівлі. 

Ілона Задворна, Київ 

Шпигунська драма в Лондоні 

В другій половині листопада британці 

спостерігали за двома шпигунськими 

історіями. Одна з них вигадана 

– новий кінофільм про британського 

агента Джеймса Бонда. Інша, реальна 

– про колишнього російського агента 

Олександра Литвиненка, який кілька 

тижнів боровся за своє життя в лондонській 

лікарні після загадкового отруєння. 

Можна сказати, що справа реального 

шпигуна булa драматичнішою 

і привернула більше уваги, як серйозної 

преси й телебачення, так і бульварних 

газет та місцевих радіостанцій. 

Між двома згаданими подіями є глибочезна 

прірва. 

Одна розважає фантастичними подвигами 

Джеймса Бонда в боротьбі зі 

злом, приваблює гарними жінками та 

блиском світського життя. Інша – реально 

темна й загрозлива, бо кому 

ж до вподоби, коли в його країні чужинці 

брудними методами вирішують 

свої справи. 

Які саме справи – певності немає. 

Найпоширенішою є версія про те, що 

Олександр Литвиненко, який змінив 

роботу в ФСБ на еміґрантське життя 

в Лондоні, залишався надто небезпечним 

для колишніх колег з КҐБ та 

особисто для президента Путіна, вказуючи 

на причетність російських спецслужб 

до темних справ. Він написав 

книгу, де доводить, що саме ФСБ причетна 

була до влаштування 1999 року 

в Москві та інших містах кривавих 

вибухів у багатоквартирних будинках. 

Винними Кремль тоді назвав чеченських 

сепаратистів і розпочав нову 

війну в Чечні, на хвилі якої колишній 

спецслужбіст Владімір Путін легко пересів 

з подарованого прем’єрського 

крісла в крісло президентське. 

Останнім часом пан Литвиненко 

намагався довести, що ФСБ (читай 

– Кремль) причетна до вбивства російської 

журналістки Анни Політковскої, 

яка також критикувала війну Путіна 

в Чечні. 

Підстав повністю вірити саме цій 

версії немає. 

Але в Британії мало хто збирається 

повністю вірити і запереченням офіційної 

Москви, яка назвала нісенітницями 

припущення про причетність російських 

спецслужб до отруєння Литвиненка. 

Російські офіційні речники намагалися 

вгамувати звинувачення сумнівним 

виправданням, що, мовляв, останнім 

випадком, коли Кремль дав наказ 

убити когось за кордоном, було вбивство 

(знову-таки за допомогою отрути) 

українського лідера Степана Бандери 

в Мюнхені 1959-го. 

На це відповідають нагадуванням, 

що двох російських агентів було спіймано 

2004 року після вбивства (за допомогою 

вибухівки) колишнього чеченського 

президента Зелімхана Яндарбієва 

в Катарі. 

Російським спецслужбістам ніколи 

не вірили: ні колишнім, ні теперішнім, 

ні тим, що при владі, ні тим, що зараз 

опинилися в опозиції. 

Новим результатом останнього 

скандалу є розчарування навіть тих 

оптимістів, які вірили, що Росія, втративши 

імперію, поступово перетворюється 

якщо й не на демократію західного 

зразка, то бодай на нормальну 

державу, з верховенством закону, 

а не верховенством вседозволеності 

непідконтрольних суспільству таємних 

служб. 

Богдан Михайлів, Лондон 

угоди. Спрощена система стосується 

близьких родичів, водіїв великовантажних 

автомобілів, ділових людей, спортсменів, 

студентів, журналістів і членів офіційних 

делегацій. Плата за одержання 

і звичайної, і багаторазової візи буде 

фіксованою й складатиме 35 євро. 

При цьому для деяких груп населення візи 

будуть безкоштовними: для журналістів, 

близьких родичів, студентів, інвалідів 

і пенсіонерів. 

1 листопада. Верховна Рада відправила 

у відставку міністра юстиції Романа Зварича 

та міністра культури Ігоря Ліхового. 

За це рішення проголосувало відповідно 

247 і 246 депутатів. Верховна Рада підтримала 

затвердження Юрія Богуцького 

міністром культури, i призначення Олександра 

Лавриновича на посаду міністра 

юстиції. „За“ проголосувало 246 депутатів. 

Богуцький вже був міністром культури 

в кількох урядах. Лавринович також 

обіймав посаду міністра юстиції в уряді 

Януковича з травня 2002 по лютий 

2004 року. 

1 листопада. Президент Віктор Ющенко 

створив конституційну комісію, яка 

повинна опрацювати пропозиції змін до 

Конституції і підготувати проекти законів, 

спрямованих на їх реалізацію. Своїм 

указом Ющенко пропонує голові Верховної 

Ради Олександру Морозу, керівникам 

фракцій і прем’єр-міністрові Віктору 

Януковичу подати свої пропозиції кандидатур 

до цієї комісії. 

2 листопада. Підприємці „ховають“ гроші 

від команди Януковича? Кількість підприємств, 

які чесно платять податки 

в Україні, 2006 року різко скоротилася, 

порівняно з попереднім роком. Якщо торік, 

за даними Інституту економічних досліджень 

і політичних консультацій, українські 

компанії платили майже 80 % від 

належної кількості податків, то цього року 

– лише близько 55 %. В Українському 

союзі промисловців і підприємців вважають, 

що нинішня податкова система 

в Україні вбиває українське виробництво 

і заганяє підприємства у тінь. 

2 листопада. Посол Росії Віктор Черномирдін 

заявляє, що Росія не має наміру 

підкорятися рішенню Севастопольського 

суду про передачу Україні маяків, які 

нині використовує Чорноморський флот 

РФ. „Ні... Існують міжнародні правила, 

є договір, ратифікований нашими парламентами“, 

– сказав посол Росії. Відповідно 

до Угоди про перебування російського 

Чорноморського флоту на території 

України, підписаному урядами двох країн 

наприкінці травня 1997 року, впродовж 

місяця повинна була бути розроблена 

додаткова угода про засоби навігаційно-гідрографічного 

забезпечення, 

однак її досьогодні немає. 

2 листопада. Закон про Бюджет на 2007 

р. буде ветовано, якщо уряд не врахує 

пропозиції президента Віктора Ющенка, 

заявило керівництво Секретаріату 

Президента. На початку жовтня Ющенко 

звернувся з листом до прем’єр-міністра 

Віктора Януковича, а якому висловив свої 

пропозиції щодо формування Бюджету 

на 2007 р. Неприйняття бюджету є підставою 

для розпуску парламенту. 


31

з краю 


3 листопада. В бюджеті–2007 закладено 

близько 250 млн. гривень на реконструкцію 

„хрущовок“, заявив перший заступник 

міністра будівництва, архітектури 

й ЖКГ Анатолій Беркута. Bартість 

утеплення одного квадратного метра 

в будинках, строк експлуатації яких вийшов, 

а також заміна інженерних мереж 

складе близько 1 тис. гривень. Mасового 

знесення „хрущовок“ не буде, повідомив 

Беркута. 

6 листопада. В жовтні споживчі ціни 

зросли на 2,6 % – повідомив Державний 

комітет статистики. У вересні інфляція 

становила 2,0 %, у січні–вересні – 

5,9 %. У 2005 році інфляція становила 

10,3 %; у 2004 році – 12,3 %. При формуванні 

Держбюджету на 2006 рік Кабінет 

міністрів керувався прогнозом зростання 

ВВП у 2006 році на 7 %; інфляції – 

на 8,7 %. В серпні Мінекономіки прогнозувало 

за підсумками 2006 року зростання 

ВВП до 6 %, інфляцію – до 10 %. 

7 листопада. Україна зайняла 99 місце 

в рейтингу світової корупції за 2006 рік. 

Це місце Україна розділила з Грузією, 

яка також набрала 2,8 бала. Традиційний 

рейтинг світової корупції в 163 країнах 

світу був опублікований організацією 

Transparency International. Так, згідно 

з опублікованими даними, найнижчий рівень 

корупції спостерігається у Фінляндії, 

Ісландії та Новій Зеландії – вони й поділили 

1-і місце. В десятку найкращих увійшли 

також Данія, Сингапур, Швеція, 

Швейцарія, Норвегія, Австралія та Нідерланди. 

7 листопада. Президент Віктор Ющенко 

просить Генпрокурора забезпечити 

захист прав громадян, які хочуть дивитися 

іншомовне кіно рідною мовою. Звернення 

президента пов’язане з рішенням 

Апеляційного господарського суду 

від 17 жовтня 2006 року, яке скасувало 

вимогу цьогорічної постанови уряду 

від 16 січня щодо встановлення квот 

обов’язкового дублювання, озвучення 

або субтитрування українською мовою 

фільмів невітчизняного виробництва. 

7 листопада. Інтерпол просить Росію віддати 

Україні Боделана, Білоконя & Co. 

Генеральний секретар Інтерполу Рональд 

К. Ноубл закликає Росію дотримуватися 

міжнародних зобов’язань щодо 

екстрадиції осіб, оголошених у міжнародний 

розшук. Так він прокоментував 

небажання Росії видавати Україні звинувачених 

високопосадовців, затриманих 

на її території. 

7 листопада. Якби парламентські вибори 

проходили в найближчу неділю, 

то перемогла б Партія Регіонів. Про це 

свідчать дані опитування, проведеного 

в жовтні Центром соціальних досліджень 

„Софія“, в ході якого було опитано 

2024 респонденти. За Партію Регіонів 

проголосували б 37,4 %, за партію 

„Батьківщина“ – 23,7 %, за Народний 

Союз „Наша Україна“ – 9,6 %, за Компартію 

– 5 %, за соціалістів – 2,9 % з усіх 

тих, хто взяв би участь у голосуванні. 

Більше 1% підтримки виборців також могли 

б одержати Народна партія Володимира 

Литвина (2,1 %), ПСПУ Наталії Вітренко 

(1,9 %) і партія „Пора“ (1 %). 

Саркофілія та Сеголеноманія 

Вперше в історії президентом 

Франції має реальні шанси стати 

жінка, Сеголен Руаяль, французькa 

Тимошенко. Досьогодні Сеголен Руаяль 

не зробила жодної заяви пpо 

українськi перспективи вступу до Європейського 

Союзу та НАТО і не висловила 

свого бачення майбутнього 

ані ЄС, ані Трансатлантичного 

альянсу. Вона ніколи не відвідувaла 

Україну… 

Раніше жіноцтво неодноразово висувало 

жінок-кандидатів на президентських 

виборах. Однак, ані Арлетт 

Ла гійє (лідер троцкістської партії „Робітнича 

боротьба“), яка балотувалася 

вже 4 рази, ані лідер Партії Зелених 

Домінік Вуане ніколи не мали реальних 

шансів перемогти. Коли ж за результами 

опитування з’ясувалося, що 

Сеголен Руаяль, – яку достатньо впливова 

Соціалістична партія Франції обрала 

своїм кандидатом, – цілком може 

вийти в другий тур, або навіть посісти 

президентське крісло, це викликало 

сенсацію. 

Французька преса час від часу порівнює 

53-річну Сеголен з легендарною 

Жанною д’Арк. З часів середньовіччя, 

по закінченні Столітньої війни з 

Британією велика французька політика 

традиційно формувалася руками 

чоловіків, тож історично ближчих аналогій 

у французькій політичній історії 

не знайти. Іноді, – щоправда, набагато 

рідше, – пані Руаяль називають ще й 

французькою Тимошенко, і таке порівняння 

(в якому західний феномен співставляється 

з українським, а не навпаки) 

я схильна трактувати, як невеличкий, 

а все ж прецедент. 

Аби створити прецедент справжній, 

себто увійти в історію своєї країни першою 

жінкою-президентом, Сеголен 

Руаяль повинна переконати більшість 

співвітчизників у своїй достатній політичній 

зрілості, компетенції та готовності 

бути лідером нації. Поки що пані 

Руаяль оголосила невеличкий таймаут 

у стосунках з пресою та в публічних 

виступах. Разом зі своєю командою 

вона опрацьовує стратегію майбутньої 

президентської кампанії. Кандидатка 

від соціалістів має узгодити зі своєю 

партією позиції з багатьох гострих 

питань. Як бути з високою підлітковою 

злочинністю? Як залагодити проблеми 

з нелагальною міграцією – завдання, 

з яким не дав собі ради жодний попередній 

президент? Як визначатися щодо 

подальшого розширення Європейського 

Союзу та НАТО? Що відповісти 

на вимоги створити додаткові робочі 

місця у Франції та скоротити безробіття, 

коли, з одного боку, світова глобалізація 

та конкуренція штовхає французьких 

власників виробляти дешевшу 

продукцію за кордоном, а з іншого 

– реальна децентралізація влади скорочує 

реальний президентський вплив 

на все, що відбувається з економікою 

країни? 

Досьогодні Сеголен Руаяль не зробила 

жодної заяви про українські перспективи 

вступу до Європейського Союзу 

та НАТО, ба більше: не конкретизувала 

свого бачення майбутнього ані 

ЄС, ані Трансатлантичного альянсу. 

Вона ніколи не відвідувала Україну, не 

здійснювала зарубіжних турне до інших 

держав Східної Європи (на відміну 

від свого потенційного конкурента 

Ніколя Саркозі, який відвідав Київ через 

кілька тижнів після обрання президентом 

Віктора Ющенка і особисто 

висловив підтримку українській громадськості 

з нагоди 73-ї річниці Голодомору). 

Французькі соціологи та преса прогнозують, 

що саме Саркозі та Руаяль 

будуть змагатися за крісло президента 

в другому турі президентських виборів. 

Проте і преса, і соціологи не 

бездоганні в прогнозах. Під час минулих 

президентських виборів у Франції 

2002-го року ніхто не передбачив виходу 

в другий тур лідера ультраправої 

партії Національний Фронт Жана-Марі 

Ле Пена, який і цього разу, попри 

поважний вік, збирається змагатися за 

президентське крісло. 

Для багатьох французів пані Руаяль 

є втіленням оновлення в політиці. 

Хоча ця жінка – колишній міністр освіти 

та колишній міністр у справах сім’ї 

– прийшла у велику політику з подачі 

президента Франсуа Міттерана майже 

тридцять років тому. Мабуть для пересічного 

виборця сам факт серйозної 

заявки з боку жінки на лідерство 

в державі є достатньо новаторським. 

Принаймні конкуренти Руаяль з рідної 

соціалістичної партії (Лоран Фабьюс 

та Домінік Строс-Канн) неодноразово 

в’їдливо пропонували Сеголен замість 

балотуватися – „читати кулінарні 

книжки” та „зосередитися на вихованні 

своїх чотирьох дітей”. 

Французька політика традиційно 

вельми персоніфікована, можна навіть 

стверджувати, що це змагання особистостей, 

а не виборчих програм чи 

політичних платформ кандидатів. Пи- 

32

Пані Руаяль називають ще й французькою Тимошенко, і таке порівняння (в якому 

західний феномен співставляється з українським, а не навпаки) я схильна 

трактувати, як невеличкий, а все ж прецедент. 

…дані останнього щорічного звіту 

дослідницької служби Конґресу США 

підтверджують, що Україна втрачає 

свої позиції на світовому ринку 

озброєнь. Проте українськi експерти 

стверджують, що Україна вже кілька 

років поспіль стабільно утримує обсяги 

торгівлі зброєю приблизно на рівні 

600 млн. дол. 

тання лише в тому, наскільки, якою мірою 

і чи спроможна взагалі конкретна 

особистість (нехай навіть харизматична, 

талановита і чарівна) втілити добре 

продуману та щиро обіцяну програму? 

Чи це взагалі можливо нині, в сучасному, 

складному і такому взаємозалежному 

світі? „Ми обираємо не інструкцію 

з управління державою, ми обираємо 

символ нації”, – зазначив нещодавно 

один із популярних телеведучих. 

Побачимо, в котрому з кандидатів віднайде 

своє втілення Франція. Прецедент 

„французької Тимошенко” може 

виявитися поштовхом i для прецеденту 

Тимошенко української, яка в листопаді 

заявила, що братиме участь у президентських 

виборах 2009 року. 

Україна втрачає позиції 

на ринку озброєнь? 

Алла Лазарева, Париж 

Державне підприємство „Завод 

імені Малишева” (Харків) отримало 

замовлення на виготовлення партії 

зброї для Йорданії. За різними даними, 

буде виготовлено від 190 до 200 

баштово-артилерійських установок 

БАУ-23Х2 для бронетранспортерів 

Йорданії. Сума контракту не розголошується, 

проте за підрахунками фа- 

Фото: УНІАН 

8 листопада. Перший віце-прем’єр Микола 

Азаров задекларував напрям роботи 

уряду над виведенням економіки 

з тіньової сфери шляхом проведення 

пенсійної реформи. „Програма досить 

проста – це зниження відрахувань 

у фонд оплати праці“, – сказав він. За 

словами Азарова, наступним етапом 

стане перехід до накопичувальної системи, 

„коли кожен громадянин України 

матиме накопичувальний пенсійний 

рахунок“. 

8 листопада. Уряд доручив ВАТ „Укртранснафта“ 

розпочати в 2007-му році 

транспортування каспійської нафти системою 

Одеса–Броди в прямому режимі. 

Будівництво польської ділянки нафтопроводу 

Одеса–Броди досі не розпочалося. 

За урядовою інформацією, в 2007 році 

передбачається провести експеримент 

з послідовного прокачування системою 

„Дружба“ російської експортної суміші 

і легкої каспійської нафти. Використання 

нафтопроводу „Дружба“ для транспортування 

каспійської нафти дозволить 

„Укртранснафті“ запустити нафтопровід 

Одеса–Броди в прямому режимі без добудування 

гілки до польського Плоцька. 

9 листопада. У 2007 році уряд буде стимулювати 

створення об’єднань співвласників 

багатоповерхових будинків як альтернативу 

ЖЕКам. 

9 листопада. Україна посідає 77 місце 

серед 177 країн світу за рівнем благоустрою 

її громадян. Про це йдеться 

в доповіді ООН, представленій у Києві. 

В той же час, за словами заступника 

представника програми розвитку ООН 

в Україні Йоанни Казана-Вишневецької, 

за рівнем тривалості життя Україна посідає 

113 місце із середнім показником 

довголіття – 66 років. „11-те місце Україна 

займає за кількістю письменного населення 

та 43-те – за рівнем доступу до 

освіти. 85-те місце – за рівнем прибутків 

громадян“, – зазначила вона. 

9 листопада. Світовий банк вкладе 

в українські міста $140 млн. для реалізації 

проекту „Розвиток міської інфраструктури“. 

Банківці зазначили, що Рада директорів 

СБ може розглянути це питання 

в першому півріччі 2007 року. 

10 листопада, у віці 87 років, у Лос-Анджелесі 

помер відомий голлівудський актор 

Джек Пеленс. Справжнє українське 

ім‘я цього актора Володимир Палагнюк. 

Він знявся у більш ніж 125 фільмах та 

телесеріалах, а в 1991 році отримав 

33

з краю 


премію „Оскар“ за другопланову роль 

у фільмі „Міські хитруни“ („City Slickers“). 

Він також знявся у стрічках “Професіонали” 

(1966), “Дракула” (1974), “Танго 

і Кеш” (1989), “Бетмен” (1989) тощо. 

Палагнюк народився 1921 року в Пенсильванії. 

Його батьки були українцями, 

які іммігрували до США в 1906 році. 

11 листопада. Відбувся другий етап 

з’їзду партії Народний союз „Наша 

Україна“. З’їзд визнав роботу ради партії 

незадовільною. Цікаво також і те, що 

в ході внутрішньопартійної дискусії не 

вдалося прийняти рішення про визнання 

роботи керівництва партії незадовільною. 

З’їзд „Нашої України“ проголосував 

за новий склад ради партії. До складу 

ради входить 214 осіб, серед яких народні 

депутати, екс-міністри та представники 

регіональних осередків, себто всі ті, 

хто входив до неї і раніше. Обрання нового 

голови ради партії перенесли на невизначений 

період. З’їзд прийняв рішення 

ініціювати подання до Конституційного 

Суду позову про визнання незаконними 

зміни до Конституції, внесені у 2004 

році. Окрім того, делегати доручили народним 

депутатам, членам партії, ініціювати 

у Верховній Раді розгляд резолюції 

про недовіру діючому Кабінету міністрів. 

Третім пунктом резолюції з’їзду рекомендується 

вжити заходів для об’єднання 

помаранчевих сил. Зокрема, ініціювати 

проведення місцевих та регіональних 

форумів помаранчевих сил, головною 

метою яких є об’єднання для протистояння 

загрозі реваншу з боку антикризової 

коаліції. 

13 листопада. Лідер БЮТ Юлія Тимошенко 

заявляє, що братиме участь у 

президентських виборах 2009 року. 

„Хотілося б повернутися до влади винятково 

на основі вибору народу. Я не хочу, 

щоб мені заважала працювати або 

знімала мене з посад чергова політикобізнесова 

мафія“, – підкреслила вона. 

13 листопада. Міністерство закордонних 

справ Росії не бачить підстав визнавати 

Голодомор 1932–1933 років 

в Україні геноцидом за етнічною ознакою. 

Російське керівництво визнає, що 

голод початку 30-х років дійсно був обумовлений 

політикою тодішнього керівництва 

Радянського Союзу, однак заперечує, 

що політика ця проводилася за національною 

ознакою. 

13 листопада. У Львові застрелили директора 

Львівського склодзеркального 

заводу Богдана Дацка. Як відомо, ТзОВ 

„Галімпекс“ – Львівський склодзеркальний 

завод володіє 35 % європейського 

ринку ялинкових прикрас. 

14 листопада. Кількість мобільних абонентів 

в Українi складає 41,6 млн. 

600 тис. осіб. Кількість абонентів ЗАТ 

„Київстар GSM“, одного з найбільших 

операторів мобільного зв’язку в країні, 

на 1 листопада склала 18 млн. 256 тис. 

Норвезькій компанії Telenor належить 

56,51 % ЗАТ „Київстар GSM“, російській 

„Альфа-груп“ – 43,49 %. Інший вітчизняний 

оператор мобільного зв’язку 

ЗАТ „Український мобільний зв’язок“ 

(UMC) у жовтні поточного року збільшив 

кількість абонентів до 16 млн. 920 тис. 

хівців, якщо одна така установка коштує 

20-25 тис. дол., загальна вартість 

контракту становить від 3,8 до 

5 млн. дол. 

Бойовий універсальний модуль БАУ- 

23Х2 для легкої бронетехніки розроблено 

Харківським конструкторським 

бюро машинобудування ім. Морозова. 

Він має дистанційне керування, 

і його призначено для ведення вогню 

як по наземних, так і повітряних цілях. 

БАУ-23Х2 оснащено двома 23-мм автоматичними 

гарматами 2А7М, кожна 

з яких забезпечує 850 пострілів 

на хвилину, з дальністю 2000 м. До 

боєкомплекту входить 200 снарядів. 

Додатково встановлений кулемет КТ- 

7,62 з боєкомплектом на 2000 пострілів. 

Модуль має ручне управління. 

Забезпечується діапазон наведення по 

горизонталі 360 градусів, по вертикалі 

від -4 до +55 градусів. 

Проте українсько-йорданський контракт 

навряд чи помітно поліпшить становище 

України на світовому ринку 

озброєнь. „Цей контракт не можна 

вважати великим і таким, що кардинально 

змінить як розклад на світовому 

ринку, так і ситуацію на заводі, 

який переживає останніми роками не 

кращі часи”, – вважає Сергій Згурець, 

керівник наукових програм Центру дослідження 

армії, конверсії та роззброєння. 

Bін висловив думку, що востаннє 

Україна домагалася значного успіху 

в 1996–99 рр., коли було підписано 

один з найбільших на світовому ринку 

озброєнь контракт на постачання 

320 сучасних танків до Пакистану. Тоді 

з Пакистаном працював той же завод 

ім.Малишева. „Суми і обсяги тодішніх 

поставок давали привід говорити 

про Україну, як про значного гравця 

на цьому ринку… Чого не скажеш зараз”, 

– говорить експерт. 

Цю думку підтверджують і дані 

останнього щорічного звіту дослідницької 

служби Конґресу США, згідно 

з яким Україна втрачає свої позиції 

на світовому ринку озброєнь. Так 

за підсумками 1998–2005 рр., Україна 

посіла 10-е місце серед основних 

постачальників озброєнь та військової 

техніки, продавши за кордон зброї 

на 4,9 млрд. дол., при цьому уклавши 

контрактів на 5,5 млрд. дол. 

А за інформацією Стокгольмського 

міжнародного інституту досліджень 

проблем миру, картина є ще гіршою. 

2001 р. Україна продала озброєнь 

на 702 млн. дол., 2002 – на 281 млн. 

дол., 2003 – на 536 млн. дол., 2004 – 

на 519 млн. дол., a 2005 p. – лише на 

188 млн. дол. Проте українські експерти 

стверджують, що Україна вже кілька 

років поспіль стабільно утримує обсяги 

торгівлі зброєю приблизно на рівні 600 

млн. дол. І уклавши декілька контрактів 

із найбільшими імпортерами озброєнь, 

Україна могла б лише зміцнити своє 

становище на цьому ринку. 

Kонтракт з Йорданією став уже другою 

спробою Києва поправити своє 

становище на світовому ринку озброєнь 

після того, як у Києві побував міністр 

оборони Пакистану Рао Сикандар 

Ікбал. Як вважають спостерігачі, 

на переговорах йшлося саме про можливість 

постачання українських озброєнь 

до цієї країни. Номенклатура майбутніх 

постачань не розголошується, 

але очікуваний обсяг контракту перевищує 

держзамовлення і обсяг ринку 

озброєнь України в декілька разів. 

Павло Taнін, Київ 

ВР іґнорувала президентський 

законопроект про Голодомор 

Парламент не став розглядати на 

пленарному засіданні 17 листопада 

законопроект про Голодомор 1932– 

33 рр. в Україні, законопроект, 

що його Президент України Віктор 

Ющенко вніс як невідкладний. 

Таку позицію парламенту представник 

президента у Верховній Раді Роман 

Зварич назвав безвідповідальною. 

„Свідоме затягування цього процесу, 

здається, дає президентові всі підстави 

говорити про безвідповідальну позицію 

парламенту”, – прокоментував 

ситуацію пан Зварич. Він також повідомив, 

що до Верховної Ради депутати від 

Партії Регіонів Владислав Забарський, 

Вадим Колесниченко та Орест Муц 

внесли альтернативний законопроект 

про Голодомор 1932–33 рр. Р.Зварич 

зазначив, що даний законопроект „вихолощено 

настільки, що в ньому навіть 

не передбачено форми юридичної відповідальності 

за заперечення такого 

історичного факту, як Голодомор”. 

Водночас лідер фракції Соціалістичної 

партії України Василь Цушко повідомив, 

що на засіданні ради коалі- 

34

ції ухвалено рішення створити робочу 

групу, яка б розглянула дані законопроекти. 

За його словами, на засіданні 

ради коаліції пролунала пропозиція 

„прибрати ‚геноцид нації‘, а написати 

‚Голодомор, від якого постраждав 

український народ’, як це записано 

в Конституції”. 

8 листопада координатор парламентської 

більшості, керівник фракції 

Партії Регіонів у Верховній Раді Раїса 

Богатирьова запропонувала допрацювати 

поданий Президентом проект 

закону „Про Голодомор 1932–33 рр. 

в Україні”. Р. Богатирьова вважає, що 

стаття 2 президентського законопроекту 

не відповідає статті 34 Конституції 

України. На її думку, Президент, 

пропонуючи визначити адміністративну 

відповідальність за публічне заперечення 

Голодомору 1932–33 рр. 

в Укра їні, звужує гарантоване Конституцією 

право на свободу думки і слова, 

на вільне виявлення своїх поглядів і переконань. 

Крім того, в президентському 

законопроекті не зазначено, згідно 

з якою правовою нормою забороняється 

заперечувати Голодомор. 

Президент Ющенко вніс 2 листопада 

на розгляд Верховної Ради проект 

Закону „Про Голодомор 1932–33 рр. 

в Україні”, визначивши його як невідкладний 

для позачергового розгляду. 

Ключовим пунктом цього документу 

є визнання Голодомору 1932–33 рр. 

геноцидом української нації. Законопроект 

забороняє заперечення факту 

Голодомору, визначає за це адміністративну 

відповідальність, гарантує 

державну підтримку в проведенні досліджень 

та здійсненні заходів щодо 

увічнення пам’яті жертв Голодомору, 

зобов’язує Кабінет міністрів і Київську 

міську державну адміністрацію забезпечити 

спорудження в Києві до 75-х 

роковин Голодомору Меморіального 

комплексу пам’яті жертв голодоморів 

в Україні. Відповідно до документу, 

повноважним центральним органом 

виконавчої влади з питань реалізації 

державної політики у сфері відновлення 

та збереження національної пам’яті, 

зокрема з питань з’ясування історичної 

правди про голодомори в Україні 

і увічнення пам’яті їхніх жертв, є Український 

інститут національної пам’яті. 

„Зважаючи на потребу ствердження 

історичної справедливості, етично-духовного 

оздоровлення українського 

народу, закликаю всіх народних депутатів 

підтримати проект Закону ‚Про 

Голодомор 1932–33 рр. в Україні‘”, – 

наголосив Ющенко. На переконання 

глави держави, українці повинні знайти 

в собі мужність визнати і переконати 

інших, що нація стала жертвою 

страшного злочину – злочину геноциду, 

який ніколи не повинен повторитися. 

„Ми повинні усвідомити, що сьогодні 

переважна більшість населення 

України є нащадками тих, хто вижив 

у страшні часи. Але нас могло б бути 

набагато більше”, – зазначив Президент 

і нагадав, що нині вже 10 країн 

світу визнали Голодомор в Україні 

1932–33 рр. геноцидом українського 

народу. 

Раніше міністр закордонних справ 

України Борис Тарасюк заявив, що 

Україна сподівається від наступної сесії 

Генеральної асамблеї Організації 

Об’єднаних Націй (ООН) визнання 

Голодомору 1932–33 рр. геноцидом 

проти українського народу. „Наша 

делегація активно працює з представниками 

інших країн, і ми сподіваємося 

на ухвалення резолюції про визнання 

Голодомору геноцидом”, – заявив 

Б.Тарасюк. Tpи роки тому Тарасюк 

вже виступав з цією ініціативою 

в ООН, проте тоді цю пропозицію не 

підтримали. 

Особливу позицію в цьому питанні 

посідає Росія, яка вважає голод 

1932–33 рр. результатом тоталітарної 

політики, від якої постраждали не 

лише українці, але й інші національності 

колишнього СРСР. Приблизно 

так само вважає й більшість українців. 

Майже 70% громадян України 

переконані, що голод 1932–33 рр. 

спричинили не природні обставини, 

а штучні дії влади, але з тим, що Голодомор 

був етнічним геноцидом щодо 

українців погоджується лише 26 % 

респондентів. Такі дані останнього дослідження 

від Київського міжнародного 

інституту соціології. 

Проте 18 серпня СБУ вперше оприлюднила 

130 секретних документів із 

архівів радянських спецслужб про Голодомор 

1932–33 рр. в Україні. Там 

є офіційні папери за підписами Йосипа 

Сталіна та інших державних і партійних 

високопоставлених осіб СРСР 

і УРСР, що підтверджують планомірне 

винищення українського народу. СБУ 

знадобилося майже 4 роки, щоб зібрати 

ці документи у своєму та регіональних 

архівах. 

В 1932–33 рр. жертвами голоду, 

який стався внаслідок адміністративних 

заходів радянської влади в Україні, 

за різними оцінками, стало від 7 до 

10 млн. людей (від 10 % до 25 % населення). 

Окрім голоду 1932–33 рр. 

Україна пережила ще 2 голодомори: 

1921–23 і 1946–47 рр. 

Павло Бальковський, Київ 

14 листопада. Міністр закордонних 

справ Борис Тарасюк заявляє, що Україна 

реально зможе вступити до Світової 

організації торгівлі в лютому 2007 року. 

15 листопада. Європейський банк реконструкції 

та розвитку оприлюднив звіт 

щодо трансформації економік країн унаслідок 

діяльності банку. ЄБРР висновкує, 

що рушійною силою економічного росту 

на пострадянському просторі, зокрема 

в Україні, є зростання споживчого попиту 

громадян. Стосовно України банк відзначає, 

що вона, не маючи значних власних 

енергоносіїв, нині переживає бум споживання, 

стрімкий ріст кредитів та збільшення 

потоків грошових переказів. Реформи 

тут вважаються одними з найуспішніших 

в СНД, а законодавчі та адміністративні 

зміни останніх років заклали підвалини 

для нинішньої позитивної реакції ринку, 

зазначають експерти банку. 

16 листопада. У січні–вересні 2006 року 

обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку 

України склав 3 млрд. 71 млн. 700 

тис. дол., тобто у 3,3 рази більше приросту 

прямих іноземних інвестицій (ПІІ) за відповідний 

період попереднього року. Інвестиції 

надійшли з 117 країн світу. В десятку 

найбільших країн-інвесторів входять 

Німеччина, Кіпр, Австрія, Великобританія, 

Сполучені Штати Америки, Нідерланди, 

Російська Федерація, Вірґінські Британські 

острови, Франція і Швейцарія. Серед 

регіонів України лідерами за обсягами 

ПІІ є Київ – 5 млрд. 6 млн. 800 тис. 

дол., Дніпропетровська область – 1 млрд. 

891 млн. 700 тис. дол., Донецька – 975 

млн. 200 тис. дол., Харківська – 920 млн. 

400 тис. дол., Київська – 813 млн. 800 

тис. дол. і Одеська – 681 млн. 300 тис. 

доларів. 

16 листопада. Львівська міська рада 

розмістила бюджетні гроші в київській філії 

„Банку Москви“, який вважають власністю 

мера Москви Юрія Лужкова. На 

цей рахунок міська рада вже поклала 

7 млн. 500 тис. грн. вільних коштів міського 

бюджету. 

17 листопада. Екс-прем’єра та лідера 

партії „Громада“ Павла Лазаренка поновлено 

в якості депутата Дніпропетровської 

обласної ради. Апеляційний суд 

Дніпропетровської області задовольнив 

скаргу Лазаренка на рішення Жовтневого 

суду Дніпропетровська. 

18 листопада. Україна відтепер матиме 

статус спостерігача в Європейському 

енергетичному товаристві. Європа ретельно 

зайнялася енергетичною безпекою. 

Поштовхом став україно-російський 

газовий конфлікт, який залишив Італію та 

балканські країни без газу минулої зими, 

а на початку листопада через проблеми 

в електромережах Німеччини було знеструмлено 

будинки більше 10 млн. європейців. 

Європа звернулася по допомогу 

до України. Європейський Союз готовий 

надати Україні будь-яку допомогу для того, 

щоб вона найближчим часом приєдналася 

до єдиної енергетичної системи 

Європи. Україна зі свого боку очікує 

участь Європи в будівництві нових нафтогонів 

та газових терміналів. Перші інвестиції 

очікуються вже навесні. 


35

культревю 


„Усі ці люди в глибокій дірі“ 

Народився 1965 року волею малодосліджених окультних орденів під впливом 

Знака Змії, що в сукупності створило вельми стійку та небезпечну життєву 

форму (дивись фільми „Чужий-1,2,3,4”). Наприкінці 80-х руйнував комуністичну 

імперію шляхом здійснення таємних ритуалів (зокрема алкогольних 

ініціацій, спрямованих на розкодування дітей, зомбованих в піонерських та 

комсомольских організаціях). Ритуали проводилися в підземних святилищах 

та склепах міста Станіслава (по-простому – Івано-Франківська), а також – на 

кладовищах і супроводжувалися звуками. 

В 1990 році Єшкілєв познайомився з дивними людьми, що робили часопис 

„Четвер” і пристав до їхнього довірливого товариства, вдаючи із себе ліберала 

й культурно стурбованого суб’єкта. Позиціонував себе як літератора, тому 

задля збереження „образу прикриття” змушений був написати кілька оповідань 

і повістей (чим дуже мучився і для підтримки духу тримав на письмовому 

столі портрет Героя-і-Попередника В. Петрова-Домонтовича, а в столі - „наградной 

револьвер” прадіда-революціонера з підписом на срібній табличці 

„от командарма 1 ранга тов. М. Фрунзе”). Нікого не застрелив. Шкода. 

Натомість необдумано захопився писанням романів, за що отримав догану 

від керівників окультного Ордену. Наслідком згаданої нерозважливості став 

перший роман Єшкілєва – „Адепт”, написаний 1993 року в співавторстві 

з поганознавцем (себто дослідником язичеських культів) Олегом Гуцуляком. 

У 1998 році разом з Юрієм Андруховичем (непоганознавцем) впорядкував 

Малу Українську Енциклопедію Актуальної Літератури (МУЕАЛ). Книга 

виявилася найпровокативнішою в історії українського літературознавства, 

очолювала різні рейтинги, що породило підозри. Написання Єшкілєвим згодом 

двох романів „Пафос” (2001) та „Імператор повені” (2003) тих підозр 

не розвіяло. У 2006 році видавництво „Лілея-НВ”, котре, як відомо, спеціалізується 

на виданні мемуарів вояків УПА та книжок про добрих скаутів, видало 

(під гіпнозом?) збірку непатріотичних оповідань Єшкілєва „Інше ґроно проникнень 

і свідчень”, де автор поділився з читачами екстремальним досвідом 

перебування в розенкрейцерівському підпіллі. 

Неодружений. Всі домашні звірята, яких мав, поздихали. 

Автобіографія В. Єшкілєва спеціально для „Українського журналу” 

В одному зі своїх останніх есеїв Ти достатньо 

гостро й іронічно говорив про 

людські переконання. Наскільки я зрозумів, 

– переконання, на Твою думку, 

чи не найгірша, потенційно найнебезпечніша 

людська риса. 

Я не виступаю так жорстко і ригористично 

проти переконань. Я не стверджую 

однозначно, що переконання 

– це зло. Я вважаю, що вони бувають 

різними. Але одна справа мати якісь 

світоглядні, метафізичні переконання, 

а зовсім інша – переконання, скажімо, 

побутові чи політичні. Я виступаю проти 

переконань, сказати б, профанного 

типу. Вони справді часто породжують 

агресію. Є різні часи і різні ситуації. 

Скажімо, у воєнний період переконання 

більшості зазвичай адекватні до ситуації. 

Інша справа – нинішня ситуація 

постмодерної розслабленості. 

Я не маю сумніву, що Ти розмежо вуєш 

переконання органічні, отримані з народженням, 

від переконань набутих, 

спровокованих суспільно-політичною, 

соціально-культурною ситуацією. Ці 

другі – очевидні і щодо них нескладно 

виробити власне ставлення. Натомість 

цікавішою видається ситуація з переконаннями, 

які людина справді отримує 

від народження, і з яких часто не 

здає собі справи. Чи такі базові речі 

піддаються впливу ззовні? 

Мені здається, те, про що Ти говориш, 

– значною мірою стосується технології. 

Скажімо, технології успіху. Можна 

досягти успіху, міфологізувавши свою 

генеалогію. Іноді переконання доволі 

цинічно використовують для побудови 

кар’єри. Цим займається багато 

хто, починаючи від політиків і закінчуючи 

фаховими іроніками. Але це вже 

радше суспільне позиціонування, а не 

переконання як такі. Мені здається, 

будь-хто може актуалізувати власний 

світоглядний потенціал, який складається, 

окрім переконань, із стереотипів, 

забобонів, „генетичної ідеології” 

і „соціальних рефлексів”, що їх людина 

отримує від народження і в ранньому 

дитинстві, коли світогляд формується 

не власним досвідом, а впливами 

ззовні. І коли сьогодні часто говориться, 

що світ збудовано за законами тексту, 

то можна говорити, що людська 

свідомість складається з таких текстових 

блоків (назовімо їх „традиціями”) 

що їх можна монтувати і перемонтовувати 

задля досягнення успіху. Це речі 

технологічні. 

Ти говориш про успіх як елемент 

кар’єрного росту. Я ж мав на увазі радше 

пошуки в самому собі речей закладених 

у мозок на ранніх стадіях формування 

особистості. Ти влучно згадав 

слово „традиція”. Характерною 

рисою нашого суспільства є перерваність, 

фраґментарність традиції. В такій 

ситуації відшукати оцю глобальну традицію 

в собі самому – проблема. Наскільки 

людина здатна маневрувати 

в рамках самоідентифікації? 

Можливості для маневрування – безмежні. 

Однак, оскільки Ти зачепив базові 

питання, я поділюся одним спостереженням. 

Перебуваючи в середовищі 

українських інтелектуалів і митців 

приблизно одного віку, в якийсь момент 

я зауважив їхнє бажання порвати 

з власними традиціями як речами провінційними,нецікавими 

і в певному сенсі 

руйнівними. Свого часу ці люди сприйняли 

постмодерн як можливість гри без 

обмежень і правил. В інших середовищах 

з’явилися люди, які не прийняли 

гри, але зайняли позицію коментаторів. 

Це як у reality show: найцікавіше – 

різниця між філософією глядача і філософією 

гравця. У ситуації українського 

постмодерну „глядачі” застерігали 

„гравців” закидами на кшталт: хлопці, 

що ви робите? чого ви хочете? це 

ж усе не наше, повертайтеся до рідного! 

І от в результаті „гравці” один за одним 

почали виходити з гри і підніматися 

на трибуни до „глядачів”. Відбулося повернення 

певної частини митців до традиції, 

яку на початку намагалися зруйнувати. 

Мотиви звучали приблизно так: 

„Я достатньо зробив для модернізації 

нашої культури, а тепер хочу повернутися 

до вічних цінностей”. Чомусь до 

„вічних цінностей” вони зараховували 

саме традицію. Хоча, як на мене, ця 

традиція є профанною, вона виникла 

яких 150 років тому, і в межах цієї традиції 

не створено нічого такого, що могло 

б слугувати фундаментом, наріжним 

каменем нашого всесвіту. Я усвідомив, 

що сила міфів і легенд набагато 

більша, ніж здавалося. І виявилося, що 

36

Спілкувався Юрко Іздрик, Калуш | Фото: архів | Колаж: Юрко Іздрик 

„нетехнологічні технології” т.зв. „простих 

людей” набагато ефективніші від 

технологій, продукованих елітами. 

Ну, так. Це те ж саме, що оголосити 

себе аристократом лише через те, 

що знайшов у дідовому креденсі срібну 

ложечку для кави. Where is the spoon, 

так? 

Так. По суті - це тривіальне самозванство. 

І хоча гра, принаймні гра позиціонування 

передбачає і самозванство 

як ігровий елемент, однак проблема 

в тому, чи можеш ти переконати інших 

і, – найважливіше, – самого себе. 

А у всіх наших іграх початку 90-х більшість 

учасників грала без переконань, 

так би мовити, на „голих понтах”. І ось 

тепер, коли доводиться грати по-дорослому, 

більшість тих гравців переходить 

до табору неоконсерваторів. 

Тобто Ти хочеш сказати, що ті нечисленні, 

хто грав усерйоз, по-чесному, 

тепер опинилися не лише в ізоляції, 

але й у недоброзичливому оточенні? 

Так. Скажу навіть, що дехто з тих, 

справжніх, гравців нині почувається 

зрадженим, мовляв, вони-то бавилися, 

а я ж усе поставив на кін і тепер залишився 

ні з чим. Якщо ж йдеться про 

мене, то в певному сенсі я від початку 

був готовий до цього. Пригадуєш, початок 

90-х, наше знайомство, журнал 

„Четвер”... я прийшов туди, – як і в літературу, 

і мистецтво загалом, – не цілком 

зеленим хлопчиськом, тому принаймні 

для мене це не було шокуючим 

розчаруванням. Якийсь час я спостерігав 

цю ситуацію як собою ж напророчену. 

В часописі Тараса Возняка „Ї”, 

в проекті „Топос поразки” я дозволив 

собі дещо спрогнозувати, і незабаром 

все відбулося саме так. Але я й уявити 

не міг, що поразка людей, які вийшли 

з гри, буде такою швидкою і наочною. 

Я зауважив, що описуючи ситуацію 

постмодерну, Ти скористався поняттям 

„модернізація”. Мені здається 

очевидним, що нашу з тобою історію 

точніше характеризує саме це 

слово, натомість термін „постмодерн” 

звучить не лише надміру авансовано, 

але й спекулятивно. Однак, якщо цю 

ж таки ситуацію описувати в категоріях 

reality show на кшталт „Останній 

герой”, то хто, на Твою думку, залишиться 

„останнім героєм”? 

Ми цього не побачимо. Результати цієї 

гри будуть відомі щойно за одне-два 

покоління. І тут ідеться не про біологічну 

смерть гравців, а про смерть самої 

ситуації. 

Тоді скажи бодай, де знаходиться група 

претендентів на звання останнього 

героя? Вона в політикумі? В науці? 

В мистецтві? 

Кортить відповісти цинічно, мовляв, усі 

ці люди в глибокій дірі. Але якщо серйозно, 

то вони, перш за все, не є групою. 

Вони є і в літературі, і в інших мистецтвах, 

і в політиці, і в науці. Але вони 

вже фізично не можуть вийти з гри, бодай 

же з огляду на вік. 

Зачекай. Мені здається, Ти трохи 

змістив акценти. Мені йшлося не про 

метафізичну гру вічності і минущості, 

а про конкретну гру в модернізацію. 

Чи залишились у ній активні, неімпотентні 

гравці? 

Справу модернізації, якою вона нам 

уявлялася в 90-і роки, програно. Власної 

модернізації в Україні не відбулося. 

Власної в сенсі – національної , ізольованої, 

відірваної від європейської культури. 

Отже далі нас будуть модернізувати. 

Не ми, а – нас. Питання в тому, 

кого оберуть партнерами ті, хто прийде 

нас модернізувати. 

В своїй есеїстиці та і в художніх творах 

Ти часто звертаєшся до образу 

Візантії як істинної, органічної, або 

ж принаймні пріоритетної моделі світобудови. 

Підозрюю, частково – це 

наслідок тих генетичних переконань, 

про які говорилося на початку, але 

водночас – це один зі стрижнів Твоєї 

ідеології. Можеш пояснити, чому саме 

Візантія? 

Візантія цікава мені передовсім як найорганічніша 

модель світобудови для 

нас, людей ані західних у повному сенсі, 

ані східних. У цій нашій серединній, 

сказати б – проміжній позиції цілком 

доречно було б схрестити й примирити 

східний ідеал духовної досконалості 

із західним т.зв. „стандартом чистих 

туалетів”. 

А як в такому разі Ти розцінюєш схематизоване 

публіцистами протистояння 

між західною цивілізацією (яка 

через власноруч виплекану політкоректність 

сама себе встидається визнавати 

юдео-християнською) та ісламським 

світом? У цьому протистоянні, 

зрозуміло, переможців не буде, 

але з Твоїх слів виникає, ніби завдяки 

йому культури серединного, пасивного 

світу отримують якийсь історичний 

шанс? 

Так, звичайно. Війна цивілізацій, війна 

культур стократ жахніша від міждержавних 

воєн. Адже вона передбачає 

не просто винищення носіїв певної 

культури, але й знищення самих 

джерел, які цю культуру уможливлюють. 

Правила гри, які Захід намагається 

накинути решті світу – це не просто 

поширення певних стандартів, а зазіхання 

на основу, на саму вертикаль 

світобудови. Тому не слід дивуватися, 

що спроби ці викликають такий шалений 

опір. І мені здається, що в нашому 

серединному світі ніхто не прагне бути 

бійцем великих армій. Сподіваюся, що 

існує якийсь третій варіант існування. 

Задля увиразнення термінології дозволю 

собі згадати тезу Освальда 

Шпенґлера із книги „Сутінки Європи” 

про конфлікт культури і цивілізації. 

Він розглядав цей конфлікт в європейському 

контексті, натомість нині 

це протистояння виросло до світових 

масштабів. Якщо Захід представляє 

цивілізацію, то Схід – останній оплот 

культури, причому кажучи „Схід” 

я маю на думці передовсім ісламський 

світ. І вважаю, що цього разу культура 

має шанси на перемогу. Адже міць 

цивілізації позірна. Достатньо вимкнути 

струм чи перекрити трубу. 

Звичайно, вичерпання енергоресурсів, 

техногенні чи природні катаклізми 

спроможні дуже легко знищити цивілізацію, 

але в жоден спосіб не можуть 

знищити культуру. Найважливіша проблема 

сьогодення – збереження культурного 

спадку, що базуєтся на потужному 

метафізичному фундаменті. 

Йдеться тут не про культуру музейногалерейного 

штибу, що по суті є частиною 

туристичного бізнесу, а про ту невидиму 

культуру, яка витікає з внутрішнього 

метафізичного джерела. Лише 

вона і може пережити глобальу кризу 

ХХІ століття. Якщо модернізація України 

відбуватиметься лише за вектором 

приєднання до „цивілізації чистих туалетів”, 

то вона має всі шанси не пережити 

майбутню кризу як структурний 

елемент західної цивілізації. 

37



Дачна пригода 

або 

Сироти і Летюче Зло 

Залишаючи місто, залишаєш усі права на самотність. Жодний 

паркан не вбереже тебе від дачних сусідів – зацікавлених 

аборигенів та їхніх свійських звірят. Тільки один, перший день, 

вони придивляються до тебе з порядної відстані, перешіптуються, 

роблять вигляд, що працюють на городі, приймають 

сонячні ванни чи просто прогулюються. Вже на другий день 

розвідувальне кільце починає стискатися. Сусіди з боку траси, 

посилають першого шпигуна – пса, що нахабно обнюхує 

твої капці і втікає доповідати. Через годину сусіди з боку ставка 

посилають свою доньку з дурним запитанням, чи нема, бува, 

пане, у вас такого собі зайвого слоїка на п’їть літрів, а ше 

ліпше б на десіть?. „В мене? Каністри?“ – перепитую я. Мала 

туземка лякається чужинського слова і теж втікає. Крізь ту саму 

дірку в паркані, що й пес. 

Я демонстративно ліквідовую цей небезпечний отвір. Ці 

зоряні ворота поміж світами. Прибиваю дошку товстезними 

цвяхами. Звук ударів має попередити всіх тутешніх: я персонаж 

самітний, я тупо не хочу всіх вас бачити. Гуп-гуп. Ані вас, 

ані ваших псів, ані ваших зашмарканих спадкоємців. Гуп-гуп. 

Я приїхав відпочивати. Слухати дзижчання комах. Гуп... по 

пальцях. Wow! Я приїхав підставляти мармизу і хворий поперек 

під проміннячко липневого сонця. І жодного спілкування. 

Крапка. Себто, четвертий товстий іржавий цвях. Гуп-гуп. Ще 

раз гуп. „Проходу нема“, – як казали привиди Дімґольду королям 

Рохана. Lord of the Rings. Том другий. Сторінка двісті 

шоста. Або двісті сьома. 

Вночі хтось заглядає до вікна. А я забув у міській квартирі 

газовий балончик. Ага. 

На третій день біля хвіртки з’являється поважна персона 

– Василь Дмитрович, батько місцевого політичного ватажка. 

Про цей свій статус він повідомляє мені майже відразу. 

Я принципово не запам’ятовую назву партії, задрипаний 

осередок якої очолює його син. Я доброзичливо посміхаюся. 

Володимир. По-батькові – іншим разом. Так. Я тепер власник 

цієї халупи. Законний, прошу зауважити, власник. Отож бо. 

Так, із міста. Майже. Письменник. Так. І я дивуюся. І мені приємно. 

Дуже приємно. Ну, ду-у-у-уже... 

Після годинної розмови з батьком сільського оберпартайґеносе 

я вже достатньо орієнтуюся в місцевих розкладах. 

Власники розвідувального пса – такі собі Гояни (вірмени?). 

Вони торгують м’ясом і мають старого „москвича“ 

без лівої фари. Батьки малої шпигунки – Марія і Петро 

Гапусяки (можливі варіанти: Тапусяки, Капсяки, Гібзаки, 

Капшуки: у Василя Дмитровича проблеми з вимовлянням 

приголосних і деяких голосних). Люди підозрілі. На 

виборах голосували неправильно. За їхньою хатою живе 

ксьондз. Отець Олег. Твердий у вірі, але питущий. Я співчуваю 

громаді. Але твердий. Проїхали. За ним, у хаті під 

шифером, мешкають брати Храпки. Але люди називають 

їх Мазурами. Інші люди їх називають Німовичами. Бо вони 

дурні. До того ж – сироти. За трасою живуть старі Бусяки 

(Псяки, Басики?). Їхні діти працюють у Португалії і висилають 

старим гроші. Але ті геть усе пропивають. Стара 

Бусиха (Психа, Басиха) – відьма. Від її прокльонів на цибулинах 

з’являються сині і чорні знаки. До одвірка їхньої хати 

прибито козячого черепа. З рогами. А поміж рогів встромлено 

залізяку. У виконанні Василя Дмитровича це прозвучало 

як „ззаліззяку“. З чотирма „з“. 

Нормальне оточення. Свинарі, синяки, сироти, цибуляні 

чаклунки. Тут можна жити! Тут можна писати шестисотсторінкове 

фентезі про пробудження тисячолітнього чудиська. Про 

мантикору. Про вурдалаків. Запитую Василя Дмитровича: 

а чи немає тут, у вас, випадком, вурдалаків, вампірів, варґ? 

Він ображено сопе і йде геть. Слава Богу... 

Четвертого дня знову забігає пес Гоянів. Він веселий і явно 

має мене за давнього доброго приятеля. Нова тактика старого 

шпигуна. Добре, спробуємо перевербувати. Я годую його 

вишкребками м’ясної консерви і промовляю на його честь вірша 

буковинської поетки Віри Китайгородської: 

Хочеться питати сеї млаки, 

Де тота утопія ганьби? 

Хочеться схилитись до собаки, 

Гладити їй вії голубі. 

Пес утікає. Певно вирішив, що направду почну гладити йому 

вії та чинити інші буковинські домагання. Він фатально помилився. 

Тепер смачні вишкребки доїсть смугастий кіт відьми 

Бусихи. А я тепер знаю, де є ще одна дірка в паркані. Маю 

три велики цвяхи. Поки шукаю шматка фанери відповідного 

розміру, біля хвіртки виникають дурні брати Німовичі. Вони 

ж – сироти Мазури. Вони ж – громадяни Храпки. В них моторошні 

обличчя енергійних дебілів, відстовбучені кошлаті вуха, 

довге немите волосся, зашмірені кросовки. Вони не близнята, 

але дуже подібні. І габаритні. По центнеру на кожне сиротище. 

Тепер мені здається, що пес втік не від голубої поезії. Він 

унюхав наближення почвар. Стопудово. 

Брати гаркаво вітаються і починають довго перепрошувати. 

Це такий місцевий спосіб тягнути муму за фіст. Чим гіршу 

підляну тобі готують, тим невмирущіша муму, тим довший 

фіст, тим артистичніше вибачаються та перепрошують. Мене 

почвари називають „паном письменником“ та „освіченою 

людиною“. Це віщує небезпеку. Однозначно. До того всього 

Німовичі ще й підозріло поглипують. Глип-глип-глип. Кліпають 

очними шторами. Як припиздені метелики крильцями. Руки сиріток 

також не без приколів – під час розмови братики виписують 

своїми граблями химерні траекторії. Щось таки є в них 

від восьминога. В сенсі мануальної пластики. Очі в Храпків 

водянисті, але виразні. З такою жовтенькою, світлоцитринною 

лихоманочкою на райдужці. Психоделія, срака-мотика... 

Шкода, що я не встиг знайти фанерку. А то стояв би собі, слухав 

би їхні перепрошення і так спокійнісінько помахував бо 

молоточком. Кувалдочкою. 

Вони запрошують оглянути якусь їхню цікавинку. Вони називають 

її „ракетою“. І хочуть, щоб я сказав їм, чи не йде, бува, 

від тої ракети радіяції, бо вони си боют, сиротиска. Вони 

бояться, що „радіяція“ спече їм яйця. А для чого їм такий модний 

тюнінґ – яйця? Плодити нових чудовиськ? Але не в тім річ. 

Не в храпкатих яйцях. У всьому цьому є неслаба замануха. 

Заманушище. Вперше в житті мені запропонували побувати 

в чині мілітарного експерта. Це цікаво. Ракета? Може й ракета. 

Я погоджуюся. 

Ми троїстим парадом йдемо попри оселю Капусяків (чи 

як їх там), попри ксьондзові маєтності до хати під шифером. 

Попереду топче кросаками пил старший Німович, за ним іду 

я, а замикає конвой молодший. Спиною відчуваю очі аборигенів. 

Певно припали до шпарин і мліють від цікавості: куда 

ідьом ми с Пятачком. До неправильних бджіл, сусідоньки, до 

азвіздєнно неправильних бджіл... 

Сирітський двір захаращений різним непотрібом. Переступаю 

через дошки-сітки, додибую-дострибую до низької 

38

дровітні. Храпки розгортають сувій грубого дрантя, витягують 

з нього на Божий світ свою „ракету“. Раритетна штукенція. 

Радянський трьохсотміліметровий реактивний снаряд М-31. 

Формою нагадує залупастий двометровий хрін. Тому в солдатському 

фольклорі цю штуковину зовуть „лука мудіщєв“. 

Ну, тіпа, фронтовий бойфренд „катюші“. Тієї, що на берег виходила 

й пісню заводила. Рік випуску „мудіщева“ позначено 

на снаряді – 1948. Номер заводу „78“. Балістичний індекс 

ТС-31. Повна бойова готовність. Повнісінька. Якби міг балакати, 

то питав би: „Гдє фашисти?“ 

„Ну що, – кажу, – друзі мої. Радіації від цього пристрою 

жодної, це я вам гарантую, але біди воно може наробити. Летить 

воно на своєму паливі три-чотири кілометри, при попаданні 

в ґрунт середньої щільності залишає вирву діаметром 

сім-вісім метрів. Може пробити цегляну стіну товщиною до 

сімдесяти п’яти сантиметрів. Серйозна поїбєнь, друзі мої. 

Краще викликати саперів“. 

Але бачу: очі в почвар загоряються. Моя експертна довідка 

їх збуджує, з їхніх грузьких організмів починає активно перти 

енергійна дебільність. Вони інтенсивно пітніють. Забувають 

про мене і починають соватися зі своїм „мудіщевим“ навколо 

дровітні. Щось бурмочуть і переглипуються. В мене різко псується 

настрій. Я залишаю сирітську оселю в англійський спосіб. 

Без „до побачення“. Яке там, до сраки, побачення. 

На дорозі мене вже чекає Василь Дмитрович. Сивий і статечний. 

У світлому одязі. Авгур. Він осудно дивиться на мене, 

запитує: 

„І нащо то ви ходили до тих визвірків?“ 

„Дивився на ракету. Снаряд М-31. Вони його звідкісь...“ 

„Ми то знаємо“. 

„Але ж то небезпечно...“ 

„Так, – погоджується авгур, – кожного дня чекаємо, що 

пальнуть тією своєю ракетою“. 

„Нафіґа воно їм?“ – питаю. 

„Туристів не люблять“. 

„?“ 

„Туристи їх образили. Обізвали іншопланетниками. Сміялися 

з них. Тепер вони хочуть помститися. Вийдуть до траси, 

пальнуть по автобусу“. 

„То треба сказати органам, викликати саперів, міліцію“. 

„Діла з цього не буде“. 

„Чому?“ 

Василь Дмитрович знизує плечима: „Бо так“. 

А потім додає: „А ви до них більше не ходіть. Не треба“. 

Не піду. Нізащо. Мені здається, що Василь Дмитрович знає 

щось таке, чого не знаю я. Якусь місцеву „метахвізику“. Може, 

він так само не любить туристів. Може, тутешні правоохоронні 

органи теж їх не люблять. Може, тут почалися військові 

дії проти туристів. Слава Богу, що я не турист. 

Вночі мені не спиться. Мені ввижаються брати Храпки, що 

запускають снаряд в бік моєї дачі. Або ж він запускається 

сам. Я прислухаюся до нічного життя села. Хтось співає. Гавкають 

пси. Під ранок приходять глевкі сновидіння. В них літає 

„мудіщєв“. Не згірше від мантикори літає, болт зелений. А ще 

там блукають темні і світлі плями, червоні спалахи, сувої сірого 

дрантя та якесь бадилля. Повна манда небесна бридкого 

бадилля. Коли сни відступають, на мобільнику висвітлюється 

„09:29“. В хаті волого. Надворі сіро і хмарно. Я не встигаю 

вийти на подвір’я, як повітря роздирає (чи радше – різко розсуває, 

немов велетенські віконні стулки) потужний вибух з боку 

траси. Клацає клямка. Хмара вороння злітає з дерев, що 

навколо ставка. 

„Звіздарики автобусу“, – думаю я і шукаю очима дими та 

полум’я. На душі невмотивовано легшає. Чому це невмотивовано? 

Ага. 

На вулиці починається „двіжняк“. Тепер я бачу всіх сусідів. 

Найшвидше до траси біжать діти. Гапусята-типусята і молодші 

за них пуцьвірки. За ними широко крокують батьки Гапусяки 

(Капшуки). Ті, що неправильно голосували. За ними – пес 

Гоянів. За ним – отець Олег та їмость. За ними – різновікові 

й різностатеві мешканці хат за ставком. Між останніми – поважно, 

ніби Мойсей після втечі з Єгипту, рухається Василь 

Дмитрович. Я вклинююся поміж псом і ксьондзом. Себто, займаю 

звичну для літератора життєву позицію. Ніхто зі мною 

не вітається. Ну й не треба. 

За п’ятдесять метрів від траси горять кущі і зламані дерева. 

Несильно горять, радше тліють. Я обережно проходжу 

крізь смугу понівеченої рослинності. Дим лізе за комір. Над 

неглибокою свіженькою вирвою стоїть чаклунка Бусиха. Вона 

нахиляється й піднімає з вирви щось чорне. Ногу. У великій 

розшнурованій кросівці. Шнурки висять достоту, як щурячі 

хвости. 

„Заберіть дітей“, – каже хтось позад мене. 

„Який то їхав автобус?“ – питає хрипкий голос. 

„Великий. Білий. З шістьма колесами“, – відповідає голос 

молодий. 

„А хто то все бачив?“ – цікавиться хрипкий. 

Ніхто хрипкому не відповідає. А я все не можу згадати, 

в котрого з янгольских чинів по шість крил – у серафимів, чи 

в херувимів? Мені це здається важливим. Дуже важливим. 

Найважливішим. Чомусь. 

16.08.05 

39

40 


„Філософський камінчик“ 

Зіновія Бережана 

Зіставлення у двох суміжних 

числах „Українського 

журналу“ оповідань „Професор 

висловлює свої міркування“ 

В. Домонтовича 

і „Велике Ψ“ Зіновія Бережана 

може, між іншими, послужити 

за своєрідне форум 

для полеміки про мистецькі 

техніки та ідеї тих двох відмінних 

письменників. Написані 

в одному десятилітті й на 

тотожну тему (ситуація життєво 

незарадного, безневинно 

ув’язненого інтелектуала, чи то в совєтському концтаборі, 

чи то в нацистській в’язниці), ба навіть побудовані на 

базі аналогічних формальних засобів (адже „Велике Ψ“ 

– один з традиційних творів у експериментально-модерністичній 

спадщині Бережана), вони однак вельми різні, інколи 

діяметрально протилежні. Психологізм, врівноважений 

неоклясичний стиль з одного боку, а з другого боку – примат 

філософської концепції над психологією, модерністичне 

письмо, – цілу низку принципових різниць, та водночас 

і аналогій уважним читачам безперечно варто було 

б глибше простежити й осмислити... 

Зіновій Бережан – одне з найефемерніших явищ нашої 

літератури ХХ ст. Побутує воно завдяки невеличкій книжці, 

виданій Ігорем Костецьким на дев’ять років після смерти 

людини, яка написала поміщені у ній тексти (прозові та 

поетичні, чи радше, згідно з авторською термінологією, 

„не-поетичні“ й „не-прозові“). Костецький був, зрештою, 

відповідальним за оформлення у післямові до книжки леґенди 

Бережана „яко поета модерного“. За життя Зіновія 

Штокалка (1920–1968), який користувався в літературі 

псевдонімом Бережан, окрім німецькомовних перекладів 

двох віршів, не появився друком ні один його твір. Утім, 

свій творчий зв’язок саме з Бережаном (та ще Юрієм Соловієм 

і малою гупою німецьких мистців) Костецький має 

на увазі, заявляючи, що в 1940–х у Німеччині був „повнотою 

готовий вийти на люди новий літературно-мистецький 

напрям“, – і „якби на той час задумане й у собі вже здійснене 

розгорталось і назовні у потрібній континуації, [...] 

озброєне арсеналом засобів, що [...] необхідні для просування 

у дедалі нові простори, – у світовій літературі, 

уперше за її історії, утворилося би нове поняття: література 

українська“. 

Хоча як літератора його знав лиш найвужчий круг знайомих, 

Зіновій Штокалко був безперечно відомою особистістю 

в деяких колах української еміґрації, – відомою 

як бандурист-віртуоз та виконавець старовинних українських 

дум; автор посібників для гри на бандурі; автор та 

виконавець сороміцької „Думи про Семена Залупу“, поширюваної 

серед його шанувальників у формі „захалявних“ 

авдіозаписів; лікар; а нарешті й ненаситний донжуан 

і неприборканий богеміст. Його життя обірвалося на 48-му 

році, залишивши за собою хаос фраґментарних, незавершених 

починань: разючі блиски творчої особистости. Якщо 

однак повірити його „Великому Ψ“, то в цьому нібито хаотичному, 

„обірваному на півслова“ існуванні він таки завжди 

„ніс у кишені свій філософський камінчик“. 

Марко Роберт Стех 

Зіновій Бережан Зіновій Бережан Зіновій Бережан 

Зіновій Бережан: 

Велике Ψ 

(з циклу „Не поезія“) 

Сльози, що ринули, ринули... 

Це було в німецькій тюрмі. 

Наші душі були заличковані дуже кріпкими 

дверима. Ми марили про все можливе, але нас 

били палками по головах з усяких нагод і називали 

різними найнепристойнішими визвищами, 

хто тільки міг їх зрозуміти. 

Сонце погасило усі зорі на небі. Була тільки 

всенічна тінь. Ніхто не мав надії вийти з тієї проказини. 

Але там, тоді була одна людина, француз, 

бельгієць, а, може, голляндець, не знаю. Він 

увесь час повторював: 

– Erst mаl in Berlin, erst mаl іm Kriminal! 

Усі не дуже то були певні присутності його розуму. 

Поляки шепотіли „куку на муню“. Що це 

означало, я ніколи не міг уторопати. Насправді 

це був дуже відомий учений, математик, дійсний 

член декількох найреспектабельніших академій 

наук. 

Він звик сидіти в кутку камери й креслити шматком 

цегли на бетонній долівці якісь діяграми, якісь 

дивовижні формули. Ми навіть трохи приятелювали. 

Я оповідав йому дещо про своє минуле, 

про Ліду, про всякі дознані скорботності. 

Він усе це називав одним словом „парадокс“. 

Ми розмовляли чудернацькою сумішшю французької, 

англійської і ще казна якої. 

Його думка полягала в тому, що він винайшов 

математичний шлях заперечення Больцманового 

тверждення про те, мовляв, логаритм 

правдоподібності якогось стану пропорційний 

ентропії того ж стану. Він брав свій шматочок 

цегли і далі й далі креслив на долівці довжелезні 

диференціяльні рівнання, а тоді пояснював мені, 

мовляв, воно все таке просте, що він тільки 

великим дивом може дивуватись, як такий – усе 

ж таки такий (він повторював це раз у раз) – такий 

ясний розум, як Больцман, може твердити 

таку нісенітницю. 

Несхибно і ясно, казав він, що ми маємо тут 

справу (він замовк на хвилину, поправляючи 

свої окуляри з одним тільки склом – друге розбили 

йому на допитах), що ми тут маємо справу 

з окресленим рівнанням, де функцію даного роду 

подій визначає окреслена даність: назвімо, 

мовляв, цю даність ψ. 

– Але ж бо як можна події вимірювати математикою? 

– пробував я протестувати. 

Та в нього була екскатедральна манера розмови. 

– Було б помилкою надавати якогось суттєвого 

значення проблемі l’entremonde, – казав 

він, присівши на зап’ятки, – питанням позачасового 

та позапростірного. Бо хто ж знає, скільки 

вимірів має континуум буття? Було б далеко 

правильніше покинути різнозначне façon de pa-

ler і вважати його просто за даний інтеґрал дименсіональності 

σ. 

Він знову взяв шматочок цегли й заходився розписувати 

формули. 

– Виходивши з підставових заложень Айнштайнової теорії, 

простий рахунок виявляє, що перехресна пересічна усіх 

можливих даностей σ – як вочевидь їхніх логаритмічних координат, 

звичайно, у межах лімесу σ, – може лежати тільки 

у тому єдино й безпосередньо приступному нам баченні, 

що його ми звикли окреслювати присловниково як maintenant 

= зараз. Тут, а не інде, схрещуються усі детермінанти 

парадоксального, нежданого, небувалого, несусвітенного 

й неповторного. Усі кривизни трагічного. А це, суттю, є ніщо 

інше, як інтерференційна зустріч поодиноких ψ та σ. 

Він креслив далі оті мені абсолютно незрозумілі фігури, 

формули й рівнання. 

– Тут видно, – казав він, чухаючи собі носа, – тут видно, 

що існує безспірна корелятивність між функціями ψ та σ. І, 

як я гадаю, мені пощастило встановити коефіцієнт цієї корелятивності. 

Я назву це просто – великим Ψ. Очевидячки, 

я беру до уваги квантову константу V Плянка. Але ви, азіяти, 

знаєте, що ми, французи, думаємо про німців. 

З чемності я проковтнув репліку про азіятів і хотів щось 

сказати про німців, однак він мене перебив: 

– І тут є такі альтернативи. Одна та, що ψ має знак +. Тобто, 

воно лежить між 0 та + ∞. Знати величину ψ це знати позитивно 

все. Це значить увійти у суть усіх парадоксів буття. 

Або, іншими словами – стати самому парадоксом, функцією 

парадоксу. Друга можливість та, що ψ лежить між 0 та – 

∞... Найбезглуздіший випадок у минулому чи майбутньому 

це тільки маленька точка перехресту ліній ψ та σ, але повинно 

бути зовсім ясно: передпосилки, цифрові детермінанти, 

які визначають місце перехрестя і одночасно визначають 

усі його перехрестя – ось тут, у нашому заяложеному, дійсному, 

безпосередньому зараз. 

Він заговорив пошепки: 

– На основі емпіричних, старих аподиктичних та усяких 

інших даних я... 

Він затих на хвилину. 

– Я не можу еляборувати усього в деталях, поки не перевірю 

і поки не обговорю цю справу в академії. 

– В якій академії? – запитав я. 

Але він не слухав. 

– Та ви вже знаєте, – шепотів він далі, – ви вже знаєте, 

що я знайшов величину, яка дефініює ψ. Розумієте, що це 

значить? 

– Реабілітація Піфії? – спробував я пожартувати. 

– Ні, ні, ви цього не розумієте! – майже викрикнув він. 

– Ви не уявляєте цього. Це ґрунтовний переворот в історії 

людства! Дозвольте один тільки маленький приклад. Ми от 

спостерігаємо, що садовлять у тюрми. Чуємо, що б’ють. Відчуваємо 

своєю шкірою, хто б’є. Бачимо, хто б’є. Але ми можемо 

тільки гадати, хто кого ще битиме, і, головне, хто кого 

вб’є... Велике Ψ, дорогий приятелю, це кінець воєн, кінець 

убивств, початок нового людства, звільненого від усякого 

зла. Яке щастя, що ми народжені для цього грядущого великого 

часу... 

Він дивився на мене широко відкритими очима в екстатичному 

піднесенні. 

– Добре, – мовив я. – А що коли нас усіх зараз, сьогодні 

порозстрілюють? Ваш філософський камінь не буде 

донесений до вашої академії і перестане існувати разом 

з вами. 

– О, мій приятелю, цього не буде! 

Він неначе милувався з моєї дурнуватості. 

– Цього напевне не буде. Мене ув’язнили взагалі через 

непорозуміння. Нібито я – уявіть собі: я! – вбив генерала, 

чи там обер-обер-штурмбанфюрера ес-есів. Абсолютне 

ідіотство. 

Він хрипко зареготав. 

– Ось зараз, – вів він далі вже врівноваженіше, – узявши 

до уваги усі передпосилки мого обвинувачення, відбувши 

аналіз усіх можливостей, що закладені у зараз, за допомогою 

коефіцієнта ψ я вирахував, що мене випустять звідси 

за шість днів. 

Він повторив: 

– За шість днів. 

Так самопевно твердив професор (прізвища його я так 

ніколи й не взнав). 

Два дні пізніше, під час повітряної тривоги есман ударив 

його прикладом по голові так, що він годину по тому помер 

на наших руках. 

Сміховинне непорозуміння... 

Звичайно, не виключено, що він був божевільний. Але 

ж чи всі ми не були там божевільні на той час? Хто зна, може, 

й не всі. 

Я пам’ятаю одного шведа, що був незрозумілою істотою 

в усій камері. Це була єдина людина у камері, перед якою 

вартові цокали зап’ятками. Казали, що він шведський князь 

абощо. Одного разу він викликав найголовнішого у цій 

тюрмі, і той негайно прийшов. Цокнувши по-германському 

зап’ятками, він відрекомендувався князеві, назвавши 

свій військовий ранг і рід своїх обов’язків. Притому він у чомусь 

вибачався. 

По його відході князь сказав мені, що йшлося про парашу... 

Наступного дня князя розстріляли. 

Божевілля? 

Але коли припустимо, що міркування професора були 

правильні, то може бути дві можливості. 

Одна, як він казав, та, що ми маємо справу з ψ, яке лежить 

між 0 та + ∞. Знати величину ψ це знати все про найпарадоксальніші 

парадокси життя, тобто бути усвідомленим 

інтеґралом парадоксу. 

Інша можливість це ψ = 0. Нуль, як позадименсійна неґація, 

не може бути вмістилищем позитивної окресленості, 

приступної для збагнення. Так от при цій засаді усі парадокси 

буття з їх абсолютною непізнавальністю були б одним 

великим парадоксом у парадоксі. Бо коли б хтонебудь 

заявив, мовляв, ψ = ∞, то це була б а рrіоrі незрозумілість, 

подібна поняттю √–1. Виставляти таке поняття як експонент 

якогонебудь процесу було б нелогічним курйозом, парадоксом 

уже у засновку. 

Парадокс? Але, з другого боку, чим воно є взагалі, саме 

оте наше пізнання? Ще старі філософи питали, чи не є усяке 

пізнання однозначно запереченням і, навпаки, усяке заперечення 

ствердженням? Чи не являє собою пізнання протиставленість 

засвоєного, отже апріорного парадоксу незрозумілому, 

отже апостеріорному парадоксові? І те все, 

аби наприкінці нашої мудрагельської мандрівки поєднати 

пізнання з запереченням пізнання? 

Одне хібащо уможливило б спізнати велике Ψ: жити навпаки. 

Пережити наперед те, що було колись потім, а потім 

те, що було перед тим. Наперед якусь найжахливішу, найбільш 

потрясаючу річ, а потім випадкові, благенькі, смішненькі 

нісенітниці – що, можливо, і правлять за засновки 

великих речей. 

Зрештою, усі ми люди. Чи вільні ми, чи невільні, усі ми носимо 

у своїх кишенях свій власний філософський камінчик. 

41 

Зіновій Бережан Зіновій Бережан Зіновій Бережан

Якщо Bам „Український журнал“ 

сподобався і Ви бажаєте 

його отримувати регулярно, 

то пропонуємо його передплатити. 

Просимо контактуватись із нами за телефонами: 

• Чехія (+420) 774 236 916, 774 236 914 

• Польща (+48) 501 055 378 

• Словаччина (+421) 915321032 

Ціна передплати на 2007 рік 350 Kč / 48 PLN / 350 SК 

Передплату для інших країн можна оформити 

банківським переказом: 

Номер рахунку: 197021410/0300 

IBAN: CZ45 0300 0000 0001 9702 1410 

SWIFT: 

CEKOCZPP 

Адреса банку: 

Наша адреса: 

ČSOB, a.s. 

RUTA 

Na Poříčí 24 

Pod Jiráskovou čtv.14 

115 20 Praha 1 147 00 Praha 4 

Czech Republic 


або міжнародним банківським чеком. Чек просимо 

висилати на нашу адресу: 

RUTA 

Pod Jiráskovou čtv.14 

147 00 Praha 4 


Ціна передплати для інших країн: 40 USD або 30 EUR 

„Український Журнал” можна придбати за адресами: 

PRAHA 

Slovanská knihovna při 

Národní knihovně ČR 

Klementinum 190 

PREŠOV 

Knihkupectvo CHRISTIANIA 

ul. Hlavna 107A 

Literárna kaviareň BALADA 

ul. 17 novembra 102 

ЛЬВІВ 

Мистецьке об’єднання „Дзиґа” 

вул. Вірменська 35 

КИЇВ 

Книгарня „Києво-Могилянської 

академії“ 

Контрактова площа 4 

WARSZAWA 

Centrum Kultury Słowiańskiej 

ul. Gagarina 15 

Związek Ukraińców w Polsce 

ul. Kościeliska 7 

KRAKÓW 

Księgarnia „NESTOR“ 

ul. Kanoniczna 15

Я ніколи не був 

революціонером, а все 

ж засадничо не можу 

погодитися з популярною 

тезою, котру часто й охоче 

поширюють московські 

пропаґандисти та їхня 

малоросійська челядь. Що 

„Світ без кордонів“ 

українська незалежність, 

передбачає різні варіанти 


реалізації – це може 

на голови несподівано 

бути світ відкритих, 

й незаслужено і що, 

взаємовигідних паритетних 

властиво, нікому, крім 

стосунків, а може й бути 

жменьки україномовних 

світ, у якому егоїстичні 

інтеліґентів, вона не була 

прагнення одних отримали 

потрібною. 

більшу можливість 


задовольнятися за рахунок 

інших. 

Андрій Бондаренко

Ð£ÐºÑÐ°ÑÐ½ÑÑÐºÐ¸Ð¹ Ð¶ÑÑÐ½Ð°Ð»

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

Delete template?

Save as template?

Ð£ÐºÑÐ°ÑÐ½ÑÑÐºÐ¸Ð¹ Ð¶ÑÑÐ½Ð°Ð»