РОЗДІЛ 5 УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ РІЗНИХ ...

Розділ 5. Управління підприємствами різних організаційно-правових форм 

РОЗДІЛ 5 

УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ РІЗНИХ 

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ФОРМ 

Тема 8. Особливості організації і функціонування підприємств 

різних форм власності 

8.1. Характеристика організаційно-правових форм підприємств в Україні 

8.2. Форми об’єднання підприємств в Україні 

8.3. Форми організації підприємництва 

8.4. Нові форми підтримки підприємництва 

Рекомендована література: 10, 12, 27, 28, 44, 45, 78, 81, 180, 181, 185, 186, 187 

8.1. Характеристика організаційно - правових форм підприємств 

в Україні 

Згідно з Законом України “Про власність” від 7.02.1991р. та Законом України 

“Про підприємства в Україні” від 27.03 1991р. функціонують наступні 

види підприємств (рис. 8.1). 

1. Підприємства, що засновані на приватній власності. 

Право приватної власності виникає на підставі отримання громадянином 

доходів від участі в суспільному виробництві, від індивідуальної праці, ведення 

підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні 

товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення 

інших угод, не заборонених законом. 

Об’єктами приватної власності є: 

– індивідуальні підприємства, засновані на особистій власності фізичної 

особи та виключно на її праці; 

– сімейні підприємства, засновані на власності та праці громадян України 

– членів однієї сім’ї, що проживають разом; 

– приватні підприємства, засновані на власності окремого громадянина 

України, з правом найму робочої сили; 

– селянські (фермерські) господарства; 

– підприємства, засновані на власності іноземних громадян. 

Крім перерахованих видів підприємств об’єктом приватної власності є також: 

майно, що належить громадянам, зокрема тим, які займаються підприємницькою 

діяльністю без створення юридичної особи, а саме: житлові будинки, 

квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети 

домашнього господарства, продуктивна та робоча худоба, земельні 

263

264 

Осовська Г.В., Осовський О.А. Менеджмент організацій 

Основні види підприємств, що 

функціонують в Україні 

1. Залежно від форми власності 

Приватне Комунальне 

Колективне Загальнодержавне 

2. Залежно від обсягів діяльності та 

чисельності робітників 

Великі 

Малі 

Середні 

3. Залежно від рівня агрегування 

майна 

Автономні 

підприємства 

Об’єднання 

4. Залежно від основної мети 

діяльності 

Комерційні 

Некомерційні 

Рис. 8.1. Класифікація видів підприємств


ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, 

транспортні засоби, грошові кошти, інші цінні папери, а також майно 

споживчого та виробничого призначення; твори науки, літератури, мистецтва, 

відкриття, винаходи, промислові зразки та інші результати інтелектуальної праці. 

2. Підприємства, засновані на колективній власності. 

Право колективної власності виникає на підставі: добровільного об’єднання 

майна громадян та юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних 

товариств, інших господарських товариств та об’єднань; передавання державних 

підприємств в оренду; перетворення державних підприємств в акціонерні 

та інші товариства; державних субсидій; пожертвувань організацій та 

громадян, інших цивільно-правових угод. 

У колективну власність можуть бути передані землі колективних сільськогосподарських 

підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських 

акціонерних товариств, зокрема створених на базі радгоспів та 

інших державних сільськогосподарських підприємств, землі садівничих товариств 

за рішенням загальних зборів. 

Власник самостійно володіє, користується і розпоряджається об’єктами 

власності, які йому належать. 

Вищими органами управління суб’єктів колективної форми власності є загальні 

збори, конференції, з’їзди тощо. 

Окремі функції господарського управління колективним майном можуть 

бути покладені вищими органами управління власника на створювані ними 

органи. 

Суб’єктами права колективної власності є: 

– орендні підприємства; 

– організації орендарів; 

– товариства покупців; 

– кооперативи; 

– колективні підприємства в тому числі і колективні сільськогосподарські 

підприємства; 

– споживчі товариства та їхні спілки; 

– господарські товариства; 

– спільні підприємства; 

– об’єднання недержавних підприємств (асоціації, корпорації, консорціуми, 

концерни та інші об’єднання). 

3. Підприємства, засновані на загальнодержавній власності. Об’єктом загальнодержавної 

власності є майно державних підприємств, а суб’єктом – держава 

в особі Верховної Ради України. 

4. Підприємства, засновані на комунальній власності. Суб’єктами права комунальної 

власності є: 

– Автономна республіка Крим в особі її Верховної Ради; 

– адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, 

міських, селищних, сільських рад народних депутатів. 

265

266 


Форми власності як економічні категорії системи відносин власності розглядаються 

під час аналізу статистичної та фінансової звітності підприємств, 

розробки статистичних бюлетенів разом з іншими класифікаціями, насамперед 

– організаційно-правових форм господарювання та видів економічної 

діяльності. Це дає змогу проводити поглиблений аналіз стану господарської 

діяльності в Україні або в окремих її регіонах. 

Залежно від організаційно-правової форми проведення підприємницької 

діяльності виділяються наступні організаційно-правові форми господарювання 

підприємств, перелік та характеристика яких наведена у таблиці 8.1. 

Таблиця 8.1 

Перелік та характеристика організаційно-правових форм господарювання 

Організаційно-правова Характеристика організаційно-правової форми 

форма господарювання 

господарювання 

1. Індивідуальне підприєм- Діяльність, заснована на особистій власності фізичної 

ництво 

особи (приватного підприємця) та виключно її праці без 

права найму робочої сили 

2. Сімейне підприємство Підприємство, засноване на власності та праці громадян 

України – членів однієї сім’ї, які проживають разом 

3. Приватне підприємство Підприємство, засноване на власності окремого 

громадянина України, з правом найму робочої сили 

4. Колективне підприємство Підприємство, засноване на власності трудового 

колективу підприємства, кооперативу, іншого 

статутного товариства, громадської та релігійної 

організації 

5. Державне підприємство Підприємство, засноване на загальнодержавній власності 

6. Державне комунальне Підприємство, засноване на власності адміністративно- 

підприємство 

територіальних одиниць 

7. Спільне підприємство Підприємство, засноване на базі об’єднання майна 

різних власників (змішана форма власності) у числі 

засновників спільного підприємства можуть бути 

юридичні особи і громадяни України та інших держав 

8. Іноземне підприємство Підприємство, засноване на власності юридичних осіб і 

громадян інших держав 

9. Господарські товариства Підприємства, установи, організації, створені на засадах 

угоди юридичними особами і громадянами шляхом 

об’єднання їхнього майна та підприємницької діяльності 

з метою одержання прибутку. 

Вони поділяються на: 

- акціонерні товариства; 

- товариства з обмеженою відповідальністю; 

- товариства з додатковою відповідальністю; 

- повні товариства; 

- командитні товариства; 

- довірчі товариства


Продовження таблиці 8.1 

9.1. Акціонерне товариство Товариство, яке має статутний фонд, поділений на 

визначену кількість акцій рівної номінальної вартості і 

акціонери відповідають за зобов’язаннями товариства 

9.2. Відкрите акціонерне 

товариство 

9.3. Закрите акціонерне 

товариство 

9.4. Товариство з обмеженою 

відповідальністю 

9.5. Товариство з додатковою 

відповідальністю 

тільки в межах належних їм акцій 

Вид акціонерного товариства, акції якого можуть 

розповсюджуватися шляхом відкритої передплати та 

купівлі-продажу на біржах 

Вид акціонерного товариства, акції якого розподіляються 

між засновниками і не можуть розповсюджуватися 

шляхом відкритої передплати, купуватися та 

продаватися на біржі. 

Закрите акціонерне товариство може бути реорганізоване 

у відкрите шляхом реєстрації його акцій у 

порядку, передбаченому законодавством про цінні 

папери і фондову біржу та внесенням змін до статуту 

товариства. 

У закритому акціонерному товаристві засновники 

повинні внести до дня скликання установчих зборів не 

менше як 50% номінальної вартості акцій. Рішення про 

створення АТ, затвердження його статуту, обрання 

органів управління і контролю приймаються на 

установчих зборах 

Товариство, що має статутний фонд, розділений на 

частки, розмір яких визначається установчими 

документами. 

Його особливості: 

- учасники несуть відповідальність у межах їх вкладів; 

- до моменту реєстрації товариства кожен з учасників 

зобов’язаний внести не менше як 30% вказаного в 

установчих документах вкладу; 

- при виході учасника з товариства йому виплачується 

вартість частини майна товариства, пропорційна його 

частці у статутному фонді, а також належна йому частка 

прибутку 

Товариство, статутний фонд якого поділений на частки 

визначених установчими документами розмірів. 

Учасники такого товариства відповідають за його борги 

своїми внесками до статутного фонду, а за 

недостатністю цих сум – додатково належним їм майном 

в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до 

внеску кожного учасника 

9.6. Повне товариство Товариство, всі учасники якого займаються спільною 

підприємницькою діяльністю і несуть солідарну 

відповідальність за зобов’язаннями товариства усім 

своїм майном. 

Відповідальність учасників за борги повного товариства: 

267

268 


Закінчення таблиці 8.1 

- учасник відповідає за борги товариства незалежно від 

того, виникли вони після чи до його вступу до 

товариства; 

- якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що 

наявності майна не вистачає для сплати всіх боргів, за 

товариство у недостатній частині несуть солідарну 

відповідальність його учасники усім своїм майном 

9.7. Командитне товариство Товариство, яке включає поряд з одним або декількома 

учасниками, що відповідають за зобов’язаннями 

товариства всім своїм майном, також одного або більше 

учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у 

майно товариства (вкладників). 

Якщо у командитному товаристві беруть участь два або 

більше учасників з повною відповідальністю, то вони 

несуть солідарну відповідальність за борги товариства. 

Сукупний розмір часток вкладників не повинен 

перевищувати 50% майна товариства 

На момент реєстрації командитного товариства кожен з 

10. Довірче товариство (Декрет 

Кабінету Міністрів 

України “Про довірчі 

товариства” №23-93 від 

17 березня 1993р.) 

11. Підприємство з іноземними 

інвестиціями 

вкладників повинен внести не менше 25% всього внеску. 

Товариство з додатковою відповідальністю, яке здійснює 

представницьку діяльність відповідно до договору, 

укладеного з довірителями майна щодо реалізації їх прав 

власників 

Підприємство (організація) будь-якої організацій-ноправової 

форми, створене відповідно до законодавства 

України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого 

становить не менше як 10% 

Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах 

на вибір підприємця. 

Класифікація підприємств за організаційно-правовими формами господарювання 

є складовою частиною державної системи класифікації техніко-економічної 

та соціальної інформації, використовується під час збору та обробки 

інформації в автоматизованих системах державної статистики, фінансової 

звітності, Державному реєстрі звітних (статистичних) одиниць України, в наукових 

дослідженнях. 

Відповідно до форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких 

видів: 

– приватне підприємство, засноване на власності в фізичної особи; 

– колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу 

підприємства; 

– господарське товариство; 

– підприємство, яке засноване на власності об’єднання громадян;


– комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної 

громади; 

– державне підприємство, засноване на державній власності, у тому числі 

казенне підприємство (рис. 8.2). 

Середньорічна 

чисельність 

працівників: 

не перевищує 50 осіб 




51- 1000 осіб 




більше 1000 осіб 

МАЛІ 

СЕРЕДНІ 

ВЕЛИКІ 

Обсяг річного 

валового доходу від 

реалізації: не більше 

500 тис.євро 



реалізації: від 500 

тис. до 5 млн.євро 



реалізації: більше 5 

млн.євро 

Рис. 8.2. Види підприємств відповідно до форм власності 

Державне підприємство, яке відповідно до законодавства України не підлягає 

приватизації, за рішенням Кабінету Міністрів України може бути перетворене 

в казенне підприємство. Рішення про перетворення державного підприємства 

в казенне приймається за однією з таких умов: підприємство проводить 

виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснюватись 

тільки державним підприємством; головним споживачем продукції 

підприємства (більш як 50%) є держава; підприємство є суб’єктом природних 

монополій. 

Відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності 

його працівників (незалежно від форм власності), воно може бути віднесено 

до категорії малих підприємств. 

Можуть діяти інші види та категорії підприємств, у тому числі орендні, створення 

яких не суперечить законодавчим актам України. 

8.2. Форми об’єднання підприємств в Україні 

Відповідно до закону України “Про підприємства в Україні” будь-яке 

підприємство має право на добровільних засадах об’єднувати свою виробни- 

269

270 


чу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному 

законодавству України. 

Форми об’єднань в Україні є наступні: асоціація, корпорація, консорціум, 

концерн, холдингова компанія, промислово-фінансова група. 

Асоціація – договірне об’єднання, створене з метою постійної координації 

господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу та 

комерційну діяльність будь-кого з її учасників. 

Основними характерними рисами асоціації виступають: 

– незначний ступінь централізації функцій; 

– створення для учасників спеціального органу управління в асоціації, який 

є інформуючим, координуючим центром; 

– привабливість для учасників поєднувати діяльність в цьому об’єднанні з 

участю в інших асоціаціях на господарських об’єднаннях при збереженні усієї 

повноти юридичної самостійності; 

– не жорсткість зв’язків між учасниками; 

– різноманітність координаційних питань, які вирішуються. 

Основними функціями асоціації є наступні: 

• забезпеченні учасників необхідною внутрішньою та ринковою інформацією; 

• координація спільних досліджень та розробок, проведення маркетингових 

досліджень; 

• юридичне обслуговування учасників; 

• допомога в стимулюванні збуту, кредитуванні, страхуванні, навчанні; 

• централізований ремонт обладнання; 

• підтримка інтересів учасників в державних органах та комерційних 

організаціях; 

• представництво інтересів учасників на ярмарках, виставках допомога у 

пошуку відповідних постачальників або покупців, укладенні вигідних комерційних 

угод; 

• пошук нових ринків збуту, сприяння у здійсненні експорту продукції 

членів асоціації. 

Корпорація – це договірне об’єднання, яке створене на основі поєднання 

виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень 

централізованого регулювання діяльності кожного з учасників. 

Особливості корпорації: 

• збереження юридичної та фінансової незалежності учасників від об’єднання 

або будь-якого з його членів; 

• делегування учасниками корпорації її центру (правлінню і його апарату) 

частини повноважень, пов’язаних із централізованим виконанням деяких 

функцій в інтересах кожного з них; 

• кооперування у випуску продукції, координація основної господарської 

діяльності підприємств – членів корпорації; 

•можливість повернення раніше делегованих функцій та повноважень учасником 

(у порядку, обумовленому засновницькими документами).


Консорціум – це тимчасове статутне об’єднання промислового і банківського 

капіталу для досягнення спільної мети. 

Концерн – це статутне об’єднання підприємств промисловості, наукових 

організацій, транспорту, банків, торгівлі на основі повної фінансової залежності 

від одного або групи підприємців. 

Згідно з Указом Президента України “Про холдингові компанії, що створюються 

у процесі корпоратизації та приватизації” №224/94 від 11.06.1994р. 

Холдингова компанія – це господарюючий суб’єкт, який володіє контрольним 

пакетом акцій інших, одного або більше господарюючих суб’єктів. 

Дочірнє підприємство – це господарюючий суб’єкт, контрольним пакетом 

акцій якого володіє холдингова компанія. Холдингову компанію створюють у 

формі відкритого акціонерного товариства. 

Для створення холдингової компанії у процесі корпоратизації засновник 

подає такі документи: 

– обґрунтування доцільності створення холдингової компанії; 

– проект статуту; 

– перелік підприємств та їх структурних підрозділів, які пропонуються перетворити 

в холдингову компанію та дочірні підприємства; 

– згоду Антимонопольного комітету України та Міністерства економіки 

України. Документи подаються органу, уповноваженому управляти державним 

майном. 

Відповідно до Закону України „Про промислово-фінансові групи в Україні” 

від 21.11.1995р. Створюються промислово-фінансові групи. 

Дочірнє підприємство 

Поглинений 

господарюючий суб’єкт 

Контрольний пакет акцій 

Контроль і управління 

Рис. 8.3. Механізм відносин у холдинговій структурі 

Холдингова компанія 

Поглинаючий 

господарюючий суб’єкт 

Промислово-фінансова група (ПФГ) – це об’єднання, до якого можуть входити 

промислові підприємства, банки, наукові й проектні установи, інші установи 

та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, 

яке створюється за рішенням Уряду України па певний термін з метою реалізації 

державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і 

структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з 

міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції. 

ПФГ створюється на добровільних засадах. Не допускається створення холдінгової 

компанії у деяких галузях і щоб не допускати монопольного утворення 

(рис. 8.4). 

271

272 


Головне підприємство ПФГ – це підприємство, створене відповідно до законодавства 

України, яке виготовляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її збут, 

сплачує податки в Україні та офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та 

за її межами. 

У деяких галузях: 

Торгівля товарами народного 

споживання та продукцією 

виробничо-технічного 

призначення 

Виробництво та переробка 

сільськогосподарської продукції 

Громадське харчування та 

побутове обслуговування 

населення 

Автомобільний транспорт 

Не допускається створення холдингової компанії 

Якщо вона та її 

дочірні підприємства 

реалізують однорідні 

товари та їх сукупна 

частка на 

відповідному 

загальнодержавному 

або регіональному 

рівні складає більш 

як 35% 

Рис. 8.4. Забезпечення по створенню холдінгової компанії 

Щоб не 

допустити 

монопольного 

утворення 

Учасники ПФГ – це підприємство, банк, наукова чи проектна установа, 

організація, створена згідно з законодавством України або іноземна юридична 

особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію ПФГ або 

надає банківські та інші послуги учасникам і головному підприємству ПФГ і 

має на меті отримання прибутку 

Особливості ПФГ та його членів: 

•головне підприємство та учасники ПФГ зберігають статус юридичної особи, 

незалежність у здійсненні господарської й фінансової діяльності; 

•ПФГ не має статусу юридичної особи. Право діяти від імені ПФГ має виключно 

головне підприємство; 

•у складі ПФГ може бути тільки одне головне підприємство;


•головним підприємством не може бути банк, фінансово-кредитна установа, 

торговельне, транспортне підприємство, підприємство у сфері громадського 

харчування, побутового обслуговування; 

•у складі учасників ПФГ обов’язкова наявність банківської установи; 

•головне підприємство та учасники ПФГ укладають генеральну угоду про 

спільну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ; 

•підприємство, установа, організація можуть бути головним підприємством 

чи учасником тільки однієї ПФГ. Рішення про створення (реєстрацію) ПФГ 

приймає Кабінет Міністрів України. 

Для створення ПФГ уповноважена особа подає такі документи: 

•доручення ініціаторів представляти в Кабінет Міністрів України проект 

створення ПФГ; 

•генеральну угоду про спільну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції 

ПФГ; 

•висновки відповідного галузевого міністерства чи відомства, Мінекономіки, 

Антимонопольного комітету України, Фонду державного майна України; 

•документ про сплату державного мита. 

8.3. Форми організації підприємництва 

Форми організації підприємництва характеризують те, яким чином 

підприємці організують свою справу, як вони взаємодіють один з одним та з 

іншими учасниками підприємництва. Форми організації підприємницької 

діяльності, що визначені юридично, називаються організаційно-правовими 

формами підприємництва. 

Будь-яка підприємницька діяльність відбувається в певних організаційних 

формах. Вибір форми організації підприємницької діяльності залежить від особистих 

уподобань та смаків, але в головному визначається об’єктивними умовами 

– сферою діяльності, наявністю грошових коштів, перевагами і недоліками 

відповідних форм підприємств. Щоб зробити правильний вибір, треба знати, 

із чого можна вибрати. 

Організаційною одиницею підприємництва є фірма або компанія. 

Фірма – це підприємство, організація, установа, яка здійснює господарську 

діяльність з метою отримання прибутку. Як фірми можуть бути представлені 

індивідуальні підприємці та їх об’єднання. 

Компанія – це асоціація підприємств, що функціонує на принципах партнерства, 

корпорації або інших форм організації бізнесу. 

Це лише загальні назви, що використовуються стосовно будь-якого підприємства. 

Вони відбивають тільки той факт, що підприємства організації мають 

права юридичної або фізичної особи (громадяни-підприємці). Проте поняття 

“фірма” або “компанія” не відображають організаційно-правового статусу 

суб’єкта підприємницької діяльності. Тому, крім назви фірми, будь-якому 

підприємцю важливо вибрати конкретну організаційно-правову форму своєї 

діяльності, тобто зафіксовану нормами права ,єдність організаційних і економічних 

засад діяльності суб’єкта підприємництва. 

273

274 


Найбільш значущими ознаками, що відрізняють якусь одну організаційноправову 

форму від інших, доцільно вважати: 

– кількість учасників створюваного господарського суб’єкта (об’єднання); 

– хто є власником використаного капіталу; 

– джерела майна як матеріальної основи господарської діяльності; 

– межі майнової (матеріальної) відповідальності; 

– спосіб розподілу прибутку і збитків; 

– форма управління суб’єктом господарювання. 

Загальновідомі три основні організаційно-правові форми підприємницької 

діяльності (рис. 8.5): 1) індивідуальне підприємництво; 2) партнерства; 3) корпорації. 

Розглянемо детальніше ці форми. 

Індивідуальне підприємництво 

самостійне ведення справ, засноване 

на власності підприємця 

Партнерство 

декілька окремих осіб домовляються про володіння 

підприємством та його управління (сп ільна власн ість) 

Корпорація 

незалежна юридична особа, підприємство засноване на акціонерн ій власності 

Рис. 8.5. Організаційно-правові форми підприємництва 

Індивідуальне підприємництво. Суть його полягає в тому, що все майно фірми 

належить одному власникові, який самостійно управляє фірмою, одержує прибуток 

і несе повну особисту відповідальність за всі зобов’язання фірми. Індивідуальне 

підприємництво має свої переваги. 

По-перше, оскільки весь прибуток належить підприємцеві, він кровно зацікавлений 

в ефективній праці. Зосередження прибутку в одних руках дає можливість 

безпосередньо використовувати його в інтересах справи. До того ж прибуток 

підприємця в ринковій економіці розглядається як його індивідуальний 

дохід і оподатковується лише індивідуальним прибутковим податком (а не податком 

на прибуток, як в інших випадках). 

По-друге, у власника фірми витрати на організацію виробництва є невеликими. 

Його управлінські рішення негайно втілюються в життя. Він непідзвітний 

співвласникам чи будь-яким керівним органам. Невеликі розміри 

фірми дають змогу підприємцеві підтримувати прямі контакти зі своїми працівниками 

та клієнтами. Повна незалежність дуже цінується підприємцями. 

По-третє, індивідуальному підприємництву властива простота в організації 

фірми та її ліквідації. В обох випадках достатньо лише рішення підприємця.


Проте, ця форма підприємництва має і деякі недоліки. 

1. Досить важко залучити великі капітали, так як власних фінансових ресурсів 

одноосібного підприємця здебільшого не вистачає для розвитку своєї 

справи. Через невисокий рівень платоспроможності банки неохоче надають 

таким підприємцям великі кредити, вимагаючи більш високу плату за користування 

ними. 

2. Повна відповідальність за борги. Тобто у випадку невдалого господарювання 

одноосібний власник може втратити не лише особисті заощадження, а й 

усе майно, яке піде на сплату боргів кредиторам. 

3. Відсутність спеціалізованого управління: одноосібний власник сам виконує 

всі управлінські функції. В деяких випадках це негативно позначається на 

ефективності підприємницької діяльності. Адже далеко не всі люди здатні на це. 

4. Невизначеність термінів функціонування. Підприємницька діяльність 

такої організаційної форми юридично припиняється у разі банкрутства, позбавлення 

волі за карний злочин, психічного захворювання або смерті одноосібного 

власника (рис. 8.6). 

Переваги Недоліки 

Відносна простота заснування 

та ліквідації фірми 

Повні самостійність, свобода 

і оперативність 

Максимум спонукальних 

мотивів діяльності 

Конфіденційність діяльності 

Повна відповідальність 

підприємця 

Обмежені фінансові 

можливості 

Відсутність спеціалізованого 

менеджменту 

Невизначеність термін ів 

функціонування 

Рис. 8.6. Переваги та недоліки індивідуального підприємництва 

Партнерство. Ця форма організації підприємництва є логічним продовженням 

розвитку одноосібного володіння. Така організаційно-правова форма 

підприємницької діяльності, передбачає об’єднання капіталів двох і більше 

окремих фізичних або юридичних осіб за умов розподілу ризику, прибутку і 

збитків на основі рівності; спільного контролю результатів бізнесу; активній 

участі в його веденні. Основою взаємин між сторонами, що вступають у партнерство, 

є договір. 

275

276 


За ступенем участі засновників (партнерів) у діяльності підприємства прийнято 

розрізняти товариства: повні (з повною відповідальністю); командитні; 

товариства з додатковою та обмеженою відповідальністю. 

Розглянемо, які переваги партнерство має перед одноосібними володіннями. 

По-перше, зростають фінансові можливості фірми внаслідок об’єднання 

кількох капіталів. Банки сміливіше дають кредиті таким фірмам. 

По-друге, вдосконалюється управління фірмою. З’являється спеціалізація 

в управлінні, тобто розподіл управлінських функцій між партнерами. Крім того, 

є можливість найняти професійних менеджерів. 

По-третє, велика свобода та оперативність господарських дій. 

По-четверте, як і одноосібні володіння, партнерства користуються податковими 

пільгами, оскільки прибуток кожного учасника оподатковується як 

його індивідуальний дохід. 

Проте цей тип організації підприємницької діяльності має певні недоліки, 

через що він інколи не тільки не може подолати недосконалість одноосібної 

власності, а й породжує нові проблеми. 

1. Необмежена відповідальність будь-якого товариства може загрожувати 

всім партнерам так само, як і одноосібному власнику. Крах одного з партнерів 

може спричинити банкрутство товариства в цілому, оскільки в більшості випадків 

учасники несуть солідарну відповідальність. 

2. Недостатність досвіду господарювання і несумісність інтересів партерів 

можуть провокувати малоефективну діяльність, а колективний менеджмент - 

негнучке управління товариством. 

3. Непередбачуваність процесу і результатів діяльності товариства як нестійкої 

організаційно-правової форми підприємництва значно збільшують господарський 

ризик і зменшують впевненість у досягненні очікуваного зиску (рис. 8.7). 


Більш широкі фінансові 

можливості 

Спеціалізація в менеджменті 

Велика свобода та 

оперативність дій 

Відсутність спеціальних 

податків 

Необмежена відповідальність 

Труднощі з розподілом 

прибутку 

Несумісність інтересів 

партнерів 

Труднощі з ліквідацією 

Рис. 8.7. Переваги та недоліки партнерства


Корпорація є зараз домінуючою формою підприємницької діяльності. Її власниками 

вважаються акціонери, що мають обмежену відповідальність у розмірі 

свого внеску до акціонерного капіталу корпорації. Весь прибуток корпорації 

належить її акціонерам. Виділяють дві його частини. Одна частина розподіляється 

серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга – це нерозподілений прибуток, 

що використовується на реінвестування. Функції власності та контролю 

поділені між акціонерами (власниками акцій) і менеджерами. 

Переваги корпорації полягають у наступному. 

По-перше, корпорація є найефективнішою формою організації підприємницької 

діяльності з огляду на реальну можливість залучення необхідних інвестицій. 

Саме через ринок цінних паперів (фондову біржу) вона може об’єднувати 

різні за розмірами капітали великої кількості фізичних і юридичних осіб 

для фінансування сучасних напрямів науково-технічного й організаційного 

прогресу, нарощування виробничого потенціалу. 

По друге, потужній корпорації значно простіше постійно збільшувати обсяги 

виробництва або послуг. Це дає можливість отримувати прибуток, що 

постійно зростає. 

По-третє, кожний акціонер як співвласник корпорації несе лише обмежену 

відповідальність (за банкрутства фірми він втрачає тільки вартість своїх акцій). 

Важливо й те, що окрема особа може зменшити свій власний фінансовий ризик, 

якщо купуватиме акції кількох корпорацій. Кредитори можуть пред’явити 

претензії лише корпорації як юридичній особі, а не окремим акціонерам як 

фізичним особам. 

По-четверте, корпорація – це організаційно-правове утворення, яке може 

функціонувати дуже тривалий період (постійно), що створює необмежені можливості 

для перспективного розвитку. 

Корпоративна форма організації підприємницької діяльності, як і всі інші 

має недоліки. 

1. Мають місце певні розбіжності між функціями власності й контролю, 

що негативно впливає на необхідну гнучкість оперативного управління корпорацією. 

Розподіл функцій власності та контролю може призвести до виникнення 

соціальних суперечностей (конфліктів) між менеджерами і акціонерами 

корпорації. 

2. Корпорація сплачує більші податки в розрахунку на одиницю отримуваного 

прибутку, ніж інші організаційні форми бізнесу. Адже оподаткуванню 

підлягає спочатку отриманий корпорацією прибуток, а потім - дивіденди акціонерів, 

тобто фактично є проблема подвійного оподаткування. 

3. У корпоративній формі бізнесу існують потенційні можливості для зловживань 

посадових осіб. Наприклад, керівництво корпорації може організувати 

емісію акцій для покриття збитків, спричинених безгосподарністю певних 

структурних ланок (рис. 8.8). 

277

278 



Значні фінансові можливості 

Обмежена відповідальність 

Переваги великих розмірів 

корпорації 

Дуже тривалий період 

функціонування 

Подвійне оподаткування 

Розбіжності між функціями 

власності й контролю 

Потенційні можливості для 

зловживань 

Труднощі з ліквідацією 

Рис. 8.8. Переваги та недоліки корпорації 

8.4. Нові форми підтримки підприємництва 

Кластерна модель об’єднання підприємств. Сьогодні регіональні фактори 

розвитку виробництва стають домінуючими. Об’єднання зусиль науковців, 

підприємців і певній на визначеній території дає значні переваги в конкурентній 

боротьбі. Таке об’єднання зусиль у деяких країнах виявилося досить ефективним 

при реалізації програм економічного розвитку регіонів ,а іноді і цілих країн 

при впровадженні концепції галузевих кластерів. 

Важливе значення мають відносини і поведінка людей на різних рівнях їх 

участі в суспільному виробництві ,а саме між робітником і керівником підприємства, 

між підприємцем і державним службовцем, між директором фірми та 

міністром тощо. 

На вартість робочої сили істотно впливають такі фактори як професіоналізм, 

кваліфікація, уміння якісно і вчасно виконувати свої функції, ініціативність 

тощо. Швидкі зміни в політичній системі сприяли появі негативних тенденцій 

у системі управління як на місцевому, регіональному, так і загальнодержавному 

рівнях. Адже раніше, коли економікою країни керувала тільки держава, економічні 

і політичні цілі на всіх управлінських рівнях збігалися. Тобто керівники 

підприємств і керівники територіальних чи галузевих структур були представниками 

однієї системи. Якщо між ними виникли іноді протиріччя, то тільки 

з другорядних питань. 

Слід відмітити, що навіть у розвинутих країнах зв’язки між державою і бізнесом 

не завжди доброзичливі. І тому на заході посередниками у відносинах між


державними і приватними секторами часто виступають недержавні громадські 

організації, що можуть опосередковано впливати на управління економікою 

окремих регіонів. Поява таких організацій – це новий погляд на управління 

економікою, насамперед регіонів. 

Крім того ,такі організації, як свідчить закордонний досвід, можуть виступати 

об’єднуючими органами для окремих, самостійно діючих підприємницьких 

структур в одній чи споріднених областях промисловості. Кожен з бізнесменів, 

створивши власний бізнес самотужки, захищає тільки власні інтереси, 

причому і від держави, і від конкурентів. В той же час у світі є багато прикладів, 

коли поєднується досить велика кількість підприємств однієї чи декількох галузей 

промисловості для досягнення економічного успіху на окремих територіях 

чи у регіонах. Один з таких видів є кластери. 

З англійської мови слово “claster” переводиться як гроно, букет, щітка чи 

як група, зосередження (наприклад людей , предметів), чи як бджолиний рій. 

Тобто слово “кластер” має багато тлумачень в українській і російській мовах , 

але характерною ознакою його суті є об’єднання окремих елементів (складених 

часток) у єдине ціле для виконання визначеної функції чи реалізації визначеної 

мети. Кластер – це територіально-галузеве добровільне об’єднання 

підприємств, що тісно співробітничають з науковими установами й органами 

місцевої влади з метою підвищення конкурентноздатності власної продукції й 

економічного розвитку регіону [10, c. 283]. 

Кластери можуть поєднувати підприємство й установи, як окремих регіонів, 

так і різних країн для підвищення ефективності їхньої діяльності, росту продуктивності 

праці та якості продукції, стимулювання конкуренції й інновацій, 

сприяння формування нових підприємств з урахуванням їх вигідного географічного 

розташування. Кластери дозволяють підприємствам більш гнучко 

реагувати на зміну умов ведення бізнесу. 

Характерними рисами успішної діяльності кластерів, як правило, можуть 

бути: 

– взаємозв’язки між підприємствами, що роблять учасників кластерів більш 

сильними в порівнянні з тими підприємствами, що працюють поодинці; 

– кооперація та співробітництво, що є стимулами до пошуку нових, більш 

удосконалених методів роботи; 

– орієнтація на потреби ринку, що є головним чинником визначення загальної 

стратегії підприємств; 

– забезпечення відповідності стратегії кожного окремого виробництва загальній 

стратегії розвитку регіону. 

Підтримка розвитку малих і середніх підприємств є важливою складовою 

промислової політики багатьох країн і особливо тих, які розвиваються. Значення 

малого бізнесу в ринковій економіці дуже велике. Без малого бізнесу 

ринкова економіка ні функціонувати, ні ефективно розвиватися не має можливості, 

а тому підтримка його становлення і розвитку є однією з основних 

проблем економічної політики будь-якої держави. У більшості розвинутих країн 

279

280 


малий бізнес визначає не тільки темпи економічного росту, але навіть структуру 

та якість валового національного продукту. 

Виникнення і розвиток кластерної моделі підтримки регіонального розвитку 

окремих галузей промисловості має довгу історію. Вражаючі приклади ефективності 

функціонування окремих кластерів свідчать про перспективність використання 

такої моделі для об’єднання підприємницьких структур у різних 

областях і регіонах. Особливо ефективними і своєчасними вони можуть виявитися 

для вітчизняних підприємств у часи виходу України з затяжної економічної 

кризи. Упровадження даної концепції можливо на будь-якій території 

й у будь-якій області промисловості. А досягнення успіху базується на цілому 

ряді переваг, що одержують розрізнено діючі підприємства, об’єднуючись в 

кластер. 

Кластер, поєднуючи незалежні та неформально пов’язані підприємства й 

установи, являє собою міцну організаційну форму, що одержує значну кількість 

переваг за рахунок високої продуктивності, ефективності та гнучкості в процесі 

організації економічної діяльності. 

Кластерна модель об’єднання підприємств пропонує новий спосіб одержання 

переваг від таких факторів як географічне розташування, співробітництво, 

спеціалізація, кооперація, інновація і тощо. Американський вчений Майкл 

Портер визначив можливості збільшення конкурентноздатності підприємств, 

що поєднуються в кластери за трьома напрямками: 

1. Кластери підвищують продуктивність компаній, використовуючи переваги 

тих, хто працює в одній географічній зоні. 

2. Кластери, направляючи свою діяльність на високотехнологічні інноваційні 

проекти, досягають більш істотного економічного росту, ніж їхні конкуренти. 

3. Кластери стимулюють створення нових підприємств, що у майбутньому 

стають учасниками цих же кластерів і тим самим підсилюють їх. 

Лоурен Янг також виділяє ряд переваг галузевих кластерів, причому, як на 

рівні окремих фірм, так і на рівні суспільства. Так підприємства, що об’єднуються 

в кластери, одержують переваги за рахунок росту в них якості робочої 

сили, різного роду досліджень і більш швидких змін у технології. Крім того, 

позитивний ефект дає здешевлення первинних факторів виробництва, унаслідок 

більш ефективного використання новинок і росту продуктивності за рахунок 

обміну ідеями між учасниками кластера і широкого вибору (швидкого набору) 

кадрів для фірм із відкритими вакансіями. 

Створення й ефективне функціонування кластерів дає переваги і суспільству. 

А саме: зростають можливості одержання роботи для великої кількості працездатного 

населення, що, в певній мірі, вирішує проблеми безробіття; підсилюється 

економічний розвиток регіонів, що сприяють створенню і розвитку 

кластерів; відбувається удосконалення бази оподатковування за рахунок залучення 

місцевої влади для лобіювання заходів щодо підтримки розвитку 

підприємництва в регіоні [10, c. 285].


Разом з тим, великий світовий і невеликий вітчизняний досвід показують, 

що переваги кластерної моделі ще більш значні. Так, спеціалізація і кооперація, 

що відбуваються в кластерах, забезпечують розподіл ринку на сегменти і 

цивілізовану спеціалізацію підприємств на визначених асортиментних групах 

продукції, що зменшує транспортні витрати, забезпечує раціональний поділ 

праці, обмін знаннями, технологіями, кваліфікованою робочою силою. 

Крім того, кластери, стримуючи зовнішню конкуренцію і прискорюючи 

інновації на підприємствах, можуть утримувати визначену частину ринку через 

диференціацію продукції усередині кластера й усередині регіону. Конкуренція 

ж, у свою чергу, прискорюючи маркетингові інновації на підприємствах, 

може забезпечити відданість споживачів торговій марці підприємствам, що 

входять у кластер. 

Кластери завжди намагаються удосконалити свої засоби виробництва, 

упроваджувати новітні технології, забезпечувати високі стандарти якості продукції. 

Ця форма залучає капітали і кредити на вигідних умовах від фінансових 

установ, що конкурують в обслуговуванні процвітаючих секторів промисловості. 

Тому об’єднання підприємств у кластери відкриває більш реальні можливості 

одержати інвестиції і для невеликих фірм, учасників відповідних 

об’єднань. 

Крім того, членство в громадській організації, що поєднує кластери, і в самих 

кластерах дає можливість одержувати допомогу експертів-консультантів з 

питань технологічної модернізації виробничої діяльності підприємств; експертів 

по зовнішній торгівлі щодо впровадження торгових знаків і експортних 

стандартів; експертів юридичних установ щодо реєстрації й оформлення відповідних 

документів тощо. 

Для учасників кластерів розширюється доступ до інформації щодо різних 

аспектів діяльності, відкривається можливість створення комп’ютерного центра 

і використання Internet для одержання інформації про наявні вільні матеріальні 

ресурси, ринки збуту, можливості виходу на закордонні ринки, налагодження 

зв’язків з партнерами по виробництву, а також одержанню інформації про конкурентів 

як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках. Крім того, участь у 

кластерах відкриває широкий доступ до робочої сили і до постачальників продукції. 

Значні переваги учасникам кластера дає загальна закупівля і продаж. Загальна 

закупівля оснащення, комплектуючих, матеріалів веде до зменшення 

ціни за рахунок збільшення обсягів закупівель. Крім того, для учасників 

об’єднання істотно зменшуються витрати на маркетингові дослідження, рекламу, 

страхування, упровадження сертифікатів якості, участь у промислових виставках, 

торгових ярмарках і конференціях, поїздках бізнесменів у більш розвиті 

країни для вивчення передового досвіду і тощо. 

До того ж відкриваються можливості загальної перепідготовки і пошуку необхідних 

(у залежності від спеціалізації) досвідчених і кваліфікованих робіт- 

281

282 


ників. Зменшується ризик від переміщення робітників з інших підприємств у 

рамках одного кластера, а також знижуються витрати на перенавчання. 

Таким чином, учасники кластерів одержують численні переваги саме від 

об’єднання і співробітництва, не втрачаючи при цьому своєї самостійності. 

Додатково вони здобувають конкурентні переваги внаслідок розглянутих вище 

важливих аспектів колективної діяльності. 

По-перше, існування і створення в рамках кластерів нових підприємствпостачальників 

забезпечує доступ підприємств до сировини, матеріалів, оснащення, 

запасних частин і т. ін. Підприємства мають можливість наймати робочу 

силу з необхідною кваліфікацією, професійними знаннями і навичками. 

Кластери можуть залучати до співробітництва оптових продавців, а також одержувати 

спеціалізовані види послуг з питань техніки, технології, фінансів і бухгалтерського 

обліку, користуванню мережею Internet . 

По-друге, підприємства одержують користь від свідомої загальної діяльності 

і взаємного збагачення ідеями, знаннями та досвідом. Створюються галузеві 

асоціації, які представляють інтереси всіх підприємств, що входять у кластери. 

Спеціалізація і більш ефективний поділ праці підприємств, що входять у кластери, 

приводить до підвищення якості продукції і збільшення обсягів її виробництва. 

В результаті періодичного спілкування керівників і фахівців 

підприємств, що входять у кластер, вони можуть багато чому навчитися один в 

іншого. 

Кластери дозволяють більш ефективно і продуктивно використовувати залучений 

капітал, що особливо актуально для України в умовах гострої недостачі 

інвестиційних ресурсів. 

Ще одним позитивним наслідком є сприяння формуванню в рамках кластерів 

нових підприємств як виробничого, так і сервісного напрямку. Передумовами 

цього можуть бути як наявність необхідних матеріалів і сировини, так 

і трудових ресурсів потрібної кваліфікації в місцях розташування підприємницьких 

структур кластера. Новостворені підприємства можуть скористатися 

вже налагодженими зв’язками в даному конкретному регіоні, а значна концентрація 

споживачів знижує ризик і полегшує визначення потенційних можливостей 

для нових підприємств. Для нових учасників кластерів більш низькими 

є також і вхідні бар’єри. 

Практично у всіх розвитих країнах державні структури активно беруть участь 

у формуванні і розвитку підприємницької діяльності, підтримці найбільш доцільних 

і ефективних її напрямків. Перехід до ринкових умов господарювання 

в Україні з особливою гостротою поставив питання про роль і місце держави в 

процесах реформування економіки і, особливо, у регулюванні і підтримці малого 

бізнесу. 

Бізнес-центр 

Сьогодні в Україні відсутні діючі механізми підтримки, розвитку і захисту 

малого бізнесу на відміну від того, як це відбувається у високорозвинених країнах. 

Але, Державного комітету України з питань регуляторної політики та


підприємництва надає великого значення регіональній політиці підтримки 

малого бізнесу і розвитку його відповідної інфраструктури. Формуються мережі 

регіональних і міських бізнесів-центрів, інноваційних центрів, бізнесівінкубаторів, 

технологічних парків і тощо, що можуть надавати реальну консультативну, 

інформаційну, навчальну, кадрову й інші види підтримки суб’єктам 

підприємницької діяльності на початкових етапах їхнього створення. 

Бізнес-центр – це, як правило, недержавна підприємницька структура, створена 

на суспільних засадах при сприянні місцевої влади й іноземних організацій 

з метою підтримки розвитку малого підприємництва в регіоні. 

Діяльність бізнес-центру передбачає, що в ньому забезпечується на паритетній 

і регулярній основі на принципах соціального партнерства співробітництво 

працівників органів місцевого самоврядування, об’єднань підприємців, 

громадських і профспілкових організацій працівників недержавного сектора 

економіки (рис. 8.9). 

Спілки 

роботодавців 

Засновники, 

власники 

М ісцеві 

органи влади 

Бізнес-центр 

Приватні 

підприємці 

Складові малого бізнесу 

Суспільні 

організації 

Наймані 

робітники 

Рис. 8.9. Взаємозв’язки бізнес-центру з владою і підприємницькими 

структурами [10, с. 294] 

Досить важливо в діяльності бізнес-центру орієнтуватися на малі підприємства, 

керовані власниками. Будучи власником, малий підприємець безпосередньо 

залежить від прибутків і збитків. При умовах конкурентної боротьби це 

є значним стимулом ефективного управління підприємством. Таким чином, 

якщо через брак засобів виникає потреба звузити коло тих, кому надається 

283

284 


підтримка з боку бізнес-центру, то насамперед варто підтримувати підприємства, 

якими управляють власник, менеджер-власник і приватні підприємці. 

Доцільно також створення на базі бізнес-центрів спеціалізованих клубів, 

таких, наприклад, як клуб підприємців, клуб бухгалтерів і інших з метою проведення 

семінарів з різних напрямків господарської діяльності, проблемних 

питань звітності підприємств, оподатковування і, в обов’язковому порядку з 

запрошенням до участі в їхній роботі висококваліфікованих фахівців відповідної 

галузі знань. 

Організаційна структура бізнес-центру відображена на рис. 8.10. 

Організаційний напрямок 

Освітній напрямок 

Інформаційний напрямок 

Керівник 

Бізнес-центру 

Координаційний напрямок 

Консультативний напрямок 

Аналітичний напрямок 

Інвестиційний напрямок 

Рис. 8.10. Організаційна структура бізнесу-центра [10, с. 296] 

Координаційний напрямок – це координація діяльності всіх структурних ланок 

бізнес-центру: 

розподіл обов’язків і повноважень між структурними підрозділами 

центра; 

узгодження напрямків діяльності всіх структурних підрозділів; 

оперативне управління рішенням поточних і стратегічних завдань. 

Організаційний напрямок включає в себе розробку загальних питань регіональної 

політики підтримки малого і середнього бізнесу: 

пошук пріоритетних напрямків розвитку регіону; 

розробка концепцій і програм розвитку малого бізнесу; 

організація взаємодії і зворотного зв’язку між місцевою владою і 

підприємницькими структурами;


лобіювання законодавства в питаннях малого бізнесу. 

Освітній напрямок направлений на проведення активного навчання і перепідготовки 

переважно за економічними спеціальностями: 

надання початкової економічної освіти як головного підґрунтя, 

необхідного для ведення власної справи; 

проведення тренінгів, семінарів в галузі маркетингу, менеджменту 

і фінансового аналізу; 

навчання програмам бухгалтерського обліку з орієнтацією на 

міжнародні стандарти і використання сучасної комп’ютерної техніки; 

навчання роботі з програмами бізнес-планування і стратегічного 

прогнозування; 

проведення тестування на можливість ведення власної справи. 

Інформаційний напрямок включає в себе надання інформації і допомога бажаючим 

почати підприємницьку діяльність: 

розробка, поширення і відновлення пакетів документів, необхідних 

для створення підприємницьких структур різних організаційних форм; 

надання юридичних консультацій з питань реєстрації і відкриття 

підприємств; 

інформування підприємців і розробка бізнес-проектів для 

одержання мікро кредитів; 

надання інформації з питань складання бізнес-планів; 

створення банку даних і різне інформаційне обслуговування. 

Консультативний напрямок направлений на надання консультацій і практичної 

допомоги діючим і новоствореним підприємствам: 

консультації юриста; 

консультації аудитора; 

консультації з питань бізнес-планування; 

використання комп’ютерних довідково-пошукових систем; 

використання INTERNET (e-mail, телеконференції); 

консультації з питань одержання мікро кредитів. 

Аналітичний напрямок проводить аналіз ситуації на ринку й організацію 

маркетингових досліджень: 

збір аналітичної інформації для розміщення на WEB-сторінці; 

вивчення ринку ділових послуг і співробітництво з засобами масової 

інформації з метою широкого висвітлення діяльності бізнес-центру і 

створення позитивної суспільної думки щодо розвитку малого 

підприємництва; 

збір і аналіз фактів типових юридичних і бухгалтерських випадків 

ведення власної справи, висновків про стан законодавства з питань 

підприємництва посилання звертань і листів у відповідні інстанції; 

285

286 


аналіз законотворчої діяльності в секторі малого бізнесу; 

співробітництво з різними громадськими радами і комісіями з 

метою захисту інтересів малого бізнесу. 

Інвестиційний напрямок – надання допомоги в пошуку інвесторів і одержанні 

інвестицій: 

створення банку даних потенційних інвесторів з різних сфер 

економіки (банків, компаній, фондів); 

пошук інвесторів для підприємств малого бізнесу; 

розробка бізнес-планів, проектів для одержання мікро кредитів 

тощо. 

Бізнес-інкубатори 

Останній підхід особливо важливий у випадку вибору вже існуючої фірми, 

що може бути включена в число учасників бізнесу-інкубатора для підвищення 

його іміджу і життєздатності. 

Останнім часом увага широких кіл громадськості України приділяється такому 

інструменту регіонального розвитку і підтримки малого підприємництва, 

як бізнес-інкубація. У багатьох регіонах нашої країни організаціями-прихильниками 

бізнес-інкубаторського руху придбаний великий практичний 

досвід та рішенні регіональних проблем шляхом залучення до цього процесу 

малого і середнього приватного бізнесу і надання йому необхідної допомоги 

через недержавні неприбуткові організації. Подальший розвиток у цьому напрямку 

можливо за умови проведення ретельного аналізу придбаного досвіду, 

сучасних умов діяльності малого підприємництва і вибору стратегічних напрямків 

руху на майбутнє. 

В Україні бізнес-інкубатор – це самостійне підприємницьке утворення, 

метою якого є створення і розвиток нових підприємств. За своїм призначенням 

і метою діяльності бізнеси-інкубатори в Україні можна розділити на такі: 

– бізнес-інкубатори загального призначення, що надають послуги в широкому 

аспекті (від реєстрації фірм – до її виходу на стабільний ринок) з орієнтацією 

на різні напрямки підприємницької діяльності; 

– бізнес-інкубатори спеціального призначення, що надають послуги лише 

однотипним фірмам і за конкретними видами діяльності. 

В Україні, де бізнеси-інкубатори лише починають входити в ринкове середовище, 

їхня перспективність визначається такими факторами: 

– невпинно зростає попит підприємницьких фірм на нові, практичні технології 

навчання, консалтинг та інформаційне забезпечення; 

– потенційні інвестори, які частіше бажають від фірм не тільки підтверджень 

стійкого матеріального і фінансового стану, але й доказів уміння розпорядитися 

наданими їм капіталовкладеннями; 

– кредитна політика банків не дає можливості брати кредити на придбання 

основних засобів, особливо будинків, приміщень, офісної й іншої техніки, що 

приводить до збільшення витрат і зменшенню оборотних коштів; 

– ринок, що практично вже сформувався, збільшує конкуренцію і змушує


підприємців більше часу приділяти поточній реалізації товарів (послуг), відволікаючи 

їхню увагу від питань функціонального менеджменту і стратегічного 

маркетингу; 

– підприємницьким фірмам, а також потенційно рентабельним підприємствам, 

в умовах фіскальної політики держави потрібен час для становлення і 

пристосування до ринку. 

Головними завданнями бізнес-інкубаторів є: 

– надання малим і середнім підприємствам приміщень і офісної техніки; 

– проведення навчання персоналу з питань менеджменту; 

– доступ до фінансових систем, надання кредитів і короткострокових позик; 

– пошук і залучення інвестицій до реалізації проектів учасників бізнес-інкубаторів; 

– створення команди експертів для надання допомоги з питань юридичного 

забезпечення, управлінської, маркетингової діяльності, бухгалтерського 

обліку; 

– сприяння реалізації продукції (послуг) учасників бізнес-інкубаторів; 

– створення позитивного іміджу клієнта бізнес-інкубатора; 

– організація і проведення тренінгів і курсів перепідготовки; 

– організація заходів паблік-рілейшнз із метою визначення ефективності і 

значення малого бізнесу для розвитку регіону; 

– супровід фірм після їхнього виходу з бізнесів-інкубаторів. 

Українські бізнес-інкубатори здебільшого існують за рахунок фінансування 

міжнародних донорських організацій, служб працевлаштування населення 

при держадміністраціях міст і районів, їм надаються приміщення. 

Узагальнюючи інформацію, отриману від українських бізнес-інкубаторів, 

можна відзначити наступні джерела їхнього фінансування: 

а) засоби міжнародних фондів, програм грантів і кредитів; 

б) засоби зацікавлених міністерств, місцевих адміністрацій, союзів і асоціацій; 

в) засоби учасників інкубаторів; 

г) засоби спонсорів та інвесторів; 

д) засоби комерційних структур і приватних осіб, зацікавлених у роботі 

бізнесів-інкубаторів. 

Серйозною небезпекою для розвитку бізнесів-інкубаторів є і те, що вони – 

неприбуткові організації. У кращому випадку вони здатні повернути лише частину 

витрачених засобів. Їхня задача в іншому – вивести на “орбіту” комерційне 

підприємництво, що буде давати прибуток. Створення мережі 

бізнесів-інкубаторів здатне допомогти формуванню ділового середовища, що 

стимулює не тільки комерційну реалізацію нових ідей, але і формує нове ділове 

співтовариство. 

Технологічні парки 

Розвиток наукових технологічних парків, створення територіальних науково-технічних 

і виробничих систем фахівці зв’язують з великими досягненнями 

і технологічними вибухами останніх років. Їхнє впровадження визначає 

287

288 


якісно новий підхід до умов реалізації та забезпечення інноваційних процесів і 

створенню сприятливого середовища, у якому наукові ідеї перетворюються в 

унікальну науково-технічну продукцію, здійснюють черговий ривок в області 

новітніх технологій. 

У закордонній практиці поняття „науково-технологічний парк” використовується 

як узагальнююче визначення могутньої інноваційної структури. До 

цієї групи відносяться дослідницькі центри і парки, інкубатори ідей, наукові 

парки, інноваційні центри, центри передових технологій, технологічні центри 

і парки, технологічні поліси. Усі вони складають основу спеціалізованих інноваційних 

об’єднань, що створені у ведучих індустріальних регіонах світу. В 

місцевостях, де функціонують технопарки населення має наступні переваги: 

збільшується можливість зайнятості населення зі збільшенням кількості робочих 

місць; підвищується забезпечення високоякісними товарами; внаслідок 

збільшення доходів зростає рівень життя; підвищується рівень соціального середовища 

і соціального забезпечення; зростає освітній і інтелектуальний рівень 

населення. 

Від створення технопарків, безумовно, виграють підприємницькі структури 

регіону за рахунок використання прогресивних технологій, впровадження 

“ноу-хау” і збільшення обсягів експорту продукції зв’язки та полегшення доступу 

до науково-технічної бази; відкриття можливостей використання інтелектуального 

потенціалу вузів. 

В Україні до ринкових відносин, успішна діяльність наукових парків і інших 

інноваційних структур у тому чи іншому регіоні залежить від розвитку в ньому 

виробничої та соціальної інфраструктури. Вона включає інноваційні банки, 

наукові і ризиковані фонди, консультаційні та посередницькі фірми й компанії, 

що здійснюють функції менеджменту і маркетингу, комерційні центри і 

спеціальні приміщення для наукомістких фірм, забезпечення громадським харчуванням 

і умовами для відпочинку, службами сервісу, тобто усе, що може забезпечити 

вчених і фахівців, що працюють у парку, усім необхідним для продуктивної 

роботи та відпочинку. 

Досить важливим у діяльності технопарків є науково-методичне й організаційне 

забезпечення наукових і технологічних проектів, взаємодія державних 

органів влади, наукових, фінансових і громадських структур, інноваційних 

центрів і інкубаторів бізнесу. 

Усі згадані та інші елементи інфраструктури забезпечують створення середовища, 

сприятливого для творчої роботи й оперативного впровадження наукових 

результатів у практику виробництва, що є характерною рисою не тільки 

технопарків, але й технополісів. 

Технологічні поліси 

Головними цілями таких структур як бізнеси-центри, бізнес-інкубатор, технопарки 

і технополіси є підтримка і стимулювання інноваційних процесів, 

створення середовища і сприятливих умов для організації малих і середніх


підприємств, становлення нових венчурних колективів, прискорення розробки 

і впровадження нових технологій, розвиток підприємницької діяльності. 

Одним з нових напрямків розвитку підприємницьких структур, яким буде 

належати майбутнє, є технополіси, – організаційні форми об’єднання наукових, 

інноваційних, науково-технологічних парків і бізнесів-інкубаторів на визначеній 

території з метою об’єднання зусиль і надання могутнього імпульсу 

для економічного розвитку регіону. 

Важливими особливостями технополісів є взаємозв’язане вирішення завдань 

по модернізації традиційних для даного регіону галузей промисловості і 

вихід їх на сучасний рівень, вибір наукових напрямків, що можуть бути визначальними 

для даного технополісу, і які можуть забезпечити випереджаючий 

розвиток виробничої інфраструктури. Але найважливішим є створення сприятливих 

умов для співробітників, фахівців і жителів тієї місцевості, на промисловій 

базі якої формується технополіс. Тобто, головним, є орієнтація технополісу 

на задоволення потреб людей, підвищення їхнього життєвого рівня й економічного 

розквіту регіону. 

Особливе місце в програмах створення і розвитку технополісів приділяється 

університетам і проблемі підготовки кадрів відповідно до високих вимог, 

що виставляє технополіс. Вчені і фахівці університетів, інших навчальних і наукових 

установ завжди залучаються для розробки основних програм розвитку 

технополісу, виконують функції консультантів і експертів, навчання і перепідготовку 

кадрів [10, с. 318 – 321]. 

Досить часто до складу технополісів залучаються науково промислові парки, 

інноваційні і технологічні центри, дослідницькі бізнеси-інкубатори і. Держава 

повинна надавати всебічну підтримку програмам формування і розвитку 

технополісів. 

Контрольні запитання та завдання: 

1. Підприємства, що засновані на приватній власності. 

2. Підприємства, що засновані на колективній власності. 

3. Підприємства, що засновані на комунальній власності. 

4. Організаційно правові форми господарювання підприємств. 

5. Основні функції асоціації. 

6. Особливості корпорації. 

7. Холдингова компанія. 

8. Особливості промислово-фінансових груп. 

9. Організаційно-правові форми підприємництва. 

10. Одноосібне володіння: переваги, недоліки. 

11. Партнерство(товариство). 

12. Переваги акціонерного товариства. 

13. Дайте визначення кластера. Які фактори є основними для створення 

кластера? 

289

290 


14. Назвіть характерні риси діяльності кластерів, приведіть приклади існуючих 

і успішно діючих кластерів, перелічить їхні переваги. 

15. За якими критеріями можна відрізнити кластер, що поєднує малі і середні 

підприємства? 

16. Що таке бізнес-центри і з якою метою вони створюються? 

17. Перелічите й опишіть основні типи бізнес-інкубаторів. 

18. Чи мають право входити до складу бізнес-інкубатора не знову створені, 

а вже існуючі підприємства? 

19. Чи може бізнес-інкубатор бути прибутковою організацією? 

20. Які організаційно-правові структури можуть входити до складу технологічних 

парків? 

21. Які основні цілі діяльності та завдання науково-технологічних парків? 

22. Перелічити основні переваги впровадження в регіоні технопарку. 

23. Визначите пріоритетні особливості технологічних полісів. 

Практичні завдання 

Завдання 1 

Зробіть ретроспективний економічний аналіз Вашого регіону на предмет 

створення кластерів у різний галузях промисловості і сфери послуг. 


Перелічіть основні функції і напрямки роботи бізнес-центру. Дайте характеристику 

основних напрямків і опишіть функції, реалізовані за цими напрямками. 

Складіть і заповніть таблицю: 

Напрямок роботи Функції, які реалізуються 


Самостійно виберіть вид бізнесу-інкубатора й опишіть його функціональний 

напрямок. Складіть приблизний список підприємств-учасників, які входять 

до нього, перелічіть й опишіть види послуг, що буде надавати даний бізнесікубатор. 


Поясніть подібність і розходження між бізнесом-центром, бізнес-інкубатором, 

технологічним парком і технополісом.


Тема 9. Тенденції розвитку різноманітних підприємств 

та їх об’єднань 

9.1. Особливості організації і функціонування підприємств різних форм 

власності 

9.2. Процедура створення господарських товариств 

9.3. Спільне підприємство 

9.4. Малі та підприємства малого бізнесу 

Рекомендована література: 10, 12, 27, 28, 36, 44, 45, 78, 81, 84, 180, 181, 184, 

185, 186, 187, 194, 200 

9.1. Особливості організації і функціонування підприємств 

різних форм власності 

Підприємництво – це безпосередня, самостійна, систематична, на власний 

ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг 

з метою одержання прибутку, яка здійснюється фізичними і юридичними особами, 

зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності в порядку, встановленому 

законодавством (ч. 1 ст. 1 Закону “Про підприємництво”) [194]. 

Підприємницька діяльність в Україні може здійснюватися: 

а) фізичними особами – підприємцями без утворення юридичної особи; 

б) юридичними особами. 

Різновидом юридичних осіб, що створюються для здійснення підприємницької 

діяльності, є господарські товариства. Вони виникають там, де необхідно 

об’єднання особистих зусиль або капіталу декількох осіб для ведення 

того або іншого бізнесу. Крім того, інститут господарських товариств допомагає 

обмежити або більш рівномірно розподілити ризики від ведення підприємницької 

діяльності. Поняттям “господарське товариство” охоплюється декілька 

самостійних видів комерційних юридичних осіб, спільною рисою яких є те, 

що їх статутний фонд або капітал поділяється на частки. 

Ч. 1 ст. 1 Закону “Про господарські товариства” визначає, що господарськими 

товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені 

на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх 

майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку [186]. 

Докладне вивчення норм Закону “Про господарські товариства” дозволяє 

виділити такі істотні ознаки господарського товариства: 

1. Господарські товариства є юридичними особами. Їм властиві всі істотні 

ознаки й атрибути юридичної особи, а саме: 

291

292 


а) господарське товариство має організаційну єдність. Його діяльність побудована 

на взаємодії різноманітних структурних груп: учасників товариства, 

органів управління, трудового колективу. Але в зовнішніх відносинах товариство 

завжди виступає як єдине ціле. Організаційна структура товариства закріплюється 

в його установчих документах, до яких відноситься статут і установчий 

договір, а також в інших внутрішніх нормативних актах. У цих документах 

визначаються органи і особи, які правомочні приймати рішення від імені товариства 

(виражати його волю), представляти товариство в зовнішніх відносинах, 

а також здійснювати безпосередню підприємницьку діяльність від імені 

товариства. Докладно регулюється порядок формування і функціонування 

органів товариства, проводиться розмежування їх компетенції; 

б) майно господарського товариства є відокремленим від майна його учасників, 

інших осіб, а також держави. Майно належить товариству на праві колективної 

власності (ст. 12 Закону “Про господарські товариства”, статті 20, 

25, 26 Закону “Про власність”) і відбивається на самостійному балансі; 

в) господарське товариство діє в цивільному обігу від свого імені. Будь-яке 

товариство має атрибути, що дозволяють виділити його з числа інших юридичних 

осіб (індивідуалізувати). У якості таких атрибутів виступають: найменування, 

відмінне від найменування чи прізвища учасників товариства; місцезнаходження 

(юридична адреса); статистичний код, печатка і штампи, рахунки 

в установах банку й ін. Укладаючи угоди, здійснюючи інші юридичне значущі 

дії, товариство виступає виключно від свого імені, воно не є представником 

або довіреною особою своїх учасників. 

г) господарське товариство несе самостійну майнову відповідальність за своїми 

зобов’язаннями в межах закріпленого за ним майна. У випадках, установлених 

чинним законодавством, учасники господарського товариства можуть 

залучатися до відповідальності за його боргами (учасники товариства з додатковою 

відповідальністю, повного та командитного товариств). Проте така персональна 

відповідальність завжди має субсидіарний (додатковий) характер – 

покладається на учасників лише у випадку недостатності майна самого товариства 

для покриття його боргів (після оголошення господарського товариства 

банкрутом у порядку, встановленому чинним законодавством). 

2. Господарське товариство має корпоративний устрій – у складі будь-якого 

товариства на момент створення повинно бути не менше двох учасників. 

Для більшості товариств ця вимога залишається і на весь строк функціонування 


Учасниками товариства можуть виступати фізичні і юридичні особи з урахуванням 

обмежень, установлених чинним законодавством України. 

Корпоративний устрій господарського товариства виявляється також в наявності 

статутного фонду (капіталу) товариства, розділеного на частки учасників 

пропорційно внесеним ними внескам (ч. 1 ст. 1, ч.2 ст. 13 Закону “Про 

господарські товариства”) [186].


Проект ЦК України передбачає можливість заснування господарських товариств 

однією особою. Корпоративна структура такого товариства буде визначатися 

не об’єднанням осіб, а частковим характером капіталу товариства. 

Капітал (статутний фонд) одноособових корпорацій поділяється на частки 

(акції), але фактично всі частки (акції) належать одній особі. 

3. Основною метою діяльності господарського товариства є одержання прибутку. 

Господарські товариства відносяться до категорії комерційних юридичних 

осіб і є однією з організаційно-правових форм здійснення підприємницької 

діяльності. Статусом суб’єкта підприємницької діяльності наділене саме 

господарське товариство, а не його засновники (учасники). 

У випадках, прямо передбачених чинним законодавством, у формі господарського 

товариства можуть створюватися неприбуткові (некомерційні) 

організації, що не є суб’єктами підприємницької діяльності (наприклад, біржа 

відповідно до Закону “Про цінні папери і фондову біржу” [200] та Закону “Про 

товарну біржу”. Національний депозитарій України відповідно до Закону “Про 

Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних 

паперів в Україні”). 

Господарське товариство може створюватись та існувати тільки в одній з передбачених 

ч. 2 ст. 1 Закону “Про господарські товариства” форм, а саме у формі 

акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства 

з додатковою відповідальністю, повного товариства та командитного товариства. 

Діюче законодавство України, закріплюючи існування п’яти видів господарських 

товариств, надає можливість засновникам товариства обрати найбільш придатну 

для їх майбутньої діяльності організаційно-правову форму. 

Акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений 

на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність 

за зобов’язаннями тільки майном товариства (ч. 1 ст. 24 Закону “Про господарські 

товариства”) [186]. 

Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має 

статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими 

документами. Учасники товариства несуть відповідальність у межах їх вкладів 

(ст. 50 Закону “Про господарські товариства”). 

Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний 

фонд якого поділений на частки визначених установчими документами 

розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми 

внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум – додатково належним 

їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску 

кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається 

в установчих документах (ст. 65 Закону “Про господарські товариства”). 

Повним визнається таке товариство, всі учасники якого займаються 

спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за 

зобов’язаннями товариства усім своїм майном (ст. 66 Закону “Про господарські 

товариства”) [186]. 

293

294 


Командитним товариством визнається товариство, в якому разом з одним 

або більше учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку 

діяльність і несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм 

майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом 

у майні товариства (вкладників) (ч. 1 ст. 75 Закону “Про господарські товариства”). 

Перелік організаційно-правових форм господарських товариств, що 

міститься у Законі “Про господарські товариства” є вичерпним, проте щодо 

акціонерного товариства варто мати на увазі положення ст. 25 цього закону, 

відповідно до яких товариство може бути закритим або відкритим. 

Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватись шляхом 

відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акції закритого акціонерного 

товариства розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватись 

шляхом підписки, продаватись та купуватись на біржі. Відкриті і закриті 

акціонерні товариства істотно відрізняються за процедурою створення і 

правовим статусом, а тому фактично являють собою дві різні організаційноправові 

форми господарського товариства. Вид акціонерного товариства обов’язково 

повинен вказуватися в його установчих документах і найменуванні, 

але на практиці дана вимога виконується не завжди. 

Господарські товариства відрізняються між собою за багатьма правовими 

параметрами, на які варто звертати увагу при виборі конкретної організаційно-правової 

форми. Серед найбільш важливих можна назвати такі: 

• процедура створення товариства (тривалість, вартість, технічні бар’єри – 

залежність від дій певних державних органів і третіх осіб, тобто Державної 

Комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), реєстраторів, зберігачів, 

депозитаріїв, торговців цінними паперами тощо); 

• законодавчі обмеження кола учасників; 

• склад установчих документів, порядок внесення в них змін; 

• вимоги законодавства до капіталу товариства (мінімальний розмір, порядок 

формування, види внесків, підтримка розміру власного капіталу); 

• правовий режим майна (у тому числі можливість вилучення частки учасника); 

• правовий статус учасників товариства (права, обов’язки, відповідальність 

за зобов’язаннями товариства); 

• порядок руху учасників (вільний, обмежений, можливість виключення 

учасника); 

• організація управління товариством; 

• обсяг правоздатності товариства; 

• публічність діяльності; 

• рівень оподаткування, можливість одержання податкових пільг; 

• порядок реорганізації і ліквідації й ін. 

Учасники (засновники) та посадові особи товариства, його контрагенти та 

представники державних органів, що вступають у правовідносини з товари-


ством, не завжди звертають достатню увагу на відмінності у правовому регулюванні 

діяльності окремих видів господарських товариств. Це часто призводить до 

негативних наслідків, як то втрата переданих товариству коштів або майна, неотримання 

очікуваного прибутку, визнання товариства нествореним, відмова у 

проведенні державної реєстрації або її скасування у судовому порядку, визнання 

недійсними укладених товариством угод, притягнення винних осіб до цивільної, 

адміністративної, дисциплінарної або кримінальної відповідальності тощо. 

Так, засновники одного з закритих акціонерних товариств не враховували 

на момент його створення, що до моменту державної реєстрації вони мають не 

просто скласти та затвердити установчі документи товариства, а провести установчі 

збори (до дати проведення яких кожен із засновників має сплатити 50% 

від вартості своїх акцій), що не пізніш 60 днів після державної реєстрації вони 

повинні зареєструвати випуск акцій, що товариство має виготовити сертифікати 

акцій та доручити ведення реєстру акціонерів незалежному реєстратору 

(або вести цей реєстр у товаристві, прийнявши для цього на роботу кваліфікованого 

спеціаліста). Внаслідок вчинених засновниками під час створення товариства 

порушень діючого законодавства установчі документи цього товариства 

було визнано недійсними, а його державну реєстрацію скасовано. 

Акціонери іншого товариства, які у сукупності володіли значним пакетом 

акцій цього товариства, вважали, що можуть виключити з товариства будь-кого 

з акціонерів за рішенням загальних зборів (проводячи аналогії з товариством з 

обмеженою відповідальністю) і були дуже здивовані, коли судом було скасовано 

рішення загальних зборів про виключення ряду акціонерів з товариства. 

Дуже поширеною є ситуація, коли акціонер намагається “вийти” з товариства 

і повернути свій вклад або виділити свою частку у майні товариства. Але така 

процедура стосовно акціонерних товариств законодавством не передбачена (на 

відміну від усіх інших видів господарських товариств). 

Вибір певної організаційно-правової форми не завжди залежить тільки від 

цілей і намірів засновників товариства, у ряді випадків він визначається вимогами 

чинного законодавства. Наприклад, фондова біржа, інвестиційний фонд 

можуть бути створені тільки у формі закритого акціонерного товариства, довірче 

товариство – товариства з додатковою відповідальністю, ломбард – 

повного товариства. 

На сьогоднішній день найбільшою популярністю в Україні користується 

товариство з обмеженою відповідальністю – завдяки простоті створення, обмеженій 

відповідальності учасників (вони не ризикують втратою свого особистого 

майна), придатності для ‘ організації як малого, так і великого бізнесу. 

Крім базових форм господарських товариств, передбачених ч. 2 ст. 1 Закону 

“Про господарські товариства”, у чинному законодавстві України використовується 

також конструкція похідних (спеціальних) форм. Так, комерційні банки, 

страхові компанії, інститути спільного інвестування, ломбарди, біржі, депозитарії, 

реєстратори й інші професійні учасники фінансового ринку України 

створюються переважно у формі господарського товариства і є похідними 

295

296 


(спеціальними) формами господарських товариств. Для них законодавством 

установлюється цілий ряд додаткових вимог щодо кола учасників, складу й 

змісту установчих документів, розміру статутного фонду (капіталу), порядку 

його формування і зміни, подання фінансової та іншої звітності й ін. Для комерційних 

банків установлюється спеціальний порядок державної реєстрації, 

що здійснюється Національним банком України (розділ 3 Закону “Про банки 

і банківську діяльність”) [184]. 

Усім видам господарських товариств притаманні свої власні ознаки й особливості 

правового регулювання. Проте ці ознаки і особливості не хаотично 

розподіляються між різноманітними формами, а підпорядковуються певній 

закономірності. 

Акціонерне товариство, товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю 

відносяться до групи товариств – об’єднань капіталу. Для таких товариств 

головним є майнова участь, тобто інвестування учасниками діяльності 

товариства. Особисті ж якості кожного з учасників істотного значення не мають, 

особливо у відкритому акціонерному товаристві (це підтверджується 

можливістю такого товариства випускати акції на пред’явника). Товариства – 

об’єднання капіталу: 

діють на підставі установчого договору і статуту; 

мають розвинену систему органів управління; 

повинні підтримувати передбачений законом розмір статутного 

фонду; 

їх учасники не зобов’язані займатися поточними справами 

товариства і не несуть особистої відповідальності за його зобов’язаннями. 

Оскільки установчий договір відіграє другорядну роль у регулюванні діяльності 

господарських товариств – об’єднань капіталів, такі товариства часто 

іменуються статутними. 

Повне і командитне товариства є персональними об’єднаннями, для яких 

на перший план виступає особистий елемент, наявність товариських, довірчих 

відносин між учасниками. 

Персональні товариства: 

• звичайно мають незначну кількість учасників. 

• діють тільки на підставі установчого договору. 

• законодавство не містить вимог щодо порядку формування і мінімального 

розміру їх капіталу. 

• учасники цих товариств здійснюють підприємницьку діяльність від імені 

товариства, спільно управляють його справами і несуть особисту відповідальність 

за боргами товариства. 

• рух учасників у таких товариствах обмежений. 

Персональні господарські товариства часто називаються договірними. Договірні 

товариства не мають деяких ознак юридичної особи. У багатьох країнах 

персональні товариства не мають статусу юридичної особи, але наділені 

торговельною (підприємницькою) правоздатністю.


Українське законодавство не містить розходжень у найменуванні капіталістичних 

і персональних товариств, що часто зустрічається за кордоном (Росія 

– “общества” і “товарищества”, Велика Британія – компанії і партнерства; 

США – корпорації і партнерства). 

Ще одним різновидом господарських товариств є одноособові товариства. 

Одноособове товариство – це товариство, що створене одним учасником або 

має усього одного учасника внаслідок вибуття інших учасників. 

Одноособові корпорації є породженням сучасної економіки. 

Вони, на відміну від класичних торгових товариств, з’явилися лише в другій 

половині XX століття. Компанії однієї особи вже не слугують інтересам концентрації 

капіталу, навпаки, вони використовуються для виділення власником 

тієї частини особистого капіталу, що буде використовуватися в підприємницькій 

діяльності. Власник такого капіталу захищає себе від надмірних майнових 

збитків, пов’язаних із веденням бізнесу, полегшує передачу корпоративних 

прав до іншої особи або вступ у корпорацію інших учасників (тобто 

перетворення її на корпорацію з багатьма учасниками). 

Законодавство багатьох зарубіжних країн або дозволяє заснування господарського 

товариства однією особою, або припускає функціонування корпорацій, 

у яких з тих чи інших причин залишився усього один учасник. Подібні 

положення є в законодавстві ФРН, Франції, США, Великої Британії (у цих 

державах припускається створення корпорації однією особою), Норвегії, 

Швеції, Швейцарії, Данії (корпорації не можуть створюватися однією особою, 

але дозволяється існування корпорацій, у яких залишився усього один учасник). 

Нині у якості одноособових корпорацій в Україні можуть створюватись 

тільки акціонерні товариства, що виникають у процесах приватизації або корпоратизації 

державних підприємств, а також у результаті приватизації комунальних 

підприємств. Єдиним засновником і акціонером таких товариств виступає 

держава в особі уповноважених державних органів (органів приватизації, 

органів, уповноважених управляти державним майном) або територіальна 

громада в особі відповідного органу місцевого самоврядування. Більшість таких 

акціонерних товариств порівняно недовго існують у якості одноособових 

корпорацій – коло їхніх акціонерів розширюється за рахунок продажу акцій, 

що належать державі або територіальній громаді, третім особам, 

Більше того, акції акціонерних товариств, створених звичайним шляхом 

двома чи більше особами відповідно до Закону “Про господарські товариства”, 

потім можуть бути викуплені однією особою (з урахуванням вимог антимонопольного 

законодавства та положення ч. 1 ст. 30 Закону “Про господарські товариства” 

про утримання засновниками не менше 25 % акцій товариства протягом 

двох років з моменту державної реєстрації товариства). Таким чином, на 

сьогодні, акціонерне товариство, яке існує більше двох років, фактично може 

мати лише одного учасника. 

297

298 


9.2. Процедура створення господарських товариств 

Господарські товариства можуть виникати внаслідок їх заснування або реорганізації 

вже існуючих юридичних осіб іншої організаційно-правової форми 

в господарські товариства. Відкриті акціонерні товариства створюються в 

Україні головним чином внаслідок процесів приватизації або корпоратизації, 

тобто виникають шляхом перетворення державних підприємств у акціонерні 

товариства. Інші види господарських товариств створюються переважно шляхом 

їх заснування. 

Невелика кількість відкритих акціонерних товариств, створених шляхом 

заснування, пояснюється двома чинниками: а) складністю та високою вартістю 

процедури заснування; б) низькою інвестиційною активністю населення 

та юридичних осіб в Україні (внаслідок відсутності вільних коштів, інфляційних 

процесів, недовір’я до акціонерних структур). 

Виникнення господарського товариства завжди розпадається на два етапи: 

1) організацію товариства – на даному етапі визначається коло засновників 

(учасників) товариства, розробляються і затверджуються установчі документи 

товариства, частково або цілком формується початковий капітал (якщо це передбачено 

законом або установчим договором); 

2) державну реєстрацію господарського товариства – на цьому етапі утворене 

засновниками (учасниками) товариство отримує статус юридичної особи 

і одночасно суб’єкта підприємницької діяльності, що дозволяє йому здійснювати 

підприємницьку діяльність, виступати учасником різноманітних правовідносин 

– цивільних, трудових, земельних, фінансових, адміністративних 

тощо. 

Державна реєстрація господарських товариств проводиться відповідно до 

ст. 8 Закону “Про підприємництво” і Положення про державну реєстрацію 

суб’єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету 

Міністрів України від 25.05.1998 р. № 740. 

Органами державної реєстрації є виконкоми міських, районних у місті Рад 

народних депутатів або районні, районні в містах Києві і Севастополі державні 

адміністрації за місцем знаходження господарського товариства. 

Для реєстрації подаються такі документи: 

1) установчі документи (для статутних товариств – статут та установчий договір, 

для договірних – тільки установчий договір); 

2) реєстраційна картка встановленого зразка, що є одночасно і заявою про 

державну реєстрацію; 

3) документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію; 

4) документ, що свідчить про внесення вкладів у статутний фонд (якщо необхідно); 

5) документи, що підтверджують місцезнаходження товариства за зазначеною 

в установчих документах адресою (якщо товариство буде знаходитися за 

адресою, іншою від місцезнаходження або місця проживання його заснов-


ників): договір купівлі-продажу, міни, дарування, оренди, лізингу, безоплатного 

користування майном, про спільну діяльність, установчий договір та ін.; 

6) свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи – засновника господарського 


При створенні відкритих акціонерних товариств (крім товариств, створених 

у процесі приватизації або корпоратизації) подається засвідчений Державною 

комісією з цінних паперів і фондового ринку звіт про результати підписки 

на акції. 

Перелік даних документів є вичерпним. Орган державної реєстрації не має 

права вимагати надання інших документів. 

Не пізніше 5 днів (при прискореній реєстрації – протягом одного робочого 

дня) з дня подачі всіх документів орган державної реєстрації вносить господарське 

товариство до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності і видає 

свідоцтво про державну реєстрацію установленого зразка з проставленим ідентифікаційним 

кодом юридичної особи. 

Законодавець не виділяє окремою статтею закону підстави для відмови в 

державній реєстрації. Цих підстав декілька: 

1) відсутність необхідного комплекту документів (ч. 6 ст. 8 Закону “Про 

підприємництво”); 

2) відсутність в установчих документах обов’язкових відомостей, перелік 

яких визначений у статтях 4, 37, 51, 65, 67 і 76 Закону “Про господарські товариства” 

(ч. 4. ст. 4 Закону “Про господарські товариства”) [186]; 

3) включення до установчих документів положень, що суперечать діючому 

законодавству України; 

4) оформлення установчих документів із порушенням вимог закону 

(відсутність підписів або печаток засновників, подання непрошитих або непронумерованих 

документів, відсутність нотаріального посвідчення підпису 

фізичної особи на документах тощо); 

5) включення недостовірних відомостей про засновників товариства та 

інших відомостей, що заносяться у реєстраційну картку (наприклад, якщо зазначені 

в документах відомості про фізичну особу не збігаються з його паспортними 

даними); 

6) використання найменування товариства, що суперечить вимогам ч. 3 ст. 

2 Закону “Про підприємництво” (ч. 1 ст. 8 Закону “Про підприємництво”) [194]. 

Відмова в державній реєстрації може бути оскаржена у судовому порядку. 

Якщо в складі засновників господарського товариства є фізичні особи, то позов 

подається до суду, якщо тільки юридичні – до господарського суду. 

Державна реєстрація господарського товариства може бути скасована рішенням 

суду (господарського суду) при наявності підстав, передбачених ч. 18 ст. 8 

Закону “Про підприємництво”. 

Факт державної реєстрації господарського товариства, що наділив його правами 

юридичної особи, ще не дає товариству права здійснювати підприємницьку 

діяльність у повному обсязі. Для того, щоб легалізувати, узаконити свою 

299

300 


діяльність, господарське товариство зобов’язане здійснити ряд послідовних дій 

юридичного характеру. 

До дій з легалізації діяльності господарського товариства можуть бути віднесені: 

1) одержання дозволу на виготовлення печатки і штампів в органах 

внутрішніх справ; 

2) виготовлення печатки і штампів; 

3) постановка на облік в податкову адміністрацію; 

4) постановка на облік в Пенсійний фонд, фонд зайнятості й інші фонди; 

5) відкриття поточного рахунку в банку; 

6) одержання дозволів, ліцензій і патентів (якщо це необхідно в зв’язку з 

предметом діяльності товариства). 

Перераховані дії з легалізації підприємницької діяльності є обов’язковими. 

Недотримання встановленого порядку легалізації підприємницької діяльності 

може спричинити за собою притягнення до відповідальності самого товариства 

або його посадових осіб. 

Створення відкритого акціонерного товариства ускладнюється необхідністю 

розповсюдження акцій шляхом відкритої підписки серед заздалегідь невизначеного 

кола осіб і передбачає такі етапи: 

1) укладення засновниками товариства установчого договору; 

2) прийняття засновниками рішення про випуск акцій, оформленого протоколом; 

3) реєстрація засновниками інформації про випуск акцій в ДКЦПФР; 

4) опублікування інформації про випуск акцій у офіційних органах преси; 

5) проведення відкритої підписки на акції (особи, що підписались на акції, 

сплачують не менше 10 % від вартості акцій); 

6) подання звіту про результати відкритої підписки на акції у ДКЦПФР; 

7) внесення особами, що підписались на акції, не менше 30 %, від вартості 

акцій (з урахуванням першого внеску); 

8) скликання та проведення установчих зборів, на яких приймається рішення 

про створення акціонерного товариства та затверджується його статут; 

9) проходження державної реєстрації товариства як суб’єкта підприємницької 

діяльності. 

Засновники закритого акціонерного товариства зобов’язані: 

а) укласти установчий договір; 

б) прийняти рішення про випуск акцій, оформлене протоколом; 

в) розподілити акції між собою та сплатити не менш 50 % від їх вартості; 

г) провести установчі збори, на яких приймаються рішення про створення 

товариства та затвердження його статуту; 

д) провести державну реєстрацію товариства як суб’єкта підприємницької 


Після державної реєстрації акціонерному товариству (відкритому та закритому) 

потрібно зареєструвати випуск акцій. Якщо акції випускаються у документарній 

формі, акціонерне товариство також має виготовити сертифікати


цінних паперів та видати їх акціонерам після повної сплати придбаних акції. 

Акції у бездокументарній формі зараховуються на рахунки акціонерів у зберігачів. 

Установчі документи господарського товариства 

Правовою основою діяльності господарського товариства поряд із законодавством 

є його установчі документи. 

Установчі документи – це юридичні документи, у яких виражається воля 

учасників спільно заснувати господарське товариство та наділити його майном, 

що складається із внесків учасників, а також визначається правовий статус 

господарського товариства, його взаємовідносини з учасниками, а також 

відносини учасників між собою. 

Установчі документи відіграють значну роль у діяльності будь-якого господарського 

товариства, до їх складання не варто підходити формально. Слід враховувати, 

що чинне законодавство України є недосконалим, воно недостатньо 

і суперечливо регулює багато найважливіших питань, пов’язаних з діяльністю 

господарських товариств. Недоліки чинного законодавства значною мірою 

можуть бути компенсовані шляхом включення певних положень до установчих 

документів товариства. 

Вимоги до змісту і форми установчих документів викладені в Законах “Про 

господарські товариства”, та “Про підприємництво”, Положенні про державну 

реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затвердженому постановою 

Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 р. № 740. 

Склад установчих документів для окремих видів господарських товариств є 

різним. Акціонерні товариства, товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю 

створюються і діють на підставі установчого договору і статуту; повне 

та командитне товариства – на підставі установчого договору. 

Установчий договір – цивільно-правовий договір, що регулює відносини 

між учасниками в процесі створення і діяльності юридичної особи. Укладається 

в письмовій формі і набирає сили з моменту підписання. 

Законодавство не містить переліку обов’язкових умов установчого договору. 

У роз’ясненні Вищого арбітражного суду України (ВАСУ) “Про деякі питання 

практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією 

підприємств” від 12.09.1996 р. №02-5/334, наголошується, що при вирішенні 

питання про наявність договірних взаємовідносин, господарським судам 

слід виходити з того, що установчий договір вважається укладеним, коли між 

сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов, необхідних 

для його виконання. Деякі з умов випливають з чинного законодавства, зокрема 

ч. 2. ст. 26, статей 67 і 76 Закону “Про господарські товариства”. 

Щодо установчого договору застосовуються загальні норми цивільного законодавства 

про угоди та зобов’язання (абзац 7 п. 1 Роз’яснення ВАСУ № 02-5/334). 

Установчий договір є обов’язковим установчим документом для усіх видів 

господарських товариств. Але у акціонерних товариств у процесі корпоратизації 

або приватизації часто випадку виникнення їх засновником виступає одна 

301

302 


особа – уповноважений державний орган або орган місцевого самоврядування 

(у відношенні комунального майна). У такому випадку установчий договір не 

укладається, а його функції виконує рішення уповноваженого органу про перетворення 

державного (комунального) підприємства в акціонерне товариство. 

Установчий договір акціонерного товариства укладається між його засновниками 

з метою створення товариства і після державної реєстрації товариства 

є виконаним. Після державної реєстрації акціонерного товариства будь-які 

зміни і доповнення повинні вноситися лише в його статут за рішенням загальних 

зборів акціонерів. Установчий договір як установчий документ залишається 

при цьому без змін. 

Доцільним було б впровадження аналогічного підходу і до установчих договорів 

інших статутних товариств – товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю. 

Статут – це корпоративний нормативний акт, що затверджується одноголосне 

або більшістю учасників господарського товариства і регулює питання 

створення, діяльності і припинення товариства. Набирає сили з моменту державної 

реєстрації господарського товариства. 

Статут не має ознак цивільно-правового договору, оскільки він може затверджуватися 

або змінюватися відповідно до волі, вираженої більшістю учасників 

товариства (акціонерів) шляхом голосування на загальних зборах, а не 

кожним із них. Інакше кажучи, його норми приймаються не одноголосне, як у 

договірних відносинах, а більшістю – корпоративне. 

Статут акціонерного товариства або зміни до нього затверджуються рішенням 

3/4 голосів осіб, що беруть участь в установчих або загальних зборах і мають 

право голосу (враховуючи, що збори є правомочними при наявності кворуму, 

тобто присутності осіб, що мають більше 60 % від загальної кількості голосів, 

статут фактично може бути прийнятий або змінений акціонерами, що 

володіють лише 45 % від загальної кількості голосів у товаристві). На момент 

створення інших статутних товариств їх статут затверджується одноголосне, 

але рішення про внесення змін до цього документа, включаючи можливість 

його викладення у новій редакції, приймається вже корпоративне. Такий підхід 

було запроваджено Законом “Про внесення змін до Закону України “Про господарські 

товариства” від 7.03.2002 р. Рішення про зміну статуту товариства з 

обмеженою відповідальністю та додатковою відповідальністю вважається прийнятим, 

якщо за нього проголосують учасники, що володіють у сукупності більш 

як 50 відсотками загальної кількості голосів учасників товариства (нова редакція 

ч. 2 ст. 59 Закону “Про господарські товариства”). 

Положення, які учасники включають в установчі документи, підрозділяються 

за своїм характером на обов’язкові і факультативні. Перелік відомостей, що 

обов’язково повинні відбиватися в установчих документах закріплений у ч. 2 

ст. 4 Закону “Про господарські товариства”, а також у статтях 37, 51, 65, 67, 76 

цього ж Закону (стосовно до окремих видів господарських товариств) [186]. 

Установчі документи повинні містити відомості:


• про вид товариства, 

• предмет і цілі його діяльності, 

• склад засновників та учасників, 

• найменування та місцезнаходження, 

• розмір та порядок утворення статутного фонду, 

• порядок розподілу прибутків та збитків, 

• склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними 

рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна кваліфікована більшість 

голосів, 

• порядок внесення змін до установчих документів, 

• порядок ліквідації і реорганізації товариства [84, с. 65 – 81]. 

Законом не визначено, які питання повинні регулюватися установчим договором, 

а які – статутом товариства. Це винесено на розсуд самих учасників 

господарського товариства. На практиці може виникнути ситуація, коли положення 

статуту не збігаються з положеннями установчого договору. Пріоритет 

як для учасників товариств, так і для третіх осіб у такій ситуації повинні 

мати положення статуту товариства. 

При визначенні змісту установчих документів учасники повинні пам’ятати 

про встановлену законодавством складну процедуру внесення в них змін, включаючи 

необхідність їх державної реєстрації і можливість врегулювати ряд питань 

не в установчих документах, а в інших корпоративних нормативних актах 

(положеннях, рішеннях та ін.). Необхідно уникати надмірної деталізації положень 

установчих документів. 

Положення, включені в текст установчих документів, не повинні суперечити 

чинному законодавству (відповідальність за це несуть самі учасники господарського 

товариства). 

Установчі документи складаються на державній або іншій мові відповідно 

до Закону України “Про мови в Української РСР”, підписуються засновниками, 

прошиваються і нумеруються. Якщо у складі засновників господарського 

товариства є хоча б одна фізична особа, то її підпис на установчих документах 

засвідчується нотаріусом (цю нотаріальну дію – посвідчення підпису – слід 

відрізняти від іншої нотаріальної дії – посвідчення угоди). На практиці нотаріуси 

завіряють установчі договори як угоди. 

Установчі документи товариства можуть бути визнані недійсними у встановленому 

законом порядку. 

Відповідальність за зміст установчих документів покладається виключно на 

учасників товариства. У випадку невідповідності вимогам чинного законодавства 

установчі документи господарського товариства в судовому порядку можуть 

бути визнані недійсними (цілком або частково). 

Підставами для визнання недійсними установчих документів можуть бути: 

1) припущені при оформленні (затвердженні) цих документів порушення 

чинного законодавства; 

303

304 


2) невідповідність фактичним обставинам відомостей, що закріплені в установчих 

документах; 

3) відсутність в установчих документах обов’язкових відомостей; 

4) протиріччя положень установчих документів нормам чинного законодавства 

України та інші підстави. 

Визнання установчих документів недійсними є підставою для винесення 

судом (господарським судом) рішення: 

а) про ліквідацію господарського товариства на підставі ст. 34 Закону “Про 

підприємства в Україні”; 

б) про скасування державної реєстрації господарського товариства на 

підставі ч. 11 ст. 8 Закону “Про підприємництво” (як правило використовується 

даний варіант). 

Склад і правовий режим майна господарського товариства 

Як будь-яка комерційна організація, господарське товариство повинно мати 

капітал, що утворює майнову базу його діяльності і гарантує інтереси кредиторів. 

На момент заснування товариства такий капітал формується за рахунок 

внесків учасників і називається в статутних товариствах статутним фондом, а в 

договірних товариствах – складовим капіталом. 

Статутний фонд – це зафіксована установчими документами й оцінена учасниками 

в національній валюті України (а у випадках, передбачених законом 

також і в іноземній валюті) сукупність вкладів, що об’єднуються учасниками 

при створенні господарського товариства для забезпечення його діяльності. 

Формування статутного фонду. Вклади учасників 

Порядок формування статутного фонду визначається статтями 13, 24 – 36, 

52 Закону “Про господарські товариства”, а також установчими документами 

господарського товариства. Статутний фонд є єдиним фондом товариства, який 

частково утворюється ще до моменту державної реєстрації товариства (тобто 

до виникнення в господарського товариства статусу юридичної особи). На 

відміну від усіх інших фондів товариства, які створюються за рахунок майна 

товариства (його доходів), статутний фонд формується винятково за рахунок 

майна учасників товариства (табл. 9.1). 

Вкладом учасника господарського товариства до статутного фонду (капіталу) 

товариства є сукупність коштів, майна і майнових прав, оцінених за згодою 

учасників у національній валюті України, і переданих товариству для забезпечення 

його діяльності в порядку, у розмірах і в терміни, визначені установчими 

документами. 

Виходячи з положень ч. 1 ст. 13 Закону “Про господарські товариства”, у 

якості вкладів у статутний фонд (капітал) учасники можуть вносити: 

1) рухоме і нерухоме майно (речі), не заборонене до обігу на території України; 

2) цінні папери, передача яких припускається чинним законодавством України; 

3) кошти у валюті України або іноземній валюті;


4) майнові права, включаючи права інтелектуальної власності, право користування 

майном, природними ресурсами, право на здійснення господарської 

діяльності й ін. 

Якщо вклади учасників вносяться у не грошовій формі, то вони мають бути 

чітко визначені (індивідуалізовані) в установчому договорі. Іноді в установчих 

договорах відмічається, що учасники передають у статутний фонд товариства 

“всі свої активи” або “майно, цінні папери, майнові права” без якої-небудь 

конкретизації того майна, що буде передаватись. Такі формулювання можуть 

призвести до визнання установчого договору недійсним або неукладеним (оскільки 

учасниками не визначений предмет договору – майно, яке буде передаватись 

створюваному ними товариству). Треба пам’ятати, що установчі документи 

є підставою для передання майна з балансу однієї юридичної особи (засновника) 

на баланс другої (створюваного товариства). Перелік активів, які 

вносяться учасниками до статутного фонду, можна викласти у вигляді окремого 

додатка (специфікації) до установчого договору, у якому за кожним видом 

вкладу повинна відображатись його грошова оцінка, а також можливі конкретні 

строки передачі товариству цього вкладу. Такий додаток оформляється 

за тими ж правилами, що й установчий договір, і становить його невід’ємну 

частину. 

Відносно певних суб’єктів підприємницької діяльності, у числі яких – банки, 

страхові компанії, фондові біржі та інші фінансово-кредитні структури, 

законодавством встановлюються обмеження стосовно видів майна та майнових 

прав, що можуть вкладатися у капітал товариства. Ці обмеження мають на 

меті зміцнення платоспроможності, підвищення фінансової стабільності названих 

вище організацій. 

Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариства, 

якщо інше не передбачено законодавством України. Відсутність якогось контролю 

за адекватністю оцінки внесків призводить до надто поширених зловживань, 

коли вартість майна, внесеного в якості вкладів, штучно підвищується, 

завдяки цьому виникають товариства з “фіктивним”, “дутим” капіталом. За 

бажанням учасників вони можуть запровадити експертний порядок оцінки 

негрошових вкладів, тобто їх оцінку незалежним оцінювачем у порядку, визначеному 

Законом України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну 

оціночну діяльність (в Україні)”. 

Засновникам товариства треба враховувати, що штучне завищення вартості 

негрошових вкладів у статутний фонд товариства може бути підставою для визнання 

установчих документів недійсними. 

Одним з найбільш актуальних питань є питання щодо внесення до статутного 

фонду товариства нематеріальних активів, зокрема об’єктів інтелектуальної 

власності, та їх оцінки. 

Нематеріальні активи можуть вноситись до статутних фондів акціонерних 

товариств без обмежень. Відповідно до пункту 14 Положення (стандарту) бухгалтерського 

обліку 8 “Нематеріальні активи”, затвердженого наказом 

305

306 


Міністерства фінансів України від 18.10.1999 р. №242, первісною вартістю нематеріальних 

активів, що внесені до статутного капіталу підприємства, визнається 

погоджена засновниками (учасниками) підприємства їх справедлива 

вартість. 

Учасники господарського товариства за власним бажанням можуть встановити 

й порядок експертної оцінки таких вкладів. Способи експертної оцінки 

вартості нематеріальних активів, що є об’єктами права власності, наведені в 

розділі III Порядку експертної оцінки нематеріальних активів, затвердженому 

наказом Фонду державного майна України та Державного комітету з питань 

науки і технологій від 27.07.1995 р. №969/97. 

У роз’ясненнях деяких державних органів та юридичній літературі міститься 

думка про необхідність укладання ліцензійного договору або якогось іншого 

окремого договору, який би підтверджував передачу прав інтелектуальної 

власності у статутний фонд товариства. Така точка зору здається не зовсім 

вірною (за певними виключеннями). За загальним правилом, єдиним документом, 

що підтверджує факт передачі об’єкта інтелектуальної власності у статутний 

фонд товариства, має бути установчий договір. Наявність установчого договору 

виключає необхідність укладення якихось інших договорів (купівліпродажу, 

ліцензійного, про користування об’єктом тощо). 

Але з цього правила є два виключення: 

1) у відкритому акціонерному товаристві, підписчики на акції якого не укладають 

установчий договір, між ними та засновниками (або самим товариством 

– при додатковому випуску акцій) може укладатись окремий договір про 

передачу об’єкта інтелектуальної власності в оплату за придбані акції; 

2) Законом України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” (ст. 16) 

та Законом України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” (ст. 28) 

надається право власнику свідоцтва або патенту давати дозвіл (ліцензію) на 

використання знака, винаходу (корисної моделі) на підставі ліцензійного договору. 

Тому у разі внесення у статутний фонд товариства прав на використання 

товариством знака, винаходу (корисної моделі), крім установчого договору, 

має укладатись також і ліцензійний договір, який потребує реєстрації у Державному 

патентному відомстві України. Якщо власник патенту передає 

товариству право власності (а не право користування) на знак, винахід (корисну 

модель), то така передача може оформлюватись виключно установчим договором. 

Законом не визначається, чи можуть у якості вкладу виступати особисті 

ділові якості учасника (досвід, навички, ділова репутація) або його робота (послуги) 

майбутніх періодів. 

Чинним законодавством України не урегульований порядок передачі вкладу. 

Спосіб передачі вкладу залежить від виду майна, що має передаватись. Речі 

і цінні папери передаються товариству, кошти вносяться (перераховуються) 

на поточний рахунок в установі банку або вносяться в касу товариства. Пере-


дача вкладу товариству підтверджується документами (актом прийому-передачі, 

прибутковим ордером, довідкою (випискою) банківської установи, індосаментом 

тощо). 

Закон “Про господарські товариства” встановлює спеціальний порядок 

внесення вкладів стосовно статутних товариств. Кожний з учасників цих товариств 

до моменту державної реєстрації повинен внести не менше 50 % (у закритому 

акціонерному товаристві) або 30 % (у інших статутних товариствах) 

номінальної вартості своїх акцій або розміру свого внеску (ч. 7 ст. 30, ст. 31, ч. 2 

ст. 52 Закону “Про господарські товариства”). 

Законом “Про господарські товариства” встановлюється мінімальний 

розмір статутного фонду, який складає: для акціонерного товариства – 1250 

мінімальних заробітних плат, для товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю 

– 100 мінімальних заробітних плат, виходячи зі ставки мінімальної 

заробітної плати, що діяла на момент створення товариства. Максимальний 

розмір статутного фонду законом не встановлений. Більш високі вимоги 

до мінімального розміру статутного фонду запроваджені чинним законодавством 

для комерційних банків, страхових компаній, фондових бірж, інвестиційних 

фондів і компаній та інших професійних учасників фінансового ринку. 

Інструкція про порядок відкриття та використання рахунків у національній 

та іноземній валюті, затверджена постановою Правління Національного банку 

України від 18.12.98 р. № 527, передбачає перелік документів, необхідних, 

щоб відкрити в банку рахунок для формування статутного фонду господарського 

товариства: 

• рішення засновників про визначення особи, якій надається право розпорядчого 

підпису при проведенні грошових операцій за даним рахунком, що 

оформляється у вигляді довіреності, засвідченої нотаріально (якщо хоча б одним 

із засновників є фізична особа); 

• копія установчого договору, засвідчена нотаріально, якщо у складі засновників 

є фізична особа; 

• заява про відкриття рахунку, підписана уповноваженою засновниками 

особою; 

• картка зі зразком підпису уповноваженої особи, якій надане право розпорядчого 

підпису, засвідчена уповноваженим працівником банку. 

Банківська установа видає учасникам товариства довідку, що підтверджує 

вкладення необхідної суми. 

Інша частина вкладу (оплата вартості акцій) вноситься відповідно до строків, 

зазначених в установчих документах, але не пізніше одного року з дати державної 

реєстрації товариства (ст. 33, ч. 3 ст. 52 Закону “Про господарські товариства”). 

Порядок і терміни внесення внесків учасниками повних і командитних товариств 

визначаються самими учасниками в установчому договорі. Проте 

вкладники повинні внести не менше 25 % від суми свого внеску до державної 

реєстрації товариства (ст. ч. 3 ст. 80 Закону “Про господарські товариства”). 

307

308 


Внесок повинний бути переданий у строк, зазначений в установчих документах. 

Порушення цієї вимоги спричиняє наслідки, зазначені в ст.ст. 33 і 52 

Закону “Про господарські товариства” – сплату за час прострочення 10% річних 

від суми простроченого платежу (ці норми не поширюються на учасників повного 

та командитного товариств). Установчі документи можуть встановлювати 

інший, більш високий відсоток, що сплачується у випадку прострочення. 

У випадку тримісячного прострочення оплати акцій акціонерне товариство 

може прийняти рішення про їх продаж іншій особі. В інших господарських 

товариствах учасник, що не виконав зобов’язання по внесенню вкладу, може 

бути виключений зі складу товариства. У випадку виключення учасника з товариства 

або продажу акцій іншій особі в якості санкції за прострочення внесення 

вкладу, майно та майнові права, уже передані учасником товариству, 

підлягають поверненню. Якщо простроченням внесення вкладу товариству був 

заподіяний збиток, то такий збиток може бути стягнений з учасника в судовому 

порядку. Учасники товариства можуть звернутися до суду (господарського 

суду) із позовом про спонукання учасника виконати своє зобов’язання щодо 

внесення вкладу в натурі. Ця вимога не може бути висунута до осіб, які підписались 

на акції відкритого акціонерного товариства у ході відкритої підписки. 

Товариство має право не прийняти вклад, внесений учасником раніше обговореного 

терміну, оскільки це може спричинити для товариства непередбачені 

витрати. 

Вклади, передані товариству, повинні бути належної якості. Учасник відповідає 

перед товариством за недоліки майна, переданого в якості вкладу. 

Забороняється використовувати для формування статутного фонду бюджетні 

кошти, кошти, отримані в кредит і під заставу. Дана заборона діє стосовно 

юридичних осіб, оскільки проконтролювати джерела надходження коштів 

до фізичних осіб практично неможливо – вони не ведуть бухгалтерського обліку. 

Майно може передаватися учасниками не тільки у власність, але й у користування 

господарському товариству. У якості внеску при цьому в установчих 

документах указується не самий матеріальний об’єкт, а майнові права. Наприклад, 

устаткування може передаватися товариству у власність або тільки на праві 

користування. У першому випадку внеском буде виступати саме устаткування, 

у другому – майнове право користування цим устаткуванням. Неоднаковою 

відповідно буде й оцінка вартості таких вкладів [84, с. 81 – 89]. 

Функції статутного фонду 

Статутний фонд складає певну матеріальну базу, необхідну для початку товариством 

своєї підприємницької діяльності. На практиці стосовно статутного 

фонду існує помилкова думка, згідно з якою цей фонд розглядається як “недоторканний” 

фонд коштів, які забороняється використовувати для поточних 

потреб товариства. Господарське товариство може вільно розпоряджатися внесками 

учасників, переданими товариству, у своїх інтересах із дотриманням норм 

чинного законодавства — майно може споживатися в процесі виробництва і



Формування статутного фонду (капіталу) господарського товариства 

Мінімальний 

Порядок формування 

розмір статутного 

статутного фонду (капіталу) 

фонду (капіталу) 

ВАТ 1250 мінімальних 

заробітних плат 

ЗАТ 1250 мінімальних 


ТОВ 100 мінімальних 


ТДВ 100 мінімальних 


ПТ 

Не встановлений 

КТ Не встановлений 

Не менше 10% – у ході 

відкритої підписки, не менше 

30 % – до дати скликання установчих 

зборів; 100 % – у 

строки, передбачені статутом, 

але не пізніше одного року 

після реєстрації товариства 

Не менше 50% – до дати скликання 

установчих зборів. 

100 % – у строки, передбачені 

статутом, але не пізніше 

одного року після реєстрації 


Не менше 30 % – до моменту 

державної реєстрації товариства; 

100 % – у строки, 

передбачені статутом, але не 

пізніше одного року після реєстрації 

товариства 

Не менш 30 % – до моменту 

державної реєстрації товариства; 

100 % – у строки, 

передбачені статутом, але не 

пізніше одного року після реєстрації 


Не встановлений 

Кожен з вкладників повинен 

внести не менше 25 % свого 

вкладу до моменту державної 

реєстрації товариства. 

Види вкладів 

Грошові кошти, майно, цінні 

папери, майнові права та 

інші нематеріальні активи. 













Учасники з повною відповідальністю 

– грошові кошти, 

майно, цінні папери, майнові 

права та інші нематеріальні 

активи. Вкладники – тільки 

грошові або матеріальні внески. 

Сукупна частка вкладників 

не повинна перевищувати 

50% капіталу товариства. 

309

310 


переносити свою вартість на вироблену продукцію, відчужуватися і використовуватись 

іншим чином. Розмір статутного фонду, зафіксований установчими 

документами, при цьому залишається незмінним. Напрямки використання 

майна, внесеного учасниками в статутний фонд, підлягають фіксації в документах 

бухгалтерського обліку. За своїм призначенням статутний фонд 

покликаний відбивати не наявність майна або коштів, а джерело їх формування. 

Розмір статутного фонду показує зобов’язання товариства перед учасниками 

– ці зобов’язання мають безстроковий характер і припиняються (виконанням 

або погашенням) тільки у випадку ліквідації товариства або виходу (виключення) 

учасника з нього. 

Про майно, яким на певний момент часу володіє товариство, дає уявлення 

інша категорія – активи товариства. Поняття активів відбиває як загальну 

вартість усього наявного в товариства майна, включаючи нематеріальні активи, 

так і його натуральні характеристики. Чисті активи або власний капітал 

товариства – це частина в активах товариства, що залишається після відрахування 

його зобов’язань. 

У законодавстві багатьох країн містяться норми, спрямовані на встановлення 

реального співвідношення між статутним фондом і чистими активами товариства 

– встановлюється, що розмір чистих активів господарського товариства 

на кінець фінансового року повинний бути не менше розміру статутного 

фонду (іноді статутного і резервного в сукупності). Якщо ця вимога не виконана, 

то підлягає застосуванню ряд спеціальних заходів: забороняється 

проводити розподіл прибутку між учасниками товариства або розмір статутного 

фонду підлягає обов’язковому зменшенню. Якщо і після цього вартість 

чистих активів не досягла розміру статутного фонду, то товариство може бути 

ліквідоване в примусовому порядку. Норму подібного змісту варто було б включити 

й у законодавство України. 

Статутний фонд використовується також як інструмент для визначення частки 

кожного учасника. Частка учасника товариств з обмеженою та додатковою 

відповідальністю розраховується як співвідношення вартості його внеску 

до розміру статутного фонду, а частка акціонера – співвідношенням кількості 

належних йому акцій до загальної кількості випущених акцій. Частка в статутному 

фонді – це не об’єкт права власності, а умовна величина, що відображає 

факт участі особи в господарському товаристві і ступінь такої участі. Перехід 

корпоративних прав (прав учасника господарського товариства) до іншої особі 

завжди виражається в передачі йому частки в статутному фонді товариства. 

Від розміру частки учасника в статутному фонді залежать: 

1) ступінь його впливу на управління товариством (кількість голосів, що має 

учасник при голосуванні, залежить від розміру його частки в статутному фонді 

товариства); 

2) розмір одержуваних ним дивідендів; 

3) частка у майні товариства, що виділяється при виході учасника з нього 

або при поділі майна між учасниками при ліквідації господарського товари-


ства (ця частка у майні товариства визначається пропорційно до частки учасника 

у статутному фонді). 

9.3. Спільне підприємство 

Спільне підприємство (СП) – це підприємство, яке засноване на базі об- 

’єднання майна різних власників (змішана форма власності). В числі засновників 

спільного підприємства можуть бути юридичні особи, громадяни України 

та інших держав. Із цього виходить, що термін „Спільне підприємство” має 

двоякий зміст: 

1) як СП за участю тільки українських партнерів; 

2) як СП за участю українських партнерів і іноземних інвесторів. У Законі 

України „Про власність” розглядається власність спільних підприємств як 

підприємств за участю юридичних осіб і громадян України, з одного боку, юридичних 

осіб і громадян інших держав з іншого. 

СП здійснюють зовнішньоекономічну діяльність: 

1. Експорт і імпорт товарів, науково-технічних досягнень, капіталів і робочої 

сили. 

2. Надання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг 

іноземним суб’єктам господарської діяльності, в тому числі: 

• виробничі; 

• транспортно-експедиційні; 

• страхові; 

• консультаційні; 

• маркетингові; 

• експортні, посередницькі, брокерські, агентські, консигнаційні, управлінські, 

облікові, аудиторські, юридичні, туристичні та інші послуги, не заборонені 

законодавством України; 

• наукова, науково-технічна, виробнича, навчальна та інша кооперація з 

іноземними фірмами; навчання, підготовка та перепідготовка спеціалістів на 

комерційній основі; 

• міжнародні фінансові операції і операції з цінними паперами, передбачених 

законодавством України; 

• кредитні та розрахункові операції між суб’єктами зовнішньоекономічної 

діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності; створення банківських, 

кредитних та страхових закладів на території України у випадках, 

передбачених Її законами; 

• спільна підприємницька діяльність і створення спільних підприємств 

різних видів та форм, спільне ведення господарських операцій, спільне володіння 

майном як на території України, так і за її межами; 

• підприємницька діяльність на території України, яка пов’язана з наданням 

ліцензії, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших об’єктів інтелектуальної 

власності з боку іноземних суб’єктів господарської діяльності; анало- 

311

312 


гічна діяльність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України; 

• організація проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, 

семінарів та інших заходів на комерційній основі; 

• організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі 

на території України; 

• товарообмінні (бартерні) операції, зустрічна торгівля; 

• орендні операції (у т. ч. лізингові); 

• роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними 

суб’єктами господарської діяльності на території України та за її межами; 

• різного роду посередницькі операції учасників зовнішньоекономічної 

діяльності. Спільне підприємство(СП) це: 

1. Підприємство з іноземними інвестиціями. 

2. Форма господарського співробітництва з іноземним партнером, при якій 

створюється спільна виробничо-господарська база та виготовляється продукція 

(послуги) загальної власності як вітчизняного, так і іноземного партнера. 

Наявність загального майна в спільному підприємстві, відзначає його від 

інших форм міжнародного співробітництва з іноземним капіталом. 

Створення СП є формою здійснення інвестицій у національну економіку. 

За чинним законодавством засновниками СП можуть бути будь-які власники 

майна - юридичні особи та громадяни України, а також іноземні юридичні 

особи та громадяни. 

До засновників СП пред’являються такі вимоги: 

• юридичні особи повинні мати статус суб’єкта підприємницької діяльності 

після і державної реєстрації, а в установчих документах чітко фіксувалось право 

здійснювати зовнішньоекономічну діяльність; 

• фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, 

які мають постійне місце проживання в Україні, повинні бути зареєстровані 

як підприємці; 

• юридичні та фізичні особи повинні бути зареєстровані як учасники 

зовнішньоекономічної діяльності. 

Таким чином, реалізувати право на створення СП юридичні та фізичні особи 

мають право тільки після державної реєстрації їх як учасників зовнішньоекономічної 

діяльності, яку проводить Міністерство зовнішньоекономічних 

зв’язків і торгівлі України (МЗЕЗторг). 

СП може створюватись і як мале підприємство відповідно до діючого законодавства. 

Важливою характеристикою правового статусу СП є те, що на них у 

повній мірі розповсюджується законодавство України, норми громадянського, 

трудового, земельного, фінансового, адміністративного та інших галузей 

національного права республіки. З дня державної реєстрації СП використовує 

всі права статусу юридичної особи. Вони від свого імені складають договори, 

мають майнові права, несуть обов’язки, можуть бути позивачами та відповідати 

у судах. СП мають право здійснювати будь-які види господарської діяль-


ності, якщо вони не заборонені законодавством України та відповідають цілям, 

передбаченим у статуті СП. Суттєвим є також законодавчо-закріплений 

спеціальний режим захисту прав та інтересів іноземних інвесторів. Держава не 

може реквізувати іноземні інвестиції, крім випадків стихійного лиха, аварій, 

епідемій. Компенсація повинна бути адекватною та ефективною. 

Захист права власності СП забезпечується також встановленою законом 

відповідальністю державних органів як за неправомірне втручання у здійснення 

власником його повноважень по володінню, користуванню та розпорядженню 

майном, так і за видання актів, які не відповідають законодавству та 

порушують права власника. 

Особливості створення СП 

Процес створення СП містить такі етапи: 

1-й етап. Підготовчий 

Визначення цілей створення СП: 

• залучення передової зарубіжної технології та управлінського досвіду; 

• забезпечення виробництва високоякісною продукцією та підвищення його 

технологічної культури; 

• заміщення нераціонального імпорту продукції; 

• залучення додаткових матеріальних і фінансових ресурсів; 

• розвиток експортних можливостей засновника. 

2. Пошук іноземного партнера шляхом: 

• використання пропозицій від самих іноземних партнерів; 

• особистих контактів; 

• через посередницькі спеціалізовані інформаційні та консультативні організації; 

• одержання підтвердження ділової надійності майбутнього партнера, 

його конкурентоспроможності та фінансового благополуччя через Торговопромислову 

палату України. 

3. Відбір найбільш вигідного варіанту з попереднім розрахунком всіх економічних, 

технічних і організаційних умов створення СП: 

• необхідного рівня капіталовкладень; 

• наявності кваліфікованих кадрів; 

• фактори інфраструктури; 

• аналіз альтернативних варіантів; 

• попередній розрахунок потреби у фінансах (валютних), ресурсах і технологіях 

зарубіжного партнера; 

• вибір іноземного партнера шляхом участі у міжнародних конкурсних торгах, 

де забезпечується високий рівень конкуренції. 

2-й етап. Проведення попередніх переговорів з співзасновниками СП 

• ініціатива створення СП можлива з будь-якої сторони; 

• запрошення до переговорів для виявлення зацікавленості у спільній 

підприємницькій діяльності; 

313

314 


• визначення предмету діяльності, цілі та завдань майбутнього СП, форми 

власності, принципів співробітництва; 

• допускається паралельне ведення переговорів з різними партнерами; 

• фінансування проектів майбутнього СП здійснюється зацікавленою стороною 

на свій ризик. Ці витрати не компенсуються навіть після створення СП; 

• при досягненні згоди сторони складають „Протокол про наміри сторін”; 

• підготовка техніко-економічного обґрунтування (ТЕО). 

3-й етап. Розробка та затвердження установчих документів СП 

1. Розробка установчого договору про створення СП” 

2. Розробка статуту СП. 

3. Підписання установчого договору. Це акт затвердження спільного рішення 

засновників про створення СП. 

4. Всі попередні переговори і листування втрачають силу. 

5. Підписання (затвердження) засновниками СП його статуту може бути 

одночасно або після підписання установчого договору. 

6. Якщо одним із співзасновників є державне підприємство, то у затвердженні 

статуту СП бере участь трудовий колектив цього підприємства. 

4-й етап. Державна реєстрація СП 

1. Державна реєстрація СП здійснюється відповідно законодавству України. 

2. З дня державної реєстрації СП здійснює права юридичної особи. 

5-й етап. Заключний етап 

1. Здійснення державної реєстрації СП як учасника зовнішньоекономічної 


2. Практичне здійснення зовнішньоекономічної діяльності. 

3. Формування органів управління СП. 

Складання протоколу про наміри сторін і техніко-економічного обґрунтування СП 

Якщо сторони попередніх переговорів дійшли згоди у взаємній зацікавленості 

в спільній підприємницькій діяльності у формі створення СП, то вони 

складають протокол про наміри. 

Цей протокол не є юридично обов’язковим для обох сторін і не накладає на 

них жодних майнових зобов’язань, однак він має важливе значення для створення 

і підтримки ділової репутації осіб, які його підписали. 

У змісті протоколу про наміри можуть бути питання: 

• про обсяги випуску і асортимент продукції майбутнього СП; 

• розподіл обсягів цієї продукції на зовнішній та внутрішній ринок; 

• про ціни і організацію продажу продукції СП за кордоном; 

• про потреби СП в основних фондах, у тому числі у обладнанні, сировині, 

трудових ресурсах, включаючи іноземних спеціалістів; 

• про розміри і склад внесків партнерів в статутний фонд СП; 

• про потреби та можливості кредитування СП, у тому числі в іноземній 

валюті; 

• про строки діяльності майбутнього СП та намірах партнерів продовжувати 

співробітництво або ліквідації СП при закінченні строку діяльності договору?


• про вимоги іноземного партнера відносно ефективності діяльності СП та 

окупності його витрат по створенню СП; 

• про інші умови та вимоги партнерів з питань економіки та організації 

виробництва та менеджменту в СП. 

Протокол про наміри складається у вільній формі, але необхідно вказувати повне 

найменування сторін, предмет переговорів, а також питання, які сторони будуть 

обговорювати на наступній зустрічі з передбаченням строків її проведення. 

У змісті протоколу треба фіксувати попередні домовленості відносно: 

• предмету, цілей і задач діяльності СП; 

• обсягів виробництва, вимог до технічного та якісного рівня продукції; 

• обсягів поставки на внутрішній та зовнішній ринок; 

• розмірів вкладів в статутний фонд; 

• співвідношення власних і залучених коштів; 

• умов матеріально-технічного забезпечення виробництва; 

• умов розподілу прибутку; 

• строк дії протоколу. 

Корисно передбачати положення про те, що протокол не є юридичною 

підставою для виникнення якихось майнових, фінансових та комерційних зобов’язань 

для сторін, які могли б бути предметом судового розглядання, а також 

про зобов’язання сторін по збереженню конфіденційності всього змісту 

переговорів або окремих питань, тому що сторони одержали визначену комерційну 

інформацію, розкрили свої плани на майбутнє. 

Відзнаки установчого договору і статуту підприємства 

Установчий договір і статут мають самостійне значення і однакову юридичну 

силу, повинні затверджуватись і змінюватись в одному й тому ж порядку. 

Вони не повинні текстуально дублювати один одного, хоча найбільш принципові 

положення текстуально треба формувати ідентично. Це відноситься до 

найменування підприємства і його місцезнаходження, розміру статутного фонду 

розміру і складу внеску кожного учасника; порядку і строках внесення 

вкладів; порядку поділу прибутку, порядку формування і повноваження органів 

управління; умов ліквідації підприємства. 

Треба враховувати те, що при розходженні цих формувань переважним є 

положення установчого договору, зареєстрованого нарівні з статутом. 

Діюче законодавство не передбачає якихось спеціальних вимог до розмежування 

змісту установчого договору і статуту. В той же час у Законі України 

про підприємства названі обов’язкові відзнаки статуту кожного підприємства. 

Обов’язковим є визначення у статуті: 

• власника та найменування підприємства; 

• його місцезнаходження; 

• предмета і цілей діяльності; 

• органів управління, порядку їх формування і компетенції; 

• повноваження трудового колективу та його виборних органів; 

• органа, який має право представляти інтереси трудового колективу; 

315

316 


• порядку створення майна підприємства; 

• про конкретні односторонні і двосторонні права та обов’язки учасників; 

• про порядок передачі прав на об’єкти промислової та інтелектуальної власності 

та їх комерційне використання; 

• про відповідальність партнерів за неналежне виконання своїх зобов’язань; 

• про форс-мажорні обставини, які звільнюють учасників від відповідальності 

в зв’язку з неможливістю виконання прийнятих на себе зобов’язань; 

• про порядок вирішення суперечностей між учасниками; 

• про конфіденційність, яка гарантує нерозголошення партнерами інформації, 

одержаної ними в ході створення та діяльності підприємства; 

• про строки діяльності підприємства (при відсутності передбачення строку 

вважається, що воно створено на невизначений строк). 

Крім відмічених, в статуті та установчому договорі можуть бути внесені інші 

положення, які не суперечать чинному законодавству. 

В установчих документах необхідно фіксувати головним чином ті особливості 

правового статусу підприємства, які витікають із його організаційної форми, 

або коли є спеціальні вимоги закону, для передбачення в статуті [36, с. 215 

– 221]. 

Органи управління спільним підприємством 

Вищим органом управління СП є збори учасників або призначених ними представників 

(нотаріально засвідченою довіреністю). 

Представники учасників призначаються на постійний або на визначений 

строк. Учасник може у будь-який час лишити свого представника участі у зборах 

учасників, повідомивши про це інших учасників. Він також може передати 

свої повноваження на зборах іншому учаснику або його представнику. 

Учасники мають кількість голосів пропорційно розміру їх часток у статутному 

фонді СП. 

Збори учасників вибирають свого головуючого на постійний строк, або передбачають 

черговість головування учасників у алфавітному порядку. Вони 

також самостійно визначають регламент своєї роботи. 

До виключної компетенції зборів учасників відносяться: 

• визначення основних напрямків діяльності СП; 

• затвердження планів і звітів про їх виконання; 

• внесення змін в Статут і Установчий договір; 

• вибори (призначення) і відкликання дирекції(директора) і ревізійної 

комісії; 

• затвердження річних результатів діяльності СП, включаючи його філії, 

затвердження звітів і висновку ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, 

визначення порядку покриття збитків; 

• створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, 

затвердження положень (статуту) про них; 

• винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових 

осіб СП;


• затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів СП; 

• вибори головуючого зборів учасників; 

• визначення порядку розподілу прибутку, основних напрямків інвестиційної 

політики СП; 

• встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових 

внесків; 

• рішення питань про придбання СП частки учасника; 

• визначення умов оплати праці посадових осіб СП, його філій та представництв 

дочірніх підприємств; 

• затвердження договорів, укладених на визначену суму; 

• прийняття рішень про припинення діяльності СП, призначення ліквідаційної 

комісії, затвердження ліквідаційного балансу; 

• виключення учасника із СП. 

З питань визначення основних напрямків діяльності СП і затвердження його 

планів та звітів про їх виконання, внесення змін в установчі документи, а також 

виключення учасника СП рішенням зборів учасників приймаються одноголосне. 

По всіх останніх питаннях рішення приймаються простою більшістю голосів. 

Збори учасників скликаються по мірі необхідності, але не менш як двох разів 

на рік. 

Головуючий зборів учасників організує їх роботу. 

Збори учасників приймають рішення на своїх засіданнях, але в окремих випадках, 

передбачених в установчому договорі, допускається прийняття рішень 

методом опитування. 

У цьому випадку проект рішення розсилається учасникам, які повинні у 

письмовій формі повідомити про свою позицію. На протязі 10 днів з часу одержання 

інформації від останнього з них, всі вони повинні бути повідомлені головуючим 

про прийняття рішення. Рішення методом опитування вважаться 

прийнятим при відсутності заперечення будь-якого із учасників. 

Збори учасників вважаються правоздатними, якщо в них беруть участь у 

сукупності більш як 60% голосів, а з питань, які вимагають Одноголосності - 

всі учасники. 

Будь-який із учасників має право вимагати розглядання питання на зборах учасників 

при умові, що він заявив про це не пізніш, як за 25 днів до початку зборів. 

Головуючий зборів учасників організує ведення протоколу в спеціальній 

Книзі протоколів, яка повинна надаватись учасникам у будь-який час, а за їх 

вимогою повинні видаватись засвідчені витяги із книги протоколів. 

Позачергові збори учасників скликаються головуючим, якщо цього вимагають 

інтереси СП в цілому (загроза значного скорочення статутного фонду, 

неплатоспроможності та інше), а також за вимогою директора (директорії); 

ревізійної комісії СП. 

Учасники СП, які володіють у сукупності більш як 20% голосів, мають пра- 

317

318 


во вимагати скликання позачергових зборів учасників у будь-який час та з будьякого 

приводу. Якщо на протязі 25 днів головуючий не виконав цієї вимоги, 

вони можуть самі скликати збори учасників. Про проведення зборів учасники 

повідомляються письмово (або іншим способом) не менш, як за 30 днів до 

початку зборів з вказівкою про час та місце їх проведення, а також порядку 

денного [36, с. 224 – 225]. 

Виконавчий орган управління СП 

Для керівництва поточною діяльністю СП вищий орган управління (збори 

учасників) обирає або призначає виконавчий орган управління - колективний 

(дирекцію) або одноосібний (директора). 

Дирекція (директор) самостійно вирішує всі питання діяльності СП, крім 

тих, які відносяться до виключної компетенції зборів учасників. Збори учасників 

можуть винести рішення про передачу частини своїх прав до компетенції 

директора (дирекції). 

Дирекція (директор) підзвітна зборам учасників і організує виконання їх 

рішень. Вона (він) не може приймати рішення, обов’язкові для учасників. Директор 

(члени дирекції) не може бути одночасно головуючим зборів учасників. 

При найнятті (призначенні, обранні) директора СП на посаду з ним укладається 

контракт, у якому визначаються строки найняття, права, обов’язки та 

відповідальність директора перед зборами учасників і колективу СП, умови його 

матеріального забезпечення та звільнення з посади з врахуванням гарантій, 

передбачених контрактом та чинним законодавством. 

9.4. Малі та підприємства малого бізнесу 

Відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності 

його працівників (незалежно від форм власності) воно може бути віднесено до 

категорії малих підприємств. 

До малих підприємств належать новостворені та діючі підприємства з чисельністю 

працюючих: 

• промисловості та будівництві до 200 осіб; 

• інших галузях виробничої сфери до 50 осіб; 

• науці й науковому обслуговуванні до 100 осіб; 

• галузі невиробничої сфери до 25 осіб; 

• роздрібній торгівлі до 15 осіб; 

Вище перераховані критерії (чисельності та видів діяльності) обумовлені 

Законом України „Про підприємства в Україні”. Але не слід плутати малі 

підприємства та підприємства малого бізнесу, критерії яких визначені Законом 

України „Про державну підтримку малого підприємництва”. Відповідно 

йому, до підприємств малого бізнесу відносяться ті, середньорічна чисельність 

яких не перевищує 50 осіб, та обсяг річного валового доходу не перевищує 

500 000 євро. Тобто, підприємство може бути малим, але не бути суб’єктом 

малого підприємництва, і навпаки. Наприклад, будівельна організація, яка


складається зі 120 працюючих є малим підприємством, але по чисельності – не 

суб’єкт малого бізнесу. І магазин, в штаті якого 20 чоловік (але з обмеженням 

валового доходу) – не буде малим підприємством, залишаючись суб’єктом малого 

бізнесу. 

Малі підприємства можуть бути створені: 

• громадянами, членами сім’ї та іншими особами, які разом ведуть трудове 

господарство; 

• юридичними особами; 

• державними органами, уповноваженими управляти державним майном; 

• спільно підприємствами, громадянами та органами, уповноваженими 

управляти державним майном. 

Мале підприємство може бути як новоствореним, так і в результаті виділення 

із складу діючого підприємства за ініціативою колективу структурного 

підрозділу. Для цього треба мати згоду власника майна, а підприємство із якого 

виділилось мале підприємство, виступає засновником цього підприємства. 

Для створення малого підприємства необхідно виконати такі заходи: 

1) визначити цілі і задачі майбутнього підприємства; 

2) визначити форми власності, на якій передбачається створити мале 

підприємство; 

3) вибрати засновника малого підприємства. Якщо воно створюється на 

власності конкретного власника, то необхідно одержати його згоду; 

4) розробити установчі документи; 

5) підготувати і провести загальні збори членів підприємства, на якому приймається 

рішення про створення малого підприємства, а також затвердити установчі 

документи; 

6) зареєструвати мале підприємство у місцевій держадміністрації. Якщо є 

засновник малого підприємства, то укладається засновницьким договір, у якому 

визначаються взаємовідносини між малим підприємством і його засновником, 

передбачають окремі умови його виробничої та фінансової діяльності. 

Якщо для організації діяльності малого підприємства необхідні виробничі 

фонди, то вони можуть: 

1) передаватися підприємствами-засновниками малому підприємству з балансу 

на баланс; 

2) здаватись в оренду іншим підприємствам; 

3) купуватись за рахунок банківського кредиту; 

4) купуватись за наявні гроші у роздрібній та оптовій торгівлі, а також безпосередньо 

у населення. 

Кадровий склад малих підприємств формується із числа працівників 

підприємства-засновника, а також за рахунок залучення робочої сили на основі 

трудових угод (контрактів). 

Форми, системи і розміри оплати праці мале підприємство визначає самостійно. 

Мале підприємство здійснює господарську діяльність на основі виробни- 

319

320 


чого плану, який розробляється його керівництвом, приймається на загальних 

зборах трудового колективу. 

Підприємство самостійно укладає договори з сторонніми підприємствами 

на виробництво, реалізує безпосередньо замовнику або населенню за договірними 

цінами [36, с. 208 – 209]. 

Управління та керівництво 

Засновник здійснює право на управління малим підприємством через створене 

ним правління. 

Правління призначається або обирається загальними зборами колективу, 

підприємства, правомочне на своїх засіданнях приймати рішення з усіх питань 

діяльності підприємства. 

Органи управління державним підприємством 

Державне підприємство – це підприємство, яке засноване на державній 

власності, розташоване та за реєстроване на території України. 

Держава здійснює свої права з управління підприємством безпосередньо 

через уповноважені ним органи. Для управління підприємством призначається 

керівник, який діє на основі статуту та укладеним з ним трудовим договором 

(контрактом) (рис. 9.1). 

Орган, уповноважений управляти 

державним майном 

Філії 

Збори трудового колективу 


Директор Рада трудового колективу 

Апарат управління 

Представництва 

Дочірні 


Рис. 9.1. Принципова схема структури управління державним підприємством 

Трудовий колектив державного або іншого підприємства, в якому частка 

держави у вартості майна становить більш як 50 процентів: 

• розглядає зміни і доповнення до статуту підприємства;


• визначає умови найму керівника; 

• бере участь у вирішенні питання про виділення із складу підприємства 

одного чи кількох структурних підрозділів для створення нового підприємства; 

• разом з власником вирішує питання про вступ і вихід підприємства з 

об’єднання підприємств; 

• приймає рішення про оренду підприємства. 

При частковому викупі майна підприємства трудовий колектив набуває 

права співвласника, а підприємство - статусу спільного. Після повного викупу 

підприємства трудовий колектив набуває прав колективного власника. 

Повноваження трудового колективу реалізуються загальними зборами (конференцією) 

та їх виборчим органом, члени якого обираються таємним голосуванням 

на зборах (конференції) строком на 2 – 3 роки не менш як 2/3 голосів. 

Членів виборного органу не може бути звільнено з роботи з ініціативи адміністрації 

без згоди виборного органу цього колективу. 

Керівник підприємства самостійно вирішує питання діяльності 

підприємства за винятком віднесених статутом до компетенції інших органів 

управління даного підприємства. 

Власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника 

підприємства. 

Керівника державного підприємства може бути звільнено з посади на підставах, 

передбачених у контракті. 

На державному підприємстві укладається колективний договір між адміністрацією 

і трудовим колективом. Договором регулюються: 

• виробничі, трудові і економічні відносини; 

• питання охорони праці; 

• питання соціального розвитку; 

• питання участі працівників у використанні прибутку підприємства. 

Сторони колективного договору не менше двох разів на рік взаємозвітують 

про його виконання на зборах (конференції) трудового колективу. Питання 

господарської діяльності регулюються Статутом, розробленим на основі Закону 

України про підприємства. 

Управління казенним підприємством 

Управління казенним підприємством здійснюється на основі Закону України 

„Про внесення змін до Закону України „Про підприємства в Україні”„ 

від 04.02.98 р. 

Казенне підприємство – це вид державного підприємства, майно якого 

закріплюється за ним на праві оперативного управління. 

Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство тільки 

володіє та користується державним майном. 

Право розпоряджатися майном, що є у державній власності і належить до 

основних фондів підприємства, казенне підприємство може мати тільки з 

дозволу органу уповноваженого управляти державним майном. Ці особливості 

підприємства визначаються у його статуті. 

321

322 


Особливості створення, ліквідації, реорганізації управління та діяльності 

казенного підприємства полягають у наступному: 

1. Державне підприємство, яке не підлягає приватизації, за рішенням уряду 

України може бути перетворене в казенне підприємство. 

2. Рішення про перетворення державного підприємства в казенне не приймається 

за однієї із таких умов: 

• підприємство провадить виробничу або іншу діяльність, яка може здійснюватись 

тільки державним підприємством; 

• головним споживачем продукції підприємства (більш як 50%) є держава; 

• підприємство є суб’єктом природних монополій. Управління казенним 

підприємством здійснюють органи, уповноважені управляти відповідним державним 

майном. 

Органами управління казенними підприємствами є міністерства та інші 

центральні органи виконавчої влади, які мають такі повноваження: 

• затверджують статут казенного підприємства та зміни до нього; 

• здійснюють контроль за додержанням статуту та приймають рішення у 

зв’язку з його порушенням; 

• здійснюють контроль за ефективністю використання майна, що є у державній 

власності і закріплене за казенним підприємством; 

• здійснюють планування і фінансовий контроль за господарською діяльністю 

підприємства, затверджують фінансовий план і план розвитку підприємства; 

• обов’язково укладає з підприємством контракти на поставку продукції 

для державних потреб; 

• визначає порядок використання чистого прибутку підприємства шляхом 

встановлення обов’язкових нормативів розподілу такого прибутку; 

• затверджує умови та фонд оплати праці підприємства з урахуванням умов, 

передбачених галузевою угодою [36, с. 210 – 213]. 

Статут казенного підприємства розробляється на основі Типового статуту, 

затверджуваного урядом України. В ньому повинно встановлюватися: 

• обов’язкова звітність підприємства, перед власником майна; 

• відповідальність керівника за результати господарської діяльності 

підприємства. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями коштами 

та іншим майном, що є в його розпорядженні, крім основних фондів, а 

при недостатності таких коштів та майна відповідальність за його зобов’язаннями 

несе власник. Казенні підприємства мають право вступати до асоціацій, 

консорціумів, концернів та інших об’єднань підприємств лише за погодженням 

з урядом України. 

3. Ліквідація і реорганізація казенного підприємства здійснюється за рішенням 

Кабінету Міністрів України.



1. Суть та ознаки господарського товариства. 

2. Поняття акціонерного, командитного, персонального товариств. 

3. Етапи виникнення господарського товариства. 

4. Які документи необхідні для реєстрації господарського товариства? 

5. Які ви знаєте підстави для відмови в державній реєстрації господарського 

товариства ? 

6. Етапи створення відкритого акціонерного товариства. 

7. Установчі документи господарського товариства. 

8. Які відомості містять установчі документи ? 

9. Які потрібні підстави, щоб визнати недійсними установчі документи ? 

10.Порядок формування статутного фонду. Вклади учасників акціонерного 


11.Які функції статутного фонду ви знаєте ? 

12.Поняття спільного підприємства (СП) та особливості його створення. 

Етапи створення. 

13.Вимоги, які пред’являються до засновників СП. 

14.Особливості Установчого договору та Статуту СП. 

15.Органи управління СП. 

16.Які заходи необхідно виконати, щоб створити мале підприємство? 

17.Державне підприємство та органи управління ним. 

18.Управління казенним підприємством. 

19.Особливості створення, ліквідації, реорганізації та діяльності казенного 

підприємства. 

Тема 10. Відкриті та закриті акціонерні товариства 

10.1. Ознаки, що відрізняють акціонерне товариство від інших видів товариств 

10.2. Загальна характеристика органів управління акціонерними товариствами 

10.3. Загальні збори акціонерів 

10.4. Спостережна рада акціонерного товариства 

10.5. Правління акціонерного товариства 

Рекомендована література: 84, 179, 185, 186, 187 

10.1. Ознаки, що відрізняють акціонерне товариство від інших 

видів товариств 

Акціонерне товариство займає особливе місце серед усіх видів господарських 

товариств. 

323

324 


Відмінність акціонерного товариства від інших видів товариств передусім 

полягає у тому, що його статутний фонд має акціонерну природу – поділений 

на частки рівної номінальної вартості, що мають назву акцій. Проте акція є не 

тільки часткою в статутному фонді, але й цінним папером, що підтверджує 

участь акціонера у товаристві. Акція належить акціонерові на правах власності 

і може обертатись на ринку, даруватись, переходити за спадкуванням та правонаступництвом, 

внаслідок рішення або вироку суду, закладатись тощо. Існування 

акцій спрямоване на забезпечення свободи руху акціонерів, незалежності 

існування товариства від змін у складі акціонерів. 

Саме акціонерне товариство завжди має статус емітента цінних паперів, а 

тому на нього поширює свою дію не лише корпоративне та загальне підприємницьке 

законодавство, але й значне за обсягом законодавство про цінні папери 

та фондовий ринок. Діяльність акціонерних товариств постійно контролюється 

спеціальним органом – Державною комісією з цінних паперів та фондового 

ринку. Крім того, створення, реорганізація та ліквідація акціонерного 

товариства, зміна його статутного фонду, рух акціонерів завжди супроводжуються 

певними операціями з акціями. Тому успішна діяльність товариства та 

реалізація акціонерами своїх прав залежать значною мірою від дій ДКЦПФР 

та професійних учасників фондового ринку – реєстраторів, депозитаріїв, зберігачів, 

торговців цінними паперами, організаторів торгівлі. 

Третя частина акціонерних товариств, що діють сьогодні в Україні, виникла 

у процесах приватизації та корпоратизації і багато з них мають певну державну 

частку у статутному фонді. Створення та діяльність цих акціонерних товариств 

має свої особливості, визначені приватизаційним законодавством України. 

Акціонерному товариству (особливо відкритому) притаманна також так звана 

публічність діяльності, яка полягає у тому, що інформація про створення та 

діяльність товариства у визначеному законодавством обсязі підлягає опублікуванню 

у засобах масової інформації, тобто є відкритою (загальнодоступною). 

Від інших форм господарських товариств акціонерне товариство відрізняється 

і за такою ознакою як стабільність майнової бази (табл. 10.1). Майно акціонерного 

товариства є неподільним, оскільки за діючим законодавством ні сам 

акціонер, ні його кредитори або спадкоємці (правонаступники) не мають права 

вимагати вилучення частки акціонера з майна товариства. Така ознака притаманна 

лише акціонерним товариствам. Акціонерне товариство може викуповувати 

власні акції, але тільки за рахунок сум, що перевищують статутний 

фонд – тобто викуп товариством власних акцій не призводить автоматично до 

зменшення його статутного фонду [84, с. 102 – 105]. 

Акціонерне товариство має більш складну ніж інші товариства систему управління, 

яка складається, як правило, з чотирьох органів – загальних зборів, 

спостережної ради, виконавчого органу (правління) та ревізійної комісії. Розподіл 

управлінських функцій між загальними зборами, спостережною радою 

та правлінням часто викликає конфлікти у сфері корпоративних відносин і створює 

певні підстави для зловживань з боку посадових осіб товариства. Усі пи-


тання діяльності в акціонерному товаристві вирішуються акціонерами не одностайно, 

а простою чи кваліфікованою більшістю голосів. Це також є джерелом 

численних конфліктних ситуацій у сфері корпоративного управління і 

породжує необхідність законодавчого забезпечення захисту прав меншості у 

акціонерних товариствах. 

Взагалі акціонерне товариство є найбільш складною за правовим регулюванням 

формою функціонування господарського товариства, яка істотно 

відрізняється майже за усіма параметрами від інших видів товариств. Акціо- 


Порівняльно-правова характеристика окремих організаційно-правових форм 

господарських товариств 

Ознаки АТ ТОВ ТДВ ПТ КТ 

Категорії 

учасників 

Установчі 

документи 

Процедура 

створення 

Мінімальний 

розмір. 

статутного 

фонду 

Організаціяуправління 

За правовим статусом 

розрізняються власники 

простих та привілейованих 

акцій. 

У ВАТ різним правовим 

статусом наділені 

засновники та рядові 

акціонери. 

Установчий договір і 

статут (після державної 

реєстрації товариства 

діє тільки статут, 

ніякі зміни в установчий 

договір не 

вносяться). 

Складна та коштовна 

(особливо для ВАТ). 

1250 мінімальних за 

робітних плат. 

Органи управління. 

1) загальні збори акціонерів 

(вищий орган); 

2) спостережна рада 

(створюється у випадках, 

передбачених законом); 

3) виконавчий орган 

(правління); 

4) ревізійна комісія 

Держателі привілейованих 

акцій не беруть 

участі в управлінні 

Всі учасники є 

рівними за 

правовим статусом. 

Установчий 

договір і статут. 

Проста. 

Всі учасники 

є рівними 

за правовим 

статусом. 


договір і 

статут. 

Проста. 

100 мінімаль- 100 мініманих 

заробітних льнихзаро- плат. бітних плат. 

Органи управління: 

1) збори учасників 

(вищий 

орган); 

2) виконавчий 

орган (виконавчадирекція 

або директор); 

3) ревізійна 

комісія 

Органи 

управління: 

1) збори учасників(вищий 

орган); 

2) виконавчий 

орган 

(виконавча 

дирекція або 

директор); 

3) ревізійна 

комісія 

Всі учасники є 

рівними за 

правовим статусом. 


договір. 

Проста. 

Не встановлено. 

Органи управліннявідсутні.Управління 

та ведення 

справ від імені 


здійснюється 

самими учасниками 

Існує дві категорії 

учасників: 

учасники з повноювідповідальністю 

і вкладники. 


договір. 

Проста. 

Не встановлено. 

Органи управління 

відсутні. 

Управління та 

ведення справ від 

імені товари-ства 

здійснюєть-ся 

самими учасниками. 

Вкладники не 

беруть участі в 

управлінні товариством 

325

326 

Відповідальність 

учасників 

за 

зобов'язаннямитовариства. 

Рух 

учасників. 

Можливістьвиділеннячасткиучасника 

з майна 


Публічність 


Не несуть особистої 

майнової відповідальності 

за зобов'язаннями 

товариства у разі 

повної оплати своїх 

акцій 

Вільний. Зміни у складі 

акціонерів не потребуютьвідображення 

в установчих документах 

товариства. Рух 

акціонерів відображається 

в спеціальному 

реєстрі акціо- 

нерів. 

У випадках, прямо 

передбачених законодавством 

акціонер 

наділяється правом 

вимагати викупу товариством 

належних йому 

акцій 

Висока 

Не несуть особистоїмайновоївідповідальності 

за 

зобов'язаннями 


у разі повного 

внесення своїх 

вкладів. 

Обмежений. 

Зміни у складі 

акціонерів потребуютьвідображення 

в 

установчих 

документах 


Припускається 

при: 

1) виході учасника 

з товариства; 

2) виключенні 

учасника з товариства; 

3) за вимогою 

спадкоємців 

або правонаступників; 


кредиторів. 

Відсутня 

Кожен учасниквідповідає 

за зобов'язаннями 

товариства в 

однаковому 

для всіх учасниківкратному 

розмірі 

до внеску 

кожного 

учасника. 

Граничний 

розмір відповідальностіучасниківпередбачається 

в 


документах. 


Зміни у 

складі акціонерівпотребуютьвідображення 

в 





при: 

1) виході 

учасника з 


2) виключенніучасника 


3) за вимогоюспадкоємців 

або 

правонаступників; 

4) за 

вимогою 



Продовження таблиці 10.1 

Несуть майновувідповідальність 

за 

боргами товариства 

усім 

своїм майном, 

на яке може 

бути звернено 

стягнення 


Зміни у складі 

акціонерів потребують 

відображення 

в установчих 




при: 






спадкоємців 

або правонаступників; 




Учасники з повноювідповідальністю 

несуть 

майнову відповідальність 

за боргами 


усім своїм майном, 

на яке може 

бути звернено 

стягнення. 

Вкладники після 

повного внесення 

своїх вкладів 

не несуть відповідальності 

за 

зобов'язаннями 


Обмежений. Зміни 

у складі 

акціонерів потребуютьвідображення 

в установчихдокументахтовариства. 


при: 





3)за вимогою 

спадкоємців або 

правонаступників; 



Відсутня


нерне товариство є також і найбільш коштовною за витратами організаційноправовою 

формою, а тому її доцільно використовувати лише для ведення досить 

великого бізнесу. 

Порівняльна характеристика відкритого і закритого акціонерних товариств 

Законодавство багатьох країн розподіляє акціонерні товариства на два види 

(публічні і приватні; відкриті і закриті). Правове положення обох різновидів акціонерних 

товариств істотно відрізняється за багатьма параметрами: кількістю 

учасників, процедурами створення, процедурами випуску акцій тощо. 

Подібний підхід був використаний і вітчизняним законодавцем. У ст. 25 

Закону “Про господарські товариства” передбачена можливість існування двох 

видів акціонерного товариства: 

відкритого, акції якого можуть поширюватися шляхом відкритої 

підписки та купівлі-продажу на біржах; 

закритого, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть 

поширюватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на 

біржі. 

Відкрите і закрите акціонерне товариство різняться між собою за порядком 

створення і правовим статусом, і є фактично двома різними організаційно-правовими 

формами господарського товариства. Тому при створенні акціонерного 

товариства його засновниками обов’язково має бути визначений вид товариства 

– закрите або відкрите. 

Відкритим визнається акціонерне товариство, акції якого можуть вільно 

обертатись серед заздалегідь не визначеного кола осіб. Акції відкритого акціонерного 

товариства можуть пропонуватися засновниками або самим товариством 

до відкритої (публічної) підписки або продажу: шляхом публікації повідомлення 

про підписку на акції в засобах масової інформації, обігу акцій на біржі або в 

позабіржовій торговельно-інформаційній системі. 

Акції закритого акціонерного товариства розміщуються серед заздалегідь 

відомого, обмеженого кола осіб. За загальним правилом вони можуть вільно 

продаватися і купуватися, але не можуть пропонуватися для публічного продажу, 

що виключає можливість їх реалізації шляхом відкритої підписки або 

через системи біржової і позабіржової організованої торгівлі. Ст. 25 Закону “Про 

господарські товариства” забороняє продаж акцій закритих акціонерних товариств 

тільки на фондовій біржі. При формальному тлумаченні цієї норми можна 

прийти до висновку про можливість продажу акцій цих товариств через позабіржові 

торговельно-інформаційні системи. Одночасно зміст інших норм чинного 

законодавства дозволяє тлумачити дану норму як таку, що забороняє будьяке 

публічне розміщення акцій закритих акціонерних товариств, включаючи 

продаж через систему позабіржової організованої торгівлі. 

До внесення змін у ч. 2 ст. 28 Закону “Про господарські товариства” статутом 

закритого акціонерного товариства могли встановлюватися обмеження 

щодо свободи акціонера розпоряджатися своїми акціями. У статути закритих 

акціонерних товариств включалися такі види обмежень права акціонера роз- 

327

328 


поряджатися своїми акціями як: 

1) право товариства або його акціонерів на купівлю акцій цього товариства 

переважно перед третіми особами; 

2) право товариства на обов’язковий викуп акцій у правонаступників акціонерів; 

3) обов’язок акціонера отримати згоду товариства (його вищого органу) або 

всіх акціонерів на продаж своїх акцій; 

4) заборона продажу акцій третім особам; 

5) загальна заборона продажу або застави акцій [84, с. 108]. 

Такі положення установчих документів істотно обмежують право акціонера 

розпоряджатися своїми акціями й у судовому порядку можуть бути визнані 

недійсними. 

У Рекомендаціях ДКЦПФР вказано на неприпустимість встановлення статутами 

товариств та іншими внутрішніми документами будь-яких обмежень 

щодо розпорядження акціонером належними йому акціями, крім обмежень, 

закріплених законодавчо (вважаємо, що це стосується і положень статутів, що 

закріпляють за товариством або акціонерами право переважної купівлі акцій). 

Закрите акціонерне товариство не наділено правом випускати акції на 

пред’явника, оскільки обіг даних акцій і пов’язані з ним персональні зміни в 

складі учасників не можуть бути проконтрольовані. Відкрите акціонерне товариство 

може випускати іменні акції й акції на пред’явника. 

Відкрите акціонерне товариство відрізняється від закритого більш складним 

і тривалим процесом створення, пов’язаним із необхідністю поширення 

акцій шляхом відкритої підписки серед заздалегідь не відомого кола осіб. Процедура 

створення відкритого акціонерного товариства обумовила наявність у 

його складі двох різноманітних за правовим статусом категорій учасників: засновників 

товариства і підписчиків на акції (рядових акціонерів). Засновники 

відкритого акціонерного товариства – це ініціатори його утворення, що залучають 

для реалізації свого проекту тимчасово вільні кошти фізичних і юридичних 

осіб шляхом проведення підписки на акції товариства, що ними організується. 

У закритому акціонерному товаристві всі акції розподіляються серед 

його засновників, які після реєстрації товариства одержують статус акціонерів. 

Відкрите акціонерне товариство зобов’язано публікувати свою річну фінансову 

звітність у порядку, визначеному Законом “Про бухгалтерський облік і фінансову 

звітність в Україні”. Закрите акціонерне товариство звітності не публікує. 

Закрите акціонерне товариство може бути реорганізоване у відкрите шляхом 

реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні 

папери і фондову біржу, і внесенням змін у статут товариства (ч. 2 ст. 25 Закону 

“Про господарські товариства”). 

Вид акціонерного товариства може бути змінений на підставі рішення загальних 

зборів акціонерів про перетворення товариства, прийнятого у встановленому 

законом порядку. Процедура перетворення акціонерних товариств 

урегульована Положенням про порядок реєстрації випуску акцій під час реор-


ганізації товариств, затвердженим рішенням ДКЦПФР від 30.12.1998 р. №221. 

Положенням визначена така послідовність дій по перетворенню акціонерного 

товариства: 

а) прийняття загальними зборами акціонерів рішення про реорганізацію 

шляхом перетворення, умови обміну акцій товариства, що реорганізується, на 

акції товариства, що створюється, рішення про емісію акцій товариства, що 

створюється в результаті перетворення; 

б) оцінка і викуп акцій акціонерів, не згодних із проведенням перетворення; 

в) обмін акцій на письмові зобов’язання про видачу відповідної кількості 

акцій товариства, що створюється в результаті перетворення; 

г) ухвалення рішення установчими зборами товариства, що створюється 

шляхом перетворення, про створення товариства, затвердження статуту товариства, 

обрання органів управління, вирішення інших питань, пов’язаних із 

реорганізацією; 

д) реєстрація в ДКЦПФР випуску акцій товариства, створеного шляхом 

перетворення; 

е) обмін письмових зобов’язань на акції. 

Номінальна вартість і кількість акцій акціонерного товариства, створеного 

шляхом перетворення, повинна дорівнювати номінальній вартості акцій товариства 

на момент ухвалення рішення про реорганізацію. 

У випадку перетворення акціонерного товариства (закритого у відкрите або 

навпаки) обов’язково повинна бути проведена перереєстрація товариства у 

порядку, визначеному ст. 8 Закону “Про підприємництво” і Положенням про 

державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затвердженому 

постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 р. №740. 

На практиці установчі документи акціонерного товариства, що змінює свій 

вид, можуть бути змінені викладенням їх у новій редакції, бо, як роз’яснює 

Вищий арбітражний суд України, здійснення заходів щодо перереєстрації суб’єкта 

підприємництва з приводу зміни ним організаційно-правової форми не тягне 

за собою правових наслідків у вигляді виключення його з Державного реєстру 

України. Пункт 15 Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та 

організацій України закріплює, що у разі перереєстрації суб’єкта господарської 

діяльності, що є правонаступником прав і майнових зобов’язань свого попередника, 

за ним зберігається ідентифікаційний код попередника. Таким чином, 

при перетворенні закритого акціонерного товариства на відкрите й навпаки, 

товариство зберігає свій ідентифікаційний код. 

10.2. Загальна характеристика органів управління акціонерними 

товариствами 

Відповідно до ст. 29 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав і 

бере на себе цивільні обов’язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих 

їм за законом або статутом (положенням). Органи юридичної особи слу- 

329

330 


жать для формування і вираження зовні її волі, здійснення дій правового характеру 

від імені юридичної особи. Органи є невід’ємною частиною юридичної 

особи, між юридичною особою і її органом відсутні правовідносини. Орган 

юридичної особи не може розглядатися як його законний представник. Дія 

органу завжди визнається дією самої юридичної особи. Знаходити цивільноправові 

відносини представництва у відносинах юридичної особи і її органу – це 

дорівнює визнанню, що юридична особа вступила у відносини сама із собою. 

Закон “Про господарські товариства” передбачає обов’язкове створення в 

акціонерному товаристві (як і в інших статутних товариствах) певної системи 

органів управління. Органами управління акціонерного товариства виступають: 

загальні збори акціонерів – вищий орган товариства; 

рада товариства (спостережна рада) – орган, що представляє 

інтереси акціонерів у перервах між проведенням загальних зборів і 

контролює діяльність виконавчого органу; 

виконавчий орган – правління або інший орган, передбачений 

статутом – керує поточною діяльністю товариства, представляє 

товариство у відносинах із третіми особами; 

ревізійна комісія – орган, що контролює фінансово-господарську 

діяльність виконавчого органу (фактично не може бути віднесена до 

органів управління, оскільки не наділена ніякими владними 

повноваженнями). 

Залежно від потреб акціонерного товариства й від кількості акціонерів в 

акціонерному товаристві може існувати чотири моделі управління. Відмінність 

моделей полягає в: 

а) наявності або відсутності спостережної ради; 

б) різних формах існування виконавчого органу (колегіальної чи одноособової). 

Порядок формування і діяльність органів управління акціонерного товариства 

регулюється ст. 23, 41 – 49 Закону “Про господарські товариства”, а також 

статутом та іншими внутрішніми актами товариства (Регламентом загальних 

зборів акціонерів, Положенням про спостережну раду товариства, Положенням 

про правління, Положенням про ревізійну комісію товариства, 

Положенням про посадових осіб тощо). Суттєве значення для організації роботи 

органів акціонерного товариства мають Рекомендації з найкращої практики 

корпоративного управління для акціонерних товариств України, погоджені 

ДКЦПФР (протокол засідання Комісії від 2 червня 2002 р. № 8). 

Вищий орган акціонерного товариства не є виборним, його склад визначається 

безпосередньо участю в товаристві. До складу вищого органу входять 

всі акціонери товариства, незалежно від кількості належних їм акцій. Основне 

призначення вищого органу полягає у формуванні волі товариства, рішенні 

основних питань його діяльності. Закон “Про господарські товариства” докладно 

фіксує повноваження загальних зборів (ст. 41). До питань їх компетенції


віднесені усі найважливіші питання діяльності товариства. Компетенція вищого 

органу повинна визначатися також в установчих документах товариства. 

Оскільки вищий орган акціонерного товариства не є постійно діючим, 

функції представництва інтересів акціонерів та контролю за діяльністю товариства 

виконує спеціальний представницький орган – спостережна рада (рада 

товариства), що формується вищим органом виключно з числа акціонерів товариства. 

Компетенція спостережної ради визначається загальними зборами. 

Виконавчий орган товариства формується вищим органом. До складу виконавчого 

органу можуть входити особи, що не є учасниками товариства. Завданнями 

виконавчого органу є реалізація рішень вищого органу і керівництво 

поточною діяльністю товариства. Виконавчий орган представляє товариство у 

відносинах із третіми особами, укладає угоди, здійснює інші дії правового характеру 

від імені товариства. Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності 

товариства, за винятком віднесених до компетенції вищих органів (ст. 47 Закону 

“Про господарські товариства”). Законодавець не перераховує докладно 

всі питання, що віднесені до компетенції виконавчого органу товариства – він 

тільки встановлює правило, що виконавчому органу можна приймати будьякі 

рішення (нормативного й оперативно-управлінського характеру) за винятком 

тих, правом прийняття яких володіє вищий орган. 

Контролюючий орган (ревізійна комісія) формується з числа учасників товариства 

його вищим органом. Ревізійна комісія здійснює контроль за фінансово-господарською 

діяльністю виконавчого органу акціонерного товариства. 

Проводить періодичні перевірки цієї діяльності, а також дає висновок по річних 

звітах і балансах. Оскільки ревізійна комісія не виражає волю акціонерного 

товариства і не наділена правом вчинення дій від його імені, вона по суті не 

може бути віднесена до органів управління товариства. Ревізійна комісія може 

бути названа спеціальним (допоміжним) органом вищого органу товариства, 

що допомагає учасникам здійснювати ефективний контроль над фінансами і 

майном товариства, приймати обґрунтовані рішення в даній галузі. 

Установчими документами господарського товариства можуть бути змінені 

найменування і компетенція його органів, визначені Законом “Про господарські 

товариства”. 

Практика функціонування господарських товариств показує, що найчастіше 

змінюється найменування виконавчих органів товариства. Так, відповідно 

до Закону “Про господарські товариства” виконавчий орган АТ називається 

правлінням. На практиці даний орган досить часто носить інше найменування: 

дирекція, генеральна дирекція, рада директорів, рада менеджерів та ін. Голова 

правління часто іменується президентом. Відхилення від положень Закону 

з питання щодо найменування органу управління господарського товариства 

є небажаним (особливо, якщо використовується рідковживані, екзотичні 

найменування, не характерні для вітчизняного правового середовища), оскільки 

в спілкуванні з третіми особами завжди буде виникати питання про повноваження 

такого органу, статус прийнятих ним рішень, юридичну чинність 

підписаних документів. 

331

332 


За рішенням вищого органу частина його функцій може бути передана виконавчому 

органу, а також спостережній раді. Проте в Законі “Про господарські 

товариства” закріплено низку повноважень, що віднесені до виключної компетенції 

вищого органу (ці повноваження не можуть бути передані іншим органам 

товариства): внесення змін у статут, затвердження річних результатів діяльності 

товариства, звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку 

і покриття збитків, створення, реорганізації і ліквідації дочірніх 

підприємств, філій і представництв, ухвалення рішення про припинення діяльності 

товариства і деякі інші. Поняття виключної компетенції вищого органу 

товариства служить для захисту інтересів його акціонерів, що під тиском виконавчого 

органу можуть узагалі бути усунуті від управління товариством. Крім 

того, питання, що прямо або побічно зачіпають майнові інтереси акціонерів, 

не повинні вирішуватися виконавчим органом. 

Відносини між виконавчим органом акціонерного товариства і самим товариством 

– це відносини внутрішні, корпоративні, а не цивільно-правові, до 

них не можуть у повному обсязі застосовуватися норми глави 4 ЦК України, 

що регулюють відносини представництва. Вихід виконавчого органу товариства 

при укладенні угоди за межі своєї компетенції, встановленої установчими 

документами, не повинен мати правових наслідків для третіх осіб, учасників 

цивільно-правових відносин з даним товариством. У роз’ясненні Пленуму 

Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики вирішення 

спорів, пов’язаних із визнанням угод недійсними” від 12.03.1999 р. №02-5/111 

відзначається, що підписання органом юридичної особи угоди без відповідних 

повноважень, а також із порушенням наданих йому повноважень може відповідно 

до ст. 48 ЦК України бути основою для визнання укладеної угоди недійсною, 

як такої, що не відповідає вимогам закону. У той самий час Пленум 

пояснює, що передбачені установчими документами обмеження повноважень 

органу юридичної особи з укладення угод у порівнянні з зазначеними в законі 

не повинні впливати на відносини підприємства з іншими особами. Винятком 

є випадки, коли сторона знала або повинна була знати про існуючі обмеження. 

Лише дев’ять статей Закону “Про господарські товариства” регулюють порядок 

формування та діяльність органів управління акціонерного товариства. 

Тому повноваження органів управління мають бути докладно викладені в статуті 

товариства і спеціальних . положеннях про органи управління товариства 

(Положенні про спостережну раду, Положенні про правління тощо). При цьому 

повноваження одного органу мають відповідати повноваженням іншого. 

Система корпоративного управління в акціонерному товаристві має забезпечувати 

стратегічне керівництво товариством та ефективний нагляд за діяльністю 

правління з боку спостережної ради, а також відповідальність самої ради 

перед акціонерами. Основними принципами побудови системи органів управління 

акціонерного товариства є: 

1) розмежування компетенції між його органами управління; 

2) централізація функцій управління і контролю за діяльністю товариства –


забезпечення ефективного контролю за діяльністю правління з боку спостережної 

ради і підзвітність самої спостережної ради загальним зборам акціонерів; 

3) колегіальна побудова більшості органів управління акціонерного товариства 

призводить до необхідності використання в управлінні методу “підпорядкування 

меншості більшості”; одночасно з цим застосовуються важелі управління, 

спрямовані на захист інтересів меншості [84, с. 177 – 181]. 

10.3. Загальні збори акціонерів 

Загальні збори акціонерів є вищим органом управління акціонерного товариства. 

Порядок скликання, кворум, компетенція, процедура проведення загальних 

зборів визначаються відповідно до Закону “Про господарські товариства”, 

статуту товариства та його внутрішніх нормативних актів. У більшості 

товариств на перших загальних зборах приймається Регламент загальних зборів 

акціонерів, у якому докладно визначаються вищезгадані питання. 

Компетенція загальних зборів. До компетенції загальних зборів належить 

(ст. 41 Закону “Про господарські товариства”): 

а) визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства і затвердження 

його планів та звітів про їх виконання; 

б) внесення змін до статуту товариства; 

в) обрання та відкликання членів ради акціонерного товариства (спостережної 

ради); 

г) обрання та відкликання членів виконавчого органу та ревізійної комісії; 

д) затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства, 

включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної 

комісії, порядку розподілу прибутку, строку та порядку виплати частки 

прибутку (дивідендів), визначення порядку покриття збитків; 

е) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, 

затвердження їх статутів та положень; 

є) винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових 

осіб органів управління товариства; 

ж) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, 

визначення організаційної структури товариства; 

з) вирішення питання про придбання акціонерним товариством акцій, що 

випускаються ним; 

й) визначення умов оплати праці посадових осіб акціонерного товариства, 

його дочірніх підприємств, філій та представництв; 

і) затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану 

в статуті товариства; 

ї) прийняття рішення про припинення діяльності товариства, призначення 

ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу. 

333

334 


Перелік питань, віднесених ст. 41 Закону “Про господарські товариства” до 

компетенції загальних зборів товариства, не є вичерпним. Загальні збори акціонерів 

є вищим органом управління товариством і мають право розглядати (у 

разі включення до порядку денного) будь-які питання діяльності товариства. 

Питання, не включені до порядку денного, не можуть розглядатися загальними 

зборами акціонерів. Загальні збори акціонерів не наділені також правом 

змінювати або доповнювати порядок денний безпосередньо в ході зборів (дане 

положення спрямовано на захист прав акціонерів, що не є присутніми на загальних 

зборах). 

Компетенція загальних зборів акціонерів може бути змінена шляхом делегування 

окремих повноважень зборів іншим органам товариства – спостережній 

раді або правлінню. Делегування повноважень завжди має тимчасовий 

характер і завжди може бути скасоване за рішенням загальних зборів акціонерів. 

Законом визначені питання виключної компетенції загальних зборів, що 

не можуть бути делеговані. До таких питань законодавством віднесене: 

а) внесення змін у статут товариства; 

б) затвердження річних результатів діяльності товариства, включаючи його 

дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку 

розподілу прибутку, визначення порядку покриття збитків; 

в) створення, реорганізація і ліквідація дочірніх підприємств, філій, представництв, 

затвердження їхніх статутів і положень; 

г) ухвалення рішення про припинення діяльності товариства; призначення 

ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу. 

При делегуванні повноважень загальні збори акціонерів повинні враховувати 

характер і змістове навантаження переданих повноважень. Повноваження, 

пов’язані з контролем за діяльністю правління, не можуть передаватися 

правлінню; правління не може приймати рішення, обов’язкові для акціонерів 

або такі, що впливають на їх майнові й інші права. Спостережній раді часто 

передаються такі функції: обрання і відкликання членів правління; затвердження 

нормативних актів товариства; визначення організаційної структури 

товариства; затвердження договорів, сума яких перевищує визначену статутом. 

Рішення, прийняті загальними зборами акціонерів, мають вищу юридичну 

силу у порівнянні з рішеннями, прийнятими іншими органами управління. У 

статуті товариства доцільно зазначити, що прийняття зборами учасників рішення 

щодо питання, віднесеного до компетенції іншого органу, скасовує або 

змінює рішення з аналогічного питання, прийняте даним органом. Водночас 

збори учасників не повинні виконувати функції, покладені статутом на виконавчий 

орган і ревізійну комісію, або без належних підстав втручатися в оперативну 

діяльність виконавчого органу. 

Загальні збори акціонерів мають право затверджувати внутрішні нормативні 

акти товариства, що поряд із статутом мають важливе значення для правового 

забезпечення діяльності товариства.


В акціонерному товаристві можуть бути прийняті такі нормативні акти: 

Регламент загальних зборів акціонерів; 

Положення про спостережну раду акціонерного товариства; 

Положення про правління акціонерного товариства; 

Положення про ревізійну комісію акціонерного товариства; 

Положення про порядок збільшення (зменшення) статутного 

фонду акціонерного товариства; 

Положення про порядок створення, реорганізації і ліквідації 

дочірніх підприємств акціонерного товариства; 

Положення про порядок створення, реорганізації і ліквідації філій 

і представництв акціонерного товариства; 

Положення про розподіл і використання прибутку акціонерного 


Положення про порядок нарахування і виплати дивідендів в 

акціонерному товаристві; 

Положення про фонди акціонерного товариства; 

Положення про порядок ознайомлення акціонерів з інформацією; 

Положення про порядок оформлення і реєстрації довіреностей 

акціонерів; 

Положення про посадових осіб акціонерного товариства тощо [84, 

с. 183 – 184]. 

Підготовка до проведення загальних зборів. Сповіщення акціонерів. 

Формування порядку денного. 

Загальні збори скликаються за рішенням правління, узгодженим зі спостережною 

радою товариства. Рішення про скликання чергових загальних зборів 

акціонерів рекомендується приймати не пізніше двох місяців до запланованої 

дати їх проведення. Під час засідання, присвяченого організації скликання загальних 

зборів, правління визначає дату, час, місце проведення загальних 

зборів, визначає порядок денний, призначає особу або комітет, відповідальний 

за підготовку загальних зборів (організаційний комітет), а також членів 

мандатної, лічильної і, за необхідності, редакційної комісії. Ці комісії є допоміжними 

органами правління, що утворюються для виконання спеціальних 

функцій щодо забезпечення діяльності загальних зборів. Основною функцією 

мандатної комісії є реєстрація акціонерів та їх представників, що прибули на 

збори, перевірка їх повноважень і визначення наявності або відсутності кворуму. 

Основною функцією лічильної комісії є підрахунок голосів на загальних 

зборах. Редакційна комісія створюється для підготування текстів нормативних 

актів і проектів рішень, що підлягають затвердженню загальними зборами. До 

складу комісії можуть входити члени правління, інші працівники товариства, 

а також особи, що не знаходяться в трудових відносинах із товариством (звичайно 

це спеціалісти, що залучаються на договірних засадах). Персональний 

335

336 


склад комісій погоджується зі спостережною радою, якщо інше не передбачено 

Регламентом загальних зборів акціонерів. 

При визначенні порядку денного необхідно точно формулювати кожне питання, 

запропоноване на розгляд загальних зборів акціонерів. Формулювання 

питань, включених до порядку денного загальних зборів акціонерів, повинне 

давати акціонерам змогу передбачити можливі рішення зборів із кожного питання. 

До переліку питань, що містяться в порядку денному, не можуть включатися 

пункти з найменуванням “Різне”, “Організаційні питання”, “Інші питання” 

або їх еквіваленти, оскільки це порушує права акціонера на попереднє 

ознайомлення з усією інформацією і документами, необхідними для прийняття 

рішень на загальних зборах (роз’яснення Державної комісії з цінних паперів 

і фондового ринку від 10.11.1999 р. № 24 “Про порядок застосування статей 41 

і 43 Закону України “Про господарські товариства”). 

Правлінням визначається місце проведення загальних зборів акціонерів. 

Загальні збори акціонерів проводяться на території України, як правило, за 

місцезнаходженням акціонерного товариства, за винятком випадків, коли на 

день проведення загальних зборів 100 відсотками акцій товариства володіють 

іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні 

організації (ч. 1. ст. 43 Закону “Про господарські товариства”). Місце 

проведення зборів повинно бути максимально доступним для більшості акціонерів. 

Правлінням також визначається дата, на яку складається перелік акціонерів 

для розсилання їм персональних повідомлень про скликання загальних зборів. 

Правлінням затверджується кошторис витрат на проведення загальних 

зборів. До кошторису звичайно включаються такі пункти; 

а) вартість розсилання кореспонденції; 

б) вартість публікації про скликання загальних зборів; 

в) вартість оренди помешкання, транспортних засобів і оргтехніки для проведення 

зборів; 

г) вартість виготовлення карток (мандатів), бюлетенів для голосування, матеріалів, 

що будуть надаватися акціонерам для ознайомлення; 

д) оплата праці членів організаційного комітету, мандатної, лічильної, редакційної 

та інших комісій та інші пункти витрат. 

Після затвердження порядку денного мають бути підготовлені всі пов’язані 

з порядком денним документи, для того щоб акціонери дістали можливість 

ознайомитися з ними до скликання загальних зборів. До таких документів можуть 

бути віднесені: проекти рішень загальних зборів, проекти нормативних 

актів, що висуваються на затвердження загальних зборів, відомості про кандидатів 

у члени органів управління товариством, довідкові та інші матеріали. 

Для участі у загальних зборах має бути підготовлений перелік акціонерів. 

Такий список готується при бездокументальній формі випуску акцій депозитарієм 

цінних паперів. При документальній формі випуску акцій перелік акціонерів 

готується реєстратором.


Правління на підставі отриманої від реєстратора або депозитарію інформації 

затверджує перелік акціонерів. Такий перелік необхідний для розсилання 

персональних повідомлень акціонерам про проведення загальних зборів. У 

переліку вказуються прізвище, ім’я, по батькові (найменування) акціонера та 

його місце проживання (юридична адреса). 

На підставі даних, що містяться в переліку акціонерів, правління вживає 

заходів щодо виготовлення необхідної кількості документів і бланків: повідомлень 

про скликання загальних зборів, бюлетенів і карток для голосування. 

Не пізніше як за 45 днів до дати проведення зборів правління публікує повідомлення 

про дату, місце і час проведення загальних зборів акціонерів, а також 

про порядок денний (ст. 43 Закону “Про господарські товариства”). 

Крім названих у даній статті відомостей, у повідомленні рекомендується 

вказувати: 

• найменування органу, що скликає збори (правління, спостережна рада 

або акціонери, що володіють більш як 10 % голосів); 

• місце, де можна ознайомитися з документами, що стосуються порядку 

денного; 

• телефон, за яким можна одержати додаткові відомості; 

• перелік документів, які необхідно мати акціонерам або їх представникам 

для реєстрації як учасників зборів; 

• місце і час реєстрації учасників зборів і видачі їм бюлетенів. Повідомлення 

публікується в друкованому органі за місцезнаходженням товариства, а також 

в одному з офіційних друкованих видань Верховної Ради (“Голос України”), 

Кабінету Міністрів України (“Урядовий кур’єр”) або Державної комісії з 

цінних паперів і фондового ринку (“Українська інвестиційна газета”, “Цінні 

папери України”). Повторне повідомлення не є обов’язковим і може публікуватися 

за рішенням правління (організаційного комітету) у будь-якому друкованому 

органі (не обов’язково офіційному). Крім публічного повідомлення про 

скликання загальних зборів акціонерів, кожен акціонер – власник іменних 

акцій – має персонально сповіщатися про скликання загальних зборів способом, 

визначеним у статуті – рекомендованим листом, кур’єром тощо. Повідомлення 

вважається надісланим своєчасно, якщо воно передано безпосередньо 

акціонеру або здано для відправлення до поштової організації не пізніше, ніж 

за 45 днів до зборів. Дата передачі повідомлення визначається за штемпелем 

поштового відділення відправника. 

Крім обов’язкового надання інформації та матеріалів стосовно загальних 

зборів згідно з вимогами чинного законодавства, таку інформацію та матеріали 

товариствам доцільно також розміщувати в мережі Інтернет, зазначаючи 

адресу в мережі Інтернет у повідомленні про проведення загальних зборів. 

Якщо порядок денний включає питання, що є підставою для акціонерів, які 

на загальних зборах не голосували “за” під час прийняття певного рішення або 

які голосували “проти” (залежно від того, що саме передбачено статутом това- 

337

338 


риства), вимагати викупу товариством належних їм акцій, відомості про це 

питання та таке право слід включати до повідомлення про проведення загальних 

зборів. 

Не пізніше як за 30 днів до дати проведення зборів кожен акціонер може 

запропонувати включити додаткові питання (частини питань) до порядку денного. 

Пропозиція вважається поданою своєчасно, якщо вона в зазначений 

строк передана безпосередньо правлінню, організаційному комітету або здана 

поштовій організації. Внесення змін до порядку денного з ініціативи органів 

управління акціонерного товариства, державних органів (крім як за рішенням 

суду), юридичних та фізичних осіб, що не є акціонерами товариства, не припускається. 

Пропозиції акціонерів щодо порядку денного можуть стосуватися 

тільки доповнення його тим або іншим питанням (частиною питання). Акціонерами 

не можуть пропонуватися зміна формулювання питання або виключення 

питання з порядку денного. 

Усі пропозиції, що своєчасно надійшли, розглядаються правлінням, яке 

підтверджує остаточний варіант порядку денного. Правління наділене правом 

відхиляти пропозиції акціонерів щодо порядку денного, за винятком пропозицій, 

поданих акціонерами, що володіють на день подачі пропозиції в сукупності 

більш як 10 % голосів. 

Остаточний варіант порядку денного доводиться до відома акціонерів установленим 

статутом способом не пізніше ніж за 10 днів до початку роботи зборів 

(таке повідомлення не є обов’язковим, якщо порядок денний не був змінений). 

Акціонерам у період від дати публікації про скликання загальних зборів до 

дати його проведення має бути надана можливість ознайомитися з документами, 

пов’язаними з порядком денним загальних зборів. Для цього правління 

(організаційний комітет) мусить виділити приміщення, у якому акціонери зможуть 

ознайомитись з інформацією, виділити осіб для його обслуговування, 

сформувати пакет документів, що повинні надаватися акціонерам виготовити 

необхідну кількість копій пакетів документів, щоб акціонери могли вільно і 

без зайвої затримки в нормальних умовах вивчити інформацію, що їх цікавить. 

Порядок, терміни та умови надання матеріалів, пов’язаних з порядком денним 

(наприклад, можливість їх одержання поштою за запитом акціонера), доцільно 

закріплювати у статуті або внутрішньому положенні товариства, що 

приймається загальними зборами акціонерів. 

Строк до дня проведення загальних зборів, за який усі матеріали, пов’язані 

з порядком денним, мають бути готовими для ознайомлення з ними акціонерів, 

повинен бути досить великим, щоб в акціонерів було достатньо часу до загальних 

зборів для аналізу матеріалів, отримання консультацій та, при необхідності, 

висунення пропозицій до порядку денного (рекомендується не менше ніж 30 

днів до дати проведення зборів). 

Матеріали, що стосуються питань порядку денного, включених за пропозиціями 

акціонерів, повинні бути готовими для ознайомлення з ними акціонерів 

не пізніше ніж за 10 днів до дати проведення зборів.


Документами, пов’язаними з проведенням загальних зборів, можуть бути 

будь-які документи, що можуть допомогти акціонеру; усвідомити сутність питань, 

які розглядатимуться зборами, і наслідки прийняття рішень за даними 

питаннями. 

Такими документами можуть бути: 

• при виборах в органи правління акціонерного товариства – інформація 

про кандидатів; 

• при затвердженні річної фінансової звітності – документи, що складають 

річну фінансову звітність, висновки ревізійної комісії, аудитора (аудиторської 

фірми); рекомендації спостережної ради; 

• при затвердженні проектів внутрішніх нормативних актів товариства – 

проекти даних нормативних актів; рекомендації спостережної ради; 

• при затвердженні угод, укладених головою правління, – копія договору, 

висновок ревізійної комісії, рекомендації спостереженої ради; 

• при ухваленні рішення про реорганізацію – проекти угод про реорганізацію, 

установчих документів юридичних осіб – правонаступників, техніко-економічне 

обґрунтування, рекомендації спостережної ради і т.д. 

Оскільки чинне законодавство передбачає право правління та реєстратора 

товариства посвідчувати довіреності акціонерів на участь у загальних зборах, 

правлінням мають бути підготовлені різні форми довіреностей, з різними строками 

дії, а також форма довіреності на найближчі збори з уже відомим порядком 

денним, яка дозволяє акціонеру не лише призначити представника, але й 

зобов’язати представника певним чином віддавати голоси акціонера щодо кожного 

питання порядку денного. 

Реєстрація акціонерів для участі в загальних зборах 

У загальних зборах мають право брати участь усі акціонери (їх представники) 

незалежно від кількості, типу або категорії акцій, якими вони володіють. 

Брати участь у загальних зборах можуть члени виконавчого органу, що не є 

акціонерами товариства. 

Акціонери – власники арештованих акцій – також мають право на участь 

та голосування у загальних зборах до вирішення справи у судовому порядку 

щодо позбавлення акціонера права власності на акції, оскільки такі дії власника 

не є діями щодо відчуження акцій та не призводять до переходу прав власності 

на акції до іншої особи. 

Акціонери можуть брати участь у роботі товариства особисто або через своїх 

представників. У якості представника може призначатися інший акціонер товариства 

або третя особа. 

Положенням про порядок оформлення і реєстрації довіреностей акціонерів 

відкритого акціонерного товариства, рекомендованим для застосування розпорядженням 

Фонду державного майна України від 5.05.1996 р. №71-р, передбачається, 

що для участі в загальних зборах акціонерів доручення може бути 

видане акціонером на спостережну раду товариства. Дана норма суперечить 

339

340 


положенням ЦК України, оскільки спостережна рада не має статусу юридичної 

особи і не може виступати стороною в цивільно-правовому договорі. Довіреність 

може бути видана будь-якому з членів спостережної ради, але не самій 

раді як органу акціонерного товариства. Не виключена видача довіреності на 

ім’я членів виконавчого органу (якщо це не заборонено статутом). 

Правовим питанням видачі акціонерами довіреностей присвячене роз’яснення 

ДКЦПФР “Щодо передачі акціонером повноважень, які виникають з 

прав власності на акції” від 31.05.2001 р. № 8. 

Довіреність може стосуватися як усіх належних акціонеру акцій, так і будьякої 

їх частини. 

Відповідно до вимог статті 66 ЦК України довіреності акціонерів – юридичних 

осіб на вчинення дій щодо акціонерного товариства мають бути підписаними 

керівником або іншою особою, уповноваженою на це статутом акціонера 

– юридичної особи з прикладенням її печатки. 

Відповідно до вимог статті 65 ЦК України довіреності акціонерів – фізичних 

осіб – на вчинення дій щодо акціонерного товариства повинні бути нотаріально 

посвідченими або такими, що прирівнюються до нотаріально посвідчених. 

Єдиним винятком із зазначеного правила є передбачена у ст. 41 Закону України 

“Про господарські товариства” можливість посвідчення реєстратором 

або правлінням акціонерного товариства довіреностей на право участі та голосування 

на загальних зборах акціонерів. Ніяких інших повноважень такі довіреності 

передбачати не можуть. 

Довіреність на право участі та голосування на загальних зборах акціонерів 

може бути посвідчена реєстратором, якщо він веде систему реєстру відповідного 

акціонерного товариства. 


може бути посвідчена правлінням тільки того акціонерного товариства, збори 

якого скликаються. 

Реєстратор та правління акціонерного товариства повинні видати наказ (ухвалити 

рішення) про призначення особи (осіб), уповноважених від їх імені 

посвідчувати довіреності на право участі та голосування на загальних зборах 

акціонерів. 

Процедура посвідчення правлінням та реєстратором довіреностей на право 

участі та голосування на загальних зборах акціонерів здійснюється відповідно 

до пп. 2, 3, 5 – 14 (у частині правил посвідчення доручень) та пп. 26–33 постанови 

Кабінету Міністрів України “Про порядок посвідчення заповітів і доручень, 

прирівнюваних до нотаріально посвідчених” від 15.06.94 р. №419. 

Реєстратор та правління акціонерного товариства можуть видати наказ (ухвалити 

рішення) про порядок посвідчення ними довіреностей на право участі 

та голосування на загальних зборах акціонерів. Цей порядок може конкретизувати 

вищезазначені правові норми, але не може їм суперечити. 


може містити завдання на голосування, тобто перелік питань порядку денного 

загальних зборів акціонерів, що скликаються, з вказівками, за які (проти яких)


рішення потрібно проголосувати. Під час голосування на загальних зборах акціонерів 

представник повинен голосувати саме так, як це передбачено завданням 

на голосування. 

Якщо довіреність не містить завдання на голосування, представник вирішує 

всі питання щодо голосування на загальних зборах акціонерів на свій розсуд. 

Довіреності, видані акціонерами за кордоном з участю іноземних властей, 

приймаються за умови їх легалізації у порядку, встановленому чинним законодавством 

та міжнародними договорами України. 

Видача довіреності не виключає участі особи, що її видала, у загальних зборах 

акціонерів замість представника. Акціонер має право у будь-який час 

відкликати чи замінити свого представника на загальних зборах акціонерів. 

Неповнолітні акціонери можуть брати участь у загальних зборах особисто 

або через своїх законних представників. Особливості участі неповнолітніх у 

роботі загальних зборів висвітлені в роз’ясненні Державної комісії з цінних 

паперів і фондового ринку “Про участь неповнолітніх у загальних зборах акціонерів 

акціонерного товариства” від 10.11.1999 р. №23. 

За неповнолітніх, що не досягли п’ятнадцяти років, участь у загальних зборах 

акціонерів від їх імені беруть особи, що відповідно до чинного законодавства 

представляють неповнолітніх (батьки, усиновителі, опікуни). Зазначені 

особи можуть від імені неповнолітніх видати довіреності для участі в зборах 

іншій особі. 

Неповнолітні віком від 15 до 18 років можуть особисто брати” участь у роботі 

загальних зборів акціонерів: 

а) із моменту вступу в шлюб; 

б) за наявності письмової згоди (у формі заяви про згоду на участь неповнолітніх 

у загальних зборах акціонерів) батьків, усиновителів, піклувальників. 

Неповнолітні віком від 15 до 18 років можуть видати довіреність іншій особі 

на участь у загальних зборах акціонерів за згодою своїх батьків, усиновителів 

або попечителів. 

Дійсність підпису батьків, усиновителів, піклувальників на заяві про згоду 

на участь неповнолітнього в загальних зборах акціонерів повинна бути засвідчена 

нотаріально або підприємством, установою, організацією, у якій ці особи 

працюють, учаться, житлово-експлуатаційною організацією за місцем їх проживання. 

Представники неповнолітніх можуть особисто подавати заяви про 

згоду на участь неповнолітнього в зборах. У такому випадку посвідчення заяв 

не потрібно (вони складаються в присутності особи, уповноваженої реєструвати 

учасників зборів, після перевірки документів, що засвідчують особистість 

представника неповнолітнього). 

Перед початком зборів реєстратор (у випадку укладення з ним відповідного 

договору) або мандатна комісія проводять реєстрацію акціонерів (їх представників), 

що прибули для участі в зборах, із зазначенням кількості голосів, що 

має кожний учасник зборів. Акціонери повинні надати документи, що підтверджують 

їх право на участь у загальних зборах (сертифікат акцій, виписка з ра- 

341

342 


хунка в цінних паперах), а також документи, що засвідчують їх особистість. 

Одночасно перевіряються повноваження представників акціонерів (наявність 

належним чином оформленого доручення, документи, що засвідчують особу 

представника). Право на участь у загальних зборах акціонерів мають особи, 

які є згідно з реєстром, складеним на дату проведення зборів, акціонерами на 

момент проведення загальних зборів. Реєстр акціонерів надається реєстроутримувачем 

(при документальній формі випуску акцій товариства) або депозитарієм 

(при бездокументальній). Якщо товариство саме веде реєстр акціонерів, 

то реєстр повинен бути наданий правлінням товариства. Власники акцій, дані 

про яких не внесені до реєстру акціонерів, не допускаються до участі в загальних 

зборах акціонерів. 

Кожному акціонерові (його представнику) під час реєстрації видається картка 

із зазначенням належної йому кількості голосів. 

Акціонери, що володіють у сукупності більш як 10 % голосів і/або ДКЦПФР, 

можуть призначати своїх представників для контролю за здійсненням реєстрації 

акціонерів, про що вони зобов’язані письмово повідомити правління товариства 

до початку реєстрації. Представники Державної комісії призначаються 

і діють відповідно до Положення про проведення контролю за реєстрацією акціонерів 

для участі в загальних зборах акціонерних товариств, затверджених 

рішенням ДКЦПФР від 23.12.1998 р. № 199. 

Результатом роботи реєстратора або мандатної комісії є протокол про 

наявність (відсутність) кворуму, який оголошується головою мандатної комісії 

або передається для оголошення іншій особі, що відкриває збори. Збори вважаються 

повноважними, якщо на них присутні акціонери, що мають більш як 

60 % голосів. Якщо кворуму немає, то загальні збори не проводяться і призначається 

нова дата їх проведення. Якщо кворум є, уповноважена особа відкриває 

збори. Кворум визначається на момент початку зборів, а не при голосуванні 

з кожного питання. Якщо особи, зареєстровані як учасники зборів, не 

беруть участі в розгляді окремих питань, то це не має впливу на правомочність 

рішень загальних зборів з даних питань. Щоб уникнути різночитань з цього 

питання, дане положення повинно бути закріплено статутом або Регламентом 

загальних зборів акціонерів. 

Організація роботи загальних зборів. Голосування 

Робочими органами загальних зборів акціонерів є: голова зборів, секретар, 

лічильна, протокольна, редакційна комісії. Створення комісій не є обов’язковим. 

Голова зборів керує роботою загальних зборів акціонерів, оголошує питання 

порядку денного і надає слово виступаючим, проводить голосування з питань 

порядку денного і повідомляє результати голосування. 

Секретар зборів веде їх протокол. У протоколі детально відбиваються всі 

обговорені питання, результати голосування, прийняті рішення. Достовірність 

даних, внесених до Протоколу, завіряється підписами голови і секретаря зборів.


Голова і секретар зборів відповідають за достовірність відомостей, внесених 

до протоколу. 

Протокол зборів і додатки до нього (бюлетені, за допомогою яких проводилося 

голосування, протоколи мандатної і лічильної комісій та ін.) повинні бути 

остаточно оформлені в строк не більше трьох робочих днів із моменту проведення 

зборів. 

Протоколи і всі додатки до них зберігаються правлінням товариства протягом 

усього строку діяльності товариства. Секретар правління несе особисту 

відповідальність за збереження протоколів зборів. 

Копії протоколу загальних зборів (виписки з нього) повинні надаватися в 

будь-який час за вимогою будь-якого акціонера товариства. 

Рішення загальних зборів є обов’язковими для всіх акціонерів, включаючи 

тих, хто не брав участі в зборах або голосував проти прийнятого рішення, а 

також для всіх органів, посадових осіб і працівників товариства. 

Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю в 3/4 голосів 

акціонерів, що беруть участь у зборах, з таких питань: 

а) зміна статуту товариства; 

б) ухвалення рішення про припинення діяльності товариства 

в) створення і припинення діяльності дочірніх підприємств філій і представництв 


З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, 

що беруть участь у зборах. 

Рішення загальних зборів акціонерів приймаються шляхом голосування по 

кожному з питань, включених до порядку денного. 

Організація голосування, підрахунок голосів і підбиття підсумків голосування 

проводяться спеціальним органом – лічильною комісією. Практика проведення 

загальних зборів показує, що лічильну комісію доцільно створювати, 

якщо число учасників зборів перевищує 50 осіб. Функції лічильної комісії можуть 

виконуватися мандатною комісією або безпосередньо головою зборів. 

Голосування на загальних зборах акціонерів проводиться за принципом: 

одна акція – один голос. Кожний акціонер має при голосуванні кількість голосів, 

що дорівнює кількості належний йому акцій. Будь-яка акція, крім привілейованої, 

наділяє акціонера одним голосом. Відхилення від цього правила 

(у вигляді існування акцій, що не голосують, або багатоголосих акцій) не припускаються. 

Статутом товариства може передбачатися участь у голосуванні 

власників привілейованих акцій. 

Під час реєстрації акціонер (його представник) одержує картку (мандат), у 

якій зазначається кількість належних йому голосів. 

Голосування може бути відкритим — здійснюватися підняттям рук із картками 

(мандатами). При цьому голова зборів або лічильна комісія підраховує не 

кількість піднятих карток (мандатів), а визначену відповідно до піднятих карток 

(мандатів) кількість голосів, поданих за або проти. 

343

344 


Таємне голосування здійснюється за допомогою бюлетенів. Бюлетені для 

голосування можуть бути простими, закритими простими, закритими таємними. 

У простих бюлетенях міститься інформація про питання, про акціонера, 

про кількість голосів. Голосування з використанням простих бюлетенів є іменним 

(оскільки відомо, як проголосував кожний акціонер). У закритих простих 

бюлетенях утримується інформація про питання і кількість голосів. Закриті 

бюлетені використовуються для таємного голосування. Проте оскільки 

кількість голосів розподіляється між акціонерами неоднаково, а інформація 

про пакети акцій доступна акціонерам і виконавчим органам товариства, то 

зіставленням кількості голосів, зазначених у бюлетені, з інформацією про розподіл 

між акціонерами акцій, у ряді випадків можна визначити, кому належить 

той або інший бюлетень (тобто порушується принцип таємниці голосування). 

Для запобігання цьому при голосуванні можуть використовуватися закриті 

таємні бюлетені. Учасникам видається не один бюлетень, а кількість бюлетенів, 

що дорівнює або пропорційна числу їх голосів (наприклад, один бюлетень на 

кожні десять акцій). Через це стає неможливим визначити як проголосував 

учасник з унікальною кількістю голосів. 

Лічильна комісія зобов’язана ознайомити акціонерів із процедурою голосування 

з кожного питання. 

Спосіб голосування визначається щодо кожного питання окремо простою 

більшістю голосів. Статутом або Регламентом загальних зборів може встановлюватися 

інша процедура вибору способу голосування. 

Особливу групу питань, з яких приймається рішення загальними зборами, 

складають процедурні питання. Дані питання не мають відношення до порядку 

денного загальних зборів, вони спрямовані на уточнення процедури їх проведення. 

До процедурних питань належать: 

а) відкриття зборів і вибори його робочих органів; 

б) порядок обговорення питань, зазначених у порядку денному; 

в) встановлення способу голосування, регламенту часу доповідачів і виступаючих, 

перерв у зборах; 

г) закриття зборів. 

З процедурних питань голосування (відкрите) також має проводитися за 

принципом “одна акція – один голос”. Регламентом загальних зборів може 

закріплюватися повноваження голови зборів одноосібне вирішувати ряд незначних 

процедурних питань (порядок розгляду питань, кількість і тривалість 

перерв, дозвіл кіно- та відеозапису й ін.) на підставі опитування, проведеного 

серед учасників перед початком зборів. Голосування з процедурних питань звичайно 

є відкритим (голосування мандатами). 

При визначенні результату голосування з питань, що потребують простої 

більшості голосів, така більшість може визначатися двома способами: 

а) як абсолютна більшість голосів осіб, що беруть участь у зборах (50% + 1 

акція);


б) як переважання кількості голосів, поданих “за” над кількістю голосів, 

поданих “проти”. 

Особи, що утримались від голосування, не повинні враховуватися ні як особи, 

що проголосували за ухвалення рішення, ні як особи, що проголосували 

проти. Статутом товариства або Регламентом загальних зборів акціонерів це 

питання має бути обов’язково урегульоване. Для захисту прав акціонерів бажано 

обрати перший варіант визначення більшості (абсолютну більшість). 

За результатами голосування лічильна комісія складає протокол. 

Періодичність скликання загальних зборів акціонерів. Позачергові збори 

В акціонерному товаристві можуть проводитися чергові і позачергові загальні 

збори акціонерів. Підготування, скликання і проведення чергових і позачергових 

зборів здійснюються за однаковими правилами, установленими 

чинним законодавством, статутом і регламентом загальних зборів акціонерного 

товариства (якщо він затверджений рішенням загальних зборів). 

Чергові збори скликаються з періодичністю, визначеною статутом, але не 

менше одного разу на рік. Чергові збори скликаються за результатами діяльності 

акціонерного товариства протягом календарного року. Рекомендується 

проводити загальні збори до закінчення терміну подачі в податкові органи 

річної фінансової звітності, оскільки дана звітність підлягає затвердженню загальними 

зборами акціонерів. 

Позачергові загальні збори акціонерів обов’язково мають бути скликані у 

випадках, передбачених ч. 2 ст. 45 Закону “Про господарські товариства”: 

1) у випадку неплатоспроможності товариства; 

2) за наявності інших обставин, передбачених статутом; 

3) в іншому випадку, якщо цього потребують інтереси акціонерного товариства 

в цілому або його акціонерів. 

Обов’язок щодо скликання позачергових зборів у зазначених випадках покладається 

на виконавчий орган. 

Закон однозначно не визначає орган, повноважний приймати рішення щодо 

скликання чергових загальних зборів акціонерів. За загальним правилом, повноваженнями 

щодо скликання чергових загальних зборів акціонерів наділене 

правління. Статутом товариства такі повноваження можуть бути надані спостережній 

раді. 

Позачергові загальні збори також скликаються за рішенням правління, але 

закон наділяє правом вимагати скликання зборів також спостережну раду, ревізійну 

комісію й акціонерів, що володіють не менш як 10 % голосів. 

Спостережна рада і ревізійна комісія у письмовій вимозі про скликання 

позачергових зборів повинні вказувати підстави для скликання відповідно до 

ч. 2 ст. 45 Закону “Про господарські товариства” з додаванням проекту порядку 

денного. Правління не наділено правом вирішувати питання про обґрунтованість 

вимог спостережної ради і ревізійної комісії. Протягом 20 днів із моменту 

надходження такої вимоги воно зобов’язано скликати збори. 

345

346 


Акціонери, що володіють у сукупності більш як 10% голосів, можуть вимагати 

скликання позачергових зборів з будь-якого приводу (вони не пов’язані 

положеннями ч. 2 ст. 45 Закону “Про господарські товариства” про підстави 

для скликання позачергових загальних зборів). На відміну від органів товариства 

акціонери, чиї вимоги про скликання загальних зборів не виконані правлінням 

у 20-денний термін, мають право самі скликати загальні збори. Органи 

товариства (крім правління) таким правом не наділені. У разі порушення правлінням 

свого обов’язку скликати позачергові збори орган товариства може 

ініціювати процес скликання з боку акціонерів. 

10.4. Спостережна рада акціонерного товариства 

Спостережна рада є органом управління акціонерного товариства, уповноваженим 

представляти інтереси акціонерів у період між проведенням загальних 

зборів, а також регулювати і контролювати діяльність правління. Правовий 

статус спостережної ради закріплений у ст. 46 Закону “Про господарські 

товариства”. 

У своїй діяльності спостережна рада керується чинним законодавством України, 

статутом товариства, Положенням про спостережну раду акціонерного 

товариства (якщо даний нормативний акт затверджений рішенням загальних 

зборів акціонерів), іншими внутрішніми нормативними актами і рішеннями, 

прийнятими загальними зборами акціонерів. 

Формування спостережної ради 

Спостережна рада обов’язково створюється в акціонерних товариствах, що 

налічують понад 50 акціонерів, а також у відкритих акціонерних товариствах, 

що виникли в процесі приватизації або корпоратизації. 

Спостережна рада акціонерного товариства обирається загальними зборами 

акціонерів із числа акціонерів у кількості і на строк, визначений статутом 

або іншим внутрішнім нормативним актом товариства. 

Чинним законодавством не передбачено обов’язкової кількості членів спостережної 

ради. Ця цифра залежить від кількості акціонерів в акціонерному 

товаристві та обсягу повноважень, що надаються спостережній раді. За будьяких 

обставин рекомендується встановлювати непарну кількість членів спостережної 

ради та фіксувати її в статуті товариства. 

Статутом або іншим нормативним актом товариства мають бути визначені 

процедура висування кандидатів і вимоги до них. Правом висування осіб у члени 

спостережної ради звичайно наділяються акціонери товариства та його органи 

управління. Закон не забороняє самовисування осіб кандидатами в члени 

спостережної ради (обмеження щодо самовисування кандидатів можуть включатися 

у внутрішні документи товариства). 

Загальні збори акціонерів можуть визначати вимоги до членів ради: наявність 

відповідної освіти та стажу роботи, знань в галузі бухгалтерського обліку та


фінансів, досвіду в сфері бізнесу або управління, знань галузі, в якій працює 

підприємство, досвіду стратегічного планування тощо. 

Товариство може вважати проходження навчання з питань фондового ринку 

та корпоративного управління як перевагу одних кандидатів у члени ради 

перед іншими або стимулювати проходження такого навчання протягом строку 

перебування осіб на посадах у раді. 

Акціонери повинні мати достатній обсяг інформації для ухвалення рішення 

про обрання особи членом спостережної ради. 

Щодо фізичних осіб – кандидатів у члени ради повинна даватися така інформація: 

а) прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, громадянство, адреса кандидата; 

б) освіта, фах, досвід роботи; 

в) останнє місце роботи; 

г) кількість акцій даного товариства, які належать кожному кандидату; 

д) інформація про наявність судової заборони займатися певними видами 

діяльності або займати певні посади; 

е) інформація про наявність непогашених судимостей за розкрадання, хабарництво 

та інші корисні злочини; 

є) інформація про наявність конфлікту інтересів (відомості про одночасне 

перебування посадовою особою інших підприємств, про професійні та/або 

персональні зв’язки кандидатів з даним акціонерним товариством). 

Для заміни членів спостережної ради товариства, що вибули або не мають 

можливості з тих або інших причин виконувати обов’язки членів спостережної 

ради, загальними зборами акціонерів, крім чинних членів спостережної 

ради, можуть бути обрані також кандидати в члени спостережної ради з числа 

акціонерів (число кандидатів визначається залежно від кількості членів спостережної 

ради) – резервний склад. Кандидати обираються на строк повноважень 

спостережної ради товариства. Кандидат, що заміняє вибулого члена спостережної 

ради, підлягає затвердженню на цій посаді черговими загальними 

зборами акціонерів. Якщо є декілька кандидатів, то має бути проведене голосування 

по кожній із кандидатур і особа, що набрала найбільшу кількість голосів, 

вважається обраною. Строк повноважень кандидата закінчується разом 

із строком повноважень складу спостережної ради товариства. 

Член спостережної ради товариства не може бути одночасно членом правління 

або ревізійної комісії. 

У статуті або іншому нормативному акті товариства можуть встановлюватися 

обмеження щодо можливості повторного обрання особи до складу спостережної 

ради. 

Членами спостережної ради можуть бути юридичні особи. У такому випадку 

керівник юридичної особи або сам виконує функції члена спостережної ради, 

або видає іншій особі відповідне доручення. Юридична особа може замінити 

свого представника в будь-який час. Для ефективності діяльності юридичної 

347

348 


особи як члена спостережної ради бажано призначати його представником ту ж 

саму особу. Статутом або іншим нормативним актом не може встановлюватися 

заборона на обрання юридичної особи як члена спостережної ради, оскільки така 

заборона порушує закріплене законом право акціонера на управління. 

Для забезпечення того, щоб склад спостережної ради максимально відображав 

склад акціонерів, під час висунення кандидатів до складу ради товариствам 

доцільно забезпечувати обов’язкове представництво акціонерів, що володіють 

певним відсотком акцій (10–20 відсотків залежно від кількісного складу ради). 

Практика включення до спостережної ради декількох представників від одного 

акціонера (така вимога часто висувається акціонерами зі значним пакетом 

акцій) є протизаконною. Кожен з акціонерів може або особисто входити 

до складу спостережної ради, або призначити представника для реалізації своїх 

прав, але тільки одного. 

Відносини з членами спостережної ради можуть оформлятися за допомогою 

трудового або цивільно-правового договору, що укладається на підставі 

рішення загальних зборів акціонерів про обрання особи членом спостережної 

ради. Розміри і порядок одержання членами спостережної ради товариства 

плати за виконання своїх обов’язків установлюються загальними зборами акціонерів 

з урахуванням норм чинного законодавства. Якщо членом спостережної 

ради обрана юридична особа, то з нею укладається договір, на підставі якого 

на поточний рахунок цієї юридичної особи перераховується оплата за виконання 

нею своїх обов’язків. 

Член спостережної ради товариства може бути відкликаний до закінчення 

строку повноважень спостережної ради за наявності достатніх підстав. Рішення 

про дострокове відкликання члена спостережної ради товариства приймається 

загальними зборами акціонерів. 

Акціонерним товариствам рекомендується впроваджувати посаду корпоративного 

секретаря, який обирається загальними зборами, є незалежним від 

виконавчого органу та підзвітним загальним зборам і раді. На корпоративного 

секретаря покладається виконання організаційних функцій та забезпечення 

повсякденного зв’язку між радою та акціонерами, радою та іншими органами 


Компетенція спостережної ради 

Компетенція спостережної ради визначається статутом та іншими нормативними 

актами товариства, затвердженими рішеннями загальних зборів акціонерів. 

Рішенням загальних зборів акціонерів на спостережну раду товариства 

може бути покладене виконання окремих функцій, що входять до компетенції 

загальних зборів акціонерів. 

ДКЦПФР рекомендовано відносити до виключної компетенції спостережної 

ради, тобто до питань, які не можуть вирішуватися виконавчим органом, 

такі: 

а) затвердження внутрішніх положень товариства, крім віднесених статутом 

до виключної компетенції загальних зборів акціонерів;


б) визначення умов оплати праці членів виконавчого органу; 

в) прийняття рішення про перепродаж або розповсюдження серед працівників 

викуплених товариством власних акцій; 

г) прийняття рішень про притягнення до майнової відповідальності членів 

виконавчого органу товариства; 

г) прийняття рішення про укладання акціонерним товариством певних угод; 

д) визначення аудитора (аудиторської фірми) товариства та затвердження 

умов договору, що укладатиметься з ним; 

е) оцінка вкладів учасників акціонерного товариства, що вносяться до статутного 

фонду в іншій, ніж грошова, формі. 

Норми внутрішніх документів товариства щодо взаємовідносин ради з виконавчим 

органом повинні передбачати, в яких формах здійснюється контроль 

за виконавчим органом з боку ради, а також порядок отримання радою інформації 

про діяльність товариства та його виконавчого органу; можливість участі 

членів ради або уповноваженого радою представника в засіданнях виконавчого 

органу; доступ членів ради до протоколів засідань виконавчого органу тощо. 

Законом “Про господарські товариства” спостережна рада наділена правом 

вимагати скликання позачергових зборів акціонерів у випадках, коли цього 

потребують інтереси акціонерів або товариства. Доцільно також надати спостережній 

раді право самостійно скликати позачергові загальні збори акціонерів 

у разі відмови виконавчого органу скликати збори на вимогу ради. 

Для належного виконання своїх функцій та прийняття обґрунтованих 

рішень члени ради повинні мати доступ до інформації про товариство, а також 

можливість залучати за необхідністю фахівців різних галузей з оплатою їх послуг 

за рахунок товариства. 

До обов’язків ради слід віднести й здійснення контролю за розкриттям товариством 

інформації. 

Рада може стати тим органом, який розглядатиме скарги акціонерів на дії 

виконавчого органу, реєстратора або окремих посадових осіб товариства, що 

порушують права акціонерів. 

Спостережна рада не повинна втручатися в оперативно-господарську 

діяльність правління. На практиці спостережна рада іноді виходить за межі своєї 

компетенції і надає керівнику товариства прямі вказівки щодо його дій, а саме 

про укладення або розірвання договорів, прийняття або звільнення персоналу, 

використання майна та інших активів товариства у певних цілях тощо. Такі 

дії підкріплюються погрозами дострокового звільнення керівника та членів 

виконавчого органу товариства. Для уникнення конфліктних ситуацій рекомендується 

докладно прописувати та розмежовувати компетенцію спостережної 

ради та виконавчого органу товариства у статуті або іншому внутрішньому 

документі товариства. 

Проектом Закону “Про акціонерні товариства” суттєво розширено компетенцію 

спостережної ради. Згідно з проектом спостережна рада визнається ор- 

349

350 


ганом, що здійснює не тільки контроль за діяльністю правління, представництво 

та захист прав акціонерів, але й стратегічне керівництво діяльністю товариства. 

Проектом передбачається передати у компетенцію спостережної ради певні 

повноваження, які на сьогоднішній день складають компетенцію загальних 

зборів або правління: прийняття рішення про проведення загальних зборів, їх 

підготовка і скликання, обрання та відкликання членів виконавчого органу; 

затвердження аудитора товариства та умов договору, що укладається з ним, вирішення 

питань щодо створення філій та представництв, про участь в інших товариствах 

та об’єднаннях, прийняття рішень щодо укладення значних угод, угод 

із зацікавленістю, затвердження внутрішніх нормативних актів товариства. 

Організація роботи спостережної ради 

Формою роботи спостережної ради є засідання. Засідання ради повинні 

проводитися регулярно, якнайменше один раз на квартал. Періодичність засідань 

спостережної ради може бути встановлена статутом або іншим нормативним 

актом. 

На першому засіданні спостережної ради з числа її членів обираються голова, 

заступник голови і секретар. 

Голова спостережної ради товариства виконує такі обов’язки: 

• керує роботою спостережної ради товариства; 

• скликає засідання спостережної ради товариства; 

• головує на засіданнях спостережної ради товариства; 

• здійснює інші функції, необхідні для організації діяльності спостережної 

ради товариства в межах її повноважень. 

Заступник голови спостережної ради допомагає голові при виконанні їм 

своїх обов’язків, а за його відсутності виконує функції голови. 

Секретар спостережної ради товариства веде діловодство, книгу протоколів 

засідань, інші документи спостережної ради товариства. 

У разі проведення засідання ради кожний її член повинен заздалегідь отримати 

повідомлення про дату та час його проведення, а також порядок денний 

та матеріали щодо питань порядку денного. 

Будь-який член спостережної ради може запропонувати зміни або доповнення 

до порядку денного. 

Позачергові засідання спостережної ради скликаються головою спостережної 

ради (а під час його відсутності – заступником голови), а також на письмову 

вимогу будь-кого з членів спостережної ради, голови правління або ревізійної 

комісії товариства. 

У вимозі про скликання позачергового засідання спостережної ради треба 

вказувати питання, що потребують обговорення. 

Позачергове засідання спостережної ради товариства має бути скликане 

протягом установленого статутом або іншим нормативним актом товариства 

строку від дня надходження вимоги на адресу спостережної ради. 

Член спостережної ради товариства може брати участь у засіданні особисто 

або через свого представника з належним чином оформленим дорученням. Член


спостережної ради товариства може також передати свої повноваження в засіданні 

іншому члену спостережної ради товариства, що оформляється дорученням. 

Статутом товариства може заборонятися або обмежуватися певними випадками 

передача повноважень членів спостережної ради своїм представникам 

(крім членів ради – юридичних осіб). 

Статутом або іншим нормативним актом товариства має бути визначений 

кворум спостережної ради і порядок прийняття нею рішення. Доцільно встановити, 

що спостережна рада повноважна приймати рішення, якщо на засіданні 

присутні не менше, ніж 2/3 її членів. Кожен член спостережної ради має 

під час голосування один голос. Рішення можуть прийматися простою 

більшістю присутніх членів спостережної ради товариства. У разі рівного розподілу 

голосів, голосу голови спостережної ради товариства надається перевага. 

Члени спостережної ради товариства, що не згодні з рішенням спостережної 

ради товариства, можуть висловити окрему думку, що заноситься до протоколу. 

Голосування звичайно є відкритим. 

Секретар спостережної ради веде книгу протоколів засідань спостережної 

ради товариства. 

Протокол засідання спостережної ради підписується головою (заступником 

голови) і секретарем спостережної ради товариства. 

Книга протоколів або завірені виписки з неї повинні бути в будь-який час 

надані для ознайомлення будь-якому члену спостережної ради товариства, 

правлінню товариства, загальним зборам акціонерів товариства або акціонерам 

у порядку, встановленому внутрішніми нормативними актами товариства. 

Крім сесійного порядку роботи, спостережна рада може створювати постійні 

або тимчасові комітети для вивчення певних питань. Комітети не приймають 

будь-яких рішень управлінського характеру, але подають спостережній раді свої 

висновки щодо тих або інших питань на підставі аналізу зібраної інформації. 

Члени спостережної ради товариства несуть персональну відповідальність 

за виконання рішень загальних зборів акціонерів, якщо вони не суперечать 

чинному законодавству і статуту товариства. 

Для надання акціонерам можливості оцінити діяльність, не лише ради в цілому, 

але й кожного з її членів, у звіті ради підлягають розкриттю інформація про 

діяльність ради та відомості про активність кожного з її членів, відвідування 

ними засідань ради тощо. 

Спостережна рада товариств, що виникли в процесі приватизації та корпоратизації 

Правовий статус спостережних рад товариств, що виникли в процесі приватизації 

або корпоратизації, визначається: 

Положенням про спостережну раду, затвердженим постановою 

КМУ від 19.07.1993 р. № 556 (регулює створення спостережної ради в 

товариствах, що виникли внаслідок корпоратизації); 

Інструктивним листом Фонду Державного майна України (ФДМУ) 

“Про порядок створення і затвердження спостережних рад в акціонерних 

товариствах, створених в процесі приватизації” від 21.04.1998 р. № 10-17-4149. 

351

352 


Положенням про спостережну раду відкритого акціонерного 

товариства, рекомендованим для використання у акціонерних 

товариствах, що виникли у процесах приватизації, розпорядженням 

ФДМУ від 05.05.1996 р. №71-р. 

Спостережна рада товариств, що виникли в процесі приватизації, складається 

з представників органів державної виконавчої влади, місцевих державних 

адміністрацій, представника Антимонопольного комітету для підприємств – 

монополістів. 

Спостережна рада товариств, що виникли в процесі корпоратизації, формується 

з представників засновника та інших акціонерів, уповноважених представників 

банківської установи, яка обслуговує товариство, трудового колективу 

та органу приватизації. До її складу можуть входити також представники 

інших органів та організацій. До складу спостережної ради підприємств-монополістів 

може включатися представник Антимонопольного комітету. 

Такий особливий склад спостережної ради зберігається до моменту проведення 

перших загальних зборів товариства, акції якого були приватизовані (тобто 

відчужені недержавним юридичним та фізичним особам). На цих зборах 

акціонерами обирається нова спостережна рада у порядку, встановленому Законом 

“Про господарські товариства”. 

Голова спостережної ради акціонерного товариства для тих відкритих акціонерних 

товариств, в яких за державою знаходиться 50 і більше відсотків акцій, 

обирається загальними зборами з числа представників ФДМУ чи органу управління, 

якому передані функції управління за Генеральною Угодою, укладеною 

з ФДМУ [84, с. 205]. 

В товариствах, де державі належить понад 25 % акцій, представник держави 

особисто входить до складу спостережної ради товариства (або очолює її). 

Державні службовці, що виконують обов’язки голови або членів спостережної 

ради акціонерного товариства, не повинні отримувати плату за виконання 

своїх обов’язків. 

10.5. Правління акціонерного товариства 

Відповідно до ч. 1 ст. 47 Закону “Про господарські товариства” виконавчим 

органом товариства може бути правління або інший орган, передбачений статутом. 

Функції виконавчого органу можуть виконуватись колегіальним органом 

(він може називатися правлінням, радою директорів, виконавчою дирекцією 

й ін.) або одноособовим (директором, президентом, керуючим й ін.). 

Можлива ситуація, коли функції виконавчого органу покладаються на спостережну 

раду (в товариствах, число учасників яких не перевищує 50). При визначенні 

структури органів управління акціонерного товариства необхідно враховувати, 

що в товаристві може бути лише один виконавчий орган. 

Правління є виконавчо-розпорядчим органом акціонерного товариства і 

здійснює оперативне керівництво всією діяльністю товариства. Правління є


підзвітним загальним зборам акціонерів, а також спостережній раді й організує 

виконання їх рішень. 

У своїй діяльності правління керується чинним законодавством України, 

статутом товариства, Положенням про правління акціонерного товариства 

(якщо таке Положення затверджене рішенням загальних зборів акціонерів), 

іншими нормативними актами товариства і рішеннями, прийнятими загальними 

зборами акціонерів і спостережною радою акціонерного товариства. 

Формування правління 

Правління обирається загальними зборами акціонерів. Функції щодо формування 

правління можуть передаватися спостережній раді. Іноді загальними 

зборами або спостережною радою обирається тільки голова правління, який 

потім самостійно призначає членів правління. Порядок обрання членів правління, 

кількісний склад цього органу і термін повноважень мають бути визначені 

в статуті або іншому нормативному акті товариства. До складу правління звичайно 

включаються: 

а) голова правління; 

б) перший заступник голови правління; 

в) заступники голови правління; 

г) члени правління; 

д) секретар правління. 

За рішенням голови правління його перший заступник і заступники можуть 

бути розподілені по різних напрямках діяльності (фінанси, виробництво, правове 

забезпечення діяльності товариства, маркетинг та ін.). До складу правління 

можуть включатися керівники структурних підрозділів, дочірніх 

підприємств. 

Правом висування кандидатів у члени правління за загальним правилом 

володіють: 

• акціонери; 

• органи управління товариством; 

• трудовий колектив. 

Чинне законодавство не забороняє самовисування кандидатів у члени правління 

(подібні обмеження можуть бути включені до статуту або іншого нормативного 

акта товариства). 

Законодавством припускається обрання членами правління осіб, що не є 

акціонерами товариства. Членами правління не можуть бути особи, що входять 

до складу спостережної ради або ревізійної комісії, також мають бути враховані 

обмеження, встановлені ст. 23 Закону “Про господарські товариства”. 

Статутом товариства можуть установлюватися додаткові вимоги до кандидатів 

у члени правління. 

Пропозиції про висування кандидата подаються органу товариства, уповноваженому 

скликати загальні збори акціонерів, до початку проведення загальних 

зборів. Статутом або нормативним актом товариства може бути визначе- 

353

354 


ний момент припинення прийому пропозицій. Кандидатури можуть висуватися 

й у ході проведення загальних зборів, якщо інше не визначено нормативними 

актами товариства. Доцільно встановити, що висування кандидатів у ході 

проведення загальних зборів припускається, якщо попередньо висунуті кандидати 

не набрали при голосуванні необхідної кількості голосів. Дана вимога 

спрямована на забезпечення можливості акціонера докладно ознайомитись з 

інформацією щодо кандидатів, висунутих до складу правління. 

Акціонери повинні мати достатній обсяг інформації для ухвалення рішення 

про обрання особи членом правління. 

Щодо фізичних осіб – кандидатів у члени правління – повинна даватися 

така інформація: 

а) прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, громадянство, адреса кандидата; 

б) освіта, фах, досвід роботи;. 

в) останнє місце роботи; 

г) кількість акцій даного товариства, що належать кандидатові (для акціонера); 

д) інформація про наявність судової заборони займатися певними видами 

діяльності або займати певні посади; 

е) інформація про наявність непогашених судимостей за розкрадання, хабарництво 

та інші корисні злочини; 

є) інформація про наявність конфлікту інтересів. 

Відповідальність за достовірність інформації несуть кандидати в члени правління. 

У статуті або іншому нормативному акті товариства можуть встановлюватися 

обмеження щодо можливості повторного обрання особи членом правління. 

Членами правління можуть бути, як правило, фізичні особи, хоча законодавством 

України не заборонене обрання до складу правління юридичних осіб. 

У разі вибуття зі складу правління кого-небудь із членів загальними зборами 

акціонерів, крім установленої статутом кількості членів правління, також 

можуть обиратися додаткові кандидати. У разі вибуття одного з членів правління 

обов’язки вибулого члена виконує один із кандидатів, призначуваний у 

порядку, визначеному статутом або іншим нормативним актом товариства 

(рішення про призначення кандидата в члени правління може приймати; спостережна 

рада голосуванням кожним кандидатам). Термін і повноважень таких 

кандидатів закінчується разом із терміном повноважень чинного складу 

правління акціонерного товариства. 

Відносини з членами правління оформляються шляхом укладення трудових 

договорів. Трудові договори з членами правління укладає від імені товариства 

голова правління. Розмір і порядок одержання членами правління плати 

за виконання своїх функцій визначається загальними зборами акціонерів 

або спостережної ради (у разі делегування їй таких повноважень) з урахуванням 

вимог чинного законодавства України.


Обрання Голови правління здійснюється за допомогою окремої процедури. 

Загальні збори акціонерів звичайно заслуховують виступ кожного з кандидатів 

на посаду Голови правління (з висвітленням біографічних даних, описом 

особистих і фахових якостей, програми дій на посаді голови правління). Кандидат 

вважається обраним, якщо за нього подано понад 50 % голосів осіб, що 

присутні на зборах. Якщо жоден із кандидатів не набрав необхідної кількості 

голосів, процедура висування кандидатів може бути проведена знову, але доцільнішим 

є проведення другого туру голосування по двох кандидатах, що набрали 

найбільшу кількість голосів. 

Контракт із Головою правління може укладатися головою загальних зборів 

акціонерів, головою спостережної ради або іншою особою, уповноваженою на 

це загальними зборами. 

Компетенція правління і його голови 

Голова правління акціонерного товариства має право: 

а) без доручення представляти інтереси товариства та здійснювати інші дії 

від імені товариства; 

б) розпоряджатися засобами і майном товариства у межах, визначених статутом 

товариства, рішеннями загальних зборів акціонерів і спостережної ради 


в) підписувати доручення, договори від імені товариства; 

г) розподіляти обов’язки між членами правління; 

д) укладати трудові договори з працівниками товариства, приймати рішення 

про прийом на роботу і звільнення працівників у межах своїх повноважень, 

визначених статутом. 

Голова правління керує роботою правління 

Розпорядження і накази Голови правління, видані в межах його повноважень, 

є обов’язковими для виконання всіма працівниками товариства. 

До компетенції правління, як правило, входить: 

а) затвердження робочих планів діяльності товариства і заходів, необхідних 

для їх виконання; 

б) розробка бізнес-планів та інших програм фінансово-господарської діяльності 


в) укладення договорів на суму, що не перевищує розміру, визначеного статутом 

товариства (якщо подібне обмеження повноважень закріплено в статуті); 

г) затвердження щорічних кошторисів, штатного розкладу і посадових окладів 

працівників товариства (крім членів органів управління); 

д) організація ведення бухгалтерського обліку і звітності товариства, подання 

щорічної фінансової звітності на затвердження загальних зборів акціонерів; 

е) організація скликання і проведення загальних зборів акціонерів, затвердження 

порядку денного зборів (після узгодження із спостережною радою) і 

інші повноваження. 

Рішеннями загальних зборів акціонерів правлінню можуть передаватися 

повноваження загальних зборів, окрім повноважень, що становлять виключну 

компетенцію зборів. 

355

356 


Статутом може закріплюватися інше співвідношення компетенції Голови 

правління як одноособового керівника товариства і правління як колегіального 

виконавчого органу. При цьому важливо пам’ятати, що Голова правління 

не є органом управління товариства, а тому йому не може бути передана від 

правління так звана “делегована компетенція” – тобто на його вирішення не 

можуть передаватись питання, що законом віднесено до компетенції загальних 

зборів чи спостережної ради і які передані до компетенції правління товариства. 

Рішення і розпорядження правління, видані в межах його компетенції, є 

обов’язковими для виконання всіма працівниками товариства. 

Організація роботи правління 

Правління є постійно діючим органом, члени якого виконують покладені 

на них функції в окремих сферах управління діяльністю товариства і зобов’язані 

брати участь у чергових і позачергових засіданнях правління. Рішення правління 

приймаються тільки на його засіданнях. 

Засідання правління можуть проходити шляхом безпосереднього зібрання 

членів правління в одному місці або з використанням конференц-телефону або 

інших засобів зв’язку, що дозволяють учасникам засідання чути один одного. 

На першому засіданні правління обираються заступник голови і секретар 

правління. 

Порядок проведення засідань правління, визначення порядку денного, кворум, 

необхідний для прийняття рішень, порядок голосування мають бути докладно 

визначені в статуті товариства або іншому його нормативному акті. 

Під час голосування кожний із членів правління має один голос. Рішення 

приймаються звичайно простою більшістю від числа осіб, що беруть участь у 

засіданні. 

Секретар правління веде протокол засідання, що підписується ним і Головою 

правління і підшивається до книги протоколів засідань правління. Книга 

протоколів або засвідчені виписки з неї повинні надаватися для ознайомлення 

акціонерам товариства в порядку, визначеному статутом або іншим нормативним 

актом товариства [84, с. 209 – 211]. 


1. Назвіть основні відмінності акціонерного товариства (АТ) від інших видів 

товариств. 

2. Охарактеризуйте відкриті та закриті акціонерні товариства. 

3. Загальна характеристика органів управління АТ. 

4. Компетенції загальних зборів АТ. 

5. Підготовка та проведення загальних зборів АТ. 

6. Формування правління АТ. Його робота. 

7. Компетенції правління та його голови.


8. Як правильно реєструвати акціонерів для участі в загальних зборах? 

9. Організація роботи загальних зборів. 

10.Формування спостережної ради. Організація її роботи. 

11.Компетенції спостережної ради. 

357

РОЗДІЛ 5 УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ РІЗНИХ ...

You also want an ePaper? Increase the reach of your titles

Delete template?

Save as template?