МЕНЕДЖМЕНТ ОРГАНІЗАЦІЙ

Осовська Г.В. 

Осовський О.А. 

МММММЕНЕДЖМЕНТ 

ОРГАНІЗАЦІЙ 

Навчальний посібник 

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України 

як навчальний посібник для студентів 

вищих навчальних закладів 

Київ 

2007

УДК 658.310 

ББК 65.5 я 73 

М 50 

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як 

навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів 

(Лист МОНУ №14/18.2 – 2272 від 25.12.2003 р.) 

Рецензенти: 

Пила В.І. – д.е.н., професор, заступник директора з наукової роботи НДЕІ 

Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України; 

Дорогунцов С.І. — д.е.н., професор, голова Ради по вивченню продуктивних 

сил УКраїни НАН України. 

М 50 Осовська Г.В., Осовський О.А. Менеджмент організацій: Навчальний поcібник. 

– К.: Кондор, 2007.– 676 с. 

ISBN 966-8251-20-2 

Навчальний посібник підготовлений відповідно до програми курсу “Менеджмент 

організацій”, яка затверджена науково-методичною комісією 

Міністрествоа освіти і науки України. 

Ринкова економіка формує нові вимоги до підприємства і його працівників. 

Ці вимоги диктуються не тільки могутньою ринковою конкуренцією і 

високими стандартами якості товарів, що випускаються підприємством, а й 

необхідністю гнучкої реакції фірми на ринкові і виробничі ситуації, які швидко 

змінюються. 

Успіх підприємства багато в чому залежить від здатності менеджера – керівника 

передбачати можливі ситуації на підприємстві і на цій основі змінювати 

структуру виробництва й управління, вводити у виробництво нові види 

продукції і правильно планувати їхні обсяги, інвестиції і прибуток для досягнення 

найбільшого ефекту. Тому в навчлаьному посібнику особлива увага приділена 

системному управлінню організацією, система функціонального менеджменту, 

конкурентній політиці організації та її діагностиці. 

Навчальний посібник підготовлений відповідно до програми, розробленої 

НМК з менеджменту Міністерства освіти і науки України. 

Для студентів вищих навчлаьних закладів, викладачів економічних вузів і 

факультетів, аспірантів. 

ББК 65.5 я 73 

© Осовська Г.В., 

Осовський О.А., 2004 

ISBN 966-8251-20-2 © “Кондор”, 2004

Зміст 

ВСТУП........................................................................................ 8 

РОЗДІЛ 1. Системна модель управління організацією..................... 10 

Тема 1. Методологічні основи функціонування організації............... 10 

1.1. Організація як складова система та як об’єкт управління... 10 

1.2. Взаємозв’язок внутрішніх елементів системи і факторів 

зовнішнього середовища............................................................ 18 

1.3. Системна методологія в менеджменті.................................. 33 

Контрольні запитання та завдання............................................. 41 

Тема 2. Системне управління організацією..................................... 42 

2.1. Принципи системного підходу в управлінні організацією.. 42 

2.2. Системне управління організацією як процес поєднання 

функціонального, процесного та ситуаційного підходів........... 52 

2.3. Типології системних концепцій менеджменту.................... 57 

2.4. Підприємство як відкрита система. Його суть та функції....63 

2.5. Державне регулювання діяльності підприємств 

(організацій) на сучасному етапі.................................................70 

Контрольні завдання та запитання............................................. 78 

РОЗДІЛ 2. ЕВОЛЮЦІЯ ПІДПРИЄМСТВА................................ 79 

Тема 3. Зміни як об’єктивний процес розвитку організації.............. 79 

3.1. Еволюція поглядів на сутність і структуру організацій....... 79 

3.2 Життєвий цикл організації.................................................... 99 

3.3. Конкурентні стратегії підприємств...................................... 106 

3.4. П’ять конкурентних сил (за М. Портером)......................... 112 

3.5. Конкурентний статус підприємства.................................... 123 

3.6. Тенденції організаційних змін............................................. 128 

Контрольні запитання та завдання............................................ 136 

РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЯ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ.. 137 

Тема 4. Нормативно-правова регламентація та порядок 

заснування підприємства.............................................................. 137 

4.1. Порядок заснування підприємства...................................... 137 

4.2. Засновницькі документи та їх підготовка............................ 142 

4.3. Статутний фонд і його формування.................................... 149 

4.4. Державна реєстрація............................................................ 154 

4.5 Припинення діяльності підприємств бізнесу...................... 159 

Контрольні запитання та завдання............................................ 162

Тема 5. Методологія проектування системи управління................. 163 

5.1. Вплив ситуаційних чинників на проектування організації.163 

5.2. Елементи проектування організації..................................... 169 

5.3. Головні форми проектування організацій........................... 176 

5.4. Особливості різновидів структур управління...................... 187 

5.5. Нові форми структури організації........................................ 192 

Контрольні завдання та запитання............................................ 194 

Тема 6. Елементи управління підприємством та їх взаємозв’язок... 195 

6.1. Процес організації управління та його складові.................. 195 

6.2. Принципи організації управління ....................................... 200 

6.3. Суть діяльності організації................................................... 204 

6.4. Взаємозв’язок елементів управління................................... 212 

6.5. Основи реструктуризації управління................................... 216 


РОЗДІЛ 4. УПРАВЛІНСЬКІ МОДЕЛІ........................................ 236 

Тема 7. Управлінські моделі.......................................................... 236 

7.1. Американські теоретики про теорії моделей....................... 236 

7.2. Цільові управлінські моделі................................................. 241 

7.3 Моделі організацій як об’єктів управління.......................... 250 

7.4. Поведінкові та адміністративні моделі організації.............. 254 


РОЗДІЛ 5. УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ РІЗНИХ 

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ФОРМ .................................... 263 

Тема 8. Особливості організації і функціонування підприємств 

різних форм власності.................................................................. 263 

8.1. Характеристика організаційно - правових форм 

підприємств в Україні................................................................. 263 

8.2. Форми об’єднання підприємств в Україні.......................... 269 

8.3. Форми організації підприємництва..................................... 273 

8.4. Нові форми підтримки підприємництва............................. 278 


Тема 9. Тенденції розвитку різноманітних підприємств та їх 

об’єднань..................................................................................... 291 

9.1. Особливості організації і функціонування підприємств 

різних форм власності................................................................ 291 

9.2. Процедура створення господарських товариств................. 298 

9.3. Спільне підприємство.......................................................... 311 

9.4. Малі та підприємства малого бізнесу.................................. 318 

Контрольні запитання та завдання............................................ 323

Тема 10. Відкриті та закриті акціонерні товариства.................... 323 

10.1. Ознаки, що відрізняють акціонерне товариство від інших 

видів товариств............................................................................ 323 

10.2. Загальна характеристика органів управління 

акціонерними товариствами....................................................... 329 

10.3. Загальні збори акціонерів................................................... 333 

10.4. Спостережна рада акціонерного товариства..................... 346 

10.5. Правління акціонерного товариства.................................. 352 


РОЗДІЛ 6. СИСТЕМИ ФУНКЦІОНАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ. 358 

Тема 11. Управління маркетингом.................................................358 

11.1. Суть, зміст і цілі маркетингової діяльності........................ 358 

11.2. Маркетинг як специфічна функція управління.................363 

11.3. Структура та функції апарату управління маркетинговою 

діяльністю.................................................................................... 368 

11.4. Технологія маркетингової діяльності................................ 370 


Тема 12. Управління фінансово-економічною підсистемою............. 373 

12.1. Суть, мета, функції і механізм фінансового менеджменту.. 373 

12.2. Фінансова політика підприємства......................................382 

12.3. Організація фінансового планування на підприємстві..... 386 

12.4. Управління формуванням та використанням активів 

підприємства............................................................................... 389 

12.5. Структура управління фінансами підприємств................. 395 


Тема 13. Управління збутом ............................................................. 402 

13.1. Політика розподілу продукції підприємства......................402 

13.2 Особливості збутової діяльності.......................................... 413 

13.3. Управління процесом формування товарного 

асортименту................................................................................. 421 

Контрольні запитання та завдання.............................................429 

РОЗДІЛ 7. ОРГАНІЗАЦІЯ КЕРІВНИЦТВА................................ 431 

Тема 14. Організація керівництва................................................. 431 

14.1. Загальна характеристика діяльності керівника..................431 

14.2. Діапазон керованості та фактори, що його визначають.... 437 

14.3. Раціональний розподіл функцій в апараті управління...... 443 

14.4. Розподіл завдань..................................................................451 

14.5. Техніка і форми передачі розпоряджень............................ 462 

Контрольні запитання та завдання............................................. 466

Тема 15. Управління дисципліною.................................................. 467 

15.1. Загальні проблеми службового контролю......................... 467 

15.2. Функціонування системи оцінки....................................... 475 

15.3. Типові дисциплінарні порушення. Дисциплінарний 

вплив.............................................................................................477 

15.4. Дисциплінарні стягнення та заохочення........................... 483 


РОЗДІЛ 8. ОСНОВИ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ.......... 495 

Тема 16. Загальні засади антикризового управління підприємством.. 495 

16.1. Економічна сутність кризи розвитку підприємства ......... 495 

16.2. Основні причини (фактори) виникнення кризових явищ. 

Наслідки кризових явищ на підприємстві..................................498 

16.3. Типологія кризових ситуацій..............................................501 

16.4. Основні положення антикризового управління 

підприємством............................................................................. 502 


Тема 17. Діагностика кризових ситуацій та банкрутства. 

Подолання кризової ситуації на підприємстві................................ 508 

17.1. Банкрутство як правовий механізм регулювання 

підприємницької діяльності.......................................................508 

17.2. Судові процедури, що застосовуються до боржника 

в процесі провадження у справі про банкрутство...................... 513 

17.3. Основні положення діагностики кризових ситуацій 

та банкрутства на підприємстві.................................................. 517 

17.4. Програма антикризових заходів......................................... 525 

17.5. Системи управління в подоланні кризової ситуації.......... 528 


РОЗДІЛ 9. УПРАВЛІННЯ РИЗИКОЗАХИЩЕНІСТЮ............... 537 

Тема 18. Управління ризикозахищеністю підприємства.................. 537 

18.1. Сутність підприємницького ризику. Невизначеність....... 537 

18.2. Класифікація ризиків в економіці..................................... 539 

18.3. Аналіз ризику. Концепція управління 

ризикозахищеністю підприємства............................................. 545 


РОЗДІЛ 10. КОНКУРЕНТНА ПОЛІТИКА ОРГАНІЗАЦІЇ.......... 557 

Тема 19. Конкурентна політика організації................................... 557 

19.1. Поняття та види конкурентоспроможності....................... 557 

19.2. Конкурентні стратегії та впливовість конкурентних сил.. 564 

19.3. Модель менеджменту систем якості підприємства........... 581

19.4. Недобросовісна конкуренція та захист від неї.................. 588 


Тема 20. Методологічні основи визначення конкурентоспроможності.. 591 

20.1. Методологічні підходи до оцінки 

конкурентоспроможності продукції .......................................... 591 

20.2. Визначення конкурентоспроможності фірми................... 599 

20.3. Фактори конкурентноздатності торгівельного 

підприємства............................................................................... 605 

20.4. Конкурентоспроможність торговельного підприємства 

та методи її оцінки...................................................................... 609 


РОЗДІЛ 11. УПРАВЛІННЯ ЕФЕКТИВНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВА. 619 

Тема 21. Управління ефективністю підприємства..........................619 

21.1. Теоретичні основи ефективності розвитку підприємства 

в ринкових умовах....................................................................... 619 

21.2. Значення ефективності, її критерії.....................................624 

21.3. Ресурсно-потенціальний підхід до оцінки ефективності 

системи менеджменту................................................................. 627 

21.4. Оцінка ефективності управління....................................... 632 


РОЗДІЛ 12. ДІАГНОСТИКА УПРАВЛІННЯ ОРГАНІЗАЦІЄЮ.. 642 

Тема 22. Діагностика управління організацією............................... 642 

22.1. Характеристика діагностики як процесу та її основні 

параметри.................................................................................... 642 

22.2. Види діагностики................................................................ 653 

23.3. Етапи та методи діагностики.............................................. 655 


ЛІТЕРАТУРА.............................................................................. 661

ВСТУП 

Перехід економіки України на ринкові відносини вимагає вивчення 

методів управління на рівні основної ланки – підприємства. Управлінська 

діяльність є одним із найважливіших факторів функціонування 

й розвитку підприємств в умовах ринкової економіки. Ця 

діяльність постійно удосконалюється у відповідності до об’єктивних 

вимог виробництва і реалізації товарів, складності господарських 

зв’язків, підвищення ролі споживача у формуванні техніко-економічних 

та інших параметрів продукції. 

Менеджмент як наукова система організації виробництва є однією 

з найважливіших умов ефективної і прибуткової діяльності 

підприємств. Він дістав загальне визнання в усьому світі. 

Тому основним завданням вивчення курсу “Менеджмент організацій” 

є теоретична підготовка студентів спеціальності “Менеджмент 

організацій” з питань: 

– суті підприємства, взаємозв’язку його внутрішніх елементів та 

зовнішнього середовища; 

– особливостей менеджменту на різних етапах життєвого циклу 

підприємства; 

– специфіки управління різновидами підприємств та їх об’єднань; 

– психологічних аспектів управлінської діяльності; 

– ефективності управління підприємством; 

– управління ризикозахищеністю підприємства, ознак та причин 

виникнення кризових ситуацій та ризику; 

– стратегій розвитку організації та критеріїв їх вибору; 

– напрямків організаційного розвитку підприємства; 

а також практична підготовка та уміння: 

– створення та реєстрації підприємств різної організаційно-правової 

форми; 

– складання статутів, положень про структурні підрозділи та посадових 

інструкцій; 

– розподілу праці, організації робочих місць, аналізу процесу роботи; 

– ефективного ділового спілкування з урахуванням психологічних 

особливостей партнерів; 

– розпорядчої діяльності, делегування та інструктування;

– оцінювання виконання та дисциплінарного впливу; 

– самовдосконалення відповідно до вимог, які висуваються до сучасного 

менеджера; 

– організації основних видів управлінської діяльності; 

– інтегративної оцінки факторів ризику та антикризового управління; 

– аналізу ефективності управління. 

Даний посібник складається з 12 розділів і 22 тем. До кожної теми є 

перелік літературних джерел. В кінці теми даються контрольні запитання 

і завдання. Посібник закінчується рекомендованим списком 

літератури. 

Навчальний посібник підготовлений у відповідності з Програмою 

курсу “Менеджмент організацій”, яка затверджена науково-методичною 

комісією Міністерства освіти і науки України. 

В підготовці навчального посібнику приймали участь викладачі кафедри 

менеджменту та маркетингу Житомирського державного технологічного 

університету. Тема 12 “Управління фінансово-економічною 

підсистемою” підготовлена доцентом кафедри Опаловим О.А., тема 

13 “Управління збутом” – ст. викладачем Бородкіною Н.О., розділ 8 “Основи 

антикризового управління” – ас. Жалінською І.В., розділ 9 “Управління 

ризикозахищеністю підприємства” – доц. Щехорським А.Й., розділ 

10 “Конкурентна політика організації” – ас. Рєвнівцевою О.В. 

Ринкова економіка формує нові вимоги до підприємства і його працівників. 

Ці вимоги диктуються не тільки могутньою ринковою конкуренцією 

і високими стандартами якості товарів, що випускаються 

підприємством, але і необхідністю гнучкої реакції фірми на ринкові і 

виробничі ситуації, які швидко змінюються. 

Успіх підприємства багато в чому залежить від здатності менеджера – 

керівника передбачити можливі ситуації на підприємстві і на цій основі 

змінювати структуру виробництва і управління і вводити у виробництво 

нові види продукції і правильно планувати їхні обсяги, інвестиції 

і прибуток для досягнення найбільшого ефекту.

10 

Осовська Г.В., Осовський О.А. Менеджмент організацій 

РОЗДІЛ 1 

СИСТЕМНА МОДЕЛЬ УПРАВЛІННЯ 

ОРГАНІЗАЦІЄЮ 

Тема 1. Методологічні основи функціонування організації 

1.1. Організація як складова система та як об’єкт управління 

1.2. Взаємозв’язок внутрішніх елементів системи і факторів зовнішнього 

середовища 

1.3. Системна методологія в менеджменті 

Рекомендована література: 14, 33, 34, 53, 56, 65, 125, 139, 145, 147, 148, 158, 

159, 165, 234, 252, 265, 287, 288, 290, 291, 292 

1.1. Організація як складова система та як об’єкт управління 

Суспільство складається з безлічі організацій, з якими зв’язані всі аспекти і 

прояви людського життя – суспільства в цілому, економіки, науки, культури, 

освіти, оборони, навіть особистого життя. Менеджмент організацій покликаний 

відповісти на запитання: навіщо організації потрібні, як вони створюються, 

функціонують і змінюються, чому члени організацій діють саме так, а не 

інакше. Оволодіння знаннями про це дозволяє обґрунтовано і професійно 

підходити до формування організацій, до розуміння і регулювання процесів, 

що протікають у них, до визначення курсу дій і керівництва його реалізацією в 

інтересах досягнення поставлених цілей. 

Організація – це соціальне утворення з визначеними границями, яке свідомо 

координується і функціонує на відносно постійній основі для досягнення 

загальної мети. Під словами “яке свідомо координується” ми розуміємо управління, 

під “соціальним утворенням” – те, що організація складається з людей 

чи груп осіб, які взаємодіють між собою. Організаційні процеси містять у 

собі соціальну сутність, а взаємодія членів груп повинна бути збалансованою і 

припускає необхідність у координації. 

Поняття “організація” відноситься до числа найбільш часто уживаних. Воно 

вживається, щонайменше, у трьох значеннях: 

– організація як система; 

– організація як стан; 

– організація як процес. 

Організації як системі притаманні такі ознаки: 

• цілісність – передбачається, що система являє собою сукупність конкретних 

елементів із властивими тільки їм властивостями і характером взаємозв’яз-

Розділ 1. Системна модель управління організацією 

ку. Таким чином, система виділяється з нескінченного різноманіття об’єктів 

матеріального світу; 

• подільність – передбачається, що система допускає розподіл її на підсистеми 

й елементи, що у свою чергу, мають системні властивості. Сама ж досліджувана 

система входить у більш широку сукупність елементів, тобто в систему 

більш високого рівня. 

Система – це об’єднання окремих самостійних частин (елементів), кожна з 

яких обов’язково володіє хоча б однією властивістю, що забезпечує досягнення 

мети системи. Іншими словами, система припускає тільки таке об’єднання 

частин у ціле, що забезпечує її існування через здатність елементів досягати 

мети. Система як об’єднання володіє низкою специфічних властивостей цілого. 

От найбільш істотні з них: 

– головна властивість – здатність її елементів до взаємодії. Це основна умова 

існування системи, тому що з втратою елементами здатності взаємодіяти 

вона неминуче перестає існувати; 

– друга властивість – “елементарний” склад частин (підсистем). Найпростішим 

чином організована система обов’язково повинна складатися, принаймні, 

із трьох підсистем, що виконують функції входу, виходу і відносини 

між ними; 

– третя властивість – упорядкованість – є загальна особливість не тільки 

самої системи, але і її частин: входу, виходу і відносин між ними. Ця властивість 

виявляється в їхній взаємодії в строго встановленому порядку; 

– четверта істотна властивість – цілісність. Вона обумовлена тим, що системи 

без підсистем не буває, і тому будь-яка система стосовно них завжди виступає 

як ціле. Система являє собою якісно визначену сукупність підсистем, 

зв’язаних у єдине ціле, що має властивості, відсутні в підсистемі; 

– п’ята істотна властивість – структурованість. Структурою називають загальний, 

відносно стійкий, що змінюється в часі й у просторі спосіб організації 

внутрішніх зв’язків і відносин системи. 

Усяка система має різні види структур. Структура є кінцева сукупність елементів 

і відносин між цими ж елементами. Елементи розрізняються між собою 

своїми властивостями. Кожен елемент може виявити властиві йому властивості, 

лише вступивши у взаємодію з іншими придатними елементами. 

Умови і способи реалізації елементами своїх властивостей називаються 

відносинами. 

Ті відносини, що реалізуються в процесі функціонування системи (якщо 

елементи взаємодіють між собою й обмінюються продуктами своєї діяльності), 

переходять у зв’язки, а інші зберігаються як відносини. Наприклад, відносини 

між структурними підрозділами переходять у зв’язки, якщо вони обмінюються 

інформацією. 

Недіючих систем не існує. Система перестає бути такою і зводиться до набору 

елементів, як тільки зупиняється “плин” процесів перетворення деякої 

11

12 


субстанції (матеріалу в продукцію, електричної енергії в механічну і т.д.), заради 

якої вона існує. 

Однією з найважливіших системоутворюючих властивостей системи є зв’язаність, 

яка означає, що всі елементи прямо чи побічно зв’язані один з одним, 

і видалення чи додавання одного з елементів у загальному випадку змінює відношення 

між іншими елементами системи, тобто система змінює свої властивості. 

Як правило, будь-яку досліджувану систему можна розглядати як елемент 

системи більш високого порядку. Елементи будь-якої системи, у свою чергу, 

можуть виступати як системи більш низького порядку. 

Під елементом системи розуміється самостійне (відособлене) утворення 

системи (частина системи), що має свої специфічні риси, властивості й особливе 

значення. 

Функціонування системи як єдиного цілого забезпечується зв’язками між її 

елементами. Відомі три типи зв’язків: 

– функціонально необхідні – за допомогою їх формуються відносини, визначені 

для даної системи (наприклад, соціально-економічні): відносини управління, 

підпорядкованості, соціальні відносини і т.ін.; 

– синергетичні (спільної дії) – при спільних діях деяких частин елементів 

системи вони забезпечують збільшення загального ефекту цих дій до величини, 

що перевищує суму ефектів від тих частин, що діють незалежно; 

– надлишкові – зайві чи суперечливі. 

Коли мова йде про стан системи, то ми маємо на увазі її організованість, 

тобто наявність визначеного порядку чи ступінь упорядкованості системи, у 

тому числі в її побудові та функціонуванні. 

Багато недоліків виробничої діяльності поясняються організаційними причинами. 

Тому підвищення організованості, знання її законів – важливий резерв 

підвищення ефективності виробничих систем. 

Організація як процес є прояв суспільної діяльності, що виникла на основі 

суспільного поділу праці. Функціональним призначенням організації в цьому 

значенні є створення нових і удосконалення створених і функціонуючих систем 

будь-якого виду. Тому організувати – значить створити нову систему або 

поліпшити стан колишньої в процесі її функціонування відповідно до мінливих 

внутрішніх і зовнішніх умов. 

Організація як форма суспільної діяльності завжди конкретна, як і інші види 

праці. Конкретність організації обумовлюється її об’єктом. Для виробничої 

системи велике значення має організація виробництва, праці та управління. 

Організація як процес здійснюється людьми. Вона сформувалася у величезний 

самостійний об’єкт, тому виділилася також особлива група професійних 

працівників, яких називають фахівцями з організації виробництва, праці 

та управління. У своїй практичній діяльності вони широко використовують 

організаційні методи, що забезпечують реалізацію організаційних впливів. Застосування 

заходів організації як засобу удосконалення систем припускає на-


явність загальних організаційних основ. Такими є об’єктивні закони організації. 

Організація процесу управління, як і всяка організація взагалі, припускає 

розподіл і закріплення робіт по етапах, регламентування і нормування їхньої 

послідовності і термінів, установлення міри дисциплінарних стягнень, введення 

обов’язкових вимог здійснення процесу управління. 

Організація процесу управління – це всебічне його упорядкування, що визначає 

чіткість, послідовність і припустимі границі його здійснення. Інакше 

кажучи, це доцільна побудова процесу управління в часі й у просторі відповідно 

до потреб узгодження спільної праці в соціально-економічній системі з задачами 

підвищення ефективності управління виробництвом. 

Організація процесу управління припускає встановлення: 

• необхідної послідовності виконання різних його циклів, етапів, стадій і 

операцій, а також можливої і необхідної у певних умовах паралельності виконання 

різних робіт; 

• тимчасових меж виконання робіт визначеного виду і їхнє групування за 

факторами інтенсифікації управління; 

• чіткого порядку надходження необхідної і достатньої інформації для нормального 

і своєчасного здійснення кожного з етапів процесу управління і всіх 

його операцій; 

• порядку участі різних ланок системи управління в етапах процесу управління; 

• процедур процесу управління як обов’язкових операцій для визначеного 

виду робіт (операцій узгодження, обговорення, візування, затвердження, інформування 

й ін.). 

Всі існуючі організації поділяються на: 

• штучні; 

• соціальні; 

• відкриті; 

• майже постійні; 

• нестабільні. 

Якщо організацію розглядати в рамках галузі як системи більш високого 

рівня, то ця організація є підсистемою даної системи. 

З розглянутих вище визначень і з того, що відомо про системи, випливають 

такі загальні характеристики організації. 

1. Будь-яка організація – це система, що може бути піддана аналізу, побудована 

і керована на основі загальних принципів. 

2. Подібні системи є в більшій мірі динамічними, ніж статичними, у зв’язку 

з чим варто враховувати їхню природу, що змінюється. 

3. Елементи кожної системи функціонально об’єднані. 

4. Будь-яка організація видає вихідну продукцію, що спрямована на досягнення 

мети системи [139, с. 62]. 

Компоненти системи. У складі кожної системи можна розрізняти дві тісно 

взаємодіючі підсистеми – керуючу і керовану. Керуюча підсистема – це “що” 

13

14 


чи “хто” керує, а керована – “чим” чи “ким” керують. Аналогічними їм по 

змісту є поняття “суб’єкт управління” і “об’єкт управління”. 

У цьому розумінні будь-яку організовану соціально-економічну систему 

можна представити у вигляді сукупності керуючої підсистеми (суб’єкт управління) 

і керованої підсистеми (об’єкт управління) (рис. 1.1). 

Зворотний 

зв’язок 

Керуюча підсистема 

(суб’єкт управління) 

Керована підсистема 

(об’єкт управління) 

Прямий 

зв’язок 

Рис. 1.1. Взаємодія суб’єкта та об’єкта управління 

Суб’єкт і об’єкт управління взаємодіють за допомогою каналів зв’язку, по 

яких проходять потоки інформації. Ці потоки представляють собою керуючі 

впливи і повідомлення щодо стану керованого об’єкта. Управління можна представити 

як процес обміну видами діяльності, в результаті якого система нормалізується 

і приводиться в стан динамічної рівноваги. 

Динамічна рівновага організації настає під впливом факторів зовнішнього 

середовища. Впливи надходять у вигляді відхилень до норм у забезпеченні ресурсами 

(несвоєчасне постачання матеріалів, сировини, що комплектують, 

кредитів і т.ін.), а також відхилень у процесі перетворення ресурсів у готову 

продукцію. 

Інформація про відповідні дії надходить по каналах зворотного зв’язку. 

Зв’язок, що обслуговує апарат управління (суб’єкта), який розробляє управлінські 

рішення (вплив), і забезпечує передачу останніх на об’єкт управління, 

називають прямим зв’язком. Зворотні зв’язки, що несуть інформацію про 

стан об’єкта і його реакцію на управлінські рішення, служать базою формування 

коригувального впливу на вхід динамічної системи. Таким чином, 

здійснюється зв’язок між “входом” (цілями, нормами, ресурсами) і “виходом” 

системи, що характеризує ступінь досягнення заданої мети (результату). 

Вхід системи – це потік ресурсів, що надходять до об’єкта управління, і потоки 

інформації про ресурси, фактори зовнішнього середовища й операції, які здійснюються 

в об’єкті. Ці потоки інформації надходять до суб’єкта управління (апарат 

управління). Вхід (як самі ресурси, так і інформація для управління) обробляється 

відповідно до встановленого порядку здійснення операцій з метою одержання вихідних 

результатів.


Процес перетворення в системі полягає у відпрацьовуванні програм і здійсненні 

порядку (технології) виконання операцій над ресурсами й інформацією. 

Процес перетворення в керованій і керуючій підсистемах відрізняється не тільки 

входами, але й елементами процесу перетворення і корисних продуктів (виходом). 

В об’єкті протікає цілеспрямований процес, завдяки якому відбувається перетворення 

окремих елементів у корисну продукцію. Іншими словами, цей процес є 

визначеною технологією, відповідно до якої завершується трансформація витрат 

у продукцію. 

Істотним компонентом у керуючій підсистемі, крім суб’єкта, є ті чи інші засоби 

управління системою. Основне призначення керуючої підсистеми полягає в 

стабілізації вихідних даних, системи у встановлених межах, обумовлених цілями, 

нормами і цінностями. Така стабілізація може бути досягнута тільки тоді, коли: 

1) вихідні дані можуть бути порівняні з установленими цілями і нормами; 

2) передбачений механізм зворотного зв’язку для видачі коригувальної інформації 

у вигляді вхідних даних у систему, що відбиває відхилення в процесі перетворення 

ресурсів. 

Вихід системи представлений двома результатами: 

1) управлінськими рішеннями, що є результатом обробки інформації; 

2) корисними продуктами (товарами, знаннями, послугами), одержуваними 

в результаті переробки ресурсів [139, с. 64 – 67]. 

Таким чином, система – це об’єднання компонентів і елементів в інтересах 

досягнення бажаної мети. Компонентами системи є керуюча і керована підсистеми, 

зовнішнє середовище, вхід, процес перетворення, вихід, канали зв’язку. 

Її елементами є порядок здійснення операцій (технологія), устаткування, структури 

і люди. 

Наприклад, виробнича організаційна система – це група людей, які об’єднані 

у визначену структуру (сукупність елементів), що здійснюють операції по збору 

й обробці матеріальних і інформаційних ресурсів (види діяльності) в інтересах 

досягнення великого числа загальних цілей, включаючи економічну вигоду виробництва 

(досягнення загальних цілей), шляхом фінансування, конструювання, 

забезпечення ресурсами (використання компонентів у вигляді даних, енергії 

і матеріальних ресурсів) і забезпечує виробництво (процес перетворення) і збут 

у заданому обсязі (видача матеріальної продукції в разі виникнення потреби в 

ній) [139, с. 67]. 

Елементи і компоненти різних систем відрізняються кількістю, розмірами, 

властивостями, але не своїм призначенням, тобто роллю, що вони покликані 

відігравати в складі системи. Якщо система є досить великою і складається з 

підсистем (відповідно до принципу ієрархічності), а кожна підсистема також 

складається зі своїх підсистем, мабуть, можна дійти до таких дрібних частин системи, 

що уже не є підсистемами. Іншими словами, в ієрархії підсистем компоненти 

системи існують на самому нижньому рівні. 

Компоненти системи мають визначені властивості чи характеристики. Ці ха- 

15

16 


рактеристики впливають на функціонування системи, на її швидкодію, точність, 

надійність, ємність і багато інших її особливостей. 

У добре організованих системах кожен елемент (як частина) необхідний 

для підтримки і функціонування цілого і поза цілим існувати не може. Інакше 

кажучи, частина необхідна для існування цілого, а ціле необхідне для 

існування частини. 

Основний закон організації – закон синергії, який полягає в тому, що сума 

властивостей (потенціалів, енергії, якостей) організованого цілого перевищує 

“арифметичну” суму властивостей кожного з окремих елементів. При цьому під 

властивістю елемента розуміється склад параметрів, що характеризують його, 

їхня взаємозалежність, зміни в часі. 

Закон єдності аналізу і синтезу полягає в тому, що процеси поділу, спеціалізації, 

диференціації, з одного боку, необхідно доповнюються протилежними 

процесами – з’єднання, універсалізації, інтеграції – з іншої. 

Використання цього закону припускає вибір ознак чи основ спочатку для 

розподілу (класифікації), а потім для з’єднання (групування) у нові класи. Дуже 

важливо при цьому установити порівняльні “плюси” і “мінуси” припустимих 

варіантів як поділу, так і з’єднання, а також їхній вплив на результати (ефективність) 

діяльності. 

Розглянутий закон у всіх випадках виражає вимогу поділу діючих систем на 

такі підсистеми, перегрупування (трансформація) яких у нові системи забезпечували 

б їхнє ефективне функціонування. 

Закон пропорційності припускає необхідність визначеного співвідношення між 

частинами цілого. 

Закон композиції виражає наступна вимога: ціль діяльності підсистеми одночасно 

є однією з підцілей діяльності всієї системи. 

Відповідно до закону самозбереження кожна реальна фізична (матеріальна) 

система прагне зберегти себе як цілісне утворення і, отже, ощадливіше витрачати 

свої ресурси. 

Закон організованості – інформованості засвідчує, що в системі не може бути 

більше порядку, ніж інформації. 

Закон онтогенезу визначає, що кожна організація проходить у своєму розвитку 

наступні фази життєвого циклу: становлення – розквіт – угасання. 

На закінчення необхідно відзначити, що універсальні закони організації діють 

не ізольовано, а у взаємозв’язку. 

Організація має відносно визначені границі, що можуть змінюватися згодом. 

Члени організації, на яких покладаються визначені обов’язки, вносять свій внесок 

у досягнення встановлених цілей. Перевага організованих груп полягає в 

тому, що людина, входячи до складу колективу, може більш успішно досягти 

своїх цілей, ніж індивідуально. Тому для досягнення своїх цілей вона створює 

інтегровані, кооперативні системи поведінки. 

Визначення організації передбачає необхідність формального координування 

взаємодії працівників. Структура організації визначає, яким чином повинні 

бути розподілені задачі, хто доповідає і кому, які формальні координуючі ме-


ханізми і моделі взаємодії. Для неї характерна комплексність, формалізація і 

визначене співвідношення централізації і децентралізації. 

Комплексність розглядає ступінь диференціації в рамках організації. Вона 

включає рівень спеціалізації чи поділу праці, кількість рівнів в ієрархії організації 

і ступінь територіального розподілу частин організації. 

Під формалізацією розуміють заздалегідь розроблені та встановлені правила 

й процедури, що визначають поведінку працівників. Деякі організації мінімально 

оперують з такими стандартними директивами. Інші мають усі типи правил, 

що інструктують працівників із приводу того, що вони можуть і чого не 

можуть робити. 

Співвідношення централізації і децентралізації визначається рівнями, на яких 

розробляються і приймаються управлінські рішення в організації. У деяких 

організаціях процес прийняття рішень дуже централізований, дії з вирішення 

проблем починаються вищими керівниками, в інших випадках прийняття 

рішень децентралізоване, відповідальність делегується вниз по ієрархії. Прийняті 

співвідношення централізації і децентралізації визначають характер і тип 

організаційної структури управління, яка встановлюється. 

Важливо підкреслити, що організації заздалегідь проектуються, моделюються 

для формування структури, підлеглої інтересам досягнення встановлених 

цілей. При проектуванні організації використовується представлення про неї 

як про організм, що діє раціонально і цілеспрямовано, що обов’язково має встановлену 

мету й удосконалює методи її досягнення. Проектування в сучасних 

умовах викликане до життя складністю управління організаціями, необхідністю 

застосування науково обґрунтованих методів для виконання функцій управління 

і спеціалізацією управлінської праці. Цей підхід якісно відрізняється 

від широко розповсюджених методів підвищення ефективності організацій – 

таких, як традиційне розчленовування й об’єднання на науковій основі 

підрозділів чи сфер відповідальності керівників, їхня заміна, поліпшення тих 

чи інших організаційних процедур. 

Кожна організація має своє призначення – місію, в ім’я якої люди поєднуються 

і здійснюють свою діяльність. Місія – поняття неоднозначне. Здійснюючи 

свою місію (призначення), організація домагається досягнення визначених 

цілей – виживання, росту, прибутковості. Вона випускає визначену продукцію 

і надає послуги, використовує різні технології тощо. 

Зразкова характеристика призначення організації в узагальненому вигляді 

включає: 

продукти чи послуги, які пропонуються; 

місце і роль у системі ринкових відносин; 

цілі організації (виживання, ріст, прибутковість); 

технологію (процеси, інновації); 

 

філософію (базові погляди, цінності, мотивації); 

внутрішню концепцію (джерела сили, ступінь конкурентноздатності, 

фактори виживання); 

17

18 


 

зовнішній образ, імідж (відповідальність перед партнерами, споживачами, 

суспільством у цілому). 

1.2. Взаємозв’язок внутрішніх елементів системи і факторів зовнішнього 

середовища 

Істотне проникнення у внутрішню побудову організації забезпечується використанням 

системного підходу. 

Система – це набір взаємозалежних і взаємопов’язаних частин, складених 

у такому порядку, що дозволяє відтворити ціле. Унікальною характеристикою 

при розгляді систем є внутрішні відносини між частинами. Кожна система характеризується 

як диференціацією, так і інтеграцією. У системі використовуються 

різноманітні спеціалізовані функції. Кожна частина організації виконує 

свої визначені функції. У той же час для підтримування окремих частин в одному 

організмі і формування завершеного цілого в кожній системі здійснюється 

процес інтеграції. В організаціях ця інтеграція звичайно досягається координацією 

рівнів ієрархії, прямим спостереженням, правилами, процедурами, курсом 

дій. Тому кожна система вимагає поділу для того, щоб визначити її складові 

частини. Поряд з цим є необхідність і в інтеграції, щоб створити умови, 

при яких система не розпадеться на незалежні одиниці. Хоча організації, створені 

з частин чи складених елементів, самі є підсистемами в рамках більш великої 

системи. Існують не тільки системи, але й підсистеми і надсистеми. Класифікація 

цих понять залежить від особливостей предмета аналізу. При цьому 

ціле не є простою сумою частин, оскільки систему варто розглядати як єдність. 

Розрізняють системи відкриті і закриті. Поняття закритої системи породжено 

фізичними науками, де розуміють, що система є самостримуваною. Її 

головна характеристика в тому, що вона істотно ігнорує ефект зовнішнього 

впливу. Зробленою системою закритого типу була б та, котра не приймає енергії 

від зовнішніх джерел і не віддає енергію своєму зовнішньому оточенню. Закрита 

організаційна система мало застосовується. 

Відкрита система визнає динамічну взаємодію з навколишнім світом. Організації 

одержують свою сировину і людські ресурси з навколишнього світу. Вони 

залежать від клієнтів і замовників із зовнішнього світу, що споживають їхню 

продукцію. Банки, які активно взаємодіють з навколишнім світом, використовують 

депозити, обертають їх у кредити та інвестиції, використовують отриманий 

прибуток для: підтримки самих себе, розвитку, виплати дивідендів і сплати 

податків. 

Ступінь розмежування відкритої чи закритої систем змінюється в рамках 

систем. Відкрита система може стати більш закритою, якщо контакти з оточенням 

зменшуються згодом. У принципі можлива і зворотна ситуація. 

Відкриті системи тяжіють до наростання ускладненості і диференціації. 

Іншими словами, відкрита система буде в міру свого росту прагнути до більшої 

спеціалізації своїх елементів і ускладненню структури, нерідко розширюючи


свої границі чи створюючи нову суперсистему з більш широкими границями. 

Якщо ділове підприємство росте, то спостерігається значна його диференціація 

й ускладнення. Створюються нові спеціалізовані відділи, здобуваються сировина 

і матеріали, розширюється асортимент продукції, що випускається, 

організовуються нові збутові контори. 

Усі системи мають вхід, трансформаційний процес і вихід. Вони одержують 

сировину, енергію, інформацію, інші ресурси і перетворюють їх у товари і послуги, 

прибуток, відходи тощо. Відкриті системи мають, однак, деякі специфічні риси. 

Одна з таких рис – це визнання взаємозалежності між системою і зовнішнім 

світом. Існує границя, що відокремлює систему від її оточення. Зміни в оточенні 

впливають на один чи кілька атрибутів системи, і навпаки, зміни в системі 

впливають на оточення. Зовнішнє середовище організації схематично 

представлена на рис. 1.2. 

Економічне: 

Рівень життя 

Капітал 

Постачальники 

Споживач і 

Кон’юнктура ринку 

Технологічне: 

Розвиток науки 

Розвиток технологій 

Політичне: 

Конституційні основи 

Форми власності 

Особливості законодавства 

Політична стабільність 

Організація 

Ресурсне: 

Робоча сила 

Природні ресурси 

Інфраструктура 

Територіальне розташування 

Рис. 1.2. Зовнішнє середовище організації 

Соціальне: 

Соціальні норми 

Соціальні погляди 

Етичні норми 

Організація повинна відбивати зовнішнє середовище. В основі її побудови 

лежать передумови економічного, науково-технічного, політичного, соціального 

чи етичного характеру. Організація повинна створюватися так, щоб вона 

нормально функціонувала, всі її члени повинні робити внесок у загальну роботу 

і ефективно допомагати працівникам досягати поставлених цілей тепер і 

в майбутньому. У цьому значенні діюча організація не може бути статичною. 

Вона повинна швидко дізнаватися про всі зміни середовища, представляти їхнє 

19

20 


значення, вибирати найкращу відповідну реакцію, що сприяє досягненню її 

цілей, ефективно реагувати на вплив середовища. 

Ключові фактори успіху організації знаходяться в двох сферах: у зовнішній 

(з якої вона одержує усі види ресурсів, включаючи інформацію, тобто знання) 

і у внутрішній (сильні і слабкі сторони якої створюють ті чи інші передумови 

для перетворення ресурсів у продукцію та послуги). 

Зовнішнє середовище характеризується сукупністю перемінних, котрі перебувають 

за межами підприємства і не є сферою безпосереднього впливу з 

боку його менеджменту. Це, насамперед, усі ті організації, а також люди, що 

зв’язані з даним підприємством у силу виконуваних ним цілей і завдань: постачальники, 

споживачі, акціонери, кредитори, конкуренти, професійні союзи, 

торгові організації, суспільства споживачів, урядові органи й ін. Крім того, 

існує другий ряд змінних зовнішнього середовища – соціальні фактори й умови, 

що, не впливаючи прямо на оперативну діяльність організації, визначають 

стратегічно важливі рішення, які прийняті її менеджментом. Найважливіша роль 

тут належить економічним, політичним, правовим, соціально-культурним, технологічним, 

екологічним, фізико-географічним факторам і змінним (рис. 1.3). 

Право 

Політика 

Фізикогеографічні 

умови 

Конкуренти 

Акціонери 

Торгові 

підприємства 

Зовнішнє середовище 

непрямого впливу 

ЗОВНІШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ 

прямого впливу 

Урядові 

органи 

ВНУТРІШНЄ 

СЕРЕДОВИЩЕ 

структура 

культура 

ресурси 

Інституціональні 

організаційно-технічні 

умови 


Місцеві 

органи 

Споживачі 

Союзи і 

товариства за 

інтересами 

Економіка 

Технологія 

Рис. 1.3. Фактори і змінні зовнішнього і внутрішнього 

середовища організації 

Соціальнокультурні 

фактори 

Організація як відкрита система може вижити тільки у взаємозв’язку з 

зовнішнім середовищем. Під зовнішнім середовищем розуміють фактори, що 

сприяють функціонуванню, виживанню й ефективності організації. Розрізня-


ють середовище прямого впливу і середовище непрямого впливу. До середовища 

прямого впливу відносяться постачальники, трудові ресурси, закони й установи 

державного регулювання, споживачі й конкуренти. До середовища непрямого 

впливу – стан економіки, науково-технічний прогрес, соціально-культурні 

та політичні зміни, групові інтереси і події в інших країнах, що стосуються організації. 

Фактори непрямого впливу можуть не робити безпосереднього впливу на 

організацію, але позначаються на її діяльності. Так само як і внутрішні перемінні, 

зовнішні перемінні впливають на організацію у взаємозв’язку, тобто зміна одного 

фактора може вплинути на зміну інших. Так, наприклад, ріст цін на нафту 

спричинить за собою підвищення цін у всіх галузях економіки, викличе урядове 

регулювання нормативів споживання, введення податків на надприбуток нафтових 

компаній, підвищення цін на комунальні послуги тощо (рис. 1.4). 

Міжнародні події 

та оточення 

Науково-технологічний 

прогрес та технології 

Фактори зовнішнього середовища непрямої дії 

Політичні 

обставини 

Стан економіки 

Соціальні та 

культурні 

Особливості 

економічних відносин 

Взаємозв’язки з 

населенням 

Рис. 1.4. Фактори зовнішнього середовища непрямої дії [165, с. 13] 

Зовнішнє середовище характеризується складністю, рухливістю і невизначеністю 

(табл. 1.1). 

Таблиця 1.1 

Загальна характеристика факторів зовнішнього середовища 

№ п/п Ф а к т о р и 

1. 

Об’єктивний чинник виникнення впливу: умови виникають незалежно 

від діяльності підприємства, і впливають на нього 

2. 

Взаємозалежність факторів: сила, з якою змінність одного фактора 

впливає на інші фактори 

3. 

Складність і кількість та різноманіття факторів, що суттєво впливають на 

підприємство 

4. Динамічність: відносна швидкість змінності середовища 

5. 

Невизначеність: відносна кількість інформації про середовище та ступінь 

її імовірності 

21

22 


Складність зовнішнього середовища характеризується числом і варіантністю 

факторів, на які організація зобов’язана реагувати. Організації, що працюють 

зі складним зовнішнім середовищем, мають справу з багатьма категоріями 

даних, необхідних для прийняття рішень. 

Швидкість, з якою відбуваються зміни в навколишньому середовищі, визначають 

її рухливість. Наш час характеризується особливою рухливістю 

зовнішнього середовища організації. Більш висока рухливість зовнішнього середовища 

спостерігається в галузях електронної, фармацевтичної та хімічної 

промисловості (фактори – технологія, конкурентна боротьба). Більш активні 

зміни відбуваються в галузях, орієнтованих на науково-технічний прогрес. 

Модель впливу зовнішніх факторів приведена на рис. 1.5 [165, с. 19]. 

Рухливість зовнішніх перемінних факторів може по-різному стосуватися 

різних підрозділів організації. Так, наприклад, підрозділи, які зв’язані з науковими 

дослідженнями, постійно зіштовхуються з високою рухливістю зовнішнього 

середовища, відслідковуючи технологічні нововведення. Для виробничого 

відділу реакція на зовнішнє середовище більш спокійна. Тут спостерігається 

стабільний рух матеріальних і трудових ресурсів. 

Міжнародні 

події та 

оточення 

Параметри 

виходу 


НТП та 

технології 

Стан економіки 

та особливості 

економічних 

відносин 

Дії та функції 

управління 

Конкуренти 

Споживчі 

Соціокультурний 

вплив та 

взаємозв’язки з 

населенням 

Параметри 

виходу 

Законодавчий та 

політичний 

вплив, громадські 

установи 

Рис. 1.5. Модель впливу факторів зовнішнього середовища на 

підприємство 

Обсяг і вірогідність інформації кожного фактора впливає на ступінь визначеності 

зовнішнього середовища. Невизначеність зовнішнього середовища тим


більша, чим менше інформації і є сумніви в її вірогідності. Чим більш невизначені 

зовнішні перемінні, тим складніше приймати ефективні рішення. 

Як уже згадувалося, в середовище прямого впливу на організацію входять 

постачальники, закони і державні органи, споживачі і конкуренти. Всі види 

ресурсів організації одержують через постачальників. Це матеріали, устаткування, 

енергія, капітал і робоча сила. 

Підприємства, що виробляють продукцію, залежать від рівномірності надходження 

матеріалів. Порушення їх надходження приводить до порушення 

випуску продукції, постачання ринку, одержання прибутку, задоволення потреб 

покупця тощо. Все це в кінцевому рахунку ставить у краще положення 

конкурента. Звідси пряма залежність організації від постачальників. 

Але для нормального функціонування організації потрібні не тільки постачальники 

матеріалів, але й капіталу. Інвестиції можуть бути отримані від банків, 

акціонерів і приватних осіб. Надійний фінансовий стан організації завжди залучає 

інвесторів. 

Які б не були сучасна технологія, капітал і матеріали, вони не можуть забезпечити 

ефективність виробництва без трудових ресурсів. Організаціям, як правило, 

завжди не вистачає висококваліфікованих фахівців різних напрямків і 

менеджерів. 

На організації впливають закони і державні установи, що визначають правовий 

статус і регулювання економіки. Сюди відноситься безліч законів і положень 

про безпеку й охорону здоров’я, захисту навколишнього середовища, 

захисту інтересів споживача, про оплату, фінансовий захист і багато інших. 

Організації зобов’язані виконувати не тільки вимоги законів, але і ряду державних 

установ, що стежать за виконанням законів і видають свої розпорядження. 

Все це доповнюється ще і регулюючими постановами місцевих органів 

управління. У такий спосіб організації зіштовхуються зі складною системою 

юридичних норм. 

Тому завданням організації, є знаходження свого споживача, бо бізнес неможливий 

без споживача. Саме споживач диктує, які товари й послуги для нього 

необхідні і за якою ціною, тобто визначає кінцеві результати діяльності організації. 

Тому вплив споживачів на підвищення ефективності й використання таких 

внутрішніх перемінних, як матеріали і трудові ресурси, величезний. 

Але в багатьох випадках не споживачі визначають необхідний ринку продукт 

чи послугу, а конкуренти. Якщо конкуренти вводять нововведення, то це 

вимагає ще більш досконалих нововведень і перетворення своєї організації в 

ще більш новаторську й ефективну. Недооцінка конкуруючої сторони в області 

удосконалення продукту чи послуги може обернутися великими втратами 

прибутку. 

Всі фактори прямого впливу безпосередньо впливають на внутрішні змінні, 

викликаючи їх реакцію. Не так помітно на організацію впливають фактори непрямого 

впливу. Інформація про них, як правило, не повна і керівництво змушене 

робити припущення і допущення про їх можливі наслідки для організації. 

23

24 


Серед факторів непрямого впливу найважливіше місце займає технологія, 

що одночасно є і внутрішньою змінною. Організація повинна враховувати перспективні 

технології, що можуть вплинути на швидкість старіння своєї продукції 

і якого роду продукцію покупець очікує в майбутньому. Відносно недавно 

виниклі великі технологічні нововведення докорінно змінили виробничі 

процеси і продукцію. Це комп’ютерна, лазерна, мікрохвильова, напівпровідникова 

технологія, супутниковий зв’язок, генна інженерія й ін. Вони вплинули 

не тільки на організації, але і на суспільство в цілому. Зберегти конкурентноздатність 

можна, орієнтуючись на високі технології. 

На інтереси організації також впливає загальна зміна економіки: інфляція, 

економічний спад, коливання курсу долара щодо валют інших країн. Наприклад, 

інфляція може викликати зростання витрат. Зниження податків збільшує 

масу грошей у населення, що сприяє розвитку бізнесу. 

На організацію впливають також життєві цінності та традиції. Неетично 

поширювати слухи, що ганьблять конкурента, приймати на роботу через знайомих. 

До соціокультурних факторів, що впливають на організацію, відносяться 

прихильність визначеній торговій марці чи негативне відношення до конкретного 

товару або явища. 

Організаціям необхідно рахуватися також з політичними факторами і 

відношенням місцевого населення. Якщо організація веде справу за межами 

внутрішнього ринку, то їй необхідно враховувати особливості зовнішнього середовища 

тієї країни, в якій вона здійснює свою діяльність. У кожній країні 

зовнішні фактори будуть унікальними. Вони торкаються не тільки потреб, але 

й культури, звичок і звичаїв іншої нації. 

У середовищі міжнародного бізнесу виділяються такі фактори як культура, 

економіка, законодавство, державне регулювання та політична обстановка. 

Система цінностей, релігії, звичаїв і установок, що переважають в суспільстві 

уособлюють собою культуру. Для ефективного ведення справ необхідно вивчати 

культурні відмінності та змінювати поведінку стосовно цінностей інших націй. 

Фірми, які працюють в міжнародному середовищі, повинні також враховувати 

і загальні економічні фактори (як обмінний курс валют, рівень заробітної 

плати, дисконтні ставки відсотку і загальний рівень економічного розвитку). 

Ретельному вивченню підлягають закони і державне регулювання країни, у 

якій здійснюється виробництво чи ведеться торгівля. Вивченню підлягають 

трудове й антимонопольне законодавство, патентна справа, ціноутворення, 

закони ринкової економіки. 

Значення факторів зовнішнього середовища різко підвищується у зв’язку зі 

зростанням складності всієї системи суспільних відносин (соціальних, економічних, 

політичних тощо), що складають середовище менеджменту. Саме 

зовнішнє оточення диктує стратегію організацій. 

Внутрішнє середовище кожної організації формується під впливом змінних, 

що роблять безпосередній вплив на процес перетворень (виробництва продукції, 

послуг).


Внутрішні змінні – це ситуаційні фактори всередині організації, що постійно 

знаходяться в полі зору менеджерів: цілі, структура організації, ії завдання, технологія 

і люди. 

Будь-яка організація розглядається як група людей із загальними цілями – перший 

змінний фактор. Того, що люди не змогли б досягти поодинці, вони досягають 

в організації, тому її, можна розглядати як засіб досягнення мети. Мета 

– це конкретний кінцевий стан чи очікувані результати роботи групи людей, 

які певним чином організовані. Такі кінцеві результати розробляються в процесі 

планування і доводяться учасникам виробництва. Різні типи організацій 

мають різні цілі. Якщо ціль – одержання прибутку, то організації займаються 

виробництвом товарів чи наданням послуг. Якщо організації безприбуткові, 

то їхньою метою є виконання свого призначення в рамках асигнованих бюджетних 

засобів. 

Великі організації – багатоцільові. Для одержання прибутку велика організація 

визначає цілі в різних напрямках, тобто розробляє дерево цілей. Це може 

бути розробка нової продукції, вища якість послуг, підготовка кадрів, визначення 

ринку збуту тощо. 

Для досягнення кінцевої мети організації ставляться різні цілі в її підрозділах. 

Вони координуються менеджерами в рамках загальної мети. 

Другою ситуаційною змінною є структура організації. Під структурою організації 

розуміють кількість, склад її підрозділів, ступенів управління в єдиній 

взаємозалежній системі. Структура встановлює такі взаємини рівнів управління 

і функціональних підрозділів, що дозволяють найбільш ефективно досягати 

цілей організації. Цьому сприяє спеціалізований поділ праці. Характерною 

особливістю спеціалізованого поділу праці є те, що відповідна робота закріплюється 

за фахівцями, тобто тими, хто здатний її виконувати краще всіх. Так, 

праця розподілена між економістами, технологами, механіками, енергетиками 

тощо. При виробництві будь-якого механізму робота розділяється на численні 

малі операції, що теж представляє собою конкретну спеціалізацію праці. 

Перевагою спеціалізованого поділу праці є те, що фахівець працює більш 

продуктивно і якісно. В усіх організаціях (за винятком дуже маленьких) має 

місце спеціалізований поділ праці. У великих організаціях фахівців групують 

разом у межах функціонального поділу галузей (відділи, управління). Завдяки 

правильному поділу праці в організації по горизонталі здійснюється її успішна 

діяльність, досягається висока продуктивність і ефективність. Але не менш 

важливий у цьому плані є і вертикальний поділ праці. 

Для успішної групової роботи вкрай потрібне розмежування праці по координації 

від безпосереднього виконання завдань. Таке відділення створює ієрархію 

управлінських рівнів, тобто формальна субпідрядність на кожному рівні. 

Менеджер, що знаходиться на більш високому рівні управління, може мати у 

своєму підпорядкуванні декількох керівників низового рівня, а ті в свою чергу 

– на нижчій ступені і так аж до виконавчого персоналу. Наприклад, начальник 

виробничого відділу має у своєму підпорядкуванні начальників цехів, змін, 

25

26 


лабораторій. Начальникам цехів підпорядковуються бригадири дільниць, 

майстри. Всю організацію пронизує субпідрядність до рівня виконавського персоналу. 

Кожен керівник має в своєму підпорядкуванні певну кількість людей, які 

знаходяться в сфері його контролю. Сфера контролю визначає тип організаційної 

структури. Якщо керівник контролює велику кількість підлеглих, то сфера 

контролю є широкою. Її наслідком є формування плоскої структури управління. 

Якщо кожному керівнику підпорядковується небагато людей, то це вузька 

сфера контролю, при якій функціонує багаторівнева (чи висока) структура 

управління (рис. 1.6, організація А). Великі організації з плоскою структурою 

мають невелике число рівнів управління (рис. 1.7, організація Б). 

Технічний 

директор 

Віце-президент по 

виробництву 

Керуючий 

заводом А 

Майстер 1-ої 

дільниці 

Директор з 

виробництва 

Начальник 

першої зміни 

Організація А 

Президент 

Керуючий 

заводом Б 

Майстер 2-ої 

дільниці 

Менеджер зі 

збуту 

Віце-президент з 

маркетингу 

Начальник 

другої зміни 

Рис. 1.6. Висока структура управління організацією. 

Менеджер з 

дослідження 

ринку


маркетингу 

Ст. продавець 

жіночого одягу 


чоловічого одягу 


Менеджер зі 

збуту 

Організація Б 

Президент 


торгових 

операцій в 

магазині 

Ст. продавець побутових 

приладів 


дитячого одягу 

Нач. відділу 

кадрів 


меблів 


побутових машин 

Фінансовий 

директор 

Рис. 1.7. Плоска структура управління організацією 


госп. товарів 


грамплатівок 

Не можна говорити про кращу чи гіршу сферу контролю. Не визначає вона 

й величини організації. І висока, і плоска структури управління організацією 

можуть скластися в різних за величиною організаціях. Організації з широкою 

сферою контролю можуть мати високу структуру і плоску. Так, наприклад, авіазавод 

і трест ресторанів мають високу структуру управління, незважаючи на 

величезні відмінності та цілі їхньої діяльності. Так завод зі сферою впливу на 

кілька тисяч працюючих має п’ять рівнів управління. Стільки ж рівнів має армійська 

рота з чисельністю в 100 чоловік. 

Оскільки у великих сучасних організаціях робота чітко розмежовується по 

горизонталі і вертикалі, то виникає крайня необхідність у створенні формальних 

механізмів координації діяльності між різними рівнями підрозділів і 

співпідпорядкованості. Така координація забезпечує не тільки інтереси 

підрозділів, але й організації в цілому. 

При допомозі координації формулюється і доводиться мета організації до її 

підрозділів. Але це лише один з багатьох механізмів координації. У координації 

бере участь кожна функція управління. 

Третім внутрішнім змінним фактором в організації є постановка завдань, під 

яким розуміють запропоновану роботу (групу робіт чи частину роботи), що 

повинна бути виконана заздалегідь встановленим способом і у встановлений 

термін. При розробці структури організації кожна посадова інструкція включає 

ряд завдань, що є частиною загального обсягу роботи для досягнення мети. 

Вважається, що якщо завдання виконуються за встановленою технологією і 

режимом роботи, то організація функціонує ефективно. 

27

28 


Існує традиційний розподіл завдань на три групи: робота з людьми, предметами 

(машини, сировина, інструменти), інформацією. Робота за верстатом 

– це робота з предметами. Майстер дільниці працює з людьми. Робота економіста 

в плановому відділі, в основному, пов’язана з інформацією. 

Важливе значення в роботі має частота повторення завдань і час для їх виконання. 

Операція по закручуванню гайки на конвеєрі може повторюватися 

безліч разів за робочий день. На її виконання буде затрачено кілька секунд. 

Завдання з аналізу економічної інформації вимагають тривалого часу і можуть 

не повторюватися або повторюватися не часто. Таким чином, управлінська, 

інтелектуальна робота є більш різноманітною, а час на її виконання збільшується 

від нижчого до вищого рівня. 

Четвертим змінним фактором виступає технологія. Технологія – це засіб перетворення 

сировини в певні продукти та послуги. Вона передбачає поєднання 

кваліфікованих навичок, обладнання, інфраструктури, інструментів і відповідних 

технічних знань, які необхідні для здійснення бажаних перетворень у 

матеріалах, інформації чи людях. 

Будь-які виробничі завдання не можуть бути виконані без використання 

конкретної технології. Вона виступає як засіб перетворення матеріалу, що надходить 

на вході виробничого процесу, у форму, яку отримують на виході. 

Важливе місце в технології займає стандартизація і механізація, які значно 

знижують витрати виробництва і ремонтних робіт, тому що передбачають використання 

машин і механізмів замість людей. Застосування у виробництві 

стандартних вузлів, заміна людей механізмами і використання конвеєрних ліній 

змінили службові обов’язки менеджерів, що у свою чергу вплинуло на саму суть 

управління виробництвом. 

Найважливішим внутрішнім змінним фактором управління є люди (п’ятий 

змінний фактор). Людська змінна розглядається в управлінні в трьох напрямках: 

поведінка людей (окремих людей, людей у групах, поведінка керівника), 

менеджер у ролі лідера, вплив менеджера на поведінку окремих людей і груп 

(рис. 1.8). 

Внутрішнє середовище підприємства 

Мета Організаційна Завдання Технологія Трудові 

структура 

ресурси, 

(люди) 

Рис. 1.8. Ситуаційні фактори в середині підприємства 

(господарський організм підприємства) 

Всі внутрішні змінні фактори діють у взаємозв’язку, що дозволяє досягати 

цілей організації (рис. 1.9). Оскільки внутрішні змінні складаються із соціаль-


ного (люди) і технічного компонентів, то їх називають внутрішніми соціотехнічними 

підсистемами, що вимагає однакової уваги як до соціальних, так і 

до технічних питань організації. Віддача можлива лише в їх взаємодії. 

Підприємство 

технологія 

структура мета 

завдання 

люди 

Рис. 1.9. Взаємозв’язок елементів внутрішнього середовища підприємства 

Дослідження показують, що великі і складні організаційні системи мають 

тенденцію до подальшого росту і розширення. Вони одержують певний запас 

міцності, що виходить за межі забезпечення тільки виживаності. Багато підсистем 

у рамках системи мають можливість одержувати енергії більше, ніж потрібно 

для виробництва своєї продукції. Вважається, що стабільне положення 

властиве простим системам, але на більш складному рівні воно стає одним з 

факторів збереження системи через ріст і розширення. 

В міру росту організації вищі її керівники змушені усе більше передавати 

свої обов’язки по розробці рішень нижчестоящим ланкам. Однак оскільки керівники 

вищого рівня відповідають за всі рішення, їхня роль в організації 

змінюється: від розробки рішень керівники вищого рівня переходять до управління 

процесами розробки рішення. У результаті, збільшення розмірів 

організацій приводить до необхідності поділу праці в сфері управління. Одна 

група - керівники вищого рівня – мають первинні повноваження і несуть відповідальність 

за визначення характеру системи управління організацією, тобто 

процесу, за допомогою якого повинні вирішуватися проблеми організації. Інша 

група керівників підкоряється керівництву вищого рівня. Люди, які входять до 

неї є компонентами системи управління, а їхній основний обов’язок полягає у 

розробці рішень. 

Відкриті системи домагаються примирення двох, часто конфліктуючих, 

курсів дій. Дії по підтримці збалансованості системи забезпечують погодженість 

і взаємодію з зовнішнім оточенням, що, у свою чергу, запобігає дуже швидким 

змінам, що можуть розбалансувати систему. Навпроти, дії по пристосовності 

29

30 


системи до різних змін дозволяють адаптуватися до динаміки внутрішнього і 

зовнішнього попиту. Один курс дій, наприклад, орієнтований на стабільність і 

збереження досягнутого положення шляхом придбання, підтримки, перевірки 

і ремонту устаткування, набору і навчання працівників, використання правил 

і процедур. Інший курс зосереджується на змінах за допомогою планування, 

вивчення ринку, розвитку виробництва нової продукції тощо. І те, і інше необхідно 

в інтересах виживання організації. Стабільні і добре оснащені організації, 

але не пристосовані до зміни умов, довго проіснувати не зможуть. З іншого 

боку, ті що пристосовуються, але не стабільні організації будуть не ефективними 

і також малоймовірно, що вони зможуть довго існувати. 

Організаційна система може досягти своїх цілей з різними вкладеннями і 

трансформаційними процесами. От чому необхідно розглядати різноманітні 

форми і способи вирішення виникаючих проблем, а не шукати який-небудь 

один “оптимальний” вихід, що приводить до швидких результатів. 

Керівники підприємств повинні володіти високою адаптаційною мобільністю, 

управляти за слабкими сигналами з попередженням подій і добиватися 

зростаючої ефективності в процесі соціального розвитку свого колективу. Його 

головне завдання – створити команду однодумців, об’єднаних загальними цілями. 

Для такої команди характерний ефект групової емерджентності, – коли 

зусилля окремих членів колективу не просто складаються, а перемножуються 

за рахунок “компенсації нездібностей”. Цей ефект був вперше вивчений в Хоторнських 

експериментах Елтоном Мейо. Суть його в тому, що в господарських 

і управлінських ситуаціях, які постійно змінюються, наперекір порядку, 

який встановлений формальним процесом розподілу праці проходить перерозподіл 

функцій, посадових обов’язків і повноважень. Кожен добровільно бере 

на себе ті види робіт, які він здатен виконувати краще за інших. 

Власне кажучи, групова емерджентність – явище досить звичайне для 

військових дій і спортивних досягнень. Досить часто доводилося переконуватися 

в цьому, коли добре зіграна команда, яка діє за принципом “один за всіх, 

всі за одного”, обігравала збірну “зірок” світового футболу. 

Для організації характерний циклічний характер функціонування. Вихідна 

продукція системи забезпечує засоби для нового інвестування, що дозволяє 

повторювати цикл. Доходи, які отримані замовниками промислових організацій, 

повинні бути досить адекватними для оплати кредитів, праці робітників 

і погашення позик, якщо циклічність стійка і забезпечує життєздатність 

організації. 

Варто підкреслити і те, що організаційні системи схильні до скорочення чи 

розпадання на частини. Якщо закрита система не одержує енергію і нові вкладення 

зі свого зовнішнього оточення, вона може згодом скорочуватися. На 

відміну від неї відкрита система характеризується негативною ентропією, тобто 

вона може реконструювати сама себе, підтримати свою структуру, уникнути 

ліквідації і навіть вирости, тому що має можливість одержувати енергію ззовні 

в більшій мірі, ніж віддає назовні.


Приплив енергії для запобігання ентропії підтримує деяка сталість обміну 

енергією, у результаті чого досягається відносно стабільне положення. Навіть 

незважаючи на те, що існує постійний приплив нових вкладень у систему і постійний 

відтік, забезпечується визначена збалансованість системи. Коли 

відкрита система активно переробляє вкладення у вихідну продукцію, вона 

виявляється здатною підтримувати себе протягом визначеного часу. 

Дослідження показують, що великі і складні організаційні системи мають 

тенденцію до подальшого росту й розширення. Вони одержують визначений 

запас міцності, що виходить за межі забезпечення тільки виживання. Багато 

підсистем у рамках системи мають можливість одержувати енергії більше, ніж 

потрібно для виробництва своєї продукції. Вважається, що стабільне положення 

застосовується до простих систем, але на більш складному рівні воно стає одним 

з факторів збереження системи через ріст і розширення. 

Кожна організація виступає як відкрита система і характеризується певними 

рисами і властивостями (табл. 1.2). 

Організація як відкрита система [165] 


Риси і властивості Характеристика, обґрунтування 

Система складається з деякої кількості частин, які 

Компоненти 

називаються елементами 

Зв’язки Компоненти системи зв’язані між собою 

Структура Форма зв’язку організаційно закріплена в структурі 

Компоненти впливають один на одного своїм 

Взаємодія 

перебуванням у системі і виходом з неї, що є результатом 

взаємного впливу і взаємодії з навколишнім середовищем 

Зміни, що відбуваються в результаті взаємодій, 

Процес 

називаються процесами 

Система – цілісність (Holism – англ. holos – греч. ціле), що 

Холізм і емерджентні 

виявляє властивості і виникає тільки в результаті 

властивості 

взаємодії її компонентів 

Властивості системи, на підставі яких її можна 

Ідентифікація 

ідентифікувати і відрізнити від інших явищ, що не 

входять у систему 

Представлено явищами, утвореннями, що, не будучи 

Оточення 

частиною системи, істотно впливають на неї. Це 

навколишнє середовище системи 

Система – це концепція, особлива форма якої відбиває 

Концептуалізм 

цілі і цінності індивідуума чи групи, що розробили цю 

концепцію 

По мірі росту організації вищі її керівники змушені усе більше передавати 

свої обов’язки з розробки рішень нижчестоящим ланкам. Оскільки керівники 

вищого рівня відповідають за всі рішення, їхня роль в організації змінюється: 

31

32 


від розробки рішень керівники вищого рівня переходять до управління процесами 

розробки рішення. Збільшення розмірів організації приводить до 

необхідності поділу праці в сфері управління. Одна група – керівники вищого 

рівня – має первинні повноваження і несе відповідальність за визначення характеру 

системи управління організацією, тобто процесу, за допомогою якого 

повинні вирішуватися проблеми організації. Інша група керівників підкоряється 

керівництву вищого рівня. Люди, які входять до неї є компонентами системи 

управління, а їхній основний обов’язок полягає у розробці рішень. 

Відкриті системи домагаються примирення двох, часто конфліктуючих, 

курсів дій. Дії по підтримці збалансованості системи забезпечують погодженість 

і взаємодію з зовнішнім оточенням, що, у свою чергу, запобігає дуже швидким 

змінам, які можуть розбалансувати систему. Навпроти, дії по пристосованості 

системи до різних змін дозволяють адаптуватися до динаміки внутрішнього і 

зовнішнього попиту. Один курс дій, наприклад, орієнтований на стабільність і 

збереження досягнутого положення шляхом покупки, підтримки, перевірки і 

ремонту устаткування, набору і навчання працівників, використання правилі 

процедур. Інший курс зосереджується на змінах за допомогою планування, 

вивчення ринку, розвитку виробництва нової продукції тощо. І те, і інше необхідно 

в інтересах виживання організації. Стабільні і добре оснащені організації, 

але не пристосовані до зміни умов, довго проіснувати не зможуть. З іншого 

боку, ті що пристосовуються, але не стабільні організації будуть не ефективними 

і також малоймовірно, що вони зможуть довго існувати. 

Організаційна система може досягти своїх цілей з різними вкладеннями і 

трансформаційними процесами. От чому необхідно розглядати різноманітні 

форми і способи вирішення виникаючих проблем, а не шукати який-небудь 

один “оптимальний” вихід, що приводить до швидких результатів. 

Багато кількісних характеристик, які зв’язані з вхідними і вихідними перемінними, 

вважаються постійними в заданий період часу чи стосовно характеру 

функціонування системи. 

Для кожної конкретної сукупності цих характеристик система знаходиться 

в деякому визначеному “стані”. 

Такі характеристики, що визначають стан системи, називають параметрами. 

Кожен елемент і компонент визначається власними параметрами, що в сукупності 

визначають успішне функціонування системи. Успішною можна вважати 

систему, яка при сформованих факторах зовнішнього середовища забезпечує 

досягнення визначених цілей. Очевидно, що крім приватних параметрів, 

які впливають на досягнення системою власних цілей, існують узагальнюючі 

(загальні) параметри, що визначають успішну діяльність системи. 

Виживання. Деякі організації планують свій розпуск після досягнення ними 

ряду заздалегідь намічених цілей. Прикладом такої організації може служити 

будь-яка урядова комісія, яка створюється для виконання конкретної мети. 

Але, в основному, виживання, можливість існувати якомога довше, є найпершим 

завданням більшості організацій. Це може тривати нескінченно дов-


го, тому що організації мають потенціал існувати нескінченно. Наприклад, 

римська католицька церква діє майже 2000 років. 

Однак для того, щоб залишатися сильними і щоб вижити, більшості організацій 

приходиться періодично змінювати свої цілі, вибираючи їх відповідно до 

змін і потреб зовнішнього середовища. 

Результативність і ефективність. Щоб бути успішною протягом довгого часу, 

щоб вижити і досягти своїх цілей, організація повинна бути як ефективною, 

так і результативною. За словами класика сучасного менеджменту Пітера Друкера, 

результативність є наслідком того, що “робляться потрібні, правильні 

речі”. Ефективність є наслідком того, що “правильно створюються ці самі речі”. 

І перше, і друге однаково важливо. 

Продуктивність. Результативність, в тому значенні що “робляться правильні 

речі”, є чимось невловимим, що важко визначити, особливо якщо організація 

внутрішньо неефективна. Але ефективність, звичайно, можна виміряти і виразити 

кількісно, тому що можна визначити грошову оцінку її входів і виходів, 

тобто ресурсів, які споживаються, і продуктів, що випускаються. Відносна ефективність 

організації називається продуктивністю. 

Продуктивність виражається в кількісних показниках. Це відношення 

кількості одиниць на виході до кількості одиниць на вході. 

Чим більш ефективна організація, тим вище її продуктивність. 

Наприклад, відділ маркетингу, що збільшує обсяг реалізації товару і підвищує 

прибуток, не затрачаючи при цьому додаткових засобів, підвищує тим самим 

свою продуктивність, або бригада, яка збільшує випуск продукції за годину 

роботи і при цьому робить це без дефектів [145, с. 48 – 52]. 

Досягнення цих показників організацією є результатом складної управлінської 

і виробничої діяльності людей. 

1.3. Системна методологія в менеджменті 

Системний підхід розглядає організацію як складний комплекс взаємозалежних 

і взаємодіючих перемінних. Члени організації є змінними величинами 

у системі. 

Сутність “системного підходу” полягає у дослідженні найбільш загальних 

форм організації, що припускає насамперед вивчення системи як цілого, взаємодії 

між частинами, дослідження процесів, що зв’язують частини системи з її 

цілями. Основними частинами організаційних систем виявляються індивідууми, 

формальні структури, неформальні фактори, групи, групові відносини, 

типи статусів і ролей у групах. Зв’язок між частинами системи здійснюється за 

допомогою складних комплексів взаємодій, які викликають зміну поведінки 

людей в організації. Основні частини системи зв’язані певними організаційними 

формами, до яких у першу чергу відносяться формальні і неформальні 

структури, канали комунікації і процеси прийняття рішень. На цій основі до- 

33

34 


сягається подолання відцентрових тенденцій з боку окремих частин системи і 

напрямок усіх її складових частин до кінцевих цілей організації. 

“Системний підхід”, “системний аналіз” – ці словосполучення є зараз чи 

не найбільш розповсюдженими в літературі по управлінню. Але, оскільки нерідко 

кожен дослідник вкладає в ці терміни особливий зміст, навряд чи можна 

говорити про наявність однозначної чи загальноприйнятої дефініції системного 

підходу. Крім того, назва “системний аналіз”, ставши дуже модною, перетворилася 

в ярлик, що навішується на будь-які успішно проведені управлінські 

операції, іноді навіть для того, щоб додати їм науково обґрунтований 

вигляд і замаскувати цілковиту методологічну неспроможність тих чи інших 

соціологічних концепцій. Проте варто враховувати, що системний підхід поступово 

перетворився в чільну методологію багатьох менеджерів. 

Системний підхід виник, з одного боку, у результаті узагальнення досвіду 

фахівців з дослідження операцій, а з іншого боку – внаслідок розвитку загальної 

теорії систем, теорії автоматичного регулювання і управління, а також кібернетики, 

що дали методологічний апарат для зв’язку в єдине ціле різнорідних 

управлінських завдань. Як підкреслюється в численних американських виданнях 

з питань організації і управління, системний підхід здобуває усе більш важливе 

значення при обґрунтуванні управлінських рішень в багатьох галузях, у 

тому числі у військовій, промисловій, комерційній, фінансовій тощо. Стає загальновизнаним, 

що системна методологія являє собою найбільш упорядковану 

надійну основу для управління складними сферами взаємозалежної діяльності, 

дозволяючи розкривати й аналізувати складові системи компоненти і 

послідовно сполучити їх один з одним. При системному підході до дослідження 

організаційних систем виходять з того, що будь-яка організація є система, 

кожен з елементів якої має свої визначені й обмежені цілі. Відповідно до цього 

задача управління зводиться до інтеграції системоутворюючих елементів, що 

може бути досягнута за умови, що кожен керівник у вирішенні питань, що 

відносяться до його компетенції, буде підходити до них з позицій системного 

аналізу і синтезу. 

Сутність системного підходу багато авторів, що пропагують його корисність 

і необхідність, зводять до наступного: 

1) формулювання цілей і з’ясування їхньої ієрархії до початку будь-якої 

діяльності, яка зв’язана з управлінням, особливо з прийняттям рішень; 

2) досягнення поставлених цілей при мінімальних витратах за допомогою 

порівняльного аналізу альтернативних шляхів і методів досягнення цілей і 

здійснення відповідного вибору; 

3) кількісна оцінка цілей, методів і засобів їхнього досягнення, заснована 

не на часткових критеріях, а на широкій і всебічній оцінці всіх можливих і запланованих 

результатів діяльності. 

Найбільш широке трактування методології системного підходу належить 

професору Людвігу Берталанфі, що висунув ще в 1937 р. ідею “загальної теорії 

систем” [287, с. 90].


Предмет “загальної теорії систем” Берталанфі визначає як формування і 

фіксацію загальних принципів, що дійсні для систем взагалі. Він писав, що 

наслідком наявності загальних властивостей систем, є прояв структурних 

подібностей, чи ізоморфізмів, у різних галузях. Ця відповідність викликана тією 

обставиною, що дані єдності можна в деяких відносинах розглядати як “системи”, 

тобто комплекси елементів, що знаходяться у взаємодії. 

Характерно, що Берталанфі розглядав кібернетику як окремий випадок “загальної 

теорії систем”, розглядаючи її як теорію керуючих механізмів у техніці 

та природі, яка заснована на концепціях інформації і зворотного зв’язку. 

Він говорив, що системний підхід можна застосовувати також до єдностей, що 

є частково не матеріальними і дуже гетерогенними. Системний аналіз, наприклад, 

ділового підприємства включає людей, машини, будинки, сировину, вихід 

продукції, грошові цінності та добру волю і інші елементи, що не піддаються 

вимірюванню, тому він може дати остаточну відповідь і практичну пораду. 

Слід зазначити, що недостатня розробленість методології системного підходу, 

відсутність строго обумовленого понятійного апарату дуже утруднило чітку 

класифікацію системних досліджень, що проводилися в США в зв’язку з розробкою 

всіляких за своїм характером проблем. У рамках системного підходу 

усе більшого значення набували дослідження, що найчастіше іменуються системним 

аналізом. Характерно, що деякі автори розрізняють системний аналіз і 

системний підхід, ґрунтуючись на тому, що методологія системного аналізу, 

на відміну від системного підходу, неодмінно спирається на математичний апарат 

і представляє свої висновки в основному в математичному вигляді, у той 

час як системний підхід базується на більш широких, не обов’язково математизованих 

категоріях. Іншими словами, на думку цих авторів, системний підхід 

виявляється загальною методологією, а системний аналіз – прикладною, максимально 

кваліфікованою методикою дослідження. Однак інші автори дотримують 

іншої думки. Не можна не відзначити також, що окремі фахівці, які займаються 

системним аналізом, називають свої дослідження “операційним аналізом”, 

“аналізом вартості – корисність”, “аналізом витрат – ефект” тощо. 

Є й така точка зору, відповідно до якої системний аналіз є прерогативою 

“мозкових трестів”, тобто спеціальних дослідницьких організацій, що вперше 

виникли в США і Європі. До числа “мозкових трестів” спочатку відносили 

корпорації типу РЕНД, “Систем дівелопмент корпорейшн” і Центр перспективних 

досліджень ТЕМПО компанії “Дженерал електрик”. 

Виникнення системного аналізу багато фахівців зв’язували з розробкою 

методик оптимізації складних задач військового управління, що здійснювалася 

корпорацією РЕНД у 1948 р. Характеризуючи сутність системного аналізу, 

Еріх Янч відзначав, що навіть при порівняно невеликому числі перемінних, 

кожна з яких може приймати кілька альтернативних значень, задача стає такою, 

що її практично не можна розв’язати. 

У роботі Бернарда Рудвіка “Системний аналіз для ефективного планування: 

принципи і приклади” міститься спроба з’ясувати розходження підходів до 

35

36 


поняття “системний аналіз”. Ці розходження автор зводить до двох основних. 

У першому випадку увага акцентується на “математиці системного аналізу”, 

прагненні оптимізувати певну кількісно виражену функцію системи і розробку 

в цих цілях системи математичних і логічних рівнянь, що включають у себе 

різного роду перемінні й обмеження. Задача системного аналізу в даному випадку 

полягає в тому, щоб визначити на основі математичних чи імітаційних 

методів кількісно виражене й оптимальне з погляду кінцевого критерію оптимальності 

рішення [292]. 

Особливістю другого підходу, як відзначає Б. Рудвік, є те, що в цьому випадку 

виходять насамперед з “логіки системного аналізу”. З цих позицій системний 

аналіз розглядається в основному як методологія з’ясування й упорядкування, 

чи “структуризації”, проблеми, що потім уже може вирішуватися як 

із застосуванням, так і без застосування математики і комп’ютерів. У цьому 

значенні поняття “системний аналіз”, по суті, ототожнюється з поняттями “системний 

підхід” і “системні дослідження”, як вони застосовуються деякими 

американськими авторами. 

Теоретичні проблеми системного аналізу в США й інших країнах продовжують 

знаходитися в стадії розробки, і дотепер методологію системних досліджень 

не можна назвати достатньо сталою. Деякі американські дослідники робили 

спроби класифікувати різні напрямки системних досліджень у залежності 

від характеру проблем, що є предметом аналізу. До них варто віднести Г. Саймона, 

А. Ньювелла, С.Л. Оптнера, С. Черчмена, Р.Л. Аккоффа й ін. Критерієм 

поділу різних проблем на класи, як правило, є ступінь можливої глибини їхнього 

пізнання. Виходячи з цього в найбільш загальному вигляді всі проблеми діляться 

на три класи: “добре структуровані”, “неструктуровані” і “слабоструктуровані”. 

До “добре структурованих” відносяться такі проблеми, у яких істотні залежності 

чітко виражені і можуть бути представлені в числах або символах. Ці 

проблеми називають також “кількісно вираженими”; у вирішенні проблем цього 

класу широко використовують методологію “дослідження операцій”. 

“Неструктурованими” є такі проблеми, що виражені головним чином у якісних 

ознаках і характеристиках і не піддаються кількісному описанню і числовим 

оцінкам. Дослідження цих “якісно виражених” проблем можливо тільки 

евристичними методами аналізу. Тут відсутня можливість застосування логічно 

упорядкованих процедур розробки рішень. 

До класу “слабоструктуризованих” відносяться проблеми, що містять як 

якісні, так і кількісні елементи. Причому невизначені, що не піддаються 

кількісному аналізу залежності, ознаки і характеристики мають тенденцію домінувати 

в цих “змішаних” проблемах. До цього класу проблем відносяться 

більшість складних задач економічного, технічного, політичного, воєнно-стратегічного 

характеру. 

Докладний розгляд концепцій системного аналізу з урахуванням можливостей 

і умов їхнього застосування в промисловості та в державних закладах США


приводиться в книзі Д. Клелланда і У. Кінга “Системний аналіз та управління 

проектами” [290]. Формулюючи своє поняття системного аналізу, ці автори 

пишуть, що практика системного аналізу не є ні догматичним застосуванням 

набору правил до ситуації, яка може не піддаватися регулюванню, ні поступкою 

прерогативи прийняття рішення якомусь містичному набору математичних 

рівнянь чи електронно-обчислювальній машині. На даній стадії практика 

системного аналізу є в значній мірі мистецтвом. Основи цього мистецтва увібрали 

в себе й основи науки, і закони логіки, а концептуальна структура є серйозною 

базою для аналізу. Однак на практиці судження й інтуїція людини грають 

саму важливу роль у вирішенні проблем в аналізі, у визначенні критеріїв, що 

повинні бути використані. Детальні моделі системного аналізу, незалежно від 

того, чи є вони математичними, графічними чи фізичними, у дійсності не дуже 

відрізняються від моделей, що створює кожна людина при вирішенні будь-якої 

проблеми. Основна різниця полягає в тому, що моделі системного аналізу є 

чіткими і тому з ними можна набагато легше маніпулювати і конструювати їх 

так, щоб вони більше відображали реальну дійсність, чим суб’єктивні моделі, 

що більшість людей зазвичай використовують для рішення проблем. 

Концепції “системного підходу”, методологія “системного аналізу” набули 

широкого застосування в різних державних організаціях і великих промислових 

фірмах США. Системний аналіз проголошується інструментом, що забезпечує 

науковий підхід до оптимального вирішення завдань в інтересах досягнення 

найвищого ефекту. 

Академік Д.М. Гвішіані наголошує, що системний аналіз, який на початку 

(1961 р.) розроблявся і застосовувався міністерством оборони США для вирішення 

проблем військово-технічного розвитку, з 1965 р. почав впроваджуватися 

в цивільних урядових закладах як система планування, програмування, 

розробки бюджету (РРВS). Ця система претендувала на комплексне охоплення 

як планування, так і прогнозування, тобто на встановлення перспективних 

(здебільшого, розрахованих на п’ятирічку кількісних показників і передбачення 

визначених економічних і політичних результатів. 

Сутність системи РРВS зводиться до наступного: 

а) визначення функцій системи і методів їх забезпечення (планування); 

б) дезагрегація на системи і підсистеми (програмування); 

в) підведення під ці системи і підсистеми бюджетного і фінансового забезпечення 

(розробка бюджету) [53, с.280]. 

Варто мати на увазі, що спроби застосування РРВS не обмежувалися сферою 

державних закладів США, набагато ефективніше розвивалося використання 

цієї системи при внутрішньофірмовому плануванні у великих промислових 

фірмах. Необхідність застосування цього методу була обумовлена багатьма 

причинами. Фірми головну увагу, як правило приділяють плануванню не 

нової продукції, а тій, що вже випускається. В той же час результати поточної 

діяльності недостатньо узгоджені з цілями довгострокового розвитку фірм, не 

має вибору альтернативних шляхів досягнення перспективних цілей. Плани 

37

38 


довгострокового розвитку погано узгоджуються з рішеннями про капіталовкладення, 

які приймаються керівництвом фірм. Розробка планів проходить на 

низькому рівні: у них багато непотрібних деталей, у той час як основні цілі виражаються 

недостатньо чітко [53, с. 282]. 

На думку прихильників системи РРВS, вона змогла допомогти усунути 

відзначені недоліки. Деякі фахівці підкреслювали, що постановка питання про 

впровадження цих методів у внутрішньофірмове планування забезпечило кращу 

ув’язку і погодженість між організаційною і програмною структурою керівних 

органів фірм, а також зажадала вживання заходів по підвищенню надійності 

і детальності інформації про результати і витрати по окремих програмах і програмних 

елементах. Застосування системи РРВS сприяло змінам в організаційній 

структурі органів управління фірмою, об’єднанню традиційно розділених 

відділів по плануванню, фінансуванню й економічному аналізу. Деякі 

американські фахівці надавали особливого значення застосуванню РРВS для 

планування, виділення і розподілу ресурсів на наукові дослідження. 

Слід зазначити, що, незважаючи на недоліки, що виявилися, строкатість 

тлумачень змісту і розходження в оцінках, багато теоретичних положень, а також 

деякі особливості практичного застосування системного аналізу в США 

становлять безсумнівний інтерес і заслуговують на серйозне та критичне вивчення. 

Видатним представником системного підходу в США є Стенфорд Л. Оптнер. 

Розглядаючи концепції системного підходу стосовно до управління і планування 

діяльності фірм, Оптнер роз’ясняє суть системного підходу як вирішення 

комплексних проблем об’єднаним зусиллям декількох груп експертів, 

що представляють різні дисципліни. Основним призначенням його є використання 

науки менеджменту на ділових підприємствах. У системному підході 

використовується також усе, що наука почерпнула з лабораторних експериментів. 

У ньому використовується евристичний метод проб і помилок, причому 

евристика означає прийняття рішень шляхом поглиблення в проблему, тобто 

пізнання в самому процесі діяльності. Системний підхід ґрунтується на методах 

раціоналізації, які називають індукцією і дедукцією, а також на правилах 

логічного моделювання [291]. 

Цікаво, що Оптнер користується терміном “системний підхід”, а не “системний 

аналіз” і дає досить широке тлумачення цьому методу. Функція планування 

розглядається Оптнером як процес розумової діяльності людини, що 

прибігає іноді до допомоги машин. Метою цього процесу є контроль, що являє 

собою вирішальну умову зворотного зв’язку в системі управління; без зворотного 

зв’язку неможливе досягнення погодженості між процесом діяльності і 

плановою задачею. Зворотний зв’язок необхідний для запобігання розбіжностей 

між метою й одержуваним результатом. 

Розглядаючи функції планування і контролю з позиції системного підходу, 

Оптнер поділяє системи на “відкриті” і “закриті”. Закриті системи – це системи, 

де фактори, які знаходяться поза контролем того, хто планує, зведені до


мінімуму, що створює найбільш сприятливі умови для здійснення зворотного 

зв’язку. Іншими словами, закрита система цілком контролюється тим, хто планує. 

Відкрита система – це система, у якій той, хто планує не може з рівною 

ефективністю обробляти всі необхідні вхідні дані. У відкритій системі техніка 

планування може залежати від повноти, точності а надійності даних чи інформації, 

що не можуть бути проконтрольовані аналітиком, але в той же час необхідні 

для процесу планування. 

Оптнер бачить дві головні перешкоди в застосуванні системного підходу у 

внутрішньофірмовому плануванні: по-перше, труднощі, зв’язані з одержанням 

інформації, необхідної і придатної для контролю систем планування; по-друге, 

труднощі, зв’язані з застосуванням самого системного підходу в процесі 

планування. 

Підкреслюючи наявність об’єктивних труднощів одержання однорідних і 

бажаного рівня точності даних, Оптнер застерігає і від оман, що породжуються 

тим, що вони зібрані з застосуванням автоматизованих джерел інформації. 

У той же час Оптнер вказує, що комп’ютери не тільки створюють умови для 

нагромадження й упорядкування величезних масивів інформації, але і полегшують 

можливість швидкого коректування бази даних, виправлення застарілих 

даних, додавання більш точних даних поточного періоду тощо. Існуючий 

рівень засобів програмування дозволяє в разі потреби запрограмувати для комп’ютера 

статистичні розрахунки будь-якої складності і зробити практично будьяке 

розміщення даних автоматично з найменшими витратами. 

Системний підхід, як підкреслює Оптнер, повинний починатися з детального 

опису стану досліджуваної системі, а також усіх супутніх системі процесів 

і взаємозв’язків. Опис реальної дійсності, у якій здійснюється планування, найкраще 

може бути зображене графічно й у паралельному викладі фактів. При 

цьому важливо, щоб в опис існуючої системи були включені всі цілі підприємства, 

у тому числі й ті, котрі не можуть бути досягнуті в даний час. Дослідник 

системи повинний мати досить докладні зведення для визначення надійності 

даних, що використовуються в плануванні, щоб прийти до потрібного рішення. 

Докладний опис системи дозволить досліднику зробити висновок про те, 

чи можливо рішення проблеми, що стоїть перед ним, в умовах існуючої системи. 

Виявивши необхідність нового підходу до тих проблем, що не можуть бути 

вирішені перегрупуванням чи вторинним комбінуванням елементів існуючої 

структури, дослідник розробляє конкретні варіанти перебудови роботи, для того 

щоб забезпечити правильне вирішення проблем, що стоять перед організацією. 

Оптнер визнає, що спроби установлення фірмами більш діючого контролю 

за плануванням зайнятості на основі системного підходу не дуже впливають на 

стан справ. 

Досвід обробки даних в урядових і промислових організаціях, як відзначає 

Оптнер, показує, що дієвість навіть найбільш вдалих системних розробок залежить 

від того, хто працює з ними, а також від того, наскільки добре складаються 

контакти розробників систем з тими, хто займається плануванням у цих 

39

40 


організаціях. Це особливо важливо, якщо враховувати, що системи внутрішньофірмового 

планування відносяться до “відкритих” систем, результати аналізу 

яких у більшій чи меншій мірі виявляються помилковими. 

Оптнер стверджує, що найбільш ефективними системами планування є ті, 

у яких найбільшою мірою використовується логіка спрощення й інтуїтивний 

метод мислення. Системний підхід буде корисним у плануванні тільки тоді, 

коли фахівець із системного аналізу й особи, що планують діяльність фірми, 

будуть працювати разом, постійно обмінюючись досвідом. 

Ще один аспект системного підходу, наголошує Оптнер, полягає в наданні 

кваліфікованому персоналу можливостей для досягнення ними найкращих 

показників у своїй роботі. Людський фактор – найважливіший у цьому питанні 

і фахівці повинні використовувати системний підхід і зв’язані з ним методи 

для успішного вирішення проблем [291]. 

Таким чином, відношення Оптнера до застосування системного підходу з 

питань управління підприємствами відрізняється прагненням уникнути якоїнебудь 

переоцінки його можливостей і орієнтацією на глибокий аналіз дійсного 

змісту різних за своїм характером проблем управління і розробку відповідних 

методів їх вирішення. Цей підхід відбиває одне з найбільш важливих і характерних 

напрямків сучасної теорії організації управління в США. 

Підхід Боулдінга до формулювання основних концепцій загальної теорії 

систем характерний тим, що він, по-перше, починає з вичленовування явищ, 

що мають досить загальний характер і складають предмет дослідження багатьох 

наукових дисциплін, і, по-друге, групує їх у залежності від ступеня складності. 

До факторів, що мають загальне значення, він відносить: 

а) індивідууми – електрон, атом, молекула, клітина, рослина, тварина, людина, 

родина, плем’я, держава, церква, фірма і т.п. Усі вони взаємодіють з навколишнім 

середовищем, до складу якого входять інші “індивідууми”, наслідком 

чого є визначена поведінка, тобто певні дії, зміни тощо; 

б) поведінка кожного “індивідуума”, що визначається його власною структурою; 

в) ріст, що представляє собою настільки важливий і специфічний аспект 

поведінки, що підлягає виділенню в спеціальну категорію; 

г) інформація і зв’язок, у силу їхнього особливого значення вони виділяються 

як окрема категорія з усього комплексу взаємин. 

Установивши елементи і категорії кожної системи, Боулдінг виділяє далі 

вісім ієрархічних рівнів систем [288]. 

1. Статичні системи. Типовими системами цього класу можуть бути атоми в 

молекулі, карти Землі чи Сонячної системи. Такого роду системи можна, на 

думку Боулдінга, виявити майже у всіх областях реальності, і їх варто розглядати 

як фактичну основу (чи організаційну схему) усяких систематичних (організаційних) 

знань. 

2. Прості динамічні системи. Це – системи рівня годинникових механізмів, 

де рух детермінований. До них можуть бути також віднесені і достатньо складні


машини, на зразок парового двигуна чи динамо-машини, так само як і значна 

частина теоретичних знань в області фізики, хімії й економічної науки. 

3. Прості кібернетичні системи (прикладом їх може служити термостат). До 

них відносяться всі системи, де має місце передача, комунікація й інтеграція 

інформації, процеси, що забезпечують саморегулювання системи і, таким чином, 

підтримують заданий стан. 

4. Відкриті, чи самонастроювальні, системи. Це рівень, на якому відбувається 

відділення органічного життя від неживої матерії. Він може бути також названий 

“клітиною”. До відкритих систем відносяться також вогонь і ріки. 

5. Життя рослин. Тут виникає визначений поділ праці між клітинами, що 

формують “клітинні суспільства” листків, зерен тощо. 

6. Царство тварин. На відміну від рослин, у яких органи почуттів розвинуті 

дуже слабко, у тварин формуються спеціальні інформаційні рецептори (ока, 

вуха і т.ін.), розвивається нервова система, що дозволяє мозку організовувати 

інформацію, регулюючи поведінку тварини. 

7. Людина як система, що володіє здатністю самопізнання. Вона не тільки 

знає щось, але знає, що знає. Високорозвинена пам’ять, здатність говорити, 

сприймати й інтерпретувати символи, знання минулого досвіду тощо – усе це 

відрізняє людину від її скромних побратимів. 

8. Соціальна організація. У цьому випадку об’єктом дослідження є не індивідуум, 

а його ролі. Соціальна організація визначається як ряд чи група ролей, 

зв’язаних у систему через канали комунікацій. 

Такі в трактуванні Боулдінга основні положення загальної теорії систем, що 

свідчать про плідне прагнення перебороти обмежений емпіризм, неспроможність 

якого стала в наші дні очевидною у всіх галузях знань. 

Безсумнівно також методологічне значення системного підходу, який можна 

розглядати як конкретизацію діалектичного принципу взаємозалежності і 

взаємодії явища. Таким чином, загальна теорія систем ставить важливі проблеми 

організації і управління в тому широкому плані, у якому цей термін розуміється 

в кібернетиці. Виправданість такого розширення понять не вимагає 

спеціальних доказів, оскільки на цій основі були вже отримані видатні теоретичні 

і практичні результати. Науково-технічна революція веде до автоматизації 

не тільки виробничих процесів, але й процесів організації і управління. 

Таким чином, нові школи і напрямки, в тім як і попередні в американській 

теорії наукового управління, усе ще знаходяться в процесі пошуків дійсного 

предмета і методу дослідження тієї науки, що створюється і стимулюється потребами 

суспільної практики, що постійно і неухильно ускладнюється. 

Контрольні запитання та завдання: 

1. Поняття організації, її ознаки. 

2. Поняття системи. Її компоненти та специфічні властивості. 

3. Елементи системи та зв’язки між ними. 

4. У яких трьох значеннях вживається поняття “організація”? 

41

42 


5. Основні закони організації. 

6. Відкриті і закриті системи. 

7. Чим відрізняються система від організації? 

8. Охарактеризуйте важливість зворотного зв’язку для функціонування 

організації. 

9. Зовнішнє середовище організації. 

10.Характеристика факторів зовнішнього середовища. 

11.Фактори прямого та непрямого впливу. 

12.Внутрішні змінні підприємства. 

13.Сутність системного підходу. 

14.Підхід до “системного аналізу” Б. Рудвіка. 

15.Системний підхід з точки зору Л. Оптнера. 

16. Підхід Боулдінга до формування основних концепцій загальної теорії систем. 

Тема 2. Системне управління організацією 

2.1. Принципи системного підходу в управлінні організацією 

2.2. Системне управління організацією як процес поєднання функціонального, 

процесного та ситуаційного підходів 

2.3. Типології системних концепцій менеджменту 

2.4. Підприємство як відкрита система. Його суть та функції 

2.5. Державне регулювання діяльності підприємств (організацій) 

на сучасному етапі 

Рекомендована література: 14, 33, 34, 53, 56, 65, 125, 127, 139, 147, 148, 159, 

165, 177, 195, 234, 252, 254, 265, 284 

2.1. Принципи системного підходу в управлінні організацією 

Системний підхід варто сприймати як зведення більшої частини складних 

задач до одержання проектного результату, що може бути використане для 

підвищення якості вирішення одного чи декількох основних завдань. Він дозволяє 

зосередити увагу на найбільш істотних сторонах проблеми. Теорія систем 

вперше була застосована в точних науках і в техніці, особливо в кібернетиці. 

Наприкінці 50-х років наступило століття систем. Організації, що існують 

сторіччя, перетворилися з закритих у відкриті і одержали назву систем. 

Відомо, що система – це деяка цілісність, що складається з визначеної кінцевої 

кількості обов’язково взаємозалежних частин, кожна з яких вносить свій 

внесок у характеристику цілого. 

Світ ускладнився, а разом з ним ускладнилися умови діяльності організації, 

тобто вони стали складними.


У світі науки і виробництва спостерігається швидкий перехід від багаторічної 

практики, заснованої на досвіді й інтуїції, до вирішення проблем управління 

за допомогою системного аналізу, коли проблеми управління, розглядаються 

як щось конкретне, доступне для огляду і, що можна кількісно виміряти, вирішуються 

за допомогою нової системної методології. 

Системний підхід – це не є набір якихось посібників чи принципів для керуючих. 

Це спосіб мислення стосовно організації і управління. 

Системний підхід допомагає керівнику побачити організацію в єдності складових 

її частин, що нерозривно переплітаються з зовнішнім світом. 

Основною концепцією системного підходу до організації і управління як 

процесу є взаємозв’язок частин чи підсистем підприємства. Такий підхід передбачає 

встановлення цілей і зосередження уваги на побудові цілого на відміну 

від побудови компонентів чи підсистем. У його основі лежить принцип розгляду 

проблем як єдиного цілого, як системи. 

Сутність системного підходу допомагає зрозуміти раніше розглянуте положення 

про те, що система – це не тільки сума складових її елементів, а щось 

більше: організована сума складових її елементів. Тому, розглядаючи будь-який 

об’єкт як систему, необхідно враховувати і вивчати зв’язки між елементами, 

вплив елементів один на одного, складні залежності усередині системи, а також 

системи з зовнішнім середовищем. 

Системний підхід стосовно до вирішення практичних проблем охоплює теорію 

системного підходу і методику побудови систем, що забезпечують вирішення 

проблем. 

Теоретична системна концепція передбачає розгляд проблеми і її компонентів 

у їхній взаємозалежній єдності замість аналізу їх як окремих частин. Його 

можна охарактеризувати в такий спосіб. Системний підхід – це упорядкований 

спосіб оцінки складних людських потреб з точки зору об’єктивного розгляду 

цих потреб. 

Оскільки при системному підході зосереджується увага на побудові цілого, 

то усі компоненти розглядаються в їхньому взаємозв’язку до того, як уточнюється 

їхня сутність. 

Системний підхід – це напрямок методології спеціально-наукового пізнання 

і соціальної практики, в основі якого лежить дослідження об’єктів як систем. 

Системний підхід сприяє адекватній постановці проблем у конкретних науках 

і розробці ефективної стратегії їхнього вивчення. Найважливіші принципи 

системного підходу (системного аналізу) наступні: 

1) процес прийняття рішень повинний починатися з виявлення і чіткого 

формулювання конкретних цілей; 

2) необхідно розглядати всю проблему як ціле, як єдину систему і виявляти 

всі наслідки і взаємозв’язки кожного приватного рішення; 

3) необхідні виявлення й аналіз можливих альтернативних шляхів досягнення 

мети; 

4) цілі окремих підсистем не повинні вступати в конфлікт із цілями всієї 

системи (програми); 

43

44 


5) сходження від абстрактного до конкретного; 

6) єдність аналізу і синтезу, логічного й історичного; 

7) виявлення в об’єкті різноякісних зв’язків і їхньої взаємодії й ін. 

При визначенні поняття системи необхідно враховувати найтісніший взаємозв’язок 

її з поняттями цілісності, структури, зв’язку, елемента, відносини, 

підсистеми тощо. Основні системні принципи: 

1) цілісності (принципове поєднання) властивостей системи до суми властивостей 

складових її елементів і неможливість виводу з останніх властивостей 

цілого; залежність кожного від його місця, функцій і т.д. усередині цілого; 

2) структурності (можливість опису системи через установлення її структури, 

тобто мережі зв’язків і відносин системи; обумовленість поведінки системи 

не тільки поведінкою її окремих елементів, скільки властивостями її структури); 

3) взаємозалежності структури і середовища (система формує і виявляє свої 

властивості в процесі взаємодії із середовищем, будучи при цьому ведучим активним 

компонентом взаємодії); 

4) ієрархічності (кожен компонент системи у свою чергу може розглядатися 

як система, а досліджувана в даному випадку система являє собою один з 

компонентів більш широкої, глобальної системи); 

5) множинності опису кожної системи (у силу принципової складності кожної 

системи її адекватне пізнання вимагає побудови безлічі різних моделей, 

кожна з яких описує лише визначений аспект системи). [254, с. 610 – 613]. 

Розглянемо елементи принципу “чорна шухляда” системного підходу 

(рис. 2.1) [252, с. 31]. 

Вхід 


Процес в системі 

Зворотній звязок 

Вихід 

Рис. 2.1. Основні елементи принципу “чорна шухляда” системного підходу 

При застосуванні системного підходу на основі маркетингових досліджень 

спочатку формуються параметри виходу – товару чи послуги: що виробляти, з 

якими показниками якості, з якими витратами, для кого, у які терміни, кому 

продавати і за якою ціною. На ці запитання відповіді даються одночасно. Вихід 

повинний бути конкурентоздатним за нормативами.


Потім визначаються параметри входу: які потрібні ресурси й інформація для 

процесу. Потреба в ресурсах і інформації прогнозується після вивчення організаційно-технічного 

рівня виробництва системи (рівня техніки, технології, 

організації виробництва, праці та управління) і параметрів зовнішнього середовища 

(політичного, економічного, технологічного, соціально-демографічного, 

культурного середовища країни й інфраструктури даного регіону). 

Зворотний зв’язок є комунікаційним каналом від споживачів системи (“виходу”) 

до того, хто виготовляє товар і постачальникам “входу” системи. При 

зміні вимог споживачів до товару, параметрів ринку, появі організаційно-технічних 

новинок “вхід” системи і сама система повинні відреагувати на ці зміни 

і внести відповідні зміни в параметри функціонування, 

Для забезпечення конкурентоздатності товару необхідно щоб: 

1) результати маркетингових досліджень гарантували вищі світові досягнення 

до моменту постачання товару споживачу (іншими словами – повинний 

бути високоякісний прогноз параметрів “виходу” системи; 

2) “вхід” системи був відмінної якості; 

3) зовнішнє середовище сприяло нормальному протіканню процесів у системі; 

4) організаційно-технічний рівень системи зміг переробити якісний “вхід” 

системи в якісний “вихід”. 

У даному прикладі у вигляді системи може виступати будь-як фірма, її 

підрозділ, відділ тощо. Для забезпечення високої якості “виходу” системи спочатку 

необхідно забезпечити високу якість “входу”, а потім висока якість процесу 

і зовнішнього середовища. Якщо, наприклад, якість “входу” машинобудівного 

підприємства задовільна, то які б не були на підприємстві технологія, 

устаткування, кадри і т.д., якість “виходу” теж буде задовільною. Якщо якість 

“входу” відмінна, а якість процесу задовільна, то і якість “виходу” буде задовільною, 

тобто оцінка якості “виходу” дорівнює нижчій оцінці попередніх 

елементів. При цьому, спочатку формуються вимоги до “виходу” системи, потім 

– до “входу” і зовнішнього середовища і тільки потім – до процесу. Іншими 

словами – перш ніж висувати вимоги до колективу, потрібно вивчити якість 

документів, що надходять, інформацію, зовнішнє, стосовно колективу, середовище, 

тобто необхідно відпрацювати “вхід” системи, відрегулювати (якщо 

це можливо) відносини з зовнішнім середовищем і тільки потім приступати до 

підвищення якості процесу. 

Як уже відзначалося, будь-яка система визначається сукупністю елементів. 

Але якщо врахувати складність систем і їх розміри, то варто мати на увазі, що 

об’єктивно необхідна їх різна класифікація за певними ознаками, в результаті 

якої з’являються підсистеми. 

Отже, підсистема – це виділена за якою-небудь ознакою частина системи, 

що має характерні риси. Вона взаємозалежна з іншими частинами системи і її, 

в свою чергу, можна розглядати як самостійну систему. 

Існують різні методи класифікації складних систем, які визначаються за 

загальними критеріями. Підсистеми повинні бути: 

45

46 


такими, щоб вони могли впливати на досягнення кінцевих результатів 

системи; 

створені за певними ознаками, що чітко виявляють необхідний функціональний 

зв’язок між ними і з системою в цілому; 

відповідно пов’язані з поведінкою всіх елементів системи і відбивати 

постійне функціонування взаємних зв’язків, встановлених для окремих 

елементів системи через її підсистеми з навколишнім середовищем. 

Підсистеми повинні: 

прив’язуватись до цілого за допомогою визначених відносин кожної 

ча стини до якої-небудь загальносистемної характеристики (чи характеристик), 

що має необхідний і логічний функціональний зв’язок з виконанням 

за гальносистемних завдань; 

 

поєднувати більш дрібні підсистеми, які необхідні для пояснення поведінки 

системи в цілому (для великих систем). 

Виділення підсистем залежить від: типу системи, цілей її дослідження, використовуваного 

апарату аналізу. Наприклад, підсистема основного виробництва, 

підсистема допоміжного виробництва тощо. 

Підсистема формується з елементів і є частиною системи. Що ж таке елементи 

системи і якими властивостями вони володіють? 

Насамперед, елемент завжди є структуроутворюючою частиною якої-небудь 

системи. Наприклад, підприємство – елемент галузі. В той же час воно – складна 

сукупність різних цехів і служб. 

Елемент має одну чи декілька властивостей, і кожна з них буде використана 

в системі або буде потенційною для функціонального використання. Кожна з 

властивостей елемента може бути умовою для входження його в систему, у якій 

вона проявиться. 

Властивості елементів визначають їх місце у внутрішній організації системи. 

Вони розвиваються в рамках системи та підкоряються умовам її функціонування, 

видозмінюючись в процесі розвитку чи під керуючим впливом. 

Елементи функціонують і розвиваються в рамках системи, і тому їх властивості 

підпорядковані властивостям системи в цілому. Саме ці цілі системи визначають 

конкретну форму існування елементів як її власної частини. Отже, 

структурна автономність кожного елемента – одна з її ознак. 

Функціонування системи відбувається нормально лише у випадку органічної 

і гармонічної взаємодії всіх її елементів, незважаючи на те, що кожен з них 

відіграє самостійну роль у реалізації цілей системи. 

Тому, елемент чи підсистема – це деяка відособлена частина системи, і саме 

структуроутворююча її частина, оскільки всі елементи знаходяться у певній 

ієрархічній залежності. 

Специфічні властивості підсистем знаходять своє вираження в їх функціях, 

що представляють собою певні дії, які можуть проявлятися лише при наявності 

іншого елемента, здатного в силу сумісності з ним сприймати і перетворювати 

цей вплив. Тільки на цій основі можлива взаємодія елементів і підсистем.


Звідси – функціональна специфічність є іншою системною ознакою виділення 

підсистем і елементів. У залежності від конкретних умов кожний з елементів 

по черзі може виконувати функцію дії або функцію сприйняття. 

Свою функцію та призначення елемент чи підсистема може виконати тільки 

за умови взаємодії з іншими елементами. Ефективність цієї взаємодії буде 

підвищуватись при збільшенні упорядкованості та організованості взаємозв’язків 

елементів. 

Отже, впорядкований взаємозв’язок елементів, підсистем і системи із середовищем 

на основі функціональної інтегративності також є системною ознакою 

виділення підсистем. 

Таким чином, розглянувши особливості елементів і підсистем, які утворюють 

системи, слід зазначити найбільш важливі системні ознаки їх виділення. 

Ними є: 

1) структурна автономність кожного елемента підсистеми; 

2) різна природа елементів, що складають підсистеми; 

3) функціональна специфічність підсистем; 

4) впорядкований взаємозв’язок елементів підсистем і самих підсистем із 

середовищем на основі функціональної інтегративності. 

Звідси випливає, що система – це не просто сума її елементів, а ціле, що 

володіє іншими якостями, ніж складові її елементи. 

Системний підхід є засобом вирішення складних і при цьому не дуже чітко 

визначених проблем, коли необхідно організувати використання великого обсягу 

ресурсів. Як правило, рішення таких проблем проводить група кваліфікованих 

експертів (тобто тих, хто розробляє системи) і фахівців (експертів по 

методах і компонентах). Вони вивчають всі обставини в заданий період часу і 

формулюють проблему [139, с. 139 – 141]. 

Саме це має вирішальне значення, оскільки на основі зазначеної у самому 

формулюванні проблеми встановлюється мета системи. Якщо суть проблеми 

визначена неправильно, а мета системи встановлена помилково, система 

функціонувати не буде. Для створення ефективної системи необхідно мати представлення 

про системний підхід. Системний підхід є процесом творчим, що забезпечує 

зосередження уваги насамперед на цілях, а потім уже на методах їхнього 

досягнення. Остаточний вид системи в значній мірі залежить від оригінальності 

та творчих здібностей окремих осіб, що беруть участь у побудові системи. 

В основі системного підходу лежать наукові методи. За допомогою теорії 

визначається методологія рішення, а різні дані забезпечують одержання різних 

рішень. Теорія системного підходу базується на багатьох дисциплінах. 

Пошук емпіричних даних складає істотну частину системного підходу. Достовірні 

дані повинні бути відділені від недостовірних. Ті дані, що необхідні, 

повинні включати різні характеристики системи: технічних аспектів, функцій, 

взаємодій, співвідношень і т.д. 

При побудові реальних систем найважливішою характерною рисою системного 

підходу є те, що він забезпечує одержання результатів у відповідності до 

конкретної діяльності системи. 

47

48 


Створювана система повинна бути конкретною, зрозумілою, продуктивною 

і керованою. Функціонування системи спрямоване на досягнення визначених 

практичних цілей чи задоволення реальних потреб. Унаслідок цього ті, хто розробляє 

системи повинні чітко уявляти собі характер діяльності організації, для 

якої здійснюється розробка системи. Персонал самої організації повинний бути 

залучений до вивчення, розробки і побудови системи. 

Системний підхід базується на міждисциплінарній основі й експертизі прийнятих 

рішень з позицій різних галузей знань, спеціальностей і досвіду. Він спрямований 

на органічне сполучення, координацію й інтеграцію різних видів діяльності. 

Системний підхід при вирішенні управлінських проблем може і повинен 

застосовуватися в різних ситуаціях. 

По-перше, при виробленні й обґрунтуванні управлінських рішень, де системний 

підхід у найбільш повному вигляді реалізується шляхом застосування 

методології системного аналізу. 

По-друге, при дослідженні організаційних систем, при якому на основі системного 

підходу розробляються пропозиції з метою підвищення ефективності 

їхньої діяльності. 

По-третє, при удосконаленні систем управління, де системний підхід реалізується 

як у комплексі проведених заходів, так і в комплексі організації їхньої 

реалізації. 

Системний підхід лежить в основі наступних сучасних управлінських концепцій: 

• загальногосподарський підхід, що вимагає, з одного боку, забезпечення 

інтересів народного господарства, а з іншого боку – розглядати народне господарство 

як господарський комплекс підприємств із їхніми інтересами; 

•врахування реальних ситуацій, що вимагає при реалізації системного підходу 

до вирішення управлінських проблем одночасно і реально оцінювати поточні 

можливості і ресурси; 

• особлива увага – організація систем управління як ефективного засобу 

вирішення економічних, соціальних, ідеологічних, політичних і інших проблем 

[139, с. 144 – 145]. 

Застосування системного підходу зв’язано з удосконаленням методів управління 

виробництвом, якісним освоєнням і послідовним дотриманням положень 

системності, що є основним інструментом вирішення будь-якої задачі. 

Застосування системного підходу ефективно можна використовувати на 

таких напрямках. 

1. Використання системного підходу при розробці стратегії. Тут рекомендується 

керуватися основними представленнями системного підходу: мікроскопічним, 

(функціональним, макроскопічним, ієрархічним, процесуальним, 

інформаційним). Всебічний аналіз обраної для вирішення задачі (наприклад, 

втрати підприємства від виробничого браку) за допомогою системних представлень 

дозволяє досягти її якісного рішення. При дослідженні впливу втрат


робочого часу на випуск бракованої продукції до уваги приймаються фактично 

всі типи системних представлень. У цілому системний підхід рекомендується 

розглядати не тільки як стратегію дослідження, але і як основу системного аналізу, 

комплексного підходу і функціонально-вартісного аналізу (ФВА). Системний 

підхід формує загальну структуру не тільки об’єктів розгляду (дослідження), 

але і самої спільності системи, принципів системності, системного 

аналізу, комплексного підходу, ФВА, орієнтує на кінцевий підсумок дослідження 

в результаті синтезу інформації. 

2. Системний аналіз рекомендується застосовувати при вирішенні задач 

будь-яких рівнів за принципом “від загального до часткового”, тобто розподілом 

об’єкта дослідження (систем) на підсистеми й елементи, установленням 

(головне в аналізі) реальних і прогнозованих зв’язків. Системний аналіз дозволяє 

визначити дійсну актуальність висунутих проблем і необхідність їхнього 

рішення. Аналіз переходить у синтез при з’єднанні отриманої в результаті аналізу 

інформації. Стратегія і тактика дослідження (системний підхід і системний 

аналіз) підлеглі єдиній задачі. 

3. Комплексний підхід застосовується при дослідженні часткового випадку, 

елемента, напрямку й ін., прийнятого за основу дослідження на будь-якому 

рівні системної ієрархії (система, підсистема, елемент), тобто відрізняється 

локальністю дослідження. Вичленовування з єдиної системи окремої підсистеми 

(елемента) для вирішення визначеної локальної задачі здійснюється комплексним 

використанням принципів системного підходу і системного аналізу, 

тобто аналітико-синтетичною діяльністю дослідників. 

4. Функціонально-вартісний аналіз, в основі якого використовуються принципи 

системного підходу. Сутність його полягає в кількісному визначенні витрат 

(вартості) на виконання визначеної функції досліджуваним об’єктом. ФВА 

рекомендується застосовувати в наступних випадках: 

•на стадії розробки проекту (системи, підсистеми, об’єкта, виробу і т.ін.) 

для попередження функціонально зайвих витрат; 

•на стадії виробництва, використання чи експлуатації об’єкта для скорочення 

(виключення) невиправданих витрат і втрат. 

ФВА розглядають як єдність функціонального, процесуального і інформаційного 

представлень системного підходу. 

Щоб знати, як управляти, необхідно представляти, чим ми керуємо, що таке 

об’єкт управління. Талановитий менеджер ретельно аналізує наслідки свого 

рішення, тобто вміє працювати із системою, знає її, розуміє, відчуває елементи, 

взаємозв’язки між ними, закони їхньої взаємодії. Адже підприємство (чи 

організація) – це соціально-економічна система. У ній головний елемент – 

людина у всіх її проявах, яка, працюючи на підприємстві, реалізує при цьому 

свої економічні інтереси, а через них – економічні інтереси колективу і 

суспільства. Для цього необхідно дотримуватися трьох принципів: 

49

50 


принцип ієрархічності – розглядає складні та великі системи як багаторівневі, 

котрі вимагають розподілу всієї системи на елементи (ланки, 

ступені). Кожна ступінь (рівень) управляє нижчестоящою ступінню й одночасно 

є об’єктом управління стосовно вищестоящого рівня; 

принцип необхідної розмаїтості полягає в тому, що керуюча система 

повинна мати не меншу складність, ніж керована система. З цього принципу 

випливає, що неможливо спроектувати просту систему управління 

для складної системи виробництва; 

 

принцип зворотного зв’язку. Під зворотним зв’язком розуміють одержання 

інформації про результати впливу керуючої системи на керовану 

шляхом порівняння фактичного стану із заданим (плановим). Зміст зворотного 

зв’язку полягає у встановленні залежності особистих, колективних 

і суспільних інтересів від результатів управлінських рішень. Вплив 

зворотного зв’язку повинний приводити до прагнення ліквідувати небажані 

та збільшити бажані відхилення факту від норми. 

Принцип зворотного зв’язку – один з найважливіших принципів управління. 

Він вказує: управління може здійснюватися тільки в тому випадку, коли 

керуюча система буде одержувати інформацію про ефект, досягнутий тією чи 

іншою дією керованої системи; про досягнення чи недосягнення запланованого 

результату. 

Зворотний зв’язок є регулюючим і разом з тим захисним засобом. Надходження 

по каналах зворотного зв’язку інформації про кінцеві результати і порівняння 

її з директивною інформацією, із заданим станом, дозволяють знайти 

розбіжності та відрегулювати поведінку системи відповідно до заданої мети. 

Принцип зворотного зв’язку знаходиться в єдності з цілеспрямованістю 

управління, оскільки через канали зворотного зв’язку в керуючу підсистему 

надходять сигнали про досягнення (чи недосягнення) запрограмованого корисного 

ефекту. 

Вищою, кінцевою метою управління всякою системою є оптимізація функціонування 

системи, досягнення якомога більшого корисного ефекту при найменших 

зусиллях і витратах. 

Невідповідність фактичного стану системи заданому і є тим сигналом, який 

викликає коригування та перебудову системи з метою покращення її функціонування 

в заданому напрямку. 

Розуміння того, що організація – це складна система, в яку входять декілька 

взаємозалежних підсистем, допомагає пояснити, чому кожна з “шкіл” науки 

управління виявилася практично прийнятною лише в обмежених рамках. 

Кожна з “шкіл” прагнула зосередити увагу на якійсь одній підсистемі організації. 

Поведінкова школа в основному займалася соціальною підсистемою, 

школи наукового управління – технічними підсистемами. Отже, вони найчастіше 

не могли правильно визначити всі основні компоненти організації. Жодна 

з “шкіл” серйозно не задумувалася над впливом зовнішнього середовища 

на систему і наслідками такого впливу. Більш пізні дослідження показують,


що це дуже важливий аспект роботи організації. Зараз широко поширена точка 

зору, що зовнішні сили можуть бути основними детермінантами успіху 

організації, які визначають найбільш придатний та ефективний в даній ситуації 

засіб управління. 

Організаційні системи створюються таким чином, щоб досягти синергізму 

– тобто одночасного функціонування окремих, але взаємозалежних частин, 

що забезпечують більш високу загальну ефективність, ніж сумарна ефективність 

частин, взятих окремо. Наприклад, футбольна команда в процесі гри 

володіє синергетичним ефектом, тобто ефект команди в цілому значно більше, 

ніж ефект від гри кожного гравця окремо. Він забезпечується взаємодією гравців 

між собою. 

Більшість організацій недостатньо ефективні, оскільки їм не вдається зв’язати 

частини чи підсистеми (функції) у єдиний механізм. Наприклад, функція 

збуту іноді здійснюється без належного зв’язку з функцією виробництва; управління 

виробництвом здійснюється без координації з плануванням в області 

фінансів і підготовки кадрів; інформаційна система ґрунтується на традиційній 

системі обліку, що збирає інформацію про події, що здійснилися, для складання 

звітів, але не для прийняття перспективних рішень керівниками. 

Виділення окремих функцій і нездатність зв’язати частини в єдине ціле можуть 

обумовлюватися різними причинами, а головним чином, вузькістю поглядів 

фахівців апарату управління (бухгалтера, плановика, кадровика тощо), 

що точно не представляють свого місця в оргструктурі управління (ОСУ) усього 

підприємства в цілому. 

З інших причин можна вказати недоліки в самій ОСУ. Це недостатньо чітке 

планування, розробка різних планів і заходів без застосування системного 

підходу. 

Акцент на необхідності побудови єдиного цілого на відміну від побудови 

компонентів і підсистем – основна особливість системного підходу. 

З цього не слід робити висновок, що між “класичним” і “системним” підходами 

є глибоке й абсолютне розходження. Справді, класичний підхід завжди 

передбачав повсякденний обмін інформацією з командного ланцюга. Хоча ці 

методи і забезпечували відому інтеграцію і координацію, але вони не були синергетичними 

і не досягали такого ступеня ефективності в процесі прийняття 

рішень, що забезпечується за допомогою системного підходу. 

На цей закон звертали увагу філософи й економісти А.А. Богданов, П. Самуельсон, 

П. Канохін і ін. Г. Хаген у своїй роботі “Синергетика” (М.: Мир, 

1986), досліджуючи хімічні, фізичні і біологічні системи, установив, що велике 

число “систем виявляють разючі аналогії в поведінці при переході від неупорядкованого 

стану до упорядкованого. Це сильний аргумент на користь того, 

що функціонування таких систем підкоряється тим самим фундаментальним 

принципам”. Далі він говорить, що після осмислення того факту, що кооперація 

багатьох підсистем якої-небудь системи підкоряється тим самим принципам 

незалежно від природи підсистем. І приходять до висновку, що прийшов 

51

52 


час шукати ці аналогії на стиках різних наук – у тій області досліджень, що 

називається синергетикою. 

Фахівці, які представляють різні галузі знань, схожим чином формулюють 

основне організаційне співвідношення. Воно дійсно має загальний характер, 

тому що є присутнім у системах різної природи. В абстрактному вигляді закон 

синергії можна представити в такий спосіб: 

П 

А 

≠ 

m 

∑ 

j= 

1 

n 

j 

(2.1) 

за умови, що a j ∈ A, 

A = ( a1, 

a2,...., 

am) 

, 

де: П – потенціал системи А; п – потенціал j-го елемента; а – j-й елемент си- 

А j j 

стеми А. 

Ефект синергії виникає за рахунок взаємної участі, взаємодії елементів, що 

знаходяться в рамках цілого. Він має різноманітне практичне застосування. В 

соціально-економічних системах цей організаційний ефект піддається розкладанню 

на такі складові, як спеціалізація, синхронність, ритмічність, односпрямованість. 

Взаємопосилення організації – от джерело її додаткової енергії 

[127, с. 53]. 

Потенціал системи (соціально-економічної) перевищує суму потенціалів її 

частин тільки за певних умов. Якщо ці умови не дотримуються, потенціал системи 

дорівнює, а то й менше суми потенціалів частин. Якщо в бригаді кожен 

буде робити продукт від початку до кінця так, начебто поруч нікого нема, то 

він зробить не більше, ніж бригадою, а якщо члени бригади стануть заважати 

один одному, то зроблять ще менше, ніж кожний окремо. 

Підприємства створюються саме для одержання ефекту посилення індивідуальних 

дій, що для суспільства настільки важливо, що організацію сміливо 

можна назвати одним з найбільших винаходів людства, хоча вона удосконалюється 

досить повільно. 

2.2. Системне управління організацією як процес поєднання 

функціонального, процесного та ситуаційного підходів 

Принципи нової управлінської парадигми повинні складати основу удосконалення 

управління організаціями. В умовах оперативного управління ці 

принципи дозволяють зрозуміти характер організаційно-управлінських механізмів 

підпорядкування виробництва споживанню, задоволенню ринкового 

попиту. Особливо важливі вони для розуміння концепції стратегічного управління, 

що будується на системному і ситуаційному підходах. 

Принципи системності розглядають сучасну організацію, у першу чергу, як 

соціально-економічну систему, яка має специфічні, властиві тільки їй особливості:


цілісність, коли всі елементи і частини системи служать досягненню 

загальних цілей, що стоять перед організацією в цілому. Це не виключає 

можливості виникнення неантагоністичних протиріч між її окремими 

елементами (підрозділами); 

складність, що виявляється у великій кількості зворотних зв’язків, у 

тому числі й у процесі стратегічного планування і управління; 

велика інерційність дозволяє з високою ступінню вірогідності пророкувати 

розвиток організації в майбутньому; 

висока ступінь надійності функціонування, що визначається взаємозамінністю 

компонентів і способів життєдіяльності організації, можливістю 

використання альтернативних технологій, енергоносіїв, матеріалів, 

способів організації виробництва і управління; 

 

рівнобіжний розгляд натуральних і вартісних аспектів функціонування 

системи. Це дозволяє постійно порівнювати й оцінювати ефективність 

діяльності організації, системи управління і реалізації її стратегії. 

Сутність функціонального підходу до менеджменту полягає в тому, що потреба 

розглядається як сукупність функцій, які потрібно виконати для задоволення 

потреби. Після встановлення функцій створюються кілька альтернативних 

об’єктів для їх виконання і вибирається той з них, що вимагає мінімум сукупних 

витрат за життєвий цикл об’єкта на одиницю його корисного ефекту. 

У даний час до управління застосовується, в основному, предметний підхід, 

при якому удосконалюється існуючий об’єкт. Наприклад, технічна система 

удосконалюється шляхом доробки існуючої системи за результатами маркетингових 

досліджень, аналізу науково-технічного прогресу в даній області, зауважень 

і пропозицій споживачів. Тому на практиці перед конструкторами ставиться 

завдання досягти за найважливішими показниками якості об’єкта світового 

рівня. У чому недоліки такого підходу? По-перше, самі конструктори не 

зацікавлені в проведенні широкого і глибокого аналізу світового ринку, у встановленні 

для себе важких завдань. Світовий рівень потреб до моменту впровадження 

об’єкта в споживача об’єктивно можуть спрогнозувати не конструктори, 

а маркетологи. По-друге, припустимо, конструктори дуже постаралися і 

знайшли кращий світовий зразок. Однак цей зразок проектувався вчора і несе 

в собі технічні ідеї вчорашнього дня. Технічний прогрес не стоїть на місці. Оскільки 

ще потрібен час на розробку, освоєння і виробництво нового зразка і за 

цей період світові досягнення в даній галузі підуть далеко вперед. Застосовуючи 

предметний підхід інвестори і менеджери завжди будуть тільки доганяти 

вчорашній день і ніколи не вийдуть на світовий рівень. 

При застосуванні предметного підходу до розвитку соціально-економічних 

систем менеджери йдуть по шляху удосконалення існуючих систем. І на практиці 

менеджери часто стикаються з проблемою пошуку роботи для існуючих 

колективів чи працівників. При застосуванні функціонального підходу йдуть 

від зворотного, від потреб. 

53

54 


При застосуванні функціонального підходу абстрагуються від об’єктів, що 

виконують подібні функції, начебто вони не існують, чи від майбутніх потреб. 

Цей підхід повинен застосовуватися в сукупності з відтворювальним підходом, 

тому що для задоволення потреб потрібно створити фізичний або якийсь інший 

об’єкт. 

Функціональний підхід, разом з іншими підходами, дозволяє ведучим 

фірмам світу бути завжди попереду. 

Функціональний підхід реалізується в методах функціонально-вартісного 

аналізу (ФВА). 

Функціонально-вартісний аналіз – метод системного дослідження об’єктів 

(виробів, процесів, структур тощо), спрямований на оптимізацію співвідношення 

між корисним ефектом і сукупними витратами ресурсів за життєвий 

цикл об’єкта, який застосовується за призначенням. 

Процесний підхід був вперше запропонований прихильниками школи адміністративного 

управління, які намагалися визначити функції менеджменту. 

Проте вони розглядали ці функції як незалежні один від одного. В протилежність 

цьому процесний підхід розглядає функції управління як взаємопов’язані. 

Управління розглядається як процес, так як робота по досягненню цілей за 

допомогою інших – це серія неперервних взаємопов’язаних дій. Це дії, кожна 

з яких також є процесом, називають управлінськими функціями. Сума всіх 

функцій є процесом управління. 

Процесний підхід до управління відбиває прагнення теоретиків і практиків 

менеджменту інтегрувати усі види діяльності за рішенням управлінських проблем 

у єдиний ланцюжок, розірваний у результаті “надмірного захоплення” 

функціональним підходом, при якому кожна з функцій розглядається поза 

зв’язком з іншими. При цьому увага фокусується на взаємозв’язку окремих дій, 

кожна з яких, у свою чергу, є процесом. Таким чином, управління представляється 

як управлінські функції, що динамічно змінюються в просторі і часі, 

які зв’язані між собою. Метою їх є вирішення проблем і завдань організації. 

Новий підхід у дослідженнях і в системі підготовки управлінських кадрів 

виразився в перенесенні акценту на вивчення дійсних умов, конкретної ситуації, 

у якій знаходиться та чи інша фірма, і розробку на цій основі специфічної, 

унікальної, якщо це необхідно, організаційної структури, що відповідає 

конкретним умовам і вимогам. Ситуаційний підхід до менеджменту показаний 

на рис. 2.2.


Особливості 

Ситуаційний підхід вніс великий вклад в 

теорію управління. Використовує 

можливості прямої прив’язки науки до 

конкретних ситуацій та умов 

Центральним моментом ситуацій-ного 

підходу є ситуація, а також є конкретний 

набір обставин, які впливають на 

організацію в даний час 

Використовуючи даний підхід, керівники 

можуть краще зрозуміти, які прийоми 

будуть в більшій мірі сприяти досягненню 

мети організації в конкретній ситуації 

Як і системний, ситуаційний підхід не є 

простим набором вказівок, це спосіб 

міркування про організаційні проблеми і 

рішення. В ньому також збережена 

концепція процесу управління 

Ситуаційний підхід намагається зв’язати 

конкретні прийоми та концепції з 

визначенням конкретними ситуаціями для 

того, щоб досягти мети організації 

найбільш ефективно 

Ситуаційний підхід використовує 

ситуаційні відмінності між організаціями 

та всередині самих організацій. 

Менеджеру необхідно визначити, які 

значимі змінні ситуації і як вони 

впливають на ефективність організації 

Ситуаційний підхід до управління 

Методологія 

ситуаційного підходу 

до менеджменту 

менеджер повинен бути знайомий із 

засобами професіонального управління, 

які довели свою ефективність. Це має на 

увазі знання процесу управління, 

індивідуальної та групової поведінки, 

системного аналізу. Методів планування, 

контролю та кількісних методів 

прийняття рішень; 

менеджер повинен вміти передбачити 

ймовірні наслідки (як позитивні, так і 

негативні) від застосування даної 

методики або концепції в конкретній 

ситуації; 

менеджер повинен уміти правильно 

інтерпретувати ситуацію. Необхідно 

правильно визначити, які фактори є 

найбільш важливими в даній ситуації і 

який ймовірний ефект можуть мати 

наслідки зміни однієї або декількох 

змінних; 

менеджер повинен уміти відібрати 

конкретні прийоми, які визвали б 

найменший негативний ефект, для 

конкретних ситуацій, тим самим 

забезпечуючи досягення цілей організації 

самим ефективним шляхом 

Рис. 2.2. Ситуаційний підхід 

до менеджменту 

55

56 


“Ситуаційний підхід” до організаційних структур одержав найбільш послідовну 

розробку в праці П. Лоуренса і Дж. Лорша “Організація і середовище”. 

Вони називають свій підхід “випадковою” теорією організації, вихідним 

положенням якої є твердження, що не існує єдиного способу організації і що 

на різних стадіях розвитку того чи іншого підприємства необхідні різні типи 

організаційних структур. 

Основний зміст книги Лоуренса і Лорша складає аналіз різних типів організаційних 

ситуацій, потреб, обумовлених різними ступенями росту компанії, її 

взаємодії із середовищем. На цій основі стає можливим вибір структури, що 

відповідає дійсним потребам фірми. 

“Ситуаційний підхід” не обмежується областю організаційних структур, але 

усе більш виразно виявляється і при вивченні інших елементів управління. Так, 

ситуаційний підхід до проблеми керівництва розроблявся Ф. Фідлером у його 

дослідженні “Теорія ефективності керівництва”. Цей автор намагався категоріально 

визначити різні типи і ситуації групової поведінки людей в організації 

і відповідно стиль керівництва, найбільш ефективний для даної ситуації. Аналогічний 

підхід характерний і для У. Уайта, що у роботі “Організаційна поведінка: 

теорія і її застосування” прагнув визначити типи групової поведінки в 

організації і досліджувати вплив різних методів керівництва на групову поведінку 

і поведінку індивідуумів. Ці й інші дослідження свідчили про те, що ситуаційний 

підхід починає превалювати й у цій області, а це означає визначений 

відхід від традиційного прагнення американської теорії управління формувати 

універсальні принципи керівництва людьми в організації. 

Слід зазначити, що прихильники ситуаційного підходу вбачали можливість 

подолання існуючих розбіжностей між біхевіористською і математичною інтерпретаціями 

проблем управління. Аналізуючи сутність методів дослідження 

операцій, Моклер справедливо підкреслював, що в основі обох підходів лежить 

саме аналіз ситуації. Однак, писав він, що фахівці з дослідження операцій дуже 

часто не застосовують ситуаційне мислення, будучи заглибленими в механіку 

лінійного програмування, теорії черг, теорії ігор тощо. І чим більше ці люди 

виявляються заглибленими у свої методи, тим далі вони відходять від проблем 

бізнесу і виявляються менш здатними знаходити спільну мову з менеджерами. 

Методологія ситуаційного підходу дозволяє, на думку його прихильників, 

послідовно перебороти цей недолік. Однією з конкретних спроб представити 

методи дослідження операцій з позицій ситуаційного підходу є робота Д. Міллера 

і М. Старра „Управлінські рішення і дослідження операцій”. Автори цієї 

книги навмисно будують виклад матеріалу не навколо різних методів, таких, 

як лінійне програмування, теорія черг, теорія ігор тощо, а на основі типів ділових 

ситуацій і таких напрямків ділової діяльності, як ринкові операції, виробництво, 

фінанси й ін. Вони не стільки прагнуть зробити читачів книги фахівцями 

з різних методів досліджень операцій, скільки намагаються показати менеджерам 

і фахівцям з дослідження операцій, як можна використовувати методи


кількісного аналізу в різних конкретних ситуаціях. Ситуаційний підхід переводить 

теорію управління і навчання менеджерів в область реальності. Занадто 

часто теоретики управління схилялися до розробки загальних теорій і внаслідок 

цього втратили зв’язок з реальністю дійсної роботи з управління. Як видно 

з приведених міркувань, “ситуаційний підхід” починав ставати домінуючою 

тенденцією в американській теорії організації і управління. 

Через ситуаційний підхід реалізується принцип адаптивності, що є основним 

принципом стратегічного управління. Його суть полягає в тому, що всі 

внутрішньоорганізаційні побудови (культура організації, оргструктура, система 

планування тощо) є реакцією організації на відповідні зміни в зовнішньому 

оточенні і деякі зміни у внутрішньому середовищі. 

Наприклад, якщо зовнішнє середовище відносно стабільне, керівництво 

організації прагне до більшої централізації управління, створенню твердої 

організаційної структури управління, орієнтованої на управлінський контроль 

по всьому технологічному ланцюжку. Коли зовнішнє оточення нестабільне й у 

ньому відбуваються постійні зміни, що містять у собі небезпеку і несуть нові 

можливості для організації, – керівництво змушене більше піклуватися про 

проблему виживання організації, більшої гнучкості системи управління. Організаційні 

структури стають більш децентралізованими, гнучкими, що дозволяють 

швидко й адекватно реагувати на зміни, що відбуваються. 

2.3. Типології системних концепцій менеджменту 

Останніми десятиліттями підхід до виробничого підприємства змінився і 

почав розглядатися як соціально-економічний організм, що утворює складний 

комплекс різноманітних відносин. Соціологічні дослідження процесу управління 

поступово вийшли за межі дескриптивного відображення управлінської 

діяльності і вступили на шлях виявлення закономірностей і розробки практичних 

рекомендацій і конкретної допомоги підприємствам. Але реальна робота 

в цій області наштовхувалася на нерозуміння і недооцінку значимості дійсно 

суспільно необхідної і науково обґрунтованої функції організації і управління. 

Вище уже відзначалося, що істотний вплив на розвиток науки організації і 

управління в останні десятиліття зробили такі наукові напрямки, як кібернетика, 

теорія інформації, теорія прийняття рішень тощо; в результаті теорія управління 

стала набувати характеру точної науки, чи, принаймні, її почали тлумачити 

в цьому ж дусі. Хоча управління утворює особливу, специфічну галузь 

людської діяльності, його не можна вважати зовсім самостійним процесом, яке 

існує саме по собі, бо воно включається в більш широку систему, що визначає 

видові особливості управління. Завжди треба пам’ятати, що видові особливості 

форми управління і його технічних засобів визначаються предметом управління 

і системою, у якій воно здійснюється. Це не означає, звичайно, що не існує 

загальних принципів і закономірностей управління, що відносяться до всіх його 

57

58 


різновидів. Цю групу закономірностей розглядає кібернетика, що дає універсальне 

значення поняттю управління, формулює принципи, які застосовуються 

до будь-якої якісно своєрідної системи. 

“Кібернетика” як науковий напрямок для багатьох вітчизняних учених став 

синонімом поняття “наука про управління”, а управлінням почали називати 

організацію цілеспрямованих впливів. Оскільки ці процеси спостерігалися всюди 

– і в живих організмах, і в створених нами автоматах, і в суспільстві, де ми 

живемо, – на певному етапі була усвідомлена ідея єдності законів, яким підкоряються 

процеси управління, де б вони не протікали: у нервовій системі тварини 

чи людини, в обчислювальній машині, у керуючих автоматичних пристроях 

чи в економічних структурах сучасного суспільства. Кібернетика, математично 

описуючи загальні для різних систем закономірності управління, 

поставила своєю метою виявлення тих умов і засобів, при яких вони будуть 

здійснюватися найбільш доцільним шляхом. 

Як відомо, появою кібернетики наука зобов’язана видатному американському 

вченому Норбертові Вінерові, але цей напрямок, зробивши величезний 

вплив на світову науку, продовжував розвиватися в США не стільки як “наука 

управління”, скільки як дослідження в області “штучного інтелекту”. Однак 

радянські вчені (А.І. Берг, В.А. Трапезніков, В.А. Глушков і інші) стали активно 

розвивати кібернетику як “науку про оптимальне, ціленаправлене управління 

складними динамічними системами”. Але все-таки концептуальне розуміння 

складної комплексної природи проблем управління не просунулося далеко 

вперед, оскільки гуманітарні відділення, за винятком Відділення економіки і 

деякою мірою Відділення філософії і права, недостатньо пильно й уважно поставилися 

до досліджень соціальних проблем управління, що вимагає глибокого 

міждисциплінарного аналізу. 

Разом з тим конкретні уявлення про процеси управління окремих учених, 

що займалися кібернетикою, свідчать про значні розбіжності в поглядах, що 

зберігаються і донині. Про них можна судити по роботі відомого англійського 

дослідника С. Біра “Кібернетика і управління виробництвом”, що стало для 

багатьох настільною книгою. 

Бір виходив з ідеї “іманентної організації”, і вважав, що порядок взагалі 

природніше, ніж хаос. Структуру буття він представляв як перехід “порядок – 

хаос – порядок”. Систему відносин людей у розвинутому і складному 

суспільстві слід розглядати як вже впорядковану систему, як систему що самоорганізується 

– гомеостатичну і рівноважну. Бір стверджував, що організаційне 

управління являє відновлення природного порядку для системи, що 

піддається певному впливу і прагне відновити свою рівновагу. Цей процес 

здійснюється за рахунок функції заохочення, яка покращує значення “критерію 

виживання” і сприяє задоволенню повсякденних потреб. Це приводить 

систему в рух і порушує стан рівноваги. Новий стан рівноваги буде характеризуватися 

більш значимими для організації вигодами, ніж попередні [14].


Зрозуміло, при всій специфіці управління суспільним виробництвом йому 

притаманні й ознаки управління взагалі, що виявляються у всіх процесах управління, 

чи то в природі, в живих організмах чи у суспільстві. Ці загальні ознаки 

будь-якого управління, які досліджуються кібернетикою, містять у собі: 

наявність системи, причину зв’язків елементів у системі, наявність керуючої і 

керованої підсистем; динамічний характер системи; наявність керуючого параметра; 

підсилювальну здатність системи (її здатність зазнавати великих змін 

від малих впливів); збереження, передачу і перетворення інформації; зворотний 

зв’язок; спрямованість, антиентропійність управління. 

Кібернетичні ознаки управління можна об’єднати в дві групи: 

1) ознаки, властиві формі і структурі управління (статичні риси – системність, 

детермінізм, керуючий параметр і т.ін.); 

2) ознаки, які властиві змісту управління (динамічні риси – зворотний зв’язок, 

спрямованість і т.ін.). 

Крім загальних ознак, які досліджує кібернетика, управлінню суспільним 

виробництвом притаманні також деякі риси, властиві усім видам соціального 

управління. 

Якщо сама по собі наявність в управлінні суспільним виробництвом загальних 

з іншими видами управління ознак сумнівів не викликає, то питання про 

співвідношення загальних і специфічних ознак нерідко стає предметом дискусії. 

Деякі представники кібернетичного (чи праксиологічного, чи системного) 

напрямку намагаються довести, що головне в конкретному вигляді управління 

– риси, загальні для усіх видів управління. 

Кібернетика є найбільш загальною теорією управління і дозволяє забезпечити 

кількісне вивчення керованих об’єктів і систем, раціональну організацію 

формування і передачі інформації, прийняття рішень і їхньої реалізації на основі 

єдиного підходу до процесу управління і зв’язку. 

Успішне управління тільки на основі знання кібернетичних законів неможливо. 

Більш того, при такому підході можна випустити з уваги головну специфіку 

саме даної системи управління. Визначаючи сутність управлінської 

функції, необхідно постійно мати на увазі, що в ній, як і у всякій іншій системі, 

виявляються загальні і специфічні риси управління; останні повніше відбивають 

сутність саме даної функції управління. У цьому – реальна діалектика загального 

й особливого. 

Дослідження операцій вперше зародилося ще в 1940-х рр. в Англії в зв’язку 

з необхідністю вирішення деяких воєнно-стратегічних і тактичних задач. Надалі 

центр робіт у цій дуже перспективній області перемістився в США, де вони 

стали вестися дуже широким фронтом. 

У 1970-х рр. на Заході існувало близько 100 періодичних видань з питань 

“дослідження операцій”. Більше двадцяти вищих навчальних закладів США 

регулярно готували фахівців відповідного профілю, а на багатьох великих 

фірмах діяли особливі групи чи відділи по “дослідженню операцій”. Основ- 

59

60 


ним поштовхом до початку цих досліджень послужило усвідомлення необхідності 

вивчення і пошуків єдиного рішення для складного процесу з ясно вираженою 

метою (операції), оскільки рішення окремих частин загальної задачі 

виявлялися ізольованими процесами, тим часом як практика вимагала єдності 

всіх приватних рішень. 

Спочатку “дослідження операцій” зводилося до розробки способів аналізу 

задачі як єдиного цілого, без вичленовування складових її частин. Іншою особливістю 

цих досліджень на початку було використання “бригадного методу” 

їхнього проведення. Суть його полягала не в тому, щоб зібрати в одному місці 

усіх фахівців, що мають відношення до досліджуваної операції, а в тому, щоб 

створити групу, що володіє методами точних наук, які вільні від однобічності 

підходу, властивого окремим науковим дисциплінам. Завдяки цьому бригадний 

метод відбивав одночасно два факти: по-перше, необхідність впровадження 

в науку управління методів точних наук і, по-друге, відсутність методів (і 

фахівців) у тій галузі дослідження, що одержала назву “дослідження операцій”. 

Надалі “дослідження операцій” перетворилося зі спільної діяльності 

фахівців різного профілю в самостійну галузь науки й організаційної практики, 

розділившись на два основних напрямки. Перший з них зв’язаний з побудовою 

математичних моделей, що найбільш часто зустрічаються та підзавдань 

управління, у яких в тій чи іншій мірі вдається звільнитися від необхідності 

врахування поведінки окремих людей, що приймають участь в операції. 

До таких підзавдань можна віднести велике число завдань, які розв’язують 

керівники, наприклад: 1) управління запасами, яке пов’язане з визначенням 

необхідних розмірів “збережених” ресурсів (людських, матеріальних, фінансових, 

сировинних і т.п.), за умови, що збереження вимагає визначених витрат; 

2) розподіл обмежених ресурсів між різними споживачами, кожний з яких 

використовує їх з різним ступенем ефективності; 3) завданя масового обслуговування, 

що припускають розподіл їх у чіткій послідовності, що утворить той 

чи інший процес, і встановлення правил черговості; 4) вибір маршруту й упорядкування 

робіт у часі; 5) завдання, пов’язані з заміною застарілого устаткування; 

6) пошук рішення за допомогою раціонального (а не повного) перебору 

можливостей; 7) завдання теорії ігор, що досліджують розумні стратегії поведінки 

в ситуаціях, де результат операції залежить не тільки від поведінки 

суб’єкта, але і від поведінки опонента, цілі якого суперечать цілям суб’єкта. 

Таким чином, метод “дослідження операцій” стали застосовувати до різних 

типів операцій і процесів, використовуючи в залежності від об’єкта аналізу різні 

підходи і різноманітний математичний апарат (методи математичного програмування, 

комбінаторного і статистичного моделювання). Поряд з математичним 

апаратом у “дослідженні операцій” застосовувалися й евристичні методи. 

При розробці методів аналізу цілеспрямованих дій (операцій) і порівняльних 

оцінок рішень, переважно в кількісному вираженні, “дослідження операцій” 

базується на системній методології, відповідно до якої досліджувані явища роз-


глядаються як системи, що представляють собою взаємодіючі сукупності елементів, 

призначені для досягнення визначених цілей. Аналіз конкретних операцій 

чи явищ з позиції “дослідження операцій” припускає побудову математичної 

моделі цього явища, аналіз моделі і пошуки вирішення, перевірку адекватності 

моделі, необхідного коректування (“підстроювання”) моделі і, 

нарешті, застосування обраного рішення на практиці. 

З математичними задачами даного методу взаємозалежна (хоча формально 

до них і не відноситься) велика галузь так званих мережних методів планування 

і управління. Розвиток мережних методів, мережних систем тісно зв’язано з 

розділом методу “дослідження операцій”, що вивчають моделі упорядкування. 

Ці методи дозволили знайти нову і дуже зручну мову для опису, моделювання 

й аналізу складних операцій. Такі, зокрема, мережеві методи моделювання 

й оперативного регулювання СРМ – “Метод критичного шляху”. 

Виникнення різних формалізованих систем управління, методів довгострокового 

планування, програмування, прогнозування було обумовлено необхідністю 

створення умов для правильного прийняття рішень у такій обстановці, 

коли управління зіштовхувалося з величезними інформаційними масивами, 

тисячами факторів, врахування, оцінка й інтеграція яких виявлялися неможливими 

при звичайній організації управління. Дослідження ряду американських 

психологів показали, що людина затрудняється в прийнятті рішень, коли 

для цього потрібно врахувати більше 10 змінних чи факторів, які суперечать 

один одному або більш 20 однопорядкових факторів. Оскільки оптимальне 

рішення може бути лише наслідком врахування й аналізу усіх факторів, незалежно 

від того, чи здатна людина на даному рівні управління справитися з цим 

завданням, об’єктивно виникає необхідність поділу проблем на підпроблеми, 

підзадачі. Головний принцип, що лежить в основі більшості існуючих в США 

систем програмування, полягав у логічному розчленовуванні завдань. При цьому 

виходили з необхідності скорочення числа факторів чи кількості інформації 

до обсягів, що дозволяють забезпечити можливість їхньої оцінки людиною. 

Стосовні до даного класу системи РЕRТ і СРМ являють собою мережні методи 

моделювання робіт великих масштабів в цілях оптимального регулювання 

і управління. Згідно з цим методом процес програмування здійснюється 

поетапно. На першому етапі складається перелік тих робіт, які необхідно виконати, 

а на другому – схема здійснення програми, адекватна сприйняттю 

людини. Третій етап програмування складається у визначенні “критичного 

шляху”, тобто ланцюга подій, що вимагають найбільш тривалого часу. Уся вихідна 

інформація, а також відомості, що надходять, про хід виконання робіт 

вводяться в комп’ютер, що робить відповідні розрахунки і видає необхідні дані 

про послідовність роботи: про самий ранній і самий пізній час початку і закінчення 

кожної роботи, що не ставить під загрозу терміни виконання програми; 

про резерв часу, що дозволяє затримати виконання тієї чи іншої роботи без 

збитку для програми в цілому. 

61

62 


Перевагою застосування систем РЕRТ і СРМ була можливість оптимізації 

програми робіт за допомогою зменшення „критичності подій”, тобто перекладу 

“критичних ланцюгів” у “некритичні”. У цьому і складається сутність “керівництва 

методом виключень”. 

Дослідження операцій робить акцент не стільки на математизації задач управління 

і впровадженні методів точних наук, скільки на застосуванні принципів 

вивчення операції як єдиного цілого, з використанням “свіжих”, “неупереджених” 

дослідницьких бригад. З цим напрямком зв’язана поява системотехніки. 

Слід зазначити, що багато вчених, що займалися процесами управління, 

використовуючи метод “дослідження операцій”, надалі поступово виходять за 

межі даного типу пошукувань. У цьому зв’язку вони пропонують усе більш 

широкі визначення наукової дисципліни, основу якої складає даний метод, що 

нерідко приводить до термінологічної плутанини. 

Багато американських фахівців усвідомлюють, що, хоча “дослідження операцій” 

у загальному і з’явилося дуже важливим кроком на шляху створення 

нової науки управління, воно все-таки охопило порівняно вузьке коло 

проблем. Крім того, у міру розвитку математичної спеціалізації з’явилася тенденція 

розглядати “дослідження операцій як особливі розділи прикладної математики. 

Різні підходи до моделювання і оцінки ефективності управління підприємством 

визначають і різні моделі підприємства. “Механістична” модель розглядає 

підприємство як механізм, який представляє собою комбінацію основних 

виробничих факторів, засобів виробництва, робочої сили, сировини і матеріалів, 

як машину для реалізації цілей її творців. Теоретичною базою цього підходу 

є положення школи наукового управління (Ф. Тейлор, М. Вебер). Велике 

значення при цьому надається аналізу техніко-економічних зв’язків і залежності 

різних факторів виробництва. А завдання менеджменту при цьому підході 

полягає насамперед в тому, щоб найкращим чином згрупувати всі частини системи, 

і тим самим добитися максимальної ефективності при досягненні цілей. 

“Гуманістична” модель представляє підприємство як колектив людей, які 

виконують спільну роботу на принципах розподілу і кооперації праці, при цьому 

найважливішим фактором продуктивності є людина як соціальний діяч. 

Елементами моделі є такі складові як увага до працюючих, їх мотивація, комунікації, 

участь в прийнятті рішень. Завдання керівників полягає в регулюванні 

відносин між працівниками, координації процесів виконання конкретних завдань 

і виробничих планів шляхом особистого і безпосереднього впливу на 

співробітників. За критерій ефективності управління приймається підвищення 

продуктивності праці за рахунок удосконалення людських ресурсів, тобто 

вважається, що якщо всі внутрішні процеси, які зв’язані з персоналом, управляються 

належним чином, то на підприємстві не виникає проблем з досягненням 

намічених цілей з випуску продукції, прибутку, доходів тощо.


Ці два підходи, не дивлячись на їх принципові відмінності, мають одну 

спільну рису – і в першому, і в другому випадку передбачається, що цілі організації 

однозначно визначені приймаються всіма учасниками управлінської діяльності. 

При цьому удосконалення системи управління зводиться до вирішення 

деякої інженерної задачі: 

1. Існує бажаний стан системи S 1 , який відомий. 

2. Існує дійсний стан системи S 0 . 

3. Існують альтернативні шляхи переходу із S 0 в S 1 . 

4. Завдання аналітика полягає в тому, щоб визначити найкращі шляхи переходу 

S 0 в S 1 . 

На відміну від цього, який називають “жорстким” системним підходом, 

“м’який” системний підхід виходить із необхідності враховувати різноманітні 

та різнопланові інтереси акціонерів і менеджерів, робітників і їх сімей, постачальників 

і покупців продукції підприємства, органів влади та некомерційних 

партнерів, тобто всіх тих хто так чи інакше зацікавлений в існуванні підприємства. 

Такий підхід практично означає прийняття за основу стратегії обмеженої 

оптимізації, при якій досягнення будь-якої однієї мети обмежується вимогою 

виконувати і інші цілі на належному рівні. Критерієм ефективності управління 

при цьому виступає здатність підтримувати певний баланс між такими різними 

цілями як об’єм продаж, прибуток, доходи, інтереси персоналу і покупців, 

захист оточуючого середовища тощо. 

2.4. Підприємство як відкрита система. Його суть та функції 

Підприємство, як об’єкт управління, розглядається не просто як соціальна 

система, складена із взаємодіючих елементів та підсистем, а також як активна 

система, що має взаємозв’язки з зовнішнім середовищем і не тільки може впливати 

на його складові, але й знаходиться в безпосередній залежності від нього. 

Підприємство – самостійний господарюючий суб’єкт, який забезпечує планомірне 

виробництво більшості товарів і послуг, здійснює науково-дослідницьку, комерційну 

діяльність з метою привласнення прибутку. 

Для здійснення своєї діяльності підприємство має розпоряджатися певними 

матеріальними, трудовими та фінансовими ресурсами і засобами. Планомірне 

комбінування та використання цих факторів виробництва, організація 

виготовлення та реалізації продукції (виконання робіт, надання послуг) є основою 

для отримання доходу (прибутку), досягнення цілей підприємства та 

задоволення економічних інтересів його власників (рис. 2.3). 

63

64 

Фактори 

виробництва 



Господарська 

діяльність 

Виробництво 

продукції 

(надання послуг) 

Витрати на 

ведення 

діяльності 

Прибуток 

Цілі підприємства 

Рис. 2.3. Суть підприємства як суб’єкта господарювання 

Реалізація 

продукції 

(послуг) 

Доходи від 

проведення 

господарської 


Характерними ознаками підприємства є: 

по-перше – проведення підприємницької діяльності, тобто самостійна, 

ініціативна, систематична діяльність, яка здійснюється на власний ризик, з 

виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та їх реалізація з метою 

одержання прибутку; 

по-друге – наявність статуту юридичної особи, ознаками якої є відокремлене 

майно, можливість від свого імені набувати майнових та особистих немайнових 

прав і нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем у арбітражному 

або третейському судах. Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий 

та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а промислове 

підприємство – також товарний знак. Підприємство не може мати в 

своєму складі інших юридичних осіб. 

Виходячи з наведеного визначення не є підприємствами: 

1. Організації, що не займаються підприємницькою діяльністю, до яких 

належать юридичні особи, які не ставлять за основну мету діяльності отриман-


ня прибутку. Вони можуть створюватися в формі громадських або релігійних 

організацій, організацій орендарів та покупців, політичних партій, організацій, 

установ. Некомерційні підприємства можуть займатися підприємницькою 

діяльністю лише в обсягах, необхідних для досягнення їхньої статутної мети. 

2. Відокремлені підрозділи підприємств, до яких належать: 

а) філії – структурно відокремлені частини юридичної особи, що знаходяться 

поза межами її розташування та виконують таку ж діяльність (виробничу, наукову), 

що й юридична особа в цілому. Філія має своє керівництво, яке підпорядковане 

керівному органу юридичної особи і діє на підставі доручення, що 

отримується від відповідного керівного органу юридичної особи; 

б) представництва – структурно відокремлені частини юридичної особи, 

які діють за межами розташування юридичної особи від її імені. Діяльність представництва 

обмежується виключно представницькими функціями (укладання 

угод, здача-приймання продукції тощо). 

3. Громадяни, що займаються підприємницькою діяльністю без створення 

юридичної особи. 

Діяльність підприємства здійснюється, як правило, на основі Статуту. Статут 

затверджується власником майна, а для державних підприємств – власником 

майна за участю трудового колективу. В Статуті підприємства визначається 

найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет та мета діяльності, 

органи управління підприємством, порядок їх формування, компетенція 

та повноваження трудового колективу, порядок утворення майна, характер 

організації трудових відносин, членства, умови реорганізації та припинення 

діяльності підприємства. 

З метою реєстрації утворення та підтвердження своєї дієспроможності 

підприємство проходить державну реєстрацію за місцем його знаходження. 

Державний дозвіл на проведення окремих видів підприємницької діяльності 

видається у формі відповідного свідоцтва, патенту або ліцензії. 

Підприємство як організаційна одиниця, яка здійснює господарсько-фінансову 

діяльність, існує у всіх економічних системах та типах економічних відносин. 

Однак характер функціонування підприємства та його організаційно-правовий 

статус суттєво розрізняються. 

Підприємство в умовах ринку є незалежною, автономною господарюючою 

одиницею, діяльність якої передбачає свободу власників підприємства в розподілі 

та використанні отриманого прибутку, розпорядженні власним майном 

та капіталом. Узагальнююча характеристика порівняльних особливостей функціонування 

підприємства при різних економічних системах наведена у таблиці 

2.1. 

65

66 



Порівняльні особливості функціонування підприємства в різних економічних 

системах 

Порівняльна ознака 

Командноадміністративна 

Ринкова економіка 

1. Характер управління Централізований Автономний 

2. Статус підприємства 

Одиниця єдиного 

народногосподарського 

комплексу 

Самостійний суб’єкт 

підприємництва 

3. Мотивація діяльності 

Виконання планових 

завдань 

Максимізація отриманого 

прибутку 

4. Форма власності, що має 

перевагу 

Державна Колективна та приватна 

5. Залежність від держави Максимальна Мінімально-необхідна 

6. Основний 

регулювання 


принцип 

Тотальне державне 

планування 

Ринкова саморегуляція 

Майнові права підприємства перебувають під охороною Закону України 

“Про підприємства в Україні” [195]. Цей закон закріпив нові принципи функціонування 

підприємств, які відповідають умовам ринкової економіки, повністю 

змінив їх права та повноваження щодо всіх аспектів життєдіяльності 

підприємства. 

Підприємство як самостійний господарюючий суб’єкт: 

 

планує свою діяльність та визначає перспективи розвитку, вихо- 

дячи з попиту на свою продукцію (послуги), рівня конкурентоспроможності, 

а також необхідності забезпечення виробничого та соціального 

розвитку підприємства, підвищення доходів; 

 

здійснює матеріально-технічне постачання (забезпечення) власно- 

го виробництва та капітального будівництва через систему прямих угод 

(контрактів) з постачальниками та посередницькими організаціями, на 

товарних біржах; 

 

реалізує свою продукцію, інші матеріальні цінності на основі пря- 

мих угод із споживачами, на основі бартерних угод, державного замовлення, 

через товарні біржі, мережу власних торгових підприємств тощо; 

 

самостійно або на договірній основі встановлює ціни на свою про- 

дукцію, роботи, послуги, майно, крім випадку державного регулювання 

цін на особливо значущі види продукції, а також при монопольному становищі 

підприємства на ринку; 

 

визначає чисельність та структуру робітників, обирає форми і сис- 

теми оплати та стимулювання їхньої праці, розміри фонду оплати праці, 

враховуючи встановлені мінімальні соціальні гарантії та співвідношення 

між темпами росту оплати праці і випуску продукції; 

обирає банківську установу для здійснення розрахункових, кредит-


них та касових операцій, визначає характер і умови використання своїх 

вільних грошових коштів; 

 

при наявності відповідної ліцензії здійснює зовнішньоекономічну 

діяльність, отримує та використовує валютну виручку, а при необхідності 

– кредити від іноземних партнерів; 

проводить різноманітні операції з цінними паперами (випуск, реалізацію, 

купівлю); 

 

визначає напрямки та обсяги використання отриманого прибутку. 

Функціонування підприємства на ринку пов’язане з певними обмеженнями, 

які визначають можливість та ефективність його господарсько-фінансової 

діяльності. 

Діяльність будь-якого підприємства в ринкових відносинах підпорядкована 

реалізації основної виробничої функції – створенню максимуму товарів чи 

послуг для задоволення потреб суспільства за найменших витрат виробництва. 

Для її здійснення підприємство розгортає діяльність у різних сферах, виконуючи 

в кожній специфічні функції (рис. 2.4). 

Виробнича 

Соціальна 


Економічна 

Зовнішньоекономічна 

Рис. 2.4. Основні специфічні функції підприємства 

Суб’єкти 

господарювання 

інших країн 

Виробнича функція підприємства пов’язана із забезпеченням процесу виробництва 

необхідними засобами та їх використанням, впровадженням 

новітніх технологій, раціоналізацією виробничих процесів і винахідництвом. 

Економічна функція підприємства включає в себе: управління процесами 

виробництва та збуту товарів, укладання контрактів, найм працівників і раціональна 

організація їхньої праці, розподіл доходів (заробітної плати та прибутку), 

розрахунок економічної ефективності, ціноутворення, вивчення ринку. 

Соціальна функція підприємства покликана забезпечити: поліпшення умов 

праці, відпочинку співробітників, створення сприятливого психологічного 

клімату в колективі, надання допомоги та пільг працівникам і членам їхніх 

сімей, благодійна діяльність. 

Так як підприємство бере участь у міжнародному обміні товарів, спільному 

з іноземними партнерами виробництві, будівництві, науково-технічному 

співробітництві, то воно виконує ще й зовнішньоекономічну функцію. 

Підприємство може здійснювати будь-які види господарської діяльності, 

якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, пе- 

67

68 


редбаченим статутом підприємства. У разі збиткової діяльності підприємств 

держава, якщо вона визнає продукцію цих підприємств суспільно необхідною, 

може надавати таким підприємствам дотацію, інші пільги. 

Підприємства і принципи їх діяльності. Кожне підприємство, незалежно від 

розмірів, форм власності та інших критеріїв, в умовах соціально орієнтованої 

ринкової економіки повинно отримувати доход (прибуток) від своєї діяльності. 

Для цього воно має діяти на принципах господарського (або комерційного) 

розрахунку, основними принципами якого є самоокупність, самофінансування, 

самозабезпечення, матеріальна заінтересованість, економічна відповідальність, 

господарська самостійність у межах чинного законодавства в поєднанні 

з контролем державних органів за його дотриманням. 

Основними характеристиками комерційного розрахунку є: 1) отримання 

прибутку за створені товари та послуги і підвищення ефективності виробництва; 

2) економічна відповідальність за наслідки невмілого господарювання, 

неефективного використання ресурсів (трудових, матеріальних, фінансових), 

що можуть призвести до банкрутства. Про економічну відповідальність комерційного 

розрахунку свідчить той факт, що у Великобританії впродовж першого 

року банкрутує кожна четверта фірма, в Японії – 7 із 10 впродовж 5 років. 

Підприємства несуть економічну відповідальність за виконання своїх договірних 

зобов’язань іншими підприємствами, перед державою, споживачем, 

банками тощо. Правилом для ділової людини є дотримання нею усної обіцянки. 

Порушення цього правила неминуче призведе до відмови бізнесменів мати 

ділові стосунки з такими партнерами. 

Існування та функціонування підприємств, як відкритих систем зумовлюють 

ряд характерних закономірностей [165, с. 4 – 6]. 

1. Відкритість. Ця закономірність характеризує сукупність усіх об’єктів, 

зміна властивостей яких впливає на систему, а також на ті об’єкти, властивості 

яких змінюються під впливом системи. 

2. Цілісність характеризує стан відносної замкнутості сукупності явищ, тобто 

відносна відокремленість виробничих систем, яка виражається у певній ступені 

відокремленості від середовища взагалі по відношенню до економічної 

системи в цілому. 

3. Інтегративність визначає ступінь єдності та відокремленості системи 

щодо зовнішнього середовища, а також кількість функціональних зв’язків системи 

з середовищем. 

4. Обмеженість визначає інтенсивність обміну складовими між системою 

та зовнішнім середовищем. 

5. Адаптивність характеризує властивість системи реагувати на стимули зовнішнього 

середовища з метою розробки сприятливих рішень для функціонування 

та розвитку 

6. Складність визначає кількість та різноманітність зв’язків в середині системи 

та з зовнішнім середовищем при функціонуванні системи. 

7. Організованість характеризує сукупність відношень між елементами системи.


8. Сталість характеризує можливість збереження ефективності системи при 

змінності зовнішнього середовища. 

9. Ієрархічність визначає розчленованість системи на підсистеми з відносно 

замкнутим циклом функціонування. 

10. Підпорядкованість – це приведення складових системи у відповідність 

до її вищих та нижчих елементів. 

11. Комунікативність визначає об’єктивність та необхідність загального 

процесу обміну інформацією між складовими елементами системи і зовнішнім 

середовищем. 

12. Здійсненність – характеризує зміни складу та функції підсистем підприємства 

в процесі розвитку системи. 

13. Надійність – характеризує умови стабільності функціонування системи 

за умов виникнення непередбачуваних подій. 

Працюючи як відкрита система кожне підприємство має свої специфічні 

особливості – нестаціонарність (змінність) окремих параметрів; унікальність 

та непередбачуваність поведінки; здатність змінювати свою структуру та протистояти 

руйнівним впливам. 

Процес функціонування підприємства характеризується значним впливом 

на нього зовнішнього та внутрішнього середовища (рис. 2.5). 

Вхід 

Матеріальні, 

фінансові, трудові 

ресурси, інформація 


Процес 

перетворення 

Обробка та 

перетворення у 

продукт 

Зворотний зв’язок 

Вихід 

Продукція, послуги, 

прибуток, соціальна 

відповідальність, засвоєння 

ринку, розвиток, 

забезпечення працівників, 

інформація 

Рис. 2.5. Процес функціонування підприємства, як відкритої системи [165, с. 7] 

Основні підсистеми підприємства. 

Кожна соціально-економічна система насамперед складається з двох самостійних, 

але взаємозалежних підсистем – керованої і керуючої (об’єкта і 

суб’єкта управління). 

До керованої підсистеми відносяться всі елементи (наприклад, підприємства), 

що забезпечують безпосередній процес створення матеріальних благ чи надання 

послуг. 

69

70 


До керуючої підсистеми відносяться всі елементи, що забезпечують процес 

цілеспрямованого впливу на колективи людей і ресурси керованої системи. 

Окрім того, на підприємствах (організаціях) виділяються наступні ведучі 

підсистеми: 

– технічна – взаємозалежний, взаємообумовлений функціональною приналежністю 

комплекс устаткування, що забезпечує вирішення завдань підприємства; 

– технологічна – обумовлена розподілом процесу виробництва на стадії та 

процеси; 

– організації виробництва і управління – це процес поєднання технічних і 

технологічних систем та трудових ресурсів для вирішення основних завдань 

підприємства; 

– економічна система підприємства представляє собою єдність економічних 

процесів, а також економічних зв’язків у русі виробничих фондів; 

– соціальна – працівники, з яких складається колектив і які вступають у 

процесі спільної праці у визначені соціальні відносини. 

Таким чином, підприємство як організаційна система має певну структуру 

як у керуючій, так і в керованій підсистемах. Якщо керована підсистема визначається 

техніко-технологічними особливостями даного виробництва та виробничими 

зв’язками, то керуюча підсистема – функціями, які потрібно виконувати 

в процесі управління, розмірами і складністю виробництва. Від того, які 

функції необхідні для виконання завдань, що розв’язуються підприємством, 

буде багато в чому залежати організаційна структура управління. 

2.5. Державне регулювання діяльності підприємств (організацій) 

на сучасному етапі 

В ринкових відносинах підприємства мають максимальну свободу підприємницької 

діяльності. Підприємства, як самостійні товаровиробники, намагаються 

якомога вигідніше продати свою продукцію (роботи, послуги), а їхні 

покупці – більш вигідно купити. Інтереси виробників та споживачів регулюються 

попитом та пропозицією через механізм цін на ринку. 

Система ринкової саморегуляції діяльності господарюючих суб’єктів, вільне 

формування виробництва на нерегульованих ринках сприяє ефективному розподілу 

ресурсів, оптимальному використанню досягнень науково-технічного 

прогресу, забезпечує найбільш повне задоволення різноманітних потреб населення 

в товарах та послугах, підвищення їх якості. 

До сфери інтересів держави входить (рис. 2.6): 

– соціальний захист, обумовлений концепцією “соціального” ринкового 

господарства та проголошенням людини вищою цінністю суспільства та держави. 

Це визначає необхідність соціально орієнтованого втручання держави 

до ринкового середовища шляхом створення систем страхування від хвороб,


нещасних випадків, безробіття, встановлення трудових, соціальних, житлових 

гарантій, соціально-спрямованого перерозподілу прибутків громадян; 

– захист навколишнього середовища, необхідність якого обумовлена його 

забрудненням; 

– захист людської гідності, прав та свобод громадян. Повага людської 

гідності, зокрема в економічному житті, є важливим завданням держави, яка 

має передбачати фізичну недоторканність, охорону приватної власності та репутації 

громадян України; 

– захист демократії. В своєму прагненні до отримання прибутку підприємство 

не завжди звертає увагу на демократичну організацію громадських відносин, 

тому право участі трудового колективу у вирішенні господарських питань 

має бути закріплене законодавством; 

– захист інформації. Володіння інформацією обумовлює економічну владу, 

держава повинна вживати заходи щодо охорони прав людини на інформацію, 

що їй належить, а також щодо захисту підприємства від промислового 

шпигунства; 

– захист споживачів. Оскільки споживач має в ринковій економіці слабші 

позиції порівняно з виробником або продавцем, то для дотримання ринкового 

рівноправ’я та захисту споживачів необхідне державне регулювання цими взаємовідносинами 

шляхом інформування споживачів, антимонопольного законодавства, 

встановлення відповідальності виробників за якість виробленої продукції, 

здоров’я споживачів, державного регулювання рівня цін на товари, що 

мають велике соціальне значення. 

З а х и с т 

ін ф о р м а ц ії 


д е м о к р а т і ї 

Д Е Р Ж А В Н Е 

Р Е Г У Л Ю В А Н Н Я 

Р И Н К О В А 

П і д п р и є м с т в о 

П р о п о з и ц і я 

Ц і н а 

П о п и т 

С п о ж и в а ч і 

С А М О Р Е Г У Л Я Ц І Я 


спож ивачів 


н а в к о л и ш н ь о г о 

середови щ а 


л ю д с ь к о ї 

гідн ості 

Рис 2.6. Взаємодія держави та підприємства в умовах ринкових відносин 

71

72 


Великого значення держава надає розвитку підприємницьких структур. Чим 

більше існує підприємств-виробників, тим вищий рівень зайнятості населення 

в державі, вищий рівень конкуренції, нижчі ціни та вища якість товарів і 

послуг, що постачаються на ринок, ширший їх асортимент, більший обсяг надходжень 

до бюджету та позабюджетних фондів для вирішення загальнодержавних 

проблем та програм. 

Державне регулювання підприємництва – це об’єктивна потреба, яку слід 

знати та враховувати. Роль держави в економічному житті суспільства сьогодні 

значно посилюється. Це виявляється у розробці системи нормативно-правових 

актів, спрямованих на регулювання ринку, підприємницької діяльності, 

митних правил, банківської діяльності, цін і заробітної плати, соціального захисту 

населення. 

На функціонування підприємницьких структур впливають: порушення 

рівноваги між сукупним попитом і пропозицією, інфляція, безробіття. Багатьом 

суб’єктам підприємницької діяльності важко пристосуватися до такої економічної 

ситуації. У цих умовах виникає об’єктивна потреба активізації ролі 

держави в регулюванні економіки та у функціонуванні суб’єктів підприємництва. 

Державне регулювання підприємництва – це вплив держави на діяльність 

підприємницьких структур з метою забезпечення нормальних умов їх функціонування. 

Об’єктивна потреба регулювання підприємництва сьогодні в Україні зумовлена 

цілями економічної політики держави, зокрема: 

–поступовим переходом до ринкової економіки; 

–створенням сприятливих умов для вільної творчої праці, реалізації підприємницької 

ініціативи; 

–підпорядкуванням суспільного виробництва потребам та інтересам людей; 

–підвищенням престижу підприємництва; 

–забезпеченням високої ефективності діяльності підприємницьких структур 

тощо. 

Підприємництво, як і ринкова економіка, не має природженого імунітету 

проти монополізму, інфляції та спадів ділової активності. Якщо держава залишається 

байдужою, то ці процеси починають прогресувати, завдаючи чималих 

економічних і соціальних збитків. Підприємництво також не може самостійно 

вирішувати складні регіональні проблеми, що виникають під впливом історичних, 

національних, демографічних та інших неринкових факторів. Для їх вирішення 

потрібне втручання держави, її відповідна регіональна політика. 

Отже, без втручання держави, без державного регулювання підприємництво 

ніколи не зможе зробити виробництво економічно безпечним, гарантувати 

реалізацію соціально-економічних прав людини, вирівняти структурні та 

регіональні диспропорції та ін. 

Для здійснення ефективного державного регулювання підприємництва необхідні 

відповідні механізми.


Механізми державного регулювання підприємництва – це система заходів, 

розроблених державою, з урахуванням вимог ринку та інтересів суб’єктів 

підприємницької діяльності. До цієї системи входять правовий і фінансовий 

механізми, механізми стимулювання, підтримки, сприяння, контролю; форми 

та методи реалізації державного регулювання, державні органи та фонди, 

покликані займатися діяльністю суб’єктів підприємництва. 

Державне регулювання здійснюється за допомогою системи норм та заходів, 

які регламентують поведінку суб’єктів підприємницької діяльності, використовуючи 

як адміністративні методи впливу (закони, укази, накази, постанови, 

інструкції, положення тощо), так і систему економічних методів та регуляторів 

(податки, ціни, банківські проценти, пільги, санкції та ін.). 

Державне регулювання підприємництва має свої функції, інструменти (методи) 

та відповідні органи (рис. 2.7). 

Функції 

Антициклічне 


Підтримка та розвиток 

конкуренції 

Перерозподіл 

доходів 

Ринок 

Суб’єкти 

підприємницької 


Державне 


Інструменти 

Податки бюджетної 

системи 

Цінове 


Кредитно-грошове 


Зовнішньоекономічне 


Органи 

Центральні органи 

виконавчої влади 

Міські органи 

виконавчої влади 

Місцеві органи 

самоврядування 

Рис. 2.7. Чинники, що впливають на суб’єктів підприємницької діяльності 

73

74 


Основні функції державного регулювання підприємництва зводяться до: 

1) підтримки пропорційності виробництва та споживання, антициклічного 

регулювання; 

2) підтримки та розвитку конкуренції, антимонопольних заходів; 

3) перерозподілу доходів та соціального захисту підприємців і споживачів. 

До інструментів або методів державного регулювання підприємництва належать: 

– податково-бюджетна система (фіскальна); 

– цінове регулювання; 

– кредитно-грошове регулювання; 

– зовнішньоекономічне регулювання (митні збори, ліцензії, квоти). 

Органами державного регулювання підприємництва є центральні органи виконавчої 

влади, а також місцеві органи виконавчої влади і органів самоврядування, 

які реалізують державну політику щодо регулювання, підтримки та розвитку 

підприємництва. Зокрема, основним центральним органом влади стосовно 

здійснення державного регулювання і підтримки підприємництва та 

ліцензування підприємницької діяльності є Державний комітет України з питань 

регуляторної політики та підприємництва. Існують й інші центральні органи 

влади, які здійснюють державне регулювання підприємництва, зокрема 

функції координатора макроекономічної політики держави в Україні виконує 

Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, функції 

контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, захисту суб’єктів 

підприємництва й споживачів від його порушень – Антимонопольний комітет 

України тощо. 

За засобами впливу механізми регулювання підприємництва можуть бути 

прямими, тобто такими, що здійснюються за допомогою прийняття Верховною 

Радою України законодавчих актів, на яких ґрунтуються дії виконавчої 

влади, та непрямими, котрі ґрунтуються на використанні різних економічних, 

фінансових важелів (цін, податків, кредитів, відсотків, пільг тощо). 

Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, 

використовуючи: 

– податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення 

ставок податків і процентів за державними кредитами; 

– податкові пільги, ціни і правила ціноутворення, цільові дотації; 

– валютний курс, розміри економічних санкцій; 

– державне мито і систему резервів, ліцензій, концесії, лізинг, соціальні, 

економічні та інші норми і нормативи; 

– науково-технічні, економічні та соціальні загальнодержавні й регіональні 

програми; 

– договори на виконання робіт і постачань для державних потреб. 

Державне регулювання діяльності підприємств в умовах ринкових відносин 

здійснюється в формі розробки та прийняття відповідного законодавства, 

яке регламентує окремі аспекти діяльності підприємств.


Вплив держави на економіку підприємства здійснюється: 

– у формі прямого державного регулювання діяльності підприємств; 

– через непрямі (економічні) форми впливу (рис. 2.8). 

Державне регулювання діяльності підприємств 

Пряме 

Державна реєстрація 

Контроль за розміщенням та 

будівництвом 

Трудове та соц іальне 

законодавство 

Антимонопольний контроль 

Контроль за цінами та 

порядком ціноутворення 

Контроль за екологічною 

безпекою підприємства 

Порядок ведення 

бухгалтерського обліку та 

звітності 

Непряме (економічне) 

Розміщення державного 

замовлення з гарантованим 

матеріально-технічним 

забезпеченням 

Державне регулювання 

розміщення фон д ів споживання 

Введення системи 

прогресивного оподаткування 

трудових доходів 

Диференціація умов 

оподаткування за окремими 

видами діяльності 

Стимулювання розвитку малих 

підприємств 

Стимулювання ін в ести ц ій н о ї та 

науково-дослідної діяльності 

Регулювання експортноімпортн 

их та бартерних 

операцій 

Рис. 2.8. Вплив держави на економіку підприємств 

Форми прямого державного регулювання реалізуються через визначені законом 

вимоги до діяльності підприємств, обов’язкові для виконання всіма 

підприємствами. 

Пряме державне регулювання діяльності торговельних підприємств 

здійснюється через механізм: 

– державної реєстрації створених підприємств, основною метою якої є 

75

76 


контроль державних органів за дотриманням порядку створення підприємства, 

відповідністю засновницьких документів вимогам законодавства; 

– державного контролю за якістю продукції; 

– обов’язкового дотримання підприємством трудового законодавства України 

в питаннях забезпечення реальної рівноправності при наймі на роботу 

та оплаті праці незалежно від статі, раси, релігії, місця проживання; тривалості 

робочого дня (тижня), мінімального розміру оплати праці; мінімальної тривалості 

та оплати щорічної відпустки; оплати понаднормованої роботи, роботи в 

нічний час та святкові дні; створення умов роботи та оплати праці вагітних 

жінок, жінок з дітьми, неповнолітніх громадян та інше; 

– обов’язкового виконання умов соціального законодавства, що передбачає 

обов’язковий порядок та розміри соціального страхування робітників 

підприємств, відрахувань до фонду зайнятості населення (для підтримки безробітних 

та створення системи їх перепідготовки, виділення визначеної 

кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів, підлітків, інших верств 

населення, що потребують соціального захисту; створення безпечних та нешкідливих 

умов праці робітникам підприємства, надання пільг молоді, що навчається 

тощо; 

– антимонопольного контролю за діяльністю підприємств, що визначає 

систему державних заходів проти концентрації виробництва, зговору виробників, 

розформування існуючих та недопущення створення нових монопольних 

структур, вилучення до бюджету монопольного понадприбутку та інше; 

– державного контролю за цінами на товари, що визначають масштаб цін 

в економіці та соціальну захищеність населення України, а також – на продукцію 

підприємств-монополістів. 

Держава може визначати лімітний рівень (або розмір підвищення) рентабельності, 

лімітний розмір торгових та оптово-збутових надбавок. 

Держава визначає порядок регламентації розрахунків споживачами (без 

електронно-касового апарату та з ним, за національну або іноземну валюту, 

без декларування джерел доходу або з ним). 

Держава регулює правила продажу окремих видів товарів, умов і термінів 

зберігання та реалізації, маркування, обміну тощо. 

Держава контролює: 

– збереження спеціалізації торговельного підприємства після його приватизації; 

– дотримання вимог та норм з охорони праці, техніки безпеки, санітарних 

норм тощо; 

– обов’язкове дотримання державного порядку ведення бухгалтерського 

обліку та статистичної звітності; обчислення і сплату встановлених законодавством 

податків до бюджету, відрахувань до позабюджетних фондів. 

За невиконання вимог держави з перерахованих вище питань підприємство 

несе відповідальність у вигляді економічних санкцій (штрафів) або шляхом 

відшкодування заподіяної шкоди. В окремих випадках може бути прийнято


рішення про часткове, тимчасове або повне припинення діяльності підприємства. 

Посадові особи підприємства несуть встановлену законодавством дисциплінарну, 

матеріальну та карну відповідальність. 

Форми непрямого регулювання діяльності підприємств об’єднують законодавчі 

рішення, які економічно стимулюють підприємство здійснювати свою 

діяльність у відповідності з інтересами держави. 

Непряме регулювання діяльності торговельних підприємств може здійснюватись 

в таких формах: 

– розміщення на підприємствах державної та іншої форм власності замовлення 

на виробництво (реалізацію) важливих видів продукції та споживчих 

товарів з гарантованим фінансовим та матеріально-технічним забезпеченням, 

що стимулює підприємство здійснювати виробництво саме цієї продукції 

(робіт, послуг); 

– введення системи прогресивного оподаткування трудових доходів робітників 

підприємства з метою створення матеріальних умов для дотримання 

необхідного рівня добробуту соціально незахищених верств населення; 

– введення системи державного регулювання розмірів фонду оплати праці, 

спрямованої на підтримку суспільно-необхідних пропорцій між продуктивністю 

праці та її оплатою, подолання інфляційного знецінення національної валюти 

України; 

– диференціація ставок податків за окремими видами діяльності 

підприємств та введення системи податкових пільг для стимулювання виробничої 

діяльності, створення нових та малих підприємств, розвитку соціальної 

інфраструктури підприємств (установ охорони здоров’я, освіти, культури, 

спорту, житлового фонду, що перебувають на балансі підприємства), благодійної, 

екологічної, оздоровчої діяльності підприємств, використання праці 

інвалідів та виробництво спеціальних товарів для них. Шляхом встановлення 

вищої ставки оподаткування бірж, брокерських контор, інших підприємств, 

що займаються посередницькою діяльністю, а також доходів від казино, прокату 

аудіо- та відеокасет, ігрових автоматів забезпечується поповнення бюджету, 

необхідне для прискорення розвитку виробничого сектора України – 

основи її економіки та добробуту; 

– встановлення можливості прискореної амортизації основних фондів 

підприємств з метою стимулювання їх інвестиційної діяльності, активнішого 

використання досягнень науково-технічного прогресу; 

– стимулювання розвитку малих підприємств шляхом надання пільг при 

оподаткуванні, отриманні державних кредитів, створенні фондів сприяння 

розвитку малих підприємств; 

– регулювання експортно-імпортних та бартерних операцій підприємств 

через механізм ліцензування, квотування, митного та валютного законодавства 

з метою захисту споживчого ринку України та його підприємств або стимулювання 

попиту на продукти національного виробництва. 

77

78 


Регулювання діяльності підприємств в умовах ринку докорінно відрізняється 

від втручання держави в економіку підприємств, як це мало місце в умовах командної 

економіки. Відсутність директивних вказівок державних органів 

підприємствам, застосування переважно економічних методів впливу, 

відсутність суб’єктивного підходу до умов роботи окремих підприємств, захист 

судом інтересів підприємств від посягань державних чиновників, захист комерційної 

таємниці підприємства – це характерні особливості взаємодії 

підприємства та держави в ринковому середовищі, які повинні бути створені в 

Україні. 

Регламентуючи окремі аспекти діяльності підприємств, держава водночас 

зацікавлена в активному розвитку як ринкової економіки в цілому, так і кожного 

конкретного підприємства України. 

Контрольні завдання та запитання: 

1. Що таке системний підхід? 

2. Проаналізуйте концепцію системного підходу у менеджменті підприємства. 

3. Що об’єднує та відрізняє системний підхід та інші підходи в управлінні? 

4. Опишіть основні закономірності та принципи системного підходу. 

5. Розкрийте суть зовнішнього оточення підприємства. 

6. Проаналізуйте характерні ознаки підсистем підприємства. 

7. Елементи керованої та керуючої підсистем. 

8. Фактори зовнішнього середовища. 

9. Внутрішні ситуаційні фактори (змінні). 

10.Поясність ефект синергії. 

11.Принцип системності сучасної організації. 

12.Функціональний підхід до менеджменту. 

13.Предметний підхід до управління. 

14.Процесний підхід до управління. 

15.Особливості ситуаційного підходу до управління. 

16.Дві групи кібернетичних ознак управління. 

17.“Дослідження операцій” як самостійна галузь науки й організаційної 

практики. 

18.“Жорсткий” та “м’який” системний підхід. 

19.Характерні ознаки підприємства. 

20.Основні специфічні функції підприємства. 

21.Розкрийте особливості державного регулювання діяльності підприємств 

на сучасному етапі. 

22.Функції державного регулювання підприємництва. 

23.Форми прямого та непрямого державного регулювання.

МЕНЕДЖМЕНТ ОРГАНІЗАЦІЙ

Create successful ePaper yourself

Delete template?

Save as template?