концепція М. Марра

51
Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ
По-друге, М. Марр створив своє вчення про мову після Жовтневої революції, а тому воно відповідало
національній політиці і мовному будівництву СРСР. Всупереч індоєвропеїстиці дослідник трактував мову як
ідеологічну надбудову, визначену розвитком матеріальної бази, не визнавав генеалогічної класифікації мов,
вважав, що всі мови проходять однакові етапи розвитку залежно від зміни соціально-економічних укладів
суспільства [Франк-Каменецький 1935, с.19-23].
І. Мєщанінов виокремив важливий аспект теорії мови Марра – висвітлення в ній ролі суспільства у
мовотворчому процесі. Лад мови (структура і система мови) на кожному етапі корелює з відповідною стадією
розвитку мислення, рівень якого визначається розвитком продуктивних сил та виробничих відносин; значення
коренів є останньою ланкою тих перетворень, які ілюструють процес розвитку звукової мови і які також
визначені розвитком господарства і суспільства; звуковий лад усіх мов пов‟язаний з елементами первинної
звукової мови. Тому соціальна сутність мови була наскрізною ідеєю «нового вчення про мову».
Як історик-лінгвіст, Марр досліджував письмові свідчення і через них бачив соціальне оточення, яке їх
же зумовлювало [Мєщанінов 1935, с.12]. Прихильники та пропагандисти ідей М. Марра вважали, що він
розкрив соціальний чинник змін у фонетиці, синтаксисі і морфології, показав зміну всього мовного ладу під
впливом трансформації міфологічного мислення в науково-формальне, так зване логічне. Соціальний аспект
мала і яфетична теорія М. Марра, яка допомагала вирішувати не менш актуальні питання мовного будівництва,
зокрема створення алфавіту, літературної мови, термінології, вивчення молодописьменних і безписемних мов
[Там само, с.7-8].
З часом соціологічний підхід до мови виявився визначальною складовою «нового вчення про мову».
Один з ідеологів радянської науки, В. Фріче, пов‟язав висновки М. Марра про існування типу яфетичних
мов, що мали свої залишки в різних частинах світу, зокрема на Кавказі, в Піренеях, на Памірі тощо, і не були
арійськими чи семітськими (як традиційно стверджувалося в науці), а також про те, що яфетичні й арійські
мови – не окремі сім‟ї, а різні стадії розвитку мовного процесу, з побудовою каркасу марксистської лінгвістики,
тобто тією надбудовою, якої так бракувало в радянському мовознавстві. Фріче показав особливості підходу
Марра: виникнення мови, мовлення в парі з виникненням руки, продуктом і знаряддям праці; первинність не
звукового мовлення, а кінетичного, своєрідного способу сигналізації в первісному суспільстві; єдність мови та
суспільства: початковий звуковий комплекс диференціювався під час розвитку, ускладнювався господарський
організм, з‟являлися граматичні категорії у зв‟язку з розвитком приватної власності, мовний процес пройшов
три стадії розвитку – аморфну, аглютинативну і флективну – як відображення змін соціального ладу, змін
суспільних формацій. У працях Марра прозвучало твердження, що зв‟язок між мовними явищами та
суспільними формаціями ще не дає життєвості ученню про мову, тому потрібно врахувати вплив на мовний
процес окремих суспільних класів і професійних кіл.
Марксистське мовознавство прийняло ідею мовного розвитку від множини мов, які розвивалися «в поті і
боротьбі трудового процесу – до загальнолюдської мови в безкласовому комуністичному суспільстві
майбутнього» [Вступительное слово... 1929, с.7-8], що надалі і підтвердила практика мовного життя в СРСР:
роль «загальнолюдської мови» виконувала російська.
Приписи щодо нової методики М. Марра потрапляли до читача у формі офіційних пояснень на сторінках
мовознавчої періодики і в Україні:
«Значення чотирьох елементів в дослідній роботі полягає передусім в новому принципові аналізу
мовного матеріалу. Цей новий принцип полягає в тому, що слова розчленовуються не на фонеми, які історично
виділились в окрему лінгвістичну категорію з окремою функцією спілкування пізніше, ніж самі слова, не на
морфеми, тобто те, що формально-граматично розуміється як «частини» слів, з яких в дійсності ніколи слова не
складались, як ніколи не складалася людина з окремих частин свого тіла, а на елементи, тобто значущі слова»
[Башинджагян 1935, с.106].
«При цьому слово, що встановилося історично в своїй псевдомонолітності, розчленовується, всупереч
формальному розумінню морфології, на елементи, які реально лежать в його основі. І навпаки, «морфологічні
елементи», що здавалися спочатку відділюваними, всупереч тій же морфології, що розуміється формально,
зростаються в одне, виявляючи історичну природу подільності, як наслідку стадіального розвитку слова і
пізнішого озмістування його форми» [Там само, с.108].
«Якщо аналіз по елементах розуміти лише як новий засіб дослідження мовних фактів, що ще по-старому
розуміються, якщо тільки в дослідницьких прийомах бачити те нове, що вносять чотири елементи в науку про
мову, то основа-основ порівняльно-історичного мовознавства – фактичний відрив історії мови від історії
суспільства – залишається непорушною. Лінгвістична спільність залишається сама по собі, історія конкретних
носіїв цієї «спільності» сама по собі» [Там само, с.110].
Подібні публікації переконували: порівняльно-історичне мовознавство не може трактувати мову у зв‟язку
із суспільством; потрібна нова методика лінгвістичного аналізу – елементний, або палеонтологічний метод,
тільки він розкриває кореляцію між мовою і суспільством навіть у найдавніші періоди, недоступні для аналізу
порівняльно-історичним методом. Чотири елементи – органічна складова «нового вчення про мову», це та
лінгвістична база, на яку мав спиратися лінгвістичний аналіз, використання такої методики виявляло
інтернаціональну сутність слова.