IСТОРIЯ УКРАЇНИ

населення Польщi (навiть за безсумнiвно упередженими даними перепису
1931 р. – 15-16%) i польськi властi не наважувалися оголосити
всiх їх «неукраїнцями». Тим настирливiшими i хитромудрiшими виглядали
спроби всiма засобами роздiлити українську громаду й територiю,
де вона становила виразну бiльшiсть,- шляхом полiтичних авантюр,
вдаючись до сумнiвних етнонаукових манiпуляцiй, намаганням
внести розбрат у церковне життя, мiжконфесiйнi стосунки, адмiднiстративними
кордонами. Зокрема Варшава вперто й послiдовно
не бажала зносити штучнi перепони мiж Схiдною Галичиною та Волинню
– так званий «сокальський кордон», який вiдповiдав колишньому
державному мiж Австро-Угорщиною та Росiєю. Адмiнiстративне
розмежування українських земель мало виправдати проведення стосовно
них рiзної полiтики, курс на їх протиставлення i роз’єднання. В
цьому вбачались пiдвалини для продовження попередньої «федерацiонiстської
полiтики» щодо всiєї України. Схiдна Галичина деукраїнiзовувалася
i назавжди вiдривалася вiд неї. На Волинi проводилася
бiльш завуальована нацiональна полiтика з метою зробити її центром
тяжiння для українцiв з-за Збруча з перспективою створення там
марiонеткової пропольської держави.
Зазначте, що наступ на нацiональнi права українцiв був всеохоплюючим.
Вiд них вичищали урядовi установи, включаючи повiтовi.
Для їх послаблення використовували аграрну реформу. На захiдноукраїнських
землях розмiщувалися польськi колонiсти. Їм передавалися
найкращi землi, майже чверть усiх, що пiдлягали розподiлу.
Близько 200 тиС. господарств таких «осадникiв» мали змiцнити польське
панування на «кресах». Особлива увага придiлялась
прикордоннiй смузi шириною вiд 30 до 50 миль.
Пiд спецiальний прицiл було взято українську iнтелiгенцiю. Одразу
ж розгорнулося масове переселення вчителiв iз Схiдної Галичини до
Захiдної, а то й у центральнi райони Польщi. Iз приблизно 3 тиС. початкових
шкiл з українською мовою навчання у Схiднiй Галичинi й
дещо бiльше нiж 500 – на Волинi, створених за часiв українських визвольних
змагань, у 1929/ 30 навчальному роцi залишилося вiдповiдно
716 та 7. Та особливо запеклi зусилля спрямовувалися на те, щоб не
допустити народження нових iнтелiгентських кадрiв. Адже їх джерело
становила молодь, загартована у революцiйно-визвольнiй боротьбi та
битвах з окупантами. Захопивши головне мiсто Схiдної Галичини, поляки
одразу ж лiквiдували всi українськi кафедри Львiвського
унiверситету, який за австрiйської влади мав двомовний i вiдповiдно