IСТОРIЯ УКРАЇНИ

рабовласницькi держави, якi багатiли на торгiвлi рабами, хлiбом, рибою
i т.iн.
У III-IV ст. н.е. майже всi античнi держави Пiвнiчного Причорномор’я
припинили своє iснування. У 270 р. вони зазнають поразки вiд
готiв, а через 100 р. їх остаточно знищила навала гунiв.
Давньогрецькi мiста-держави справили великий вплив на
соцiально-економiчний, полiтичний, культурний розвиток не лише сусiднiх
з ними скiфiв, сарматiв та iн., а й бiльш вiддалених племен, у
тому числi слов’янських.
3. Сучаснi українцi є однiєю з гiлок iсторичного слов’янства.
Тому важливим є з’ясування процесу етногенезу слов’ян, їх розселення
тощо. Значна частина науковцiв схиляється до думки, що свої початки
слов’янський свiт бере ще у бронзовому i ранньозалiзному вiках
(II-I тиС. до н.е.). Вперше про слов’ян-венедiв (венетiв) згадують
римськi автори I-II ст. н.е. Плiнiй Старший, Тацит, Птолемей, а з VI ст.
про них ширше говорять вiзантiйськi iсторики Йордан, Прокопiй Кесарiйський,
Iоанн Ефеський та iн. Зокрема, Йордан повiдомляє, що вони
походять вiд одного кореня i вiдомi пiд трьома назвами: венетiв, антiв i
склавинiв. Тобто на рубежi нашої ери слов’яни сформувалися як самостiйна
етнiчна спiльнота, що спiвiснувала в Європi з германцями,
фракiйцями, сарматами, балтами, угрофiнами. В цей час, як видно з
аналiзу писемних джерел, вони займали райони Вiсли, Днiстра,
Прип’ятського Полiсся, сягали Верхнього Поднiпров’я. На початку
н.е. завершився поділ слов’янської спільноти на дві групи: східну і
західну. У 5-9 ст. частина слов’ян переселилась на Балканський
півострів, де утворилась південнослов’янська група.
Схiднi слов’яни, що жили на територiї сучасної України, вже у ІV
ст. мали велике державне об’єднання антів (на думку
М.Брайчевського, це об’єднання склалося протягом ІІ ст.), яке в період
найвищого його піднесення займало лісостепову зону від Дону до Румунії
й далі на Балкани. У цiй державi панував демократичний лад.
Прокопiй Кесарiйський писав, що слов’янами та антами не править
хтось один, але здавна управляє ними народне зiбрання i всi справи,
добрi чи лихi, вони вирiшують спiльно. За часiв загальної небезпеки
вони обирали правителя, авторитет якого визнавав весь народ. Маючи
досить сильну вiйськову органiзацiю, анти, яких М.Грушевський вважав
предками українського народу, вели успiшнi вiйни зi своїми
сусiдами. Зокрема, вони завдали поразки готам у IV ст. й часом навiть
погрожували столицi Вiзантiї – Константинополю. Проiснувавши