IСТОРIЯ УКРАЇНИ

своїм агiтаторам, вiдправляючи їх для пiдривної роботи в Україну:
«...Пам’ятайте також, що так чи iнакше, а нам необхiдно повернути
Україну Росiї. Без України немає Росiї. Без українського вугiлля, залiза,
руди, хлiба, солi, Чорного моря Росiя iснувати не може...».
Розглядаючи роботу I з’їзду Рад України, його рiшення, доцiльно
звернути увагу на причини залишення бiльшовицькими делегатами
його роботи в Києвi i їх переїзду до Харкова. Студенти повиннi
з’ясувати, що собою являло проголошення т.зв. «українського радянського
уряду» та хто насправдi являвся натхненником цього акту, а
також розглянути подiї в Українi в сiчнi 1918 р., якi привели до появи
IV Унiверсалу Центральної Ради, що проголосив Україну
«самостiйною вiд нiкого незалежною, вiльною, суверенною Державою
Українського Народу» i закликав увесь народ звiльнити Україну вiд
«большевикiв i инших напасникiв, якi розграблюють i руйнують наш
край».
Окремо треба спинитися на дiях вiйськ бiльшовицької Росiї в Українi
на початку 1918 р. Зокрема, М.Грушевський писав з цього приводу:
«Протягом 26 i 27 сiчня Київ був опорожнений i перейшов у
руки большевикiв, прихожих i мiсцевих, якi вчинили з перших днiв
ганебну рiзню, розстрiляючи всiх, хто мав посвiдчення українського
правительства, всiх, кого можна було пiдозрювати на українця.
Большевики хвалились, що в цi днi розстрiляли 5000 українцiв...». Сам
бiльшовицький головокомандувач М.Муравйов про взяття Києва говорив
так: «Ми йдемо з вогнем i мечем, встановлюємо радянську владу:...
Я зайняв мiсто, бив по палацах i церквах, по попах, по монахах,
нiкому не давав пощади! 28 сiчня оборонська дума попросила перемир’я.
У вiдповiдь я велiв бити хiмiчними задушливими газами. Сотнi
генералiв, можливо, й тисячi були вбитi безпощадно. Так ми мстили.
Ми були б у змозi втримати вибух помсти, але не треба було цього, бо
наш лозунг – бути безпощадними». Подiбне дiялося й по iнших мiстах
України.
При розкриттi помилок Центральної Ради доречно зазначити, що
серед iншого очевидною її слабкiстю вiд самого початку дiяльностi
була вiдсутнiсть необхiдної уваги до економiчної складової державотворення
i вiдповiдних практичних дiй. Цi проблеми постiйно
вiдкладалися «на потiм» – до вирiшення спочатку загальноросiйськими,
а потiм українськими Установчими Зборами. А якщо їхнє
вирiшення i декларувалося, то практичнi дiї в силу рiзних причин гальмувалися
на мiсцях. Крiм того, вважалося, – свiдомо чи несвiдомо, –