IСТОРIЯ УКРАЇНИ

мiсячного iснування «Основа» виступила засобом спiлкування та будителем
нацiональної свiдомостi української iнтелiгенцiї, розкиданої
по всiй iмперiї. В значнiй мiрi пiд її впливом в Києвi, Харковi, Полтавi,
Чернiговi, Одесi лiберальна i демократична iнтелiгенцiя почала гуртуватися
у самодiяльнi напiв- чи цiлком нелегальнi органiзацiї, названi
громадами. За нацiональним походженням у громадах переважали
українцi, але були в них також росiяни, поляки, євреї тощо.
Соцiальний стан i фахова належнiсть їх була строкатою – шляхтичi,
дворяни, мiщани, чиновники, поповичi, селяни. Серед найактивнiших
дiячiв громадiвського руху були В.Антонович, М.Драгоманов,
П.Чубинський, Т.Рильський, М.Лисенко, М.Старицький та iншi.
Варто зазначити, що певних програм i статутiв, як правило, громади
не мали. Всiх їх єднала нацiональна українська iдея на демократичному
грунтi, натхненна вiра у можливiсть досягнення нацiонального
самовизначення, любов до рiдної землi i українського народу,
гордiсть за багатi духовнi надбання. Громади займалися переважно
проведенням культурно-освiтнiх заходiв. Чимало їх учасникiв
брали участь у роботi недiльних шкiл, видавали українськi пiдручники,
збирали i публiкували збiрки усної народної творчостi. За народницьку
позицiю та орiєнтацiю на нацiональнi традицiї членiв громад називали
«українофiлами».
Аналiзуючи дiяльнiсть громад, важливо наголосити, що навiть легальна
культурно-освiтницька спрямованiсть їх насторожувала росiйський
царизм. З України в Петербург йшли доноси охранки, що
громадiвцi прагнуть «здiйснення виплеканої ними думки про свободу
Малоросiї» i, навчаючи простий народ грамоти, намагаються «поступово
прищепити йому думки про колишню славу Малоросiї i переваги
свободи». «Височайше» затверджена комiсiя у справi громадiвського
руху дiйшла висновку, що його мета – «пiд виглядом поширення грамоти
– сiяти в народi антиурядовi iдеї». Як наслiдок, у липнi 1863 р.
мiнiстр внутрiшнiх справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про заборону
українських наукових, релiгiйних i особливо педагогiчних публiкацiй.
Навчання українською мовою визначалося ним як полiтична
пропаганда, а тi, хто за це брався, звинувачувалися «у сепаратистських
задумах, ворожих Росiї». Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося
лише художнi твори. Валуєв заявив, що української мови
«нiколи не було, нема i бути не може». Незабаром пiсля цього громади
було розпущено, перестала видаватися «Основа», а ряд українських
дiячiв заслали у вiддаленi частини iмперiї.