IСТОРIЯ УКРАЇНИ

основних тлумачень. На думку росiйського iсторика права
В.Сергєєвича, договiр являв собою персональну унiю мiж Московщиною
та Україною, за якою обидвi сторони мали спiльного монарха,
зберiгаючи кожна свiй окремий уряд. Iнший фахiвець iз росiйського
права М.Дьяконов доводив, що, погоджуючись на «особисте
пiдкорення» царевi, українцi безумовно погоджувалися на поглинення
їхнiх земель Московським царством, i тому цей договiр був «реальною
унiєю». Такi iсторики, як росiянин В.Мякотiн та українцi
М.Грушевський i А.Яковлiв, вважали, що Переяславо-Московський
договiр був формою васальної залежностi, за якої сильнiша сторона
(цар) погоджувалася захищати слабшу (українцiв), не втручаючись у її
внутрiшнi справи; українцi ж зобов’язувалися сплачувати царевi податки,
надавати вiйськову допомогу i т.д. Iнший український iсторик –
В.Липинський – пропонує думку, що договiр 1654 р. був не чим
iншим, як лише тимчасовим вiйськовим союзом мiж Московщиною та
Україною. Радянськi iсторики в своїх працях обстоювали постулати,
якi були сформульованi в спецiальнiй постановi ЦК КПРС («Тези до
300-рiччя возз’єднання України з Росiєю (1654-1954), схваленi ЦК
КПРС») i вважалися єдиновiрними. В них, зокрема, зазначалося, що
договiр 1654 р. став кульмiнацiйним моментом у вiковому прагненнi
українцiв та росiян до возз’єднання i що возз’єднання цих двох
народiв було основною метою повстання 1648 р. Одним з небагатьох
iсторикiв радянських часiв, який виступив проти цiєї iдеологiчної
фальшивки, був М.Брайчевський.
Та як би не квалiфiкувати й не оцiнювати форму вiдносин, якi
утворилися внаслiдок переяславських i московських переговорiв, на
думку Д.Дорошенка, «не можна забувати одного: що обидвi сторони, й
Москва, й Україна, кожна по-своєму розумiли суть цих вiдносин. Згодившись
прийняти Україну «пiд велику царську руку», в Москвi з перших
же крокiв старалися обернути протекторат у iнкорпорацiю, використовуючи
кожне необережне слово, кожну неясну фразу в зверненнях
гетьмана до московського уряду, щоб зреалiзувати якмога ширше
свiй вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала
Москва рiзнi прояви суспiльного антагонiзму на Українi. Власне на
цьому антагонiзмi й була побудована вся дальша полiтика Москви щодо
України. З iншого боку, гетьман i старшина справдi дивилися на
протекцiю московського царя, як лише на певну, може навiть i тимчасову
комбiнацiю, яка давала змогу нарештi покiнчити тяжку боротьбу
за унезалежнення вiд Польщi...»