IСТОРIЯ УКРАЇНИ

популярнiсть, але серед основної кагорти дисидентiв його радикальнi
погляди не знаходили широкої пiдтримки. Другий напрямок, також
безкомпромiсний, носив нацiонально-демократичний характер i мiстив
прагнення до унезалежнення України. Представниками цього напрямку
можна вважати таких дiячiв, як Л.Лук’яненко, В.Чорновiл, Б.i
М.Горинi, Оксана Мешко та iн. Сюди ж можна вiднести i поета
В.Стуса, письменника Г.Снегiрьова та критика Є.Сверстюка. Дисиденти
з двох окреслених напрямкiв терпiли найжорстокiший тиск з боку
офiцiйних структур аж до позасудових репресiй i довгострокових термiнiв
ув’язнення, бiльшiсть з яких сягала 10, а то й 20 рокiв. Серед цих
напрямiв iснували, зрозумiла рiч, i нелегальнi групи, якi, проте, не мали
на метi збройну боротьбу чи щось подiбне.
Третє рiчище дисидентства в Українi було спрямоване у загальнодемократичний
потiк «радянського дисидентства», яке стояло насамперед
в оборонi невiд’ємних прав людини. Серед українських
репрезентантiв цього напрямку можна назвати генерала П.Григоренка,
Л.Плюща, С. Глузмана, М.Мариновича.
Наступним напрямком можна вважати «iнтелектуальне дисидентство»,
яке зосереджувалося переважно на нацiонально-культурних
правах, обстоювало такi питання, як шкiльництво рiдною мовою, розвиток
української видавничої справи, наукової дiяльностi тощо. Серед
його представникiв бачимо таких дiячiв, як I.Дзюба, I.Свiтличний,
В.Лiсовий, Михайлина Коцюбинська, Зiновiя Франко.
Самостiйний рiзновид дисидентства в Українi базувався на захистi
релiгiйних прав вiруючих (Й.Терля, В.Романюк, I.Гель та iн.).
Окрiм того, чималою була аудиторiя – «внутрiшнє дисидентство». Не
у кожного вистачало мужностi на вiдкриту боротьбу. Але тисячi людей
з немалим ризиком передруковували, поширювали й осмислювали
теоретичнi й публiцистичнi працi дисидентiв.
Необхiдно пiдкреслити, що подiбний подiл є досить умовним,
особливо, коли йдеться про конкретнi постатi, але все ж дає змогу певною
мiрою систематизувати напрямки пошукiв i здобуткiв на шляху
нацiонально-визвольних змагань в УРСР.
Далi важливо охарактеризувати основнi форми прояву українського
дисидентського руху (самвидав, органiзацiя таємних груп
та органiзацiй, демонстрацiї протесту та iн.) та методи його придушення
комунiстичним режимом (арешти, «психушки», провокацiї, адмiнiстративнi
покарання тощо). Особливу увагу слiд придiлити висвiтленню
дiяльностi Української Гельсiнської Групи.