IСТОРIЯ УКРАЇНИ

Микола Лазарович 

IСТОРIЯ УКРАЇНИ 

Навчальний посiбник 

Тернопiль 

1999

М.В.Лазарович 

Iсторiя України. Навчальний посiбник. – 2-ге видання, доповнене, 

перероблене. – Тернопiль, 1999. – 147 С. 

У навчальному посiбнику подано тематику, плани, лiтературу та методичнi 

поради до семiнарських занять з iсторiї України, перелік самостійних 

робіт для студентів стаціонару. Поданий фактичний матеріал осмислюється на 

основі найновіших здобутків історіографії. 

Автор-укладач: Лазарович Микола Васильович, 

кандидат iсторичних наук, доцент 

Вiдповiдальний Лановик Богдан Дмитрович, 

за випуск професор 

© Кафедра українознавства Тернопiльської 

академiї народного господарства. 1999. 

© Юрій Хомацький. Комп’ютерний макет. 1999. 

ТЕМАТИКА 

СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

Тема 1. 

НАЙДАВНІШІ ЧАСИ 

В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ 

(2 год.) 

План 

1. Формування людського суспiльства. 

2. Становлення i розвиток державотворчої традицiї на територiї України: 

кiммерiйцi, скiфи, сармати, античнi мiста-держави 

Пiвнiчного Причорномор’я. 

3. Стародавнi слов’яни. 

4. Український народ – автохтон на своїй землi. 

Реферати 

Трипiльська культура в iсторiї українського народу. 

Антська держава та її значення. 

Список лiтератури 

1. Брайчевський М. Антське царство. Конспект iсторiї України. Нова концепцiя // 

Старожитностi. – 1991. – № 5. 

2. Брайчевський М. Скiфи. Конспект iсторiї України. Нова концепцiя// Там же. – №4. 

3. Василенко Г. Велика Скiфiя. – К., 1991. 

4. Василенко Г. Руси. –К.,1990. 

5. Велика iсторiя України: У 2 т.Т.I / Зладив М. Голубець. – К., 1993. – C.11-61. 

6. Влес-книга // Днiпро. – 1990. – № 4. 

7. Грабовський С. , Cтавроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. 

– К., 1995. – С. 7-62. 

8. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – С. 9-48. 

9. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 5-33.

10. Давня iсторiя України: У 2 кн. / Толочко П. (кер. авт. кол.), Козак Д., Крижицький С. 

та iн. – К., 1995. 

11. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 32-46. 

12. Ефименко А. История украинского народа. – К., 1990. – С. 9-26. 

13. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 7-12. 

14. Залiзняк Л. Про козакiв, арiїв та їхню прабатькiвщину // Старожитностi. – 1992. – № 5. 

15. Iгнатович Е. Україна – terra i№cog№ito. – К., 1992. 

16. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I / Пiд ред.В.Смолiя. – К., 1995. – С. 5-39. 

17. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 22-33. 

18. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 6- 

13. 

19. Паїк В. «Велика Скитiя» – велика Сколотiя // Державнiсть. – 1992. – № 1-2. 

20. Опис Скитiї Геродота // Л.Ч.К. – 1993. – № 7-9. 

21. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.I. – К., 1992. – С. 13-85 

22. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 17-32. 

Методичнi поради 

1. Висвiтлюючи перше питання, слiд дати коротку характеристику 

основних етапiв формування людського суспiльства. Потрiбно зазначити, 

що на територiї сучасної України найдавнiшi люди з’явилися 

ще в перiод стародавнього кам’яного вiку (палеолiту) близько 1 млн. 

рокiв тому. Вони жили невеликими групами, що утворювали т.зв. первiсне 

людське стадо, користувалися вогнем, вмiли застосовувати камiння 

i дерев’янi палицi, а також виготовляти примiтивнi знаряддя 

працi (гостроконечники, рубила, скребла тощо). 

Основним заняттям первiсних людей було полювання на диких 

тварин та збиральництво. На сучаснiй територiї України виявлено чимало 

слiдiв їх дiяльностi: на Закарпаттi, Житомирщинi, Донбасi, в 

Криму. 

Близько 35000 рокiв тому на змiну пiтекантропу й неандертальцю, 

якi жили в ранньому палеолiтi, з’явився новий тип людини, що вже 

належав до сучасного фiзичного типу – «Homo sapie№s», або «людина 

розумна». В Європi його ще називають кроманьйонцем, за назвою грота 

Кроманьйон (Францiя), де вперше було знайдено 5 кiстякiв цього 

типу. 

Технiка виготовлення знарядь працi й господарство кроманьйонцiв 

досягли вищого, нiж у неандертальцiв, ступеня розвитку. 

Вони виготовляли рiзноманiтнi знаряддя з каменю та кiстки, прикраси, 

статуетки, що нагадують людину, фiгури тварин. Основним джерелом 

добування їжi було полювання на великих тварин – мамонта, зубра,

бiзона, носорога, печерного ведмедя. Мисливська зброя стала досконалiшою 

– з’явилися дротики, гарпуни, списокидалки. 

У цю ж епоху склався родовий лад i вiдбулася племiнна органiзацiя 

суспiльства. Рiд стає основною суспiльною ланкою i об’єднує 

родичiв по материнськiй лiнiї, що свiдчить про виникнення матрiархату. 

Вiн не означав головної ролi жiнки у виробничiй сферi, однак 

жiнка оберiгала вогонь, житло, дiтей. 

Виникли давнi форми релiгiйних вiрувань: анiмiзм – культ предкiв 

i шанування померлих; магiя – вiра в те, що заклинаннями та обрядами 

можна вплинути на хiд подiй; тотемiзм – вiра в спiльного для конкретного 

колективу предка зi свiту тварин чи рослин; фетишизм – 

поклонiння предметам неживої природи. 

Кроманьйонцi продовжували споруджувати житла на зразок чуму 

чи яранги, а також землянки i напiвземлянки. В Українi їх залишки 

виявленi поблизу сiл Мезина на Чернiгiвщинi й Межирiччя на Канiвщинi. 

Нових досягнень людське суспiльство здобуло в епоху середнього 

кам’яного вiку (мезолiту), який тривав з XII до VI тиС. до н.е. У результатi 

потеплiння складалися ландшафтно-географiчнi зони, близькi 

до сучасних. Змiнився рослинний i тваринний свiт. Вiдповiдно до цього 

змiнювалися i умови життя людей, зокрема добування ними їжi, – 

що стало поштовхом до виготовлення складнiших знарядь працi. Були 

створенi вироби для обробки дерева – долото, сокира, тесло; новi знаряддя 

з кiстки та дерева (ножi, кинджали, списи) з крем’яними пластинами. 

Надзвичайно важливим досягненням цього часу є винайдення лука 

i стрiли – першої «механiчної» зброї дистанцiйної дiї. 

Крiм мисливства одним iз основних занять стає рибальство. 

З’явилися рiзноманiтнi пристосування для ловлi риби, а також човни, 

видовбанi з цiльних стовбурiв дерев, та весла. 

На дану епоху припадає початок приручення диких тварин, насамперед 

собаки, потiм – свинi. 

У межах країни виявлено сотнi мезолiтичних поселень i стiйбищ – 

бiля сiл Бiлолiсся, Гиржеве, Мирне на Одещинi, Осокорiвка в Надпорiжжi, 

в Криму. 

Завершальною стадiєю кам’яного вiку стала епоха неолiту (нового 

кам’яного вiку), котра тривала з VI по III тиС. до н.е. й характеризувалася 

великими змiнами в економiцi. Поряд з традицiйними її формами 

– мисливством, рибальством i збиральництвом – зароджуються й

поширюються новi – скотарство i землеробство. Процес переходу вiд 

присвоюючих форм господарювання до вiдтворюючих був якiсно новим 

етапом в iсторiї людства, який сучаснi вченi називають «неолiтичною 

революцiєю». 

Для виготовлення знарядь працi продовжує використовуватися 

традицiйна сировина – камiнь, кiстка, рiг, дерево. Але з’являються новi 

методи їх обробки – крiм простого оббивання ще й пиляння, 

шлiфування та примiтивне свердлiння. 

Одним з важливих досягнень стає виготовлення глиняного посуду. 

Випалена на вогнi глина була першим штучним матерiалом, котрий 

створила людина. 

У соцiальному аспектi неолiтична епоха була часом розквiту родового 

ладу. Основу виробничих вiдносин становила спiльна власнiсть 

роду на знаряддя та продукти працi. 

На сьогоднi в Українi в долинах Днiпра, Сiверського Дiнця, 

Пiвденного Бугу, Днiстра, Десни, Прип’ятi та iнших рiк виявлено 

близько 500 неолiтичних поселень. 

Якiсно новим перiодом розвитку первiсного суспiльства став 

мiдно-кам’яний вiк (енеолiт), який в межах України датується IV-III 

тиС. до н.е. У цей час з’являються першi металевi вироби – мiднi та 

золотi. Основним заняттям населення стають землеробство i скотарство. 

Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили 

бика. Було винайдено колесо, а вiдтак з’являється колiсний транспорт. 

Необхiдно наголосити, що серед енеолiтичних племен на 

територiї сучасної України провiдне мiсце посiдали хлiборобськi племена 

Трипiльської культури. Поширена на територiї вiд пiвденносхiдного 

Прикарпаття до Днiпра ця культура розвивалася протягом IV- 

III тиС. до н.е. 

Основою життєдiяльностi трипiльських племен було орне землеробство, 

а також скотарство. Надзвичайно високий рiвень мали домашнi 

виробництва й общиннi ремесла, особливо гончарство та металообробка. 

За етнографiчними ознаками Трипiльська культура дуже 

близька й подiбна до української, проте повнiстю ототожнити їх наука 

не наважується. 

На змiну енеолiтичному вiковi прийшов бронзовий (II – поч.I 

тиС. до н.е.), характерною рисою якого було поширення виробiв з 

бронзи. У сучасних межах України бронзовий вiк характеризується 

передусiм швидким розвитком скотарства i землеробства, що сприяло

процесу видiлення скотарських племен з середовища землеробських. 

Це був перший великий суспiльний подiл працi. 

Розвиток скотарства, землеробства, ремесла та обмiну привiв до 

значних змiн у стародавньому суспiльствi. Головну роль в господарському 

життi стали вiдiгравати чоловiки. Внаслiдок цього утворилася 

патрiархальна органiзацiя суспiльства. Господарською основою стала 

патрiархальна сiм’я, що складалася з кiлькох поколiнь родичiв по 

батькiвськiй лiнiї. 

Освоєння виробництва залiза на поч. I тиС. до н.е. сприяло дальшому 

розвитковi суспiльства. Завдяки поширенню рiзних ремесел та 

успiхам землеробства вiдбувся другий великий суспiльний подiл 

працi: ремесло вiдокремилося вiд землеробства. Посилилася майнова 

та соцiальна диференцiацiя суспiльства, створивши необхiднi передумови 

для виникнення станово-класових вiдносин та держави. 

2. Приступаючи до розгляду другого питання, потрiбно звернути 

увагу, що початок раннього залiзного вiку на територiї України був 

пов’язаний з виникненням найдавнiших великих племiнних союзiв та 

рабовласницьких держав, появою перших писемних вiдомостей про 

пiвденну частину українських земель. 

На рубежi II-I тиС. до н.е. все степове Причорномор’я вiд Дону 

до Днiстра населяли найдавнiшi з вiдомих племен – кiммерiйцi. Їх етнiчнiсть 

остаточно не з’ясована. Проте бiльшiсть iсторикiв минулого й 

сучасностi вважають, що це були вихiдцi з Азiї. 

Провiдною галуззю в господарствi кiммерiйського суспiльства 

було кочове скотарство, яке давало змогу максимально використовувати 

природнi ресурси займаних територiй. Значну роль в життi 

кiммерiйцiв вiдiгравала вiйна. Походи в країни Передньої й Малої Азiї 

вiдкривали перед ними широкi можливостi для здобуття нових 

продуктiв землеробства й ремесла. Вiйськово-полiтичне об’єднання 

кiммерiйцiв проiснувало до VII ст. до н.е. i розпалося пiд натиском 

скiфських племен. 

Скiфи – загальна назва основних племен Пiвнiчного Причорномор’я, 

що мешкали тут з VII по III ст. до н.е. Етнiчне походження 

скiфiв викликає також неоднозначнi припущення, проте бiльшiсть науковцiв 

схиляється до думки, що вони пов’язанi з пiвнiчно-iранськими 

племенами. Ряд учених вважають скiфiв, насамперед скiфiв-орачiв 

прапредками українського народу. 

Вiд самого початку своєї появи в Криму та Надчорномор’ї скiфи 

вели активну войовничу полiтику супроти своїх сусiдiв. Їхнi успiхи у

воєнних дiях значною мiрою були зумовленi наявнiстю у них найдосконалiшої 

для тiєї доби зброї. 

Наприкiнцi VI ст. до н.е. в причорноморських степах формується 

могутнє державне об’єднання на чолi зi скiфами, до складу якого входили 

рiзнi за походженням народи. Це були першi паростки державностi 

на територiї сучасної України. Скiфи створили високу матерiальну 

культуру. Вона увiбрала в себе досягнення мiсцевих племен, 

передових цивiлiзацiй Сходу, Кавказу i особливо Грецiї, а пiзнiше – i 

Риму. В свою чергу Скiфiя справляла iстотний вплив на економiку, 

суспiльний устрiй, матерiальну культуру, iдеологiю землеробського 

населення лiсостепової України. 

У III ст. до н.е.могутня колись Скiфiя занепадає й поступається 

своїм мiсцем новим прешельцям зi Сходу – войовничим сарматам 

(савроматам). 

Масове переселення кочових сарматських племен iз заволзьких 

степiв на територiю Пiвнiчного Причорномор’я починається з кiнця II 

ст. до н.е. На рубежi нашої ери вони повнiстю освоюють степи мiж 

Доном i Днiпром, iнодi проникаючи аж до Пiвденного Бугу та Дунаю. 

Основу господарства переважної бiльшостi сарматських племен становило 

кочове скотарство. Частина населення займалася 

землеробством та ремеслом. 

Майже 600 рокiв сармати наводили жах на античний свiт, але у III 

ст. н.е. їхньому володарюванню в українських степах настав кiнець. 

Спершу нищiвного удару їм завдали готи – германськi племена, що 

просунулися з Пiвнiчного Заходу, а в другiй половинi IV ст. н.е. їх добили 

гуни – новi кочiвники, що з’явилися у степовiй Українi. 

Починаючи з VII ст. до н.е., поряд iз скiфською експансiєю в 

Пiвнiчне Причорномор’я, в цих мiсцях розпочинається також грецька 

колонiзацiя. На вiдмiну вiд скiфiв, еллiни-колонiсти приходили невеликими 

загонами, вiдтворюючи на мiсцях свого розселення звичну для 

них систему поселень i господарювання. Такою господарчою i водночас 

полiтичною системою був полiс – своєрiдна форма соцiальноекономiчної 

та полiтичної органiзацiї суспiльства у виглядi мiстадержави. 

Греки заснували мiста Тiра на Днiстрi, Ольвiю на Бузi, Херсонес 

бiля нинiшнього Севастополя, Пантикапей на мiсцi сучасної Керчi та 

iн., перетворивши їх на центри торгiвлi та ремесел. З V ст. до н.е. з 

об’єднаних грецьких мiст на Таманському i Керчинському пiвостровах 

створено Боспорське царство з центром у Пантикапеї. Це були типовi

рабовласницькi держави, якi багатiли на торгiвлi рабами, хлiбом, рибою 

i т.iн. 

У III-IV ст. н.е. майже всi античнi держави Пiвнiчного Причорномор’я 

припинили своє iснування. У 270 р. вони зазнають поразки вiд 

готiв, а через 100 р. їх остаточно знищила навала гунiв. 

Давньогрецькi мiста-держави справили великий вплив на 

соцiально-економiчний, полiтичний, культурний розвиток не лише сусiднiх 

з ними скiфiв, сарматiв та iн., а й бiльш вiддалених племен, у 

тому числi слов’янських. 

3. Сучаснi українцi є однiєю з гiлок iсторичного слов’янства. 

Тому важливим є з’ясування процесу етногенезу слов’ян, їх розселення 

тощо. Значна частина науковцiв схиляється до думки, що свої початки 

слов’янський свiт бере ще у бронзовому i ранньозалiзному вiках 

(II-I тиС. до н.е.). Вперше про слов’ян-венедiв (венетiв) згадують 

римськi автори I-II ст. н.е. Плiнiй Старший, Тацит, Птолемей, а з VI ст. 

про них ширше говорять вiзантiйськi iсторики Йордан, Прокопiй Кесарiйський, 

Iоанн Ефеський та iн. Зокрема, Йордан повiдомляє, що вони 

походять вiд одного кореня i вiдомi пiд трьома назвами: венетiв, антiв i 

склавинiв. Тобто на рубежi нашої ери слов’яни сформувалися як самостiйна 

етнiчна спiльнота, що спiвiснувала в Європi з германцями, 

фракiйцями, сарматами, балтами, угрофiнами. В цей час, як видно з 

аналiзу писемних джерел, вони займали райони Вiсли, Днiстра, 

Прип’ятського Полiсся, сягали Верхнього Поднiпров’я. На початку 

н.е. завершився поділ слов’янської спільноти на дві групи: східну і 

західну. У 5-9 ст. частина слов’ян переселилась на Балканський 

півострів, де утворилась південнослов’янська група. 

Схiднi слов’яни, що жили на територiї сучасної України, вже у ІV 

ст. мали велике державне об’єднання антів (на думку 

М.Брайчевського, це об’єднання склалося протягом ІІ ст.), яке в період 

найвищого його піднесення займало лісостепову зону від Дону до Румунії 

й далі на Балкани. У цiй державi панував демократичний лад. 

Прокопiй Кесарiйський писав, що слов’янами та антами не править 

хтось один, але здавна управляє ними народне зiбрання i всi справи, 

добрi чи лихi, вони вирiшують спiльно. За часiв загальної небезпеки 

вони обирали правителя, авторитет якого визнавав весь народ. Маючи 

досить сильну вiйськову органiзацiю, анти, яких М.Грушевський вважав 

предками українського народу, вели успiшнi вiйни зi своїми 

сусiдами. Зокрема, вони завдали поразки готам у IV ст. й часом навiть 

погрожували столицi Вiзантiї – Константинополю. Проiснувавши

близько кількох столiть, антська держава занепала у боротьбi з аварами. 

Протягом VII ст. схiднi слов’яни зосереджувалися на правому березi 

Днiпра. Лiтопис «Повiсть временних лiт» дає такий огляд племен, 

що у VIII-IХ ст. проживали на територiї сучасної України: поляни заселяли 

сучаснi Київщину i Канiвщину; древляни Схiдну Волинь; 

сiверяни – Днiпровське Лiвобережжя; уличi – Пiвденне Поднiпров’я i 

Побужжя; хорвати – Прикарпаття та Закарпаття; волиняни (бужани) – 

Захiдну Волинь; тиверцi – над Днiстром. 

Племена на територiї сучасної України займалися землеробством, 

скотарством, полюванням, риболовством; у них були розвиненi ремесла 

– гончарство, ткацтво, обробка залiза. Вони вели жваву торгiвлю зi 

своїми сусiдами i дальшими країнами. 

Економiчною основою схiднослов’янського суспiльства була родова 

власнiсть на землю, а кожна група населення входила до складу 

племенi. Водночас у VIII-IX ст. розвиток суспiльних вiдносин у 

слов’ян визначався змiцненням господарської самостiйностi малих 

сiмей, якi перетворювалися на головний виробничий осередок. 

Вiдносно високого рiвня розвитку досягли давнi слов’яни в 

iдеологiчнiй сферi. Вже в перших столiттях нової ери вони мали 

цiлiсну язичницьку мiфологiю й органiзованi форми культу. Провiдне 

мiсце в язичницькому пантеонi посiдали божества, пов’язанi з аграрним 

культом – Сварог, Даждьбог, Хорс, Велес та iн. 

Характерним для полiтичної органiзацiї схiдних слов’ян було 

утворення племiнних союзiв, якi в мiру свого змiцнення i консолiдацiї 

перетворювалися на об’єднання державного типу. До найбiльших 

раннiх племiнних об’єднань вiдносяться полянське з осередком у 

Києвi, дулiбське i волинянське на територiї пiзнiшої Волинської землi. 

Цi утворення стали важливим кроком на шляху до виникнення в IX ст. 

могутньої держави – Київської Русi. 

4. Знайомлячись iз проблемою генезису українського народу, необхiдно 

усвiдомити, що це дискусiйне питання, що рiзнi iсторики дають 

на нього неоднозначну вiдповiдь. Однак серед усiєї 

рiзноманiтностi поглядiв на цю проблему в iсторичнiй лiтературi чiтко 

простежується три пiдходи. 

Перший – росiйський, великодержавно-шовiнiстичний, який започаткували 

росiйськi дворянськi iсторики (В.Татiщев, М.Щербатов, 

М.Карамзiн, С. Соловйов). Cуть його – українського народу як такого 

не було i нема, а є «малороси» – складова частина росiйського народу.

Сьогоднi всiм очевидна абсурднiсть такого твердження, i тому нiхто, 

за винятком хiба що В.Жириновського та йому подiбних, не насмiлюється 

пропагувати такi погляди. 

Другий пiдхiд – бере свій початок ще з періоду середньовіччя, коли 

під впливом політичних чинників зародилася ідея про спільність 

походження росіян, українців і білорусів з єдиної давньоруської народності, 

яку пізніше образно назвали «колискою братніх народів». Ця 

ідея відповідала великодержавним інтересам правлячих кіл і певних 

верств населення Російської імперії та Радянського Союзу і всіляко 

ними підтримувалася. За радянської доби власті перетворили цю концепцію 

на панівну, всіляко її популяризували й пропагували. 

Новий напрям у розробці проблеми етногенезу українського народу 

започаткував наприкінці ХІХ ст. київський археолог Вікентій 

Хвойка. Досліджуючи пам’ятки Трипільської та наступних культур, 

вчений дійшов висновку про автохтонність мешканців Подніпров’я з 

давніх давен. Це дало змогу висунути й розвинути ідею про 

поступальний етнічний розвиток українців із часів Трипільської 

культури через скіфські племена до сучасних українців. 

Автохтоністом у дослідженні проблеми виступав і М.Грушевський. 

Він вбачав початки українства в літописних антських племенах і 

доводив відмінність історичного розвитку українців і росіян. Вченому 

належить заслуга наукового спростування теорії походження 

українців, росіян, білорусів з єдиної давньоруської народності. 

Дослiджуючи це питання, слiд також звернути увагу на те, що 

утворення держави на українських землях відбувалося паралельно з 

аналогічними процесами в Європі. Зокрема, в другій половині І тиС. 

на Заході утворилися Болгарське царство, держава Само (Великоморавське 

князівство), а на Сході – Хазарський каганат (в прикаспійських 

степах). Вже в VІІ ст. праукраїнську державу – федерацію 

полян, західних сіверян й древлян – сучасники називали Руссю. Одночасно 

зі зміцненням позицій київських князів федеративна форма 

правління еволюціонувала в самодержавну. Цей процес відбувався 

повільно, суперечливо, але неухильно. Наприкінці VІІІ – першій половині 

ІХ ст. у Середньому Подніпров’ї утворилося стабільне праукраїнське 

державне об’єднання «Руська земля». (Окремі дослідники 

вважають, що арабські автори називали його Куявією, а сусідні – 

Артанією та Славією). Воно стало саме тим територiально-полiтичним 

i соцiальним ядром, навколо якого почала зростати давньоруська держава 

– Київська Русь.

Тема 2. 

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА 

IX-XIV СТОЛІТЬ 

(2 год.) 

План 

1. Становлення централiзованої держави на чолi з Києвом. 

2. Розквiт та занепад Київської Русi. 

3. Галицько-Волинське князiвство. 


Законотворча дiяльнiсть Ярослава Мудрого. 

Зовнiшня полiтика Київської Русi. 


1. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.I. / Зладив М. Голубець. – К., 1993. 

2. Гарський А. Ще раз про роль норманiв у формуваннi Київської Русi // Український 

історичний журнал. – 1994. – № 1. 

3. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. 

– К., 1995. – С. 64-114. 

4. Грушевський М. Звичайна схема «русскої» iсторiї й справа рацiонального укладу 

iсторiї схiдного слов’янства // Вивiд прав України. – Львiв, 1992. 

5. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – C. 49-138. 

6. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 34-94. 

7. Давня iсторiя України: У 2 кн. Кн. 2 / Толочко П. (кер. авт. кол.), Козак Д., Крижицький 

C. та iн. – К., 1995. 


9. Ефименко А. История украинского народа. – К., 1990. – С. 27-89.


11. Iванченко Р. Київська Русь: початки Української держави. – К., 1995. 

12. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т.Т.I / пiд ред.В.Смолiя. – К., 1995. – С. 40-112. 

13. Костомаров М. Iсторiя України в життєписях визначнiйших єї дiячiв. – К., 1991. – С. 

1-159. 

14. Крип’якевич I. Галицько-Волинське князiвство. – К., 1984. 

15. Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя українського вiйська. – Львiв, 

1992. – С. 3-132. 



38. 

18. Митрополит Iларiон. Дохристиянськi вiрування українського народу. – К., 1992. 

19. Ортинський I. Хрищення, хрест та харизма України. – Рим – Мюнхен – Фрайбург, 

1988. 

20. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.I. – К., 1992. 

21. Сахаров А. Дипломатия Древней Руси. – Москва, 1980. 


23. Толочко П. Iсторичнi портрети. – К., 1990. – С. 1-62. 


1. Починаючи вивчення питання про становлення 

централiзованої держави на чолi з Києвом, необхiдно звернути увагу, 

що писемнi джерела, i в т.ч. «Повiсть временних лiт» лiтописця Нестора, 

засвiдчують першi кроки в даному напрямi з VI ст. Важливим моментом 

у цьому процесi було заснування Києва, котрий не лише став 

осередком полiтичної консолiдацiї полянського мiжплемiнного союзу, 

а й швидко висунувся на позицiї головного полiтичного та соцiального 

центру схiдних слов’ян. Першим київським князем, згiдно з лiтописом, 

був Кий. 

Значним етапом у розвитку Давньоруської держави були VIII-IХ 

ст. Саме в цей час, за Нестором, у Середньому Поднiпров’ї склалося 

державне об’єднання Руська земля, до складу якого ввiйшли поляни, 

древляни, сiверяни. 

Дослiджуючи проблему походження Давньоруської держави, потрiбно 

пам’ятати, що вона є одною з найзаплутанiших у вiтчизнянiй та 

свiтовiй iсторiографiї. З даного питання вже тривалий час ведеться 

гостра полемiка мiж двома таборами науковцiв – «норманiстами» та 

«антинорманiстами». Першi вважають, що як державнiсть, так i саму 

назву «Русь» на київськi землi принесли варяги – нормани, вихiдцi зi 

Скандинавiї, якi в добу появи Київської держави вели активну

вiйськову, торгову й полiтичну дiяльнiсть. Їхнi опоненти рiшуче заперечують 

проти абсалютизацiї «варязького фактора» в становленнi 

державностi русiв i пiдкреслюють, що слово «Русь» є слов’янського 

походження i жодним чином не стосується варягiв. 

Серед українських «норманiстiв» слiд видiлити О.Єфименко, 

Д.Дорошенка, Є.Маланюка. Зокрема, Д.Дорошенко, полемiзуючи з 

«антинорманiстами», пише: «Розумiється, не можна заперечити, що 

деякi, може i всi, схiдно-слов’янськi племена мали свою державну органiзацiю 

iз своїми мiсцевими династiями на чолi. Слiди цих мiсцевих 

династiй задержалися подекуди аж до XII вiку. Але се була, видко, досить 

слабка органiзацiя i, як ми бачили, вона не могла охоронити деякi 

племена вiд залежностi од хазарiв. I ось появляються серед цих племен 

варяги, скидають мiсцевих князькiв, силою пiдбивають окремi племена 

пiд владу своїх конунгiв i сформовують одну велику державу, на чолi 

якої стоїть варяжська династiя Рурика». 

Є.Маланюк вважав, що «варяги» виконали щодо осiлого 

хлiборобського населення мiсiю збудника, прищепивши йому почуття 

«меча» й «держави». 

Проте бiльшiсть українських учених-iсторикiв, зокрема тих, хто 

створив славу цiй науцi,пiднявши її до висот свiтового рiвня, стояли 

все-таки на антинорманiстичних позицiях. Серед них – М.Костомаров, 

В.Антонович, М.Грушевський, Д.Багалiй та iн. 

Останнiм часом в iсторичнiй науцi також пожвавилися дискусiї 

навколо ще однiєї давньої проблеми: звiдкiля, з Пiвночi чи з Пiвдня, 

«пошла Руская земля» (держава). Очевидно, вони можуть бути вирiшенi 

лише на користь Пiвдня. Пiвденно-руськi землi у VIII-IX ст. на 

сто-двiстi рокiв випереджували в соцiально-економiчному та культурному 

розвитку пiвнiчнi. Цей факт, як i те, що первiсним територiальним 

осередком Київської Русi було полянське племiнне княжiння, 

в основi своїй моноетнiчне, дали пiдстави М.Грушевському вважати 

Київську Русь давньоукраїнською князiвською державою, ототожнюючи 

Україну з Руссю. Цiєї думки дотримуються i ряд сучасних 

iсторикiв. 

Щодо Росiйської (Московської) держави, то вона, на думку 

вiдомого росiйського дореволюцiйного iсторика В.Ключевського (в 

цьому його пiдтримує сучасний росiйський iсторик Н.Iльїна), бере свої 

коренi не з пiвденного, а з пiвнiчного ранньодержавного об’єднання з 

центром у Новгородi, а також на територiї межирiччя Волги – Оки, населення 

якого було неоднорiдним за своїм етнiчним складом. Це дер-

жавне утворення, яке виникло у пiвнiчнiй частинi схiднослов’янської 

ойкумени, становило собою союз трьох слов’янських (словени, 

кривичi i в’ятичi) та трьох фiнно-угорських (чудь, весь i мордва) племен. 

Саме вони трохи пiзнiше утворили росiйський народ. 

Iснування Київської Русi як єдиної держави охоплює перiод з IX 

ст. по 30-тi роки XIIст. Полiтичною формою її була ранньофеодальна 

монархiя з елементами федералiзму. Територiя простягалася тодi вiд 

Балтики до Чорного моря i вiд Карпат до Волго-Окського межирiччя. 

Загалом же Давньоруська держава, видозмiнюючи свою форму, 

проiснувала до 40-х рокiв XIII ст. 

При висвiтленнi даного питання слiд також прослiдкувати процес 

складання державної територiї Київської Русi, консолiдацiї держави, 

змiцнення влади київського князя у землях племiнних княжiнь. Необхiдно 

розглянути соцiально-економiчний розвиток i зовнiшню 

полiтику Давньоруської держави в IX-Xст., вказати, якi питання вона 

вирiшувала; охарактеризувати дiяльнiсть перших київських князiв 

(Дiра і Аскольда, Олега, Iгоря, Ольги, Святослава). 

2. Звертаючись до питання про розквiт Київської Русi, необхiдно 

вiдзначити, що процес складання державної територiї загалом завершився 

за князя Володимира (980-1015 рр.). В цей час визначилися 

кордони, що в цiлому збiгалися з етнiчними рубежами 

схiднослов’янської етнокультурної спiльностi. На сходi Київська Русь 

сягала межирiччя Оки й Волги, на заходi – Днiстра, Карпат, Захiдного 

Бугу, Нiману, Захiдної Двiни, на пiвночi – Чудського, Ладозького, 

Онезького озер, на пiвднi – Дону, Росi, Сули, Пiвденного Бугу. 

Важливе мiсце в процесi державної консолiдацiї посiдала адмiнiстративна 

реформа князя Володимира, яку вiн провiв бл. 988 р. Її 

наслiдком була замiна мiсцевих князiв своїми синами або посадниками. 

Було назавжди зламано сепаратизм племiнної верхiвки. Вiдтодi 

Київська Русь стає дiйсно об’єднаною державою. 

Доцiльно зазначити,що Київська Русь була ранньофеодальною 

державою з притаманною таким типам держав соцiально-становою 

структурою. На найвищому щаблi феодальної драбини знаходився 

князь, який у своїй дiяльностi спирався на воєвод i бояр. На нижньому 

щаблi – холопи, закупи, рядовичi. В серединi її – селяни-смерди, ремiсники, 

купцi. Державне правлiння хоча й було монархiчним, однак 

обмежувалося боярською радою i вiчем. 

Аналiзуючи дiяльнiсть князя Володимира, слiд також спинитися 

на його значному вкладi у змiцненнi рубежiв держави. Зокрема, напри-

кiнцi Х ст. була створена величезна за розмахом (вали простягалися 

майже на тисячу кiлометрiв), складна й розгалужена система валiв, 

фортець, укрiплених мiст, що мала захистити Русь вiд печенiгiв. 

У системi заходiв,спрямованих на змiцнення Київської Русi, важливе 

мiсце посiдали релiгiйнi реформи Володимира. У 988 р. на Русi 

як офiцiйна державна релiгiя було запроваджено християнство. Розглядаючи 

його значення, треба пiдкреслити, що воно змiцнило авторитет 

i владу князя, сприяло розбудовi держави. Київська Русь ввiйшла 

до кола християнських країн свiту, стали можливими рiвноправнi й 

плiднi взаємовiдносини мiж нею та Вiзантiєю, Нiмеччиною й iншими 

державами. Значний поштовх дала нова iдеологiя пiднесенню давньоруської 

культури. 

Подальше пiднесення Київської держави вiдбулося за Ярослава 

Мудрого (1019-1054 рр.), який, перемiгши в мiжусобнiй боротьбi з 

братами, став київським князем. Даючи характеристику його правлiнню, 

важливо вiдзначити, що саме в цей час завершилося будiвництво 

Давньоруської держави i вона досягла апогею своєї могутностi. 

Було остаточно зламано мiсцевий сепаратизм, стабiлiзувалися 

державна територiя й кордони, вдосконалився державний апарат. Полюддя 

все бiльше змiнювалося м’якшими, передовiшими формами данини, 

що вiдповiдало прогресуючiй феодалiзацiї суспiльства. Бл.1037 

р. князь виступив iнiцiатором проведення кодифiкацiйних робiт у 

Києвi, завдяки чому з’явився перший писемний збiрник норм давньоруського 

права «Руська правда». В роки правлiння Ярослава 

iнтенсивно розвивалося землеробство i скотарство, ремесло i промисли, 

значно пожвавилася внутрiшня й мiжнародна торгiвля. 

З iм’ям Ярослава пов’язаний розквiт давньоруської культури, насамперед 

книжностi. Київський лiтописець з гордiстю вiдзначав, що 

князь «до книг виявляв охоту, читаючи їх i вночi, i вдень». За це його 

прозвали Мудрим. 

Окремо варто зупинитися на зовнiшньополiтичнiй дiяльностi князя 

Ярослава; розповiсти про його воєннi походи, охарактеризувати дипломатичнi 

вiдносини Київської Русi з iноземними країнами. 

Особливу увагу при пiдготовцi другого питання необхiдно придiлити 

проблемi феодальної роздрiбленостi, що охопила Русь у ХII- 

ХIII ст. Визначаючи причини цього явища, слiд пам’ятати, що вони 

випливали з самого характеру суспiльно-полiтичного та економiчного 

розвитку Київської Русi. Це був закономiрний процес, притаманний 

всiм державам середньовiчної Європи.

Водночас варто мати на увазi, що Давньоруська держава у серединi 

ХII ст. зовсiм не розпалася, як вважали ледве не всi iсторики минулого. 

Змiнилася лише форма державного устрою. Вiдносно єдину й 

централiзовану монархiю змiнила монархiя федеративна. З середини 

ХII ст. Давньоруською державою спiльно керувало об’єднання найвпливовiших 

i найсильнiших князiв, що розв’язували питання внутрiшньої 

i зовнiшньої полiтики на з’їздах – «снемах». Київ i дальше залишався 

стольним градом Русi. 

Роздрiбленiсть була iсторично суперечливим явищем. Одночасно 

з вiдцентровими дiяли, а то й перемагали їх часом сили доцентровi 

(особливо в перiод зовнiшньої небезпеки). I лише з ХIII ст. сепаратистськi 

тенденцiї в Київськiй Русi починають перемагати. 

Серед причин, які привели до роздрібленості та занепаду 

Київської Русі були: 

1. Прагнення окремих князівств до самостійності. 

2. Неможливість контролювати з єдиного центру таку велику територію 

як Київська Русь. 

3. Відсутність чіткого принципу спадковості князівської влади – 

що вело до міжусобиць. 

4. Постійні напади степовиків. 

5. Перенесення світових торгових шляхів з України-Русі. 

Далi доцiльно показати наслiдки феодальної роздрiбленостi Русi, 

зупинитися на подiях, пов’язаних iз боротьбою проти монголотатарської 

навали,пiдкреслити значення Давньоруської держави для 

українського народу. 

3. Особливої уваги в розглядi процесiв державотворення в Українi 

заслуговує епоха, яка припадає на ХIII – першу половину ХIV ст. 

Саме в цю добу Київська Русь розпалася остаточно на окремi князiвства-удiли, 

а точнiше, на грунтi цих удiлiв постали самостiйнi державнi 

утворення, як-то: Галицько-Волинське, Полоцьке, Володимиро- 

Суздальське князiвства, Новгородська республiка та низка iнших, 

менш значних. 

Внаслiдок цього в iсторичнiй науцi тривалий час панувала думка, 

що колишня давньоруська державнiсть припинила своє iснування, а на 

її руїнах виникло – як наступник Київської Русi – Володимиро- 

Суздальське князiвство, а потiм i Московське царство. Проте видатний 

український iсторик М.Грушевський переконливо довiв, що безпосереднiм 

наступником державностi Київської Руси-України було Галицько-Волинське 

князiвство. Отже, українська державнiсть, сформу-

вавшись у княжу добу, продовжила своє iснування в дещо змiненому 

виглядi на галицько-волинських землях. 

Для вивчення даного питання потрiбно докладнiше зупинитися на 

основних етапах розвитку Галицького i Волинського князiвств та їх 

об’єднання в 1199 р. князем Романом Мстиславичем в одне Галицько-Волинське 

князiвство, показати значення такого об’єднання. Поруч 

iз тим важливо вiдмiтити,що практично з самого початку iснування 

Галицько-Волинської держави Київ перебував у сферi її безпосереднього 

впливу, нiби пiдтверджуючи наступнiсть української 

державотворчої традицiї. 

При висвiтленнi подiй,що сталися пiсля смертi князя Романа, треба 

звернути увагу на деструктивну позицiю галицького боярства, яке 

всiма силами протидiяло спробам змiцнення князiвської влади та втягувало 

у внутрiшнi конфлiкти чужинцiв. 

Звертаючись до постатi князя Данила Романовича (1238-1264 

рр.), слiд пiдкреслити, що це був визначний правитель, дипломат i полководець, 

який проводив активну зовнiшню полiтику, сприяв економiчному 

i культурному пiднесенню країни. Його заслуга полягала 

насамперед у тому, що вiн зумiв в умовах складного зовнiшнього оточення, 

монголо-татарської навали перетворити Галицько-Волинське 

князiвство, а згодом королiвство у мiцну й велику загальноукраїнську 

державу, з якою рахувалися на Заходi i на Сходi. До її складу входило 

майже все сучасне Правобережжя України, включаючи Київ. 

Готуючи питання, треба також з’ясувати основнi аспекти 

дiяльностi наступникiв короля Данила (Лева, Юрiя I, Андрiя i ЛеваII, 

Юрiя II Болеслава), розкрити причини занепаду Галицько-Волинської 

держави та його наслiдки, показати значення української державностi 

ХIII – першої половини ХIV ст.

Тема 3. 

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ 

В УМОВАХ ІНОЗЕМНОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ 

(середина ХIV – перша половина ХVII столiття) 

(2 год.) 

План 

1. Литовсько-Руська держава: формування, устрiй, суспiльно-полiтичнi 

вiдносини. 

2. Посилення польського наступу. Україна в складi Речi Посполитої. 

3. Нацiонально-культурний рух. Братства. 


Берестейська церковна унiя 1596 р.в iсторичнiй ретроспективi. 

Реформи П.Могили: причини i наслiдки. 


1. Антонович В. Що принесла Українi унiя. – Чернiвцi, 1992. 

2. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.I. / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 297-351; Т.2. 

– С. 37-53. 


– К., 1995. – С. 115-140. 

4. Грушевський М. Духовна Україна (Збiрка творiв). – К., 1994. – С. 136-255. 

5. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., – 1990. – С. 139-169, 188-200, 

215-238. 


7. Грушевський М., Левицький О. Розвiдки про церковнi вiдносини на Українi-Руси 

ХVI-XVIII вв. – Львiв, 1991. 

8. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 101-147, 166-188, 222-225. 



11. Iсаєвич Я. Україна давня i нова. – Львiв, 1996. – С. 50-62, 105-113, 173-182.

12. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 113-151. 

13. Костомаров М. Iстория України в життєписях визначнiйших єї дiячiв. – К., 1991. – С. 

160-234. 


15. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя Укрїни. – Тернопiль, 1995. – С. 39- 

51, 56-60. 

16. Митрополит Iларiон. Князь Констянтин Острозький i його культурна праця. – Б.м., 

1992. 

17. Стрийковський М. Хронiка польська, литовська, жмудська i всiєї Русi // Дзвiн. – 

1990. – №1-4. 


19. Україна i Польща в перiод феодалiзму: Зб. наукових праць. – К., 1991. 

20. Яковенко Н. Здобутки i втрати Люблiнської унiї // Київська старовина. – 1993. – №3. 


1. Починаючи вивчення даної теми, потрiбно вiдзначити, що у 

ХIV ст. українськi землi, роздрiбненi на окремi князiвства й ослабленi 

золотоординським iгом, пiдпали пiд владу кiлькох країн. Зокрема, в 

1349 р. Польщею була захоплена Галичина. У 1351-1352 рр. мiж 

Польщею i Литвою тривала вiйна за Галицько-Волинську землю. За 

перемир’ям 1352 р. Галичина залишилася пiд владою Польщi, Волинь 

i Берестейська земля – пiд владою Литовської держави. Протягом 

1370-1386 рр. Галичиною володiла вже Угорщина, а у 1387 р., за короля 

Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщi. Молдавське 

князiвство захопило Буковину. 

В 50-х рр. ХIV ст. розпочався наступ Литви на Приднiпров’я, що 

полегшувалося ослабленням Золотої Орди. У 1355-1356 рр. литовський 

князь Ольгерд завоював Чернiгово-Сiверщину, а в 1362 р. захопив 

i Київ, i всю Київщину. Пiсля того, як влiтку 1362 р. вiйсько Ольгерда 

на р. Синi Води (притоцi Пд.Бугу) розгромило татарськi вiйська, 

Київщина i Подiлля остаточно вiдiйшли до Литви. 

Ще ранiше, за князя Гедимiна, в першiй половинi ХIV ст., литовськi 

феодали захопили Берестейщину, а згодом i Пiнщину. 

У вiтчизнянiй iсторiографiї склалися рiзнi погляди й точки зору на 

характер литовської експансiї, природу та сутнiсть самої держави. Зокрема, 

радянська iсторiографiя, виходячи головним чином iз росiйських 

нацiональних iнтересiв, розглядала литовську присутнiсть на українських 

землях як прояв «колонiального загарбання» та «нацiонального 

поневолення».

Значна ж бiльшiсть тих українських iсторикiв, що обстоювали нацiональнi 

iнтереси українського народу як у дожовтневий, так i 

пiсляжовтневий час, включно до сьогоднiшнього дня, ставиться до 

проблем литовсько-українських взаємин з iнших позицiй. У їхнiх поглядах 

i оцiнках литовцi змальовуються як визволителi колишнiх українських 

князiвств з-пiд татарської Орди, що набагато, порiвняно з 

Московським князiвством, скоротило монголо-татарське iго на наших 

землях. 

Один iз сучасних iсторикiв, М.Брайчевський, пише: «Литовська 

держава ХIV-XVI ст.була спадкоємцем i продовжувачем традицiй 

Київської Русi. Основну частину територiї тої держави складали землi 

Русi-Бiлорусi та України... Cуспiльний лад Русi був перенесений сюди 

в майже недоторканому виглядi, а юридичнi норми Київської держави 

продовжували дiяти на литовських землях аж до ХVI ст.». 

Розкриваючи питання, необхiдно звернути увагу, що населення 

українських територiй не чинило опору литовським князям, оскiльки 

вони дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не 

рушимо, а новини не вводимо». Литовський Статут – кодекс середньовiчного 

права Великого князiвства Литовського, як засвiдчує iсторикоправова 

наука, з’явився на пiдставi звичаєвих i писаних норм українського 

права, тобто «Руської правди» та звичаєвого права,яке побутувало 

в традицiях українського народу ще з доби Київської Русi. 

Мiсцевi руськi феодали зберiгали свої володiння. Руська мова стала 

державною, нею велося все дiловодство, писали лiтературнi твори. 

Православна церква теж зберегла свої позицiї. Самi українськi землi 

перебували на становищi удiльних князiвств, очолюваних князями – 

членами литовського великокнязiвського роду. Саме тому 

М.Грушевський доводив, що Велике князiвство Литовське зберегло 

традицiї Київської Русi бiльшою мiрою, нiж Московщина. 

Завершуючи розгляд проблеми, доречно вiдмiтити, що, незважаючи 

на суттєвi суспiльно-полiтичнi змiни, якi сталися в Українi iз 

втратою державної незалежностi у ХIV ст., все таки на бiльшiй її територiї 

аж до кiнця ХVI ст. зберiгався режим вiдносно автономного життя, 

якому не загрожувала своїми асимiлятивними планами Литва. Прикметно, 

що офiцiйний титул литовського князя розпочинався словами: 

«Великий князь Литовський i Руський». Тому то i саму державу цього 

часу ряд iсторикiв визначають як Литовсько-Руську. 

Звертаючись до Кревської унії, зазначте, що внутрішня нестабільність 

в Литовсько-Руській державі в другій пол. ХІV ст., викли-

кана в значній мірі великим князем Ягайлом, який порушив принцип 

родового старшинства в успадкуванні престолу, та посилення агресивних 

сусідів – Тевтонського ордена та Московського князівства – привели 

до кризи в суспільстві. У такій ситуації Ягайло змушений був 

шукати зовнішньої підтримки. У 1385 р. він уклав у м. Крево союз із 

Польщею – т. зв. Кревську унію, яка передбачала: 

1. Об’єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу 

польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. 

2. Ягайло ставав польським королдем, одночасно залишаючись 

великим князем Литовським. 

3. Перехід у католицтво язичницького населення Литви. 

Підкресліть, що реалізація умов Кревської унії, яка почалася у 

1386 р., зразу ж викликала сильну протидію, бо тягла за собою 

ліквідацію державного суверенітету Литви і перетворення залежних 

від неї земель Русі на об’єкт феодальної колонізації польською елітою, 

котрій належала провідна роль у новому утворенні. Литовська й українська 

опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного 

кузена Ягайла князя Вітовта, котрий у 1392 р. змусив 

короля визнати його фактичну владу над Великим князівством. 

Протягом майже двох століть після укладення Кревської унії 

зберігалася державна окремішність Литви та Польщі, які, незважаючи 

на спільного володаря, залишалися двома самостійними політичними 

організмами. 

2. При висвiтленнi другого питання насамперед треба звернути 

увагу, що для полякiв захоплення українських земель не вiдбувалося 

так легко, як для литовцiв. Протягом понад двох десятилiть поляки у 

союзi з угорцями билися з литовцями, пiдтримуваними бiльшiстю українцiв, 

за Галичину та Волинь. Проголосивши себе «щитом християнства», 

поляки, частково з переконання, а частково з метою 

заручитися пiдтримкою папи, зображали своє просування на схiд як 

хрестовий похiд проти язичникiв-литовцiв i схизматикiв-православних 

українцiв. Ставлення до некатоликiв як до людей морально й 

культурно неповноцiнних не несло в собi нiчого позитивного для 

майбутнiх польсько-українських взаємин. 

Спочатку поляки з обережнiстю впроваджували змiни серед українського 

населення Галичини. За прикладом останнiх галицьких 

правителiв польський король Казимир називав цi землi «королiвством 

Руським». Поряд з латиною вживалася й руська мова, у краї й далi ходила 

своя монета. Однак з часом становище українцiв все бiльше

змiнювалося у гiрший бiк. Прослiдковуючи цi змiни,необхiдно 

проiлюструвати їх конкретними прикладами. 

Далi варто зупинитися на причинах укладання та змiстi 

Люблінської унії (1569 р.) Вона передбачала: 

1. Об’єднання Польщі та Великого князівства Литовського в 

єдину федеративну державу – Річ Посполиту. 

2. На чолі об’єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем 

польським і великим князем литовським, обирався на спільному 

польсько-литовському сеймі і коронувався в Кракові. 

3. Спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася 

єдина грошова одиниця. 

4. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи 

окремі закони, судову систему, військо, уряд і адміністрацію. 

5. Під юрисдикцію Польщі відходили всі українські землі, що 

раніше належали литовцям: Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина 

та Київщина. 

6. Українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та литовською. 

З ухвалою Люблінської унії закінчилася литовсько-руська доба в 

історії України. Для українців це мало фатальнi наслiдки. Якщо до 

1569 р. становище українських й бiлоруських земель у складi Литви 

було стерпним, то тепер ситуацiя докорiнно змiнилася – розпочався 

повсюдний наступ польсько-литовської адмiнiстрацiї на права 

схiднослов’янського (православного) населення. Вiн охоплював насамперед 

економiчну сферу, де уряд новоствореної Речi Посполитої 

всiляко пiдтримував магнатство, в руках якого навiть король зоставався 

марiонеткою. Рiзко посилився гнiт нацiональний, релiгiйний та 

культурний. Як свiдчила доля Галичини, що першою потрапила пiд 

владу Польщi, з переходом українських земель вiд Литви до Польщi 

було поставлено пiд сумнiв саме iснування українцiв як окремої етнiчної 

спiльноти. 

Iсторик Н.Полонська-Василенко з цього приводу зазначала: «З 

половини ХVI ст. становище змiнюється. Окремi епiзодичнi випадки 

замiняє вже систематично пiдкреслюване презирство до українського 

народу, для якого вживається термiн «хлопи», а з того хлопська мова, 

хлопська вiра... Цю «хлопську» вiру ...поляки звуть «єретицькою», 

«схизматицькою» i в поняттях українця православна вiра 

iдентифiкується з українською народнiстю».

Необхiдно розкрити причини полонiзацiї української знатi, в результатi 

якої найбiльшi роди, як Вишневецькi, Синявськi, Корецькi, 

Заславськi, Сангушки та iншi – зреклися українства, рiдної мови, вiри; 

переходили до католицтва, засвоювали польську мову, польськi звичаї 

та побут. 

Для глибшого розумiння проблеми важливо детально висвiтлити 

тi соцiально-економiчнi процеси, якi вiдбувалися на українських землях 

пiсля укладення Люблiнської унiї. Проаналiзувати еволюцiю аграрних 

вiдносин. Показати зв’язок мiж формуванням фiльваркової 

системи та посиленням феодально-крiпосницької експлуатацiї. 

3. Важливо зазначити, що посилення польсько-католицької експансiї 

в Українi, процес винародовлення української елiти викликали 

занепокоєння i опiр патрiотично налаштованої шляхти, серед заможних 

кiл мiщанства, православного духовенства, поспiльства i особливо 

козацтва. Найбiльш яскравими проявами i водночас органiзацiйними 

осередками цього загальнонародного руху стали братства – релігійні 

та культурно-просвітницькі організації українських міщан, які виникли 

при церковних парафіях в Україні в ХV-ХVІІ ст. Великий авторитет 

мали братства у Львовi, Луцьку, Острозi. У 1615 р. постало Київське 

братство, яке одразу ж стало головним консолiдацiйним центром для 

всiєї України. 

Особливу увагу братства придiляли духовнiй сферi життя, слушно 

вважаючи, що моральному та iдейному чинниковi в тодiшньому протиборствi 

належить вирiшальна роль. Братчики розумiли, що без нацiональної 

iнтелiгенцiї годi й думати про забезпечення своїх природних 

прав. Тому вони органiзовували навчальнi заклади, якi багато зробили 

на нивi просвiтництва, пiдтримували книгодрукування. 

Необхiдно зупинитися на дiяльностi Київського училища, яке згодом 

перетворилося на славну Києво-Могилянську академiю, Львiвської та 

iнших братських шкiл. 

Говорячи про наслiдки дiяльностi братств, варто наголосити, що 

поширення шкiл i друку розбудило колись пасивних i консервативних 

українцiв. Сотнi вихованцiв шкiл, пройнятих духом нацiональних традицiй, 

а також обiзнаних iз захiдноєвропейською наукою, ставали 

мандрiвними вчителями, розходилися по мiстах i селах у пошуках заробiтку. 

Крiм сучасних знань, вони несли почуття власної гiдностi i 

непримиренностi. Замiсть того щоб переходити у польський католицизм, 

вони iз зростаючою рiшучiстю стали боронити релiгiйнi традицiї, 

що вiдрiзняли їх вiд полякiв.

Поруч з братствами важливо з’ясувати й iншi форми нацiональнокультурного 

руху. Зокрема, зростала православна магнатськошляхетська 

опозицiя, яку очолював князь К.Острозький. Не шкодуючи 

коштiв, вiн органiзовував у своєму маєтку на Волинi друкарню, 

якою керував славнозвiсний I.Федоров, заснував школи у Туровi, Володимирi, 

вiдкрив так звану Острозьку академiю, що стала вогнищем 

нової освiти, нового шкiльництва, нового духовного життя. Водночас 

слiд звернути увагу на слова М.Грушевського, який, аналiзуючи меценатство 

князя Острозького в справах православної вiри й української 

культури, писав: «Як би високо не цiнили ми значення острозького 

епiзоду, се все таки дуже мало – i супроти тих матерiальних засобiв, 

якими се магнатство розпоряджало, i супроти вимог i потреб суспiльностi». 

Далi потрiбно розглянути Брестську церковну унiю (1596 р.), розкрити 

причини та показати її наслiдки для подальшої долi 

українського народу. 

Тема 4. 

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО 

(2 год.)

План 

1. Виникнення козацтва: причини та сутнiсть. 

2. Запорiзька Сiч – вiльна козацька республiка. 

3. Утворення реєстрового козацького вiйська. 


Байда Вишневецький в життi й легендах. 

Нацiонально-культурницька дiяльнiсть українського козацтва. 


1. Антонович В. Про козацькi часи на Українi. – К., 1991. – C.41-99. 

2. Апанович О. Розповiдi про запорозьких козакiв. – К., 1991. 

3. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 5-36. 

4. Володарi гетьманської булави: Iсторичнi портрети. – К., 1995. – С. 3-164. 

5. Гетьмани України: Iсторичнi портрети. – К., 1991. – С. 7-32. 

6. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994. 


– К., 1995. – С. 141-163. 

8. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – С. 170-187, 201-214, 239- 

295. 

9. Грушевський М. Iсторiя української козаччини. Т.I. До року 1625 // Вiтчизна. 1989. – 

№1-12. 


11. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 148-165, 188-232. 



14. Кащенко А. Оповiдання про славне Вiйсько Запорiзьке низове. – Днiпропетровськ, 

1991. 



1992. – С. 170-198. 


56. 

18. Мицик Ю., Плохiй С. , Стороженко I. Як козаки воювали. – Днiпропетровськ, 1990. 

19. Наливайко Д. Козацька християнська республiка. – К., 1992. 

20. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.I.-К., 1992. – С. 361-365, 437-455. 


22. Хотинська вiйна (1621 р.) / Г.Грабянка, С. Величко, Й.Мюллер та iн. – К., 1991. 

23. Шерер Ж.-Б. Лiтопис Малоросiї, або iсторiя козакiв-запорожцiв... – К., 1994.

24. Яворницький Д. Iсторiя запорозьких козакiв: У 3 т. – К., 1990-1991. 


1. Розглядаючи проблему козацтва, потрiбно пам’ятати, що вона 

– одна з центральних в iсторiї України доби середньовiччя, а тому завжди 

привертала увагу дослiдникiв. Польськi шляхетськi iсторики 

пов’язували появу козацтва з дiяльнiстю польських i українських магнатiв. 

До такого трактування схилялися й тогочаснi iноземнi автори. 

Так, О.Гваньїнi твердив: магнати Лянцкоронськi, Вишневецькi, Ружинськi 

та iншi набирали козацькi загони, оголошували себе отаманами 

й «козакували» в Дикому полi. 

Прагнучи захистити право козацької старшини на дворянство, українськi 

старшинськi iсторики-лiтописцi ХVII-ХVIII ст. намагалися 

довести, що козаки – це нащадки стародавнiх шляхетних воякiв, лицарiв. 

Наприклад, Г.Грабянка писав: козаки «ще здавна були людьми 

вiйськового стану i бiльше вiдчували нахил до вправ з мечем а не до 

трудової повинностi». 

Дореволюцiйнi iсторики, письменники, поети розглядали козацтво, 

його демократизм, прагнення до рiвностi як втiлення суспiльного 

iдеалу українського народу. Зокрема, такої позицiї дотримувалися 

А.Скальковський, В.Антонович, М.Костомаров, Д.Яворницький. 

По-новому пiдiйшов до оцiнки козацтва М.Грушевський. Розглядаючи 

цю проблему в iсторичному розвитку, не заперечуючи демократизму 

й безкласовостi козацтва, вiн трактував його на першому етапi 

iснування як руйнiвну, стихiйну силу, i лише згодом, на думку дослiдника, 

воно стало втiленням нацiональних прагнень українського 

народу, його державницьких змагань. «Козацтво на Українi, – наголошував 

М.Грушевський, – набуло широкого розвитку i, склавшись 

зрештою у певний суспiльний клас, в особливий iнститут, з побутового 

явища, по сутi руйнiвного, навiть антикультурного, стало представником 

нацiональних iнтересiв свого народу i взяло на себе державне 

будiвництво України...». 

Росiйськi iсторики так званої «державницької» школи (С. Соловйов, 

К.Кавелiн та iн.), iдеалiзуючи роль держави в iсторiї Росiї, розглядали 

козацтво виключно як руйнiвну антиiсторичну силу. 

М.Петровський, В.Голобуцький та iншi радянськi iсторики, вказуючи 

на визначну роль козацтва в iсторiї українського народу, вважають, 

що воно виникло внаслiдок розвитку антифеодальної боротьби

ють, що воно виникло внаслiдок розвитку антифеодальної боротьби 

селянства i мiщан в Українi як форма протесту проти соцiального та 

нацiонально-релiгiйного гноблення. 

Нинi такий пiдхiд здається надто однобiчним. Вочевидь, слiд вбачати 

у феноменi козацтва не лише продукт соцiальних i класових процесiв 

в Українi ХV-XVI ст., а й втiлення в ньому кращих нацiональних 

рис нашого народу, розглядати його як суспiльну силу, що стала творцем 

нової форми державностi в Українi, виступала оборонцем українського 

народу вiд зовнiшнiх ворогiв. Водночас козацтво було найбiльшим 

виразником прогресивних тенденцiй суспiльного розвитку. 

Козак – дрiбний власник i виробник, який стояв осторонь 

крiпосницької системи й був принципово ворожий їй, виступав 

соцiальним iдеалом для переважної маси українського населення, до 

якого були зверненi очi трударiв. 

Акцентуючи увагу на тому, що основна причина утворення козацтва 

корiнилася в тих соцiально-полiтичних умовах, якi склалися на українських 

землях у другiй половинi XV – ХVI ст., варто зупинитися на 

таких її аспектах як зростання визиску феодалiв та мiської верхiвки 

Польсько-Литовської держави, агресiя Османської iмперiї та Кримського 

ханства, «ухiдництво» та «добичництво», потреба колонiзацiї 

обезлюднених просторiв «дикого степу». 

Необхiдно також з’ясувати соцiальний склад козацтва, його устрiй 

та заняття на нових землях, охарактеризувати першi вiйськовi походи 

українських козакiв. 

2. З’ясувавши головнi передумови виникнення та суть українського 

козацтва, треба пiдкреслити, що рубiжним етапом у процесi 

становлення козацького устрою було створення Запорiзької Сiчi – 

громадсько-полiтичної i воєнної органiзацiї козакiв, яка склалася в пониззi 

Днiпра за Днiпровими порогами наприкiнцi ХV – початку ХVI 

ст. М.Грушевський писав про неї: «Запорожжя було огнищем 

козацької сили, солiдарностi, органiзованостi». 

Характеризуючи Запорiзьку Сiч, слiд особливо наголосити: саме 

тут козацтво продовжило державницькi традицiї України, якi беруть 

свiй початок вiд Київської Русi, Галицько-Волинського королiвства, 

Литовсько-Руської держави. Воно створило свiй уряд, мiсцеву адмiнiстрацiю, 

вiйськовi сили, суд, дипломатичну службу, символiку 

тощо, контролюючи значну територiю Пiвденної України. За своїм характером 

Запорiзька Сiч була демократичною республiкою.

На Сiчi дiяв оригiнальний державний устрiй, який виключав узурпацiю 

влади козацькою старшиною, передбачаючи виборнiсть всiх органiв 

i виконавцiв, забезпечуючи визначальну роль громади у вирiшеннi 

всiх важливих справ. Неперевершений знавець як iсторiї Запорiзької 

Сiчi, так i її внутрiшнього ладу Д.Яворницький зазначав: «В 

основi порядкiв запорозького устрою лежала община, громада, мир, 

товариство... Зовнiшнiм виявом цiєї общини була рада.., народне вiче. 

На цiй радi могли бути присутнiми всi без винятку сiчовi козаки, починаючи 

вiд вiйськової старшини i кiнчаючи простою «сiромою», або 

простолюддям, «черню». Тут панувала повна рiвнiсть мiж всiма членами 

общини; кожен користувався однаковим правом голосу, кожен 

мiг вiдкинути пропозицiї iншого i взамiн запропонувати власнi плани й 

мiркування; проте, коли рiшення було прийняте бiльшiстю голосiв на 

радi, воно ставало необхiдним i обов’язковим для всiх». 

Важливо показати, що, номiнально пiдвладна урядовi Речi Посполитої, 

Сiч далеко не завжди зважала на його волю i нерiдко виявляла 

самостiйнiсть у своїй внутрiшнiй i зовнiшнiй полiтицi. Вже наприкiнцi 

ХVI ст. вона починає вiдiгравати помiтну роль i в мiжнародних справах. 

Зважаючи на запорозьке козацтво як на значну вiйськову та полiтичну 

силу, уряди Австрiї, Венецiї, Московщини, Туреччини, Молдавiї, 

Трансiльванiї, Швецiї, Кримського ханства встановлюють з 

Сiччю зв’язки. 

Доречно зупинитися на вiйськово-полiтичнiй дiяльностi Запорiзької 

Сiчi, її збройних силах та бойових засобах, зазначивши, що вже 

на другу половину ХVI ст. Сiч мала чiтку вiйськову органiзацiю. Все 

запорiзьке вiйсько дiлилося на куренi. Курiнь – це i своєрiдна казарма, 

у якiй постiйно жили козаки, i адмiнiстративна одиниця у самiй Сiчi, i, 

водночас, завжди готовий до дiї бойовий пiдроздiл, з яких складалося 

вiйсько запорiзьких козакiв. Сам курiнь-казарма вмiщував 150-200 чоловiк, 

хоч загальна кiлькiсть приписаних тому чи iншому курiню могла 

досягти 400-600 чоловiк. Бiльшiсть з них тiльки числилась за ним, 

проживаючи постiйно при своїх господарствах на територiї, що 

пiдпорядковувалася Запорiзькiй Сiчi, i з’являлися сюди за вимогою. 

Очолював цю вiйськову органiзацiю загальновиборний кошовий отаман. 

Крiм нього у керiвництво Коша входили також вибранi зборами 

усiх козакiв вiйськовий суддя, писар, курiннi отамани, хорунжий, бончужний 

та iн. У своїх грамотах i «листах» козаки титулували себе 

«Вiйськом Зопорозьким» або «Лицарством Вiйська Запорозького».

Сiчове вiйсько було своєрiдним лицарським орденом, що вимагав 

вiд своїх членiв особливої дисциплiни i сомопосвяти. «Вони дуже 

мiцнi тiлом, легко зносять спеку i холод, голод i спрагу; на вiйнi 

витривалi, вiдважнi, хоробрi i навiть легковажнi, бо не цiнять свого 

життя» – так дещо пiзнiше характеризує запорожцiв Г.Боплан, 

безпосереднiй свiдок тих подiй. 

Уся маса запорiзького низового товариства, середня чисельнiсть 

якого становила 10-12 тиС. чол., розподiлялася на три роди вiйськ: 

пiхоту, кiнноту, артилерiю. Сiч мала також свiй флот з великих човнiвчайок 

або байдакiв. 

Необхiдно розповiсти про внутрiшнє життя Запорiзької Сiчi, її 

господарську дiяльнiсть та звичаї, охарактеризувати провiдних дiячiв. 

3. В третьому питаннi слiд акцентувати увагу на тому, що поряд 

iз Запорiзьким вiйськом, яке репрезентувало собою збройнi сили України, 

польсько-шляхетським урядом було сформовано реєстрове козацьке 

вiйсько. Серед литовських i польських феодалiв iдея про взяття 

частини козакiв на державну службу виникла на поч. ХVI ст. I вже 

тодi, крiм вiйськової мети, передбачалося «приборкання» козацтва, яке 

iгнорувало урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. Але 

здiйснити це вдалося лише в 1572 роцi, коли за наказом короля Сигизмунда-Августа 

300 козакiв було прийнято на державну службу i записано 

в окремий реєстр (список), вiд чого вони й дiстали назву 

«реєстрових козакiв.» 

Таким чином, запроваджуюючи реєстр, польський уряд 

здiйснював свою полiтику «приборкання козацтва». Але реєстр не лише 

не розв’язав, а й загострив козацьку проблему для Речi Посполитої. 

Хоча уряд i прагнув лiквiдувати сувереннiсть українського козацтва, 

перевести його з категорiї численної соцiально-економiчної верстви з 

державними тенденцiями в суто вiйськову, проте був змушений зберегти 

реєстровому вiйську елементи автономiї, а також легалiзувати й 

офiцiйно визнати козацьку вiйськову й полiтичну органiзацiю, яка 

склалася в результатi внутрiшнього розвитку козацтва. Для козакiв було 

встановлено власний «присуд», тобто виведено з-пiд юрисдикцiї 

мiсцевої адмiнiстрацiї та пiдпорядковано «старшому i суддi над усiма 

низовими козаками». Цей судовий iмунiтет поширювався не лише на 

тих козакiв якi перебували на королiвськiй службi, одержуючи 

вiдповiдну платню, а й на тих, що виходили з Низу «на волость» (державну 

територiю Речi Посполитої). Так абстрактна iдея козацької 

«вiльностi» набула конкретного змiсту i дiстала офiцiйну санкцiю, а

козацтво в адмiнiстративно-правовому вiдношеннi було вiддiлено вiд 

решти населення Речi Посполитої та почало оформлятися в окрему 

станову групу, яка iнтенсивно зростала в результатi «покозачення» селянства 

i мiщан. 

Потрiбно вiдмiтити, що, створюючи реєстр, уряд мав також на 

метi розколоти козацтво, протиставивши йому реєстровцiв, перетворених 

у польськi регулярнi частини, пiдлеглi польсько-шляхетському 

командуванню. Однак, як показало майбутнє, цi мрiї не збулися. 

Реєстрове козацтво, за винятком частини реєстрової вищої старшини, 

яка нерiдко йшла на угоду з польською шляхтою, спiвчувало свому 

народовi i часто виступало спiльно iз Запорiзьким Вiйськом проти 

соцiального i нацiонально-релiгiйного гноблення. Останнє варто 

проiлюструвати конкретними прикладами. 

Далi важливо розглянути завдання реєстрового козацтва, його органiзацiйну 

структуру, прослiдкувати змiни й обмеження в чисельному 

складi. 

Тема 5. 

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 

УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648 РОКУ. 

УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ 

НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ 

(2 год.) 

План 

1. Причини та передумови нацiонально-визвольних змагань українцiв 

пiд проводом Б.Хмельницького. 

2. Початок Визвольної революцiї. Лiквiдацiя польсько-шляхетського 

режиму в Українi. Становлення Української нацiональної держави.

3. Договiр мiж Україною i Московською державою (1654 р.) та його 

оцiнка в iсторичнiй лiтературi. 


Богдан Хмельницький – видатний державний дiяч i полководець, 

фундатор Української держави. 

Битва пiд Батогом (1652 р.) та її наслiдки. 


1. Антонович В. Про часи козацькi на Українi. – К., 1991. – С. 100-142. 

2. Апанович О. Українсько-росiйський договiр 1654 р. Мiфи i реальнiсть. – К., 1994. 




6. Дорошенко Д. Нарис з iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 234-283. 

7. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I / Пiд ред.В.Смолiя.-К., 1995. – С. 152-191. 

8. Костомаров В. Iстория України в життєписях визначнiйших єї дiячiв. – К., 1991. – С. 

315-356. 

9. Крип’якевич I. Богдан Хмельницький. – Львiв, 1990. 


11. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, – 1995. – С. 

63-76. 

12. Липинський В. Україна на переломi... // У.I.Ж. – 1992. – №2, 4. 

13. Мельничук Б., Юрчак Н. Шляхами Богдана Хмельницького на Тернопiльщинi. – 

Тернопiль, 1991. 

14. Мерiме П. Українськi козаки. Богдан Хмельницький. – Львiв, 1990. 

15. Наливайко Д. Козацька християнська республiка .-К., 1992. – С. 186-281. 

16. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 10-35. 

17. Ролле Й. Жiнки при Чигиринському дворi. – К., 1994. 

18. Свєшнiков I. Битва пiд Берестечком. – Львiв, 1993. 

19. Статьи Богдана Хмельницкого. Первый договор между Украиной и Россией 21 марта 

1654 г. // Пам’ятки України. – 1991. – №2, 5; Вивiд прав України. – Львiв, 1991. – 

С. 18-41. 


21. Хоткевич Г. Два гетьмани. – К., 1991. – С. 5-62. 

22. Шевальє П. Iсторiя вiйни козакiв проти Польщi. – К., 1993. 

23. Яковлiв А. Договiр гетьмана Б.Хмельницького з Москвою року 1654 // Дзвiн. – 1991 

р. – №4. 

Методичнi поради

1. Висвiтлюючи перше питання, слiд спинитися на розкриттi тих 

iсторичних передумов та об’єктивних причин, що привели до Нацiонально-визвольної 

революції українського народу проти польськошляхетського 

режиму в Українi. Найголовнiшими з них були: 

1) «Ординацiя» 1638 р., у результатi якої правлячi кола Речi Посполитої 

обрали курс на обмеження прав, а в перспективi – на 

лiквiдацiю козацтва як стану українського суспiльства. Реєстрове 

вiйсько втратило давню самоуправу: на його чолi мав стояти не виборний 

гетьман, а польський комiсар; так само полковники мали бути 

зi шляхти i для їх охорони служила прибiчна гвардiя з найманцiв. 

Реєстр зменшено до 6000 чол., а решта мала повернутися в пiдданство 

до своїх панiв. Мiщанам i селянам заборонено зватися козаками i 

вiддавати своїх доньок замiж за козакiв. На Запорiжжя можливо було 

переходити лише за окремим дозволом. Так козаччина дiйшла до критичного 

моменту – бути чи не бути. 

2) Посилення експлуатацiї українського селянства внаслiдок 

стрiмкого поширення фiльварково-панщинної системи господарства, 

особливо в пiвденних i схiдних регiонах України. Сучасник зазначав: 

«Тутешнi селяни заслуговують на спiвчуття. Вони мусять працювати 

власноручно i зi своїми кiньми три днi на тиждень на користь свого 

пана... та виконувати тисячi iнших повинностей, яких би й не повиннi 

були робити, не кажучи про грошi, яких пани вiд них вимагають... Одним 

словом, селяни змушенi вiддавати своїм панам усе, що тi захочуть... 

Але i це ще не найважливiше, оскiльки пани мають необмежену 

владу не тiльки над їхнiм майном, а й над їхнiм життям; ось яка велика 

свобода польської шляхти (яка живе неначе в раю, а селяни нiби перебувають 

у чистилищi)». 

3) Посилення нацiонально-релiгiйного гноблення українського 

народу. Польськi магнати, особливо пiсля Берестейської унiї (1596 р.), 

силою насаджували в Українi католицизм i унiатство, перешкоджали 

розвитку шкiл, освiти, української культури, утискували православних 

i їхню вiру, захоплювали й руйнували церкви та монастирi. 

Отже, антиукраїнська полiтика польських правлячих кiл призвела 

до загального незадоволення усiх верств українського суспiльства, якi 

стали рушiйними силами революцiї. 

2. Друге питання доречно розпочати з характеристики особи 

Б.Хмельницького, який очолив визвольну боротьбу українського народу. 

Вiн походив iз сiм’ї дрiбної української шляхти. Був освiченою

людиною, закiнчив школу єзуїтiв. Знав кiлька мов. Деякий час служив 

у реєстровому козацькому вiйську, воював з турецько-татарськими ордами 

i пiсля битви пiд Цецорою (1620 р.) два роки перебував у полонi 

в Туреччинi. Повернувшись, Хмельницький займав посаду вiйськового 

писаря, потiм сотника Чигиринського полку, володiв невеликим 

маєтком – хутором Суботовим поблизу Чигирина (згодом маєток було 

розорено польською шляхтою, а над сiм’єю вчинено жорстоке насильство). 

На запрошення французького уряду, разом з I.Сiрком i запорiзькими 

козаками, у 1646 р. брав участь у воєнних дiях на боцi 

Францiї проти iспанських Габсбургiв. На поч. 1648 р. 

Б.Хмельницького було обрано гетьманом Вiйська Запорозького. 

Слiд пiдкреслити, що визвольна боротьба була важкою i тривалою. 

Основне її завдання полягало в поваленнi польсько-шляхетського 

режиму в Українi i утвореннi української нацiональної держави. В реалiзацiї 

цього завдання можна видiлити такi основнi етапи: 

Перший (лютий-вересень 1648 р.) – формувалася iдея автономiї 

для козацького регiону (центральна i пiвденна частина Київського 

воєводства) в складi Речi Посполитої. Гетьман Б.Хмельницький, як i 

бiльшiсть старшин i козакiв, в цей час продовжував вважати останню 

своєю батькiвщиною, а короля – її єдиним законним володарем. Нацiонально-полiтична 

свiдомiсть старшини й козацтва в цiлому обмежувалася 

прагненням домогтися вiдновлення прав i вiльностей Вiйська 

Запорозького, що грунтувалися на козацькому традицiоналiзмi. Разом 

з тим гетьман уживав заходiв для розгортання визвольної боротьби й 

формування на мiсцях нацiональних органiв влади. 

Другий (вересень 1648 – серпень 1649 рр.) – завершується процес 

розроблення полiтичної програми, яка вперше в iсторiї української полiтичної 

думки передбачала створення незалежної держави в межах 

усiх етнографiчних земель України: 

По-перше, у розмовах з королiвськими комiсарами було чiтко засвiдчене 

право українського народу на створення власної держави в 

етнiчних межах його проживання. В реалiзацiї цього Б.Хмельницький 

вiдтепер убачав основну мету своєї дiяльностi («виб’ю з лядської неволi 

народ весь руський... тепер досить достатку в землi i князiвствi 

своїм по Львов, Холм i Галич. А ставши на Вiслi, скажу далi ляхам: 

сидiте, мовчiте, ляхи»). 

По-друге, було висловлено iдею незалежностi утвореної держави 

вiд влади польського короля («лядська земля згине, а Русь ще в цьому 

роцi панувати буде», «мi то бог дав, жем єсть єдиновладцем i само-

держцем руським»). Як пiдкреслював Б.Хмельницький у розмовi з 

Г.Унковським, «а нас Бог вiд них (Польщi i Литви) увiльнив – короля 

ми не обирали i не коронували, i хреста йому не цiлували. А вони до 

нас про це не писали i не присилали, i ми волею Божою цим вiд них 

стали вiльнi». 

По-третє, було сформульовано положення про соборнiсть Української 

держави. Як свiдчив учасник польського посольства 

М.М’ясковський, Б.Хмельницький неодноразово наголошував на 

своєму намiрi «вiдiрвати вiд ляхiв всю Русь i Україну», звiльнити «з 

лядської неволi... народ всiєї Русi». 

По-четверте, утворена Українська держава розглядалася як спадкоємиця 

Київської Русi. Пiд час переговорiв з Г.Унковським 

Б.Хмельницький вiдзначав можливiсть замирення з Рiччю Посполитою 

лише за умови визнання її урядом незалежностi козацької України 

в тих кордонах, що «володiли благочестивi великi князi». 

Третiй (серпень 1649 – травень 1652 рр.) – позначився переходом 

вiйськово-полiтичної iнiцiативи до польської сторони внаслiдок 

позицiї кримського хана, який був принциповим противником розгрому 

Речi Посполитої й утворення незалежної Української держави. Вiн 

добре усвiдомлював, що її поява на пiвнiчних кордонах ханства покладе 

край найбiльшому джерелу наживи – постiйному грабуванню 

українських земель i торгiвлi ясиром. З огляду на це Iслам-Гiрей у 

боротьбi України з Польщею вирiшив проводити полiтику «рiвноваги 

сил», що вела до їх взаємного виснаження й давала можливiсть Криму 

вiдiгравати провiдну роль у Пiвденно-Схiднiй Європi. Ця позицiя 

кримської верхiвки таїла у собi смертельну небезпеку для справи виборення 

Україною незалежностi. 

Четвертий (травень 1652 – березень 1654 рр.) – Українська держава 

виборола фактичну незалежнiсть. Було реорганiзовано адмiнiстративно-територiальний 

устрiй України. У цiлому завершився 

також процес творення iнституцiй Української держави як 

спадкоємицi княжої Русi, що було, за словами О.Оглоблiна, 

«найбiльшим полiтичним досягненням українського народу по довгих 

столiттях бездержавностi й нацiонального поневолення». Водночас 

ставало очевидним, що українське вiйсько, незважаючи на ряд гучних 

перемог над поляками, не може постiйно протистояти невгамовним 

намаганням шляхти вiдвоювати Україну. Для забезпечення тривалої 

перемоги над поляками Хмельницький потребував надiйної пiдтримки 

великої чужоземної держави. Шукаючи протекцiї в своїх намаганнях

зберегти завойоване пiд час Великого повстання, Україна як держава, 

її провiдники зупинилися нарештi на Москвi. Було укладено договiр, 

який за своїми формально-правовими ознаками скорiше нагадував акт 

про встановлення вiдносин номiнального васалiтету чи протекцiї, а за 

змiстом передбачав створення пiд верховенством корони Романових 

конфедерацiї проти зовнiшнього ворога. 

П’ятий (березень 1654 – липень 1657 рр.) – боротьба уряду 

Б.Хмельницького за возз’єднання захiдного регiону України з козацькою 

республiкою, спочатку (березень 1654 – травень 1656 рр.) в союзi 

з Московщиною, а пiзнiше (червень 1656 – липень 1657 рр.) в коалiцiї 

зi Швецiєю i Трансiльванiєю та її невадача. 

Детально прослiдковуючи основнi подiї нацiонально-визвольної 

боротьби українського народу проти польсько-шляхетського режиму, 

треба наголосити на однiй iз найважливiших її особливостей – тiсному 

взаємозв’язку з соцiальною боротьбою, що вiдiграла винятково важливу 

роль у становленнi соцiально-економiчного ладу Української держави. 

3. Звертаючись до Переяславо-Московського договору 1654 р., 

потрiбно насамперед зазначити, що вiн передбачав збереження за Українською 

державою витворених форм правлiння (республiканської) й 

устрою iнституцiй полiтичної влади (унiтарного); територiї, суду й судочинства; 

армiї (у 60 тиС. козакiв); фiнансової системи; територiально-адмiнiстративного 

устрою; нової моделi соцiальноекономiчних 

вiдносин; повної незалежностi у проведеннi внутрiшньої 

полiтики. Її суверенiтет частково обмежувався: у сферi зовнiшньополiтичної 

дiяльностi (вiдносинах iз Рiччю Посполитою i Портою), 

а також зобов’язанням сплачувати певну суму данини до московської 

скарбницi. 

Договiр вже протягом тривалого часу являється предметом наукового 

зацiкавлення багатьох iсторикiв, юристiв, фахiвцiв державного 

права. Переважна бiльшiсть їх сходиться на тому, що вiн був недосконалим, 

«сирим», дозволяв рiзнi тлумачення сторонами, якi його 

пiдписали. Разом з тим його слiд вважати i певним проявом дипломатичної 

ментальностi, з одного боку, європейської, на якiй виховувалися 

українськi полiтики i державнi провiдники, та азiатської, властивої 

московськiй дипломатiї. 

Загалом же широкий спектр рiзноманiтних оцiнок i характеристик 

договору, його форми i змiсту, а також його iсторичної i юридичної 

квалiфiкацiї, що мiстяться в працях дослiдникiв зводиться до кiлькох

основних тлумачень. На думку росiйського iсторика права 

В.Сергєєвича, договiр являв собою персональну унiю мiж Московщиною 

та Україною, за якою обидвi сторони мали спiльного монарха, 

зберiгаючи кожна свiй окремий уряд. Iнший фахiвець iз росiйського 

права М.Дьяконов доводив, що, погоджуючись на «особисте 

пiдкорення» царевi, українцi безумовно погоджувалися на поглинення 

їхнiх земель Московським царством, i тому цей договiр був «реальною 

унiєю». Такi iсторики, як росiянин В.Мякотiн та українцi 

М.Грушевський i А.Яковлiв, вважали, що Переяславо-Московський 

договiр був формою васальної залежностi, за якої сильнiша сторона 

(цар) погоджувалася захищати слабшу (українцiв), не втручаючись у її 

внутрiшнi справи; українцi ж зобов’язувалися сплачувати царевi податки, 

надавати вiйськову допомогу i т.д. Iнший український iсторик – 

В.Липинський – пропонує думку, що договiр 1654 р. був не чим 

iншим, як лише тимчасовим вiйськовим союзом мiж Московщиною та 

Україною. Радянськi iсторики в своїх працях обстоювали постулати, 

якi були сформульованi в спецiальнiй постановi ЦК КПРС («Тези до 

300-рiччя возз’єднання України з Росiєю (1654-1954), схваленi ЦК 

КПРС») i вважалися єдиновiрними. В них, зокрема, зазначалося, що 

договiр 1654 р. став кульмiнацiйним моментом у вiковому прагненнi 

українцiв та росiян до возз’єднання i що возз’єднання цих двох 

народiв було основною метою повстання 1648 р. Одним з небагатьох 

iсторикiв радянських часiв, який виступив проти цiєї iдеологiчної 

фальшивки, був М.Брайчевський. 

Та як би не квалiфiкувати й не оцiнювати форму вiдносин, якi 

утворилися внаслiдок переяславських i московських переговорiв, на 

думку Д.Дорошенка, «не можна забувати одного: що обидвi сторони, й 

Москва, й Україна, кожна по-своєму розумiли суть цих вiдносин. Згодившись 

прийняти Україну «пiд велику царську руку», в Москвi з перших 

же крокiв старалися обернути протекторат у iнкорпорацiю, використовуючи 

кожне необережне слово, кожну неясну фразу в зверненнях 

гетьмана до московського уряду, щоб зреалiзувати якмога ширше 

свiй вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала 

Москва рiзнi прояви суспiльного антагонiзму на Українi. Власне на 

цьому антагонiзмi й була побудована вся дальша полiтика Москви щодо 

України. З iншого боку, гетьман i старшина справдi дивилися на 

протекцiю московського царя, як лише на певну, може навiть i тимчасову 

комбiнацiю, яка давала змогу нарештi покiнчити тяжку боротьбу 

за унезалежнення вiд Польщi...»

Розглядаючи значення Переяславо-Московського договору для 

України, необхiдно зазначити, що вiн, серед iншого, засвiдчував правову 

форму її вiдокремлення вiд Речi Посполитої, був юридичним визнанням 

Української держави та її козацького устрою. Важливо також 

звернути увагу, що з укладанням договору 1654 р. Нацiональновизвольна 

революцiя українського народу не припинилася. 

Далі слід проаналізувати події 1654-1657 рр., показати характер 

московської політики на українських землях в цей час, з’ясувати суть 

Віленського перемир’я між Московщиною і Польщею 1656 р. Особливу 

увагу зверніть на причини загострення відносин між Україною і 

Московщиною та пошуки першою нових союзників. 

Тема 6. 

КРИЗА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ 

В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТОЛІТТЯ 

(2 год.) 

План 

1. Гетьманування I.Виговського та Ю.Хмельницького. 

2. Боротьба старшини за владу. П.Тетеря та I.Брюховецький. 

3. Україна в останнiй перiод Нацiонально-визвольної революцiї. 


Конотопська битва (1659 р.) в iсторiї українського народу. 

Життя i боротьба гетьмана П.Дорошенка. 


1. Антонович В. Про козацькi часи на Українi. – К., 1991. – С. 143-153. 

2. Брайчевський М. Конспект iсторiї України // Старожитностi. – 1991. – №11-12. 

3. Будзиновський В. Нашi гетьмани. – Тернопiль, 1990. – С. 23-85.




7. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського 

8. державотворення. – К., 1995. – С. 181-198, 497-508. 



11. Донцов Д. Iсторiя розвитку української державної iдеї. – К., 1991. – С. 9-18. 


13. Драгоманов М. Пропащий чаС. .. // У.I.Ж. – 1991. – №9. 



16. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 191-218. 



87. 


20. Смолiй В., Степанков В. Переддень Руїни (1650-1670 рр.) // Київська старовина. – 

1993. – №6. 


22. Яворницький Д. Iсторiя запорозьких козакiв. Т.3. – К., 1991. 


1. Починаючи вивчення даної теми, потрiбно наголосити, що надзвичайно 

важким ударом для молодої Української держави стала 

смерть Б.Хмельницького. «Україна в найбiльш рiшучу хвилю, коли 

важилася вся її доля, стратила свого довголiтнього провiдника – одинокого 

чоловiка, котрий мiг покермувати нею...» – писав 

М.Грушевський. Ця смерть знаменувала собою завершення першого 

перiоду Нацiонально-визвольної вiйни, основним завоюванням якого 

стали утвердження Української держави, встановлення у нiй нової моделi 

соцiально-економiчних вiдносин i запровадження спадкоємностi 

гетьманської влади. 

При аналiзi полiтичної дiяльностi гетьмана I.Виговського слiд 

виходити iз тих умов, в яких опинилася Україна на середину XVII ст. 

Як зазначав iсторик М.Брайчевський, вже дуже скоро пiсля Переяславської 

ради з’ясувалося, що московський уряд аж нiяк не збирається 

дотримуватися досягнутої угоди i схильний розглядати Україну як 

невiд’ємну частину Московської держави, на яку мають поширюватися 

всi її закони. I це було цiлком закономiрно. Надто рiзною була 

ситуацiя в Українi та в Московщинi i царський уряд побоювався, що тi

процеси,якi розгорнулися в козацькому краї, можуть перенестися на 

московськi землi. 

I справдi, порiвняння виглядає досить промовисто. Україна була 

республiкою демократичного взiрця, тим часом як Московщина демонструвала 

приклад деспотичного єдиновладдя. Україна фактично 

лiквiдувала в себе феодальне землеволодiння, у Московiї воно становило 

основу економiчної системи. Україна стояла на межi лiквiдацiї 

крiпацтва, Московська держава знала найбрутальнiшу форму того 

iнституту. Україна мала мiське самоврядування, у Московщинi нiчого 

подiбного не iснувало i т.i. Отож панiвнi верстви останньої з вiдразою 

ставилися до українських порядкiв, якi неминуче революцiонiзували 

народнi маси Московщини. 

Йдучи на союз iз Москвою, Б.Хмельницький розумiв, що на карту 

ставиться все, чого пощастило досягти цiною запеклої боротьби. Вiн 

покладав сподiвання на угоду, досягнуту 1654 р. Проте пiдступний царат 

одразу взяв курс на послiдовно здiйснюване обмеження самостійності. 

Уже в першi роки пiсля Переяславської ради права України 

стали порушувати раз по раз. Тому то I.Виговський, ставши 

гетьманом, зосередився на пошуках противаги московським впливам в 

Українi. З цiєю метою вiн змiцнює зв’язки з Польщею. 

У вересні 1658 р. між Україною і Польщею було укладено Гадяцький 

договір, який передбачав: 

1. Україна в складі Київського, Чернігівського та Брацлавського 

воєводств під назвою Князівства Руського об’єднувалася з королівством 

Польським і Великим князівством Литовським персональною 

унією, тобто особою спільного короля. 

2. Найвища законодавча влада належала Національним зборам 

депутатів від усіх земель Князівствва Руського. 

3. На чолі виконавчої влади мав стояти гетьман, який обирався 

пожиттєво і затверджувавсяся королем. 

4. Князівство Руське мало мати свій суд, скарбницю, грошову 

одиницю, 40-тисячне військо, українське діловодство. 

5. Перебування польських та литовських частин на українській 

території заборонялося, а при нагальній потребі вони 

підпорядковувалися українському гетьману. 

6. Загальна свобода віри, слова, друку тощо. 

Далi треба зупинитися на загостреннi полiтичної i соцiальної боротьби 

в українському суспiльствi та визначити роль Москви у нiй;

розповісти про Конотопську битву; вказати причини невдач полiтики 

I.Виговського. 

Підкресліть, що трагедія цієї, безперечно розумної людини, щирого 

українського патріота полягала в тому, що він знехтував здобутками 

Національної революції й намагався створити шляхетську Україну 

на зразок шляхетської Польщі. 

Говорячи про гетьманування Ю.Хмельницького, важливо 

вiдзначити, що вже з самого початку його дiяльностi перед ним стояли 

надзвичайно складнi завдання: припинити громадянську вiйну, 

пом’якшити соцiальне напруження, покласти край як охлократичним 

поривам «чернi», так i олiгархiчнiй сваволi старшин. I, що найголовнiше, 

– запобiгти загрозi територiального розпаду України на 

Лiвобережжя, Правобережжя та Запорiжжя, полiпшити функцiонування 

центральних i мiсцевих органiв влади, домогтися повного 

суверенiтету та об’єднання етнiчно-українських земель у межах держави. 

Окрiм цього, новому гетьману доводилося дiяти у дуже складнiй 

ситуацiї. З одного боку, на Лiвобережжi перебували московськi 

вiйська, якi, поширюючи популiстськi гасла, користувалися 

пiдтримкою значної частини населення. За таких обставин ведення 

вiйни з Московiєю означало продовження громадянської вiйни. Тому 

потрiбно було шукати порозумiння. З другого – розрив договору з 

Рiччю Посполитою ставив Україну перед загрозою вiдновлення 

воєнних дiй з нею та Кримським ханством, у чому шансiв на перемогу 

не було. Тому уряд прийняв таке рiшення: дiяти обережно, граючи на 

суперечностях мiж Московiєю i Рiччю Посполитою. Як зазначав восени 

1659 р. А.Потоцький у листi до короля, козацька старшина вважала 

за найрозумнiше «не бути нi пiд королем, нi пiд царем, сподiваючись 

цього досягти, обманюючи i лякаючи короля царем, а царя – королем». 

Після свого обрання Юрій Хмельницький вирішив укласти новий 

договір з Московією. Для цього були вироблені т.зв. Жердовські 

статті, спрямовані на збереження суверенітету козацької України в її 

конфедеративному зв’язку з Московією. Вони передбачали включення 

до її складу північної Чернігівщини й частини Білорусії; заборону перебування 

на її теренах московського війська і воєвод (за винятком 

Києва); вільне обрання гетьмана; право на зовнішньополітичну 

діяльність; присяги царя на умовах договору тощо. 

Однак, Москва, вдавшись до військового шантажу (за присутності 

біля Переяслава 40-тиС. царського війська), відхилила ці статті і домоглася 

на скликаній у жовтні 1659 р. раді ухвалення нового Переяс-

лавського договору. Він складався з підроблених московським урядом 

умов договору 1654 р. (українська сторона їх на цей час втратила) 

та додаткових статей. Його зміст переносив характер українськомосковських 

відносин зі сфери конфедеративного союзу у площину 

обмеженої автономії України у складі Московії: 

1. Заборонялися зносини з іноземними державами. 

2. Україна позбавлялася права без царської згоди переобирати 

гетьмана. 

3. Гетьман без козацької ради не міг призначати й звільняти полковників 

та генеральну старшину, а також розпоряджатися військом 

без дозволу царя. 

4. Для посилення контролю за діяльністю гетьманського уряду, в 

Україні значно збільшився контингент царських військ. Крім Києва, 

московські гарнізони з воєводами розташовувалися у Переяславі, 

Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. 

5. Передбачалася смертна кара для українців, які б відмовилися 

присягнути на вірність царю. 

6. Київська митрополія підпорядковувалася московському 

патріарху та ін. 

Зрозуміло, що такий характер стосунків з Московією не міг не 

викликати глибокого розчарування й обурення серед козаків і старшин. 

Ситуація вимагала внесення серйозних змін до політичного курсу. 

Але це виявилося далеко не простою справою. Юрко Хмельницький 

прагнув блага своїй Вітчизні, хотів зберегти її незалежність, не 

допустити розколу козацької України. Однак, як зазначають iсторики 

В.Смолiй та В.Степанков, добре освiчений i не позбавлений гострого 

розуму юний гетьман не мав здiбностей нi полiтика, нi полководця. 

Емоцiйно не врiвноважений, слабкої волi, вiн не користувався авторитетом 

серед старшин, не мiг твердо тримати кермо влади у своїх руках, 

швидко став iграшкою в планах лiдерiв полiтичних угрупувань. 

Окремо слiд спинитися на аналiзi Чуднiвського (1660 р.) договору, 

укладеного Ю.Хмельницьким, та його наслідки. 

Завершуючи висвiтлення питання, необхiдно наголосити, що наслiдки 

подiй 1658-1663 рр. були трагiчними для України. По-перше, 

було породжено проблему територiальної цiлiсностi Української держави. 

По-друге, витворено причину перманентної полiтичної боротьби. 

По-третє, створено умови для реалiзацiї планiв Московiї i Речi 

Посполитої подiлити мiж собою Україну.

2. Приступаючи до розгляду другого питання, варто звернути 

увагу, що з середини 60-х рр. XVII ст. Україна стає ареною росiйськопольського 

протистояння, що добре вiдчувається в тактицi гетьманiв i 

старшини, в поведiнцi яких усе бiльше проглядаються риси амбiтностi, 

егоїзму, iгнорування загальнонацiональних iнтересiв. Кiнець кiнцем це 

приводить до того, що на українських землях виникає мiжусобна боротьба, 

з якої мають зиск лише сусiди. Україну було подiлено вздовж 

Днiпра на двi сфери впливу: польську – на Правобережнiй Українi та 

московську – на Лiвобережнiй, включно з Києвом. Турецька присутнiсть 

вiдчувалася на пiвднi. Всi козацькi гетьмани у цей час залежали 

вiд пiдтримки тих чи iнших зовнiшнiх сил. Гетьманська влада послаблювалася 

безперервними внутрiшнiми сутичками, соцiальним напруженням 

мiж козацькими низами i старшиною, що прагнула монополiзувати 

полiтичну владу та нав’язувати їм трудовi повинностi. Але й 

серед козацької старшини, якою успiшно манiпулювали могутнi сусiди 

України, точилася внутрiшня боротьба, iнтриги, мотивованi вузькими 

особистими цiлями. Особливими майстрами соцiально-полiтичної 

iнтриги виявилися надалi московськi царi та їхнi емiсари. Щоб 

лiквiдувати суверенiтет України, вони пiдбурювали народнi маси проти 

козацької старшини, одночасно щедро роздаючи їй маєтностi та 

привiлеї в обмiн за зраду iнтересiв української державностi. Народ назвав 

цей перiод (1663-1686 рр.) «Руїною». 

Пiсля того як Ю.Хмельницький зрiкся гетьманської влади, його 

наступниками стали П.Тетеря (1663-1665 рр.) – на Правобережнiй Українi 

та I.Брюховецький (1663-1668 рр.) – на Лiвобержнiй. Характеризуючи 

їх дiяльнiсть, слiд вiдмiтити, що обидва вони зажили недоброї 

слави чужинецьких поплiчникiв. Тетеря тримався чiтко пропольської 

орiєнтацiї, називаючи Україну польською «провiнцiєю», а короля її 

«природним i власним паном». Саме за допомогою полякiв йому вдалося 

на якийсь час поширити свiй вплив i на Лiвобережжя, але не надовго. 

На Лiвобережнiй Українi I.Брюховецький проводив вiдверто 

промосковську полiтику, пiдписавши у 1665 р. «московськi статтi», 

згiдно з якими всi податки, що збиралися в Українi, повиннi були йти 

до царського скарбу, а у всi найзначнiшi мiста призначалися царськi 

воєводи з вiйськом. За винятком козакiв, усе населення вiддавалося пiд 

адмiнiстративну та судову управу воєвод. Гетьманський уряд позбавлявся 

права на зовнiшньополiтичну дiяльнiсть.

Пiдсумовуючи, необхiдно зупинитися на наслiдках 

мiжстаршинської боротьби для України та її народу. 

3. Незважаючи на глибокi суспiльно-полiтичнi суперечностi в середовищi 

державної елiти з її орiєнтацiєю на рiзнi зовнiшнi сили й постiйне 

втручання останнiх у внутрiшнє життя України, обидва її регiони 

зв’язували в один державний органiзм полiтичнi, етнокультурнi, 

конфесiйнi та iншi фактори. Ще не була втрачена перспектива 

об’єднання. Яскравим представником iдеї сильної, самостiйної, соборної 

України виступав обраний у серпнi 1665 р. гетьманом 

П.Дорошенко. Його дiяльнiсть розпочалася у дуже несприятливiй 

внутрiшнiй i зовнiшнiй обстановцi. Крiм того, що держава була розчленована 

на два гетьманства iз своїми урядами, вона виявилася також 

надзвичайно спустошеною. За приблизними пiдрахунками, на середину 

60-х рр. XVII ст. Правобережна Україна втратила 65-70% свого населення. 

На поч. 1667 р. зазнало iсторичних змiн мiжнародне становище 

України. Наприкiнцi сiчня укладається московсько-польський Андрусiвський 

договiр. Вiн передбачав встановлення на 13,5 року перемир’я, 

закрiплення за Московщиною Сiверщини й Лiвобережної України 

i на два роки Києва, а за Рiччю Посполитою – земель Бiлорусi та 

Правобережної України. Запорiжжя потрапляло у спiльне володiння 

двох держав. Отже, договiр вiдображав компромiс мiж двома монархiями, 

що полягав у подiлi Української держави i мав надзвичайно 

трагiчнi наслiдки для iсторичної долi українського народу. Виникли 

незборимi труднощi на шляху консолiдацiї українських земель у межах 

незалежної нацiональної держави. На тривалий час загальмувався 

й деформувався процес розвитку української нацiї, її етнiчної й полiтичної 

самосвiдомостi, мови, культури тощо. 

Цей договiр, на думку В.Смолiя та В.Степанкова, знаменував собою 

завершення другого перiоду Нацiонально-Визвольної вiйни, що 

характеризувався рiзким загостренням соцiально-полiтичної боротьби, 

яка вилилася в громадянську вiйну (започаткувавши, таким чином, 

процес Руїни Української держави) й призвела до подiлу козацької 

України на два гетьманства. Почався останнiй, третiй перiод Нацiонально-Визвольної 

вiйни. Основним його змiстом була 

вiдчайдушна боротьба уряду П.Дорошенка за возз’єднання 

Української держави та змiцнення її суверенiтету. 

Далi потрiбно прослiдкувати основнi етапи дiяльностi гетьмана 

П.Дорошенка та їх змiст, коротко спинитися на характеристицi таких

постатей, як П.Суховiй, Д.Многогрiшний, М.Ханенко, I.Самойлович, 

I.Сiрко, проаналiзувати угоди, укладенi українськими гетьманами та 

мiжнароднi договори, що стосувалися України, зокрема Бучацький 

(1672 р.), Бахчисарайський (1681 р.), про «Вiчний мир» (1686 р.). Зазначте, 

що два останні акти закріплювали розкол України. Доцiльно 

також розповiсти про трагiчну долю Ю.Хмельницького, який намагався 

з допомогою Туреччини утвердитися на Правобережнiй Українi. 

У висновках семiнару важливо пiдкреслити, що, незважаючи на 

характернi для суспiльно-полiтичного розвитку козацької України другої 

половини 60 – середини 70-х рр. XVII ст. полiцентризм полiтичної 

влади i розчленованiсть ї територiї, все ж продовжувала iснувати 

єдина державна структура (гетьманат). Вона припинила своє iснування 

лише з лiквiдацiєю державних iнституцiй у Правобережнiй Українi, що 

у часi збiглося з падiнням гетьманства П.Дорошенка. Ця подiя була останнiм 

актом Нацiонально-визвольної революцiї. Українському народу 

не судилося добитися створення в етнiчних межах свого проживання 

незалежної соборної держави. Вдалося лише зберегти державнi 

iнституцiї на теренi Лiвобережжя, яке на правах автономiї входило до 

складу Росiї. 

Тема 7. 

ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ 

В КІНЦІ XVII-XVIII СТОЛІТТЯХ 

(2 год.) 

План 

1. Гетьманування I.Мазепи. Перша українська конституцiя. 

2. Наступ Москви. Остаточна лiквiдацiя автономного устрою 

України. 

3. Суспiльно-полiтичне становище Запорiжжя, Слобожанщини, Правобережжя 

та Захiдної України.


Iван Мазепа, людина й iсторичний дiяч. 

Формування та боротьба карпатських опришкiв. 



2. Борщак I. Мазепа. Орлик. Войнаровський. – Львiв, 1991. 

3. Борщак I., Мартель Р. Iван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана. – К., 1991. 




7. Грабовецький В. Олекса Довбуш. – Львiв, 1994. 


– К., 1995. – С. 199-250, 509-528. 



11. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – C.334-495. 

12. Єнсен А. Мазепа. – К., 1992. 

13. Iван Мазепа i Москва. – К., 1994. 

14. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 219-262. 

15. Костомаров М. Iстория України в життєписях визначнiйших єї дiячiв. – К., 1991. – С. 

452-493. 


17. Кулиняк Д. Соловецький в’язень. – К., 1991. 


104. 

19. Рiзниченко В. Пилип Орлик. – К., 1918. 

20. Сергiйчук В. Кого зрадив гетьман Мазепа. – К., 1991. 


22. Субтельний О. Мазепинцi. – К., 1994. 

23. Угода та конституцiя Пилипа Орлика // Лiтературна Україна. – 1990. – 12 лип. 

24. Хоткевич Г. Два гетьмани. – К., 1991. – С. 63-106. 

25. Яворницький Д. Iсторiя запорiзьких козакiв. Т.З. – К., 1991. 


1. При розкриттi даного питання слiд дати характеристику державного 

ладу Росiї за царювання Петра I, видiлити основнi тенденцiї 

розвитку системи державного управлiння i визначити, яке мiсце 

вiдводилося Українi владними структурами в життi держави. Далi до-

цiльно розкрити характернi риси гетьманського устрою в Українi та 

показати постiйне намагання царського уряду обмежити українську 

автономiю та владу гетьмана, проiлюструвавши це на «Глухiвських 

статтях» (1669 р.) Д.Многогрiшного, «Конотопських статтях» (1672 р.) 

I.Самойловича та «Коломацьких статтях» (1687 р.) I.Мазепи. 

Зокрема, останній договір обмежував і навіть у дечому 

ліквідовував самостійну економічну, соціальну та зовнішню політику 

України: 

1. Влада гетьмана зводилася до поліційних функцій стежити і 

сприяти виконанню численних царських заборон. Він позбавлявся 

права заміняти без царського дозволу вищу старшину, а старшина – 

скидати гетьмана. До того ж козацька старшина зобов’язувалася наглядати 

і доносити на гетьмана царському уряду. 

2. Заборонялися міждержавні відносини України. Листи й документи 

від сусідніх держав наказувалося, не розпечатуючи, надсилати 

до Москви. 

3. Українське військо, обмежене до 30 тиС. чол., зобов’язане було 

брати участь у військових експедиціях Московії. 

4. В гетьманську столицю – Батурин – вводився московський 

стрілецький полк. 

5. Українським купцям «под жорстоким наказанням» заборонялося 

торгувати в Московській державі, а також вести торгівлю з Кримом.Українці 

під загрозою смерті зобов’язувалися брати від царських 

вояків знецінені московські гроші. 

6. Вперше законодавчо формулювалася вимога злиття українського 

народу з російським: «Народ малороссийский всякими меры 

и способы с Великороссийским соединять и в неразорванное и 

крепкое согласие приводить». Для досягнення цього рекомендувалося 

заохочувати змішані українсько-російські шлюби. 

Окремо треба спинитися на постатi I.Мазепи, який, ставши гетьманом, 

прагнув об’єднати в єдинiй державi всi українськi землi – 

Лiвобережжя, Правобережжя, Запорiжжя, Слобожанщину. Вiн передбачав 

побудову в Українi станової держави захiдноєвропейського 

взiрця iз збереженням традицiйного козацького устрою. Реалiзовуючи 

свої задуми, гетьман дбав про формування аристократичної верхiвки 

українського суспiльства. З цiєю метою козацька старшина надiлялася 

значними землеволодiннями, одержувала новi права та привiлеї. Це 

викликало незадоволення у середовищi окремих суспiльних груп, утруднювало 

консолiдацiю українського суспiльства.

Важливо вказати, що гетьман Мазепа щиро дбав про розвиток 

культури в Українi, зокрема – науки й освiти: у 1694 р. Києво- 

Могилянська Колегiя була перетворена на Академiю, у 1700 р. засновано 

Чернiгiвський колегiум; сприяв розвитку лiтератури, в т.ч. 

пiдтримував творчiсть Д.Туптала, Ф.Прокоповича, С. Яворського, сам 

був автором кiлькох вiршiв, щедро фiнансував розвиток мистецтва, 

насамперед – архiтектури i малярства. За наказом Мазепи збудовано 

або вiдновлено ряд монументальних споруд у стилi українського бароко. 

У 1690 р. зведено нове примiщення Києво-Могилянської Колегiї, у 

1698 р.- кафедральний собор у Переяславi, Богоявленську церкву 

Братського монастиря та дзвiницю собору св. Софiї у Києвi, до 1695 р. 

– обнесено новими мурами Києво-Печерську Лавру та iн. Багато церков 

i монастирiв обдаровував гетьман iконами, книгами, дзвонами. 

Однiєю з головних засад першого етапу полiтики гетьмана Мазепи 

було пiдтримування добрих вiдносин з Москвою. Вiн активно допомагав 

Петровi I у вiйнi проти туркiв та татар, був радником царя у 

польських питаннях. Завдяки таким контактам Москва погодилась на 

зайняття Правобережжя в 1704 р. козацьким вiйськом. Україна знову 

була об’єднана пiд владою одного гетьмана. 

Говорячи про причини виступу гетьмана Мазепи проти Петра I, 

необхiдно зазначити, що у першi роки Пiвнiчної вiйни (1700-1721 рр.) 

посилилося гноблення царським урядом Гетьманщини. Козацькi полки 

мали великi втрати в боях у Прибалтицi, Польщi, Саксонiї. Цивiльне 

українське населення повинно було утримувати московськi вiйська та 

працювати на спорудженнi вiйськових укрiплень. Реформи ПетраI загрожували 

українськiй автономiї та незалежностi козацького вiйська 

вiд царської армiї. Пiд тиском незадоволеної старшини I.Мазепа почав 

сумнiватися у доцiльностi дальшого зверхництва Москви. Навеснi 

1705 р. вiн розпочав таємнi переговори iз союзником Карла ХII польським 

королем С. Лещинським.У квiтнi 1709 р. було укладено угоду 

мiж шведським королем Карлом ХII i гетьманом Мазепою, яка передбачала 

вiдновлення державної незалежностi України в союзi зi 

Швецiєю. 

При розглядi наступних подiй та їх трагiчних наслiдкiв, аналiзi 

причин поразки українцiв доречним буде звернути увагу на слова 

вiдомого дослiдника I.Борщака: «Пiднiсши прапор революцiї свiдомо 

й сформулювавши її програму, Мазепа вiдсунув кiнець української 

автономiї на сiмдесят рокiв i кинув назавжди в українськi маси незалежницьку 

традицiю, скроплену кров’ю. А зв’язавши свiй задум iз мо-

гутньою тодi Швецiєю, водночас ворогом i Москви й Варшави, Мазепа 

кинув на цiлий свiт гасло, яке так генiально сформулював Вольтер: 

«Україна завжди прагнула бути вiльною.» 

Особливе мiсце у розглядi даного питання потрiбно придiлити 

висвiтленню «Конституцiї Орлика» («Пактiв i Конституцiї прав i 

вольностей Вiйська Зопорозького») – унiкального iсторичного документа, 

який є не лише цiнною юридично-правовою пам’яткою, а й яскравим 

свiдченням сподiвань та прагнень українського суспiльства за 

тiєї трагiчної доби. Вона передбачала: 

1. Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від 

чужого панування. 

2. Гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася 

тричі на рік і складалася з представників генеральної і полкової 

старшини, генеральних радників (депутатів), які обиралися по одному 

від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького. 

3. Виборність усіх посадових осіб з наступним затвердженням їх 

гетьманом. 

4. Недоторканість особи та відповідальність її тільки перед судом. 

5. Встановлювався строгий розподіл між державною скарбницею і 

особистими коштами гетьмана. 

6. Мала бути проведена ревізія захоплених старшиною земельних 

маєтків та скасовані всі тягарі, накладені на простий народ. 

7. Православ’я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася 

автокефалія української церкви при формальному 

підпорядкуванні константинопольському патріархові та ін. 

Якщо порiвняти iдеї, висловленi в орликовiй конституцiї, з тими 

iдеями, якi превалювали в сусiднiх државах,то можна належно оцiнити 

всю вагу цього документу. Україна, як одинокий острiв перебувала в 

океанi захiдних i схiдних монархiй, деспотiй, де полiтична елiта в кращому 

випадку схилялася до iдеї «освiченого абсалютизму». Лише 

Англiя, Нiдерланди та Швейцарiя на той час втiлювали принципи конституцiоналiзму 

в полiтику й правову практику. Тому українська державнiсть 

виявилася сильною предусiм своїми iдеалами, якi випередили 

на столiття загальний суспiльно-полiтичний розвиток у схiдноєвропейському 

регiонi. 

2. Характеризуючи друге питання, необхiдно насамперед наголосити, 

що невдала спроба України добитися на початку XVIII ст. незалежностi 

була використана царизмом для повної лiквiдацiї її держав-

ностi. Полiтика Петра I супроти України в цй час пердбачала такi основнi 

заходи: 

1). Формально залишаючи попереднiй устрiй Гетьманщини, 

царський уряд старався фактично пiдпорядкувати собi всю владу в 

Українi, iгноруючи основнi права останньої, її гетьмана та уряд. Вiн 

штучно пiдiгрiвав антагонiстичнi протирiччя мiж гетьманом i полковниками, 

старшиною i народом; призначав на важливi посади чужинцiв; 

пiдтримував тих українцiв, якi лояльно ставилися до його полiтики. 

Царська система пiдриву влади українського гетьмана яскраво 

вiдображена в листi князя Голiцина до канцлера Головкiна: «Задля 

нашої безпеки треба насамперед посiяти незгоду мiж полковниками i 

гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, 

що гетьман уже немає такої влади, як Мазепа, то, сподiваюсь, 

буде приходити з доносами... Треба, щоб в усiх полках були полковники, 

не згоднi з гетьманом; якщо мiж гетьманом i полковниками не 

буде згоди, то всi їхнi справи будуть нам вiдкритi». 

2). Неймовiрно тяжким випробуванням стали примусовi канальнi 

роботи, спорудження фортифiкацiйних укрiплень, воєннi походи тощо. 

Козакiв i посполитих нерiдко «ганяли» до Петербурга, Астраханi, на 

Кавказ. Українцiв змушували воювати в Бiлорусi, Литвi, Лiфляндiї i 

Фiнляндiї за чужi їм iнтереси. До цього, як правило, залучались найбiльш 

фiзично здоровi й економiчно забезпеченi рядовi козаки, селяни 

та мiщани. З них додому поверталися усього вiд 30 до 60%, а iншi вмирали 

вiд нестерпних умов життя, епiдемiй, калiцтв i т.д. Така полiтика 

царату фактично вела до поступового знищення українського генотипу 

(адже мова йшла про смерть десяткiв тисяч людей). 

3). Руйнування України як самостiйного економiчного органiзму i 

поступове перетворення її в росiйську колонiю. Зокрема, дедалi частiше 

мiсцевим купцям i торговим людям заборонялося займатися торгiвлею 

з закордоном. Вводилась державна монополiя на багато товарiв. 

Широко практикувалося перекуповування рiзноманiтних товарiв 

лише у росiйських купцiв, з чого останнi мали неабиякий зиск. 

Нерiдко центральною владою наперед визначались торги, ярмарки, а 

особливо порти в Росiї, де саме могли торгувати українцi. Отже, фактично 

була скасована вiльна українська торгiвля. 

Українську економiку дуже пiдривали постiйне перебування в 

Українi великої кiлькостi росiйських вiйськ (часом понад 10 тиС. чол.), 

якi утримувалися здебiльшого за рахунок простого люду, а також 

швидке зростання податкiв. Так тiльки з Лiвобережжя в царську скарб-

ницю1722 р. надiйшло 45.5 тиС. крб., 1723 р. – 85,9 тиС. , а вже 1724 – 

241,3 тиС. крб. Однiєю з негативних економiчних санкцiй росiйського 

уряду було також збування на територiї українських земель «лихих» 

мiдних грошей, щоб срiбнi й золотi залишались по можливостi в обiгу 

в Росiї i зосереджувалися у державнiй скарбницi. 

4). Обмеження української культури. Цiлеспрямовано звужувалося 

вживання нацiональної мови (особливо в офiцiйних установах, великих 

мiстах i т.д.), скоротився видрук українських книг, здобуття 

освiти було взято пiд нагляд дуже пiдозрiлої й неприязної до 

«iнородцiв» державної цензури. Українська церква пiдпала пiд значний 

вплив московської патрiархiї, що не раз викликало невдоволення i 

протест не тiльки серед українського духовенства, а й широких кiл 

простих християн. 1721 р. навiть Святе письмо заборонялось передруковувати 

з давнiх книжок, виданих в Українi. Це дозволялося робити 

тiльки з «московських». 

Поза увагою не повинен пройти той факт, що полiтику Петра I 

щодо України продовжували всi наступнi самодержавнi iмператори 

Росiї, з бiльшою чи меншою жорстокiстю i фанатичною впертiстю. 

Далi слiд на конкретних прикладах прослiдкувати послiдовнiсть 

нищення росiйським урядом Гетьманщини та її устрою, вказати на його 

причини та наслiдки, розкрити значення Гетьманщини для України. 

Окремо варто спинитися на характеристицi та аналiзi дiяльностi таких 

постатей, як I.Скоропадський, П.Полуботок, Д.Апостол, 

К.Розумовський. 

3. Протягом свого iснування Гетьманщина охоплювала фактично 

тiльки частину України – Лiвобережжя. В той же час життя вирувало й 

на iнших українських територiях, розгляд яких є предметом даного 

питання. 

При вивченнi Запорiзької Сiчi потрiбно прослiдкувати основнi 

етапи її розвитку в другiй половинi XVII-XVIII ст., зупинитися на причинах 

зруйнування в 1709 р. та остаточної лiквiдацiї в 1775 р., показати 

наслiдки полiтики царизму для подальшої долi запорiзького козацтва. 

Особливу увагу слiд зосередити на iсторичному значеннi 

Запорiзької Сiчi. 

Ще одна українська земля, де iснував козацький устрiй – це Слобiдська 

Україна. Територiя Слобожанщини включала землi нинiшнiх 

Харкiвської, Сумської областей України та територiю нинiшнiх росiйських 

Курської i Воронезької областей. Розповiдаючи про внутрiшнє 

життя на цих землях, треба зазначити, що його автономнiсть бу-

ла знищена росiйським царатом в 1765 р. через тi ж причини, що й в 

Гетьманщинi та на Зопорiжжi. 

Звертаючись до Правобережної України (Волинь, Київщина та 

Подiлля), необхiдно пам’ятати, що хоча за мiжнародними договорами 

другої половини XVII ст. вона й потрапила пiд сферу впливу польського 

короля i турецького султана, влада кожного з монархiв була 

спочатку суто номiнальною. Незважаючи на те, що спроби українцiв 

до утвердження власної держави отримали вiдносну поразку на 

теренах Правобережжя, стереотипи визвольних змагань продовжували 

жити у свiдомостi елiти. Тому власне українська державнiсть 

проiснувала, з невеликою перервою, на теренах Київщини,окремих 

частин Подiлля i Волинi до 1714 р. 

Далi доцiльно висвiтлити подiї гайдамацького руху, його передумови, 

соцiальний склад учасникiв, охарактеризувати керiвникiв. Аналiзуючи 

мету та завдання гайдамаччини, важливо звернути увагу, що 

iдея об’єднання українських земель, розподiлених чужоземними державами, 

дедалi бiльше оволодiвала повсталими. Однак, брак полiтичної 

культури, вiра в «доброго царя», складнiсть геополiтичної 

ситуацiї поряд з iншими чинниками призвели до поразки народних 

прагнень. 

Характеризуючи становище захiдноукраїнських земель (Галичини, 

Буковини та Закарпаття), треба вiдзначити, що вони протягом довгого 

часу залишалися без нiякої допомоги i власними силами мусили 

вести боротьбу проти завойовникiв. 

Завершуючи, доречно зупинитися на подiлах Речi Посполитої 

(1772, 1793, 1795 рр.), в результатi яких українськi землi остаточно були 

розподiленi мiж двома iмперiями – Росiєю i Австрiєю.

Тема 8. 

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ 

УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 

ПІД ГНІТОМ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ 

В ХIХ СТОЛІТТІ 

(2 год.) 

План 

1. Полiтика росiйського царизму на українських землях в I-й половинi 

ХIХ ст. Початки нацiонального вiдродження. 

2. Український нацiональний рух у 60-90-тi рр. 


Роль Т.Шевченка в духовному вiдродженнi нацiї. 

Валуївський циркуляр (1863 р.) та Емський указ (1876 р.): два 

штрихи росiйського шовiнiзму в Українi. 


1. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 222-244., 

263-308. 


– К., 1995. – С. 251-267, 270-276, 283-289, 529-544.


508, 516-519. 

4. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 306-319, 331- 

344. 

5. Донцов Д. Iсторiя розвитку української державної iдеї. – К., 1991. – С. 18-28. 


7. Драгоманов М. Вибране. – К., 1991. 

8. Жуковський А., Субтельний О. Нарис Iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 59-67. 

9. Iванченко Р. Раби Києва не мовчали. – К., 1991. 

10. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I / Пiд ред.В.Смолiя. – К., 1995. – С. 263-308. 

11. Кирило-Мефодiївське товариство. Збiрник документiв у 3-х томох. – К., 1990. 

12. Кондратюк К. Нариси iсторiї українського нацiонально-визвольного руху ХIХ столiття. 

– Тернопiль, 1993. 

13. Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. 

14. Крип’якевич I. Iсторiя Ураїни. – Львiв, 1990. – С. 253-280. 

15. Кулiш П. Твори: В 2 т. – К., 1989. 


132, 147-159. 

17. Лисяк-Рудницький I. Iсторичнi есе. В 2 т. Т.I. – К., 1994. 

18. Нахлiк Є. Пантелеймон Кулiш.-К.,1989. 


20. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 183-192, 200-214, 244-263. 

21. Федченко П. Михайло Драгоманов. – К., 1991. 

22. Чубинський П. Ще не вмерла Україна. – К., 1991. 


1. Розпочинаючи вивчення даної теми, слiд зазначити, що внаслiдок 

остаточної лiквiдацiї автономiї Україна стала колонiєю Росiї. За 

цих умов українську нацiю було приречено, за висловом 

М.Брайчевського, на «поступове конання». Було втрачено суспiльну 

елiту, яка завжди виступає головним носiєм нацiональної iдеї. Українська 

шляхта та старшина перетворилися в росiйське дворянство. 

Економiчна база була деформована, розхитана й поступово перетворювалася 

на придаток загальноiмперської економiки. Полiтична 

структура пiсля знищення Гетьманщини та Запорiзької Сiчi була 

вiдсутня. Україну позбавили власних збройних сил, здатних захищати 

її iнтереси; отож доля українського народу вирiшувалася не на 

Батькiвщинi, а в далекому й чужому Санкт-Петербурзi. 

Тривожнi процеси вiдбувалися i у сферi духовного життя. Культура 

й освiта занепадали, особливо пiсля того, як Києво-Могилянську 

академiю 1810 року було перетворено на вузько-фаховий релiгiйний 

заклад – духовну академiю. Це неминуче вело до кiлькiсного обмеження 

української iнтелiгенцiї i стало чи не найтяжчим ударом для на-

ня української iнтелiгенцiї i стало чи не найтяжчим ударом для нацiональної 

справи. Посилилася офiцiйно здiйснювана русифiкацiя так 

званих Пiвденно-Захiдного краю (Київська, Волинська, Подiльська губернiї), 

Малоросiї (Полтавська, Чернiгiвська, Харкiвська губернiї) та 

Новоросiї (Херсонська, Катеринославська, Таврiйська гебернiї). Микола 

I утворив окремий комiтет, що мав завдання усунути на 

українських землях, особливо на Правобережжi, останки мiсцевої 

культури i зрусифiкувати їх. Тодi впроваджено росiйську урядову мову 

в судах i зросiйщено всi школи. Знаряддям русифiкацiї стала також 

православна церква. Щоб придушити будь-якi спроби невдоволення, 

царат утримував в Українi велику армiю, що доходила ста тисяч. 

Однак, як писав М.Грушевський: «В часах найбiльшого, як здавалося 

– останнього упадку українського життя, при кiнцi XVIII в. починали 

вже поволi пробиватися першi паростки нового життя». Потрiбно 

наголосити, що нацiональне вiдродження почалося iз зацiкавлення української 

iнтелiгенцiї наприкiнцi XVIII – на початку ХIХ ст. нацiональною 

iсторiєю, iсторiографiєю, етнографiєю, фольклором. Розумiючи 

принципове значення рiдної мови для формування нацiональної 

свiдомостi, українська iнтелiгенцiя намагалася полiпшити її стан. Важливим 

здобутком пiд цим оглядом була публiкацiя у 1798 р. «Енеїди» 

I.Котляревського, який вперше ознайомив читача з лiтературною українською 

мовою. Його послiдовниками були П.Гулак-Артемовський, 

Г.Квiтка-Основ’яненко, М.Костомаров та iн. Доречно, використовуючи 

знання української лiтератури, дати загальну оцiнку їхнiм творам. 

Велике значення для пробудження нацiональної свiдомостi мали 

науковi працi М.Максимовича, I.Срезневського, професорiв 

Київського i Харкiвського унiверситетiв, та iн. Особливо в цьому 

контекстi варто видiлити «Iсторiю Русiв» – твiр, що з’явився на межi 

XVIII-XIX ст. i протягом кiлькох десятилiть таємно поширювався у 

середовищi українського дворянства. Анонiмний автор цього трактату 

доводив, що саме Україна, а не Росiя є прямою наступницею Київської 

Русi, що українцi є окремий вiд росiян народ зi своїми традицiями 

(передусiм без того рабства, що «в найвищiй мiрi панує серед московського 

люду»), а тому Україна має всi права на вiдновлення самоврядування. 

В «Iсторiї Русiв» провiдними мотивами також є опис 

славетної минувшини козацтва, апологетика правди, справедливостi, 

свободи, ствердження неможливостi для будь-якого уряду грунтувати 

свою дiяльнiсть на тиранiї та рабствi. 

Окремо треба спинитися на постатi Т.Шевченка – найвидатнiшої

особистостi у новiй iсторiї України, генiального поета, мислителя, патрiота. 

1840 року вийшла його перша книжка вiршiв «Кобзар», що стала 

нацiональною Бiблiєю українського народу в змаганнях до самовизначення, 

новiтнiм Катехезисом його нацiональної свiдомостi. Характеризуючи 

Т.Шевченка та його погляди, доцiльно звернути увагу на 

дiяльнiсть Кирило-Мефодiївського братства, що започаткувало полiтичне 

життя українцiв. Програмні ідеї братчиків були викладені у 

«Книзі Битія Українського Народу» («Закон Божий») і «Статуті 

Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором 

яких був М.Костомаров, та у «Записці», написаній В.Білозерським. 

Вони, зокрема, передбачали: 

1. Створення демократичної федерації слов’янських народів, очолюваної 

Україною, на принципах рівності і суверенності. 

2. Майбутнє суспільство мало будуватися на засадах християнської 

моралі, шляхом здійснення ряду реформ. 

3. Скасування самодержавства, кріпосного права та станів; встановлення 

демократичних прав і свобод для громадян. 

4. Зрівняння у правах всіх слов’янських народів щодо їх 

національної мови, культури, освіти та ін. 

Зверніть увагу на питання про роль Т.Шевченка у дiяльностi братства, 

про схожiсть i розбiжнiсть поглядiв та iдеалiв Кобзаря з полiтичними 

iдеалами товариства. 

Розглядаючи питання, потрiбно також розповiсти про мiсiю 

В.Капнiста до Берлiну в 1791 р., розкрити значення Харкiвського та 

Київського унiверситетiв у нацiонально-культурному розвитку українського 

суспiльства, дати оцiнку дiяльностi масонських лож i 

таємних товариств, що iснували в Українi тощо. 

2. При висвiтленнi другого питання треба звернути увагу на тi 

процеси, якi вiдбувалися в Українi у зв’язку iз проведенням у 60-тi роки 

ХIХ ст. деяких реформ царського уряду. В цей час дещо зростає 

хвиля громадянської активностi. Повернувшись наприкiнцi 50-х рр. iз 

заслання, провiдники Кирило-Мефодiївського братства оселилися на 

постiйне мешкання в столицi Росiйської iмперiї – Санкт-Петербурзi. 

Тут вони продовжили нацiонально-визвольну пропагандистську 

дiяльнiсть, але вже не в полiтичному конспiративному, а в культурнопросвiтницькому 

легальному руслi. З метою поширення своїх поглядiв 

ця петербурзька група у 1861 р.з великими труднощами отримала 

дозвiл на публiкацiю першого в Росiйськiй iмперiї українського часопису, 

що отримав назву «Основа». Протягом свого короткого 22-

мiсячного iснування «Основа» виступила засобом спiлкування та будителем 

нацiональної свiдомостi української iнтелiгенцiї, розкиданої 

по всiй iмперiї. В значнiй мiрi пiд її впливом в Києвi, Харковi, Полтавi, 

Чернiговi, Одесi лiберальна i демократична iнтелiгенцiя почала гуртуватися 

у самодiяльнi напiв- чи цiлком нелегальнi органiзацiї, названi 

громадами. За нацiональним походженням у громадах переважали 

українцi, але були в них також росiяни, поляки, євреї тощо. 

Соцiальний стан i фахова належнiсть їх була строкатою – шляхтичi, 

дворяни, мiщани, чиновники, поповичi, селяни. Серед найактивнiших 

дiячiв громадiвського руху були В.Антонович, М.Драгоманов, 

П.Чубинський, Т.Рильський, М.Лисенко, М.Старицький та iншi. 

Варто зазначити, що певних програм i статутiв, як правило, громади 

не мали. Всiх їх єднала нацiональна українська iдея на демократичному 

грунтi, натхненна вiра у можливiсть досягнення нацiонального 

самовизначення, любов до рiдної землi i українського народу, 

гордiсть за багатi духовнi надбання. Громади займалися переважно 

проведенням культурно-освiтнiх заходiв. Чимало їх учасникiв 

брали участь у роботi недiльних шкiл, видавали українськi пiдручники, 

збирали i публiкували збiрки усної народної творчостi. За народницьку 

позицiю та орiєнтацiю на нацiональнi традицiї членiв громад називали 

«українофiлами». 

Аналiзуючи дiяльнiсть громад, важливо наголосити, що навiть легальна 

культурно-освiтницька спрямованiсть їх насторожувала росiйський 

царизм. З України в Петербург йшли доноси охранки, що 

громадiвцi прагнуть «здiйснення виплеканої ними думки про свободу 

Малоросiї» i, навчаючи простий народ грамоти, намагаються «поступово 

прищепити йому думки про колишню славу Малоросiї i переваги 

свободи». «Височайше» затверджена комiсiя у справi громадiвського 

руху дiйшла висновку, що його мета – «пiд виглядом поширення грамоти 

– сiяти в народi антиурядовi iдеї». Як наслiдок, у липнi 1863 р. 

мiнiстр внутрiшнiх справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про заборону 

українських наукових, релiгiйних i особливо педагогiчних публiкацiй. 

Навчання українською мовою визначалося ним як полiтична 

пропаганда, а тi, хто за це брався, звинувачувалися «у сепаратистських 

задумах, ворожих Росiї». Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося 

лише художнi твори. Валуєв заявив, що української мови 

«нiколи не було, нема i бути не може». Незабаром пiсля цього громади 

було розпущено, перестала видаватися «Основа», а ряд українських 

дiячiв заслали у вiддаленi частини iмперiї.

Далi доречно звернути увагу, що з послабленням реакцiї на початку 

70-х рр. український рух, очолюваний громадiвцями, знову 

вiдновлює свою дiяльнiсть. А.Антонович iз своїми колегами таємно 

утворюють «Стару громаду», названу так, щоб вiдрiзнити її старших i 

досвiдченiших членiв (їх нараховувалося близько 70) вiд нових громад, 

що також з’являлися i складалися переважно iз студентiв. Однак i 

на цей раз антиукраїнськi заходи царського уряду не забарилися i були 

ще жорстокiшими у порiвняннi з 1863 р. У травнi 1876 р. Олександром 

II було пiдписано т.зв. Емський указ, який забороняв ввозити на територiю 

Росiйської iмперiї з-за кордону українськi книги, українською 

мовою видавати оригiнальнi твори i робити переклади з iноземних 

мов, тексти для нот, театральнi вистави i публiчнi читання. Мiсцевiй 

адмiнiстрацiї наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах 

не велося викладання українською мовою, та щоб з бiблiотек були вилученi 

українськi книги українською мовою. Навiть з росiйськомовних 

текстiв цензори нещадно викреслювали слово «Україна», замiнюючи 

його принизливим – «Малоросiя». Коли ж київському цензору потрапив 

до рук рукопис граматики української мови, вiн навiть без будьякого 

перегляду наклав беззастережну резолюцiю: «Не можна дозволяти 

до друку граматику тiєї мови, яка приречена на небуття.» 

Окремо треба зупинитися на дiяльностi Географiчного товариства, 

журналу «Киевская старина», товариства iм.Т.Шевченка, журналу 

«Громада» як центрiв української полiтичної думки. Слiд також пояснити 

розходження у поглядах українофiлiв i соцiалiстiв.

Тема 9. 

ЗАХІДНА УКРАЇНА 

В СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ 

(2 год.) 

План 

1. Розвиток захiдноукраїнських земель в кiнцi ХVIII-I-й половинi ХIХ 

ст. Зростання нацiональної свiдомостi. 

2. Революцiя 1848 р. та її вплив на розвиток краю. 

3. Пiднесення суспiльно-полiтичного та нацiонального руху в 2-й половинi 

ХIХ ст. 


I.Франко в суспiльно-полiтичному життi Галичини. 

Культурно-освiтнє товариство «Просвiта»: створення та 

дiяльнiсть. 


1. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 245-262, 280- 

308. 


– К., 1995. – C.267-270, 276-283. 

3. Грицак Я. Молодi радикали в суспiльно-полiтичному життi Галичини // Записки 

НТШ. ССХХII. – Львiв, 1991. – С. 71-110.


515. 



7. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 59-63, 67- 

70. 

8. Забужко О. Фiлософiя української iдеї та європейський контекст: франкiвський перiод. 

– К., 1993. 

9. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд ред.В.Смолiя. – К., 1995. – С. 308-349. 

10. Кондратюк К. Нариси iсторiї українського нацiонально-визвольного руху ХIХ ст. – 

Тернопiль, 1993. 



141, 159-168. 

13. Левицький К. Українськi полiтики Галичини. – Тернопiль, 1996. 

14. Лисяк-Рудницький I. Iсторичнi есе. В 2 т. Т.I. – К., 1994. 

15. Мороз В. Україна в ХХ ст. – Тернопiль, 1992. – С. 5-49. 



18. Франко I. Ukraina irredenta // Вивiд прав України. – Львiв, 1991. 


1. Розглядаючи перше питання, насамперед необхiдно вiдмiтити, 

що процеси, якi вiдбувалися в кiнцi XVIII – на початку ХIХ ст. на захiдноукраїнських 

землях у економiчнiй, полiтичнiй i соцiальнiй сферах, 

сприяли вiдновленню там перерваної багатовiковим iноземним 

поневоленням традицiї самостiйного громадсько-культурного, а згодом 

i громадсько-полiтичного життя. Важливою передумовою нацiонального 

вiдродження стало формування української нацiональної 

iнтелiгенцiї. Першi поколiння нової iнтелiгенцiї були майже виключно 

з середовища греко-католицького духовенства. Вона в результатi реформ 

та iнших заходiв австрiйського уряду наприкiнцi XVIII ст. (створення 

релiгiйного фонду пiдтримки сiльських священникiв, заснування 

духовної семiнарiї для унiатiв у Вiднi 1774 р., вiдкриття грекокатолицької 

духовної семiнарiї у Львовi 1783 р., створення при 

Львiвському унiверситетi, вiдкритому 1784 р., т.зв. Руського 

iнституту) здобула можливiсть полiпшення свого матерiального й 

освiтнього рiвня. Завдяки цьому чимало представникiв грекокатолицького 

духовенства пiднялися до сприйняття нових iдейних 

вiянь доби. Саме з його рядiв як найбiльш освiченої суспiльної верстви 

вийшли першi будителi нацiональної свiдомостi захiдних українцiв.

Доречно зазначити, що перша хвиля нацiонального вiдродження в 

Галичинi була пов’язана з дiяльнiстю перемишлянського культурноосвiтнього 

осередка, що сформувався навколо єпископiв 

М.Левицького та I.Снiгурського у 20-30-х рр. ХIХ ст. До цього осередку 

входили I.Могильницький, I.Лаврiвський та iн. Учасники гуртка 

виявляли великий iнтерес до вiтчизняної iсторiї, до життя народу, його 

мови й усної творчостi, чимало зробили для пiднесення українського 

шкiльництва. I.Могильницький був автором першої в Галичинi «Граматики» 

української мови i наукового трактату «Вiдомiсть о руськiм 

язицi». В них вiн спростував хибнi в тi часи уявлення про український 

народ та його мову i аргументовано визначив його як один з реально 

iснуючих схiднослов’янських народiв з власною мовою, поширеною 

на всiх (схiдних i захiдних) українських землях. 

Поряд з перемишльським гуртком вивченням iсторiї рiдного 

краю, збиранням українських старожитностей займалися деякi представники 

духовенства у Львовi, Мукачевi та iн. 

Особливу увагу при висвiтленнi даного питання слiд зосередити 

на дiяльностi «Руської трiйцi» – громадсько-культурного об’єднання, 

куди входили студенти Львiвського унiверситету i одночасно 

вихованцi греко-католицької духовної семiнарiї – М.Шашкевич, 

I.Вагилевич, Я.Головацький. Вони глибоко переживали територiальну 

розчленованiсть України i щиро вболiвали над гiркою долею народу.Їх 

наснажували новi iдейнi вiяння (романтизм), приклад лiтературних сил 

Надднiпрянщини, поступи нацiонального вiдродження слов’янських 

народiв, а також нацiонально-визвольнi змагання полякiв. 

Важливо пiдкреслити, що засновники об’єднання, вбачаючи своє 

головне завдання в тому, щоб за допомогою друкованого слова та 

лiтературної творчостi рiдною мовою «пiдняти дух народний, просвiтити 

народ», вiдкрити йому свiт, допомогти усвiдомити «гiднiсть 

свою i свою силу» i тим самим пiдтримати i продовжити на галицькiй 

землi справу, розпочату лiтературними дiячами Надднiпрянської України, 

пiдпорядкували вирiшенню цього завдання усю багатогранну, 

багато в чому першопрохiдницьку дiяльнiсть. Вони займалися збирацькою, 

дослiдницькою, видавничою й публiцистичною дiяльнiстю в 

сферi значного комплексу гуманiтарних дисциплiн (народознавства, 

фольклористики, мовознавства, пам’яткознавства, джерелознавства, 

археографiї, iсторiографiї, лiтературознавства), а також лiтературнохудожньою 

та перекладацькою творчiстю. Новаторським пiдходом були 

позначенi їхнi виступи за утвердження нацiональної лiтератури жи-

вою розмовною мовою i створення цiєю мовою шкiльних пiдручникiв, 

проти латинiзацiї письменства, спроби впровадження рiдної мови в 

повсякденний вжиток iнтелiгенцiї, церковнi проповiдi, оспiвування в 

лiтературних творах патрiотизму, поетизацiя героїчних сторiнок нацiональної 

iсторiї. 

Далi варто зупинитися на аналiзi лiтературної дiяльностi представникiв 

«Руської трiйцi», насамперед охарактеризувати їхнiй альманах 

«Русалка Днiстрова»; розповiсти про подальшу долю 

М.Шашкевича, I.Вагилевича, Я.Головацького. 

2. Говорячи про європейську революцiю 1848-1849 рр., потрiбно 

пiдкреслити, що невiд’ємною складовою частиною її стали визвольнi 

рухи багатьох нацiонально-поневолених народiв Схiдної i Центральної 

Європи. Звiдси пiшла назва революцiї – «Весна народiв». Основним 

вогнищем українського нацiонального руху цього часу стала Схiдна 

Галичина. Його започаткувала група представникiв грекокатолицького 

духовенства врученням губернатору Ф.Стадiону петицiї 

на iм’я iмператора вiд 19 квiтня 1848 р. В нiй говорилося про те, що 

русини (українцi) творять частину великого слов’янського народу, що 

вони – автохтони в Галичинi й мали колись державну самостiйнiсть, 

що вони цiнять свою народнiсть i хочуть її зберегти; петицiя прохала 

про заведення української мови в школах, щоб зрiвняно було духовенство 

всiх трьох обрядiв i забезпечено українцям доступ до всiх посад. 

При висвiтленнi дiяльностi Головної руської ради, заснованої 2 

травня 1848 р. у Львовi, слiд особливо наголосити, що це була перша 

українська полiтична органiзацiя. Об’єднуючи представникiв свiтської 

iнтелiгенцiї та греко-католицького духовенства на чолi з єпископом 

Г.Яхимовичем, вона взяла на себе роль репрезентанта iнтересiв українського 

населення Галичини перед центральним урядом i виконувала 

її протягом 1848-1851 рр. Друкованим органом Головної руської 

ради стала «Зоря Галицька» – перша у Львовi газета українською мовою, 

що почала виходити з 15 травня 1848 р. У вiдозвi до українського 

народу, опублiкованiй у першому номерi газети, Рада заявила: «Ми, 

русини галицькi, належимо до великого руського (тобто українського) 

народу, котрий одним говорить язиком i 15 млн. виносить, з котрого 

пiвтретя мiльйона землю Галицьку замешкує». То була перша в Галичинi 

офiцiйна заява про те, що надднiпрянськi i галицькi українцi – одна 

нацiя. В умовах, коли польсько-шляхетськi кола заперечували саме 

iснування українцiв у Галичинi, така заява мала принципове значення.

Доречно вiдмiтити, що за iнiцiативою Головної руської ради за 

нацiональну символiку галицьких українцiв було прийнято синьожовтий 

прапор та герб iз зображенням золотого лева на синьому полi. 

Важливим завданням є з’ясування програмних вимог Головної 

руської ради. Головними з них були: скасування феодальних повинностей 

селян за викуп, гарантування селянської земельної власностi, 

пiднесення сiльського господарства, свобода промислової дiяльностi i 

торгiвлi, утворення промислових спiлок i кредитних установ, скасування 

станової нерiвностi й встановлення рiвноправностi перед судом i 

законом, захист власностi i честi, полiпшення народної освiти, забезпечення 

вiльного нацiонального розвитку українського населення 

Схiдної Галичини. Рада висунула важливий полiтичний постулат: 

подiлити Галичину на двi окремi адмiнiстративнi одиницi – захiдну 

(польську) i схiдну (українську). Варто зазначити, що на мiсцях боротьбу 

за реалiзацiю даної вимоги повели близько 50 мiсцевих руських 

рад, якi зiбрали серед населення понад 200 тиС. пiдписiв на її 

пiдтримку. 

Особливу увагу в даному питаннi необхiдно звернути на те, що за 

обсягом формульованих i вирiшуваних завдань український рух в Галичинi 

набував характеру справдi нацiональної революцiї. Головна 

руська рада чимало зробила для роз’яснення нацiонально-полiтичних 

устремлiнь українцiв перед громадкiстю Австрiї й усiєї Європи. З цiєю 

метою вона вiдряджала делегацiю на Слов’янський з’їзд у Празi (червень 

1848 р.), зверталась з петицiями i заявами до Вiденського парламенту, 

вiдозвами до чехiв i нiмцiв, надсилала численнi статтi до 

європейської преси. Завдяки цьому українське питання вперше привернуло 

до себе увагу широкої європейської громадськостi. 

Аналiзуючи українськi здобутки цього часу, також варто сказати, 

що правлячi кола Австрiї, iгноруючи бiльшiсть вимог українства, все ж 

погодилися на запровадження 1848 року навчання українською мовою 

в народних школах та викладання цiєї мови як обов’язкового предмету 

в гiмназiях. На початок 1849 р. вiдкрито кафедру української мови у 

Львiвському унiверситетi. Активiзувалося лiтературне та театральне 

життя. Згiдно з рiшенням з’їзду дiячiв української культури i науки 

(жовтень 1848 р.) у Львовi було засновано «Галицько-руську матицю» 

– культурно-освiтню органiзацiю, яка мала завданням видання популярних 

книг для народу. До цього часу вiдноситься й створення,хоч i 

короткочасне, української вiйськової формацiї.

Окремо слiд зупинитися на скасуваннi панщини, iнших демократичних 

реформах у суспiльному життi Австрiйської iмперiї; розповiсти 

про вплив революцiї на Пiвнiчну Буковину та Закарпаття. 

Поза увагою не повинен пройти i той факт, що пiднесення українського 

нацiонального руху в Галичинi на полiтичний рiвень, створення 

ним власних нацiонально-полiтичних i культурно-освiтнiх 

структур, висунення i поступова реалiзацiя програми нацiонального 

самоутвердження українцiв на територiї їх компактного проживання – 

у схiднiй частинi Галичини в межах конституцiйної Австрiйської монархiї 

вороже зустрiли польськi громадськi кола. На цьому грунтi 

польсько-українськi вiдносини пiд час революцiї значно загострилися, 

набуваючи iнколи характеру мiжнацiонального конфлiкту. Навколо 

українського питання виникла гостра полемiка. Позицiю української 

демократiї в нiй репрезентував священник iз С. Ветлини на 

Лемкiвщинi В.Подолинський (1815-1876 рр.). У брошурi «Слово перестороги», 

що друкувалася влiтку 1848 р. у Сяноку, вiн висунув пустолат 

нацiональної незалежностi українцiв та полагодження 

українсько-польських вiдносин на демократичнiй i рiвноправнiй 

основi. «Так, ми – українцi, – заявляв вiн, – i вiримо твердо у 

воскресiння вiльної, незалежної України... Нiщо не може здержати нас 

вiд стремлiнь, загальних для цiлої Європи... Усi ми хочемо бути 

вiльними разом з iншими народами... Хочемо бути народом i будемо 

ним неодмiнно». Сформульований о.В.Подолинським iдеал 

нацiональної незалежностi українського народу та його бачення 

шляхiв досягнення цього iдеалу засвiдчили початок нового етапу в 

розвитку нацiонально-полiтичної iдеї в Галичинi (на цьому треба 

особливо наголосити), що йшла вiд «Руської трiйцi», етапу, який 

вiдповiдав рiвневi нацiонально-полiтичної думки в Надднiпрянськiй 

Українi, представленої концепцiєю Кирило-Мефодiївського братства. 

3. Третє питання доречно розпочати iз аналiзу тих змiн, якi 

вiдбулися в Австрiйськiй iмперiї пiсля поразки революцiї, зазначивши, 

що 50-тi рр. ХIХ ст. в iсторiї суспiльно-полiтичного i культурного життя 

захiдноукраїнських земель були, за висловом I.Франка, роками 

«плiснявої дрiмоти». Українську iнтелiгенцiю (переважно духовенство 

i чиновництво) вiдтiсняла полiтично i економiчно домiнуюча польська 

i угорська верхiвка. Бiльша частина українських патрiотiв, розчарована 

крахом своїх надiй на одержання полiтичної переваги в краї у 1848- 

1849 рр. за допомогою Габсбургiв, не вiдмовляючись вiд лояльностi 

щодо Австрiї, почала шукати пiдтримки в Росiї. Вiдходячи поступово

вiд iдеалу нацiонального руху, вона дедалi бiльше схиляється до консерватизму, 

солiдаризується з росiйськими слов’янофiлами в прагненнях 

до злиття роздрiбнених частин слов’янства в єдине полiтичне цiле 

пiд главенством царської Росiї, рiшуче обстоює тезу про «єдиний общеруський 

народ» i фактично стає на шлях нацiонального самозречення. 

Представники цього табору, яких стали називати «старорусами», 

«твердими русинами», а згодом – «москвофiлами», або «русофiлами», 

тривалий час домiнували в суспiльному життi захiдноукраїнських земель, 

вiдвертаючи значну частину української спiльноти вiд участi в 

реальнiй нацiонально-будiвничiй працi. Щедру фiнансову пiдтримку 

надавали їм офiцiйнi та деякi громадськi кола Росiї, спрямовуючи їх на 

протидiю українському руховi. 

Далi слiд звернути увагу, що за таких умов носiєм нацiональної 

iдеї i продовжувачем традицiй нацiонального руху в Галичинi виступило 

нове молоде поколiння iнтелiгенцiї – вчителi, письменники, журналiсти, 

юристи, студенти. Молода iнтелiгенцiя 60-х рр. започаткувала 

новий т.зв. народовський напрям нацiонального руху, що 

орiєнтувався на народ i стояв на грунтi нацiонального самоутвердження 

та визнання нацiональної єдностi українцiв Галичини i Надднiпрянщини. 

Великий стимулюючий вплив на нього мали прояви тогочасного 

нацiонального життя в Надднiпрянськiй Українi – «Кобзар» 

Т.Шевченка, твори П.Кулiша, ж.»Основа», iншi українськi видання. 

Характеризуючи культурно-освiтню та економiчну дiяльнiсть народовцiв, 

треба наголосити, що незабаром вони почали вiдтiсняти на 

другий план москвофiлiв i на рубежi 70-80-х рр. поширили свою 

дiяльнiсть на полiтичну сферу. Початок їй поклало заснування полiтичних 

часописiв «Батькiвщина» (1879 р.) для селян i «Дiло» (1880 

р.) для iнтелiгенцiї. Тодi ж почав виходити лiтературно-науковий журнал 

«Зоря» (1880 р.), який набув значення всеукраїнського органу. 

1885 року народовцi заснували свiй керiвний полiтичний орган – Народну 

раду на чолi з Ю.Романчуком. Вона оголосила себе спадкоємицею 

нацiональної програми Головної руської ради з 1848 р. i 

послiдовно домагалася автономiї для українських територiй у межах 

Австро-Угорщини. 

Варто пiдкреслити, що репрезентований народовцями нацiональний 

рух у Галичинi мав чимале значення для Надднiпрянської 

України i для всiєї загальноукраїнської справи. В умовах бюрократичних 

репресiй проти українства в Росiї Галичина, за словами 

М.Грушевського, незважаючи на тяжкi умови власного нацiонального

життя, прийняла на себе роль центру українського руху, духовного 

П’ємонту, свого роду «культурного арсеналу, де створювались i удосконалювалися 

засоби нацiонального, культурного i полiтикосуспiльного 

вiдродження українського народу». Надднiпрянськi патрiоти, 

позбавленi умов до працi у себе вдома, переносять свою 

дiяльнiсть до Галичини, в умови вiльнiшого конституцiйного життя. 

Водночас слiд сказати, що моральна i матерiальна пiдтримка надднiпрянцiв 

(насамперед П.Кулiша, М.Драгоманова, М.Грушевського), 

їх особистий вплив, участь у галицьких виданнях сприяли зростанню 

нацiонального руху в краї, виходовi його за межi вузького провiнцiалiзму, 

на всеукраїнськi обшири. Зокрема, пiд впливом 

М.Драгоманова у Галичинi сформувалася цiла генерацiя молодої 

iнтелiгенцiї, яка в серединi 70-х рр. започаткувала радикальну течiю в 

нацiональному (народовському) русi на чолi з I.Франком, 

М.Павликом, О.Терлецьким i прагнула надати цьому руховi модерного 

європейського характеру. Через свої часописи «Громадський друг», 

«Дзвiн», «Молот», «Свiт», органiзацiю народних вiч радикали покликали 

до полiтичної дiяльностi широкi народнi маси Галичини i Буковини. 

Окремо необхiдно спинитися на розглядi останнього десятилiття 

ХIХ ст., яке стало переломним у розвитку українського нацiонального 

руху. З виникненням у цей час у Галичинi українських полiтичних 

партiй нацiональна iдея виходить за рамки суто iнтелiгентського середовища 

i проникає вглиб суспiльства. Це створює умови для формування 

масового нацiонального руху з сильним полiтичним забарвленням. 

На iсторичну арену виходить нове, енергiйнiше й активнiше 

поколiння дiячiв, якi модернiзують українську полiтичну думку. Далi 

треба проаналiзувати програми та гасла головних українських партiй 

(РУРП, УНДП, УСДП), охарактеризувати їх лiдерiв та їхню полiтичну 

дiяльнiсть. При цьому варто звернути увагу, що на кiнець столiття вже 

всi провiднi захiдноукраїнськi полiтичнi партiї мали в своїх програмах 

положення про необхiднiсть об’єднання всiх українських земель в 

єдинiй незалежнiй Українськiй державi. 

Тема 10. 

УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

(2 год.) 

План 

1. Суспiльно-полiтичне становище Схiдної України в 1900-1914 рр. 

2. Розвиток нацiонально-визвольного руху на захiдно-українських 

землях. 

3. Україна в Першiй свiтовiй вiйнi. 


Виникнення та дiяльнiсть Української парламентської громади в 

I i II Державних думах. 

Українське сiчове стрiлецтво в боротьбi за державнiсть. 



2. Вернадський В. Українське питання i росiйська громадськiсть // Вiтчизна. – 1988. – 

№6. 

3. Гордiєнко В. Українськi сiчовi стрiльцi. – Львiв, 1990. 


– К., 1995. – С. 289-304. 

5. Грицак Я. ...Дух, що тiло рве до бою... – Львiв, 1990. 

6. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ столiття: Нариси полiтичної iсторiї. – К., 

1993. – С. 7-78. 


8. Думiн О. Iсторiя Легiону Українських Сiчових Стрiльцiв 1914-1918 // Дзвiн. – 1991. 

– №9-12; 1992. – С. 1-12; 1993. – №1-6. 

9. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 66-67, 69- 

71. 

10. Iсторiя сiчових стрiльцiв. – К., 1992. – С. 15-26. 

11. Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералiтет українських визвольних змагань. 

– Львiв, 1995. 


218. 

13. Левицький К. Українськi полiтики Галичини. – Тернопiль, 1996. 

14. Литвин М., Науменко К. Iсторiя галицького стрiлецтва. – Львiв, 1991. 

15. Матейко Р., Мельничук Б. Воєнними дорогами синiв Галичини. – Тернопiль, 1991.

16. Мiхновський М. Самостiйна Україна // Вивiд прав України. – Львiв, 1991. – С. 78-83. 



19. Рiпецький С. Українське Сiчове Стрiлецтво. Визвольна iдея i збройний чин. – Львiв, 

1995. 

20. Самостiйна Україна: Збiрник програм українських полiтичних партiй початку ХХ ст. 


21. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 260-271, 296-300. 

22. Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920 / За ред.Б.Гнаткевича та iн. – Львiв, 1991. 


1. Розглядаючи дану тему, треба зазначити, що початок ХХ ст. в 

Росiйськiй iмперiї позначився швидким зростанням соцiального напруження. 

Свiтова економiчна криза 1900-1903 рр., що охопила й 

царську Росiю, а також росiйсько-японська вiйна виявили неспроможнiсть 

режиму, загострили всi труднощi суспiльного життя, посилили 

невдоволення серед широких кiл народу. Криза поглиблювалася ще й 

тим, що в нацiональних окраїнах iмперiї швидко зростав визвольний 

рух. Уряд, побоюючись сепаратистських настроїв в Українi, що посiдала 

одне з перших мiсць в економiчному потенцiалi Росiйської 

iмперiї, мобiлiзував усi реакцiйнi та консервативнi сили в державi для 

боротьби проти українського нацiонально-визвольного руху. Не випадково 

чорносотенний часопис «Кiєвлянин» дещо пiзнiше писав: 

«Український рух є для Росiї бiльш небезпечний, нiж усi iншi 

нацiональнi рухи взятi разом». 

При висвiтленнi подiй революцiї 1905 р. слiд звернути увагу, що 

iмперiю охоплює страйкова хвиля (восени 1905 р. страйкували 2 

млн.робiтникiв, з них 120 тиС. – в Українi). Вiдбулися повстання в 

армiї, найзначнiше з яких сталося на Чорноморському флотi, на панцернику 

«Потьомкiн», де матроси (майже всi українцi) на чолi з 

Г.Вакулинчуком та О.Матюшенком зохопили корабель. Серед небагатьох 

офiцерiв, якi приєдналися до повстанцiв був О.Коваленко – 

член РУП. Розгорнувся широкий селянський рух. 

Окремо варто видiлити той факт, що на межi ХIХ-ХХ ст. культурно-освiтнiй 

рух «Громад» в Українi переростає у нацiональновизвольний 

рух. Велику роль у цьому вiдiграли полiтичнi партiї, якi 

створюються в Українi. У 1897 р. виникає Українська загальна органiзацiя, 

до якої увiйшло близько 20 громад, значна кiлькiсть студентських 

гурткiв i окремих дiячiв. У 1990 р. з iнiцiативи групи хар-

кiвських активiстiв культурницького i студентського руху постає 

Революцiйна українська партiя (РУП), фактичним манiфестом якої 

стала виголошена М.Мiхновським промова «Самостiйна Україна». У 

нiй виразно сформульованi iдеали українського самостiйництва на 

радикалiстських засадах, для яких характкрними є безкомпромiснiсть, 

рiшучiсть, глибоке усвiдомлення трагiчної долi народу, позбавленого 

свого iсторичного шляху розвитку, державницьких засад, i прагнення 

полiпшити цю долю нагальними полiтичними засобами. Проте невдовзi 

пiсля виникнення РУП зазнає розколу. У 1902 р. пiд впливом 

нацiоналiстичних настроїв М.Мiхновського вiд партiї вiдкололася невелика 

група й заснувала Українську народну партiю (УНП), що виступала 

за побудову самостiйної Української держави. Через 2 роки з 

РУП вийшла значна частина її членiв на чолi з М.Меленевським, яка 

намагалася перетворити партiю на автономну органiзацiю Росiйської 

соцiал-демократичної робiтничої партiї (РСДРП), що об’єднувала б 

всiх робiтникiв України, незалежно вiд нацiональної належностi. Ця 

група, названа «Спiлкою», приєдналася до росiйських соцiалдемократiв. 

Тi ж, хто лишився в РУП (Д.Антонович, В.Винниченко, С. 

Петлюра, М.Порш та iн.), перейменували її в 1905 р. на Українську 

соцiал-демократичну робiтничу партiю (УСДРП) й надалi намагалися 

поєднувати соцiалiстичнi iдеї з iдеєю нацiональної автономiї. 

1904 року в Києвi було створено ще двi українськi нацiональнi 

партiї: Українську демократичну партiю (УДП) на чолi з помiркованими 

громадськими дiячами О.Лотоцьким i Є.Чикаленком та 

Українську радикальну партiю (УРП) на чолi з письменниками 

Б.Грiнченком та С. Єфремовим. Обидвi партiї – зовсiм нечисленнi за 

складом – стояли на лiберальних позицiях, обстоюючи встановлення в 

Росiйськiй iмперiї конституцiйної монархiї, яка б надала Українi право 

на автономiю. Оскiльки принципових програмних розходжень мiж 

партiями не було, вже наступного року вони злилися в Українську 

демократично-радикальну партiю (УДРП). 

Доцiльно розглянути дiяльнiсть iнших полiтичних партiй та 

об’єднань, якi дiяли в цей час в Українi, зокрема Товариства українських 

поступовцiв. Воно органiзовувалося в 1908 р. i являло собою 

мiжпартiйний полiтичний блок українських лiберальних дiячiв, 

якi обстоювали конституцiйно-парламентський шлях боротьби за «українську 

справу». Серед провiдникiв ТУП були: М.Грушевський, С. 

Єфремов, Д.Дорошенко та iн.

Далi потрiбно розповiсти про дiяльнiсть Української думської 

громади у I i II Державнiй думах, зупинитися на пiсляреволюцiйнiй 

реакцiї. Важливо пiдкреслити, що у 1910 р.були забороненi будь-якi 

українськi органiзацiї з огляду на те, що «об’єднання на iнтересах нацiональних 

веде до збiльшення нацiонального вiдокремлення». Ще 

докладнiше це у 1911 р.пояснив мiнiстр внутрiшнiх справ i голова уряду 

Росiї П.Столипiн, заявивши, що «iсторичним завданням росiйської 

державностi є боротьба з рухом, у теперiшнi часи прозваним українським, 

що мiстить у собi iдею вiдродження старої України ...на автономних 

нацiонально-територiальних основах». I тому українцi циркуляром 

для губернаторiв (1910 р.) оголошувались разом з iншими 

пригнобленими нацiями «iнородцями» i було заборонено їм створювати 

будь-якi товариства, клуби, драматичнi гуртки, видавати газети 

рiдною мовою. 

2. Готуючи вiдповiдь на друге питання, слiд пам’ятати, що захiдноукраїнськi 

землi були частиною Австро-Угорської iмперiї, де завдяки 

конституцiйному ладовi основнi права i свободи забезпечувалися 

набагато ширше, нiж у самодержавнiй Росiї. Тому український нацiональний 

рух, починаючи з середини ХIХ ст. i до початку ХХ ст., 

набрав тут вiдчутної сили та розмаху. Українство краю завдяки 

власнiй школi, економiчним установам, пресi, вiчам, виборчiй агiтацiї, 

дiяльностi культурно-освiтнiх та полiтичних органiзацiй змiцнiло 

культурно й економiчно, поступово перетворюючись у реальну 

полiтичну силу. Галичина, в результатi напруженої працi кiлькох 

поколiнь галицько-українських громадських дiячiв та з iстотною 

iнтелектуальною i фiнансовою допомогою зi Схiдної України, стала 

тим середовищем, де генерувалась iдея нацiонального визволення та 

возз’єднання українських земель. 

Потрiбно звернути увагу, що з прискоренням полiтичного й нацiонального 

розвитку українцiв їх i без того вже складнi взаємини з 

поляками погiршилися. Польсько-український конфлiкт на поч. ХХ 

ст., за словами О.Субтельного, iз боротьби мiж двома нацiональними 

елiтами вирiс у конфронтацiю мiж двома народами, що набирала загрозливих 

масштабiв. 

Ще бiльше занепокоєння наростання нацiонального руху в Галичинi 

викликало в Росiї, яка, починаючи з середини ХIХ ст., з тривогою 

стежила за поступовим вiдродженням українства в Австро-Угорськiй 

iмперiї. Росiйськi урядовi кола усвiдомлювали, що всi заборони розом 

з iншими русифiкаторськими заходами в Схiднiй Українi будуть мар-

ними, поки частина українських земель перебуватиме поза сферою їх 

впливу. Спроби якщо не задушити, то хоча б дискредитувати українську 

нацiональну iдею в Галичинi, якi Росiя робила протягом тривалого 

часу, не дали практичних результатiв. Галичина й надалi залишалася 

для росiйських шовiнiстiв «розсадником українського сепаратизму», 

про що свiдчили як офiцiйнi декларацiї уряду Росiї, так i її преса. 

Тому дедалi очевиднiшим ставало, що росiйський уряд бачить 

єдиний засiб боротьби з «українським сепаратизмом» в анексiї Захiдної 

України – доки розвиток нацiонального руху не набрав там таких 

розмiрiв i такої сили, коли вже жоднi репресiї його не спинять. З 

цiєю метою в Галичинi спiшно будували модерну мережу агентури, 

сюди спрямовували потужний струмiнь золотих рублiв, агiтацiйнi 

брошури i т.iн. 

Далi важливо прослiдкувати логiку дiй галицьких українцiв напередоднi 

I-ої свiтової вiйни. Необхiдно зазначити, що опинившись мiж 

двома силами – поляками i Росiйською iмперiєю – котрi не могли змиритись 

iз подальшим змiцненням українства, представники останнього 

змушенi були подбати хоч про якусь пiдтримку для себе. Така потреба 

особливо виникла на фонi загострення протирiч мiж провiдними 

країнами свiту, в т.ч. i мiж Австро-Угорщиною та Росiєю. Враховуючи 

це та усвiдомлюючи, що їх чекає у випадку росiйського завоювання 

Галичини, українцi краю зробили ставку на Австрiю. Було вирiшено, 

що при збройному конфлiктi мiж згаданими державами вони виступлять 

на боцi Австро-Угорщини. Водночас, розумiючи державнополiтичнi 

суперечностi двох великих європейських коалiцiй, якi склалися 

на поч. ХХ ст., та їх можливi наслiдки, галицькi українцi, власне 

їх передовi кола усвiдомлювали, що для реальної пiдтримки своїх нацiональних 

прагнень вони мали б виступити у майбутнiй вiйнi як окрема 

вiйськова сила. Основним завданням українцiв мали стати домагання 

визволення Великої України вiд росiйського поневолення i створення 

з неї самостiйної держави та забезпечення вiльного розвитку українства 

в межах Австро-Угорської iмперiї. 

Розглядаючи процес формування в Галичинi українського 

стрiлецького руху, треба зазначити, що перед I-ю свiтовою вiйною в 

краї вже нараховувалося 96 стрiлецьких товариств, що об’єднували 

8200 чл., та 34 гуртки «Пласту» iз 1700 членами. Загальна ж кiлькiсть 

українських сiчово-сокiльських, стрiлецьких, спортивних товариств i 

пластових гурткiв у Австро-Угорщинi становила 2166, об’єднуючи 

120177 чл. Важливо пiдкреслити, що значення стрiлецького руху поля-

гало насамперед у тому, що саме стрiлецтво протягом остан-нього часу 

перед вiйною чiтко й рiшуче пропагувало гасло самостiйної 

України як актуальну й безпосередню мету нацiонально-полiтичної 

боротьби українцiв. Другим значним здобутком стрiльцiв було те, що 

вони усвiдомили iдею збройної боротьби як необхiдного засобу осягнення 

державної незалежностi. I третiм їхнiм основним досягненням 

стала практична справа-вiйськове виховання та навчання молодi. Така 

позицiя була рiшучим поступом уперед у розвитку української 

полiтичної думки. 

Окремо варто спинитися на iнших аспектах нацiональнокультурного 

життя на захiдноукраїнських землях. 

3. При аналiзi причин I-ї свiтової вiйни важливо зазначити, що у 

стратегiчних планах воюючих сторiн українськi землi займали iстотне 

мiсце. Росiя вiдкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, 

щоб раз i назавжди покiнчити з «мазепинством» i сепаратизмом. 

Австро-Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької iмперiї 

хоча б Волинь i Подiлля. Нiмеччина мала на метi взяти пiд свiй протекторат 

найбагатшу країну Європи, звiдки можна було б черпати її 

природнi багатства. 

Для України свiтова вiйна мала подвiйно трагiчний змiст. Єдиний 

народ не маючи власної держави, що захищала б його конкретнi 

iнтереси, опинився в 2-х конфронтуючих таборах. Величезна кiлькiсть 

українцiв (у росiйськiй армiї налiчувалося 3,5 млн. українських солдатiв 

i 250 тиС. служили в австрiйському вiйську) боролися i вмирали 

за iмперiї, що не лише iгнорували їхнi нацiональнi iнтереси, але й активно 

намагалися, як, зокрема Росiя, знищити їхнiй нацiональний рух. 

Найгiршим було те, що українцiв – як учасникiв бойових дiй з обох 

бокiв – змушували вбивати один одного. 

Вiдслiдковуючи хiд воєнних дiй, необхiдно звернути увагу на 

жорстоке поводження обох воюючих сторiн з українським цивiльним 

населенням, яке росiяни звинувачували в «мазепинствi», а австроугорське 

вiйсько – в «москвофiльствi». Слiд також охарактеризувати 

дiяльнiсть таких українських полiтичних iнституцiй, як Загальна Українська 

Рада та Союз визволення України, показати їхнiй вплив на 

суспiльно-полiтичне життя українського суспiльства. 

Окремо варто спинитися на дiяльностi легiону Українських 

Сiчових Стрiльцiв, пiдкресливши, що його створення ознаменувало 

вiдновлення збройної боротьби за волю України. Незважаючи, що 

УСС, стаючи до боротьби, змушенi були змиритися з певною регла-

ментацiєю своїх дiй австрiйською владою, зокрема iз обмеженням легiону 

до 2500 чоловiк, – це зовсiм не означало, що вони будуть 

вiдстоювати чужi їм iнтереси. Об’єднуючи кращi сили молодi, якi 

представляли практично всi суспiльнi верстви Галичини, стрiлецький 

легiон став втiленням передової полiтичної думки i виражав сподiвання 

нацiонально-свiдомої частини галицько-українського 

суспiльства на виборення Української держави. Першим доказом того, 

що з початку свого iснування УСС стояли на нацiональних позицiях, 

були їхнi спроби вiдмовитися приймати присягу на вiрнiсть 

габсбурзькiй династiї, якi хоч i не увiнчалися успiхом, зате чiтко означили 

стрiлецькi прiоритети. 

Завершуючи розгляд питання,треба показати, якими були наслiдки 

I-ї свiтової вiйни для України. 

Тема 11. 

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 

1917-1921 РОКІВ 

(4 год.) 

План 

1. Початки державного вiдродження України. Центральна Рада та її 

Унiверсали. 

2. Українська держава гетьмана П.Скоропадського. 

3. Дiяльнiсть Директорiї УНР. 

4. Нацiонально-визвольна боротьба на захiдноукраїнських землях. 

5. Втрата української державностi: причини i наслiдки.


Крути: бiль i пам’ять. 

Акт злуки УНР i ЗУНР в iсторiї українського народу. 



2. Винниченко В. Вiдродження нацiї: У 3 т. – К., 1990. 

3. Гордiєнко В. Українська Галицька Армiя. – Львiв. 1991. 


– К., 1995. – С. 306-345, 545-573. 

5. Грушевський М. Новий перiод iсторiї України. – К., 1992. 

6. Грушевський М. Спомини// Київ. – 1988. – №9-12; – 1989. – №8-11. 

7. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст.: Нариси полiтичної iсторiї. – К., 1993. – 

С. 79-182. 

8. Дорошенко Д. Iсторiя України 1917-1923 // Прапор. – 1990. – №11-12; Березiль. – 

1991. – №1-2. 

9. Iванис В. Симон Петлюра – Президент України. – Дрогобич, 1991. 

10. Iсторiя сiчових стрiльцiв. – К., 1992. 

11. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 3-143. 

12. Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералiтет українських визвольних змагань. 

– Львiв, 1992. 


1992. – С. 293-568, 579-592. 


264. 

15. Махно Н. Воспоминания. – Москва, 1992. 

16. Нагаєвський I. Iсторiя Української держави двадцятого столiття. – К., 1993. 


18. Романчук О. Ультиматум. – К., 1990. 

19. Скоропадський П. Спомини. – К., 1992. 


21. Удовиченко О. Україна у вiйнi за державнiсть. – К., 1995. 

22. Чайковський А. Чорнi рядки: Спогади комiсара ЗУНР // Дзвiн. – 1990. – №6. 

23. Чотири Унiверасли. – К., 1990. 

Методичнi поради

1. При вивченнi першого питання теми необхiдно передусiм 

вiдмiтити, що Лютнева демократична революцiя 1917 р., яка почалася 

у Петербурзi, привела до суттєвих змiн в Українi. Слiд з’ясувати 

дiяльнiсть комiсарiатiв Тимчасового уряду, Рад робiтничих, солдатських 

i селянських депутатiв та українських полiтичних партiй i громадських 

органiзацiй, якi керувалися iдеєю визволення України з-пiд 

росiйського ярма, а також всеросiйських партiй, громадських 

об’єднань, якi дiяли в Українi i стояли на позицiях унiтарної централiзованої 

держави. 

Усвiдомивши матерiал про утворення в Києвi Української Центральної 

Ради з представникiв українських органiзацiй i українських 

полiтичних партiй, варто пам’ятати, що Українська Центральна Рада 

мала бути не лише центральним органом для об’єднання, а й найвищою 

законодавчою i виконавчою владою в Українi аж до скликання 

українських Установчих зборiв. Важливо звернути увагу, що Центральна 

Рада не вiдразу стала на шлях повної державної самостiйностi 

України, тому що спочатку деякi українськi полiтичнi дiячi задовiльнялися 

лише вимогою нацiонально-територiальної автономiї України 

в рамках росiйської федеративної республiки. 

Навеснi i влiтку 1917 р. у Києвi вiдбулися три великi з’їзди: Український 

Нацiональний конгрес, Селянський з’їзд i Вiйськовий з’їзд, 

якi перевибрали i доповнили склад Центральної Ради, проголосивши її 

«єдиним компетентним органом» у вирiшеннi всiх справ України. 

Вивчаючи хiд розвитку вiдносин Центральної Ради з росiйською 

владою, зокрема боротьби з Тимчасовим урядом за автономiю України, 

потрiбно розкрити змiст I i II Унiверсалiв, проаналізувати 

дiяльнiсть Генерального Секретарiату Української Центральної Ради. 

Слiд з’ясувати ставлення Центральної Ради до жовтневого збройного 

перевороту в Петроградi, а також охарактеризувати змiст III 

Унiверсалу, в якому проголошено Українську Народну Республiку, 

«не оддiляючись вiд республiки Росiйської i зберiгаючи єднiсть її», та 

ряд важливих державних заходiв. Важливе мiсце повинно зайняти 

з’ясування вiдносин Центральної Ради з урядом Радянської Росiї, який 

вдався навiть до збройної боротьби проти України. Уважно вивчивши 

«Манiфест до українського народу з ультимативними вимогами до 

Центральної Ради» та ноту-вiдповiдь Генерального Секретарiату Раднаркомовi, 

студенти мають глибше зрозумiти причини вiйни мiж Україною 

i Росiєю. При цьому поза увагою не повиннi пройти слова одного 

з бiльшовицьких вождiв Л.Троцького, якi вiн сказав дещо пiзнiше

своїм агiтаторам, вiдправляючи їх для пiдривної роботи в Україну: 

«...Пам’ятайте також, що так чи iнакше, а нам необхiдно повернути 

Україну Росiї. Без України немає Росiї. Без українського вугiлля, залiза, 

руди, хлiба, солi, Чорного моря Росiя iснувати не може...». 

Розглядаючи роботу I з’їзду Рад України, його рiшення, доцiльно 

звернути увагу на причини залишення бiльшовицькими делегатами 

його роботи в Києвi i їх переїзду до Харкова. Студенти повиннi 

з’ясувати, що собою являло проголошення т.зв. «українського радянського 

уряду» та хто насправдi являвся натхненником цього акту, а 

також розглянути подiї в Українi в сiчнi 1918 р., якi привели до появи 

IV Унiверсалу Центральної Ради, що проголосив Україну 

«самостiйною вiд нiкого незалежною, вiльною, суверенною Державою 

Українського Народу» i закликав увесь народ звiльнити Україну вiд 

«большевикiв i инших напасникiв, якi розграблюють i руйнують наш 

край». 

Окремо треба спинитися на дiях вiйськ бiльшовицької Росiї в Українi 

на початку 1918 р. Зокрема, М.Грушевський писав з цього приводу: 

«Протягом 26 i 27 сiчня Київ був опорожнений i перейшов у 

руки большевикiв, прихожих i мiсцевих, якi вчинили з перших днiв 

ганебну рiзню, розстрiляючи всiх, хто мав посвiдчення українського 

правительства, всiх, кого можна було пiдозрювати на українця. 

Большевики хвалились, що в цi днi розстрiляли 5000 українцiв...». Сам 

бiльшовицький головокомандувач М.Муравйов про взяття Києва говорив 

так: «Ми йдемо з вогнем i мечем, встановлюємо радянську владу:... 

Я зайняв мiсто, бив по палацах i церквах, по попах, по монахах, 

нiкому не давав пощади! 28 сiчня оборонська дума попросила перемир’я. 

У вiдповiдь я велiв бити хiмiчними задушливими газами. Сотнi 

генералiв, можливо, й тисячi були вбитi безпощадно. Так ми мстили. 

Ми були б у змозi втримати вибух помсти, але не треба було цього, бо 

наш лозунг – бути безпощадними». Подiбне дiялося й по iнших мiстах 


При розкриттi помилок Центральної Ради доречно зазначити, що 

серед iншого очевидною її слабкiстю вiд самого початку дiяльностi 

була вiдсутнiсть необхiдної уваги до економiчної складової державотворення 

i вiдповiдних практичних дiй. Цi проблеми постiйно 

вiдкладалися «на потiм» – до вирiшення спочатку загальноросiйськими, 

а потiм українськими Установчими Зборами. А якщо їхнє 

вирiшення i декларувалося, то практичнi дiї в силу рiзних причин гальмувалися 

на мiсцях. Крiм того, вважалося, – свiдомо чи несвiдомо, –

що економiчнi проблеми розв’яжуться самi собою з ростом нацiональної 

свiдомостi, з органiзацiєю культурного життя української 

нацiї. 

Далі потрiбно придiлити увагу мирним переговорам у Брестi, зупинившись 

на аналiзi умов договору мiж делегацiями УНР та країн 

Четвертного союзу. При цьому варто зазначити, що укладання Брестського 

договору стало успiхом молодої непрофесiйної української дипломатiї 

та першим актом визнання України як незалежної держави у 

новiтнiй чаС. 

2. Розглядаючи друге питання, насамперед з’ясуйте причини 

гетьманського перевороту у квiтнi 1918 р., зверніть увагу, що перiод 

правлiння П.Скоропадського був надзвичайно суперечливим i неоднозначним. 

З одного боку, створювалася сильна i спочатку досить 

ефективна централiзована влада, було упорядковане законодавство, 

вiдновлена у правах власнiсть, розгорнулося будiвництво регулярної 

армiї та флоту, значними були успiхи у зовнiшньополiтичнiй сферi. 

Особливо вражають досягнення гетьманського уряду в галузi науки й 

освiти. Було видруковано кiлька мiльйонiв примiрникiв україномовних 

пiдручникiв для початкових шкiл; засновано близько 150 нових українських 

гiмназiй, а бiльшiсть iснуючих шкiл українiзовано. У Києвi 

та Кам’янцi-Подiльському вiдкрилися українськi державнi 

унiверситети. Було також засновано Державний український архiв, 

Нацiональну галерею мистецтв, Український iсторичний музей та Українську 

нацiональну бiблiотеку. В листопадi 1918 р. вiдбулося урочисте 

вiдкриття Української Академiї Наук. Так за якихось кiлька мiсяцiв 

Гетьманат, за словами О.Субтельного, мав на своєму рахунку такi здобутки 

у царинi культури, про якi мрiяли багато поколiнь iнтелiгенцiї. 

З iншого боку, iнституцiї, якi дiяли вiд iменi української держави, 

цю державу дискредитували, причому нерiдко дiяли цiлеспрямовано й 

органiзовано. Передусiм йдеться про армiйськi частини, командний 

склад яких у великiй мiрi складався з офiцерства росiйської царської 

армiї, налаштованого вiдверто антиукраїнськи, та мiсцевих органiв 

влади, якi знов-таки складалися з колишнього iмперського чиновництва. 

Iснує чимало свiдчень того, наприклад, що офiцери, якi проводили 

в селах реквiзицiю збiжжя та iнших продуктiв (всупереч, до речi, задекларованiй 

недоторканостi власностi) для потреб гетьманату i 

нiмецької окупацiйної влади, казали селянам: «Ви хотiли незалежної 

України? Вiд’єдналися вiд Росiї? Ось i маєте!». Пiд виглядом українського 

вiйська нерiдко формувалися офiцерськi бiлогвардiйськi

частини, що лише чекали сприятливого часу для свого виступу. 

Бiльшiсть кабiнету мiнiстрiв складали члени росiйської партiї кадетiв, 

а мiсцевi старости були здебiльшого або помiщиками, або земськими 

урядниками. 

Далi слiд охарактеризувати дiяльнiсть гетьмана П.Скоропадського 

в останнiй перiод його правлiння, розповiсти про антигетьманське повстання, 

розкрити причини падiння гетьманату. 

3. В третьому питаннi насамперед слiд охарактеризувати 

дiяльнiсть Директорiї, зокрема, розглянути умови, при яких вона була 

створена, та мету, яку перед собою ставила. При цьому треба зазначити, 

що єдине, що згуртувало навколо Директорiї полiтичнi партiї, якi 

входили до Українського нацiонального союзу, i повстанськi селянськi 

загони – це iдея боротьби з гетьманським режимом. В iнших питаннях 

позицiї розбiгалися, часом у дiаметрально протилежних напрямах, тому 

необхiдно було шукати компромiсiв, а це, своєю чергою, призводило 

до безкiнечного з’ясування стосункiв мiж рiзними полiтичними течiями 

i навiть окремими дiячами. 

Розглядаючи вiдносини Директорiї з радянською владою та Антантою, 

доцiльно звернути увагу, що за умов, якi склалися в кiнцi 1918 

– на початку 1919 рр., Директорiя i провiднi полiтичнi сили України 

мали вирiшити, з ким їм бути: iз захiдною демократiєю проти 

бiльшовикiв чи з бiльшовиками проти Антанти. Самостiйного шляху, 

вочевидь, не iснувало. «Загальний стан вiйська, яке брало участь у 

протигетьманському повстаннi, не давав нiяких пiдстав вiрити в те, 

щоб Україна могла вдержатися власними силами без союзу з одною 

або другою iз зовнiшнiх сил,» – зазначав один iз чiльних дiячiв УНР – 

I.Мазепа. Пошуки орiєнтацiї розкололи українцiв на кiлька таборiв, i 

якщо в 1917 р. полiтичнi уподобання цiлком узгоджувалися з програмами 

окремих партiй, то наприкiнцi 1918 р. й особливо на початку 

1919-го проблема орiєнтацiї остаточно розколола навiть провiднi українськi 

партiї. 

При аналiзi ситуацiї, яка склалася в 1919 р., варто також 

вiдмiтити, що в цей час, за влучним визначенням О.Субтельного, 

Україну поглинув цiлковитий хаоС. У навiтнiй iсторiї Європи жодна 

країна не пережила такої всеохоплюючої анархiї, такої запеклої 

громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей 

час зазнала Україна. Шiсть рiзних армiй дiяли на її територiї: 

українська, бiльшовицька, бiла, Антанта, польська та анархiстська. 

Менше, нiж за рiк Київ п’ять разiв переходив iз рук у руки. Численнi

фронти роздiляли одне вiд одного мiста й цiлi регiони. Майже 

повнiстю порушився зв’язок iз зовнiшнiм свiтом. Знелюднiли голоднi 

мiста, а їхнi мешканцi в пошуках їжi подавалися на село. Села буквально 

забарикадовувалися вiд непрошених гостей. Тим часом рiзнi 

уряди, яким удавалося заволодiти Києвом, скеровували свою увагу та 

енергiю переважно на те, щоби вiдбити атаки ворогiв. Україна стала 

краєм, яким було легко заволодiти, але неможливо управляти. 

Далi потрiбно прослiдкувати хiд подiй на схiдноукраїнських землях 

протягом першої половини 1919 р. Характеризуючи полiтику 

бiльшовикiв в цей час, слiд вiдзначити, що їх марiонетковий уряд, 

сформований переважно з росiян, євреїв та представникiв iнших неукраїнських 

народiв, силкувався проводити в Українi полiтику, апробовану 

в умовах Росiї, без огляду на те, наскiльки вона вiдповiдала 

мiсцевим обставинам. Його росiйська орiєнтацiя з усiєю очевиднiстю 

проступала в акцiї, яку В.Ленiн назвав «хрестовим походом по хлiб». 

Окремо варто спинитися на характеристицi провiдних дiячiв Директорiї, 

зокрема С. Петлюри, В.Винниченка, а також такого явища як 

«отаманщина» та її ватажкiв (Н.Махно, М.Григор’єв, Д.Терпило (Зелений) 

та iн.). 

Аналiзуючи причини невдач Директорiї, доречно звернути увагу й 

на те, що селянство, яке становило бiльшiсть населення республiки, не 

зробило належних висновкiв з подiй 1917-1918 рр. у планi створення 

власної держави. В постановах рiзноманiтних з’їздiв воно начебто й 

пiдтримувало iдею української державностi, коли ж виникала необхiднiсть 

стати на її захист, виявило цiлковиту iндиферентнiсть. Анархiчний 

менталiтет українського селянина, доброго землероба й полiтичного 

неука, за словами iсторика В.Верстюка, брав гору над загальнонацiональними 

iнтересами. Ця риса далася взнаки восени 1918 – 

взимку 1919 р. Створивши на хвилi боротьби з режимом гетьмана 

кiлькасоттисячну армiю УНР, селяни-повстанцi з поваленням гетьманату 

почали розбiгатися по домiвках. Армiя УНР виявилася абсалютно 

небоєздатною проти бiльшовицьких вiйськ, легко пiддавалася їхнiй 

демагогiї. 

4. Розкриваючи головнi передумови Листопадової нацiональної 

революцiї 1918 р. в Галичинi, варто вiдзначити, що її пiдготовка йшла 

в жорстокому протиборствi з поляками. Зазiхаючи на захiдноукраїнськi 

землi, польська сторона почала дiяти ще до остаточної 

поразки Центральних держав (якщо з українського боку на 

органiзацiю повстання було витрачено всього 9000 крон, то з польсь-

кого – 100 000 крон i 50 000 франкiв). 18 жовтня 1918 р. Польський 

нацiональний комiтет серед iншого заявив претензiї на Галичину, а 

вже 1 листопада до Львова мала прибути спецiальна комiсiя для перебрання 

влади в краї. Проте ретельно опрацьований польський сценарiй 

оволодiння Львовом був перекреслений. У нiч на 1 листопада 1918 р. в 

головному мiстi Схiдної Галичини встановилася українська влада. 

Орiєнтуючись на австрофiльську поведiнку керiвництва Української 

Нацiональної Ради, такого мало хто чекав. Але цього разу справу 

органiзував Центральний Вiйськовий Комiтет, трансформований 

напередоднi повстання в Українську Генеральну Команду, де провiдну 

роль вiдiгравали Українськi Сiчовi Стрiльцi на чолi з сотником 

Д.Вiтовським. Останнiй, переконуючи тих, хто сумнiвався в 

можливостi оволодiти 200-тисячним Львовом при допомозi близько 

1500 українських воякiв, напередоднi виступу заявив: «Мусимо заняти 

Львiв цiєї ночi. Наша честь вимагає, щоб ми першi взяли владу в 

нашiм краю, навiть хоч би прийшлося її завтра утратити». 

При висвiтленнi збройного виступу українцiв у Львовi в нiч з 31 

жовтня на 1 листопада 1918 р. треба пам’ятати, що це був не 

вiйськовий переворот, а загальне повстання. Його мета не обмежувалася 

перебранням влади лише у Львовi. Визвольна революцiя 

вiдновила – пiсля майже 600-лiтньої перерви – нацiональну 

державнiсть на захiдноукраїнських землях. У вiдозвi вiд 1 листопада 

Українська Нацiональна Рада проголосила створення нацiональної 

держави на українських землях колишньої Австро-Угорщини. Її назву 

й територiальнi межi уточнив закон, ухвалений 13 листопада: 

«Держава... має назву Захiдноукраїнська Народна Республiка»; вона 

являє «українську суцiльну етнографiчну область... з українською 

частиною бувших австрiйських коронних країв Галичини з 

Володимирiєю i Буковиною та з українськими частями бувших 

угорських столиць (комiтатiв): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, 

Угоча i Мармарош». Закон утверджував державну самостiйнiсть 

ЗУНР. Далi необхiдно прослiдкувати основнi етапи нацiонального державотворення 

на захiдноукраїнських землях. При цьому особливу увагу 

слiд звернути на «Договiр про злуку» мiж ЗУНР i УНР в одну соборну 

державу. Згiдно з прийнятою угодою 22 сiчня 1919 р. на 

Софiївському майданi в Києвi делегати ЗУНР урочисто обмiнялися з 

представниками УНР грамотами про злуку обох державних формувань 

в одне. В Унiверсалi Директорiї УНР з цiєї нагоди вiдзначалося: «...Од 

нинi во-єдино зливаються столiттями одiрванi одна вiд одної частини

єдиної України – Захiдно-Українська Народна Республiка (Галичина, 

Буковина, Угорська Русь) i Надднiпрянська Велика Україна. 

Здiйснились вiковiчнi мрiї, якими жили i за якi умирали кращi сини 

України. Од нинi є одна незалежна Українська Народна Республiка. Од 

нинi народ Український, визволений могутнiм поривом своїх власних 

сил, має змогу об’єднаними дружнiми зусиллями всiх своїх синiв будувати 

нероздiльну, самостiйну Державу Українську на благо i щастя 

всього її трудового люду.» 

Доречно наголосити, що, незважаючи на деяку декларативнiсть 

об’єднання УНР та ЗУНР в одну державу – бо в силу ряду обставин 

воно тодi так i не було доведено до логiчного завершення – день 22 

сiчня 1919 р. назавжди залишиться в iсторiї українського народу як 

свято Соборностi України. Це був один iз найпрекраснiших моментiв 

нашої непростої, нерiдко навiть трагiчної iсторiї. Високий принцип 

соборностi своїх земель – найблагороднiший в свiтi iдеал, до якого 

прагне кожна нацiя. На довгому i тернистому шляху українського народу 

до цього iдеалу Злука УНР i ЗУНР – подiя великого iдейного i 

полiтичного значення. 

Окремо потрiбно спинитися на ходi українсько-польської вiйни, а 

також на характеристицi визвольних змагань на Буковинi, Закарпаттi 

та Волинi. Аналiзуючи причини невдач захiдних українцiв, важливо 

звернути увагу i на роль в цьому провiдних захiдних держав, якi не хотiли 

бачити Україну, чи то Схiдну, чи то Захiдну, а тим бiльше Соборну, 

своїм повноцiнним партнером. 

5. Приступаючи до вивчення останнього питання теми, потрiбно 

пам’ятати, що в результатi невдач Української Галицької Армiї в боротьбi 

з поляками вона змушена була 15 липня 1919 р. вiдступити за 

Збруч, де об’єдналася з вiйськом Директорiї, значно його пiдсиливши. 

На думку О.Субтельного, у вiйськовому вiдношеннi українцi ще 

нiколи не були такими мiцними. УГА налiчувала близько 50 тиС. 

воякiв. Серед усiх армiй, що воювали в Українi, – української, 

бiльшовицької, бiлої, – вона була чи не найбiльш дисциплiнованою й 

дiйовою. Внаслiдок щойно проведеної реорганiзацiї та появи кiлькох 

надзвичайно талановитих командувачiв сильнiшою стала й 35-тиС. 

армiя Директорiї. Крiм того з нею узгоджували свої операцiї 15тисячнi 

партизанськi загони пiд проводом отаманiв Зеленого та Ангела. 

Таким чином українцi мали 100 тиС. загартованого в боях вiйська, 

що змушувало з собою рахуватися будь-якого супротивника. 

Далi варто прослiдкувати основнi подiї визвольних змагань ук-

раїнцiв в другiй половинi 1919-1921 рр. При цьому слiд звернути особливу 

увагу на суть розбiжностей мiж галичанами й надднiпрянцями, 

показати як вони вплинули на результати спiльної боротьби. Окремо 

необхiдно спинитися на розглядi Варшавського договору (1920 р.) 

між УНР і Польщею. Він передбачав: 

1. Визнання польським урядом незалежності Української Народної 

Республіки та Директорії УНР на чолі з Головним Отаманом С. 

Петлюрою як верховної влади в державі. 

2. Встановлення українсько-польського кордону, за яким Польща 

отримувала Галичину, Західну Волинь, частини Полісся, Лемківщини, 

Підляшшя, Посяння і Холмщини. 

3. Зобов’язання Польщі не укладати міжнародних угод, спрямованих 

проти України. 

4. Гарантування національно-культурних прав українського населення 

в Польщі і польського – в Україні. 

Складовою частиною Варшавського договору була українськопольська 

військова конвенція, яка передбачала початок спільних 

військових дій проти більшовиків на території України. 

Визначаючи наслідки Варшавської угоди, зазначте, що труднощі 

польсько-радянської війни 1920 р. змусили польський уряд укласти з 

радянською Росією Ризький мирний договір 1921 р., який фактично 

поховав самостійницькі плани урядів УНР та ЗУНР. За останнім договором 

Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які 

мали місце у Варшавській угоді, визнала УСРР і зобов’язалася заборонити 

перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, 

включно з урядом УНР. 

У висновках семiнару треба розкрити iсторичне значення українських 

визвольних змагань 1917-1921 рр. та проаналiзувати причини 

їх невдач. Доречно вiдзначити, що за всiєю серйознiстю внутрiшнiх 

недолiкiв українського нацiонального руху вирiшальними в його поразцi 

стали зовнiшнi чинники. Що стосується захiдних українцiв, котрi 

за силою нацiонального руху не поступалися iншим 

схiдноєвропейським країнам, якi завоювали незалежнiсть, то їхня поразка 

пояснювалася переважаючою силою полякiв. На Схiднiй ж Українi 

шлях до незалежностi перетяла бiльшовицька Росiя, а не українськi 

бiльшовики. Наприкiнцi 1920 р. один iз провiдних дiячiв росiйського 

уряду Л.Троцький вiдкрито визнавав: «Радянська влада протрималася 

на Українi до сих пiр (i протрималася нелегко) в основному 

силою Москви, великоруських комунiстiв i Червоної армiї». Про це ж

свiдчать i слова Х.Раковського, голови марiонеткового Раднаркому 

України, який цинiчно, але правдиво заявив, що боротьбу за Україну 

веде виключно росiйський пролетарiат в Українi i росiйська радянська 

влада. 

Тема 12. 

МІЖВОЄННА УКРАЇНА 

ПІД ВЛАДОЮ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ 

(2 год.) 

План 

1. Встановлення комунiстичного режиму в Українi. Створення СРСР. 

2. Нацiональна полiтика бiльшовикiв на українських землях. 

3. Україна в умовах великого терору. 

Реферати

Трiумф i трагедiя Миколи Скрипника. 

Голодомор 1932-1933 рр.в Українi. 


1. Бiлас I. Репресивно-каральна система в Українi. 1917-1953. Суспiльно-полiтичний та 

iсторико-правовий аналiз: У 2 кн. – К., 1994. 

2. Волкогонов Д. Трiумф i трагедiя: Полiтичний портрет Й.В.Сталiна: У 2 кн. – К., 

1989-1990. 

3. Голод 1921-1923 рокiв в Українi: Збiрник документiв i матерiалiв. – К., 1993. 


– К., 1995. – С. 346-376, 574-584. 

5. Дашкевич Я. Україна i союзнi договори 1920 та 1922 рр. // Ровесник. – 1991. – №5. 

6. Дзюба I. Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя? // Вiтчизна. – 1990. – №5, 7. 



9. Касьянов Г., Даниленко В. Сталiнiзм i українська iнтелiгенцiя. – К., 1991. 

10. Конквест Р. Жнива скорботи. – К., 1993. 

11. Кульчицький С. Цiна «великого перелому». – К., 1991. 

12. Курносов Ю. Духовне життя на Українi в 20-30 рр. // У.I.Ж. – 1990. – №1. 

13. Курносов Ю. Суспiльно-полiтичне життя на Українi в 20-30 рр. // У.I.Ж. – 1989. – 

№12. 

14. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Історiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 284- 

306, 310-317. 

15. Лозицький В. Полiтика українiзацiї в 20-30 роках: iсторiя, проблеми, уроки // У.І.Ж. 

– 1989. – №3. 

16. Мельгунов С. Красный терор в Росии. – Москва, 1990. 

17. Петров В. Дiячi української культури (1920-1940 рр.) – жертви бiльшовицького терору. 

– К., 1992. 

18. Соловей Д. Голгота України: московсько-бiльшовицький терор в УРСР мiж першою 

i другою свiтовою вiйною. – Дрогобич, 1993. 


20. Хвильовий М. Україна чи Малоросiя? // Вiтчизна. – 1990. – №2. 


1. Розкриваючи передумови встановлення бiльшовицького режиму 

в Українi, важливо вказати, що його остаточну перемогу забезпечило 

не що iнше, як збройна сила Радянської Росiї. До осенi 1919 р. у 

Червонiй армiї було 1,5 млн. солдатiв, а весною 1920 р. – майже 3,5 

млн. пiд командуванням 50 тиС. колишнiх царських офiцерiв, змуше-

них служити у бiльшовицькому вiйську. Таким чином, коли на початку 

грудня 1919 р. бiльшовики з усiма своїми силами повернулися в 

Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Хоча i в таких 

умовах українцi чинили впертий опiр бiльшовицькiй навалi фактично 

до кiнця 1921 р. 

При з’ясуваннi сутi бiльшовизму доцiльно вiдмiтити, що на сьогоднiшнiй 

день iснують найрiзноманiтнiшi його трактування. Зокрема, 

згiдно одному iз них, бiльшовизм розглядається як безпосереднє продовження 

i посилення росiйської iмперської традицiї, з її нехтуванням 

персоною, особистiстю, пiдкоренням приватного життя колективному, 

общинному, з месiанськими спробами побудувати iдеальний лад на 

землi й ощасливити все людство, i передусiм – «братнi» слов’янськi 

народи. Реалiзацiя подiбної утопiї мала надзвичайно трагiчнi наслiдки 

для України та її народу. 

Далi слiд проаналiзувати бiльшовицьку полiтику «воєнного комунiзму», 

розiбратися у причинах замiни її непом, розкрити його суть та 

значення. 

Розглядаючи подiї, пов’язанi з голодом 1921-1923 рр. в Українi, 

необхiдно звернути увагу, що московський бiльшовицький уряд, який i 

сам немало спричинився своїми дiями до цього лиха, намагався використати 

його для своїх цiлей. Зокрема, в 1921 р. в Українi було вперше 

запроваджено терор голодом, через який бiльшовики, конфiскуючи 

злиденнi продовольчi запаси навiть у селян пiвденних губернiй, допомагали 

природному катаклiзму справитись iз селянським повстанським 

рухом, небезпiдставно вважаючи, що голод впорається з повстанцями 

краще, нiж каральнi експедицiї. У зв’язку з цим варто зупинитися 

i на «суворо таємному» листi бiльшовицького вождя В.Ленiна, адресованого 

В.Молотову для членiв полiтбюро ЦК РКП(б). В листi говорилося: 

«...Саме тепер i тiльки тепер, коли в голодних мiсцевостях їдять 

людей i на дорогах валяються сотнi, якщо не тисячi трупiв, ми можемо 

(i тому повиннi) провести вилучення церковних цiнностей з самою 

скаженою i нещадною енергiєю i не зупиняючись перед придушенням 

якого завгодно опору... Всi мiркування вказують на те, що пiзнiше 

зробити це нам не вдасться, бо нiякий iнший момент, крiм 

вiдчайдушного голоду, не дасть нам такого настрою широких селянських 

мас, який би або забезпечив нам спiвчуття цих мас, або, в крайньому 

випадку, забезпечив би нам нейтралiзацiю цих мас в тому 

розумiннi, що перемога в боротьбi з вилученням цiнностей залишиться 

безумовно i повнiстю на нашому боцi». Як видно, бiльшовицький ре-

жим iз самого початку iснування використовував терор як головний 

аргумент своєї полiтики. 

Загалом же, причинами голоду 1921-1923 рр., який, за приблизними 

оцінками, коштував Україні до 1,5-2 млн жертв були: 

1. Післявоєнна розруха. 

2. Неврожай, викликаний посухою 1921 р. 

3. Політика воєнного комунізму, насаджувана більшовиками. 

4. Примусове вивезення українського хліба у голодуюче Поволжжя, 

промислові центри Росії, насамперед в Москву і Петроград, та 

експорт його за кордон. 

5. Використання московським урядом голоду як ефективного засобу 

придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні. 

При висвiтленнi питання про утворення СРСР доречно зауважити, 

що його легiтимнiсть є сумнiвною, оскiльки всi рiшення приймалися 

партiйною верхiвкою, а про такi загальнодемократичнi механiзми, 

як опитування чи референдум, нiхто й не згадував. Крiм того, ряд дослiдникiв 

твердить, що навiть з точки зору радянського права при утвореннi 

союзної держави було допущено серйознi порушення. Так, 

iсторик Я.Дашкевич, проаналiзувавши союзний договiр 1922 р., прийшов 

до наступних висновкiв: 1). Радянський Союз як тоталiтарна держава 

був утворений з допомогою брутальної сили, яка на самому початку 

свого виникнення навiть не дбала про те, щоб своє терористичне 

iснування i правовий нiгiлiзм маскувати юридичними формулами. 2). 

Україна, нiбито приступаючи до союзного договору 1922 р. як окрема 

соцiалiстична держава, вже в цей час була в становищi колонiї, що було 

закрiплено де-юре два роки ранiше росiйсько-українським союзним 

договором 1920 р. 3). Так званий союзний договiр 1922 р. нiколи не 

вийшов поза стадiю проекту, який ще треба було доповнювати, обговорювати, 

затверджувати i вводити в дiю. Як мiжнародний акт вiн не 

був ратифiкований i нiколи не дiяв нi формально, нi фактично. 

2. Опрацьовуючи друге питання семiнарського заняття, насамперед 

слiд звернути увагу на те, що деяка лiбералiзацiя полiтики 

бiльшовикiв у нацiональному питаннi в 20-х рр. була викликана не 

якимись сентиментальними поривами, а їх намаганнями укоренитися в 

нацiональних республiках (звiдси й назва полiтичного курсу – коренiзацiя). 

Щоб змiцнити свiй вплив у республiках, партiя повинна була 

розмовляти з населенням його мовою i створити власних апаратникiв з 

мiсцевих кадрiв. Та безсумнiвно, що коренiзацiя мала побiчний ефект

у виглядi стрiмкого розвитку пригнiчених до того нацiональних культур. 

При з’ясуваннi сутi коренiзацiї в Українi треба видiлити два головних 

її аспекти – українiзацiю i створення необхiдних полiтичних та 

економiчних умов для всебiчного розвитку нацiональних меншин, якi 

в той час проживали в республiцi. Важливо зазначити, що полiтика коренiзацiї, 

за задумом її щирих прихильникiв, передбачала насамперед 

дерусифiкацiю полiтичного i громадського життя в Українi i мала привести 

до лiквiдацiї тривалої русифiкаторської полiтики царату та її наслiдкiв. 

Варто також розiбратися, як здiйснювалася українiзацiя, що їй 

перешкоджало, якими були її першi здобутки. Доречно вiдмiтити, що 

1923-1927 рр. кiлькiсть українцiв серед службовцiв державного апарату 

зросла з 35 до 54 %. На українську мову перейшло понад чверть 

iнститутiв i бiльше половини технiкумiв. Бiльша частина книжок, журналiв 

i газет стала видаватися українською мовою. З iнiцiативи 

М.Скрипника, який видавлював усе можливе з курсу на українiзацiю, 

нацiональна мова впроваджувалася навiть у школах командного складу 

i в деяких червоноармiйських частинах. На Кубанi, де компактно 

проживали українцi, вiдкрилися українськi школи, видавалися 

українськi газети, працювало українське радiомовлення. Не менш наполегливо 

здiйснювалася полiтика коренiзацiї в районах України, компактно 

населених нацiональними меншинами. У жовтнi 1924 р. утворилася 

Молдавська автономна республiка. Було видiлено 13 

нацiональних районiв, 954 сiльради, 100 мiстечкових рад. Працювали 

сотнi шкiл з нiмецькою, болгарською, єврейською, польською, татарською 

та iншими мовами навчання. 

Аналiзуючи причини згортання українiзацiї, необхiдно наголосити, 

що середина 20-х рр. стала перiодом значних зрушень у менталiтетi 

українства, подоланнi наслiдкiв багатовiкової русифiкаторської полiтики. 

Вiдбувався процес розширення сфери дiї української мови, нового 

осмислення традицiй, нацiональних цiнностей. Полiтика українiзацiї 

сприяла поверненню в Україну значної кiлькостi дiячiв культури, 

якi з рiзних причин опинилися за кордоном. Все це призвело до 

зростання впливу нацiональної iдеї, що вже само по собi лякало центр. 

Процес українiзацiї, запроваджений бiльшовиками згори як тактика 

зближення з українським народом, зустрiвся з бурхливим процесом 

українського нацiонального ренесансу, що йшов знизу вгору, а тому 

керiвництво ним почало «вислизати» з рук партiйних органiзацiй. Це

особливо непокоїло Москву. Звiдси критика «крайнощiв в 

українiзацiї» на другiй сесiї ЦВК СРСР у квiтнi 1926 р., заяви Зiнов’єва 

про те, що українiзацiя «явно суперечить нашiй полiтицi, б’є по нашiй 

лiнiї щодо цього питання, помагає петлюрiвщинi». В цей же час наступ 

на українське вiдродження розпочав i Й.Сталiн, який у закликах 

М.Хвильового до подолання провiнцiалiзму української культури, 

звiльнення її вiд рабського наслiдування росiйських зразкiв, творчого 

засвоєння європейського досвiду побачив «небезпеку боротьби проти 

Москви взагалi, проти росiян узагалi, проти росiйської культури i її 

вищого досягнення – ленiнiзму». 

Далi варто також з’ясувати, що насправдi крилось за такими популярними 

в 20-х рр. термiнами, як «хвильовiзм», «шумськiзм», «волобуєвщина». 

Слiд пiдкреслити, що засудження дiяльностi 

М.Хвильового, О.Шумського, М.Волобуєва та iнших українських 

дiячiв було тiльки початком наступу Москви на нацiональне 

вiдродження, iдеологiчною пiдготовкою до остаточної розправи з українiзацiєю, 

яку мали довершити каральнi органи за дорученням 

партiї. 

Завершуючи розгляд даної проблеми, необхiдно зазначити, що зi 

змiцненням адмiнiстративно-командної системи, яка потребувала 

вкрай централiзованих структур, потреби нацiонального розвитку українського 

народу iгнорувалися дедалi бiльше. Пiд приводом захисту 

загальнодержавних iнтересiв обмежувалася самостiйнiсть України, набирала 

сили тенденцiя до унiтаризму. Поступово розмивався закладений 

в Конституцiї 1924 р. розподiл компетенцiй Союзу та республiки, 

суверенiтет якої ставав багато в чому формальним. Аналогiчнi процеси 

вiдбувалися i в нацiонально-культурнiй сферi. Наприкiнцi 30-х рр. в 

українських школах стало обов’язковим вивчення росiйської мови; було 

змiнено українську абетку, граматику i словник у напрямi наближення 

її до росiйської; взагалi вживання росiйської мови в Українi 

значно розширилося. Вже у 1935 р. Постишев зiзнався, що члени комунiстичної 

партiї України почали деукраїнiзуватися i навiть перестали 

розмовляти українською мовою. Подiбнi змiни розгорталися i в 

пресi: якщо у 1931 р. українською мовою виходило 90% газет та 85% 

часописiв, то до 1940 р. цей показник упав вiдповiдно до 70 i 45. У 

лiтературi стало полiтичним принципом наголошувати, що всi видатнi 

українськi поети та письменники минулого розвивалися пiд благотворним 

впливом Росiї. На разючу вiдмiну вiд кiнця 1920-х рр., коли 

властi пiдтримували українiзацiю в мiстах, у 30-х рр. вони енергiйно

пiдтримували українiзацiю в мiстах, у 30-х рр. вони енергiйно намагалися 

поширити вплив росiйської культури навiть на селi. 

3. При вивченнi цього питання слiд простежити вплив адмiнiстративно-командної 

системи на полiтичний розвиток України в 

30-х рр. Доцiльно пiдкреслити, що на першому етапi наступу Сталiна 

проти потенцiйної опозицiї в Українi (реальний опiр йому був дуже 

слабким) основною мiшенню стала стара українська iнтелiгенцiя, 

особливо та, що була пов’язана з нацiональними урядами та небiльшовицькими 

партiями 1917-1921 рр., а також видатнi дiячi культури 

i науки. ОДПУ, фабрикуючи «таємнi антирадянськi органiзацiї», застосовуючи 

фiзичний i психологiчний терор, змушувало своїх жертв 

визнавати своє членство в них на широко висвiтлюваних у пресi показових 

процесах. У такий спосiб полiтична полiцiя виправдовувала покарання 

засуджених, дискредитуючи всiх, хто подiяв їхнi погляди i готуючи 

грунт до наступних арештiв. 

Зазначте, що вперше до цiєї практики в Українi вдалися в 1929- 

1930 рр., коли в належностi до таємної нацiоналiстичної органiзацiї пiд 

назвою «Cпiлка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 

провiдних вчених, письменникiв та iнших представникiв iнтелiгенцiї, 

включаючи С. Єфремова, В.Чехiвського, А.Нiковського, Й.Гермайзе, 

М.Слабченка, Г.Голоскевича, Л.Старицьку-Черняхiвську. «Виявленiй» 

органiзацiї приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, 

емiгрантських сил, пiдбурювання селянства проти колективiзацiї, 

вбивства Сталiна та його соратникiв, вiдокремити Україну вiд СРСР i 

утворити Українську самостiйну державу. 

Пiсля процесу СВУ, пiд час якого називалися iмена багатьох 

членiв Всеукраїнської Академiї наук, уряд увiв цензуру на її видання, 

став закривати найдiяльнiшi її секцiї i виганяти «буржуазних нацiоналiстiв». 

У 1931 р. було розпущено iсторичну секцiю 

М.Грушевського, а самого вченого пiд приводом того, що вiн причетний 

до ще однiєї таємної органiзацiї, вислали до Росiї, де вiн у 1934 

р. помер при загадкових обставинах. Набагато суворiших 

переслiдувань зазнали багато його колег i майже всi учнi. Процес СВУ 

став також сигналом до знищення Української автокефальної 

православної церкви. Звинуваченi у спiвпрацi з цiєю органiзацiєю, 

першоiєрархи церкви були змушенi скликати у сiчнi 1930 р. собор i 

саморозпуститися. Незабаром митрополита М.Борецького, десятки 

єпiскопiв та сотнi священникiв було заслано до таборiв.

Розкриваючи дане питання, студентам також треба добре засвоїти 

суть та причини так званого «великого перелому» 1929 р. Зокрема слiд 

уяснити, що в цей час соцiально-економiчнi перетворення сiльського 

господарства зводилися до сталiнської колективiзацiї, яка 

пов’язувалася з курсом на форсовану iндустрiалiзацiю, з позаекономiчним 

примусом селянства, котре повинно було платити своєрiдну 

«данину» на розвиток промисловостi. 

Потрiбно проаналiзувати особливостi суцiльної колективiзацiї в 

Українi, полiтику розкуркулення, руйнiвний вплив бiльшовицького 

насильства на продуктивнi сили сiльського господарства. Так, щоб 

придушити опiр суцiльнiй колективiзацiї, заможних селян оголошували 

«куркулями» i виселяли у райони Пiвночi, потiм почали виселяти 

середнякiв i навiть частину бiднякiв. Загалом за 1928-1931 рр. зникло 

352 тиС. господарств, 200 тиС. з яких було експропрiйовано. З понад 

мiльйона українських селян, репресованих радянською владою на початку 

30-х рр., близько 850 тиС. депортували на Пiвнiч, де багато з 

них загинули. 

Визначаючи причини голодомору 1932-1933 рр. в Українi, необхiдно 

наголосити, що це була спланована акцiя комунiстичного режиму 

проти українського селянства, яка повинна була лiквiдувати базу 

української нацiї i нацiонального вiдродження, протистояння 

радянськiй владi. Аналiз архiвних джерел переконливо засвiдчує той 

факт, що в українському селi мали мiсце всi елементи полiтики геноциду. 

Такого висновку дотримуються i члени Мiжнародної комiсiї по 

розслiдуванню голоду в Українi (до її складу входили провiднi юристи 

свiту), яка працвала в 1988-1990 рр. Та й сам Сталiн визнавав, що загальний 

вврожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше 

кажучи, харчiв не бракувало. Проте держава систематично 

конфiсковували бiльшу їх частину. Ігноруючи заклики i попередження 

українських представникiв влади, Сталiн пiдняв план заготiвлi зерна у 

1932 р.на 44 %. Це рiшення i та жорстокiсть, з якою виконувалися його 

накази, прирекли мiльйони людей на смерть вiд голоду, який неможливо 

назвати iнакше, як штучний. 

Голод, що поширювався протягом 1932 р. набув найстрашнiшої 

сили на поч. 1933 р. Залишившись без хлiба, селяни їли мишей, пацюкiв 

та горобцiв, кiсткову муку i кору дерев. Мали мiсце численнi 

випадки канiбалiзму. Але конфiскацiї збiжжя продовжувалися, незважаючи 

на те, що з голоду вимирали цiлi села. За вказiвкою Молотова, 

коли хлiба не було, забирали сухарi, картоплю, сало, солiння, тобто всi

запаси їжi. Намагаючись врятуватися, тисячi селян йшли до мiста, де 

весною скасували хлiбнi картки i можна було купити хлiб. Однак 

сiльським жителям хлiб продавати заборонялося. Селянам не дозволялося 

також найматися самостiйно на роботу на промисловi 

пiдприємства. Незважаючи на те, що шляхи, якi вели до мiста, були 

блокованi, тисячi сiльських жителiв пробивалися туди, але не знаходили 

порятунку i вмирали прямо на вулицях. У Харковi, Одесi, 

Днiпропетровську, Полтавi, Києвi кожного ранку збирали i вивозили 

до братських могил померлих вiд голоду селян. Прагнучи врятувати 

вiд голодної смертi дiтей, селяни везли їх до мiста i залишали в установах, 

лiкарнях, просто на вулицях. 

Загалом же, за пiдрахунками дослiдникiв вiд голоду 1932-1933 рр. 

в Українi загинуло вiд 5 до 9 млн.чол. Цим самим пiдривалася етнiчна 

основа становлення української нацiї – село, знищувався той прошарок, 

вiд якого залежали процвiтання суспiльства, здатнiсть його до 

розвитку. 

Далi варто зупинитися на висвiтленнi масових репресiй, якi 

здiйснювалися в Українi протягом 30-х рр. Слiд пiдкреслити, що з 

особливою силою вони розгорiлися пiсля того як в сiчнi 1933 р. Сталiн 

призначив своїм особистим представником в Українi П.Постишева. 

Разом з ним прийшов новий голова ОДПУ В.Балицький i тисячi росiйських 

функцiонерiв. Постишеву було доручено завершити колективiзацiю 

без огляду на цiну, провести чистку в компартiї та припинити 

українiзацiю. По мiрi того, як набирало обертiв правлiння терору нового 

сталiнського посланця в Українi, страчувалися чи висилалися в табори 

тисячi представникiв нової української iнтелiгенцiї, що з’явилася 

у 20-тi рр. З 240 українських письменникiв тодi зникло 200, iз 85 вчених-мовознавцiв 

лiквiдували 62. Оголошували шпигунами i заарештовували 

фiлософiв, художникiв, редакторiв. Деякi дiячi, не бажаючи 

зректися своїх поглядiв, накладали на себе руки, як це зробили 

М.Скрипник та М.Хвильовий. До сибiрських таборiв заслали навiть 

М.Яворського та його колег з iнституту марксизму-ленiнiзму, що розробляли 

марксистську iсторiю України. Закрили експерементальний 

театр Л.Курбаса «Березiль», а сам Курбас, як i М.Кулiш, також зникли 

у таборах. Прославленi на весь свiт фiльми О.Довженка зняли з прокату, 

а самого кiнорежисера змусили переїхати до Москви. 

Зазначте, що в 1933 р. знищення українських установ сягнуло апогею. 

Комiсарiати освiти, сiльського господарства, юстицiї, 

сiльськогосподарська академiя, редколегiї газет, лiтературних жур-

налiв, енциклопедiй, кiностудiї оголошувалися «гнiздами нацiоналiстiв-контрреволюцiонерiв» 

i пiддавалися чисткам. Спираючись 

на фактологiчний матерiал, покажiть, що чистки були спрямованi не 

лише проти дiячiв культури, а й проти полiтичної верхiвки України. За 

звинуваченнями у нацiоналiзмi їх жертвами стали 15 тиС. 

вiдповiдальних працiвникiв. 

Ведучи мову про так звану «велику чистку» 1937-1938 рр., треба 

звернути увагу, що якщо репресiї на початку 1930-х рр. були в основному 

спрямованi проти українцiв, то терор 1937-1938 рр. охопив весь 

Радянський Союз i мав на метi змести всiх реальних та уявних ворогiв 

Сталiна. В цей час репресувалися не лише керiвнi особи, але й рядовi 

робiтники, колгоспники, iнтелiгенцiя, вiйськовослужбовцi. 

Суспiльство все глибше опускалося у прiрву страху, вiдчаю, моральної 

деградацiї. За особистою вказiвкою Сталiна вiд iменi ЦК ВКП(б) заарештованих 

пiддавали тортурам. Не витримуючи фiзичних мук, вони 

давали свiдчення i на себе, i на своїх знайомих. Так забезпечувався 

черговий приплив арештiв. 

Україна постраждала вiд цього «полювання на вiдьом» бiльше, 

нiж iншi регiони. Служiння Сталiну вiрою i правдою впродовж багатьох 

рокiв не врятувало партiйно-державне керiвництво республiки. Загинули 

майже всi члени ЦК КП(б)У та українського уряду. НКВС планував 

знищити цiлi верстви населення, зокрема священникiв, 

колишнiх учасникiв антибiльшовицької боротьби, тих, хто бував за 

кордоном чи мав там родичiв, iммiгрантiв з Галичини i ряд iнших. За 

даними iсторика А.Антонова-Овсiєнка, терор 1935-1941 рр. принiс 20 

млн. жертв. Скiльки з них припадає на Україну, окрiм втрат вiд голодомору 

1932-1933 рр. та репресiй першої половини 30-х рр., iсторична 

наука остаточно ще не визначила. 

А.Авторханов, аналiзуючи у книзi «Iмперiя Кремля» нацiональний 

склад жертв «великого терору» 30-х рр., зазначає: «Саме 

серед української ...iнтелiгенцiї жертв терору було в декiлька разiв 

бiльше, нiж у центральних областях Росiї». Навiть Л.Троцький, котрий 

свого часу не приховував негативного ставлення до українського народу, 

визнавав, що «нiде репресiї, чистки, придушення i всi iншi види 

бюрократичного хулiганства в цiлому не досягли таких страшних розмiрiв, 

як на Українi, у боротьбi з могутнiми прихованими силами в українських 

масах, що прагнули бiльшої свободи й незалежностi». 

У висновках зазначте, якими були наслiдки комунiстичних репресiй 

для подальшої долi українського народу.

Тема 13. 

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ 

МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ 

(2 год.) 

План 

1. Полiтика Польщi в Галичинi та на Волинi. 

2. Нацiонально-визвольний рух на захiдноукраїнських землях. 

Дiяльнiсть полiтичних партiй. 

3. Становище українцiв Буковини та Закарпаття. 


Органiзацiя Українських Нацiоналiстiв: iдея та дiяльнiсть. 

Життєвий шлях митрополита А.Шептицького. 


1. Бандера С. Мiй життєпис // Державнiсть. – 1992. – №1.

2. Баган О. Нацiоналiзм i нацiоналiстичний рух. Iсторiя та iдеї. – Дрогобич, 1994. 

3. Вегеш М. Августин Волошин i Карпатська Україна // Дзвiн. – 1991. – №3. 


– К., 1995. – C.387-402. 

5. Гренджi-Донський В. Пiд чоботом окупанта // Л.Ч.К. – 1991. – №5. 


1993. – С. 204-220. 

7. Донцов Д. Iсторiя розвитку української державної iдеї. – К., 1991. 

8. Життя i смерть полковника Коновальця... – Львiв, 1993. 


10. Задоржний В., Вегеш М. Карпатська Україна у свiтлi нових документiв // Сучаснiсть. 

– 1993. – №4. 


12. Кузьо Т. ОУН в Українi // Сучаснiсть. – 1992. – №12. 


322. 

14. Мiрчук П. Степан Бандера. – Хмельницький, 1992. – С. 5-71. 

15. ОУН-УПА // Державнiсть. – 1992. – №3. 

16. Сливка О. Карпатська Україна... // Л.Ч.К. – 1993. – №7-9. 

17. Субтельний О. Україна: iсторiя. – K., 1991. – C.369-392. 

18. Таран С. Iнтегральний нацiоналiзм в iм’я iдеї // Березiль. – 1992. – №9-10. 

19. Шафета П. Убивство мiнiстра Перацького // Дзвiн. – 1990. – №1-2. 


1. Розпочинаючи розгляд даної теми, насамперед слiд зазначити, 

що близько 7 млн. українцiв, в основному колишнiх пiдданих габсбурзької 

монархiї, виявилися єдиною великою спiльнотою, що пiсля 

1-ї свiтової вiйни не завоювала незалежностi. Зазнавши поразки у нацiонально-визвольних 

змаганнях, бiльшiсть їх опинилися в складi 

Польщi, решта – Румунiї та Чехословаччини. У Польськiй державi українцi 

складали двi групи, вiдмiнностi мiж якими навмисне роздмухувалися 

варшавським урядом: греко-католики на Львiвщинi, Тернопiльщинi 

й Станiславщинi та православнi на Захiднiй Волинi, Полiссi й 

Холмщинi. В Галичинi українцi ще з часiв Австро-Угорщини пройшли 

полiтичний вишкiл, були звичнi до дiяльностi в рiзних сферах громадянського 

суспiльства. Колишнi ж пiдданцi Росiйської iмперiї мали 

значно нижчий рiвень нацiональної свiдомостi та полiтичного розвитку. 

Аналiзуючи полiтику польського уряду на захiдноукраїнських 

землях, необхiдно зауважити, що її метою було придушення нацiональних 

прагнень українцiв. Вони складали вагому частку всього

населення Польщi (навiть за безсумнiвно упередженими даними перепису 

1931 р. – 15-16%) i польськi властi не наважувалися оголосити 

всiх їх «неукраїнцями». Тим настирливiшими i хитромудрiшими виглядали 

спроби всiма засобами роздiлити українську громаду й територiю, 

де вона становила виразну бiльшiсть,- шляхом полiтичних авантюр, 

вдаючись до сумнiвних етнонаукових манiпуляцiй, намаганням 

внести розбрат у церковне життя, мiжконфесiйнi стосунки, адмiднiстративними 

кордонами. Зокрема Варшава вперто й послiдовно 

не бажала зносити штучнi перепони мiж Схiдною Галичиною та Волинню 

– так званий «сокальський кордон», який вiдповiдав колишньому 

державному мiж Австро-Угорщиною та Росiєю. Адмiнiстративне 

розмежування українських земель мало виправдати проведення стосовно 

них рiзної полiтики, курс на їх протиставлення i роз’єднання. В 

цьому вбачались пiдвалини для продовження попередньої «федерацiонiстської 

полiтики» щодо всiєї України. Схiдна Галичина деукраїнiзовувалася 

i назавжди вiдривалася вiд неї. На Волинi проводилася 

бiльш завуальована нацiональна полiтика з метою зробити її центром 

тяжiння для українцiв з-за Збруча з перспективою створення там 

марiонеткової пропольської держави. 

Зазначте, що наступ на нацiональнi права українцiв був всеохоплюючим. 

Вiд них вичищали урядовi установи, включаючи повiтовi. 

Для їх послаблення використовували аграрну реформу. На захiдноукраїнських 

землях розмiщувалися польськi колонiсти. Їм передавалися 

найкращi землi, майже чверть усiх, що пiдлягали розподiлу. 

Близько 200 тиС. господарств таких «осадникiв» мали змiцнити польське 

панування на «кресах». Особлива увага придiлялась 

прикордоннiй смузi шириною вiд 30 до 50 миль. 

Пiд спецiальний прицiл було взято українську iнтелiгенцiю. Одразу 

ж розгорнулося масове переселення вчителiв iз Схiдної Галичини до 

Захiдної, а то й у центральнi райони Польщi. Iз приблизно 3 тиС. початкових 

шкiл з українською мовою навчання у Схiднiй Галичинi й 

дещо бiльше нiж 500 – на Волинi, створених за часiв українських визвольних 

змагань, у 1929/ 30 навчальному роцi залишилося вiдповiдно 

716 та 7. Та особливо запеклi зусилля спрямовувалися на те, щоб не 

допустити народження нових iнтелiгентських кадрiв. Адже їх джерело 

становила молодь, загартована у революцiйно-визвольнiй боротьбi та 

битвах з окупантами. Захопивши головне мiсто Схiдної Галичини, поляки 

одразу ж лiквiдували всi українськi кафедри Львiвського 

унiверситету, який за австрiйської влади мав двомовний i вiдповiдно

двонацiональний (польсько-український) статуС. Пiсля загарбання 

всiєї Схiдної Галичини було заявлено, що студентами унiверситету 

можуть бути лише тi, хто присягнув на вiрнiсть Польщi. Це залишало 

за його стiнами українську молодь. 

При висвiтленнi реакцiї українцiв на полiтику польського уряду 

треба звернути увагу, що вони в основному перебували в опозицiї до 

окупацiйного режиму, виражаючи це або легальними засобами, що не 

становили загрози для їхнього становища, або насильницькими революцiйними 

методами, без огляду на наслiдки. Прихильники першого 

пiдходу, не вiдступаючи вiд своєї мети – рано чи пiзно об’єднати всiх 

українцiв у незалежнiй державi, зосередили зусилля на збереженнi тих 

здобуткiв, якi завоювали українцi пiд владою Австрiї, всупереч дискримiнацiйнiй 

полiтицi польської держави. Вони брали участь у польськiй 

полiтичнiй системi через легальнi українськi партiї (правда, до 

певного часу подiбна дiяльнiсть ними iгнорувалася), перебудовували й 

поширювали кооперативний рух i намагалися захистити українське 

шкiльництво. Розвиваючи цей «органiчний сектор» українського суспiльства, 

«легальники» сподiвалися, що українцi будуть краще 

пiдготовленими до здобуття незалежностi, коли для цього виникне нагода. 

Ця конструктивна, хоч i буденна, дiяльнiсть приваблювала перважно 

стабiльнiшi елементи українського суспiльства, такi як члени 

передвоєнного «iстеблiшменту», священники, велика частина 

iнтелiгенцiї та заможних селян. 

Далi варто детальнiше зупинитися на розглядi дiяльностi українського 

кооперативного руху, освiти, церкви, рiзноманiтних нацiонально-культурних 

товариств та молодiжних органiзацiй, показати 

їхнi здобутки та перешкоди, якi їм чинилися польською владою. Поза 

увагою не повиннi залишитися питання пацифiкацiї (1930 р.) та iнших 

репресивних заходiв окупацiйного режиму проти українцiв. 

2. При висвiтленнi другого питання важливо звернути увагу на 

те, що Польща попри свою дискримiнацiйну полiтику була державою, 

заснованою на конституцiйних засадах. Це означало, що, незважаючи 

на свiй статус другосортних громадян, українцi в Польщi були в кращому 

полiтичному становищi, нiж їх спiввiтчизники в СРСР, зокрема, 

вони мали можливiсть, хоч i обмежену, чинити опiр чи принаймнi 

протестувати проти державної полiтики. Слiд зазначити, що захiднi 

українцi мали близько 12 полiтичних партiй, якi охоплювали 

iдеологiчний спектр вiд крайнiх лiвих до крайнiх правих поглядiв та 

вiдображали дуже рiзноманiтнi полiтичнi традицiї.

Пiдкреслiть, що найбiльш численним та впливовим було УНДО – 

Українське Народно-Демократичне Об’єднання. Ця партiя утворилась 

у 1925 р. в результатi злиття Трудової партiї з рядом менших угрупувань 

i являлася спадкоємицею довоєнної Нацiональнодемократичної 

партiї. Розповiдаючи про її програму i тактику, 

вiдмiтьте, що ця, по сутi лiберальна партiя, виступала за конституцiйну 

демократiю та незалежнiсть України. Щоб пiдготувати українцiв до 

незалежностi, вона пiдтримувала полiтику «органiчного розвитку» та 

аграрних реформ. Вiдносно гнучка за своєю тактикою, ця партiя вдалася 

до спроб нормалiзацiї українсько-польських взаємин. Але 

репресiї польського уряду, з одного боку, та екстремiзм українських 

нацiонал-радикалiв, з iншого, ускладнювали проведення центристської 

полiтики УНДО. 

Доречно також наголосити, що УНДО було партiєю захiдноукраїнського 

«iстеблiшменту», її члени контролювали багато українських 

фiнансових, кооперативних та культурних закладiв, у т.ч. 

найвпливовiшу захiдноукраїнську газету «Дiло». До провiдних лiдерiв 

партiї належали Д.Левицький, В.Мудрий, С. Баран, О.Луцький, 

М.Рудницька, I.Кедрин. 

Говорячи про соцiалiстичнi тенденцiї в середовищi захiдних українцiв, 

треба вiдзначити, що головним їхнiм виразником виступала 

Радикальна партiя – найстарiша з усiх українських партiй. Її програма 

закликала до справедливого подiлу земель серед селян, обмеження 

приватної власностi та вiдокремлення церкви вiд держави. Але вона 

також пiдкреслювала, що цих цiлей не можна досягти доки не буде 

встановлена незалежна держава, котра об’єднає всiх українцiв. Тому в 

20-30-х рр. радикали, як i ранiше, пiдтримували Захiдно-Українську 

Народну Республiку, виступаючи переконаними противниками СРСР i 

Польщi – цих головних ворогiв української незалежностi. 

Звернiть увагу на те, що зосередженi в Галичинi радикали вдалися 

до спроб поширити свiй вплив на Волинь, Полiсся та Холмщину, 

об’єднавшись у 1926 р. з меншою вiд них Українською партiєю 

соцiалiстiв-революцiонерiв, що дiяла на Волинi, й утворили разом Українську 

соцiалiстичну радикальну партiю. Партiя обстоювала право 

нацiї на самовизначення i утворення на цiй основi незалежної соборної 

України. До найвiдомiших її лiдерiв належали такi ветерани, як 

Л.Бачинський та I.Макух. 

Знайомлячись iз дiяльнiстю Комунiстичної партiї Захiдної України 

(КПЗУ), слiд зауважити, що в її середовищi фактично не припи-

нялася фракцiйна боротьба та розколи, якi неабиякою мiрою визначалися 

постiйним тиском з боку вищих партiйних iнстанцiй.До них належала 

компартiя Польщi,до складу котрої входила КПЗУ, КП(б)У, 

яка забезпечувала зв’язки КПЗУ з ВКП(б), врештi сама ВКП(б) i очолюваний 

нею Комiнтерн. З кiнця 1920-х рр. почався занепад комунiстичного 

руху в Захiднiй Українi. Пiд впливом звiсток про колективiзацiю, 

репресiї i голодомор 1932-1933 рр. та частина населення, що 

стояла на радянофiльських позицiях, вiдвернулася вiд комунiстiв. Нацiонально 

свiдомi елементи виходили з КПЗУ, чисельно в нiй стали 

переважати поляки i євреї (чисельнiсть партiї скоротилася з 4300 до 

2600 членiв). КПЗУ поступово перетворювалася у партiю тоталiтарного 

типу, яка не допускала плюралiзму думок у своїх рядах i поборювала 

всi iншi полiтичнi сили. Своєю боротьбою проти 

українських партiй КПЗУ поставила себе за межi українського 

нацiонального руху. Фактично партiя стала слухняним знаряддям 

сталiнської полiтики в Захiднiй Українi, хоча це не врятувало її вiд 

репресiй та розпуску в 1938 р. 

Аналiзуючи програми та дiяльнiсть iнших партiй, доцiльно 

пiдкреслити, що вони були невеликими, слабкими й схилялися до 

спiвпрацi з польським урядом. Одна з них – Українська католицька 

партiя єпископа Г.Хомишина – безуспiшно намагалася мобiлiзувати 

прибiчникiв клерикального консерватизму. Москвофiли, що переживали 

стрiмкий занепад, заснували Руську селянську та Руську аграрну 

партiї, якi в 1931 р. злилися в одну. Але й це не утримало багатьох 

їхнiх рядових членiв вiд переходу до українських партiй. 

Особливої уваги потребує розгляд питання про утворення, 

дiяльнiсть та iдейну програму Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв 

(ОУН). Вона виникла у 1929 р. внаслiдок об’єднання Української 

Вiйськової Органiзацiї (на її дiяльностi слiд зупинитися детальнiше) 

та декiлькох студентських нацiоналiстичних гурткiв. Бiльшу 

частину її складала галицька молодь, а керiвництво забезпечував з-за 

кордону Провiд Українських Нацiоналiстiв (ПУН) на чолi з 

Є.Коновальцем. Згiдно з первiсними заявами, головною метою ОУН 

було встановлення незалежної соборної нацiональної держави на всiй 

українськiй етнiчнiй територiї. Ця мета мала досягтися через нацiональну 

революцiю та встановлення диктатури, яка би витiснила 

окупацiйну владу та запровадила уряд, що репрезентував би всi 

регiони та соцiальнi групи України. Економiка держави планувалася як 

поєднання приватної, нацiоналiзованої та кооперативної форм влас-

ностi. ОУН вiдкидала будь-який партiйний чи класовий подiл та представляла 

себе як домiнуючу силу українського суспiльного життя як 

вдома, так i за кордоном. Визначивши себе як рух, а не як партiя, ОУН 

засуджувала легальнi українськi партiї Галичини як колаборацiонiстськi. 

Звинувачуючи соцiалiстичний та лiберальний табори у поразцi 

української революцiї 1917-1921 рр., нацiоналiсти наголошували 

на важливостi формування сильної полiтичної елiти, нацiональної солiдарностi 

та опори на «свої власнi сили». 

Аналiзуючи методи дiяльностi ОУН, її iдеологiю та вплив у суспiльствi, 

важливо вiдзначити, що вона зформувала полiтичний 

свiтогляд цiлого поколiння захiдних українцiв. За приблизними 

пiдрахунками, напередоднi 2-ї свiтової вiйни ОУН налiчувала близько 

20 тиС. чоловiк. Проте її впливи значно первищували кiлькiсть членiв. 

Властивий органiзацiйний дух самовiдданостi, що доходив до фанатичної 

самопосвяти нацiональнiй справi, виявився надзвичайно привабливим 

для молодих людей. До речi, сталiнський режим був настiльки 

стурбований зростаючою потугою ОУН, що органiзував вбивство 

Є.Коновальця в Роттердамi у 1938 р. 

Далi слiд зупинитися на розколi, який стався в ОУН пiсля смертi 

Є.Коновальця, проаналiзувати його причини i наслiдки. При цьому доречно 

зауважити, що розкол показав фундаментальнi розбiжностi мiж 

членами ОУН у Захiднiй Українi та членами ПУН, якi жили за кордоном. 

За боротьбою за владу стояли iдеологiчнi розбiжностi та розходження 

мiж поколiннями. Крайовi кадри, якi витримували головний тягар 

пiдпiльної боротьби, складалися з молодих людей, що прагнули до 

керiвництва та безкритично переймали авторитарнi iдеї та методи. 

Сильний вплив на їх свiтогляд мав Д.Донцов, iдеолог українського 

iнтегрального нацiоналiзму, який пропагував культ волi та сили. 

Старшi провiдники ОУН проявляли схильнiсть до бiльшого консерватизму. 

Пiдводячи пiдсумки, варто наголосити, що нацiональна нерiвнiсть, 

труднощi соцiально-економiчного характеру, а також вражаюче 

посилення нацистської Нiмеччини та СРСР привели до розчарування 

в демократiї i зростання полiтичного екстремiзму на захiдноукраїнських 

землях. Ця радикалiзацiя чим далi ширше охоплювала 

не лише iнтелiгенцiю, а й селянство, в якому зростала самоповага, 

сподiвання на кращу долю, протест проти нацiональних утискiв та погiршення 

добробуту. Розчарованi безрезультатним намаганням завоювати 

державнiсть чи самоврядування, захiднi українцi виявилися особ-

ливо чутливими до цих загальних тенденцiй. Незважаючи на широкий 

розвiй «органiчної роботи», було очевидно, що саме iнтегральний нацiоналiзм 

ОУН став серед захiдних українцiв, i насамперед молодих, 

найдинамiчнiшим рухом. 

3. Характеризуючи становище українства пiд владою Румунiї, 

треба наголосити, що жорстокий терор, яким супроводжувалося загарбання 

Буковини в листопадi 1918 р., був «узаконений» введенням у 

сiчнi 1919 р. воєнного стану, що протримався до 1928 р. та був запроваджений 

знову наприкiнцi 30-х рр. Утiм i його оголошення, i скасування 

мало змiнювали життя українцiв. Зухвалий курс на їх винародовлення 

та румунiзацiю фактично залишався тим самим. Проголосивши 

пiвмiльйона українцiв Буковини «зукраїнiзованими румунами» 

чи «громадянами румунського походження, що забули рiдну мову», 

Бухарест не гребував нiчим, щоб навернути їх у румунське «першородство». 

З 168 народних шкiл, якi iснували в Буковинi у 1918 р., 

майже двi третини стали румунськими в першi два роки окупацiї, а в 

1924 р., вже не залишилося жодної чисто української. З такою ж 

невблаганнiстю проводилася румунiзацiя українських середнiх шкiл та 

гiмназiй, лiквiдовувалися українськi ремiсничi школи. Було цiлком 

румунiзовано й Чернiвецький унiверситет, хоча серед його студентiв 

на початку 20-х рр. лише 20% були румунами. На румунський взiрець 

змiнювалися українськi прiзвища. 

Звернiть увагу, що життя українського населення Бесарабiї та Сигiтщини, 

що також перебували пiд окупацiєю Румунiї, було ще нестерпнiшим, 

нiж в Буковинi. 

При висвiтленнi соцiально-економiчного, полiтичного та нацiонально-культурного 

розвитку буковинських українцiв доречно порiвняти 

його зi становищем в Галичинi, вказати на спiльнi та вiдмiннi 

риси. 

Далi потрiбно прослiдкувати якi змiни вiдбувалися в Закарпаттi 

пiсля його входження до складу Чехословаччини. Вiдзначаючи демократичнiсть 

та цивiлiзованiсть чехословацької влади, проаналiзуйте її 

полiтику щодо закарпатських українцiв, вкажiть на її позитивнi та негативнi 

риси. Поза увагою також не повинна залишитися проблема нацiональної 

самобутностi населення Закарпаття та поведiнка центрального 

уряду в даному питаннi. 

Окремо слiд спинитися на передумовах створення та сутi Карпатської 

України – автономної Української республiки у складi Чехословаччини 

в 1938-1939 рр. i Української незалежної держави на За-

карпаттi в березнi 1939 р. Необхiдно вiдзначити, що пiсля проголошення 

незалежностi Карпатської України її парламент прийняв конституцiю, 

яка визначила назву держави (Карпатська Україна), державний 

устрiй (президентська республiка), державну мову (українська). 

Державними символами були визнанi синьо-жовтий стяг, гiмн «Ще не 

вмерла Україна» та герб – ведмiдь на лiвому червоному пiвполi й чотири 

синi та три жовтi смуги у правому пiвполi та тризуб з хрестом на 

середньому зубi. Президентом держави було обрано А.Волошина. 

Аналiзуючи причини, якi привели до втрати української державностi 

в Закарпаттi, варто також звернути увагу на героїчний опiр Карпатської 

Сiчi переважаючим силам угорських вiйськ, якi в нiч з 13 на 

14 березня 1939 р., за пiдтримкою гiтлерiвської Нiмеччини, розпочали 

вiдкриту агресiю проти Карпатської України. Навiть польська преса, 

заслiплена ненавистю до всього українського, але вражена мужнiстю 

оборонцiв Карпатської України зазначала: «Мусимо, одначе, чесно 

сказати, що в контекстi останнiх подiй маємо бiльше пошани до українцiв, 

нiж до чехiв i словакiв. Хоч би як там було i хоч би ким були 

отi «сiчовики», все ж таки тi люди не скавулiли, не склали зброї, але 

билися в найтяжчих полiтичних i стратегiчних умовах». До речi, напередоднi 

мадярської агресiї нiмецький консул передав А.Волошину телеграму 

вiд А.Гiтлера, з вимогою щоб територiя краю була передана 

мадярам без опору. Президент Волошин дав гiдну вiдповiдь: «Хоч 

Карпатська Україна хоче жити в мирi зi своїми сусiдами, однак зi 

зброєю в руках виступить проти всiх, хто задумав би порушити її свободу 

та державнi кордони». 

Далi розкрийте iсторичне значення Карпатської України, 

пiдведiть пiдсумки питання. 

Тема 14. 

УКРАЇНА В РОКИ 

ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

ТА ПІСЛЯВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ 

(1939 – перша половина 50-х рокiв) 

(2 год.) 

План 

1. Початок 2-ї свiтової вiйни i Україна. 

2. Українськi землi в умовах окупацiї фашистською Нiмеччиною. Рух 

Опору. 

3. Звiльнення України вiд нiмецько-фашистських загарбникiв. Остаточне 


4. Труднощi пiслявоєнної вiдбудови в Українi. Нова хвиля масових 

репресiй в другiй половинi 40-х – на початку 50-х рокiв. 


Акт вiдновлення Української держави 30 червня 1941 р. та його 

iсторичне значення. 

Голод 1946-1947 рр. в Українi. 


1. Бiлас I. Репресивно-каральна система в Українi. 1917-1953. Суспiльно-полiтичний та 

iсторико-правовий аналiз: У 2 кн. – К., 1994. 

2. Брицький П. Україна у другiй свiтовiй вiйнi (1939-1945 рр.). – Чернiвцi, 1995. 

3. Бульба-Боровець Т. Армiя без держави. – Львiв, 1993. 

4. Воронов I., Пилявець Ю. Голод 1946-1947 рр. – К., 1991. 


– С. 376-380, 403-418. 

6. Гунчак Т. У мундирах ворога // Вiйсько України. – 1993. – №9. 

7. Злочини комунiстичної Москви в Українi влiтi 1941 року. – Дрогобич, 1991. 

8. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 281- 

362. 

9. Ковалюк В. Культорологiчнi та духовнi аспекти «радянизацiї» Захiдної України (вересень 

1939 – червень 1941 рр.) // У.I.Ж. – 1993. – №2-3. 

10. Коваль М. ОУН-УПА: мiж «третiм рейхом» i сталiнським тоталiтаризмом // У.I.Ж. – 

1994. – №2-3. 

11. Кожукало I. 1946-1947 роки: невiдомий голод. – К., 1990.

12. Косик В. Україна i Нiмеччина у другiй свiтовiй вiйнi. – Париж – Нью-Йорк – Львiв, 

1993. 


342. 

14. Мiрчук П. Українська Повстанська Армiя. 1942-1952: Документи i матерiали. – 

Львiв, 1991. 

15. ОУН i УПА у другiй свiтовiй вiйнi // У.I.Ж. – 1994. – №2-6; 1995. – №1-3. 

16. Роєнко В. Друга свiтова вiйна (1939-1945 роки). – К., 1994. 


18. Суворов В. Ледокол. – Москва, 1994. 

19. Суворов В. День М. – Москва, 1994. 

20. Трубайчук А. Брудершафт двох диктаторiв. – К., 1993. 

21. Унiверсал i платформа УГВР // Вивiд прав України.-Львiв, 1991. – С. 119-125. 

22. Цiлком таємно... Секретнi документи Рейху про дiяльнiсть ОУН 1941-1944 рр. – Тернопiль, 

1992. 


1. У першому питаннi насамперед слiд звернути увагу, що напередоднi 

2-ї свiтової вiйни українськi землi входили до СРСР, Польщi, 

Угорщини i Румунiї. Тому українське питання було проблемою не 

тiльки української нацiї, а й одним з найважливiших у передвоєннiй 

європейськiй полiтицi. 

Поруч з вивченням становища українських земель перед вiйною 

важливо розкрити джерела i причини 2-ї свiтової вiйни, характер 

мiжнародних вiдносин у передвоєннi роки, можливiсть альтернативних 

шляхiв їх розвитку. 

Особливе мiсце в цьому питаннi треба вiдвести проблемам радянсько-нiмецьких 

домовленостей, зокрема, пiдписаному 23 серпня 

1939 р. пакту Рiббентропа-Молотова i секретним протоколам до нього 

про розподiл сфер впливу в Схiднiй Європi мiж СРСР i 

Нiмеччиною. За цими домовленостями Сталiн дiставав змогу розширити 

територiальнi межi СРСР трохи не до кордонiв 1913 р. Саме територiальний 

виграш, розподiл сфер впливу, поширення сталiнської 

диктатури на новi територiї i були основною метою радянськонiмецького 

пакту. 

Необхiдно зазначити, що безпосереднiм результатом пакту 

Рiббентропа-Молотова був початок 1 вересня 1939 р. агресiї 

Нiмеччини проти Польщi, яку пiдтримали її союзники Англiя i 

Францiя. Так вибухнула 2-а свiтова вiйна. Згiдно з пактом СРСР був 

поставлений у вкрай сумнiвне становище фактичного союзника воюю-

чої Нiмеччини. I це давало гiтлерiвському уряду пiдстави тиснути на 

радянське керiвництво з метою спонукати його до якнайшвидшого 

вступу у вiйну проти Польщi зi сходу. 17 вересня 1939 р. радянський 

уряд дав наказ вiйськам вступити на територiї Захiдної України та Захiдної 

Бiлорусi, аби, як говорилося у його нотi, «взяти пiд свiй захист 

життя i майно населення Захiдної України та Захiдної Бiлорусiї». 22 

вересня у Брест-Литовську на честь успiшного завершення польської 

кампанiї вiдбувся парад радянських i нiмецьких вiйськ. 

28 вересня радянсько-нiмецький воєнно-полiтичний альянс, 

скрiплений сумiсними бойовими дiями проти майже беззахисної 

Польщi, був засвiдчений новим договором – про дружбу i кордон. Доцiльно 

наголосити, що протягом пiввiку самий факт укладання такого 

договору, як i його змiст, становив одну з найбiльших державних 

таємниць в СРСР. Для цього були пiдстави. Адже в очах прогресивної 

свiтової громадськостi Радянський Союз робив докорiнний поворот у 

своїй антифашистськiй зовнiшнiй полiтицi. Таку бiльш нiж сумнiвну 

переорiєнтацiю СРСР пiдтвердив Й.Сталiн, який заявив: «Дружба народiв 

Нiмеччини i Радянського Союзу, скрiплена кров’ю, має всi 

пiдстави бути довгою i мiцною». Ще вiдвертiше висловився нарком 

закордонних справ В.Молотов, проголосивши привселюдно, що «не 

тiльки безглуздо, а й злочинно вести таку вiйну, як вiйна за знищення 

гiтлеризму...» 

Новий договiр СРСР з Нiмеччиною, уточнюючи розмежувальну 

лiнiю мiж цими державами по територiї Польщi, формально 

пiдтверджував включення захiдноукраїнських та захiднобiлоруських 

земель до складу СРСР. Крiм того, створював умови для вирiшення 

проблеми Бессарабiї i Буковини, споконвiчних українських територiй, 

населених переважно українцями. Пiсля пред’явлення ультиматуму 

про повернення цих земель Румунiя у червнi 1940 р. задовольнила радянську 

вимогу. 

Далi слiд детально зупинитися на висвiтленнi процесiв так званої 

«радянизацiї» у новоприєднаних Волинi, Галичинi, Буковинi i Бессарабiї. 

При цьому важливо зазначити, що деякi прогресивнi змiни, котрi 

розпочалися тут в цей час, були фактично знiвельованi подальшою репресивною 

полiтикою радянського режиму. Утверджуючи радянськi 

цiностi , бiльшовики нещадно руйнували й без того слабкi культурницькi 

осередки й громадськi центри, мiсцевi традицiї українцiв, з 

якими були змушенi рахуватися навiть польськi колонiзатори. Водночас 

розпочалися масовi репресiї проти «соцiально ворожих елементiв».

З осенi 1939 по осiнь 1940 р. у Захiднiй Українi було репресовано за 

полiтичними ознаками i депортовано до Сибiру без суду i слiдства, навiть 

без письмового звинувачення близько 10% населення. (В той же 

час тiльки у тюрмах «визволеної» Галичини було закатовано 50 тиС. 

полiтв’язнiв). Всього вислано, за неповними даними, 1 млн 173170 чоловiк. 

Доречно зауважити, що сучаснi iсторичнi джерела, наукова, мемуарна 

i публiцистична лiтература дають можливiсть усунути 

допущенi в минулому перекручення, спроби замовчування чи 

кон’юнктурного тлумачення окремих фактiв, переосмислити i 

переоцiнити деякi події того часу. Зокрема, цiкаво ознайомитися iз 

дослiдженнями колишнього офiцера Державного розвiдувального 

управлiння СРСР В.Суворова (В.Резуна), котрий по-новому трактує 

подiї передвоєнного перiоду. 

2. Аналiзуючи передумови нападу фашистської Нiмеччини на 

СРСР, необхiдно дати оцiнку прорахункам та злочиннiй полiтицi тодiшнього 

радянського керiвництва, зокрема масовим репресiям в армiї. 

Слiд наголосити, що на ослаблення командного складу радянських 

Збройних сил звернув увагу сам Гiтлер, заявивши напередоднi вiйни 

на однiй з вiйськових нарад:»Червона армiя обезголовлена. 80% командних 

кадрiв знищено. Вона послаблена як нiколи. Це основний 

фактор мого рiшення. Потрiбно воювати доки кадри не виросли знову». 

Розкривши причини невдач радянських вiйськ на початковому 

етапi вiйни, треба зазначити, що на той час iз 170 дивiзiй дiючої армiї 

на радянсько-нiмецькому фронтi боєздатнiсть зберiгали тiльки 70. 

Червона армiя втратила за першi три тижнi вiйни 850 тиС. чол., 3,5 

тиС. лiтакiв, 6 тиС. танкiв, 9,5 тиС. гармат. До кiнця 1941 р. ворог 

окупував майже всю Україну. Вiдчайдушнi спроби затримати фашистське 

просування як правило зводилися нанiвець. Багато пiдроздiлiв i 

частин Червоної армiї потрапляли в оточення, втрачали зв’язки з вищим 

командуванням, сусiднiми частинами, далеко не всiм вдавалося з 

боями вирватися з оточення. Бiльшiсть гинула або потрапляла у ворожий 

полон. За даними iсторика В.Козлова, в першi мiсяцi вiйни радянськi 

втрати тiльки вбитими i полоненими становили близько 5 млн 

чол., втрати нiмцiв – трохи бiльше 250 тиС. 

Постає запитання: чи винна армiя в цих поразках? Вiдомий український 

дослiдник 2-ї свiтової вiйни М.Коваль дає однозначну 

вiдповідь: «Радянськi вiйська поставленi у неймовiрно скрутне становище 

не тiльки переважаючими силами агресора, а й згубними прора-

хунками та помилками полiтичного керiвництва країни на чолi iз Сталiним, 

сатанинська воля якого паралiзувала здатнiсть i генералiв, i 

наркомiв, i партiйних секретарiв до самостiйних рiшень та вчинкiв, 

мужньо й до кiнця виконували свiй обов’язок, залишалися вiрними 

присязi. Стiкаючи кров’ю, завдаючи чималих ударiв по вороговi, вони 

трималися до останньго. На кiстках солдатiв-героїв i мученикiв 1941- 

1942 рр. створювалися передумови перелому в ходi вiйни». 

Важливо дати оцiнку нацистського окупацiйного режиму, звернувши 

увагу на його антиукраїнську спрямованiсть. Мета 

гiтлерiвських агресорiв полягала в тому, щоб терористичними, насильницькими 

методами пограбувати завойованi територiї, максимально 

очистивши їх вiд корiнного населення, а для решти запровадити 

систему жорстокої позаекономiчної експлуатацiї. У планах 

колонiзацiї визначалося: «Україна – найплодючiша область Європи. Її 

завдання – постачати продукти харчування та сировину новiй Європi. 

А жити на українськiй землi повиннi тiльки люди нiмецької арiйської 

кровi». Потрiбно було зовсiм небагато часу, щоб остаточно 

з’ясувалися цiлi Нiмеччини щодо України. На нарадi окупацiйних 

чиновникiв у Рiвному рейхскомiсар України Е.Кох сформулював їх 

так: «Мета нашої роботи – примусити українцiв працювати на 

Нiмеччину, а не ощасливити цей народ. Україна повинна постачати те, 

чого немає у Нiмеччинi. Цю роботу слiд проводити, не рахуючись з 

витратами». 

На територiї України було знищено близько 3 млн. 200 тиС. мирних 

жителiв. Тут виявлено майже 300 мiсць масових страт населення, 

180 концтаборiв смертi, 50 гетто. До Нiмеччини вивезено близько 2 

млн. 250 тиС. чол. В Українi готувався «життєвий простiр» для 25 

мiльйонiв нiмецьких колонiстiв. 

Окремо потрiбно зупинитися на дiяльностi ОУН в роки вiйни. 

Характеризуючи її взаємовiдносини з нацистською Нiмеччиною, слiд 

вiдмiтити, що хоч вони мали спiльного ворога у виглядi комунiстичного 

режиму, однак їхнi цiлi були далеко не спiльними. З точки 

зору нiмцiв основна користь ОУН полягала в тому, щоб служити диверсiйною 

силою для створення хаосу в радянському тилу. Зi свого 

боку нацiоналiсти, розчарованi полiтикою Гiтлера щодо Карпатської 

України, не мали намiру бути знаряддям для Берлiна; вони поставили 

собi за мету скористатися вiйною й поширити по всiй Українi власний 

вплив. Вiдтак кожна сторона прагнула використати iншу у своїх власних, 

часто протилежних,iнтересах. Подiбна тактика уже невдовзi при-

вела до конфлiкту. ОУН-Б (радикальне крило, очолюване С. Бандерою) 

пiшла на вiдчайдушний крок, проголосивши 30 червня 1941 р. у 

щойно занятому нiмецькими вiйськами Львовi Акт вiдновлення 

Української держави, прем’єром якої став Я.Стецько, соратник С. Бандери. 

Йдучи на вкрай ризиковану гру, ОУН-Б розраховувала, що 

нiмецьке вiйськове командування скорiше погодиться з цим фактом як 

iз доконаним, нiж пiде на конфронтацiю з українцями з самого початку 

вторгнення. Однак подiбне не входило в плани нiмцiв. Помiчник державного 

секретаря Нiмеччини вимагав вiд С. Бандери оголосити Акт 

недiйсним. Проте останнiй вiдмовився зробити це, наголосивши, що, 

вiддаючи накази, «не спирався на жоднi нiмецькi органи влади й нi на 

жоднi угоди з нiмецькою владою, а тiльки на мандат, який мав вiд 

українцiв». У вiдповiдь гестапо 15 липня 1941 р. заарештувало С. Бандеру 

та український уряд на чолi з Я.Стецьком, а також розпочало 

репресiї проти членiв ОУН. Це заставило нацiоналiстiв перейти в 

пiдпiлля та розпочати пiдготовку до вiдкриття нового фронту своєї боротьби 

– цього разу проти Нiмеччини. У квiтнi 1942 р. на II 

конференцiї ОУН нацизм i бiльшовизм були оголошенi головними ворогами 


Далi варто прослiдкувати розгортання антифашистської боротьби, 

яка охопила практично всю окуповану територiю України. При цьму 

слiд детальнiше розглянути передумови створення та дiяльнiсть Української 

Повстанської Армiї, похiдних груп ОУН, радянського партизанського 

та пiдпiльного рухiв, показати, що було спiльного в їхнiй 

боротьбi, якою була їхня мета та що їх рiзнило. Поза увагою не 

повиннi залишитися питання про змiни в iдеологiї та дiяльностi ОУН 

(III надзвичайний великий збiр ОУН у серпнi 1943 р.), створення 

УГВР (червень 1944 р.), iдейну платформу та долю дивiзiї «СС – Галичина». 

3. У третьому питаннi студенти мають розповiсти про подiї завершального 

етапу 2-ї свiтової вiйни. Висвiтлення його необхiдно розпочати 

з розгляду вiйськових операцiй, якi дали змогу чотирьом Українським 

фронтам розгромити угрупування нiмецько-фашистських 

вiйськ «Пiвдень» i групу «А», звiльнити всю Україну. Зокрема, протягом 

кiнця лiта й осенi 1943 р. радянськi вiйська пiд командуванням 

I.Конєва, М.Ватутiна та Р.Малиновського зайняли Лiвобережжя i ДонбаС. 

23 серпня в результатi запеклих боїв нiмцi вдруге й востаннє 

втратили Харкiв. На кiнець вересня 1943 р. Червона армiя вийшла до 

Днiпра. Центр бойових дiй перемiстився в район середньої течiї рiки.

Слiд наголосити, що в цей час почався кульмiнацiйний момент битви 

за Україну. Пiд безперервним вогнем артилерiї та ударами авiацiї противника 

воїни змушенi були проводити переправу через цю найбiльшу 

на їхньому бойовому шляху водну перепону. На правий берег пливли 

хто як мiг: тримаючись за колоди, дошки, порожнi дiжки, ящики, 

плащ-намети, напхапнi соломою. На виручку прийшло населення 

приднiпровських сiл. Але тисячами солдати тонули в холоднiй осiннiй 

водi. Учасник форсування Днiпра письменник В.Астаф’єв згадував: 

«Двадцять п’ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березi три 

тисячi, максимум п’ять. Через п’ять-шiсть днiв усе це спливає. Уявляєте?» 

6 листопада Ватутiн вступив до Києва. У сiчнi 1944 р. пiсля короткої 

перерви радянськi вiйська розпочали очищення вiд нiмцiв Правобережжя 

i Криму. Успiшне здiйснення цiєї мети забезпечила важлива 

перемога пiд Корсунем-Шевченкiвським. У березнi-квiтнi 1944 р. 

були звiльненi обласнi центри – Херсон, Вiнниця, Проскурiв, Тернопiль, 

Чернiвцi, Миколаїв, Одеса. 27 липня був звiльнений Львiв. У вереснi 

радянськi сили перетнули Карпати. Пiд час Карпато- 

Ужгородської операцiї закiнчилося звiльнення вiд фашистської окупацiї 

територiї України в її довоєнних кордонах. А на останнiй стадiї 

операцiї було очищено вiд вiйськ противника Ужгород. 28 жовтня 

1944 р. завершилося звiльнення Закарпатської України. Потрiбно 

звернути увагу, що остання подiя створила умови для остаточного 


У висновках треба показати джерела та значення перемоги над 

фашистською Нiмеччиною, розкрити роль i мiсце українського народу 

в її досягненнi, а також проаналiзувати втрати України у 2-й свiтовiй 

вiйнi. 

4. При розглядi останнього питання теми слiд проаналiзувати 

труднощi, якi переживала Україна пiсля вiйни: об’єктивнi – збитки народному 

господарству, людськi втрати тощо i суб’єктивнi, пов’язанi з 

функцiонуванням командно-адмiнiстративної системи в умовах диктатури 

Сталiна. 

Охарактеризуйте складний процес вiдбудови промисловостi України, 

труднощi вiдновлення сiльського господарства, насильство у 

проведеннi колективiзацiї на захiдноукраїнських землях, узагальнiть 

пiдсумки цього процесу. Визначте причини голоду 1946-1947 рр. в 

Українi, його наслiдки. При цьому важливо зазначити, що в той час як 

в Українi за найскромнiшими офiцiйними пiдрахунками вiд голоду

померло не менше 800 тиС. людей СРСР експортував зерно, в першу 

чергу до країн «народної демократiї» – Болгарiї, Румунiї, Польщi, Чехословаччини. 

«Радянський Союз врятував нас вiд голоду»,- зазначав 

президент Чехословаччини К.Готвальд. У квiтнi 1946 р. було 

пiдписано угоду про поставку Францiї 500 тиС. т. зерна. В цiлому експорт 

зернових iз СРСР тiльки 1946 р. склав 1.7 млн. т., що могло б стати 

суттєвою допомогою голодуючим регiонам. При цьому поставки 

здiйснювались за цiнами нижче свiтових i переважно в кредит. 

Вiдзначте причини нової хвилi масових репресiй в Українi, зупинившись 

на таких її проявах, як численнi департацiї цiлих народiв та 

окремих суспiльних груп, переслiдування осiб, що перебували у фашистських 

таборах та на окупованiй ворогом територiї, лiквiдацiя греко-католицької 

церкви, операцiя «Вiсла» тощо. 

Простежте, як комунiстичний режим гальмував розвиток науки, 

лiтератури, мистецтва, як посилювався натиск сталiнщини на українську 

iнтелiгенцiю в кiнцi 40-х рокiв, зокрема, згадайте про кампанiю 

цькування української елiти, органiзовану Л.Кагановичем. Звернiть 

увагу на постанови ЦК ВКП(б) 1946-1948 рр., пiд впливом яких 

ЦК КП(б)У ухвалив ряд своїх постанов, у яких розглядався стан справ 

в українськiй радянськiй лiтературi та мистецтвi. 

На основi постанови 1946 р. «Про перекручення i помилки у висвiтленнi 

iсторiї української лiтератури в «Нарисi iсторiї української 

лiтератури», «Про журнал сатири та гумору «Перець», «Про журнал 

«Вiтчизна», «Про репертуар драматичних та оперних театрiв i заходи 

щодо його полiпшення», «Про стан i заходи щодо полiпшення музичного 

мистецтва на Українi у зв’язку з постановою ЦК ВКП(б) «Про 

оперу «Большая дружба» В.Мураделi» простежте авторитарнiсть думок 

i оцiнок як загального стану культури, мистецтва, iсторичної науки 

в Українi, так i окремих творiв та їх авторiв, грубе i некомпетентне 

втручання партiйних органiв у дiяльнiсть творчої iнтелiгенцiї, заперечення 

елементарних свобод. 

Розкрийте змiст дискусiй з питань фiлософiї, мовознавства, полiтичної 

економiї кiнця 40-х рокiв. Розкажiть про боротьбу Т.Лисенка 

проти вiдомих учених-генетикiв, про вплив «лисенкiвщини» на розвиток 

цiєї науки в Українi. 

Окремо слiд зупинитися на розглядi боротьби УПА та УГВР проти 

комунiстичного тоталiтаризму. Вони протягом 1944-1945 рр. розширювали 

свiй вплив у Галичинi та на Волинi, сподiваючись на виникнення 

вiдкритого конфлiкту мiж СРСР та захiдними демократiями.

Проте цi сподiвання не виправдалися. Сталiнський режим спрямував 

великi сили на придушення нацiонально-визвольної боротьби народiв 

СРСР. Найбiльшу небезпеку становив визвольний рух в окупованих у 

1940 р. державах Балтiї та на захiдних землях України, оскiльки саме 

там народнi маси мали певний досвiд життя в умовах демократiї (хай i 

обмеженої внаслiдок iсторичних умов) та полiтичної самоорганiзацiї 

незалежницьких сил. Дайте оцiнку визвольних змагань на захiдноукраїнських 

землях у пiслявоєнний перiод, покажiть їх наслiдки. 

У висновках дайте загальну оцiнку суспiльно-полiтичної обстановки 

в Українi в другiй половинi 40-х – на початку 50-х рокiв. Звернiть 

увагу на зростання в цей час критичних настроїв серед рiзних 

верств суспiльства. Зазначте, що iдеологiчна реакцiя, ескалацiя якої 

розгорнулася вiдразу пiсля закiнчення вiйни, значною мiрою вiдбила 

страх тодiшнього полiтичного режиму перед тими «бацилами» свободи, 

якi могли перенести на радянський грунт воїни, що переможно 

пройшли країнами Європи. 

Тема 15. 

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ 

ТА ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ 

В УКРАЇНІ В 1956-1985 РОКАХ 

(2 год.) 

План 

1. Спроба здiйснення нової полiтики (середина 50-х – перша половина 

60-х рр.). Культурницьке та полiтичне шiстдесятництво в УРСР. 

2. Наростання кризових явищ у соцiально-економiчному, 

полiтичному i культурному життi (друга половина 60-х – середина 

80-х рр.). 

3. Дисидентський рух в Українi. 

Реферати

Петро Шелест i Україна. 

Русифiкацiя в Українi: причини i наслiдки. 


1. Аджубей А. Крушение илюзий. – Москва, 1991. 

2. Баран В. Україна пiсля Сталiна. Нарис iсторiї 1953-1985 рр. – Львiв, 1992. 

3. Бурлацкий Ф. Вожди и советники. – Москва, 1990. 

4. Врублевский В. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. – К., 1993. 


– К., 1995. – С. 382-386, 418-446. 

6. Дзюба I. Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя? // Вiтчизна. – 1990, – №5-8. 


8. Зайцев Ю. Дисиденти: опозицiйний рух 60-80-х рр. // Сторiнки iсторiї України. – 

Львiв, 1992. – С. 195-235. 


10. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. Тернопiль, 1995. – С. 343- 

379. 

11. Лук’яненко Л. Сповiдь у камерi смертникiв. – К., 1991. 

12. Рубан В. На протилежному боцi добра // Київ. – 1992. – №1-3. 

13. Савельев В. Чи був П.Ю.Шелест виразником «українського автономiзму»? // У.I.Ж. – 

1992. – №4. 

14. Стус В. З таборового зошита // Днiпро. – 1991. – №9. 

15. Стус В. Феномен доби. – К., 1993. 


17. Чорновiл В. Правосуддя чи рецидиви терору? // Київ. – 1992. – №6-8. 

18. Чорновiл В., Пенсон Б. Хронiка таборових буднiв. – К., 1991. 

19. Шаповал Ю. М.С. Хрущов на Українi. – К., 1990. 

20. Шелест П. Холодна вiдлига // Київ. – 1990. – №8. 


1. При вивченнi даної теми необхiдно звернути увагу, що приблизно 

три десятилiття пiсля смертi Сталiна в iсторiї України можна 

умовно подiлити на два перiоди, якi мали суттєво вiдмiнний 

iсторичний змiст. Перший – це час «вiдлиги», коли була спроба частково 

реформувати тоталiтарну систему, перетворити її на бiльш 

життєздатний органiзм. Другий перiод став часом полiтичної та 

iдеологiчної реакцiї, прогресуючого занепаду й розкладу тоталiтарної 

системи. Україна, яка в цi часи, здавалося б, назавжди посiла мiсце

найпотужнiшої провiнцiї великої iмперiї, стала ареною цих подiй, що 

запрограмували її розвиток у наступнi часи. 

При пiдготовцi першого питання варто використати доповiдь 

М.Хрущова «Про культ особи i його наслiдки», а також постанову ЦК 

КПРС вiд 30 червня 1956 р. «Про подолання культу особи та його наслiдкiв». 

Показати, яку реакцiю вони викликали в суспiльствi. 

Потрiбно пiдкреслити, що «вiдлига» була викликана не лише особистим 

бажанням Хрущова чи збiгом обставин. Змiн вимагало життя. 

Захiдний свiт вступав в еру тотальної модернiзацiї, пов’язаної з розвитком 

науково-технiчної революцiї. «Змагання двох систем» вимагало 

нових темпiв, нових iмпульсiв у розвитку радянського суспiльства, 

прискорення економiчного поступу, пiдвищення життєвого стандарту. 

В iнтересах самозбереження тоталiтарної системи було проведене реформування 

певних її компонентiв i структур, звiльнення вiд тягаря 

надцентралiзму, майже повної самоiзоляцiї та духовної скутостi. До 

цього, звичайно, додавалися суто суб’єктивнi прагнення частини партiйно-державної 

бюрократiї, зацiкавленої в змiнах, якi б розширили 

сферу її компетенцiї за рахунок усунення вiд влади висуванцiв сталiнської 

епохи, амбiцiї технократiв, якi набирали силу завдяки 

свiтовим економiчним тенденцiям, нарештi – мiркування боротьби за 

владу мiж прибiчниками Хрущова та ортодоксальними сталiнiстами у 

«верхах». 

Зазначте, що парадокс ситуацiї полягав у тому, що процес викриття 

«культу особи» вiдбувався цiлком за канонами системи, яку ретельно 

будував сам Сталiн. Партiйно-бюрократична iєрархiя дiяла вправно, 

виконуючи вказiвки верхiв, зберiгалися всi старi iдеологiчнi шаблони. 

Розгорнулася «десталiнiзацiя по вертикалi»: автоматичне шаблонне засудження 

«культу особи» всiма партiйними та iдеологiчними структурами. 

Преса друкувала вiдповiднi статтi й огляди, iсторики викривали 

злочини сталiнiзму фактами, знайденими у тимчасово вiдкритих архiвах. 

При цьому слiд зауважити, що процес десталiнiзацiї суспiльного 

життя в Українi розгортався повiльнiше, нiж у центрi. Iз запiзненням 

стали з’являтися статтi у пресi в «дусi рiшень ХХ з’їзду». Тон i змiст 

критики були стриманiшими. Змiни торкалися переважно сфери культурного 

життя. В галузi iдеологiї та полiтики вони не виходили за межi 

вказiвок центру, були сповненi протирiч. Подiбна позицiя 

українського керiвництва була зумовлена традицiєю, що встановилася 

в умовах командно-адмiнiстративної системи – вбачати у будь-якому

критичному виступi на адресу центральних органiв влади вияв якщо 

не «буржуазного нацiоналiзму», то вже напевне «вiдхилення вiд 

генеральної лiнiї». 

Наголошуючи на обмеженостi та непослiдовностi процесiв десталiнiзацiї, 

звернiть увагу, що поза реабiлiтацiєю залишилися майже всi, 

хто був так чи iнакше пов’язаний iз звинуваченнями у «нацiоналiзмi». 

Та найкричущiшим парадоксом «вiдлиги» було те, що процес реабiлiтацiї 

жертв сталiнських репресiй супроводжувався новими полiтичними 

репресiями. В Українi тодi здебiльшого на закритих судових 

засiданнях судили людей за «антирадянську нацiоналiстичну пропаганду» 

в Тернополi, Чернiвцях, Луцьку, Днiпропетровську, Рiвному, 

Луганську, Сумах тощо. Звинувачення, як правило, були фальсифiкованi 

або перебiльшенi: судили за необережно сказане слово, зберiгання 

недозволеної лiтератури i т.д. Протягом 1954-1959 рр. в Українi 

було притягнено до судової вiдповiдальностi i пiддано iншим 

формам переслiдувань за «антирадянську дiяльнiсть» близько 3,5 тиС. 

чол. Розкажiть про судилище над групою львiвських юристiв 

(Л.Лук’яненко, I.Кандиба, С. Вiрун та iн.), «викриття» у Львовi молодiжної 

пiдпiльної органiзацiї «Український нацiональний центр», утиски 

й переслiдування колишнiх учасникiв збройної боротьби ОУН- 

УПА. 

Далi доречно зупинитися на детальному розглядi суспiльнополiтичного 

життя республiки. Особливу увагу слiд зосередити на висвiтленнi 

такого явища, як «шiстдесятництво», показати його мету, 

форми i методи дiяльностi, розкрити причини цькування 

«шiстдесятникiв» з боку офiцiйної влади. 

Аналiзуючи причини невдач реалiзацiї економiчної реформи, треба 

зазначити, що реформа не пiшла вглиб, вона не зачiпала основ господарського 

механiзму, не ставила питання про повний злам командно-адмiнiстративної 

системи, скасування централiзацiї. Партiйнодержавне 

керiвництво вважало, що стабiльнi темпи економiчного росту 

цiлком можна забезпечити за допомогою iснуючого господарського 

механiзму, не усвiдомивши, що його резерви вичерпалися. 

Поза увагою не повинне залишитися питання передачi 19 лютого 

1954 р. Кримської областi зi складу РРФСР до складу УРСР. Таке 

рiшення аргументувалося спiльнiстю економiки, територiальною 

близькiстю й тiсними господарськими та культурними зв’язками мiж 

Кримом i Україною. Влаштована довкола цього галаслива кампанiя затемнювала, 

по-перше, той факт, що Крим навряд чи можна вважати

«подарунком» Росiї, оскiльки iсторично вiн є батькiвщиною кримських 

татар, з якими так брутально обiйшовся сталiнський режим. Подруге, 

утримання Криму для України породжувало велику кiлькiсть 

матерiальних, а також i полiтико-iдеологiчних проблем, оскiльки 

бiльшiсть там становили росiяни. I це були не простi росiяни, а тi кого 

тоталiтарний режим «нагороджував» мiсцем поселення (колишнi працiвники 

органiв безпеки, вiйськовi та iн.) i якi були завжди готовi виявити 

свою ворожiсть до всього українського (для них – «буржуазнонацiоналiстичного»). 

Прослiдкуйте ретроспективно зв’язки України i 

Криму, починаючи з перших столiть нашої ери, зробiть вiдповiднi узагальнення. 

У висновках доречно вiдмiтити, що «вiдлига» торкнулася тiльки 

окремих сторiн життя радянського суспiльства. Змiни, що вiдбувалися, 

сприяли певному прогресивному розвитку України. Але непослiдовнiсть, 

суперечливiсть цих змiн зрештою призвели до того, що 

задуми iнiцiаторiв стали перетворюватися у свою протилежнiсть. До 

того ж межi «вiдлиги» були занадто вузькими, аби довести реформи до 

логiчного кiнця й докорiнним чином оздоровити суспiльство. 

2. Приступаючи до розгляду другого питання семiнарського заняття, 

доцiльно зазначити, що до 60-х рокiв типовою ознакою внутрiшньої 

полiтики радянського режиму став крайнiй консерватизм. Побоюючись 

непередбачених i небажаних наслiдкiв змiн, старiюча бюрократична 

верхiвка СРСР схилялася до того, щоб зберегти – у дещо 

м’якшiй формi – ту систему, яку створив Сталiн. Реформи ж, якi запроваджував 

М.Хрущов, ставали дедалi небезпечнiшими для цiєї системи. 

Тому в результатi справжньої змови вiн був усунутий з посади 

першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна частина 

партiйної верхiвки на чолi з Л.Брєжнєвим i М.Сусловим. Подальший 

хiд подiй в Українi, як завжди, був визначений поза її межами. 

На змiну «вiдлизi» приходила реакцiя. 

Слiд наголосити, що чергова змiна курсу була фактично зразу ж 

продемонстрована арештами. Масштаб таких дiй в Українi знову був 

значно бiльшим, нiж деiнде в Союзi. В серпнi 1965 р. у декiлькох українських 

мiстах були заарештованi близько трьох десяткiв чоловiк з 

кола «шiстдесятникiв», майже всi – представники iнтелiгенцiї. 

Бiльшiсть з них мали пряме або опосередковане вiдношення до виготовлення 

й розповсюдження самвидаву. Мета акцiї була очевидною – 

придушити iнакомислення, яке набрало сили за часiв хрущовської 

«вiдлиги», залякати ту частину iнтелiгенцiї, яка ще наважувалася на

незгоду. Проти бiльшостi заарештованих було висунуто звинувачення 

в «антирадянськiй агiтацiї i пропагандi», i навеснi 1966 р. пiд час серiї 

судових процесiв 20 чоловiк були засудженi у Львовi, Києвi, Луцьку, 

Тернополi, Житомирi та Iвано-Франкiвську на рiзнi строки покарання. 

В результатi у таборах Мордовiї опинилися науковцi М. i Б. Горинi, 

М.Осадчий, iнститутськi викладачi В.Мороз та Д.Iващенко, художник 

П.Заливаха, iнженери О.Мартиненко, I.Русин та iн. Паралельно розгорталася 

програма утискiв i переслiдувань тих, хто спiвчував заарештованим, 

їх однодумцiв. 

Звернiть увагу, що сплеск репресiй 1965-1966 рр. супроводжувався 

досить масштабним iдеологiчним поворотом. Газети заряснiли статтями, 

спрямованими проти «буржуазної iдеологiї» та «українського 

буржуазного нацiоналiзму». Пожорсткiшала цензура. ЦК КПУ ухвалив 

ряд таємних постанов, що стосувалися виправлення «iдеологiчних помилок» 

у роботi деяких журналiв («Вiтчизна», «Жовтень» та iн.), 

кiностудiї iм. О.Довженка. Тривала прихована iдеологiчна чистка редакцiй 

газет, журналiв, видавництв, iнститутiв гуманiтарного профiлю. 

Все це нагадувало сталiнськi iдеологiчнi чистки 40-50-х рокiв, хоча, 

зрозумiло, не могло зрiвнятися за масштабами та iнтенсивнiстю. 

Загалом же необхiдно пiдкреслити, що епоха, пов’язана з постаттю 

Леонiда Брежнєва i пiзнiше названа «застоєм», характеризувалася 

надмiрною iдеологiзацiєю суспiльної свiдомостi, посиленням тоталiтаристських 

тенденцiй в адмiнiстративно-державному управлiннi, 

боротьбою з iнакомисленням. Не випадково, що велика кагорта сталiнiстiв 

всерйоз розраховувала на реабiлiтацiю свого кумира. Власне, 

висловлюючись образно, насправдi вiдбувся «блiдий ренесанс» минулих 

рокiв. Пресинг стосувався в основному iдеологiї, культури, 

масової свiдомостi. Посилювалися процеси унiфiкацiї нацiонального 

життя. Офiцiйно було проголошено курс на прискорення «злиття 

нацiй». Документами КПРС та її республiканських загонiв в рiчницю 

50-лiття створення СРСР декларувалося виникнення «нової iсторичної 

спiльностi людей – радянського народу». В адмiнiстративному порядку 

обмежувалося функцiонування нацiональних мов в освiтнiй, 

урядовiй, науковiй, службовiй сферах суспiльного життя. Цi мови фактично 

були визнанi «неперспективними», а в суспiльнiй свiдомостi 

внаслiдок цього з’явився стереотип «непрестижних мов». Створилася 

така ситуацiя, коли саме вживання iнтелiгенцiєю української чи, припустимо, 

бiлоруської мови могло бути розцiнене як прояв «буржуазного 

нацiоналiзму».

Далi важливо прослiдкувати наростання кризових явищ в 

соцiально-економiчному, полiтичному i культурному життi 

суспiльства в другiй половинi 60-х – серединi 80-х рокiв, показати їх 

наслiдки для України. Окремо слiд зупинитися на аналiзi дiяльностi 

тодiшнього республiканського керiвництва, зокрема П.Шелеста та 

В.Щербицького, з’ясувати в якiй мiрi воно вiдстоювало iнтереси 

України перед московським центром. 

У висновках доречно звернути увагу, що до середини 80-х рокiв 

радянське суспiльство дедалi глибше втягувалося в тотальну 

соцiально-економiчну, полiтичну та iдеологiчну кризу. Загнивання 

«верхiв» i маразм державної iдеологiї були настiльки очевидними, що 

навiть серед вищих ешалонiв партiйно-державного керiвництва формувалися 

ревiзiонiстсько-реформаторськi сили. У «низах» наростало 

невдоволення, зневiра й байдужiсть. Судорожнi спроби системи утримати 

хоча б поверхову стабiльнiсть зводилися або до суто 

адмiнiстративних заходiв (за часiв Ю.Андропова), або до iдеологiчних 

чаклувань i популiстських загравань (за часiв К.Черненка). В Українi 

цi процеси набували ще й суто провiнцiйного забарвлення й 

укорiнювалися глибше, нiж у центрi. Необхiднi були рiшучi змiни. 

3. Аналiзуючи причини зародження дисидентського руху, слiд 

вiдзначити, що термiн «дисиденти» був занесений iз Заходу i вживався 

для визначення iнакодумцiв, якi в тiй чи iншiй формi вiдкрито висловлювали 

свої погляди, що не збiгалися з офiцiйною полiтикою. В Українi 

головними центрами дисидентської активностi були Київ i Львiв. 

Вiдкритi прояви iнакомислення спостерiгалися також у 

Днiпропетровську, Луцьку, Iвано-Франкiвську, Одесi, Тернополi та 

iнших мiстах. Переважно там же розповсюджувався i самвидав. За 

пiдрахунками захiдних дослiдникiв, кiлькiсть людей, якi протягом 60- 

70-х рокiв були заангажованi у рiзних формах дисидентської 

дiяльностi, сягала майже тисячi чоловiк, у тому числi тих, хто проявляв 

свiй нонконформiзм спорадично. Коло ж постiйних учасникiв руху 

опору в цей час було значно вужчим. 

Для того, щоб краще зрозумiти суть українського дисидентського 

руху доцiльно умовно його згрупувати за окремими напрямами. Так, 

течiю, близьку до iнтегрального нацiоналiзму Д.Донцова та iдеологiї 

ОУН, проте без крайнiх виявiв щодо насильства, репрезентував 

В.Мороз. За свою одержимiсть, культ сильної, здатної на жертовнiсть 

особи, безкомпромiсну боротьбу за чистоту нацiональної iдеї, за повалення 

командно-адмiнiстративної системи вiн здобув на Заходi велику

популярнiсть, але серед основної кагорти дисидентiв його радикальнi 

погляди не знаходили широкої пiдтримки. Другий напрямок, також 

безкомпромiсний, носив нацiонально-демократичний характер i мiстив 

прагнення до унезалежнення України. Представниками цього напрямку 

можна вважати таких дiячiв, як Л.Лук’яненко, В.Чорновiл, Б.i 

М.Горинi, Оксана Мешко та iн. Сюди ж можна вiднести i поета 

В.Стуса, письменника Г.Снегiрьова та критика Є.Сверстюка. Дисиденти 

з двох окреслених напрямкiв терпiли найжорстокiший тиск з боку 

офiцiйних структур аж до позасудових репресiй i довгострокових термiнiв 

ув’язнення, бiльшiсть з яких сягала 10, а то й 20 рокiв. Серед цих 

напрямiв iснували, зрозумiла рiч, i нелегальнi групи, якi, проте, не мали 

на метi збройну боротьбу чи щось подiбне. 

Третє рiчище дисидентства в Українi було спрямоване у загальнодемократичний 

потiк «радянського дисидентства», яке стояло насамперед 

в оборонi невiд’ємних прав людини. Серед українських 

репрезентантiв цього напрямку можна назвати генерала П.Григоренка, 

Л.Плюща, С. Глузмана, М.Мариновича. 

Наступним напрямком можна вважати «iнтелектуальне дисидентство», 

яке зосереджувалося переважно на нацiонально-культурних 

правах, обстоювало такi питання, як шкiльництво рiдною мовою, розвиток 

української видавничої справи, наукової дiяльностi тощо. Серед 

його представникiв бачимо таких дiячiв, як I.Дзюба, I.Свiтличний, 

В.Лiсовий, Михайлина Коцюбинська, Зiновiя Франко. 

Самостiйний рiзновид дисидентства в Українi базувався на захистi 

релiгiйних прав вiруючих (Й.Терля, В.Романюк, I.Гель та iн.). 

Окрiм того, чималою була аудиторiя – «внутрiшнє дисидентство». Не 

у кожного вистачало мужностi на вiдкриту боротьбу. Але тисячi людей 

з немалим ризиком передруковували, поширювали й осмислювали 

теоретичнi й публiцистичнi працi дисидентiв. 

Необхiдно пiдкреслити, що подiбний подiл є досить умовним, 

особливо, коли йдеться про конкретнi постатi, але все ж дає змогу певною 

мiрою систематизувати напрямки пошукiв i здобуткiв на шляху 

нацiонально-визвольних змагань в УРСР. 

Далi важливо охарактеризувати основнi форми прояву українського 

дисидентського руху (самвидав, органiзацiя таємних груп 

та органiзацiй, демонстрацiї протесту та iн.) та методи його придушення 

комунiстичним режимом (арешти, «психушки», провокацiї, адмiнiстративнi 

покарання тощо). Особливу увагу слiд придiлити висвiтленню 

дiяльностi Української Гельсiнської Групи.

Даючи оцiнку українському дисидентському руховi та розкриваючи 

його значення, наголосiть, що постання в Українi дисидентства 

свiдчило про вiдродження пiсля розгрому ОУН-УПА органiзованого 

українського руху опору. 

Тема 16. 

«ПЕРЕБУДОВА» І РОЗПАД СРСР 

(2 год.) 

План 

1. Пошуки шляхiв модернiзацiї суспiльства. Суперечливiсть перебудовних 

процесiв в Українi. 

2. Початок українського нацiонального вiдродження. 

3. Вiд Декларацiї про державний суверенiтет України до референдуму 

про її незалежнiсть. 


Українське студентство в боротьбi за державну незалежнiсть. 

Повернення української національної символiки. 


1. Акт проголошення незалежностi України // Вiльне життя. – 1991. – 28 серп. 

2. Бiлинський А. Загадка Михайла Горбачова // Україна. – 1992. – №25. 

3. Гарань О. Вiд створення Руху до багатопартiйностi. – К., 1992. 

4. Горбачов зробив свою справу..? // Молодь України. – 1991. – 20 серп. 

5. Грабович О. Крах Радянського Союзу та незалежнiсть України: Культурологiчнi та 

психологiчнi фактори // Сучаснiсть. – 1992. – №4 


– К., 1995. – С. 446-458, 582-592. 

7. Декларацiя про державний суверенiтет України. – К., 1990.




387, 392-397, 399-403. 

11. Литвин В. Полiтична арена України: Дiйовi особи та виконавцi. – К., 1994. 

12. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Iсторiя української державностi. – Львiв, 1995. – С. 

180-185, 199-200. 

13. Останнi днi iмперiї... Першi роки надiї // Київськi вiдомостi. – 28 квiт., 4 трав. 

14. Плачинда С. Україна в небезпецi // Лiтературна Україна. – 1991. – 14 березня. 

15. Рубан В. Довга дорога до себе // Сучаснiсть. – 1992. – №1. 


17. Указ Президiї Верховної Ради України «Про заборону дiяльностi Компартiї 

України» // Голос України. – 1991. – 3 вер. 

18. Україна багатопартiйна: Програмнi документи нових партiй. – К., 1991. 

19. ЦК КПРС i ЦК КПУ причетнi до перевороту // Вiльне життя. – 1991. – 28 серп. 


1. Розпочинаючи вивчення даної теми, потрiбно насамперед 

вiдзначити, що на середину 1980-х рр. криза в СРСР охопила всi сфери 

життя. Розладнана економiка хронiчно не забезпечувала потреб країни. 

Рiк у рiк падав рiвень життя населення. Зниження цiн на нафту i природний 

газ на мiжнародному ринку та агресiя в Афганiстані завдали 

нищiвного удару i без того критичному економiчному становi. Тотальний 

контроль душив будь-якi прояви незалежної громадської та особистої 

думки. Зазнали руйнацiї суспiльнi вiдносини, мораль, процвiтали 

корупцiя, казнокрадство, органiзована злочиннiсть. СРСР опинився 

перед прiрвою. Ця критична ситуацiя i змусила нового (з березня 1985 

р.) генерального секретаря ЦК КПРС М.Горбачова на квiтневому партiйному 

пленумi 1985 р. оголосити про змiну економiчної, соцiальної 

та зовнiшньої полiтики. Був узятий курс на т.зв. «перебудову», «демократизм» 

i «гласнiсть». 

Водночас, важливо звернути увагу, що, ведучи мову про «перебудову», 

її iнiцiатори мали на метi лише вдосконалення iснуючої системи. 

Йшлося про лiбералiзацiю в межах «оновленого соцiалiзму», про 

«повернення до ленiнських норм» i т.iн. Тому з часом поняття «перебудова» 

поступово втратило свiй змiст через притаманнi їй утопiчнi 

риси. 

При висвiтленнi перебудовних процесiв в Українi слiд 

пiдкреслити, що певний час тут не спостерiгалося будь-яких змiн, оскiльки 

вiльна думка в Українi була винищена значно ретельнiше, нiж у

Москвi, та й iдеологiчний вiддiл ЦК КПУ вкупi з вiдповiдними службами 

КДБ працювали бiльш цiлеспрямовано. У той час як на союзному 

рiвнi вiдбулися важливi змiни у складi вищого керiвництва, першим 

секретарем ЦК КПУ аж до осенi 1989 р. залишався одiозний 

В.Щербицький (Горбачов боявся швидко змiнювати ситуацiю в Українi, 

яка була надто важливою для СРСР у цiлому). Вiдтак у першi 

роки «пербудови» гласнiсть, проголошена в Москвi, мало змiнила обличчя 

республiканської преси, не кажучи вже про якiсь iстотнi зрушення. 

Зазначте, що першу велику хвилю критики iснуючої системи в 

Українi викликало широке невдоволення урядовим трактуванням чорнобильської 

катастрофи, що стала для українцiв нацiональною трагедiєю. 

Особливе обурення було спрямоване проти злочинної безпечностi, 

з якою московськi бюрократи та їхнi колеги у Києвi приймали 

рiшення, що завдали непоправної шкоди населенню України. Поступово 

iз загостреним почуттям критицизму українцi зосередились i на 

iнших вадах суспiльного життя. 

2. При висвiтленнi другого питання звернiть увагу, що роль першопрохiдцiв 

у захистi української культури, навколишнього середовища, 

лiквiдацiї так званих «бiлих плям» iсторiї вiдiграла Спiлка письменникiв 

України та її центральний друкований орган «Лiтературна 

Україна». Широкий розголос мали виступи О.Гончара, Р.Братуня, 

I.Дзюби, I.Драча, В.Яворiвського, Б.Олiйника та багатьох iнших. Почали 

вертатися в українську лiтературу твори В.Винниченка, представникiв 

«розстрiляного вiдродження», зокрема М.Хвильового, 

М.Кулiша, М.Зерова, iсторичнi працi М.Грушевського, М.Костомарова 

та iнших, забороненi твори I.Дзюби «Iнтернацiоналiзм чи 

русифiкацiя?», М.Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», репресованих 

у роки «застою» В.Стуса, Є.Сверстюка, подружжя 

Калинцiв та iнших. Поступово стала вiдкриватися правда про такi 

сторiнки української iсторiї ХХ ст., як Центральна Рада, голодомор 

1932-1933 рр., сталiнськi репресiї, ОУН-УПА; розгорнулася дискусiя 

про нацiональну символiку. Все це вело до розвiнчування радянських 

iдеологiчних штампiв. 

Аналiзуючи суспiльно-полiтичний розвиток республiки 

наприкiнцi 80-х рокiв, зазначте, що в цей час стрiмко зростала 

полiтизацiя населення, вiдбулися першi масовi мiтинги, демонстрацiї, 

на яких звучала вимога глибоких демократичних перетворень. Створювалися 

полiтичнi клуби, просвiтницькi українознавчi органiзацiї

(1987 р. у Львовi – «Товариство Лева», 1988 р. у Києвi – 

українознавчий клуб «Спадщина» та Студентське об’єднання «Громада»). 

Їх дiяльнiсть одразу ж виходить за межi суто просвiтницької i 

набуває полiтизованого характеру. Восени 1987 р. у Києвi виник 

Український культурологiчний клуб, який гостро критикував iснуючу 

систему, нацiональну полiтику центру. Наприкiнцi 1987 р. виходить з 

ув’язнення й повертається вУкраїну ряд вiдомих правозахисникiв, зокрема 

В.Чорновiл, М.Горинь, М.Горбаль (у сiчнi 1989 р. – 

Л.Лук’яненко, який мав 26-рiчний «стаж» полiтв’язня); вiдновлюється 

дiяльнiсть УГГ (створеної ще 1976 р.), видання «Українського 

вiсника». На початку 1989 р. створено Товариство Української мови 

iм. Т.Шевченка – першої широкомасштабної органiзацiї в республiцi, 

що перебувала поза партiйним контролем. Того ж року було засноване 

iсторико-просвiтницьке товариство «Меморiал», вiдновлено Наукове 

Товариство iм. Т.Шевченка, вiдбувся установчий з’їзд екологiчної 

асоцiацiї «Зелений свiт». 

Окремо слiд зупинитися на створеннi Народного Руху України за 

перебудову, який став першим масовим полiтичним об’єднанням республiки. 

Його поява вiдображала об’єктивну необхiднiсть економiчного 

i полiтичного реформування суспiльства, нацiонального 

вiдродження України. В лютому 1989 р. г. «Лiтературна Україна» 

опублiкувала проект програми НРУ, розроблений iнiцiативною групою, 

до якої увiйшли представники Спiлки письменникiв України та 

Iнституту лiтератури iм.Т.Шевченка АН УРСР. А вже у вереснi того ж 

року вiдбувся Установчий з’їзд Народного Руху, головою якого обрано 

I.Драча. Цей широкий суспiльно-полiтичний рух об’єднав рiзнi полiтичнi 

сили: вiд комунiстiв-реформаторiв до членiв Української Гельсiнської 

Спiлки (колишньої УГГ) та iнших органiзацiй, що виступали з 

позицiй антикомунiзму. 

Поза увагою не повинен залишитися процес формування в 

Українi полiтичних партiй; важливо охарактеризувати програмнi документи, 

тактику, показати їхнє мiсце в суспiльно-полiтичному життi. 

Зокрема, у березнi 1990 р. на базi УГС створено Українську 

республiканську партiю (голова – Л.Лук’яненко). У наступнi мiсяцi 

вiдбулися установчi з’їзди Української християнсько-демократичної 

партiї (лiдер – В.Сiчко), Української селянсько-демократичної партiї 

(С. Плачинда, В.Щербина та iн.), Соцiал-демократичної партiї України 

(А.Павлишин, А.Носенко) та ряду iнших. У вереснi 1990 р. створено 

Партiю зелених України, очолену Ю.Щербаком, яка виступала за збе-

реження природи, культурної та iсторичної спадщини українського 

народу. Наприкiнцi того ж року оформилась Демократична партiя України 

(голова – Ю.Бадзьо) та Партiя демократичного вiдродження України 

(спiвголови – В.Гриньов, О.Ємець, В.Фiленко). 

Далi доцiльно прослiдкувати основнi подiї суспiльно-полiтичного 

розвитку України кiнця 80-х перщої половини 90-х рокiв, зокрема 

шахтарський страйк 1989 р., вiдставку В.Щербицького, «живий ланцюг» 

мiж Київом та Львовом в сiчнi 1990 р., парламентськi вибори. 

Зазначте, що в ходi передвиборної кампанiї до Верховної Ради УРСР 

демократичнi сили республiки згуртувалися в Демократичний блок. 

Вiн виступав за реальний суверенiтет України, багатопартiйнiсть i полiтичний 

плюралiзм, рiвноправнiсть i рiзноманiтнiсть форм власностi, 

нацiональне вiдродження українського народу, за необхiднiсть прийняття 

нової Конституцiї України, легалiзацiя УГКЦ та УАПЦ. Проаналiзуйте 

результати виборiв, покажiть їх вплив на суспiльство. Звернiть 

увагу, що з обранням нового парламенту, вiн почав перебирати на себе 

всю полiтичну владу в Українi, яка досi належала ЦК КПУ. 

3. Розглядаючи передумови прийняття Декларацiї про державний 

суверенiтет, слiд вiдмiтити, що цьому сприяли прийняття Декларацiї 

про державний суверенiтет Росiї, розгубленiсть депутатiвкомунiстiв 

через вiдставку В.Iвашка, постiйнi багатотисячнi мiтинги, 

що супроводжували роботу Верховної Ради, та шахтарський страйк, 

пiд час якого вимагалися департизацiя пiдприємств, нацiоналiзацiя 

майна КПРС, вiдставка союзного уряду М.Рижкова. 

При аналiзi Декларацiї звернiть увагу, що вона стала першим 

рiшучим кроком на шляху до повної нацiонально-державної незалежностi. 

В своїй преамбулi цей документ проголосив «верховенство, самостiйнiсть, 

повноту i неподiльнiсть влади Республiки в межах її територiї 

та незалежнiсть i рiвноправнiсть у зовнiшнiх зносинах». Це створило 

по сутi основу для республiканської законотворчостi, незалежностi 

вiд союзного законодавства. 

Далi важливо зупинитися на причинах та наслiдках студентського 

голодування в жовтнi 1990 р., розкрити суть загальносоюзного референдуму 

17 березня 1991 р. та показати особливостi його проведення в 

Українi, дати оцiнку сепаратистським тенденцiям в окремих регiонах 

України та їх iнiцiаторам. При розглядi так званого «новоогарьовського 

процесу» слiд з’ясувати, яким було вiдношення до нього в Українi 

серед рiзних суспiльно-полiтичних сил.

Особливу увагу необхiдно придiлити Акту проголошення незалежностi 

України вiд 24 серпня 1991 р. Назвiть причини, що спонукали 

до прийняття цього доленосного документа, розкажiть про реакцiю 

на нього союзних органiв та свiтової громадськостi. Пояснiть, 

чим була викликана заборона дiяльностi КПУ. 

Аналiзуючи пiдсумки Всеукраїнського референдуму на 

пiдтвердження Акта проголошення незалежностi України вiд 1 грудня 

1991 р., треба зазначити, що вони засвiдчили прагнення українського 

народу до державної незалежностi, його бажання бути господарем на 

власнiй землi. Результати голосування «Так, пiдтверджую» 28,8 млн 

голосiв, або 90,32% вiд загальної кiлькостi населення, яке взяло участь 

у голосуваннi, гiдно увiнчують тисячолiтню iсторiю державотворення 

в Українi, знаменують її повноправне входження до свiтового 

спiвтовариства. 

Тема 17. 

СТАНОВЛЕННЯ

НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ 

(2 год.) 

План 

1. Утвердження нацiональної державностi. 

2. Проблеми соцiально-економiчного та полiтичного реформування 

українського суспiльства. 

3. Дiяльнiсть України на мiжнароднiй аренi. 


Конституцiя України – основний закон незалежної держави. 

Українсько-російські взаємини: декларації і реалії. 


1. Аппатов С. , Дубовик В. Американськi вченi про незалежнiсть України (1989-1992 

рр.) // У.I.Ж. – 1995. – №2. 

2. Бутейко А. Україна не банкрут // Голос України. – 1994. – 5 жовт. 

3. Воєнна доктрина України // Голос України. – 1993. – 29 жовт. 


– К., 1995. – С. 459-484. 

5. Грищенко К. Современные ориентиры внешней политики Украины // Зеркало недели. 

– 1995. – 28 окт. 

6. Iсторiя України в особах: ХIХ-ХХ ст. – К., 1995. – С. 463-477. 


8. Конституцiя України. – К., 1996. 

9. Король В. Iсторiя України. – К., 1995. – С. 215-225. 


392, 397-399, 403-407. 

11. Литвин В. Полiтична арена України: Дiйовi особи та виконавцi. – К., 1994. 

12. Литвин В., Слюсаренко А. На полiтичнiй аренi України (90-тi роки). Роздуми 

iсторикiв // У.I.Ж. – 1994. – №1-3 

13. Нагайло Б. Як формувалося в Українi ставлення до ядерної зброї // Сучаснiсть. – 

1993. – №10. 

14. Рудич Ф. Формування полiтичних структур в сучаснiй Українi: полiтологiчний 

аналiз // У.I.Ж. – 1994. – №2-3.

Методичннi поради 

1. Приступаючи до вивчення даної теми, доцiльно вiдмiтити, що 

реакцiя свiтового спiвтовариства на результати всенародного референдуму 

була надзвичайно дружною: за грудень 1991 р. незалежнiсть України 

визнали 68 держав. На другий день пiсля референдуму про визнання 

нової держави оголосили Канада i Польща, 3 грудня – Угорщина, 

4 грудня – Латвiя i Литва. 5 грудня до них приєдналися одразу 5 

країн – Аргентина, Болгарiя, Болiвiя, Росiя i Хорватiя. 25 грудня про 

визнання української державностi заявили США. Впродовж 1992 р. 

Україну визнали ще 64 держави свiту. 

Необхiдно пiдкреслити, що бiльш нiж переконливi результати референдуму 

на пiдтримку Акту про незалежнiсть України i обрання 

Президентом Л.Кравчука – одного iз провiдникiв незалежницького 

курсу – пiдштовхнули процес демонтажу СРСР. Складнiсть ситуацiї 

полягала в тому, що ще дiяли загальносоюзнi структури влади i Президент 

Горбачов, який вiдчайдушно намагався протидiяти розпаду Радянського 

Союзу. I хоча пiсля поразки серпневого путчу ГКЧП 

вiдверто iмперськi сили перебували в оборонi, не виключеною була 

можливiсть вiйськового заколоту з метою збереження єдиної радянської 

держави. В цей перiод оплотом iмперських сил стали офiцерськi 

збори в частинах Радянської армiї, й iснувала небезпека того, що полiтична 

влада перейде до рук шовiнiстичного i прокомунiстичного генералiтету. 

Щоб запобiгти розвитковi полiтичного процесу в цьому напрямку, 

слiд було дiяти оперативно i рiшуче. На якусь мить полiтичнi iнтереси 

противникiв iмперського центру Л.Кравчука, Б.Єльцина i С. Шушкевича 

спiвпали. Виходом iз складної полiтичної ситуацiї могла бути 

лише багатостороння домовленiсть лiдерiв суверенних республiк про 

швидкий, але керований демонтаж владних i силових iмперських 

структур. Тим бiльше, що для цього iснувала вiдповiдна правова база у 

виглядi декларацiй про суверенiтет, схвалений вищими законодавчими 

органами союзних республiк, а що стосується України – ще й результатiв 

загальнонародного референдуму. 

За таких обставин лiдери трьох республiк, якi свого часу були 

спiвзасновниками СРСР (четверта – Закавказька федерацiя – вже давно 

не iснувала), прийняли легiтимне i полiтично виважене рiшення – розпустити 

СРСР, створивши натомiсть Спiвдружнiсть Незалежних

Держав – СНД. Це вiдбулося 7 грудня 1991 р. в Бiловезькiй Пущi 

(Бiлорусь). За кiлька днiв угоду ратифiкували парламенти 3-х країн – 

України, Росiї та Бiлорусi. Наголосiть, що таким чином було конституйовано 

факт зникнення СРСР з iсторичної арени, що вiдкрило суверенним 

республiкам шлях до повноцiнного державотворення. 

Важливо прослiдкувати подальший розвиток СНД, показати 

рiзницю в стратегiї України i Росiї щодо майбутнього цього 

об’єднання. Якщо Росiя, яка дедалi активнiше стає на шлях фактичного, 

неоiмперiалiзму, зробила ставку на змiцнення структур СНД, надання 

їм можливостi безпосередньо впливати на перебiг подiй у державах 

– членах спiвдружностi, то Україна, навпаки, обстоювала суто 

консультативний характер органiв СНД та їхнiх рiшень. Наша держава 

вважала СНД мiжнародним механiзмом, який доповнював i координував 

процес формування якiсно нових двостороннiх вiдносин з незалежними 

державами, утвореними на територiї СРСР. З її точки зору, 

цей механiзм мав на метi передусiм сприяння бiльш успiшному 

розв’язанню пекучих проблем, що виникли внаслiдок розпаду СРСР. 

Таку ж позицiю Україна вiдстоює й зараз. 

Далi варто зупинитися на iнших аспектах нацiонального державотворення, 

зокрема, формуваннi дипломатичної структури, будiвництвi 

українських Збройних сил, прийняттi законiв «Про громадянство України», 

«Про державний кордон», утвердженнi державної символiки 

тощо. 

2. Говорячи про проблеми, якi постали перед молодою Українською 

державою з самого початку її iснування, важливо зазначити, 

що український народ, тривалий час перебуваючи в колонiальному 

становищi, втратив колишнi демократичнi iнститути iтрадицiї самоврядування, 

а тому змушений в процесi державотворення спиратися на 

реалiї, успадкованi вiд iмперсько-тоталiтарних структур, як в економiцi, 

так i в полiтицi. Ознаками останнiх була економiчна неструктурованiсть 

українського суспiльства i, вiдповiдно, вiдсутнiсть розвиненої 

полiтичної структури. Держапарат, чиновництво України значною 

мiрою стали уособленням консервативної сили, яка готова швидше 

повернутися в минуле нiж рухати реформи вперед. 

Звернiть увагу, що в умовах вiдсутностi цiлiсної концепцiї переходу 

вiд тоталiтарного до демократичного суспiльства багато 

прийнятих в Українi законiв виявилися вiдiрваними вiд життя i 

належним чином не спрацювали. У пострадянському просторi 

створилася унiкальна соцiально-економiчна ситуацiя, до якої не 

пiдходив весь нагромаджений людством досвiд реформ. Просуватися

ний людством досвiд реформ. Просуватися вперед можна було лише 

методом проб i помилок, пристосовуючи законодавство не стiльки до 

тривалої перспективи, скiльки до пекучих проблем сьогодення. До того 

ж у колишнiх союзних республiках чiтко проявилася цiлком 

зрозумiла закономiрнiсть: радикалiзм нового законодавства був тим 

меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуацiя в 

Українi, зокрема, була кращою, нiж в Росiї, особливо щодо продовольчого 

постачання населення. Вiдповiдно серед української 

полiтичної елiти переважали настрої на користь якомога повiльнiшого 

просування в реформах. Небезпека такого пiдходу виявилася не 

вiдразу, а в результатi – i радикальнi змiни почалися значно пiзнiше. 

Прслiдкуйте хiд економiчних реформ в Українi пiсля обрання Президентом 

Л.Кучми, вкажiть на перешкоди в їх реалiзацiї. 

Далi варто проаналiзувати полiтичнi змiни, якi вiдбулися в українському 

суспiльствi за роки незалежностi, показати причини дострокових 

перевиборiв Верховної Ради та Президента України в 1994 р., 

розкрити суть протирiч мiж законодавчою та виконавчою гiлками влади. 

Поза увагою не повинно залишитися питання мiжконфесiйних 

вiдносин в державi та проблем їх вирiшення. 

Окремо слiд зупинитися на ходi конституцiйного процесу в Українi. 

Основну увагу при цьому треба зосередити на розглядi нової 

Конституцiї нашої країни, з’ясувати її основнi положення, дати їх 

оцiнку та пiдкреслити значення прийняття нового основного закону. 

3. Ставши незалежною державою, Україна опинилася перед необхiднiстю 

визначити свої геополiтичнi прiоритети. Перед нею постала 

альтернатива: або залишитися сателiтом Росiї, або ж заявити про 

свою захiдну орiєнтацiю. Перший варiант означав, що Україна приречена, 

як i ранiше, лишатися об’єктом геополiтики, другий вiдкривав 

можливiсть входження до свiтового спiвтовариства в якостi суб’єкта 

геополiтики. Як показує практика прiоритетним став другий варiант. 

Необхiдно усвiдомити, що поза свiтовими глобальними i регiональними 

процесами становлення полiтично стабiльної, демократичної, 

економiчно процвiтаючої України – просто неможливо. Поступове 

повне включення в європейськi i свiтовi мiжнароднi полiтичнi, 

економiчнi, гуманiтарнi й iншi процеси, розвиток України як надiйної 

ланки в будiвництвi нової всесвiтньої системи мiжнародних вiдносин, 

нової європейської архiтектури безпеки є, за словами заступника 

мiнiстра закордонних справ України К.Грищенка, одним iз першочергових 

завдань зовнiшньополiтичного курсу нашої молодої держави.

Тому природнiми є активiзацiя дiяльностi України в рамках ООН i 

ОБСЄ, входження в Раду Європи, спрямування зусиль на поглиблення 

спiвробiтництва з ЄС, НАТО i ЗЄС, участь в пiдписаннi Пакту стабiльностi 

в Європi, пiдключення до механiзмiв регiонального i субрегiонального 

спiвробiтництва i т. iн. Прослiдкуйте конкретнi кроки в 

даному напрямку, дайте їх оцiнку. 

Аналiзуючи рiзноманiтнi аспекти зовнiшньополiтичної дiяльностi 

України (участь у миротворчих силах ООН, ядерне роззброєння, 

рiшення про закриття Чорнобильської АЕС i т.д.), слiд звернути увагу 

i на питання кордонiв. Зазначте, що поряд iз необхiднiстю делiмiтацiї, 

демаркацiї та вiдповiдного облаштування своїх кордонiв з колишнiми 

радянськими республiками Україна зiткнулася з проблемою територiальних 

претензiй до неї з боку окремих держав, зокрема Росiї та Румунiї. 

Причому ряд полiтичних сил всерединi цих країн закликає навiть 

до перегляду пiслявоєнного територiального статус-кво в Європi i 

Гельсiнcьких домовленостей, тобто самих основ системи сьогоднiшньої 

європейської стабiльностi i безпеки. Зупинiться детальнiше на 

данiй проблемi, охарактеризуйте вiдношення до неї свiтового 

спiвтовариства. 

При висвiтленнi українсько-росiйських взаємин важливо наголосити, 

що налагодження збалансованого i дiйсно партнерського 

спiвробiтництва з Росiєю, при одночаснiй ефективнiй протидiї будьяким 

посяганням на свою незалежнiсть є для України завданням особливого 

значення. Однак, до цих пiр значна частина представникiв московської 

полiтичної елiти не змогла позбавитися вiд iмперського мислення 

i демонструє неготовнiсть сприймати новi незалежнi держави, в 

т.ч. i Україну, як рiвноправних партнерiв. У вiдповiдностi з її «рецептами», 

час вiд часу проголошується готовнiсть втручатися у внутрiшнi 

справи iнших пострадянських республiк (в окремих з них погрози вже 

реалiзувалися на практицi), силою захищати на їх територiї так зване 

«русскоязычное население» i т.iн. Далi доцiльно зупинитися на таких 

вузлових моментах українсько-росiйських вiдносин, як територiальнi 

претензiї Росiї, базування Чорноморського флоту, поставки енергоносiїв 

та розрахункiв за них, вiдношення до СНД тощо. 

У висновках пiдкреслiть, що у будiвництвi своїх зовнiшнiх 

вiдносин Україна керується певними принципами. Базовими серед них 

є органiзацiя зовнiшньополiтичної дiяльностi в повнiй вiдповiдностi з 

загальновизнаними нормами мiжнародного права i її направленнiсть 

на забезпечення мiжнародної пiдтримки процесу реформ, насамперед

економiчних, активна полiтика на принципах без’ядерностi i позаблоковостi, 

яка дозволяє Українi приймати участь у вирiшеннi основних 

глобальних i регiональних проблем сучасностi та iнiцiювати новi 

пiдходи до їх розв’язання, прагматизм i багатовекторнiсть в налагодженнi 

i розвитку мiжнародних контактiв. 

САМОСТIЙНА РОБОТА 

СТУДЕНТIВ 

Тема 1. 

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ-РУСI 

(4 год.) 

Питання для самостiйного вивчення 

1. Культура дохристиянської Русi. 

2. Запровадження християнства i його вплив на розвиток культури. 

3. Матерiальна культура. Будiвництво, архiтектура. 

4. Духовна культура. Освiта, наука, мистецтво. 


1. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русi.-К., 1988. 

2. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релiгiйних поглядах та вiруваннях. 

– К., 1992. 

3. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.1 / Зладив М. Голубець.-К., 1993. – С. 98-115, 254- 

297. 

4. Возняк М. Iсторiя української лiтератури: У 2 кн. Кн.1.-Львiв, 1992.

5. Голубенко П. Україна i Росiя у свiтлi культурних взаємин. – К., 1993. 

6. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990.-С. 36-45, 76-82, 131-138. 

7. Давня iсторiя України: У 2 кн. Кн.2 / Толочко П., Козак Д., Моця О. та iн. – К., 1995. 

– С. 54-69, 159-180. 

8. Iларiон, митрополит. Дохристиянськi вiрування українського народу. – К., 1991. 

9. Iсторiя української культури / Пiд заг.ред. I.Крип’якевича. – К., 1994. 


11. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України-Тернопiль, 1995. – С. 33-38. 

12. Маланюк Є. Нариси з iсторiї нашої культури. – К., 1992. 

13. Огiєнко I. Українська культура. – К., 1991. 

14. Українцi: народнi вiрування, повiр’я, демонологiя. – К., 1991. 

15. Українська культура: Лекцiї за редакцiєю Д.Антоновича. – К., 1993. 

Тема 2. 

БОРОТЬБА УКРАЇНИ-РУСI 

З МОНГОЛО-ТАТАРСЬКОЮ НАВАЛОЮ 

(4 год.) 


1. Першi завойовницькi походи монголо-татар. Битва на р.Калцi. 

2. Навала Батия та завоювання монголо-татарами українських земель. 

Героїчний опiр України-Русi. 

3. Українськi землi пiд iгом Золотої Орди. Боротьба проти загарбникiв. 


1. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.1 / Зладив М.Голубець. – К., 1993.- С. 217-219, 221- 

222, 224-229, 318-319. 



4. Iсторiя України: Курс лекцiй: У 2 кн. Кн.1 – Вiнайдавнiших часiв до кiнця Х1Х столiття 

/ Мельник Л., Гуржiй О., Демченко М. та iн. – К., 1991. – С. 64-65, 69-75. 

5. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.1 / Пiд ред.В.Смолiя. – К., 1995. – С. 92-93, 

101-105. 

6. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 69-70, 8-79, 114-115 

7. Кучкин В. Русь под игом: как это было? – Москва, 1991.


30. 



Тема 3. 

ЗБРОЙНА БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 

ПРОТИ IНОЗЕМНОГО ПОНЕВОЛЕННЯ 

(ДРУГА ПОЛОВИНА ХVI – СЕРЕДИНА ХVII СТОЛIТТЯ) 

(4 год.) 


1. Українське козацтво в боротьбi з турецько-татарською експансiєю. 

П.Сагайдачний. 

2. Народнi виступи проти Речi Посполитої пiд проводом 

К.Косинського та С. Наливайка. 

3. Козацько-селянськi повстання першої половини ХVII ст. 



2. Апанович О. Розповiдi про запорiзьких козакiв. – К., 1991. 


4. Володарi гетьманської булави: Iсторичнi портрети. – К., 1995. 


6. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К.,1990. – С. 175-179, 206-215, 239- 

259, 267-295. 

7. Кащенко А. Оповiдання про славне Вiйсько Запорозьке низове. – Днiпропетровськ, 

1991.


9. Крохмалюк Ю. Воєнний шлях Сагайдачного на Москву 1618 р. – Львiв, б.р. 


56. 

11. Мельник Л. Герої народних повстань. – К., 1990. 

12. Мицик Ю., Плохiй С. , Стороженко I. Як козаки воювали. – Днiпропетровськ, 1990. – 

С. 161-216. 

13. Мишко Д. Северин Наливайко. – К., 1962. 

14. Наливайко Д. Козацька християнська республiка... – К., 1992. 

15. Сергiйчук В. Морськi походи запорожцiв. – К., 1992. 

16. Хотинська вiйна. – К., 1991. 

17. Яворницький Д. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний. – Днiпропетровськ, 1991. 

18. Яворницький Д. Iсторiя запорозьких козакiв: У 3 т. – К., 1990-1991. 

Тема 4. 

УСТРIЙ, СВIТОГЛЯД ТА КУЛЬТУРА 

УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ 

(4год.) 


1. Полiтичний лад України в другiй половинi XVII-XVIII ст. 

2. Свiтогляд українського громадянства. 

3. Культура України в часи Козацької держави. 


1. Апанович О. Культура козацтва // Українська культура. – 1991. – № 1. 

2. Бiлецький П. Українське мистецтво другої половини XVII-XVIII ст. – К., 1981. 


4. Возняк М. Iсторiя української лiтератури: У 2 кн. – Львiв, 1992-1994. 

5. Голубенко П. Україна i Росiя у свiтлi культурних взаємин. – К., 1993. – С. 126-140. 






119. 

11. Маланюк Є. Нариси з iсторiї нашої культури. – К., 1992.


13. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 152-178, 192- 

240. 


15. Хижняк З. Києво-Могилянська Академiя. – К., 1981. 

Тема 5. 

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ 

В ХIХ ст. 

(4 год.) 


1. Розвиток освiти, науки, лiтератури. Культурно-освiтнi установи. 

2. Становлення професiйного українського театру. Музичне життя. 

3. Образотворче мистецтво й архiтектура. 



2. Возняк М. Iсторiя української лiтератури: У 2 кн. Кн.2. – Львiв, 1994. 

3. Голубенко П. Україна i Росiя у свiтлi культурних взаємин. – К., 1993. 

4. Iсторiя Русiв. – К., 1991. 


6. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 260-264, 266-267, 272-276, 280- 

285. 


147, 168-180. 

8. Маланюк Є. Нариси з iсторiї нашої культури. – К., 1992.



11. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 203-212, 216-217, 266-271, 284-288. 


13. Шип Н. Интеллигенция на Украине (ХIХ в.). – К., 1991. 

Тема 6. 

УТВОРЕННЯ I ДIЯЛЬНIСТЬ 

УКРАЇНСЬКИХ ПОЛIТИЧНИХ ПАРТIЙ 

(КIНЕЦЬ ХIХ – ПЕРША ТРЕТИНА ХХ СТОЛIТТЯ) 

(4 год.) 


1. Зародження українських партiй та їх вплив на пiднесення суспiльно-полiтичного 

руху в Українi в кiн. Х1Х – на поч. ХХ ст. 

2. Полiтичнi партiї в українських нацiонально-визвольних змаганнях 

1917-1921 рр. 

3. Становище українських партiй в 1920-30-х рр. 


1. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 295-296, 303- 

305. 


– К., 1995. – С. 281-283, 289-301, 387-402. 


1993. 

4. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.1 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 293-297, 

338-341.

5. Кондратюк К. Нариси iсторiї українського нацiонально-визвольного руху ХIХ столiття. 


6. Кухта Б. З iсторiї української полiтичної думки. – К., 1994. 


168, 194-196, 198-199. 

8. Малик Я., Вол Б.,Чуприна В. Iсторiя української державностi – Львiв, 1995, – С. 66- 

77. 


10. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 417-420, 435- 

439. 

11. Самостiйна Україна. Збiрник програм українських полiтичних партiй початку ХХ 

столiття. – Тернопiль, 1991. 

12. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 259-266, 288-289, 376-378, 381-386. 

Тема 7. 

УКРАЇНСЬКI СIЧОВI СТРIЛЬЦI 

(4 год.) 


1. Створення легiону УСС. 

2. Бойовий шлях стрiлецтва. 

3. Нацiонально-полiтична та культурно-просвiтня дiяльнiсть УСС. 



2. Гордiєнко В. Українськi Сiчовi Стрiльцi. – Львiв, 1990. 

3. Думiн О. Iсторiя Легiону Українських Сiчових Стрiльцiв 1914-1918 // Дзвiн. – 1991. 

– №9-12; 1992. – №:1-12; 1993. – №1-6. 

4. Коритко Р. Командант легiону // Л.Ч.К. – 1991. – №4. 

5. Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя Українського вiйська. – Львiв, 

1992. – С. 293-356, 446-450. 

6. Купчинський Р. Заметiль: У 3 кн. – Львiв, 1991. 

7. Литвин М., Науменко К. Українськi Сiчовi Стрiльцi. – К., 1992. 

8. Матейко Р., Мельничук Б. Шляхами стрiлецької слави... – Тернопiль, 1995. 

9. Рiпецький С. Українське Сiчове Стрiлецтво. Визвольна iдея i збройний чин. – Львiв, 

1995.

10. Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920 / За ред. Б.Гнаткевича. – Львiв, 1991. 

11. Ходак I. Дмитро Вiтовський – провiдник листопадового чину// Л.Ч.К. – 1991. – №2. 

12. Ходак I. Залiзний командант України // Л.Ч.К. – 1991. – №3. 

Тема 8. 

УКРАЇНА У ВIЙНI З ФАШИЗМОМ 

(4 год.) 


1. Боротьба українцiв у складi Червоної армiї 

2. Українська Повстанська Армiя: змагання на два фронти. 

3. Дiяльнiсть радянських партизан в Українi. 


1. Брицький П. Україна у другiй свiтовiй вiйнi (1939-1945 рр.). – Чернiвцi, 1995. 

2. Бульба-Боровець Т. Армiя без держави. – Львiв, 1993. 

3. Гунчак Т. У мундирах ворога // Вiйсько України. – 1993. – №9. 

4. Iсторiя України: нове бачення: У 2т. Т.2 / Пiд ред. С. Смолiя. – К., 1995. – С. 281-328. 

5. Коваль М. ОУН-УПА: мiж «третiм рейхом» i сталiнським тоталiтаризмом // У.I.Ж. – 

1994. – №2-3. 

6. Коваль М. 1941-1945 роки. Україна // У.I.Ж. – 1991. – №6. 

7. Косик В. Україна i Нiмеччина у другiй свiтовiй вiйнi. – Париж – Нью-Йорк – Львiв, 

1993. 


342.

9. Мiрчук П. Українська Повстанська Армiя. 1942-1952: Документи i матерiали. – 

Львiв, 1991. 

10. ОУН i УПА у другiй свiтовiй вiйнi // У.I.Ж. – 1994. – №2-6; 1995. – №1-3. 

11. Роєнко В. Друга свiтова вiйна (1939-1945 роки). – К., 1994. 

12. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны. 1941-1945 гг.: Документы 

и материалы: В 3 т. – К., 1985. 


14. Унiверсал i платформа УГВР // Вивiд прав України. – Львiв, 1991. – С. 119-125. 

15. Цiлком таємно... Секретнi документи Рейху про дiяльнiсть ОУН 1941-1944 рр. – Тернопiль, 

1992. 

Тема 9. 

УКРАЇНА НА ШЛЯХУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ ДЕР- 

ЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТI 

(4 год.) 


1. Декларацiя про державний суверенiтет України. 

2. Акт проголошення незалежностi України та його пiдтвердження на 

Всеукраїнському референдумi 1 грудня 1991 р. 

3. Конституцiя України – основний закон незалежної держави. 


1. Акт проголошення незалежностi України // Вiльне життя. – 1991. – 28 серп. 

2. Воєнна доктрина України // Голос України. – 1993. – 29 жовт. 

3. Грабович О. Крах Радянського Союзу та незалежнiсть України: Культурологiчнi та 

психологiчнi фактори // Сучаснiсть. – 1992. – №4. 


– К., 1995. – С. 459-486.

5. Грищенко К. Современные ориентиры внешней политик Украины // Зеркало недели. 

– 1995. – 28 окт. 

6. Декларацiя про державний суверенiтет України. – К., 1990. 

7. Iсторiя України: нове бачення: У 2т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолія. – К., 1995. – С. 429-466. 

8. Конституцiя України. – К., 1996. 

9. Король В. Iсторiя України. – К., 1995. – С. 215-225. 


407. 

11. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Iсторiя української державностi. – Львiв, 1995. – С. 

180-185, 199-200. 

Тема 10. 

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА 

ХХ СТОЛIТТЯ 

(4 год.) 


1. Розвиток культури в першiй чвертi ХХ ст. 

2. Здобутки i втрати української культури 20-30-х рокiв. 

3. Культурне життя в 1940-90-тi роки. 


1. Голубенко П. Україна i Росiя у свiтлi культурних взаємин. – К., 1993. – С. 373-446 

2. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 202-210, 

244-250, 354-362, 368-378, 394-405, 458-466. 


4. Касьянов Г., Даниленко В. Сталiнiзм i українськ iнтелiгенцiя. – К., 1991. 

5. Король В. Iсторiя України. – К., 1995. – С. 119-121, 146-151, 185-188, 195-198, 207- 

210, 221-225.

6. Курносов Ю. Духовне життя на Українi в 20-30-х роках // У.I.Ж. – 1990. – №1. 


283, 307-317, 352-358, 393-399. 

8. Петров В. Дiячi української культури (1920-1940 рр.) – жертви бiльшовицького терору. 

– К., 1992. 

9. Стус В. Феномен доби. – К., 1993. 



Тема 11. 

ЕМIГРАЦIЯ УКРАЇНЦIВ 

ЗА КОРДОН 

(5 год.) 


1. Українська емiграцїя та її причини. 

2. Особливостi розселення, умови життя та працi. 

3. Суспiльно-полiтичне i культурне життя української дiаспори. 


1. Будь здорова, землице. – К., 1991. 

2. Буркут I., Малиновська О. Українцi в Югославiї // Трибуна. – 1991. – №7. 

3. Євтух В., Ковальчук О. Українськi канадцi... // Трибуна. – 1991. – №4. 

4. Заставний Ф. Українська дiаспора. – Львiв, 1991. 

5. Зарубiжнi українцi: Довiдник. – К., 1991.

6. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Під ред. В.Смолія. – К,. 1995. – С. 467-493. 

7. Iсторiя української емiграцiї / Укл. Зубалій О., Лановик Б., Траф’як М., Жук Г. – К., 

1992. 

8. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопіль, 1995. – С. 181- 

191, 322-340, 407-423. 

9. Лановик Б. ... Сумнi отi i радiснi дороги // Тернопіль. – 1991. – №2 

10. Лепша I. Емiграцiя причини i наслiдки // Наука і суспільство. – 1989. – №8. 

11. Пилипiв I. Русини з Воєводини: З iсторiї емiграцiї українцiв у Юголавiю // Наука і 

суспільство. – 1990. – №6. 


13. Трощинський В. Українськi поселенцi у Францiї та Великобританiї // Трибуна. – 

1991. – №6. 

14. Українцi в зарубiжному свiтi. – К., 1991. 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛIТЕРАТУРА 

З КУРСУ «IСТОРIЇ УКРАЇНИ» 

1. Аркас М. Iсторiя України-Русi. – К., 1990. 

2. Багалiй Д.I. Iсторiя Слобiдської України. – Харкiв, 1990. 

3. Гунчак ТараС. Україна: перша половина ХХ ст. Нариси полiтичної 

iсторiї. – К., 1993. 

4. Грушевський Михайло. Iсторiя України-Руси. В одинадцяти томах, 

дванадцяти книгах. – К.: Наукова думка. 1991... . 

5. Грушевський М.С. Iлюстрована iсторiя України. – К., Львiв, 1913. 

6. Грушевський М.С. Iсторiя України. – К., 1991. 

7. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. 

8. Єфименко О. Iсторiя України та її народу. – К., 1992. 

9. Iванченко Р. Україна вiд Кия до Кравчука. – К., 1992. 

10. Iсторiя України в запитаннях та вiдповiдях. Вип.1. – К., 1988; 

Вип.2. – К., 1990; Вип.3. – К., 1991. 

11. Коваль М., Кульчицький С. , Курносов Ю. Iсторiя України. – Львiв, 

1990. 

12. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Iсторiя України. – 

Тернопiль, 1995.

13. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. – К., Либiдь, 1993. 

14. Субтельний О. Україна: Iсторiя. – К., 1993. 

ЗМIСТ 

ТЕМАТИКА СЕМIНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ 

Тема 1. Найдавнiшi часи в iсторiї України 

Тема 2. Українська держава IX-XIV столiть 

Тема 3. Українськi землi в умовах iноземної колонiзацiї (середина 

XIV – половина XVII столiття 

Тема 4. Українське козацтво 

Тема 5. Нацiонально-визвольна революцiя українського народу 

1648 року. Утворення Української нацiональної 

держави 

Тема 6. Криза української державностi в другiй половинi 

XVII столiття 

Тема 7. Полiтичний лад України в кiнцi XVII-XVIII столiттях 

Тема 8. Суспiльно-полiтичне становище українського народу 

пiд гнiтом Росiйської iмперiї в ХIХ столiттi 

Тема 9. Захiдна Україна в складi Автро-Угорщини 

Тема 10. Україна на початку ХХ столiття 

Тема 11. Українська нацiональна революцiя 1917-1921 рокiв 

Тема 12. Мiжвоєнна Україна пiд владою тоталiтарної системи 

Тема 13. Захiдноукраїнськi землi мiж двома свiтовими 

вiйнами 

Тема 14. Україна в роки Другої свiтової вiйни та пiслявоєнної 

вiдбудови (1939 – перша половина 50-х рокiв) 

Тема 15. Соцiально-економiчнi та полiтичнi процеси в Українi 

в 1956-1985 роках 

Тема 16. «Перебудова» i розпад СРСР 

Тема 17. Становлення незалежної України 

САМОСТIЙНА РОБОТА СТУДЕНТIВ 

Тема 1. Культура України-Русі

Тема 2. Боротьба України-Русi з монголо-татарською навалою 

Тема 3. Збройна боротьба українського народу проти 

iноземного поневолення (друга половина XVI – середина 

XVII столiття) 

Тема 4. Устрiй, свiтогляд та культура Української козацької 

держави 

Тема 5. Розвиток української культури в ХIХ столiттi 

Тема 6. Утворення i дiяльнiсть українських полiтичних 

партiй (кiнець ХIХ – перша третина ХХ столiття) 

Тема 7. Українськi Сiчовi Стрiльці 

Тема 8. Україна у вiйнi з фашизмом 

Тема 9. Україна на шляху до утвердження державної незалежності 

Тема 10. Українська культура ХХ столiття 

Тема 11. Емiграцiя українцiв за кордоном 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА 

з курсу «Історія України»

Навчальне видання 

Історія України 

видання 2-ге, доповнене, перероблене 

Автор-укладач: М.В.Лазарович 

Віддруковано з готових діапозитивів 

в МП «Тайп»

IСТОРIЯ УКРАЇНИ

Create successful ePaper yourself

Delete template?

Save as template?