Вип. 26 (2011)

Петренко О.Д., Храбскова Д.М. ОБ'ЄКТИВНЕ І ПРЕСКРИПТИВНЕ В МОВНІЙ ЕВОЛЮЦІЇ
контакту і взаємовпливу. За первісною самоназвою етнічні мешканці середньої
та північної Карелії ідентифікуються як “кар'ялайне”; приладозькі, олонецькі
та пряжинські карели самовизнаються як “ліввікёй” або “лівнілайне”;
прионезькі карели – “лююділайне”. Це є одним із факторів, за яким сучасна
етнографія виділяє три титульних субетноси на території прибалтійськобіломорського
комунікативного ареалу: власне карелів, ліввіків (олонецьких
карелів) і людіків [15]. Останні дві гілки автохтонного населення Республіки
Карелія сформувалися під значним впливом вепської культури. Вепси, які на
північній території розселення народності йменуються lüdinik, у першій половині
І тисячоліття н.е. складаються у Міжозіррі (територія між Онезьким,
Ладозьким і Білим озерами) із місцевого прибалтійсько-фінського населення
(корела) шляхом активної взаємодії і співіснування із племенами весь і
чудь. За топонімічними даними людіківська гілка сформувалася у процесі
етногенезу із саамами.
Арабський письменник Ахмед ібн Фадлан, описуючи свої мандри по
Волзі у 921-922 роках називає цей народ “лууд-аана”. Дану назву можна
ототожнити із сучасними карельськими “luuda” – “мілина” або “luda” –
“обмілина”. Отже етнонім людіків може трактуватися як “жителі мілинних
земель”, що співвідноситься із загальним значенням оніму “корела” фінською
мовою. Етнонім ліввіків карельською мовою “livvikoi” є ідентичним
самоназві лівів, угро-фінської народності, яка заселяла територію сучасної
Латвії до нашестя балтійських племен (ІІІ тис. до н.е.). Д.В. Бубріх зауважує,
що пам’ятки середньовічної матеріальної культури свідчать про міграцію
лівів у Приладожжя. Водночас Йордан у своїй книзі “Про походження і діяння
гетів” у переліку племен наводить народ із назвою “Thiudos in Aunxis”,
що за Ф. Брауном може трактуватися як “чудь олонецька”. Враховуючи той
факт, що вепсів до революції 1917 р. в Росії йменують саме чуддю, можна
говорити про асиміляцію вепсами лівів ще у VI ст. н.е.
Етногенез карел залишається на сьогодні недостатньо вивченим, у
зв’язку із відсутністю писемних свідчень про становлення і розвиток
елементів духовної культури описуваного народу. Протягом століть історичні
події фіксувалися і передавалися з покоління до покоління засобами усної
народної творчості. Літературно-епічні пам’ятки, – серед яких у першу
чергу слід навести поему “Калевала”, що складена Елліасом Леннротом,
і епічні твори вепського музикального фольклору, – вказують на нинішню
Карелію, як прабатьківщину прибалтійсько-фінських етнічних угруповань.
Сучасне селище міського типу Калевала є тим місцем, у якому за епічними
піснями (рунами) починав свою історію карело-фінський етнос. Відповідно
до тлумачень Л.П. Бельського, Калевала є цілою країною, або ж поселенням,
у якому мешкав рід Калеви (Kalevansuku): сам епічний богатир та його сини
Вейнемейнен, Ілмарінен і Леммінкейнен [17].
193