Вип. 26 (2011)

Петренко Д.О. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІОФОНЕТИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ МОВЛЕННЯ
ської мови у Нью-Йорку. За У. Лабовим, методологічною основою науки
про мовлення повинно бути пряме спостереження в рамках певних правил
польового дослідження. Відзначаючи наявність численних лексичних, синтаксичних
та вимовних варіантів, автор вказує на труднощі сприйняття мовлення
на слух і складність запису мовлення в ідеальних умовах, наприклад, в
лабораторії, коли мовлення набуває властивостей офіційності й натягнутості
[13; 20]. У. Лабов запропонував конкретну методику дослідження мовленнєвого
колективу, яка містить такі елементарні кроки: підбір інформантів,
встановлення контакту з ними, необхідність їх спонукання говорити вільно
у записуваних інтерв‘ю; проведення якісного запису. Після того як встановлено
і визначено важливіші змінні, багато можна зробити, використовуючи
рукописні нотатки [9; 14; 21].
До найбільш поширених методів збору дослідницького матеріалу прийнято
відносити такі:
1) безпосереднє спостереження, пов‘язане із записом усного мовлення
на магнітофон (включаючи метод “потайного запису”) з подальшим аналізом;
2) анкетування, зміст якого складають анкети, в яких формулювання
запитань, порядок їх розташування, характер і повнота відповідей на них
варіюють залежно від конкретних задач дослідження;
3) інтерв‘ювання – метод збору матеріалу із застосуванням заздалегідь
спланованих запитань, що пропонуються інформантам;
4) аналіз документальних джерел, письмових та усних (друкованих
текстів різних жанрів, магнітофонних записів тощо);
5) експеримент: дослідник свідомо варіює ті чи інші фактори, які чинять
вплив на вибір мовного варіанту (наприклад, повторює один і той самий
експеримент з тими ж самими особами, видозмінює склад співрозмовників,
умови їх спілкування, тему розмови, комунікативну ситуацію).
Дослідники виділяють ряд методичних умов, необхідних при проведенні
запису спонтанного мовлення:
1) досліджувані особи повинні знаходитися в умовах природної життєвої
ситуації (яка часто трапляється в їх оточенні);
2) теми розмов повинні бути знайомі інформантам, відповідати їх “соціальній
дійсності”;
3) співрозмовником інформанта повинен бути обов‘язково член того ж
самого соціального колективу [14, 23].
Одним з прикладів застосування подібних методик є соціофонетичні
дослідження, що проводяться в Німеччині на базі відділень фонетики університетів
у Галле та Кельні під керівництвом Е. Штока та У. Голлмаха [22].
Німецька вимовна норма знаходиться нині в процесі динамічного розвитку,
що спричиняє необхідність уточнення ряду вимовних явищ, майже до нової
кодифікації стандартної німецької вимови і складання т. з. “розмовляючого”
183