15 - Ivan Franko National University of L'viv

ВІСНИК 

ЛЬВІВСЬКОГО 

УНІВЕРСИТЕТУ 

Серія іноземні мови 

Видається з 1961 року 

Випуск 15 

Львів 

Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка 

2008

Міністерство освіти і науки України 

Львівський національний університет імені Івана Франка 

Вісник Львівського університету. Серія іноземні мови. 2008. Випуск 15. 314 с. 

Visnyk of the Lviv University. Series: Inozemni movy. 2008. № 15. 314 p. 

У Віснику Львівського національного університету, серія “Іноземні мови” 

розглянуто питання словотвору, семантики, синтаксису, контрастивної лінгвістики 

англійської, німецької, французької, іспанської та класичних мов. Окремі статті 

висвітлюють проблеми філософії мови, мовознавчі традиції у Львівському 

університеті, сучасні методики викладання іноземних мов. 

Для науковців, викладачів і студентів філологічних спеціальностей, учителів 

шкіл й усіх, хто цікавиться мовознавством. 

In the Visnyk the problems of the word building, the semantics, the syntax, the 

cognitive linguistics of English, German, French, Spanish and classical languages are the 

objects under the research. Certain analyses shed light onto the linguistic traditions in the 

Lviv University, the philosophy of a language, methods of teaching foreign languages. 

The volume targets scholars, teachers and students of philology as well as those who 

are interested in linguistics and literature studies. 

Редколегія: 

Головний редактор: проф., д-р філол. наук Р. С. Помірко. 

Заступник головного редактора: канд. філол. наук, доц. Я. І. Кравець. 

Відповідальний секретар: асистент М. М. Латик. 

Члени редколегії: проф., д-р філол, наук, чл.-кор. АН України В. В. Акуленко; 

проф., д-р філол. наук, академік ВШ С. Н. Денисенко; проф., д-р філол. 

наук Р. П. Зорівчак; проф., д-р філол. наук H. X. Копистянська; проф., д-р 

філол. наук, академік ВШ К. Я. Кусько; проф., д-р філол. наук В. А. Кухаренко; 

проф., д-р філол. наук О. Ф. Ріпецька; проф., д-р філол. наук А. Й. Паславська; 

доц., канд. філол. наук Л. М. Глущенко; доц., канд. філол. наук M. E. Білинський; 

доц., канд. філол. наук Т. О. Буйницька; доц., канд. філол. наук 

А. М. Гаврилюк; доц., канд. філол. наук Ю. А. Завгороднєв; доц., канд. філол. 

наук Б. В. Максимчук; доц., канд. пед. наук Е. А. Шабайкович. 

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації. 

Серія КВ №14616-3587 Р від 28.10.2008 

Редактор: І. М. Лоїк. 

Комп’ютерне верстання: Л. М. Семенович 

Адреса редколегії: кафедра французької філології, 

Львівський національний університет імені Івана Франка, 

вул. Університетська, 1, 

79000 Львів, Україна 

тел.: +38 0322 39 47 37 

© Львівський національний університет імені Івана Франка, 2008

ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ VISNYK LVIV. UNIV. 

Серія іноз. мови. 2008. № 15. С. 3–8 Ser. Inoz. movy. 2008. N 15. P. 3–8 

УДК 811-111 

© Галенко І., 2008 

МОВОЗНАВСТВО 

ПРОФЕСОР АНДЖЕЙ ГАВРОНСЬКИЙ 

ПРО РОЛЬ ЕМОЦІЙ У МОВІ 

Іраїда Галенко 


(вул. Університетська, 1, м. Львів, 79000) 

Розглянуто концепцію визначного польського ученого А. Гавронського щодо 

суттєвої ролі почуттів у процесах зародження, функціонування і розвитку мови. 

Стверджується, що у часи створення звукової мови у слабкорозвиненій психіці 

первісних людей почуття переважали інтелектуальні комплекси, проте з розвитком 

цивілізації інтелектуальна база диференціювалася, звуковими формами мови почали 

виражати уявлення, формувати концепти й поняття, однак обов’язково з участю 

почуттів. Водночас емоційний компонент сприяв вирівнюванню розбіжностей між 

живим психічним змістом і мовою, виникненню нової мовної форми, на яку завжди 

акцентовано увагу і яка слугує важливим чинником змін і розвитку мови. 

Ключові слова: А. Гавронський, психіка, пізнання світу, мовна форма, почуття, 

комунікація. 

Протягом десяти років (1917–1927) професор А. Гавронський очолював на філософському 

факультеті Львівського університету кафедру порівняльної граматики індоєвропейських 

мов і санскритської філології. Цей надзвичайно талановитий учений, 

спеціаліст дуже широкого профілю, особливо проявив себе у галузях індійської філології, 

індоєвропейського, загального і польського мовознавства. Людина сильної волі, 

величезної працездатності і жадоби до знань, А. Гавронський до того ж мав феноменальну 

пам’ять: легко опановував чужі мови: володів усіма європейськими, частиною 

мов інших мовних систем (арабською, перською, угорською та ін.). Він був знавцем 

не тільки мов, але й культур різних народів, бо, читаючи в оригіналі, спирався на численну 

літературну спадщину цих народів. У великій статті, присвяченій А. Гавронському 

у “Польському біографічному словнику”, зазначено: “Філолог, знавець літератур 

та культур. Іншого філолога з такими широкими суттєвими горизонтами Польща не 

знала. Був він і першокласним лінгвістом-теоретиком” [1, c. 38]. Учений опрацьовував 

кардинальні проблеми теорії мови: її сутність, походження, еволюцію людської 

думки, участь мови у пізнанні світу, значення емоційного компонента в мові, зв’язки 

мовознавства з іншими науками тощо. Він жив проблемами науки та, на жаль, через 

важку хворобу залишив невеликий доробок, значення якого високо оцінили вже його 

сучасники, передусім колеги та учні. У зв’язку зі смертю А. Гавронського польські

4 Іраїда Галенко 

філологи в усіх філологічних виданнях опублікували некрологи з розгорнутою оцінкою 

наукових заслуг померлого. Філологічний відділ наукового товариства у Львові 

присвятив пам’яті А. Гавронського урочисте засідання, на якому у доповідях “Праця 

А. Гавронського на ниві загального і польського мовознавства” (Т. Лер-Сплавінський), 

“Заслуги А. Гавронського в галузі індоєвропейського мовознавства і санскритської 

філології” (Є. Курилович), “А. Гавронський як організатор орієнталістичних студій у 

Польщі” (В. Кот віч), “Анджей Гавронський” (В. Брухнальський) [2, c. 56] докладно 

висвітлено багатоаспектний творчий шлях ученого. У своїй доповіді В. Брухнальський 

зазначив, що широта знань ученого, багатогранність освіти, його мистецьке володіння 

критикою викликає подив, адже він цілими тижнями не піднімався з ліжка, цілі 

дні проводив мовчки насамоті і читав... Саме “завдяки надзвичайному таланту встиг 

дати науці і культурі так багато, що вплив його таким сильним і глибоким позначився 

на багатьох ділянках знань” [3, c. 78]. У 1928 р. найвагоміші теоретичні праці 

А. Гавронського опубліковано видавництвом “Filologicznego Wydziału Towarzystwa 

naukowego” [4, c. 54]. 

Проблема “Мова і почуття” цікавила А. Гавронського впродовж усього його творчого 

життя. Він торкався її у багатьох статтях, а найбільш сконцентровано розглянув 

її на тлі визначення сутності природи мови у доповіді “Мова, її сутність і розвиток” 

, яку мав виголосити на засіданні “Societй de Linquistic” у Парижі. У зв’язку зі смертю 

доповідача праця залишилася у рукописі. Її опубліковано 1927 р. французькою і 

1928 р. польською мовами. У цій розвідці автор сприймає мову як відкриту систему 

знаків, що слугує засобом вираження індивідуальних думок і почуттів та суспільного 

життя; вона індивідуальна за способом існування, соціальна за своїм призначенням, 

адже є засобом закріплення пізнавальної діяльності людей. Іншими словами, “Мова є 

звукова і артикуляційна форма нашої психічної основи (fond)” [5, c. 34], яка постійно 

змінюється. Мова пристосовується до потреб цієї діяльності у вигляді певних стрибків, 

що супроводжуються виникненням нової мовної форми. У цьому процесі помітна 

роль належить почуттям, які у свідомості людей взаємодіють з інтелектуальними 

компонентами і сприяють закріпленню нової мовної форми, на яку акцентовано увагу 

найбільше. 

Зазначимо, що початок ХХ ст., коли формувалася зазначена концепція А. Гавронського, 

– досить складний і строкатий етап в історії мовознавства. В той час авторитетними 

були засади порівняльно-історичного мовознавства і психологічні погляди 

Г. Штейнталя та О. Потебні, в яких під впливом ідей В. Гумбольдта мову розглядали 

у тісному зв’язку зі свідомістю та мисленням, підкреслюючи, що мова є втіленням 

“духу народу” , засобом пізнання світу. Водночас формувався й укріплювався погляд 

на мову як особливе соціальне явище, а публікація 1916 р. Фердінандом де Соссюром 

“Курсу загальної лінгвістики”, де мову як соціальне явище представлено як систему 

знаків, скарб, що потенційно існує в кожному мозку людей певного колективу, стала 

вагомим поштовхом для дослідження будови, структури цієї абстрактної системи, яка 

реалізується у мовленні народу, бере участь у процесах пізнання та комунікації. 

Гавронський всебічно вивчав різні погляди на природу мови, звертаючи увагу 

на те, що питання значення почуттів у функціонуванні і розвитку мови недостатньо 

розглянуто мовознавцями і, по суті, сприймається ними як другорядне. Учений дотримувався 

тези, що думки і почуття в онтологічному плані становлять психічну основу 

мови, а у психіці людей почуття обов’язково пов’язані з інтелектуальним змістом,

Професор Анджей Гавронський про роль емоцій у мові 

тому емоції виконують суттєву роль у процесах функціонування і розвитку мови, 

яка постійно пристосовується до потреб живої психічної основи, хоча, зазвичай, 

дещо відстає від неї. Між психічною основою і мовою завжди існує деякий розрив 

(rozdzwięńk), як між наміром і його виконанням. Ця суперечність, що виникає із суті 

мовної форми та її змісту, становить причину розвитку мови і проявляється в усіх її 

сферах: звуковій, морфологічній, синтаксичній та у словнику. Щодо цього почуття 

сприяють реалізації у мовній формі нових психічних ознак. 

Зв’язок між психічною основою і мовою А. Гавронський розглядав від часів зародження 

звукової мови, коли ще не було у пращурів людей інтелекту, хоча існували 

уже примітивні емоції і нечіткі прояви пам’яті з нечітким розпізнаванням зображень. 

Така ситуація дещо наближена до нинішнього стану емоційного хвилювання. Стан, в 

якому слабкі відображення поєднувалися з примітивними емоціями сприяв поступовому 

зародженню початків інтелектуальної диференціації. У слабодиференційованій 

психіці первісних людей почуттєві комплекси були домінуючими. Отож, розвиток інтелекту, 

вважав А. Гавронський, є феноменом вторинним, а первинними були емоції, 

які і надалі посідають чільне місце у процесах розвитку мови, хоча і не керують усіма 

змінами у ній. У психіці людей почуття взаємодіють з інтелектуальними компонентами, 

вони існують нероздільно, і це знаходить своє виявлення у мові. Однак у сфері 

комунікації, де взаємодіють не тільки інтелектуальні та почуттєві компоненти, а й 

індивідуальні та соціальні, за певних обставин один із перелічених компонентів може 

вийти на перше місце, що позначиться на мовних засобах. З розвитком цивілізації 

шліфувалися інтелектуальні і мовні грані, внаслідок чого мова безпосередньо брала 

участь у формуванні понять. Коли психіка збагачена новими зображеннями, відбувається 

пошук нової форми для їхнього позначення у мові. Завжди перемагає емоційно 

найсильніша, акцентована мовна форма. Водночас емоційний тон є чинником, 

який вирівнює розбіжності між психічною сутністю і мовною формою, чим сприяє 

змінам і розвитку мови. Отож, у мові “почуття постійно тримають віжки” [6, c. 65]. 

Взаємодію між емоційними та інтелектуальними чинниками у мові учений розглянув 

на конкретних прикладах і подав у статтях теоретичне обґрунтування цього 

явища. 

У статті “Про психологічні підстави запозичень іноземних слів” [7] автор звернув 

увагу на те, що питання доцільності чи шкоди запозичень у науці ще не вирішене і 

його розглядають по-різному залежно від обізнаності та врахування культурологічно го 

чинника (“znajomości dziejów kultury”). Хоча мовознавці не можуть обійтися без даних 

історії культури, однак А. Гаврон ський ці чинники вважав допоміжними. Вони дуже 

важливі, їх вкрай необхідно враховувати, однак вони не встановлюють причину запозичень. 

Враховуючи те, що мова формується в глибині людської психіки (“kształtuje 

się w głębiach duszy ludskiej, a nie poza obrębem”), усі зміни, навіть найпростіші, остаточно 

належать до психічних процесів і з’ясувати їх може лише психологія мови. Це 

означає, що всі запозичення мають одну першопричину – це почуття потреби, а воно 

одержує сильне емоційне окреслення. У мові відображається певний стан свідомості, 

яка є “bieg psychiсznego”, а у кожному психічному процесі, який відображається у 

мові, беруть участь інтелектуальні (“wyobrazenie-pojęcie”) і емоційні (“uczuciowe”) 

чинники. Вони взаємопов’я зані між собою, і відокремити їх може лише науковий 

аналіз. Зацікавленість засвідчує наявність почуттєвого чинника, тобто почуттєвого 

тону, що супроводжує поняття. Поява ж у понятті нової риси – зацікавленості – зумо- 

5


влює сильне почуттєве окреслення, виділення (“silne akcentowanie uczuciowe”). Нова 

риса у понятті повинна знайти відображення у мові. Отже, потреба проявляється як 

прагнення до узгодження змісту з мовною формою, до відображення у мові різниці, 

що виникла у змісті. Перемагає та форма, яка на даний момент почуттєво сильніше 

акцентована, отож сильніше впливає на свідомість. 

Автор, обговоривши різні випадки запозичень, а також тлумачення чужих слів 

і виразів засобами власної мови, відзначив вагомість тих запозичень, які мають 

об’єднані тематично похідні форми, оформлені за законами мови-рецептора. 

Отже, А. Гавронський запропонував свою теорію запозичень, в якій доводив, що 

причина запозичень чужих слів полягає у збагаченні поняття новою ознакою, сильно 

підкресленою (виділеною, акцентованою) почуттєво. Окрім того, рекомендував враховувати 

ступінь засвоєння запозичень, адже вони можуть ослаблювати “єдність мовного 

почуття” , а також підкреслював велике значення збереження престижу рідної 

мови, здорового почуття мови, яке має підказати, що можна залишити або відкинути. 

У статті “Про написання великих літер” [8] учений дотримується думки, що причина 

цього явища теж пов’язана з почуттями, завдяки яким виділяється, підкреслюється 

слово, яке позначається великою літерою. Це виділення не зумовлене розумовою 

стороною психічної сутності людей. У психології поняття психічної сутності досить 

широке, охоплює відчуття, починаючи від враження і до поняття. Почуттєвий компонент 

у психічній сутності слугує її складовою. Отож, написання великої літери випливає 

з потреби того, хто пише, виявити своє емоційне ставлення до слова, якому 

надається перевага шляхом його емоційного виділення. Велика літера підкреслює, що 

цьому слову надається особлива увага. Це прояв людських почуттів у момент письма, 

тут спостерігається механічне поєднання графічного позначення (писемного змісту) з 

бажанням звернути на нього увагу. 

Окрему розвідку А. Гавронський присвятив демінутивам “Почуттєва вартість демінутивів” 

[9]. Це мовне явище описане на матеріалі різних мов з урахуванням різних 

частин мови та особливостей демінутивних морфем. Він констатував наявність 

великої кількості демінутивів у венгерській та шведській мовах, обмаль їх у англійців, 

євреїв, німців-прусаків, підкреслив велику сердечність слов’ян, однак зауважив, 

що прямого зв’язку між мовою і характером народу немає. У демінутивах водночас 

поєднані компоненти інтелектуальні та емоційні, хоча почуттєві домінують, причому 

“значно частіше, ніж це подано в наших граматиках”. Попри тісне поєднання у демінутивах 

обох згаданих компонентів, у розмові один із них може відсувати у тінь інший 

і поставати на перше місце. У мовах, багатих зменшувальними формами, почуттєва 

ознака особливо відчутна. Загалом інтелектуальний і почуттєвий компоненти у таких 

словах так щільно пов’язані між собою, що важко визначити, якому з них належить 

першість. Це питання торкається розвитку словника – пов’язане з розвитком цивілізації, 

яка сприяє тіснішому поєднанню у мові перелічених двох ознак. Необхідно враховувати 

і те, що ознаки демінутивів за своєю суттю належать до уявних категорій, 

які можуть володіти певним відтінком почуттєвого забарвлення. Зазначимо також, що 

в демінутивах до основного значення меншості чи здрібнілості часто додаються ще 

інші: пестливість, сердечність (наприклад: хатка, братик тощо), зневажливість, легковажність 

тощо. Наприклад, польське слово pokoik означає не тільки кімнатку, але 

й обмеженість, затишок та ін. Подібні приклади засвідчують: демінутивні морфеми 

можна вважати показниками, що зосереджують почуттєвий тон (почуттєву ознаку),

Професор Анджей Гавронський про роль емоцій у мові 

виділену у мовному відчутті. Така морфема стає показником певного значення, зумовленого 

почуттєвим забарвленням. 

Праця “Про прийменник ДЛЯ в сучасній польській мові” [10] просякнута питанням 

значення почуттів для мови в діахронічному та синхронічному аспектах. Учений 

на широкому фактичному матеріалі з’ясовував причини появи більшої виразності, 

розширення значення і зростання частоти вживання цього прийменника у сучасній 

мові в порівнянні з ХV–ХVІ ст. Він зробив висновок, що зазначені зміни стали наслідком 

значно сильнішого почуттєвого вираження стосунків між відповідними уявленнями 

чи поняттями. Емоційний почуттєвий компонент сприяє подоланню розриву 

між психічним змістом і мовною формою, виникненню експресії в уже існуючій мовній 

формі (підняття голосу, повтор), розширення значення або зростання частотності 

вживання цієї форми, як більш заакцентованої. Отже, перехід до прийменника ДЛЯ 

(від первинного значення причини до вторинного значення мети) пояснюється бажанням 

мовців виразніше, ясніше, переконливіше, чуттєвіше висловлювати стосунки, 

що виникають між поняттями, про які йде мова. Емоційну основу автор вбачає також 

у заміні синтетичного типу відмінювання іменника за допомогою закінчень на 

аналітичну конструкцію іменника з прийменником ДЛЯ, яка широко розповсюджена 

в західноєвропейських та індоєвропейських мовах, охопила слов’янські, у тім числі 

й польську. 

У розвідці “Наука національна чи міжнародна” [11] учений звернув увагу на роль 

почуттів у науці. Він слушно зазначив, що наука та її методи повинні бути завжди 

об’єктивними. Оскільки мислення без почуттів не буває, то почуттєва основа існує 

скрізь і завжди. Найсильніше почуттєва основа впливає на науки, пов’язані з людиною, 

її психікою, з історією, літературою, філософією та ін., слабшають такі прояви 

в природничих науках, але почуття завжди проявляються при аргументації фактів, 

висновків. Дослідник констатує, що наявність елементів почуттів у психіці людей, і 

вчених також, стимулює їхню діяльність. Він вважає, що почуття відроджують науку; 

окрім того, почуття в науці (свідомо чи ні) можуть визначати наукові напрями. 

Отже, короткий огляд поглядів А. Гавронського на роль почуттів у мові засвідчив, 

що вчений успішно опрацьовував концепцію цієї складної пробле ми, яка свого часу 

була новаторською і досі залишається актуальною. Концепція А. Гавронського відображає 

лише етап у висвітленні цієї проблеми і має як сильні, так і слабкі аргументи. 

Враховуючи рівень здобутків сучасного мовознавства, яке успішно розвивається у чотирьох 

взаємодіючих між собою течіях (когнітивній, функціональній, комунікативній 

і лінгвістики тексту), до недоліків згаданої концепції необхідно зачислити: ототожнення 

мислення і свідомості, побіжність опису процесу відображення дійсності та 

функцій мови, досить прямолінійне тлумачення зв’язку між мисленням та мовою, що 

спрямовує до ототожнення мислення з мовою внаслідок розгляду мови як форми, а 

мислення як змісту, досить узагальнене описання прояву почуттів на рівнях свідомості, 

мислення та у процесі функціонування мови тощо. Найсильнішим аргументом 

розглянутої концепції А. Гавронського були постановка й обговорення цієї проблеми, 

“підкреслення ролі почуттєвих елементів у розвитку мови” [11]. 

Отже, концепція А. Гавронського стосовно ролі елементів почуттів у мові заслуговує 

на те, щоб з нею ознайомити широке коло мовознавців і щоб було з’ясовано, які 

ідеї ученого стали системотворчими в сучасних лінгвістичних теоріях. 

7


1. Andrzej Gawroński. La langue, sa nature et son evolution // Biuletyn Polskiego Towarzystwa 

językoznawczego. Zeszyt 1. Krakуw, 1927. S.10. 

2. Andrzej Gawroński. Nauka narodowa czy międzynavodowa // Szkice językoznawcze... 

S. 186–198. 

3. Andrzej Gawroński. O pisaniu wielkich liter // Szkice językoznawcze... S. 84–96; Język 

polski. T. IV. 1919. S. 132–140. 

4. Andrzej Gawroński. O podstawie psychologicznej zapoźyczenia wyrazów obcych // Szkice 

jęкzykoznawcze... S. 51–83; Język polski. T. VI, 1921, s. 18, 46055, 73–78. 

5. Andrzej Gawroński. O przyimku dla w dzisiej szej polszczyźnie // Szkice językoznawcze... 

S. 155–185. 

6. Andrzei Gawrońсski. (20.VI.1885-11.01.1927) // Polski słownik biografi czny. T. VII. Zeszyt 

33. Kraków. 1946. S.326. 

7. Andrzej Gawroński. Szkice językoznawstwa. Kraków, 1928. – 218 s. 

8. Andrzej Gawroński. Wartośé uczuciowa deminutywów // Szkice językoznawcze... S. 199– 

217; Prace lingwistyczne, ofi arowane Janowi Baudouinowi de Courtenay. Krakуw, 1921. 

S. 241–256. 

9. Bruchnalski W. Andrzej Gawroński // Pamięci Andrzeja Gawrońkiego. Lwуw, 1928. S. 9. 

10. Pamięci Andrzeja Gawrońskiego. Lwów, 1928. 

11. Tadeusz Lehr-Splawiński. Prace A. Gawrońskiegu na połu językoznawstwa // Pamięci 

Andrzeja Gawrońskiego. Lwów, 1928. S.13. 

PROFESSOR ANDGEY GAVRONSKY ABOUT THE ROLE 

OF EMOTIONS IN LANGUAGE 

Iraida Galenko 

The Ivan Franko National University in L’viv 

(1, Universytets’ka St., L’viv, 79000) 

The conception of the essential role of emotions in the processes of rise, functioning 

and development of language, evolved by the outstanding Polish scholar A. Gavronsky, 

is examined in the article. It is claimed that in the times of the sound language creation, 

emotions exceeded intellectual complexes in the poor developed mind of primitive men. 

With the evolution of the civilization the intellectual basis has transformed; sound forms of 

the language started to show ideas, form concepts and notions, though necessarily with the 

collaboration of feelings. At the same time, the emotional component promoted equalization 

of gaps between the vivid mental sense and language forms, causing the appearance of the 

new language form, which is always emotionally marked, emphasized and represents the 

important factor of changes in the language development. 

Key words: A. Gavronsky, mind, language forms, emotions, world perception, 

communication. 

Стаття надійшла до редколегії 21.02.2008 

Прийнята до друку 24.03.2008


Серія іноз. мови. 2008. № 15. С. 9–15 Ser. Inoz. movy. 2008. N 15. P. 9–15 

УДК 811.111-342 

© Кіт Л., 2008 

ГЕРМАНСЬКІ МОВИ 

ЗАПИТАННЯ ВТОРИННОЇ ФУНКЦІЇ 

У СУЧАСНІЙ АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ 

Любов Кіт 



У дослідженні проаналізовано лексико-синтаксичні особливості запитань вторинної 

функції, визначено інвентар структур цих запитань, зроблено спробу дефініції 

запитань вторинної функції, виявлено різноманітність формально-семантичних моделей 

запитань. На підставі аналізу фактичного матеріалу виокремлено запитання 

вторинної функції, що мають фіксовану й незмінну схему побудови, запитання з емоційним 

should, з емоційно маркованою лексикою, етикетні кліше у формі запитальних 

речень тощо. 

Ключові слова: запитання вторинної функції, інтенсифікатори, експлікативні 

кліше. 

У фокусі уваги дослідників запитань на сучасному етапі перебувають нові значеннєві 

функції запитальних речень, яких вони набули у результаті ускладнення умов 

спілкування людей між собою, розвитку і збагачення мови, її можливостей. 

Факт наявності в одній граматичній формі (в запитальних реченнях) різних комунікативних 

значень (прохання, спонукання, твердження тощо) у лінгвістичній традиції 

трактується по-різному. 

Усі висловлювання, у яких “мовець передає слухачу більше змісту, ніж міститься 

у реальному повідомленні” [5, c. 279], у теорії мовленнєвих актів називають непрямими 

мовленнєвими актами. Отже, усі непрямі акти в інтерпретації Дж. Р. Серля – це ті, 

що репрезентують семантичний феномен неекспліцитності. 

Розбіжність між формою та змістом у мовленнєвих актах cтала проблемою для 

теорії мовленнєвих дій. Представники цього напряму в мовознавстві дотримувалися 

думки, що три основних типи речень в англійській мові – наказовий, запитальний і 

стверджувальний – є носіями іллокутивної сили, яка традиційно асоціюється з цими 

реченнями, а саме наказу (прохання), запитання і ствердження. Проте з’ясувалося, що 

речення має і фактичне, непряме значення. 

Зокрема, йдеться і про те, що “непрямі мовленнєві акти часто містять синтаксичні 

(або хоча б дистрибутивні) відображення, пов’язані не лише з їхньою поверхневою 

синтаксичною структурою (…), але й з їхньою непрямою, фактичною іллокутивною 

силою” [9, c. 265]. 

Хоча теорія Дж. Л. Остіна та Дж. Р. Серля успішно дає відповідь на таке важливе 

питання, як виникнення неінтерогативної інтерпретації речення, власне термін “не-

10 Любов Кіт 

прямі мовленнєві акти” зазнає критики. Наприклад, Е. Рольф, опираючись на теорію 

“фундаментальних дій” (“basic actions”) Данто (Danto, 1968), ставить під сумнів, “чи є 

взагалі дії, які виконуються прямо” [11, c. 156]. Усі дії, вважає Е. Рольф, а отже, й усі 

мовленнєві акти, є непрямими, оскільки, згідно з теорією фундаментальних дій, будьяка 

дія виконується за допомогою чогось іншого, наприклад, фізичного руху. 

Влучнішим видається термін, який застосовують у функціонально-семантичному 

підході до вивчення мовних явищ, де відсутність ізоморфізму між запитанням як 

формою думки та запитальним реченням визначається як транспозиція речення. “Під 

прагматичним транспонуванням розуміємо вживання речень у невластивих для них 

прагматичних функціях” [4, c. 3]. 

Дослідження транспозиції речення полягає у виокремленні первинних і вторинних 

функцій цих речень. Як вважає І. М. Кобозєва, це розмежування природньо можна 

співвіднести з буквальним і небуквальним сенсом висловлювання. “Вживання речення 

у первинній функції – це те ж, що й вживання його у буквальному сенсі. Вживання речення 

у вторинній функції – це вживання речення у сенсі, який збігається з буквальним 

щодо відображення ситуації (пропозиційний компонент), але відрізняється від нього за 

іллокутивною функцією (комунікативно-прагматичний компонент)” [3, с. 40]. 

Вторинні функції, які запитання отримали в результаті переосмислення їхнього 

вживання в певних умовах спілкування, вплинули на їхню граматичну форму. 

Окремі запитальні речення стали традиційно (conventionally), узуально вживати 

для вираження властивих щодо них смислів. Якi саме сигналізатори містять переосмислені 

запитання вторинної функції? Відповідь на це запитання спробуємо дати у 

нашій статті. 

Передусім зазначимо, що не всі запитання вторинної функції характеризуються 

закріпленням прагматичного значення за певною структурою. Смисл інтенціональноімпліцитних 

запитальних висловлювань визначається контекстом, ситуацією спілкування: 

a) “He crowed with triumph. At that moment Mr. Watson came in. 

“What are you doing?” he asked; 

б) “He looked from Singer to Philip, but neither answered”. 

(S. Maugham, “Of Human Bondage”). 

Із контексту зрозуміло, що несхвалення поведінки хлопців є провідним прагматичним 

значенням репліки пана Ватсона, оскільки, увійшовши у кімнату, він бачить, 

що роблять хлопці. Інтонація також відіграє вирішальну роль в інтерпретації інтенціонально-імпліцитних 

запитальних висловлювань. 

У результаті проведеного аналізу лінгвістичних праць (Вакуленко Т. А. [1], 

Серль Дж. Р. [5], Гордон Д., Лакофф Дж. [2], Cедок Дж. [12, 13]) і текстових прикладів 

можна стверджувати, що окремі показники фактичного значення запитань простежуються 

на рівні лексики та синтаксису цих запитань. 

Щодо лексичних сигналізаторів, то експліцитно-інтенційні запитання вторинної 

функції: 

І. Легко приєднюють прислівник please(preverbial please) та вираз if you please, 

які є експлікаторами комунікативного значення таких запитань: 

a) “Mr.John, will you take the botton of the table, if you please?” 

(Ch. Dickens, “Domby and Son”);

Запитання вторинної функції у сучасній англійській мові 

б) “May I go to Blackstable this afternoon, please, sir?” 


Така властивість належить запитанням з іллокутивною силою прохання, дозволу, 

а також запитанням, в яких автор особисто не зацікавлений у відповіді, а лише в тому, 

щоб поставити запитання/requestions [13]. 

ІІ. Усі займенникові запитальні речення з емоційно маркованою лексикою слугують 

для вираження негативних емоцій. Такі запитання стали фразеологізованими 

завдяки інтенсифікаторам, які вони містять. У ролі інтенсифікаторів займенникових 

запитань в англійській мові вживають наступні слова та словосполучення: the deuce, 

on earth, in God’s name, for God’s sake, for Christ’s sake, in heaven’s name, in blazes: 

a) “What the hell do you mean?” 

( S. Maugham, “Moon and Sixpence”). 

ІІІ. Дейктичне слово here знімає неоднозначність речень, які непрямо виражають 

прохання, пропозицію. Його присутність у запитанні є допустимою лише тоді, коли 

воно комунікативно виражає прохання: 

а) “Look here”,said Edward suddenly, “why not come and have dinner with me?” 

(D. Roberts, “Sweet Poison”). 

ІV. Запитання вторинної функції, в яких з’ясовують, чи релевантним є зміст і мета 

мовленнєвого акту, a також такі, в яких порушено умову успішності мовленнєвого 

акту запитання “Адресат знає відповідь”, містять експлікативні модифікатори/hedges 

[6, с. 175–176] -do you know,do you suppose, eh, did he, I say, shall we say?: 

a) “Where is the lecture room, d’ you know?” 


V. Етикетні кліше-привітання/idioms of institutionalized greeting [10] у формі запитальних 

речень є лексемно незмінною формою привітання: 

а) “How d’you do?” 

(S. Maugham, “Of Human Bondage”); 

б) “How are you, Mrs. Hodgsom?” 


Інтенційно-експліцитні запитання вторинної функції мають такі синтаксичні 

особливості: 

I. Риторичні запитання, що виражають імпліцитне заперечення, не приєднують 

заперечних часток і займенників, однак приєднують елементи, які містять заперечну 

дистрибуцію (a damn thing, a fi g) [12]: 

а) Does anyone read (a damn thing) anymore? = No one reads . 

II. Компресія/deletion he/you, тобто підмета, а також показника часу у наступному 

займенниковому запитанні є маркером мовленнєвого акту заохочення або знеохочення 

[14]: 

а) “As it was a happy idea,why not perpetuate it?” = As it was a happy idea, why 

(should he) not perpetuate it? 

(O’Henry, “100 Selected Stories”); 

б) “And do stay,why spend money on a hotel?” = And do stay, why (should you) spend 

money on a hotel? 

(M. Drabble, “A Natural Сuriosity”). 

III. У варіативних риторичних запитаннях, запитаннях-прислів’ях спостерігаємо 

явище фразеологізації, яке охоплює синтаксичну структуру речення. Вони характери- 

11


зуються граматичною “закам’янілістю”, як результат образних впливів, можуть отримувати 

переносне значення, переходити у розряд фразеологізмів. 

Серед запитань-ідіом, комунікативним завданням яких є вираження непрямих 

мовленнєвих актів (експресива, констатива, директива, реквестива тощо), окремо виокремлюють: 

1. Етикетні клішe/idioms of institutionalized politness [8, с. 72] _ мовленнєві формули 

з фразеологізованими компонентами, стійкі комунікативно-вербальні процедури, 

які постійно відбуваються у певній ситуації і яким властива фіксована факультативність 

компонентів: 

а) “Hulloa,where have you sprung from?” 

(S. Maugham, “Of Human Bondage”); 

б) “To what do I own this honour?” 

(S. Maugham, “Moon and Sixpence”); 

в) “Well,Uncle,how have you got on without me all day?” 

(Ch. Dickens, “Domby and Son”); 

г) “How goes it?” 

(Ch. Dickens, “Domby and Son”). 

Такі етикетні кліше характеризуються варіативністю; наведені приклади допускають 

варіативність компонентів. Запитальні за формою, ці речення використовують у 

мовленні для швидкої, стандартної і водночас емоційної реакції у процесі спілкування 

й зовсім не спрямовані на отримання конкретної інформації. Їхня функція – встановлення 

та підтримання контакту. 

2. Наступні запитальні речення із запитальними словами, що мають фразеологізовану 

структуру, вживаються для вираження впевненого експресивно-забарвленого 

заперечення: 

а) “Who knows?” 


б) “What’s the difference?” 


в) “What do I care for all the sables and money in the world?” 


г) “What was the good of husband like that?” 


д) “But what does that matter?” 

(S. Maugham, “Moon and Sixpence”). 

3. Емфатична риторична конструкція із запитальним словом та емоційним should- 

Why should/shouldn’t I do/say it? i запитальна ідіома Ноw should I know? вживаються 

як різке заперечення, емоційна реакція на попередню репліку співрозмовника: 

a) “But you know I don’t care twopence about either of the O’Connors. Why on earth 

should you think I do?” 

(S. Maugham, “Of Human Bondage“); 

б) “If you want to divorce him, he’s willing to do whatever is necessary to make it 

possible. Why should I give him his freedom?” 


4. Запитальні речення без запитальних слів з модальними дієсловами узуально 

використовують для вираження непрямих прохань та інших спонукань:


а) “Would you mind taking that chair over there in the corner for a while?” 


б) “Mayn’t I have something to drink?” 


в) “Could you get me a drink from the sideboard, Tommy?” 

(O’Henry, “100Selected Stories”). 

5. Запитальні речення – прислів’я, такі як закритий фразеологізований вираз в 

англійській мові “will the duck swim?”, “Is the Pope Catholic?” вживаються для вираження 

емфатичного ствердження: 

“Will you come to the hop with me if I call around for you? – “With you, Dempsy? 

Say, will the duck swim?” 

(O’Henry, “100 Selected Stories”). 

6. Запитальні речення з модальними дієсловами та запитальними словами, які 

мають фіксовану схему побудови використовують для вираження різних емоцій, таких 

як обурення, докір, розпач, здивування, розгубленість: 

а)“How dare you wake me up for that?” 


б) “How could you do that?” 


в) “How can one tell?” 


г) “How can you be so cruel?” 


7. Запитальні речення “How about…?”, “What (do you) say to…?” узуально вживають 

для вираження пропозиції: 

“I’ll see you home. And how about next Saturday night? Will you come to the hop 

with me …” 


8. Фразеологізм, який є непредикативним за структурою “How about that?”, вживають 

у значенні це цікаво, або неймомірно!: 

“She’s my partner. She fl ies club and makes me fl y economy. How about that?” 

(R. Rendell, “The Thief”). 

9. Речення з нексусом відхилення (nexus of deprecation [7]) з інфінітивом виражає 

емоційні aбо оцінкові сенси: 

“Me sell? No” 


10. Перефразування фразеологізму Who do you think you are? на Who do you 

think I am? у наступному прикладі використано з метою висловлення обурення: 

а) “Say, ‘said the girl, blazing upon him with low-voiced indignation, ‘what do you 

think 1 am? Say, who do you think you are talking to? What?” 


Oтже, незважаючи на те, що пряма функція запитального речення – вираження 

запитання, запиту інформації, у певній комунікативній ситуації, у взаємодії з певними 

мовними засобами запитальні речення можуть виражати інші комунікативні значення. 

При цьому запит інформації або відсутній, або відступає на другий план. 

13


Виконане дослідження запитань вторинної функції дає змогу виокремити такі 

лексико-синтаксичні особливості цих запитань: 

- фразеологізовані займенникові запитальні речення містять емоційно-марковану 

лексику; 

- фразеологізовані запитальні речення замкненої структури __ прислів’я, приказки, 

ідіоми супроводжуються переносним вживанням слів, які містять висловлювання; 

- запитальні речення з емоційним should у складі емфатичної риторичної конструкції 

є напівфразеологізованими конструкціями; 

- запитальні речення з експлікативними кліше do you know, do you suppose, eh, 

did he, I say, shall we say? є запитаннями вторинної функції; 

- клішовані незайменникові запитання з модальними дієсловами використовуються 

для ідіоматичного вираження прохань і спонукань; 

- запитання-кліше з займенником how належать до формул мовленнєвого етикету. 

Конструкції, описані у статті, є самостійним структурно-семантичним типом, в 

якому реальні синтаксичні зв’язки та відношення якісно відрізняються від відношень 

у вільних структурах. Обізнаність з ними визначає нашу мовну компетенцію, незнання 

їхньої специфіки функціонування спричинює до зривів у комунікації, комунікативних 

невдач. В окремих випадках, коли йдеться про етикетні кліше та прохання, реалізовані 

запитальними реченнями, адекватна реакція на них зумовлена рівнем нашої загальної 

культури, вихованості та соціальної зрілості. 

З іншого боку, не всі запитання вторинної функції володіють формальними рисами, 

які сигналізують їхнє функціонування. Такі запитання вторинної функції можна 

назвати інтенційно-імпліцитними. Оскільки вони не володіють формальними показниками 

свого фактичного значення, у їхній адекватній інтерпретації вирішальну роль 

відіграє контекст, ситуація та інтонація. 

Враховуючи усі виявлені властивості запитань вторинної функції, подаємо таке 

визначення цього лінгвістичного явища: запитання вторинної функції охоплюють усі 

висловлювання, у яких виявлено розбіжності між комунікативним сенсом та аспектом 

поверхневої структури. 

1. Вакуленко Т. А. Структурно-семантические и комуникативно-прагматические особенности 

вопросительных предложений фразеологизированной структуры (в современном 

английском языке): Автореф. дис. … канд. филол. наук: 10.02.04/ Киев. гос. ун-т 

им. Т. Шевченко. Киев, 1992. – 19 с. 

2. Гордон Д., Лакофф Дж. Постулаты речевого общения // Новое в зарубежной лингвистике: 

Сб. науч. тр . – М.: Прогрес. – 1985. – Вып. 16. – C. 276–302. 

3. Кобозева И. М. О первичных и вторичных функциях вопросительных предложений // 

Текст в речевой деятельности (перевод и лингвистический анализ): Сб. науч. тр. – М., 

1988. – C. 39–46. 

4. Мирсеитова С. С. Транспозиция вопросительных предложений в современном английском 

языке: Автореф. дис... канд. филол. наук: 10.02.04/ Московский гос. лингвист. 

ун-т. – М. – 1991. – 22 с.


5. Серль Дж. Р. Косвенные речевые акты // Новое в зарубежной лингвистике: Cб. науч. 

тр. – М.: Прогрес, 1986. Bып. 17. – C. 195–222. 

6. Brown P., Levinson S. Universals in language usage:Politeness phenomena//Ed. by Goody 

E.N. Questions and Politeness: strategies in social interaction.-Cambridge: Camb. Univ. 

Press. – 1978. – P. 59–290. 

7. Dickens Ch. Domby and Son. – Kent: Wordsworth Classics. – 1995. 

8. Drabble M. A Natural Curiosity. – Penguin books. – 1990. 

9. Drachman G.The Syntex of Casual Speech// heraus.von Drachmann G. Salzburger Beiträge 

zur Linguistik: Akte der 1. Salzburger Frühlingstagung für Linguistik. – Verlag Gunter 

Narr.-B. 1.: 1975. – P. 273–295. 

10. Еd by Starikova E. N. Modern English. – K.: Вища школа. – 1987. – 270 р. 

11. Fernando Ch. Idioms and idiomaticity. – Oxford: Oxford University Press. – 1996. 

– 265 p. 

12. Levinson S. C. Pragmatics: Cambridge Textbooks in Linguistics. – Cambridge, New York, 

New Rochell Melbourne, Sydney: Cambridge University Press. – 1983. – 420 p. 

13. Makkai A. Idiom structure in English. – The Hague/Paris: Mouton. – 1972. – 371 p. 

14. Rolf E. On the concept in illocutionary logic//ed.by Burkhardt A. Speech acts, meaning,and 

intentions: critical to the philosophy of J. R. Searle. – Berlin; New York: de Gruyter, 1990. 

– P. 147–165. 

15. Maugham W.S. The Moon and Sixpence. – Харків: Ранок-НТ. – 1994. 

16. Maugham W.S. Of Human Bondage. – Penguin books. – 1978. 

17. O’Henry. 100 Selected Stories. – Kent: Wordsworth Classics. – 1995. 

18. Sadock J.M. Toward a Linguistic theory of Speech Acts. – New York, San Francisco, 

London: Academic Press. – 1974. – 168 p. 

19. Sadock J.M.Speech act idioms//Papers from the 8 th Regional Meeting of the Chicago 

Linguistic Society. – Chicago. – April, 14–16, 1972. – P. 329–339. 

20. Rendell R.The Thief. – London: Arrow books. – 2006. 

SECONDARY INTERROGATIVES 

IN MODERN ENGLISH 

Lyubov Kit 



The artical сenters on lexico-syntactical structure of secondary interrogative, the components 

of the structure of secondary interrogatives are analyzed. The attempt has been 

made to defi ne secondary interrogatives, a variety of form patterns of such questions has 

been revealed. Secondary interrogatives with fi xed and unchangable pattern have been 

pointed out, as well as with emotional should, with emotionally coloured lexemes, clichй 

associated with politeness routines in the form of interrogative sentences and others . 

Key words: secondary interrogatives, intensifi ers, explicatives. 


Прийнята до друку 24.03.2008 

15



УДК 811.111’38’42 

ЛІТЕРАТУРНА АЛЮЗІЯ У РОМАНАХ АЙРІС МЕРДОК 

© Лотоцька К., Іваськевич М., 2008 

Кароліна Лотоцька, Марія Іваськевич 



Проаналізовано літературні алюзії у восьми романах Айріс Мердок. Досліджено 

типологію, стилістичних засобів експресії та прагматику алюзивних компонентів 

у образній структурі романів. 

Ключові слова: алюзія, інтертекстуальність, художнє порівняння, метафора, 

прототекст, прецедентний текст. 

Антропоцентризм і текстоцентризм сучасної лінгвістичної парадигми пояснюють 

інтерес філологів до фігури автора художнього твору, реальної особистості, яка 

простежується за текстом. Письменник виражає свої естетичні погляди та світосприйняття 

саме у словесно-художній формі. Саме у тексті відображаються його лексикон 

і тезаурус, концептуально-значущі для авторської картини світу життєві смисли, 

оцінки та асоціації. Важливим провідником такої інформації в художньому тексті є 

система засобів словесної образності, у тім числі алюзія. Алюзія як стилістичний 

прийом та як структурно-функціональна характеристика інших тропеїчних засобів 

є специфічним ключем до культурно-тезаурусних та індивідуально-психологічних 

характеристик авторської особистості. Окрім того, текст (в аспекті теорії діалогізації) 

організовує естетико-пізнавальну діяльність читача. В цьому процесі, як відомо, 

провідну роль відіграє вертикальний контекст, оскільки при сприйнятті художнього 

твору прирощення його смислів відбувається завдяки його міжтекстовим зв’язкам, 

тобто інтертекстуальності, одним із “інструментів” якої є алюзія. Інтертекстуальність 

як універсальна властивість художнього тексту характеризує його як явище не тільки 

лінгвістичне, але й соціокультурне. Спільність історико-культурних, літературних і 

мовних фонових знань письменника та читача дає змогу авторові вводити у текст інтертекстуальні 

референції та імпліцитно або експліцитно реалізовувати свій задум. 

Отже, метою нашого дослідження є визначення типології, мовностилістичних засобів 

вираження та прагматики алюзивних компонентів у образній структурі текстів 

8-ми романів відомої англійської письменниці Айріс Мердок (загальним обсягом 

близько 2500 с.) [10–17]. Загалом для творів письменниці характерні традиційні 

денотати алюзій, а саме – відомі соціально-культурні явища, особистості, історикогеографічні 

реалії, назви літературних творів, їхні персонажі, інші автори, Біблія, 

міфи та міфологічні герої, а також знакові реалії та артефакти з суміжних мистецтв 

(наприклад: existentialism, Dante, Prix Goncourt, Notre-Dame, Champs-Élisée, St Paul’s, 

the Albert Memorial, Anna Karenina, Jane Austen, Jehovah, Trinity, Orpheus, Leonardo, 

Rembrandt). Подібні інтертекстуальні компоненти вчені кваліфікують як прецедентні, 

оскільки вони потенційно автономні у смисловому плані. А в межах тексту-реципієнта

Літературна алюзія у романах Айріс Мердок 

вони функціонують як засіб активізації важливої для автора інформації шляхом апеляції 

до “культурної пам’яті” читача. На думку Караулова, тексти або текстові компоненти 

набувають статусу прецедентних, якщо звертання до них неодноразово повторюється 

у дискурсі певної мовної особистості [2, c. 216]. За даними дослідження, 

такими прецедентними для художньо-образної структури творів Айріс Мердок є різні 

види літературної алюзії. Чинник частотності звертання автора до літературно-художніх 

прототекстів дає підстави вважати цей тип алюзії домінуючим і таким, що займає 

одне з провідних місць у парадигмі образотвірних засобів ідіостилю письменниці. Як 

зауважує В. Каннінгем, “Джейн Остін, Шекспір, Джеймс, Достоєвський, Самюель Бекетт 

є тим джерелом, звідки Айріс Мердок вільно бере інгредієнти для своїх образів” 

(“freely takes her fi ctional ingredients”) [7, c. 178]. Цей факт логічно можна пояснити 

професією Мердок, а також роллю літератури у її особистому, “позаписьменницькому” 

житті, адже Мердок не тільки писала романи та філософські праці, вона викладала 

філософію в Оксфорді, була дружиною професора і літературного критика Джона 

Бейлі та взагалі вважала художню літературу “формою людського пізнання” [6]. 

Типологія літературної алюзії у творах письменниці різноманітна. Аналіз засвідчує, 

що прототексти, або ж тексти-донори алюзій належать як до різних часових епох, 

так і до різних літературних напрямів, стилів та жанрів. Тому алюзії у досліджуваних 

романах можна умовно поділити на: 

1. Алюзії до творів античної літератури та міфології. 

2. Алюзії до творів класичної літератури (з часів Данте до кінця ХХ ст.). 

3. Фольклорні алюзії, тобто алюзії до народних легенд і казок. 

До перших двох типів безперечно зачислюємо номінативні алюзії, денотатом 

яких є відомі стародавні та сучасні філософи (наприклад, Plato, Spinoza, Hegel, Kant, 

Sartre, Wittgenstein). Поясненням цього є концептуально-значущий характер перелічених 

персоналій у картині світу авторки, чиї життя та професійна діяльність були 

пов’язані з філософією. Ось лише деякі приклади, згруповані, відповідно до поданої 

класифікації, за текстами-донорами: 

1. Pegasus, Chrysaor, Aeneas, Dido, Circe, Penelope, Eros, Apollo, a centaur, Aphrodite 

Anadyomene, Dionysus, Silenus, Proteus, Scylla and Charybdis, Artemis та ін. 

2. Dante, Beatrice, Lilliputian, Byronic, James, Conrad, Anna Karenina, Jane Austen, 

Dickensian, Peter Paт та ін. 

3. The Wolf, Grandmamma, Beauty and the Beast, the Arabian Nights, Blue-beard та 

інші. 

Вважають, що алюзивний текстовий компонент може реалізуватись шляхом номінації 

або цитації [5, c. 8]. Маркером, або репрезентантом, номінативної алюзії є слово 

або словосполучення. Цитата реалізується передусім на рівні фрази або речення та, на 

відміну від номінативної алюзії, може супроводжуватись авторськими коментарями, 

зазначенням джерела, а також позначатися графічними маркерами (наприклад, лапками, 

курсивом). У традиціях жанру роману, у творах А. Мердок переважають номінативні 

алюзії, репрезентантами яких є антропоніми – власні імена героїв стародавніх 

легенд (реальних і міфічних персоналій), імена літературних героїв, письменників, 

поетів і філософів: 

• Dave is an old friend but he’s a philosopher, not the kind that tells you about your 

horoscope and the number of the beast, but a real one like Kant and Plato, so of course he 

has no money [10, c. 16]. 

17

18 Кароліна Лотоцька, Марія Іваськевич 

• I like the women in novels by James and Conrad who are so peculiarly fl ower-like 

and who are described as “guileless, profound, confi dent, and trustful” [10, c. 19]. 

Характерними для стилю Мердок є також алюзії на назви літературних творів, 

які можуть комбінуватися з власне алюзіями-антропонімами (іменами авторів та/або 

персонажів): 

• As Duncane swam in the great pool of the cavern he had a sudden mental image of 

the picture in Through the Looking Glass of Alice and the mouse swimming in the Pool 

of Tear. [16, c. 302]. 

У плані індивідуально-авторських преференцій, серед частотних у досліджуваних 

романах можна виокремити алюзії до творів У. Шекспіра та Л. Керролла. Цей 

факт пояснюється роллю, місцем і значущістю цих “культурознакових” постатей (передусім 

Шекспіра, чиє ім’я та твори, безперечно, є “універсально-прецедентними” за 

термінологією В. В. Красних [3; цит. за 4, c. 107] у колективній мовленнєвій практиці 

та у загальній концептуальній картині світу англійського читача і більшої частини 

міжнародної читацької аудиторії. Авторка звертається до знайомих з дитинства образів 

у текстах різних романів, де алюзія на героїв та ідеї “Бурі”, “Гамлета” та “Сну 

літньої ночі” виконує різноманітні стилістичні функції: 

• I would have set her free. Like Prospero and Ariel. I often thought of it [13, c. 269]. 

• He felt that he was being, by the situation, perhaps by Marcus, required to wait, 

like Ferdinand until, by an ordeal of chastity, courage and pure love he should deserve his 

Miranda [17, c. 361]. 

• Perhaps she can only love a sort of Caliban [15, c. 75]. 

Останній з наведених прикладів взято з роману “The Italian Girl”. Ця алюзіяантропонім 

має метафоричну реалізацію та характеризує не тільки (і, можливо, не 

стільки) героїню роману, скільки Отто – героя, якого порівнюють з шекспірівським 

персонажем Калібаном. Усі попередні характеристики Отто завершуються цією метафорою, 

підкреслюючи і виводячи на перший план такі його якості, як неохайність, 

брутальність, дикість. Проте він не є однозначно негативним героєм: у ньому простежується 

і ніжність, і зворушлива невпевненість. Справжньому, шекспірівському 

Калібану, з усіма його недоліками, належать одні з найкрасномовніших і найзворушливіших 

монологів у п’єсі. Отже, введення у роман цієї алюзії сприяє підсиленню 

емотивно-оцінної характеристики персонажа через прирощення додаткових образних 

конотацій. 

Твори Л. Керролла є тими прецедентними текстами, які займають особливе місце 

в образній структурі творів Айріс Мердок. Майже у кожному з проаналізованих романів 

з’являється Аліса, чий образ слугує своєрідним ключем до інтерпретації ідейного 

змісту та розкриття образів різноманітних персонажів творів письменниці: 

• “But surely they wouldn’t have done anything to Nina?” “That’s the sad thing,” 

said Calvin. “Of course they wouldn’t. After all, it’s England. It’s like the Duchess in Alice. 

No one really gets beheaded” [11, c. 279]. 

• [about Flora] Alice in Wonderland! She must be a joy to you, Isabel [15, c. 35]. 

• She remains in our (my and Jack’s) world like a Cheshire cat, continuously present, 

smiling – and fading [17, c. 486]. 

Мотив проходження крізь дзеркало стає константуючою ознакою ідейно-образної 

структури творів автора. Він часто символізує перехід до нового етапу або певні 

зміни у житті персонажів:


• Everything seemed the same; /…/. Annette stared at it all. It looked to her the same, 

and yet different. It was as if she had walked thought the looking-glass. She realized she 

was free [11, c. 9]. 

• The centre of the lake was glittering, colourlessly brilliant, but along the edge the 

green banks could be seen refl ected and the blue sky, the colours clear yet strangely altered 

into the colours of a dimmer and more obscure world: the charm of swimming in still waters, 

that sense of passing through the looking-glass, of disturbing and yet entering that other 

scene that grows out of the roots of this one [12, c. 145]. 

Подані приклади деякою мірою ілюструють основні функції алюзії у текстах 

творів. Загалом, прагматика алюзивних текстових елементів у творах Мердок та у 

будь-якому художньому тексті пов’язана з декількома аспектами їхнього аналізу. 

По-перше, прагматичний потенціал алюзії та його реалізація залежать від процесу 

актуалізації алюзії читачем, що відбувається у 4 етапи: 

1) впізнавання маркера; 

2) ідентифікація тексту-донора; 

3) модифікація початкової інтерпретації уривка; 

4) активізація тексту-донора [9]. 

Якщо алюзія прихована та непомітна, не подається у вигляді цитати, або читач не 

знає прототексту/денотата алюзії, він може не усвідомити, що вона присутня у тексті. 

Результатом стає комунікативна втрата смислової глибини різного ступеню та неправильна 

інтерпретація образної складової текстового фрагмента. Впізнавання маркера 

може відбуватися без ідентифікації реального денотата алюзії, тобто на рівні загально-універсальних 

реалій і понять, які закладені у людській (під)свідомості. У такому 

випадку читач не відчуває алюзію як стилістичний прийом і засіб реалізації підтексту. 

З іншого боку, неможливість впізнати ані маркер, ані денотат може перешкоджати 

загальному розумінню тексту. Розглянемо подібні процеси на прикладах з романів: 

• “…we’re lot – we’re babes in the wood – a bear will eat us – no he on’t, you’ll send 

him away – but what about all that I’ve just said?” “I’ll save you from the bear. I’ll look 

after you forever” [17, c. 228]. 

Уривок містить алюзію на традиційну англійську казку “Babes in the Wood” 

(“Children of the Wood” в іншій версії). Якщо для читача назва казки не є прецедентною, 

він не зможе цілковито зрозуміти імплікацію, закладену у цьому контексті. Проте 

він може правильно відчути емотивну конотацію та настрій цього образного опису, 

оскільки порівняння (метафоричне за формою вираження) персонажів з дітьми у лісі 

імпклікує такі смисли, як беззахисність, самотність, небезпечність. Якщо ж прототекст 

відомий, конотація розширюється. Суть казки полягає у тому, що двоє дітей після 

смерті їхніх батьків потрапляють під опіку жорстокого дядька, який наказує слугам 

їх убити. Слуги не наважуються на це та залишають дітей у лісі, де вони помирають. 

Без сумніву, історія значно похмуріша, ніж можна собі уявити без знання вертикального 

контексту, який значно розширює коло асоціацій і змінює загальне сприйняття. 

У наступному прикладі з роману “The Message to the Planet” процес ідентифікації та 

інтерпретації маркера ускладнюється тим, що автор вживає алюзію багатокомпонентну 

у смисловому плані: 

• It’s just your old crush on Marcus, you should know by now that he’s a Sphinx 

without a secret [17, c. 301]. 

19


Це натяк на оповідання Оскара Уайльда “The Sphinx Without a Secret”, у якому 

йдеться про таємничу жінку, яка наприкінці свого життя виявилася звичайною людиною, 

що навмисно створювала навколо себе ореол загадковості, щоб здаватися цікавішою. 

Отже, автор дає зрозуміти, що Маркус страждає на манію таємничості. Це, 

фактично, потрійна алюзія: згадка про традиційного Сфінкса (впізнавання маркера 

та ідентифікація денотату), натяк на іронічне використання образу у творі О. Уайльда 

(модифікація початкової інтерпретації) та посилання на твір Уайльда як елемент 

метафоричної характеристики героя у цьому творі (активізація тексту-донора). Така 

яскрава метафора лаконічно і точно передає думку персонажа щодо згаданого Маркуса 

та створює неординарний, дещо суперечливий образ. 

У наступних прикладах алюзія несе не тільки образне, але й ідейно-композиційне 

та концептуальне навантаження у контексті епізоду та твору загалом. Саме тому письменниця 

дублює денотат алюзії (тобто зазначає назву творів та автора у посиланнях), 

що сприяє миттєвій ідентифікації: 

• But then the behaviour of married people was so unaccountable. Contrary to what 

Tolstoy seems to maintain in the fi rst sentence of Anna Karenina there are a great many 

different ways in which marriages can succeed [16, c. 48]. 

• He attended upon them? Or more precisely he visited them, since Emma rarely 

stirred abroad, in a manner which would not have disgraced the most solemn of Jane Austen’s 

beaux [13, c. 61]. 

У цьому прикладі ім’я героїні роману Мердок корелює з назвою та ім’ям героїні 

відомого роману Джейн Остін. 

На нашу думку, не виключеним є факт використання автором (у тім числі й у 

мовленні персонажів) інтертекстуальних текстових елементів, котрі Р. Барт визначає 

як “неусвідомлені та автоматичні цитати” [8, c. 182], тобто такі, які вводяться у текст 

“автоматично” завдяки тому, що вони належать до тезаурусу мовної особистості письменниці. 

Вони збагачують образне наповнення тексту, а їхнє функціонування у контексті 

твору залежатиме від суб’єктивного чинника, тобто від сприйняття та інтерпретації 

текстових смислів окремим читачем, від його ерудиції. Наведемо приклади 

гіпотетичних ілюстрацій такого процесу: 

• He (Effi ngham) had taken in the grey yet clear rainy light what he now felt to be 

a last look at the two houses. They had glowered upon him like Scylla and Charybdis, but 

they had let him go through [14, c. 265]. 

• What he trembled at was the prospect of being forced to enter a few hours of the 

Arabian Nights with that extremely determined young woman on his arm. [11, c. 180]. 

• “Dear me!” said Calvin, “see how high the seas of language run here, as Wittgenstein 

would say!” [11, c. 164]. 

По-друге, прагматика алюзії у художньому творі також пов’язана з її формальною 

реалізацією на рівні мовностилістичних компонентів структури тексту, тобто на рівні 

тропів і фігур як засобів словесної образності та стилістичних маркерів авторського 

ідіостилю. Оскільки міжтекстові зв’язки і формальні елементи тексту, які реалізують 

алюзію, дуже різноманітні за своєю природою та проявами, не існує єдиної відповіді 

на питання, з яким саме тропом можна порівняти інтертекстуальне перетворення. У 

ньому знаходять ознаки метафори і метонімії, а також гіперболи та іронії [1]. Проте 

беззаперечним є факт функціонування номінативної та цитатної алюзії у тексті як різноманітних 

лексичних, лексико-синтаксичних і синтаксичних стилістичних засобів,


тобто формальні показники інтертекстуальних зв’язків можуть належати до тропів і 

стилістичних фігур, таких як метафора, художнє порівняння, епітет (метафоричний і 

компаративний), гіпербола, антитеза, різні види паралелізму та ін. Алюзивність фігури 

або тропа підсилює його експресивний ефект, створює імплікацію через актуалізацію 

додаткових емотивно-оцінних конотацій і сприяє лаконічності та конкретизації 

процесу експлікації образу. 

Для романів Айріс Мердок найхарактернішими є алюзії, що входять до порівняльних 

і метафоричних конструкцій. Іншими словами, чималий відсоток художніх 

порівнянь, компаративних епітетів, номінативних та ад’єктивних метафор у текстах 

досліджуваних романів припадає на ті, що базуються та утворюються на основі літературної 

алюзії. І тут також домінуючими виявляються алюзії-антропоніми, що пояснюється 

великим імплікативним потенціалом власних імен. Адже ці прецедентні 

знаки, що вказують на свій денотат у творі-реципієнті, є наче “згустком” сюжету тексту, 

який увійшов у літературну історію [1] та на який здійснюється посилання. Такий 

антропонім часто стає центральним образом у складному, розгорнутому метафоричному 

описі. Проілюструємо це на прикладах: 

• He looked a harmless degenerate Dionysus with already the faintest touch of Silenus 

[13, c. 148]. 

• Brutish perhaps Fivey was, but with the picturesque romanticized brutishness with 

which te Beast is usually represented in productions of Beauty and The Beast, a large 

touching cuddly animal which had always seemed to Kate in her childhood greatly to be 

preferred to the tediously handsome prince into which it had to be metamorphosed at the 

end [16, c. 153]. 

• That other tower, which he had never entered, exercised a looking-glass fascination 

on his mind. Its shallow stairs and sweep of white-painted metal banister, the replica of his 

own, seemed like the approach to Blue-beard’s chamber [13, c. 74]. 

• He’s like a new-born babe, always was. He thinks of me as a big solid sensible girl, 

a nice shaggy old friend, rather like Nana in Peter Pan! [13, c. 142] 

• It was so calm today that it seemed motionless, touching the shore with an inaudible 

lapping kiss and the occasional curl of a Lilliputian wavelet [16, c. 39]. 

• With his greasy curling hair and his grimy white shirt, unbuttoned, and his long 

legs sticking out under the table he looked like some minor Dickensian rake [12, c. 225]. 

Останні два приклади містять алюзію, що входить до складу компаративних епітетних 

конструкцій з гіперболічним функціональним навантаженням. 

Жанрово-тематична та індивідуально-авторська специфіка стилю письменниці зумовлюють 

її широке звертання до тропів з алюзивним навантаженням як у авторському, 

так і у персонажному типах оповіді, тобто в діалогах. Композиційно-мовленнєві 

форми оповіді майже не впливають на частотність появи алюзивних компонентів, 

головною функцією яких залишається зображально-характерологічна. Єдина “якісна” 

відмінність алюзивних маркерів у діалогах персонажів від маркерів у авторських 

описі та міркуванні – це ступінь “складності” алюзії, який виражається у більш або 

менш відомому (для того, хто говорить) денотаті алюзії. Отже, освітній, культурний 

рівень і соціальний статус персонажа, якого представляє та непрямо (через його мовлення) 

характеризує письменниця, корегують появу складних для розшифровки або 

прозорих алюзій. 

21


Ще один аспект функціонування алюзії у творах письменниці пов’язаний із 

проблемою взаємодії тексту-донора та тексту-реципієнта. Як відомо, “художній твір 

відкритий для реалізації повної палітри інтертекстуальних референцій – від спадковості 

до конфронтації. Новий текст, що діалогічно реагує на інший текст (передтекст), 

може задавати йому будь-яку нову смислову перспективу: доповнювати, вибірково 

висувати на перший план окремі актуальні смисли, трансформувати їх, виходячи з 

художнього замислу автора, аж до руйнування вихідної смислової системи, як це відбувається, 

наприклад, при пародіюванні” [4, c. 106]. Подібні модифікації класичного 

тлумачення образів ми знаходимо й у творах А. Мердок. Наприклад, у романі “The 

Unicorn” героїня Ганна Крін-Сміт характеризується так: The truth about her may be 

quite other. She may be just a sort of enchantress, a Circe, a spiritual Penelope keeping her 

suitors spellbound and enslaved [14, c. 99]. Образ чародійки Цирцеї як символ підступної 

спокусниці у поданому алюзивному метафоричному описі персонажа вступає у 

конфронтацію із традиційною інтерпретацією образу Пенелопи, символу подружньої 

вірності. Епітет “spiritual” висвітлює певні приховані смисли у тлумаченні образу 

Ганни та, з іншого боку, вказує на особливості сприйняття та оцінки самою письменницею 

прецедентних літературних фігур-символів. Це змушує читача повертатися 

думкою до прототексту, відомої “Одіссеї”, порівнюючи свої асоціації та своє бачення 

образу з тими, що імплікує автор твору. Отже, одним з прагматичних завдань такого 

типу референцій може бути створення підтексту, передача певних неоднозначних 

ідей, суперечливих думок та індивідуальних переконань, які автор не може або не 

бажає висловити прямо та звертається до алюзії. 

У підсумку ще раз зазначимо, що літературна алюзія є однією з констант ідіостилю 

Айріс Мердок. Як засіб інтертекстуальної взаємодії текстів, алюзія у творах письменниці 

сигналізує про загальну та мовну культуру авторки, дає змогу міркувати про 

концептуальний аспект її картини світу. Окрім того, смислові асоціації, які породжують 

чисельні алюзивні компоненти у текстах романів, стимулюють і певним чином 

організовують інтерпретаційно-розумову діяльність читача, який стає “співавтором” 

творів. Літературна алюзія (переважно номінативна) також відіграє важливу роль у 

образотворенні, оскільки вона є невід’ємним компонентом провідних засобів художньої 

образності, а саме метафори, художнього порівняння та епітета у досліджуваних 

текстах. Завдяки алюзивності, тропи та фігури набувають (залежно від контексту) 

інших, додаткових стилістичних характеристик, наприклад, іронічного звучання чи 

ефекту гіперболізації. 

Отже, поряд з основною, зображально-характерологічною, літературна алюзія 

у романах письменниці виконує функцію підвищення експресивно-емотивної виразності 

контексту, допомагає досягти певного прагматичного ефекту та інколи стає 

концептуально-значущим елементом ідейно-образної структури твору, виходячи на 

рівень його загальної символіки. 

1. Интертекстуальность / Энциклопедия Кругосвет // http://www.krugosvet.ru/articles/77/1007707/1007707 

a2/htm 

2. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность – М.: Наука, 1987. – 263 с. 

3. Красных В. В. Виртуальная реальность или реальная виртуальность? – М., 1998.


4. Стилистический энциклопедический словарь русского языка / Под ред. М. Н. Кожиной. 

– М.: Флинта: Наука, 2003. – 696 с. 

5. Черкас Н. В. Мовностилістичні засоби відображення біблійних мотивів у повоєнному 

американському романі – Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Львів, 2004. – 20 с. 

6. Bradbury, Malcolm. Tribute to Iris Murdoch. – In: Time Magazine 22 February 1999. 

7. Cunningham V. Shaping Modern English Fiction: The Forms of the Content and the Contents 

of the Form/ On Modern British Fiction. Ed. By Zachary Leader. – OUP, 2002. 

8. Hawthorn, J. A Glossary of Contemporary Literary Theory. – London - NY, 2000. 

– 400 p. 

9. Love T. Allusions // http://www2.eng.cam.ac.ul/~tpl/texts/allusions.html. 

10. Murdoch I. The Bell. – Triad/panther books, 1980. – 317 p. 

11. Murdoch I. The Flight from the Enchanter. – Vintage, 2000. – 287 p. 

12. Murdoch I. Under the Net. – М., 1989. – 176 с. 

13. Murdoch I. An Unoffi cial Rose. – Vintage, 2000. – 287 p. 

14. Murdoch I. The Unicorn – Vintage, 2000. – 270 p. 

15. Murdoch I. The Italian Girl. – Vintage, 2000. – 171 p. 

16. Murdoch I. The Nice and the Good. – Penguin Books, 1978. – 362 p. 

17. Murdoch I. The Message to the Planet. – Penguin Books, 1990. 563 p. 

LITERARY ALLUSION IN THE NOVELS BY IRIS MURDOCH 

Karolina Lototska, Maria Ivaskevych 



The article deals with allusions in eight novels by Iris Murdoch. The typology, stylistic 

means of expression and pragmatics of allusive components in the image structure of the 

novels are analysed. 

Key words: allusion, intertextuality, simile, metaphor, prototext, precedent text. 



23



УДК 811.111-342 

CТАНОВЛЕННЯ ГРАМАТИЧНИХ ФОРМ МАЙБУТНЬОГО ЧАСУ 

В НІМЕЦЬКІЙ ТА УКРАЇНСЬКІЙ МОВАХ 

© Панченко К., 2008 

Катерина Панченко 



Розглянуто шляхи граматикалізації форм майбутнього часу в німецькій та українській 

мовах. Виявлено спільні джерела цих форм в обох мовах – аспектуальне та 

модальне. 

Ключові слова: граматикалізація інфінітивних сполучень, синтетичні та аналітичні 

форми майбутнього часу. 

1. Проблема зіставного аналізу становлення форм майбутнього часу дієслова у 

німецькій та українській мовах належить до питань, якими займається порівняльноісторичне 

мовознавство. У сучасній українській мові інвентар форм майбутнього часу 

складається із трьох форм – синтетичної форми майбутнього часу дієслів доконаного 

виду (далі МДВ), синтетичної форми майбутнього часу дієслів недоконаного виду 

(далі МНДВс) та аналітичної форми майбутнього часу дієслів недоконаного виду 

(далі МНДВа). У німецькій мові на парадигматичному рівні до форм майбутнього 

часу належать футур І (FUT I) та футур ІІ (FUT II). 

Контрастивні дослідження сучасних німецької та української мов на фонетичному, 

лексичному та граматичному рівні знайшли своє відображення у колективній 

монографії за редакцією Ю. О. Жлуктенка “Німецько-українські мовні паралелі” [8], 

зіставний аналіз німецького та українського словотвору подано у практикумі зі словотворення 

Г. І. Артемчука та П. М. Назарука [1], проблемам вираження аспектуальної 

та темпоральної семантики в обох мовах присвячені також дослідження Т. М. Струк, 

А. Й. Паславської, А. Ф. Штехова [16, 20, 21]. Однак в аспекті діахронного розвитку 

двох мов і надалі залишаються відкриті питання, одним з яких є порівняння шляхів 

граматикалізації форм майбутнього часу. Відомо, що граматичні форми майбутнього 

часу у типологічному розрізі утворювалися пізніше, ніж форми теперішнього та минулого 

часу [13]. У деяких мовах, до яких належить українська мова (але не належить 

німецька мова), аналітичні або синтетичні форми майбутнього часу утворилися із 

синтаксичних конструкцій інфінітивів із модальними дієсловами або з дієсловами, які 

в сполуці з інфінітивом передавали деонтичні або волюнтативні модальні значення. 

Однак і в німецькій мові попередніх періодів конструкції із модальними дієсловами 

функціонували на позначення майбутнього часу, а отже, мали шанс граматикалізуватися 

як форми майбутнього часу. 

2. Завданням нашого аналізу є виявлення розбіжностей і спільних рис функціонування 

словоформ і синтаксичних конструкцій з аспектуальними та модальними 

значеннями, умови граматикалізації певних конструкцій і причини неграма-

Cтановлення граматичних форм майбутнього часу в німецькій та... 

тикалізованості інших сполук як форм майбутнього часу в німецькій та українській 

мовах. 

3. В основу статті покладено праці з історії німецької [7, 11, 12, 14, 15, 17, 18, 

19] та української [2, 3, 4, 5, 6, 9, 10] мов, а також дослідження у галузі типологічної 

лінгвістики [13]. Матеріалом дослідження німецької мови слугують приклади з Бохумського 

середньоверхньонімецького та Боннського ранньонововерхньонімецького 

корпусів. Матеріалом для вивчення інфінітивних сполук в українській мові слугували 

приклади із текстів давньоукраїнської мови офіційно-ділового стилю (Грамоти 

XIV ст.), полемічної (І. Кам’янчанин, С. Зизаній) та поетичної літератури; староукраїнська 

мова XVІ–XVІІІ ст. репрезентована текстами художньої літератури (поетичні 

та драматичні твори XVІ–XVІІІ ст.), документами й літописами XVІІ–XVІІІ ст. 

4. Порівняльний розгляд граматикалізації форм майбутнього часу можна здійснювати 

як у плані вираження, так і в плані змісту. У плані змісту такий аналіз вимагає 

звернення до способів і засобів вираження значення майбутнього в обох мовах. У 

плані вираження ми розглядаємо ті значення та відтінки значень, які реалізувалися 

словоформами й аналітичними сполуками. У статті використано також функціональний 

підхід, який дає змогу розглядати й ті засоби, що виражали чи виражають майбутнє 

лише за підтримки контексту. 

5. Інвентар дієслівних форм і конструкцій для вираження семантики майбутнього 

в німецькій мові у діахронному парадигматичному і функціональному аспекті становлять 

такі мовні засоби: 

форма теперішнього часу (далі PRÄS), конструкції sîn+Partizip I, uuerdan 

(werden)+ Partizip I, sculan (soln, sollen)+Infi nitiv I, müezzen (müssen)+Infi nitiv, wellen 

(wollen)+Infi nitiv, uuerdan (werden)+ Infi nitiv I, werden+ Infi nitiv IІ, Perfekt (далі PERF) 

та würde+Infi nitiv I. У діахронному аспекті вирізняють такі періоди німецької мови: 

Староверхньонімецький 

період 

Середньоверхньонімецький 

період 

Періодизація німецької мови 

Ранньоноверхньонімецький 

період 

25 

Таблиця 1 

Нововерхньонімецький 

період 

VIII–XI ст. 1050–1350 рр. 1350–1700 рр. з XVIII ст. 

У германських мовах V–VIII ст. значення майбутнього реалізувалося на 

функціональному рівні формами теперішнього часу перфективних дієслів завдяки їхній 

аспектуальній семантиці та імперфективних дієслів – завдяки чинникам контексту чи 

ситуації. Однак з часом все більше дієслів функціонує як аспектуально нейтральні 

(аспектуально лабільні) дієслова [23, c. 226–227], які у відповідних контекстах можуть 

позначати як граничні, так і неграничні події. Єдиним чинником моносемізації залишається 

контекст чи ситуація. Поліфункціональність форм теперішнього часу сприяє 

розвитку часового значення сполук із модальними дієсловами. 

У староверхньонімецький період головним засобом вираження значення майбутнього 

є форми теперішнього часу, транспоновані за підтримки контексту у сферу 

майбутнього [11, c. 92; 7, c. 133, 222; 12, c. 244]. Сполуки з модальними дієсловами 

вживалися переважно із модальним значенням, однак поруч із первинно модальним 

значенням здатні були виражати значення майбутнього часу [7, c. 116, 222; 11,

26 Катерина Панченко 

c. 188]. У староверхньонімецькій мові, крім первинно модального деонтичного значення 

“обов’язок, необхідність, повинність”, значення майбутнього часу виражали 

інфінітивні сполуки з дієсловами sculan і müezzen [12, c. 245]. Модальне значення 

“бажання” зі значенням майбутнього часу поєднувала конструкція wellen+Infi nitiv. У 

староверхньонімецьких джерелах виявлено також перші випадки вживання сполук 

дієприкметника теперішнього часу із статичним дієсловом sоn та інґресивним дієсловом 

werden для позначення майбутніх дій: 

1. Ioh altquena thоnu ist thir kind berantu (цит. за [7, c. 222]). 

Значення майбутнього обидві сполуки розвивали на основі значення процесності 

дієприкметника, а werden+Partizip I – також завдяки інґресивній аспектуальній семантиці 

допоміжного дієслова. 

У середньоверхньонімецький період PRÄS залишається найчастотнішим засобом 

вираження майбутнього [19, c. 255], однак зростає частотність і конструкцій із 

модальними дієсловами з часовим значенням майбутнього [7, c. 222]. Дослідження 

pfcdslxe.nm, що на позначення майбутнього часу найпродуктивнішою сполукою у середньоверхньонімецькій 

мові було soln+Infi nitiv [17, c. 323]: 

2. Daz er∫te zeichen i∫t also / daz mer vber alle berge ho / sal virzig elen hohe gen (Die 

Erlösung, rhfr. – hess., 1337 цит. за [17, c. 315])/ 

Soln+Infi nitiv позначала таку майбутню подію, яка повинна була, в силу обставин 

чи чужої на те волі, відбутися у майбутньому. 

Müezze +Infi nitiv, хоч і передає аналогічну семантику, представлена у середньоверхньонімецький 

період значно (в чотири рази) рідше, ніж soln+Infi nitiv, і лише у 

незначній (четвертій) частині випадків зі значенням майбутнього: 

3. Daz ir nach di∫me armim libe daz goti∫ riche befi zin můzzit (Speculum ecclesiae, 

wbair./ schwäb, між 1175 – 1200 рр., цит. за [17, c. 315]). 

Інфінітивна конструкція із модальним дієсловом wellen займала за частотою 

вживання серединне місце між soln+Infi nitiv та müezzen+Infi nitiv і позначала 

майбутню дію, яка настане як наслідок бажання мовця або інших осіб. Оскільки 

ймовірність настання майбутньої дії внаслідок чужого бажання була невисокою, то 

цю конструкцію переважно вживали в першій особі однини, зрідка – множини. У цій 

особі бажання мовця, його намір був достатньою передумовою для реалізації дії у 

майбутньому, наприклад: 

4. Do ∫prach der herre gerne. Ich wil mine knechte vz ∫enden, daz ∫i ∫ie brechen. (Hermann 

von Fritzlar: Heiligenleben, hess.- thür, 1343-1349 рр., цит. за [17, c. 315]). 

Однак згадані конструкції і далі активно вживають з деонтичними та волюнтативними 

значеннями, для яких футуральна перспектива – невід’ємна складова основного 

значення [19, c. 256], наприклад: 

5. War zů min lip daz habe getan, │ Daz wil ich ivch wizzen lan (Ulrich von Türheim, 

Rennewart, ostschwäb, nach 1314, fol. 151 rb, цит. за [17, c. 315]). 

Сполука werden+ Partizip I функціонує в XI–XIV ст. паралельно із werden+Infi nitiv, 

випереджуючи останню за частотою. Обидві конструкції мають у цей час яскраво виражену 

аспектуальну маркованість і позначають передусім початок дії [19, c. 256]. Із 

цього значення розвивається значення майбутньої дії. У цей же період зафіксовано 

перші приклади із вживанням нової конструкції werden+Infi nitiv у новому значенні: 

6. ∫ó dü werdo∫t ermanon mín gihüdige (Bamberger Glaube und Beichte, Himmel und 

Hölle, ostfrk., 1 пол. 12 ст., цит. за [17, c. 315]).


З XIII ст. ця конструкція набуває поширення, а вже у XIV–XV ст. витісняє werden+ 

Partizip I [7, c. 223; 11, c. 260]. 

Із середньоверхньонімецької мови бере також свій початок вживання претеритальних 

форм умовного способу в підрядному реченні у значенні “майбутнього в минулому”, 

тобто майбутнього з перспективи минулого: 

7. Er weste wol daz Keiî in niemer gelieze vrî vor spotte (цит. за [18]). 

Водночас зафіксовано форми PERF зі значенням відносного майбутнього, а саме 

передування у майбутньому, наприклад: 

8. Is rother dar under, den habe wir schire wunden (цит. за [18]). 

У ранньоновонімецький період спостерігається зменшення питомої ваги сполук 

із модальними дієсловами на позначення майбутнього. Müezzen +Infi nitiv взагалі не 

вживається на позначення амодального майбутнього, soln+Infi nitiv та wellen+Infi nitiv 

вживаються у цій функції лише у певних контекстах [7, c. 223; 11, c. 260]. Домінування 

темпорального значення wellen+Infi nitiv зберігається у першій особі однини, 

наприклад: 

9. Do sprach zu mir die gotyne Juno “ “ Ist das du mir den apphil gebist, sso wil ich 

dich zu dem grosten herren machin under allen fursten. “ “ sso sprach die ander gotynne 

Pallas “ “ Gebistu mir den apphel, ich wil dich machen kunstigk vor allen lewten. “ “ Do 

sprach die dritte gotynne Venus “ “ Ist das du mir den apphel gebist, ich wil dir zu kone 

geben das schonste unde edilste weip, das alle Krichenlandt hat. “… (Johannes Rothe: 

Chronik, Thüringisch 2. Hälfte 15. Jahrhundert). 

Вживання soln+Infi nitiv обмежене контекстами із підрядними реченнями умови 

(10) та контекстами прямої мови пророків чи Бога (11): 

10. Lasst mich nur vier und zwanzig Jahr altwerden/ ihr sollt sehen/ ob ich will ein 

Lincker seyn. (Christian Weise: Jugendlust, Leipzig 1684). 

11. Do sprach got zu der slangen “ Umbe des willen das du das gethan hast, sso saltu 

under allen tyren, die uff erden leben, vorfl ucht seyn, uff deyner brust saltu gehin unde alle 

deyne lebetage saltu erden essen, vientschaft setze ich zwuschen dir unde dem weibe, unde 

zwuschen deyme unde yrem samen, sie ssal deyn houpt zutreten unde du salt logen erin 

treten. (Johannes Rothe: Chronik, Thüringisch 2. Hälfte 15. Jahrhundert). 

Занепад функції позначення майбутнього конструкціями з модальними дієсловами 

у цей період пов’язаний із широким вживанням амодальної інфінітивної конструкції з 

допоміжним дієсловом werden (12) [19, c. 26] та розвитком епістемічних значень сполук 

інфінітива теперішнього та минулого часу (для неперехідних дієслів або активного та 

пасивного стану для перехідних дієслів) з модальними дієсловами (13, 14): 

12. Unsere Herzen sollen seyn/ und werden seyn wie das Herz der heiligen Clara de 

Monte Falconis… (DEO GRATIAS, Wien 1680). 

13. Doch wenn es so seyn soll/ so muß ich wohl warten. (Christian Weise: Jugendlust, 

Leipzig 1684). 

14. Muß vielleicht drey Jahr vorher nemblich 114. geschehen seyn dann damaln die 

Christen mit grossem Volck in das gelobte Land wieder die Saracener zogen:… (Christoph 

Schorer: Chronik Memmingen, Ulm 1660). 

З XVI ст. розвивається також конструкція werden+Infi nitiv II, яка слугує для вираження 

відношення передування у майбутньому, і вже у XVII ст. увійде у граматики як 

форма FUT II [7, c. 223]. З XV ст. розвивається сполука würde +Infi nitiv I, яка позначає 

потенційнi або ірреальні події в теперішньому або майбутньому часі, наприклад: 

27


15. Wäre meine Reich von dieser Welt, meine Diener würden darob kämpfen (цит. за 

10, c. 223). 

У сучасній німецькій мові найчастотнішим засобом вираження значення майбутнього 

є форми PRÄS, сполуки з модальними дієсловами, спеціалізовані на вираженні 

модальних значень; перехід модального волюнтативного значення у темпоральне значення 

майбутнього можливий лише для форми першої особи сполуки wollen-Infi nitiv, 

наприклад: 

16. Ich will dazu lieber nichts sagen, da Sie doch jede Warnung als Drohung auffassen. 

(Handke: 69). 

Форма FUT I здатна позначати майбутнє лише у певних контекстах. В останні 

століття вона розвинула модальні епістемічне (припущення в майбутньому та теперішньому) 

та імперативне значення. Так само форма FUT II позначає майбутнє лише у 

контекстах з іншими показниками футурального значення, без них її значення – епістемічне 

(припущення в минулому). Значення відносного майбутнього виражає PERF, 

а майбутнього в минулому – würde+Infi nitiv I. 

Українська мова пройшла у своєму розвитку такі етапи [9]: 

Давньоруська 

писемно-літературна 

мова 

Періодизація української мови 

Давньоукраїнська 

мова 

Староукраїнська 

мова 


Сучасна українська 

мова 

XI–XIII ст. XIV–XV ст. XVI–XVIII ст. з кін. XVIII ст. 

У слов’янських мовах давніх періодів значення майбутнього реалізувалося формами 

теперішнього часу дієслів недоконаного та доконаного виду, які тоді ще не 

розрізнялися [4, c. 292; 5, c. 8]. Зі старослов’янської мови беруть також свій початок 

конструкції з допоміжним дієсловом быти у формі буд-, а саме буд-+дієсприкметник 

минулого часу на -ль і буд-+ інфінітив [3, c. 228; 4, c. 294; 10, c. 25]. 

У давньоруській мові XI–XIII ст. дієслова доконаного та недоконаного виду все 

ще не диференціювалися остаточно, тому форми теперішнього та майбутнього простого 

вживалися як на позначення теперішнього, так і на позначення майбутнього [3, 

c. 236; 6, c. 288], наприклад: 

17. но Глбъ ре(ч) лоуче сде оумроу не идоу (Київський Літопис, 1177, 606, цит. за 

[5, c. 8]). 

На позначення майбутнього вживаються також інфінітивні конструкції із дієсловами 

володіння (имЂти, имати, эати), фазовими (начАти, почАти) та модальними 

(хотЂти, мочи) дієсловами [3, c. 226; 10, c. 20]. Значення “обов’язок, необхідність, 

повинність” виражали інфінітивні сполуки із дієсловами эати, имЂти та имати, ці ж 

сполуки вживалися і на позначення майбутнього часу: “Давньоруська мова успадкувала 

від спільнослов’янської здатність виражати майбутню дію словосполученнями, 

до складу яких входили допоміжні дієслова начАти, почАти, имЂти, хотЂти, эати 

у формі теперішнього або майбутнього часу та інфінітива від основних дієслів” [4, 

c. 293]. Наприклад:


18. Не имать остатися градъ вашь, аще ми не выдасте Романовичю, аще не 

приимете брата моего Святослава княжити в ВолодимерЂ (Галицько-Волинський 

літопис 1202 р.). 

19. НынЂ же клятвою клену ти ся, яко николи же вражды с тобою не имамъ 

имЂти (Галицько-Волинський літопис 1238 р.). 

Тоді як дієслово начАти сполучалося тільки з формою недоконаного виду інфінітива, 

усі інші допоміжні дієслова поєднувалися з інфінітивами обох видів [4, c. 294]. 

У складнопідрядному реченні була поширена аналітична форма майбутнього часу, що 

утворювалася поєднанням форми минулого часу на -лъ від основного дієслова з допоміжним 

дієсловом буд- [3, c. 229]: 

20. аще буду Бу оугодиль. И приюль мА будеть Бъ, то по моємь ωшествии монастырь 

(сА) начнеть строити (“Повесть временных лет”, цит. за [4, c. 294]). 

Найпродуктивнішою у цей час визнано сполуку имЂти+інфінітив [5, c. 10]. 

У давньоукраїнській мові для вираження значення майбутнього часу дієслова доконаного 

виду позначали майбутнє внаслідок закріплення аспектуального значення як 

значення темпорального (дія завершена → завершена в майбутньому → дія в майбутньому), 

а дієслова недоконаного виду – для функціонування у значенні майбутнього 

вимагали вже відповідного контексту. Морфологічно “теперішній” час дієслів доконаного 

виду граматикалізується як форма майбутнього часу дієслів доконаного виду або 

майбутнього часу доконаного виду (парновидових) дієслів [4, c. 288, 10, c. 29]. Однак 

видова семантика блокує вираження майбутнього недоконаного, для цього значення 

необхідна була інша форма. Така форма майбутнього часу мала позначати необмежені 

в часі майбутні події, в системі вона мала утворити опозицію до форм майбутнього 

часу від дієслів доконаного виду. А отже, вона повинна була утворюватися від дієслів 

недоконаного виду і не допускати дієслів доконаного виду. 

У XIV–XV ст. досить поширеним стає новий тип вираження майбутнього часу 

– сполука буд-+ інфінітив недоконаного виду [3, c. 226; 4, c. 294]: 

21. ...кде смолвять, тутъ будетъ cудъ тягатися ис королемъ. (Вол. Розов, Укр. 

грамоти, № 3, цит. за [10, c. 26]). 

Обидві сполуки з буд- (буд-+ інфінітив недоконаного виду та буд-+дієприкметник 

минулого часу на -ль) функціонують паралельно [3, c. 230]: 

22. И какъ ωни тыи три годы выде(р)жать и будуть намъ личъбу давать (Українські 

грамоти XV ст. цит. за [4, c. 294]). 

23. …а ты(х) пнзεи свои(х) ωни нε зама(и) смотрА(т) на томъ, ко(му) будуть 

давали (Українські грамоти XV ст. цит. за [4, c. 294]). 

Сполука буд-+дієприкметник минулого часу на -ль вживається у цей час для вираження 

відносного часу, а саме на позначення передування у майбутньому. З XV ст. 

паралельно зі значенням відносного майбутнього вона розвиває значення абсолютного 

майбутнього часу [10, c. 28-29]. 

Конструкція із дієсловом хотЂти вживалася переважно у модальному значенні 

[4, c. 294]. Темпоральне значення майбутнього найяскравіше проступає, як і у випадку 

із середньоверхньонімецьким wellen+Infi nitiv, у першій особі однини: 

24. А коли, Б(ог)ъ дасть, стану митрополитомъ, я за то слюбую и хочю дати, 

оже Б(ог)ъ дасть,моєму милому г[о]с[у]д[а]рю королю двЂстЂ гривенъ…(Грамоти 

XIV ст. 1398, с. 135). 

29


25. А язъ, княз[ъ] великии Олегъ Иванович, - што єсмь далъ Арестовскоє село 

с[вя]тои Б[огороди]ци дому и што прадЂди наши подавали которая мЂста и люди и 

щто бояре подавалї дому с[вя]тои Б[огороди]ци, - того хочю боронити, а не обидЂти 

ничимь дому с[вя]тои Б[огороди]ци. (Грамоти XIV ст. після 1356, с. 33). 

Зафіксовано також вживання сполук мочи+інфінітив, мусЂти+інфінітив та 

смЂти+інфінітив для вираження часового плану майбутнього [10, c. 19]. Однак усі 

ці конструкції вживаються як вільні словосполучення, а модальні дієслова зберігають 

своє лексичне значення, наприклад: 

26. … а оу томь перемирьи кто кому криво оучинить…, оучинити исправу и с 

нимь…, а за избЂга можемъ его иска съ ωбою сторону (Вол. Розов, Укр. грамоти, 

№ 3, цит. за [16, c. 19]). 

Особливого поширення аналітичні конструкції набувають в мові українських 

грамот XIV–XV ст. [4, c. 294; 5, c. 10]. За даними І. Г. Соколової, найпродуктивнішою 

сполукою в діловій писемності давньоукраїнської мови на позначення майбутнього 

часу була (и)маю+інфінітив [10, c. 26], а на думку В. М. Русанівського та 

Л. М. Марчило – эати (иму)+інфінітив, яка поступово втрачала модальне значення [4, 

c. 296, 5, c. 10]. Причиною таких розбіжностей може бути те, що эати вживалося 

як дієслово недоконаного виду, а відповідне до нього дієслово доконаного виду було 

- (и)маю. Крім того, всі три дієслова эати, имЂти та имати мали однакову форму 

третьої особи множини - имуть [3, c. 232]. Різняться також дані щодо сполучуваності 

иму з дієсловами доконаного та недоконаного видів. Автори І. Г. Соколова [10, c. 23] 

та І. М. Керницький [3, cc. 232–233] стверджують, що эати у цей період поєднується 

як з дієсловами доконаного, так і недоконаного видів, а В. М. Русанівський [9] та 

Л. М. Марчило [5, c. 10] доводять сполучуваність эати тільки з дієсловами недоконаного 

виду [3, c. 234], наприклад: 

27. А оть сего перемирью, от оспожына заговенью до Дмитриева дни, иметь 

княз(ь) Михайло что пакостити в нашей очине, в великом княженьи, или грабити, 

намъ ся с нимъ ведати самимъ (Грамоти XIV ст., 1371, 46). 

Конструкції з дієсловами имЂти та имати допускали дієслова як недоконаного 

(27, 28), так і доконаного (29) виду: 

28. …аже не выкупить єго на тотъ рокъ. Имеєтъ держати то село (Грамоти 

XIV ст, 1386, с. 69). 

29. а естли бы которые речи крамные везъ, маетъ мыто платити черезъ вси 

мыта положоные, какъ и иншые даютъ мыто (Грамоти XIV ст, 1388, с. 86–87). 

30. [А] кто ли бы посрамотил[ъ] сый хрісовоу[ъ] Г[о]с[по]д[ьст]ва-ми таковый 

имат[ъ] прїяти великω злω и ωргїя ωт[ъ]. (Грамоти XIV ст, 1390, с. 106). 

Окрім того, дієслова имЂти та имати могли вживати як у формі теперішнього, 

так і у формі минулого часу, та мали стійке модальне забарвлення [4, c. 295; 6, c. 76 

та ін.]. 

Така синтагматична і парадигматична варіативність була на перешкоді граматикалізації 

цих сполук. Натомість дієслово эати вживали лише у формі теперішнього 

часу. Граматикалізації эати+інфінітив сприяло також те, що, на відміну від мочи та 

мусЂти, эати не належало до модальних дієслів і його десемантизація не спричинила 

до заміщення у парадигмі модальних дієслів. Модальне значення эати+інфінітив 

було результатом лексичного розширення значення дієслова эати “брати”, (“брати” 

– “мати” – “мусити”), яке засвідчувало лише належність факту здійснення дії певному


суб’єктові. Завдяки контексту можна збагнути, що обставини мотивують зв’язок дії із 

певним діячем. 

У староукраїнській мові значення майбутнього остаточно закріпилося за формою 

МДВ, форми теперішнього часу дієслів недоконаного виду (далі - ТНДВ) позначають 

майбутнє лише у певних контекстах [10, c. 15]. Відбувається також перетворення конструкції 

эати+інфінітив на аналітичну форму майбутнього часу дієслів недоконаного 

виду (XVI ст.), а з початку XVII ст. аналітична форма перетворюється на синтетичну 

[4, c. 295 та ін.]. Автори М. К. Грунський та П. К. Ковальов фіксують перші приклади 

вживання синтетичної форми майбутнього недоконаного ще у грамотах XIV ст. [9]. 

Автор В. М. Русанівський пов’язує виникнення синтетичних форм майбутнього часу 

з XVI ст. [9]. Однак у джерелах XVI–XVII ст. як аналітична, так і синтетична форма 

трапляються рідко [3, c. 233; 4, c. 296; 5, c. 11; 9]. 

31. На майстратЂ их црского пресвЂтлого величества Стародубовскомъ засЂлии 

нинешъныи радныЂ заложили копъ десят за Ілию, по которых грошах порукою Тихонъ 

Отрохович, жител Стар:, который, кгды то заплатит, уживатимет кгрунту 

Илиинъского (Актовая книга Стародубского городового уряда 1693 г., с. 58–59, цит. за 

[5, c. 11]). 

Зниження питомої ваги останньої форми пов’язане з широким вживанням сполуки 

буд-+інфінітив для позначення майбутнього, яку на цей період визнано панівною 

[3, c. 227]. Для прикладу, в аналізованих нами пам’ятках XVI ст. (Короткий Волинський 

літопис, полемічні твори І. Кам’янчанина та С. Зизанія) не виявлено жодного 

прикладу недоконаного майбутнього часу на -(и)му і лише 2 приклади буд-+інфінітив. 

У творах XVII ст. (поезії М. Смотрицького, К. Зіновіїва, К. Саковича, “Палінодії” З. 

Копистенського, інтермедії Я. Гаватовича, літопис Самовидця) також не виявлено 

жодного вживання эати+інфінітив (ані інфінітив+ эати). Натомість виявлено інфінітивні 

сполуки з буд-: у М. Смотрицького – 6, у К. Зіновіїва – 21, у К. Саковича – 14, у 

З. Копистенського – 7, у Я. Гаватовича – 17, в літописі Самовидця – 1. Тільки у віршах 

Л. Барановича зафіксовано, крім 4-х прикладів із буд-+інфінітив, один приклад вживання 

синтетичної форми майбутнього недоконаного: 

32. Як далі блискать між нас шабля буде, / Далі могили ростимуть усюди. 

(Л. Баранович “У світі так ведеться, що лихо сміється”, XVIII ст.) 

У текстах офіційно-ділового стилю XVI–XVII ст. аналітична форма з допоміжним 

эати також часто відсутня [5, c. 11]. Відродження форми майбутнього часу дієслів недоконаного 

виду як синтетичної відбувається у XVIII ст. Автор Л. М. Марчило, аналізуючи 

тексти офіційно-ділового стилю, виявляє синтетичні форми в усіх аналізованих 

текстах [5, c. 11]. На основі аналізу 9 інтермедій та інтерлюдій XVIII ст. зафіксовано 

23 сполуки з буд-+інфінітив та 2 синтетичні форми майбутнього часу дієслів недоконаного 

виду, наприклад: 

33. Буду турків воювати, мечем слави добувати,/Буду воювати, / Буду воювати! 

(Інтермедії до драми Митрофана Довгалевського “Комичеськоє дійствіє”, інтермедія 

третя XVIII ст.). 

У віршах Ф. Прокоповича виявлено одну синтетичну форму майбутнього часу від 

дієслова недоконаного виду і 7 сполук з допоміжним дієслововм буд-. 

У літописах цього періоду значення майбутнього недоконаного виду переважно 

виражається аналітичною формою буд-+інфінітив, зрідка трапляються приклади синтетичної 

форми: 

31


34. Що єсли самим вашмость мосці пан виполнятимеш скутком, то і от нас, 

всего войська низового запорозького, можеш бути певен упреймої ку себі приязні і 

зичливості і во всіх желаніях своїх неотмовних ефектов і войськових посилков. (Літопис 

Граб’янки XVIII ст.). 

Часте вживання форми майбутнього часу недоконаного виду зафіксовано в листах 

XVIII ст. [9]. 

Очевидно, що існує залежність між жанрами текстів і конструкціями, які вживалися 

у них на позначення майбутнього. Аналітична конструкція вживається у художніх 

творах і літописах, а синтетична – у документах і листах. 

У староукраїнській мові на позначення дії майбутньої реалізації зрідка трапляються 

також інфінітивні сполуки із модальним дієсловом хотЂти, наприклад: 

35. А сами Гетманове зъ войсками Коронними и зъ тяжарами войсковими и пЂхотами 

по малу ишли въ тропи, не вЂдуще какая бЂда хощетъ имъ быти (Літопис 

Граб’янки, 1632, с. 42). 

Однак вони були малопродуктивними, і, як сполуки мочи+інфінітив, 

мусЂти+інфінітив та смЂти+інфінітив, не вживалися на позначення амодального 

майбутнього. 

У сучасній українській мові колишня конструкція эати+інфінітив граматикалізувалася 

як форма майбутнього часу дієслів недоконаного виду, однак вона втратила колишнє 

деонтичне модальне значення. А сполука буд- +інфінітив функціонує як аналітична 

форма МНДВ. Інші конструкції із деонтичним та волюнтативними модальними 

значеннями, зберігаючи, як і в німецькій мові, футуральну перспективу, не стали 

граматичними засобами вираження майбутнього. Формою простого майбутнього часу 

є форма МДВ, за підтримки контексту чи ситуації майбутні здатні також позначати 

форми ТНДВ. 

Отож, можемо зробити такі висновки: 

1. У німецькій мові не розвинулася синтетична форма майбутнього часу, на відміну 

від української мови, де синтетична форма майбутнього часу розвинулася на 

основі форми теперішнього часу. Проте вона стала можливою лише для дієслів доконаного 

виду, оскільки значення майбутнього розвинулося зі значення доконаності 

дії. Однак в обох мовах форми теперішнього часу можуть за підтримки контексту 

позначати майбутні події. 

2. Становленню аналітичної граматичної форми майбутнього часу в німецькій 

та українській мовах передувало функціонування зі значенням майбутнього інфінітивних 

конструкцій з дієсловами soln, wellen, müezzen, werden у німецькій та имЂти, 

имати, эати, хотЂти, буд- – в українській мові. 

3. Основними значеннями таких конструкцій були модальні значення обов’язку, 

необхідності й бажання (soln, wellen, müezzen, имЂти, имати, эати, хотЂти) та 

інґресивне аспектуальне значення (werden). Однак за певних умов ці конструкції втрачали 

своє основне значення і вживалися на позначення майбутнього. 

4. Умовами втрати модального значення на користь часового були контексти прямої 

мови, складнопідрядних речень з підрядними умови. Аспектуальне значення “початок 

дії”, яке особливо чітко простежувалось у поєднанні werden з імперфективними 

дієсловами, послабилося завдяки поширенню сполуки й на перфективні дієслова. 

5. Двозначна модально-темпоральна або однозначна модальна інтерпретація залишалася 

для більшості сполук основною.


6. Сполучуваність дієслів имЂти, имати як з дієсловами доконаного, так і недоконаного 

виду, як у формах теперішнього, так і минулого часу, а також яскраве модальне 

забарвлення інфінітивних сполук з имЂти, имати, хотЂти, soln, wellen та 

mьezzen не дало змоги їм граматикалізуватися як форми майбутнього часу. 

7. Граматикалізації інфінітивних сполук з имЂти, имати, хотЂти, soln, wellen 

та mьezzen перешкодило також поширення амодальних конструкцій буд-+інфінітив в 

українській та werden+Infi nitiv у німецькій мовах. 

8. Сполучуваність эати та буд- із дієсловами недоконаного виду у формі теперішнього 

часу сприяла їхній граматикалізації як аналітичних (а для эати+інфінітив у 

подальшому і як синтетичної) форм майбутнього часу дієслiв недоконаного виду на 

противагу формі майбутнього часу дієслів доконаного виду. Втрата дієсловом эати 

свого лексичного значення, вживання його у постпозиції до інфінітива, а згодом і перетворення 

його на афіксальну морфему сприяло перетворенню аналітичної форми на 

синтетичну. Буд-+інфінітив і синтетична форма, утворена на основі эати+інфінітив, 

співіснують у сучасній українській мові як граматичні синоніми. 

9. В обох мовах доцільно говорити про переважання певних конструкцій у текстах 

певних жанрів. У німецькій мові сполуки з модальними дієсловами переважали 

у текстах релігійного та повчального характеру, werden+Infi nitiv частіше простежувалось 

у творах художньої літератури. В літописній літературі найдавніших 

періодів переважали конструкції з имЂти, у діловому мовленні та листах згодом 

почала переважати сполука эати+інфінітив. Буд-+інфінітив була найпоширеніша у 

художніх творах. 

10. Форми майбутнього часу обох мов розвинули нові модальні значення: 

werden+Infi nitiv слугує для вираження припущення в теперішньому або майбутньому, а 

форми МДВ вживається у значенні (не)можливості, (не)здатності в неактуальному теперішньому. 

1. Артемчук Г. І., Назарук П. М. Порівняльна типологія німецької та української мов: 

Практикум із словотворення. – К.: Вищ. школа, 1988. – 23 с. 

2. Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови. – Ужгород, 1960. – 416 с. 

3. Керницький І. М. Система словозміни в українській мові: На матеріалах пам’яток 

ХVІ ст. – К., 1967. – 288 с. 

4. Історія української мови: Морфологія. – К.: Наук. думка, 1978. – 539 с. 

5. Марчило Л. М. Історія форм майбутнього часу дієслова в українській мові: Автореф. 

дис... канд. філол. наук: 10.02.01 / Національний педагогічний ун-т ім. М. П. Драгоманова. 

– К., 1999. – 19 с. 

6. Марчило Л. М. Історія форм майбутнього часу дієслова в українській мові: Дис... 

канд. філол. наук: 10.02.01 / Національний педагогічний ун-т ім. М. П. Драгоманова. 

– К., 1999. – 207 c. 

7. Москальская О.И. История немецкого языка: Учебник для ин-тов и фак. иностр. яз. 

– 2-е изд., испр. – М.: Высш. школа, 1985. – На нем. яз. – 280 с. 

8. Німецько-українські мовні паралелі / Порівняльно-типологічна граматика / За ред. 

проф. Ю. О. Жлуктенка. – К.: Вищ. школа, 1977. – 262 с. 

9. Русанівський В.М. Історія української літературної мови. http://litopys.org.ua/rusaniv/ 

ru.htm 

33


10. Соколова И.Г. Будущее время глагола в русской и украинской деловой письмености 

XV века: Автореф. дисс... канд. филол. наук: 10.660 / Ташкентский гос. ун-т им. 

В.И. Ленина – Ташкент, 1972. – 32 с. 

11. Филичева И.И. История немецкого языка. – М.: Изд-во Московского университета, 

1959. – 280 с. 

12. Шубик С.А. Поле футуральности в истории немецкого языка // Проблемы функциональной 

грамматики: Полевые структуры / РАН; Институт лингвистических исследований. 

— СПб. : Наука, 2005. — С. 244–251. 

13. Bybee J.L., Pagliuca W., Perkins R.D. Back to the future // Traugott E.C., Heine B. (eds.). 

– Volume 2. – 1991. – P. 17–58. 

14. Fritz T. Zur Grammatikalisierung der zusammengesetzten Verbformen mit werden – werden 

und die Modalverben im frühen Deutsch und heute // Zu Tempus und Modus im Deutschen. 

– Tirer: Wissenschaftlicher Verlag Trier. – 1997. – S. 81–99. 

15. Leiss E. Die Verbalkategorien des Deutschen: Ein Beitrag zur Theorie der sprachlichen 

Kategorisierung. (Studia Linguistica Germanica, 31.)Berlin: de Gruyter, 1992. – 334 S. 

16. Paslawska A., von Stechow A. Tempus-Aspekt-Aktionsarten-Architektur aus typologischer 

Sicht. – http://www2.sfs.uni-tuebingen.de/~arnim10/Aufsaetze/ Paslawska.visnyk.pdf. 

17. Pfefferkorn O. Die Periphrastischen Futurformen im Mittelhochdeutschen // Sprachwissenschaft 

– 2005. – № 30. – S. 309–30. 

18. Rüdig A. Die Entwicklung des Tempussystems vom Althochdeutschen zum Mittelhochdeutschen. 

1996. http://www.linse.uni-due.de/linse/esel/arbeiten/althochdeutsch_mittelhdeutsch.html 

19. Schmidt W. Geschichte der deutschen Sprache. Ein Lehrbuch für das germanistische Studium. 

– Stuttgart/Leipzig: S. Hirzel Wissenschaftliche Verlagsgesellschaft. – 1993. – 384 S. 

20. Struk Т. Zu einigen Aktionsarten im Ukrainischen und deren Дquivalenten im Deutschen 

// Bayerisch-Ukrainische Germanistentagung an der UFU. Dokumentation einer internationalen 

Konferenz. 25–28 Januar 2001, München. Львів, видавництво Паіс, 2003. – 

С. 82-91. 

21. Struk Т. Ausdrucksmöglichkeiten der aspektuellen Semantik im Ukrainischen und Deutschen // 

Ukrainisch – Bayerische Germanistentagung an der Universität Lwiw, 2004. – S. 199–204. 

THE DEVELOPMENT OF THE GRAMMATICAL FORMS 

OF THE FUTURE TENSE IN GERMAN AND UKRAINIAN 

Kateryna Panchenko 



The article deals with the grammaticalisation chains of the forms of the future in 

German and Ukrainian. The conclusion is drawn, that these forms have in both languages 

common sources – the aspektual and the modal one. 

Key words: grammaticalisation of the infi nitival contructions, syntetic and analytic 

forms of the future tense. 





УДК 811.111-342 

© Принада Н., 2008 

ПОХВАЛА ЯК МОВЛЕННЄВИЙ АКТ: 

ТИПОЛОГІЧНІ ОЗНАКИ 

Наталя Принада 



Досліджено типологічні ознаки мовленнєвого акту похвали в сучасному німецькому 

художньому дискурсі. Проаналізовано прагматичні модифікації похвали залежно 

від типу мовленнєвої дії, що складає ядро висловлювання та задає його первинне 

прагматичне значення. Виявлено перлокутивний ефект висловлювання-похвали. 

Ключові слова: мовленнєвий акт, висловлювання-похвала, художній дискурс, 

текст, поліілло кутив ність, перлокутивний ефект. 

У сучасній лінгвістиці спостерігається значне посилення інтересу до індивідуально-особистісних 

засад досліджуваних явищ. Це один із проявів загальної тенденції 

до гуманізації наукового знання. У науці про мову сьогодні можна спостерігати 

кардинальні зміни, в основу яких покладено діяльнісну методологію, в рамках якої 

людську комунікацію вивчають як системно організовану, а акт мовленнєвої комунікації 

розглядають як конкретну мовленнєву дію, що становить цілісну систему дій. 

Саме системно-діяльнісний підхід до аналізу процесу комунікації визначив характер 

пропонованого дослідження, спрямованого на вивчення функціонування висловлювань 

похвали в німецькомовному художньому дискурсі. 

Про соціокультурну значущість похвали як однієї з основних людських потреб свідчить 

увага, яку приділяють цьому явищу представники гуманітарних дисциплін, у тім 

числі лінгвістики. Така увага виправдана, оскільки похвала – одна з найрозповсюдженіших 

стратегій впливу на адресата, на стосунки, погляди та поведінку людей, “знаряддя 

взаємодії, більш гармонійної, погодженої, продуктивної та ефективної” [5, c. 54]. 

Актуальність теми виконаного дослідження зумовлена тенденцією сучасного мовознавства 

до системності вивчення мовлення як невід’ємної складової людської життєдіяльності. 

З цього погляду, похвала – комунікативне явище, нерозривно пов’язане 

з параметрами мови та мовлення, їхнього когнітивного та соціального середовища, 

феномен зі специфічними властивостями, які не можна цілковито пізнати без поглибленого 

вивчення та систематизації. Вагомість дослідження визначається також тим, 

що його предмет перебуває на перетині інтересів декількох лінгвістичних дисциплін 

– соціо-, прагма-, етно- та психолінгвістики, теорії мовленнєвої діяльності. Актуальність 

дослідження зумовлено й тим, що висловлювання-похвала на матеріалі сучасної 

німецької мови ще не було предметом спеціального дослідження. 

Метою статті є виявлення, системний опис і теоретичне обґрунтування характерних 

ознак висловлювання-похвали у сучасному німецькомовному художньому 

дискурсі. Досягнення поставленої мети зумовило необхідність розв’язання наступ-

36 Наталя Принада 

них завдань: встановити прагматичні модифікації вислов лювання-похвали, розробити 

прагматичну типологію вислов лювання-похвали у сучасному німецькомовному 

художньому дискурсі, виявити перло ку тивний ефект висловлювання-похвали. 

Об’єктом дослідження є висловлювання-похвала у сучасному німецько мовному 

художньому дискурсі; предметом – її прагматичні характе ристики. 

Матеріалом дослідження слугували фрагменти художнього дискурсу з творів 

сучасних німецьких авторів (романи та оповідання 10 німецьких авторів; загальний 

обсяг фактичного матеріалу – близько 2 000 сторінок), з яких способом суцільної вибірки 

виокремлено 150 висловлювань похвали. 

Визначення прагматичного статусу похвали супроводжується певними труднощами. 

Розглядати похвалу як елементарний мовленнєвий акт доволі складно, хоча 

б тому, що останнє поняття трактується в лінгвопрагматиці досить суперечливо. 

Проблематиці та класифікації мовленнєвих актів, як відомо, присвячено величезну 

кількість праць [2, c. 26; 7, c. 13; 10, c. 182 та ін.]. Найрозповсюдженішою ознакою 

мовленнєвого акту вважають його іллокутивну функцію. У процесі мовлен нєвої 

діяльності комунікант реалізує певну мету. Іллокутивні сили, що містять інтенцію 

мовця, декодовану адресатом, називають прагматичною складовою пропозиційного 

змісту, або прагматичним значенням [7, c. 12]. Останнє інколи конкретизується як 

первинне прагматичне значення висловлювання, оскільки в межах одного й того ж 

висловлювання можливе поєднання декількох прагматичних значень [8, c. 145]. Це 

слугує причиною для виникнення якісно нових багатокомпонентних прагматичних 

утворень, визначальною ознакою яких є полііллокутивність, тобто поєднання 

дискретних інтенцій в одній структурно складній номінації [9, c. 188]. Означені 

утворення є за своєю суттю полііллокутивними мовленнєвими актами – одиницями, 

що виконують декілька мовленнєвих функцій, які взаємодіють між собою. У 

продукуванні полііллокутивних мовленнєвих актів спостерігається уся складність 

внутрішнього емоційно-психологічного стану мовця, що відображається у його 

мовленні. Поєднання в одному висловлюванні різних іллокутивних сил сприяє тому, 

що полііллокутивний мовленнєвий акт передає тонкощі прагматичного значення 

глибше, порівняно з елементарними мовленнєвими актами. Здебільшого досліджувані 

висловлювання похвали належать саме до вказаної категорії полііллокутивних 

прагматичних утворень. 

Запропоновану в роботі типологію висловлювань-похвали здійснено на основі 

аналізу природного існування зазначених висловлювань у мовленні. Принцип полііллокутивності, 

обраний нами як класифікаційний критерій, допомагає відобразити 

прагматичну своєрідність висловлювань-похвали. Залежно від типу мовленнєвої дії, 

що задає основне/первинне прагматичне значення висловлювання, встановлено такі 

прагматичні типи висловлювання-похвали (ВП): 

ВП-експресив (60,6%), мета якого полягає в тому, щоб висловити відповідну психологічну 

настанову – позитивний емоційний стан продуцента, зумовлений станом 

справ, репрезентованим пропозиційним змістом висловлювання. Мовленнєвий зміст 

такого висловлювання відобра жається з максимальною інтенсивністю та особливою 

виразністю, що відбувається завдяки емфатичній інтонації, позитивно-емоційній лексиці 

тощо: 

(1) “Bravo!“ feuerte ihn Inge an. “Nicht schlecht!“ stieß Rolf ins gleiche Horn, wenn 

auch das Gönnerhaft dabei im Ton mitschwang (М. Posselt).

Похвала як мовленнєвий акт типологічні ознаки 

ВП-констатив (32%), прагматичний зміст якого полягає у тому, щоб констатувати 

схвальне ставлення до стану справ, репрезентованого пропозиційним змістом висловлювання: 

(2) “Fertig“, sagte Helen. “Gut, dass wir Sie getroffen haben“, erklдrte der Soldat. 

“Ich verstehe von Autos nur, dass sie Benzin brauchen“ (E. M. Remarque). 

ВП-директив (похвала-стимул) (5,3%), в якому основне значення спонукання підсилене 

вторинною іллокуцією – спонуканням адресата до продовження діяльності, 

що заслуговує похвали: 

(3) Am Tischende hat der Direktor Platz genommen. Sie alle sahen den Magier an. 

“Keine Angst, Carlo! Sie gewinnen doch immer!“ nechte Lossenkian ihn (J. Alberts). 

ВП-квесетив (2%), який завдяки своїй питальній формі (загальне, питально-заперечне 

або розділове запитання) створює психологічну напругу у спілкуванні (мовець 

не впевнений у тому, що його позитивну оцінку об’єкта похвали поділяє співрозмовник), 

напруга, що знімається або не знімається реакцією співрозмовника: 

(4) “Sie kennen keins? Und Ihre Arbeit auf der Bühne würden Sie nicht als Wunder 

bezeichnen?“ Benini konnte sich nicht vorstellen, dass der Kardinal zu jenen Zuschauern 

gehцre, die tatsächlic glauben, er könne zaubern (J. A lberts). 

Отже, головне місце у прагматичній типології досліджуваного мовленнєвого 

акту займають експресиви, оскільки похвала – це, передусім, мовленнєва дія, яку 

використовує мовець для висловлення позитивного ставлення до об’єкта похвали та 

здійснення таким способом позитивного емоційного впливу на адресата. 

Здійснення типології висловлювання-похвали ґрунтується на виділенні тих компонентів 

мовленнєвого акту похвали, яким властиві певні інваріантні відношення з 

власне мовними особливостями, тобто тих компонентів, що визначають мовну специфіку 

висловлювань похвали. 

Відповідно до соціального або міжособистісного контекстів у ситуаціях співпраці 

адресанта та адресата, що передбачають висловлювання похвали, учасників 

характеризує певна комунікативна асиметрія, згідно з якою домінуючу позицію завжди 

займає адресант, а залежну – адресат. Отож, відмінною рисою мовленнєвого акту 

похвали є те, що комунікативний статус [5, c. 15] ініціатора похвали не обов’язково 

збігається з його соціальним статусом. Адресант використовує похвалу як стратегію, 

незалежно від величини вертикальної або горизонтальної дистанції, що відділяє його 

від реципієнта. Підґрунтям для домінуючої позиції адресанта можуть бути ґендер, 

переваги у матеріальному добробуті, майстерності, рівні освіти, фізичній силі або 

привабливості тощо. Отож, будь який елемент людської життє діяль ності, що може 

бути об’єктом позитивної оцінки іншими, потенційно стає основою для встановлення 

домінуючого комунікативного статусу продуцента похвали. 

Отже, можна виокремити першу типологічну ознаку мовленнєвого акту похвали, 

що залежить від соціального та міжособистісного статусу комуні кантів. Залежно від 

вертикальної дистанції між компонентами висловлювання похвали може бути: 

симетричним: 

(5) розмова між двома подругами: Carie strahlte. Inger freute sich mit. “Du, ich 

glaube, er mag dich. Du hast dich auch gut gehalten“. “Meinst du?“, fragte Carie zweifelnd 

und legte sich behaglich zuvor. “Wäre das schцn“ (М. Posselt); 

37


асиметричним: 

(6) розмова між відомим магом і портьє: “Dürfen wir Sie gratulieren, Senhor Benini“, 

sagte der Potier des “Avenida Palase“. Auch der Rezeptionist schüttelte seine Hand 

(J. Alberts). 

Широкий спектр стосунків між комунікантами охоплює горизонтальна 

дистан ція: від офіційно-ділових (асиметричні) до дружньо-фамільярних (симетричні). 

Офіційності зазвичай дотримуються в інституційних ситуаціях, ситуаціях 

професійно го спілкування та між малознайомими людьми: 

(7) із розмови професора зі студентом: “Ihre Arbeit, Herr Roger, war nicht nur “ausgezeichnet“. 

Das war der absolute Höhepunk. Ich habe in meinem Leben noch nie so einen 

perfekten Essay gesehen.“ “Vielen Dank, Herr Professor“ (W. Schnurre); 

(8) із розмови автора та видавця: “Aber wie erklären Sie es sich“, fragte Sandler…, 

“daß anscheinend keiner mehr etwas von dem Buch wissen will?“ “Das müssen Sie genau 

andersherum sehen“, war die Antwort. “Ihr Roman hat innerhalb von drei Monaten 

viertausendfünfhundert Käufer gefunden. Das ist enorm viel. Sie können zufrieden sein.“ 

Sandler hatte mehr erwartet, auch von der Kritik (M. Grzimek). 

Неофіційний, інколи фамільярний характер похвала має в ситуаціях близького/інтимного 

знайомства: 

(9) із розмови між закоханими: “Du weißt nicht, was du bist“, murmelte sie und sah 

mich mit glitzenden Augen an, ...“Aber du solltest wissen, wie trostlos all diese Don Juans 

sind! Wie Kleider, die man einmal trägt. Aber du – du bist das Herz“ (E. M. Remarque); 

(10) із розмови батька та сина: Er hat sich den ganzen Abend mit diesem Bild beschäftig. 

Der Vater war aber wirklich froh über das Geschenk: “Es ist ganz toll, wie viel Mühe 

du dir beim Malen der Tiere gegeben hast. Die sehen wirklich aus wie echt. Danke!“ Der 

Junge war zufrieden“ (M. Grzimek). 

Наступною типологічною ознакою мовленнєвого акту похвали є контактність 

мовця та адресата. Залежно від того, чи присутній адресат при висловлюванні похвали, 

чи у цей момент перебуває за рамками мовленнєвої ситуації, вирізняють контактні та 

неконтактні висловлювання похвали. Наприклад: 

(11) “Plutin“, rief das schöne Mädchen aus, nachdem sie sein Bild wieder lange in seliger 

Ruhe betrachtet hatte, “du bist ein Gott! Man soll dich anbetten!“ (L. Sacher-Masoch) 

– контактне висловлювання-похвала; 

(12) Phyllis zündete das Papier an. “Ein netter, höffl icher Junge, dieser neue Fahrer. 

Er hat mir beim Aufstapeln geholfen…“ (M. Posselt) – неконтактне висловлюванняпохвала. 

Залежно від кількості адресатів у певній ситуації у мовленнєвих актах можна 

окреслити кілька типів адресата [2, c. 45]. Проте виконаний аналіз мовленнєвого акту 

похвали дає змогу розглядати лише такі типи: одиничний, колективний і квазіадресат. 

В умовах безпосереднього спілкування найпоширенішим є одиничний адресат 

(моноадресат), який може бути нижчим за ієрархією від автора або рівним з ним, але 

не вищим: 

(13) Franz Müller rief: “Sie müssen nach Heilbronn kommen! In unserem Gesangverein 

sind Sie garantiert die Nummer 1!“ (H. G. Konsalik). 

У прямому спілкуванні можливий також і колективний адресат (поліадресат). У


зазначеному випадку похвала спрямована не до однієї особи, а до кількох, що мають 

спільний предмет похвали: 

(14) “Gute Arbeit, Jungs!“ rief Ferguson zu Ben und Charly von weitem (M. Posselt). 

Під квазі-адресатом розуміють грудних дітей, домашніх тварин та самого 

мовця. Із трьох перелічених різновидів квазі-адресата найцікавішим мав би бути 

останній, проте він не так широко представлений у досліджуваному мовленнєвому 

акті. Самопохвала простежується зрідка, оскільки відбувається порушення максими 

скромності [12, c. 251]: 

(15) “Na, und den Charakter“, sagte ich hastig, “den verändert ein Schnurrbart ja 

nicht.“ “Das hast du von mir“, sagte der Vater erfreut (W. Schnurre). 

Залежно від розташування висловлювання-похвала щодо контактних мовленнєвих 

актів, їх можна поділити на ініціативні та реактивні. Ініціативні висловлювання 

можуть зумовлюватись передусім позамовними чинниками, залежати від інтенції 

мовця тощо: 

(16) “Sie sind ein erstklassiger Fachmann“, sagte sie dann und fuhr an (E. M. Remarque). 

Запитання, адресовані учасникам спілкування, звернення, запити тощо 

спричиняють реактивні мовленнєві акти: 

(17) “Schmeckt Ihnen der Kuchen?“ “Ich fi nde ihn sehr gut.“ “Frau Sneganas bäckt 

ihn selber, sagte sie“ (H. G. Konsalik). 

Отже, домінуючими типологічними ознаками мовленнєвого акту похвали є: 

симетричність, контактність, моноадресатність та ініціативність. 

Намір адресанта висловлювання-похвали емоційно-оцінно вплинути на адресата, 

викликати в нього почуття радості, розглядаємо як перлокутивну мету, а досягнення 

чи недосягнення її в мовленні учасників комунікативної ситуації – як перлокутивний 

ефект, який реалізується у реактивних висловлюваннях адресата похвали. 

Особливість функціонування висловлювань-похвали як перлокутивного акту полягає 

у широті їхнього перлокутивного потенціалу. Відповідні репліки є досить варіативні 

і виражають: 

a) вдячнiсть 

(18) “Gut, ich sage nicht, es war doch nur ein Traum – ich sage vielmehr, dass du 

großartig bist, ein Mensch mit einem höchst empfi ndlichen sozialen Gewissen“. “Danke“. 

(H. G. Konsalik); 

б) радісне здивування: 

(19) “Ich will Ihnen keine Jaremiade erzählen. Hört es sich so an?“ “Nein.“ “Wie hört 

es sich an?“ Ich zögerte. “Wie die Geschichte einer Liebe.“ Sein Gesicht entspannte sich 

plötzlich. “Echt?“, fragte er, ich nickte. (E. M. Remarque); 

в) мовчання: 

(20) Ben grinste sie an. “Du hältst aber gut mit“. Er wandte sich an Carie... “Ich entdecke 

jeden Tag neue Seiten an dir!“ Carie lächelte verlegen. (M. Posselt); 

г) сумнів: 

(21) Carie strahlte. Inger freute sich mit. “Du, ich glaube, er mag dich. Du hast dich 

auch gut gehalten“. “Meinst du?“, fragte Carie zweifelnd und legte sich behaglich zuvor. 

“Wäre das schön!“ (M. Posselt); 

д) спростування: 

39


(22) “Du lernst rasch.“ Sie schüttelte den Kopf. “Das habe ich gelernt, bevor du kamst. 

In den Jahren der Denuntiation...“ (E. M. Remarque); 

е) незгоду: 

(23)“Ich werde mir dich zum Vorbild nehmen“. Ilse war wieder ganz mit ihm ausgesöhnt. 

“Ich glaube“, sagte sie, “du brauchst keine solchen Vorbilder, Heinz“. (H. G. Konsalik); 

є) обурення: 

(24) Beim Kaffee sagte Rolf zu Heinz: “Diese hundert Mark holst du dir“. “Wie bitte?“ 

“Oder wenigstens die fünfzig. Ich traue dir aber den ersten Pres zu“. “Von was sprichst 

du?“ (H. G. Konsalik). 

З наведених вище прикладів бачимо, що реакція адресата на похвалу може бути 

варіативною, зумовленою певними особли востями конкретної ситуації. 

У результаті виконаного аналізу висловлення-похвалу висвітлено як діяльніснокомунікативний 

феномен, що вербально впливає на поведінку іншої людини, здійснюється 

мовцем за певних контекстуальних умов з інтенцією похвалити адресата за 

певні вчинки, які він оцінює як позитивні. Іллокутивна мета висловлювання-похвали 

визначається вираженням емоційно-оцінного ставлення адресанта до похваленого. 

Перлокутивна мета висловлювання-похвали заснована на прагненні мовця викликати 

почуття радості адресата. 

Особливості структури висловлювання-похвали знайшли своє відобра ження у 

типологічному описі. Встановлено такі типологічні ознаки вислов лювання-похвали: 

- симетричність/асиметричність (залежно від соціального статусу та міжосо бистісних 

відносин комунікантів); 

- контактність/неконтактність (залежно від присутності/ відсутності адре сата); 

- моно-/поліадресатність (залежно від кількості адресатів); 

- ініціативність/реактивність (залежно від розташування сусідніх висловлювань). 

Домінуючими ознаками досліджуваного мовленнєвого акту є симетрич ність, 

контактність, моноадресатність та ініціативність. 

З погляду прагматичного статусу, похвала є полііллокутивним мовлен нєвим актом 

зі специфічним, притаманним саме цьому прагматичному типу висловлювання 

поєднанням одразу двох іллокутивних сил: значення похвали та прагматичного значення, 

реалізованого через експресив, констатив, директив чи квеситив, що нашаровуються 

одне на одне. 

Особливість висловлювання-похвали в німецькомовному художньому дискурсі полягає 

у широті його перлокутивного потенціалу: відповідні репліки варіюють від вдячності, 

радісного здивування, мовчання, сумнівів до спростування, незгоди чи обурення. 

1. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики. – К.: Видавничий центр “Академія”, 

2004. – 344 с. 

2. Богданов В. В. Классификация речевых актов // Личностные аспекты языкового общения. 

– Калинин: Калин. гос. ун-т, 1989. – С. 25–37. 

3. Богданов В. В. Коммуникативная компетенция и коммуникативное лидерство // Язык, 

дискурс и личность. – Тверь, 1990. – С. 26–32. 

4. Гловинская М. Я. Семантика глаголов речи с точки зрения теории речевых актов //


Руcский язык в его функционировании. Коммуникативно-прагматический аспект. 

– М., 1993. – С. 34–42. 

5. Карнеги Д. Как завоевывать друзей и оказывать влияние на людей: научно-популярная 

литература. – К.: Наук. думка, 1989. – 224 с. 

6. Король А. А. Висловлювання-звинувачення в сучасному художньому дискурсі (на матеріалі 

сучасної німецької мови): Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.02.04 / Чернівецький 

національний університет ім. Ю. Федьковича. – Чернівці, 2007. – 20 с. 

7. Почепцов Г. Г. О коммуникативной типологии адресата // Речевые акты в лингвистике 

и методике. – Пятигорск: ПГПИИЯ. – 1986. – С. 10–17. 

8. Приходько А. Н. Когнитивно-дискурсивная организация синтаксических единиц // Матеріали 

ІІІ Міжнар. лінгвістичного семінару “Компаративістика і типологія у сучасній 

лінгвістичній науці: здобутки і проблеми”. – Донецьк: ДонНУ, 2004. – С. 143–149. 

9. Приходько А. Н. Прагмаепістемічний аспект складних мовленнєвих актів // Мовні і 

концептуальні картини світу. – К.: Логос, 2001. – Вип. 5. – С. 185–189. 

10. Серль Дж. Классификация иллокутивных актов // Новое в заребежной лингвистике. 

– Вып. 17. – М.: Прогресс, 1986. – С. 170–194. 

11. Сусов И. П. Прагматическая структура высказывания // Языковое общение и его единицы: 

Межвузовский сборник научных трудов. – Калинин, 1986. – С. 8–12. 

12. Alberts J. Fatima – Zürich: Rowohlt Verlag, 1992. – 328 S. 

13. Grice, Paul: Logik und Konversation. In: Meggle (Hg.): Handlung, Kommunikation, Bedeutung. 

Frankfurt a.M. 1993 (stw 1083). S. 243–265. 

14. Grzimek M. Von einem, der verzweifelt versucht, sich zu verlieben – Bern: Karl Hanser 

Verlag, 1995. – 140 S. 

15. Konsalik H. G. Sommerliebe – München: GKV und Wilhelm Goldmann Verlag, 1981. – 316 S. 

16. Posselt M. Wohin gehörst du, Carie? – Gottingen: W.Fischer Verlag, 1981. – 173 S. 

17. Remargue E. M. Die Nacht von Lissabon – Berlin: Karo-Verlag, 1999. – 379 S. 

18. Sacher-Masoch L. Der Judenraphael // Geschichten aus Galizien. – Berlin: Hrsg. von Adolpf 

Opel, 1898. – 100 S. 

19. Schnurre W. Als Vater sich den Bart abnahm // Erzahlungen – Berlin: Berliner Verlag, 1988. 

– 194 S. 

20. www.lib.ua-ru.net/inode/3251.html. 

SPEECH ACT OF PRAISE: TYPOLOGICAL FEATURES 

Natalie Prynada 



This article investigates typological features of praise as speech act in modern German 

fi ction discourse. The pragmatic modifi cations of praise are analyzed together with the 

description of their perlocutionary effect. 

Key words: speech act, praise utterance, polyillocutionary, fi ction discourse, text, 

perlocutionary effect. 



41



УДК 811.111-342 

ВИПРАВДАННЯ ЯК МОВЛЕННЄВИЙ ЖАНР 

У СУЧАСНОМУ НІМЕЦЬКОМУ ПОЛІТИЧНОМУ ДИСКУРСІ 

© Довганюк І., 2008 

Ірина Довганюк 



Досліджено прагматичні і мовні особливості мовленнєвого жанру (МЖ) виправдання 

у німецькому політичному дискурсі. Визначено типологічні ознаки виправдання 

як МЖ, відмінності між виправданням і вибаченням, а також здійснено розмежування 

МЖ виправдання та вибачення. Розглянуто взаємозв’язок між функціями 

політичного дискурсу, їхнього комунікативною метою та вибором лексичних засобів 

їхньої реалізації. 

Ключові слова: виправдання, комунікативний акт/жанр, текст, політичний дискурс, 

прагматична структура МЖ. 

Комунікативний жанр виправдання простежується майже в усіх сферах людського 

спілкування, коли йдеться про захист свого або чийогось авторитету, небажання 

визнавати вину. Певною мірою це соціально-психологічна потреба людей, яку можна 

трактувати як у позитивному, так і в негативному сенсі, і яка знаходить свій вихід у 

мовленні. 

Виправдання є доволі поширеним і в політичному дискурсі, в рамках якого його 

проаналізовано у статті. Зазначена тема сьогодні є актуальною і відкриває широке 

поле для досліджень, що зумовлено невеликим обсягом лінгвістичних праць з цієї 

проблематики. 

У статті розглянуто такі проблемні питання: 

- вичленування і визначення МЖ виправдання та його прагматична характеристика; 

- розмежування МЖ виправдання і вибачення; 

- встановлення типологічних ознак виправдання в системі політичного дискурсу; 

особливості функціонування лексичних одиниць і прагматичного ефекту політичного 

виправдання. 

Метою роботи є дослідження особливостей мовної реалізації та прагматичної 

структури мовленнєвого жанру виправдання у політичному дискурсі. Пропоноване 

дослідження покликане не лише розширити знання в галузі комунікативної лінгвістики, 

але й допомогти краще розуміти політичні висловлювання, комунікативні ігри та 

їхні підтексти з метою уникнення комунікативних непорозумінь. 

Аналіз здійснено на матеріалі німецької політичної публіцистики (статті з газет 

Sueddeutsche Zeitung та Spiegel за 2007–2008 роки, а також з політичних інтернетсайтів). 

Для статті використано 100 текстових фрагментів. 

Зупинимося детальніше власне на понятті виправдання і його дефініції.

Виправдання як мовленнєвий жанр у сучасному німецькомуполітичному... 

Німецький словник Duden Universalwörterbuch [6, c. 1284] подає таке визначення 

слова “виправдовувати (ся)” (rechtfertigen): 

- rechtfertigen - etw. gegen einen Einwand, Vorwurf verteidigen, als berechtigt 

hinstellen. 

- (r. + sich) - sich gegen einen Vorwurf verteidigen, sich verantworten. 

- als berechtigt, begründet erscheinen lassen, erweisen, zeigen [66, c. 1284]. 

Досить часто синонімічні словники подають поняття виправдання і вибачення 

як синоніми. Російська дослідниця Л. П. Гусєва розглядає виправдання як підвид 

вибачення [13]. Вона зазначає, що, зазвичай, мовленнєвий акт вибачення містить у 

собі додаткові цілі і вказує на такі підвиди вибачень, як вибачення – ввічлива вступна 

форма, вибачення – виправдання, вибачення – незгода/відмова, вибачення-жаль. 

Однак можна навести чимало аргументів проти цього твердження. Можна 

навіть стверджувати, що ці два комунікативні жанри – виправдання і вибачення – 

антонімічні. Важливою ознакою вибачення є визнання мовцем вини і жаль за вчинене. 

Таке визнання вини здебільшого є експліцитним, в той час як виправдання переважно 

імпліцитне. Дж. Остін характеризує виправдання так: Eine Rechtfertigung liegt [...] 

dann vor, wenn jemand zugibt, dass er genau diese Sache, A, getan hat, aber [...] argumentiert, 

dass diese Handlung entweder im allgemeinen oder zumindest unter diesen speziellen 

Umständen gut oder richtig oder vernünftig oder erlaubt war [4, c. 177–212]. 

Німецька вчена Р. Ратмаєр зачисляє виправдання, разом із вибаченням, 

самозвинуваченням, відмовкою, поясненням тощо, до так званих “реакцій на власну 

негативну поведінку” (“Reaktionen auf eigenes Fehlverhalten”) [7, c. 55]. Проте вона 

також наголошує на відмінностях між вибаченням і виправданням: In den Rechtfertigungen 

verteidigt sich der Täter, indem er die Verantwortung für seine Handlung Gründe 

dafür anführt, warum er die pejorative Einschätzung nicht seitens seines Kommunikationspartners 

nicht teilt und die Handlung in seinen Augen vertretbar ist... Eine Entschuldigung 

enthält demgegenüber immer eine Verurteilung der begangenen Handlung durch den Täter... 

[7, c. 55]. 

Зазначимо, що виправдання залежить також від змісту звинувачення і не завжди, 

а часто і взагалі не передбачає визнання вини. У таких випадках звинувачення, 

зазвичай, не ґрунтується на реальності, а є помилковим. Розглянемо, наприклад, 

фрагмент інтерв’ю з канцлером Німеччини Ангелою Меркель: 

(1) Frage: Glauben Sie, dass Ihre Bemühungen um einen Platz für Deutschland im UN- 

Sicherheitsrat gerechtfertigt sind in Anbetracht unserer schlecht und veraltet ausgerüsteten 

Bundeswehr? 

Merkel: Ich teile die Ansicht, unsere Bundeswehr sei schlecht und veraltet ausgerüstet, 

nicht. An einigen Stellen sind wir sogar so hervorragend ausgerüstet, dass wir kaum 

ersetzbar sind: zum Beispiel was unsere Aufklärungs-Tornados betrifft. Unsere Schiffe, die 

vor der Küste Libanons im Rahmen der UN-Mission eingesetzt sind, entsprechen höchsten 

technischen Standards und sind international hoch geschätzt. Und zu Ihrer Frage: Der UN- 

Sicherheitsrat ist das Gremium, das Entscheidungen von internationaler Tragweite ganz 

wesentlich bestimmt. Da geht es um Krieg und Frieden, da geht es auch um Blauhelmeinsätze, 

aber auch um vieles mehr. Oft soll ein Konfl ikt dort gerade verhindert werden. Man 

darf den UN-Sicherheitsrat also nicht auf militärische Einsätze reduzieren. Deutschland 

hat seit vielen Jahren durch sein großes Engagement in der Uno gezeigt, dass es bereit ist, 

43

44 Ірина Довганюк 

Verantwortung zu übernehmen. Vor dem Hintergrund der anstehenden Reform des Sicherheitsrates 

habe ich unsere fortbestehende Bereitschaft dokumentiert [12]. 

З позиції Ангели Меркель, закид журналіста безпідставний, вона його спростовує 

і на власний захист аргументує свою точку зору. З іншого боку, питання об’єктивності 

і правдивості того чи іншого твердження є доволі складним і не завжди піддається 

перевірці у конкретній мовленнєвій ситуації. Однак приклад підтверджує, що визнання 

вини не є обов’язковим атрибутом виправдання. Це випливає також із дефініції виправдання, 

а, абстрагуючись від лінгвістики, особливо яскраво підтверджується термінами 

юриспруденції. Якщо ж з позиції словотвору і словотвірної мотивації проаналізувати 

німецьке слово “rechtfertigen”, від якого шляхом субстантивації утворено слово 

“Rechtfertigung”, і взяти до уваги семантичні значення його складових, то отримаємо 

такий результат: “recht” – правильно (ий); “fertigen” – робити, виготовляти, що можна 

інтерпретувати як “робити щось правильно(им)”. Такий аналіз також може слугувати 

підтвердженням сформульованого вище. 

За теорією Дж. Серля, попередником якого був Дж. Остін, виправдання належать 

до мовленнєвих актів, які загалом складаються з локуції (формування правильної 

фонетичної та граматичної форми висловлювання), пропозиції (віднесеність 

повідомлення до конкретного індивідуума, предмета чи явища дійсності – референція; 

надання йому певних ознак – предикація) іллокуції (втілення у висловлюванні 

певної інтенції мовця і надання їй відповідної спрямованості) та перлокуції (ефект 

іллокутивного акту на адресата). Дослідник подає таке визначення мовленнєвого акту: 

...die Produktion oder Hervorbringung eines Satzzeichens unter bestimmten Bedingungen 

stellt einen Sprechakt dar, und Sprechakte […] sind die grundlegenden oder kleinsten Einheiten 

der sprachlichen Kommunikation [8, c. 30]. 

Зарахування виправдання до мовленнєвих актів зустрічаємо також у німецького 

вченого Д. Вундерліха. Він наголошує на відмінності між висловлюванням і 

мовленнєвим актом: Unter einem Äußerungsakt verstehe ich lediglich die physische Aktivität 

einer Person, bei der sie phonetische oder graphische Ereignisse produziert. Ein 

Sprechakt ist hingegen die Interpretation einer solchen Aktivität relativ zu bestimmten 

Sprachsystem, einem bestimmten Handlungssystem und zur sozialen Situation, in die Äußerer 

und Wahrnehmer eingeschlossen sind [9, c. 51]. 

Якщо розглядати виправдання як мовленнєвий акт із наведеними вище складовими, 

то побачимо, що його, здебільшого, представлено декількома іллокуціями. Розглянемо 

такий приклад з інтерв’ю журналіста газети “Sueddeutsche Zeitung” з канцлером 

Німеччини Ангелою Меркель: 

(2) SZ: Am Tag der Vertrauensfrage haben Sie Gerhard Schröder vorgehalten, seine 

Politik sei Stückwerk, wenn er so weitermache, stehe Deutschland am Abgrund. Nun 

machen Sie eine Politik der kleinen Schritte. Warum bleiben Sie so weit hinter Ihren eigenen 

Ansprüchen zurück? 

Merkel: Ich teile Ihre Bewertung nicht, denn unsere vielen kleinen Schritte gehen in 

eine, in die richtige Richtung. Was ich als Stückwerk bei Rot-Grün kritisiert habe, das war 

das Richtungslose. Bei dieser Bewertung bleibe ich. Alle Schritte, die ich bis jetzt gegangen 

bin, kann ich verantworten und sie sind jeweils miteinander verbunden [11]. 

На закид журналіста політик формулює виправдання, яке складається з таких іллокутивних 

складових:


1. Експліцитне заперечення: Ich teile Ihre Bewertung nicht... 

2. Обґрунтування заперечення: ... denn unsere vielen kleinen Schritte gehen in eine, 

in die richtige Richtung. 

3. Уточнення з переходом у підтвердження: Was ich als Stückwerk bei Rot-Grün 

kritisiert habe, das war das Richtungslose. 

4. Підтвердження власної думки: Bei dieser Bewertung bleibe ich. 

5. Ствердження власної правоти: Alle Schritte, die ich bis jetzt gegangen bin, kann 

ich verantworten und sie sind jeweils miteinander verbunden. 

Як бачимо, в цьому випадку виправдання складається з різних іллокуцій, 

виражених, відповідно, різними локуціями. Проте всі ці складові підпорядковані 

одній інтенції, а саме виправданню власної політики та спростуванню звинувачення, 

і перлокуція слугуватиме результатом поєднання усіх цих складових в одне логічне 

ціле. Тут постає запитання: чи є виправдання в таких прикладах мовленнєвим актом, 

чи охоплюються його структура та зміст цим терміном? Вітчизняні лінгвісти у своїх 

дослідженнях дедалі частіше використовують поняття мовленнєвий жанр. Зокрема, 

Ф. Бацевич, спираючись на дослідження М. Бахтіна і Т. Шмельової, зазначає: “Поняття 

мовленнєвого жанру залишається одним із найважливіших у сучасній комунікативній 

лінгвістиці, тим містком, який поєднує поняття дискурсу і мовленнєвого акту, 

виформовуючи зв’язки між ними” [2, c. 168]. Тобто мовленнєвий жанр вводиться 

як проміжне поняття – вужче, ніж дискурс, але ширше за мовленнєвий акт. Отож 

виправдання можна розглядати як мовленнєвий жанр. 

Оскільки темою досліждення є виправдання в рамках політичного дискурсу, то 

варто зупинитися також і на понятті дискурс, статус якого в лінгвістичних дослідженнях 

досить неоднозначний. 

У сучасній лінгвістиці спостерігаємо різні пояснення і визначення слова дискурс, 

зокрема: “... дискурс – речемыслительная деятельность и ее продукт (сочинения автора, 

научные публикации и учебники, выступления по каналам СМИ политиков и деятелей 

культуры, деловые письма и религиозные проповеди), являющиеся средствами 

взаимного воздействия коммуникантов” [1, c. 5]. Ф. С. Бацевич подає дещо ширше 

визначення: “... Дискурс (франц. discours – мовлення) – тип комунікативної діяльності, 

інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різні форми вияву (усну, писемну, 

паралінгвальну), відбувається у межах конкретного каналу спілкування, регулюється 

стратегіями і тактиками учасників; синтез когнітивних, мовних і позамовних 

(соціальних, психічних, психологічних тощо) чинників, які визначаються конкретним 

колом “форм життя”, залежних від тематики спілкування, має своїм результатом 

формування різноманітних мовленнєвих жанрів” [2, c. 138] (курсив мій. – І. Д.). 

У німецькому мовознавчому лексиконі Г. Бусман ми знаходимо таке трактування 

дискурсу: ... ...D., als zusammenhängende Rede (engl. connected speech, Harris [1952]), 

als geäußerter Text (... vgl. van Dijk [1974])...; D., als Ergebnis eines interaktiven Prozesses 

im soziokulturellen Kontext (z. B. Pike [1954]) [5, c. 189]. У пропонованому дослідженні 

послуговуємося визначенням Ф. Бацевича. 

Важливо наголосити на взаємовідношенні дискурс – текст як на мовленнєвому 

жанрі, яке сьогодні теж є проблемним питанням у лінгвістиці. І для тексту, і для 

дискурсу характерні зв’язність і цілісність, однак вони репрезентують два окремі 

терміни. Автор Н. Ф. Алефиренко, розглядаючи це питання, зазначає, що текст, за 

45


своїм змістом, є лінійним утворенням (оскільки є послідовністю знакових одиниць 

об’єднаних змістом), тоді як дискурс – нелінійний і становить ширше поняття. Автор 

трактує дискурс як середовище та умови породження тексту, текст – як продукт 

дискурсу, а мовленнєві жанри розглядає в рамках тексту, і, разом з Дементьевим В. В., 

стверджує, що теорія комунікативних жанрів – це галузь науки про текст. 

Отож, мовленнєві жанри є породженням дискурсу, в рамках якого вони утворилися, 

а отже, і політичний дискурс, безперечно, впливає на особливості та структуру 

комунікативного жанру виправдання. 

У політичному дискурсі комунікативні жанри виправдання дуже поширені. Чим 

саме відрізняється політичне виправдання від виправдань, вжитих у інших сферах 

людської діяльності? Тут варто згадати про головні риси політичного дискурсу 

загалом і сфери його вживання. Існують розбіжності між політичним дискурсом 

політологів, політиків (однієї та різних країн) та дискурсом між політиками і 

населенням. Виправдання, зазвичай, простежуються в другому і третьому випадках. 

Проте найчастіше вони трапляються у політичних інтерв’ю, які часто побудовані 

на проблемних, чи навіть провокативних запитаннях журналіста і виправданнях 

політика. Це, можливо, дещо грубе узагальнення, проте здебільшого, виправдання (чи 

бажання “очистити” свій або ж партійний імідж) – це закономірна реакція на критику 

або звинувачення. 

Політичний дискурс, безперечно, вимагає відповідного вибору лексики. Російська 

дослідниця Е. К. Павлова зазначає, що характерними рисами політичної лексики є 

зрозумілість і прагматична спрямованість, а її головна функція – маніпулятивна, тобто 

функція керування суспільною думкою. Це, своєю чергою, породило низку характерних 

лексичних засобів, наприклад: політичні метафори, прізвиська, ідеологічні штампи і 

кліше, політичні евфемізми та дисфемізми, гру слів та ін. “Эта, лексика эмоционально-оценочная 

по своей природе, является одним из основных элементов языка политики...” 

[3, c. 100]. 

Усе це властиве також для політичних виправдань, що підтверджують численні 

фрагменти політичних дискурсів, декілька з яких подано нижче. 

Розглянемо приклад, в якому канцлер Німеччини Ангела Меркель реагує на 

звинувачення з боку Німецької Соціал-Демократичної партії у недотриманні слова 

щодо питання мінімальної заробітньої платні: 

(3) Ich halte stets das Wort, das ich gegeben habe, aber nicht eines, das die SPD 

am liebsten genommen hätte. [11] Тут Ангела Меркель влучно використовує гру слів 

“Das Wort geben – das Wort nehmen” в поєднанні з кон‘юнктивом, що експресивно і 

лаконічно відображає незгоду і підкреслює беззмістовність критики в її бік. 

Проаналізуємо ще один приклад політичного виправдання, що є фрагментом 

інтерв’ю з новообраним прем’єр-міністром Баварії Ґюнтером Бекштайном: 

(4) SZ: Nach knapp 100 Tagen im Amt sind Sie vom harten Hund zum altersmilden Landesvater 

geworden. Ist das Ist das Ihr neuer Führungsstil oder sind Sie schon erschöpft? 

Beckstein: Dass ich jetzt auch leisere Töne anschlage, ist nicht zufällig. Die Aufgaben 

eines Ministerpräsidenten sind eben andere als die des Innenministers. Ich bin mir sicher, 

dass jeder in Bayern meine Standpunkte zu innenpolitischen Fragen kennt. Deshalb habe 

ich jetzt ganz bewusst diese Themen bei meinen Äußerungen nicht in den Vordergrund gestellt. 

Wie ich Ausländerpolitik mache, das ist bekannt. Das heißt aber nicht, dass ich altersmilde 

geworden bin [11].


У цьому прикладі простежуються політичні прізвиська harter Hund та altersmilder 

Landesvater, що лунають з уст журналіста і мають саркастичний, дещо провокаційний 

зміст, що особливо підкреслюється останнім дисфемістичним запитанням журналіста: 

“...oder sind Sie schon erschöpft?” У виправданні політика ми знаходимо повтор епітета 

altersmilder, але вже з заперечною часткою, а також евфемістичні звороти ...leisere 

Töne anschlage... (замість leise Töne), ...habe ich jetzt ganz bewusst diese Themen bei meinen 

Äußerungen nicht in den Vordergrund gestellt (замість ...in den Hintergrund gestell). 

Мовець намагається позитивізувати свій політичний образ і до певної міри зменшити 

саркастичний ефект запитання журналіста. 

Прагматично мотивований у політичних виправданнях також порядок слів 

у реченні. У складнопідрядних додаткових реченнях на перше місце мовець часто 

ставить саме ту частину, зміст якої хоче підкреслити і наголосити, наприклад: “Dass 

ich jetzt auch leisere Töne anschlage, ist nicht zufällig” (Приклад 4); “Was ich als Stückwerk 

bei Rot-Grün kritisiert habe, das war das Richtungslose” (Приклад 2); “Wie ich Ausländerpolitik 

mache, das ist bekannt” (Приклад 4). 

Отже, виправдання – це мовленнєвий жанр, комунікативною ціллю якого є захист 

особи, її дій чи якостей, або самозахист, що виражається різноманітними мовними засобами 

і зазвичай є реакцією на різні форми звинувачення. Необхідно розмежовувати 

виправдання і вибачення, які різняться кінцевою комунікативною метою. Політичне 

виправдання прагматично спрямоване на позитивізацію іміджу звинуваченого та 

повне або часткове зняття з нього вини. Мовленнєвий жанр виправдання є складовою 

політичного дискурсу, під його впливом набуває лексичних особливостей, характерних 

також для політичної лексики загалом, а саме емоційно-оцінну лексику з політичними 

метафорами, евфемізмами, кліше. 

1. Алефиренко Н. Ф. Текст – дискурс – язык // Русская филология. Украинский вестник: 

Республиканский научно-методический журнал. – 2007. – № 2–3 (33). – C. 3–7. 

2. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. – К.: Видавничий 

центр “Академія”, 2004. 

3. Павлова Е. К. Лексические проблеми глобального политического дискурса // Вестник 

МГУ. Сер. 19. Лингвистика и межкультурная коммуникация. – 2005. – №2. 

– C. 98–110. 

4. Austin J. L. Ein Plädoyer für Entschuldigungen. – München: List, 1975. 

5. Bußmann H. Lexikon der Sprachwissenschaft 2., völlig neu bearbeitete Aufl age. – Stuttgart: 

Kröner, 1990. 

6. Duden. Deutsches Universalwörterbuch 5., überarbeitete Aufl age. – Mannheim: Dudenverlag, 

2003. 

7. Rathmayr R. Pragmatik der Entschuldigungen: vergleichende Untersuchung am Beispiel 

der russischen Sprache und Kultur. – Köln; Weimar; Wien: Böhlau: Böhlau Verlag, 1996. 

8. Searl J. R. Sprechakte. Ein sprachphilosophischer Essay. – Frankfurt am Main: Suhrkamp 

Verlag, 1971. 

9. Wunderlich D. Studien zur Sprechakttheorie. – Frankfurt am Main: Surkamp Verlag, 

1976. 

10. http://www.spiegel.de/politik/deutschland/0,1518,539513,00.html 

11. http://www.sueddeutsche.de/deutschland/artikel/299/76223/6/ 

47


12. http://www.bundeskanzlerin.de/Webs/BK/DE/Aktuelles/Interviews/interviews.html 

13. http://pn.pglu.ru/index.php?module=subjects&func=viewpage&pageid=1014 

JUSTIFICATION AS A SPEECH GENRE IN CONTEMPORARY 

GERMAN POLITICAL DISCOURSE 

Dovhanyuk Iryna 



In this article the pragmatic and language peculiarities of the speech genre justifi cation 

in the German political discourse are the subject of the analysis. The typological features 

of justifi cation and the differences between justifi cation and apologize are determined. The 

relationship between the functions of political discourse, its communicative goal and the 

choice of lexical means for its realization are considered. 

Key words: justifi cation, speech act/genre, text, political discourse, pragmatic structure 

of the speech act/genre. 




Серія іноз. мови. 2008. № 15. С. 49–54 Ser. Inoz. movy. 2008. No 15. P. 49–54 

УДК 811.111-342 

МЕТАФОРА ЯК ЗАСІБ КОДУВАННЯ ЛІНГВІСТИЧНИХ 

КОНЦЕПТІВ (НА ТЕКСТОДИСКУРСНІЙ БАЗІ 

РОМАНУ “ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ” ЕРНЕСТА ХЕМІНГУЕЯ) 

© Працьовита Н., 2008 

Наталія Працьовита 



Досліджено роль метафори в процесах передачі інформації у художньому тексті. 

На текстодискурсній базі роману “Прощавай, зброє” Ернеста Хемінгуея проілюстровано, 

що одна і та ж метафорична структура виявляє різні денотати залежно від 

контексту. Наведено таблицю значень, що їх набирає метафора у творі, та подано 

спрощений формальний запис її функціонування у різних контекстах. 

Ключові слова: дискурс, інтерпретація, інформація, кодування, контекст, концепт, 

метафора. 

Художній текст – це складний з погляду семіотики феномен, що має на меті 

транспозицію певної інформації від продуцента (відправника) до реципієнта (одержувача), 

що також передбачає процеси кодування й декодування. Сфера кодування становить, 

передусім, денотативний простір (денотат), що, за визначенням Кураша С. Б., 

є об’єктом, про який ми одержуємо інформацію з тексту [4]. Взаємовідносини продуцента 

і реципієнта створюють комунікативну ситуацію тексту. 

Розглянемо прагматику кодування інформації у художньому тексті, де комунікативну 

ситуацію ускладнено введенням метафори, що лейтмотивом проходить крізь 

увесь твір. Пробле ми метафоризації у творах Е. Хемінгуея привертали увагу дослідників, 

серед яких М. Белл та Дж. Феттерлей [10, c. 11]. 

Розуміючи процес транспозиції інформації як такий, за якого ключову роль 

відіграє взаємодія комунікантів (взаємовідносини продуцента-автора і реципієнтачитача, 

комунікативна ситуація), стає очевидним, що аналіз здійснюватиметься у 

руслі дискурсу художнього тексту. 

На думку авторів колективної монографії [1], “саме художній дискурс здатний 

якісно реалізувати авторську індивідуальну техніку, авторське бачення світу, його 

розуміння осіб і подій...” [1, c. 45]. Глибина зображення у романі “Прощавай, зброє” Ернеста 

Хемінгуея зумовлена дією власного досвіду, який автор використав під час роботи 

над твором. Письменник прагнув передати пережите особисто відчуття розчарування, 

під час участі у війні в Італії [3, с. 87]. Що ж до типології дискурсу цього твору, то провідним 

є зображення воєнного дискурсу, якому протиставлено дискурс кохання. 

У контексті вищезгаданих проявів дискурсу автор метафорично використовує 

образ “дощу”. Хемінгуей, як і інші представники напряму так званого “втраченого 

покоління”, вкладає у цей образ глибокий семантичний зміст. Метафоричне вживання 

лексеми rain (дощ) є матеріалом нашого дослідження.

50 Наталія Працьовита 

Визначення метафори як “певних слів та словосполучень, [які] розкривають 

сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю” [2, с. 444], 

запозичене із словника, може лише частково бути застосованим у цьому дослідженні. 

Натомість, звернемось до теорії когнітивної метафори, що передбачає розуміння її 

як ментальне проектування від схематичної репрезентації конкретного чи усталеного 

поняття до абстрактного [12, с. 443]. Цей підхід дає змогу здійснити певне структурування 

можливих значень, які набирає художній засіб залежно від контексту, а відтак, 

проаналізувати твір поглиблено. 

Метафора слугує один із основних елементів художнього тексту, а когнітивні 

функції її – “представлення абстрактних сфер дійсного світу ..., які характеризуються 

особливим способом репрезентації дійсності” [6, с. 121–122]. Автор використовує 

художню метафору з метою передачі інформації про дійсність (реальну чи вигадану), 

що дає підстави розглядати цей троп як один із засобів кодування лінгвістичних 

концептів твору. Для декодування, а отже, розуміння художніх смислів тексту, на 

думку С.Б. Кураша, необхідно актуалізувати проекції цих елементів у денотативний 

простір “життя”, що дає змогу виявити за деякими із них імпліцитні відповідності 

[5, с. 22]. У зв’язку з зазначеною проблематикою наголосимо, що метою цієї статті є 

демаркація ролі метафори rain в процесах передачі інформації у романі “Прощавай, 

зброє” Ернеста Хемінгуея. Оскільки ця метафора є часто вживаною у літературі і має 

широкий спектр інтерпретацій, то всебічне вивчення її функціонування, логіки зв’язку 

з процесами, подіями та явищами, є важливим елементом для глибшого розуміння 

формування повідомлення інформації засобами мовлення. 

Розуміючи концепт як підкатегорію інформативності, конденсоване втілення 

змісту тексту, що виходить із авторського задуму й інтерпретується адресатом [8, 

с. 324], простежимо, які лінгвістичні концепти втілює письменник у дію категорії 

метафори в процесі розгортання сюжету твору. 

Розглянемо вживання слова rain у контексті воєнного дискурсу. Особливо чітко 

у творі простежується семантичний зв’язок між лексемами “дощ” і “смерть” (rain → 

death). Про це свідчить продуктивне і конструктивне функціонування лексеми: rain у 

контекстах, пов’язаних зі смертю. Rain незмінно супроводжує солдат під час бойових 

дій: наступу, відступу, а також під час їхнього переходу з одного місця у інше: There 

was fi ghting for that mountain too, but it was not successful, and in the fall when the rains 

came the leaves all fell from the chestnut trees and the branches were bare and the trunks 

black with rain [9, p. 3–4]; 

... at three o’clock in the morning with the rain coming in sheets there was a bombardment 

... [9, p. 131]; 

We crossed the river and I saw that it was running high. It had been raining in the mountains. 

The rain had stopped falling [9, p. 114]; 

Цю лексему також вжито у контекстах, які відображають буденні сцени із життя 

солдат: We were very close to Germans twice in the rain but they did not see us [9, 

p. 156]; 

We stood there in the rain and listened to this. We were facing the offi cers and the prisoner 

stood in front and a little to one side of us [9, p. 161]. 

Про вищезгаданий зв’язок засвідчує також асоціативне поєднання лексеми rain із 

проявами різних хвороб:

Метафора як засіб кодування лінгвістичних концептів (на текстодискурсній. . . 

At the start of the winter came the permanent rain and with the rain came the cholera. 

There would be many sick now the rains had started [9, p. 127]. 

Проте у частинах тексту, де домінує дискурс кохання, досліджувані зразки 

метафори охоплюють інший денотативний простір. Наведемо фрагмент розмови головних 

героїв – Кетрін та Фреда: 

“And the rain won’t make any difference?” 

“No.” 

“That’s good. Because I’m afraid of the rain.” 

“Why?” I was sleepy. Outside the rain was falling steadily. 

“I don’t know, darling. I’ve always been afraid of the rain.” 

“I like it.” 

“I like to walk in it. But it’s very hard on loving.” 

“I’ll love you always.” 

“I’ll love you in the rain and in the snow and in the hail and-- what else is there?” 

[9, p. 19]. 

Героїня констатує, що боїться дощу. Із взаємодії лексичних одиниць rain, hail, 

snow (дощ, град, сніг) стає очевидним, що тут не йдеться про дощ як природне явище, 

а семантика цієї лексеми значно складніша. Щоб зрозуміти такий стан комунікації, 

звернімося до наступного комунікативного акту, який завершується висновком – страхом 

персонажа перед майбутнім: 

“You’re not really afraid of the rain are you?” 

“Not when I’m with you.” 

“Why are you afraid of it?” 

“I don’t know.” 

“Tell me.” 

“Don’t make me.” 


“No.” 


“All right. I’m afraid of the rain because sometimes I see me dead in it.” 

“No.” 

“And sometimes I see you dead in it.” 

“That’s more likely” [9, p. 19–20]. 

В уривку простежуємо зв’язок між лексемами rain – dead (дощ – мертвий), що 

наближує читача до розуміння денотативного простору, охопленого метафорою. Кінцевий 

фрагмент дає змогу виявити повнішу картину прихованого значення: 

“No, it’s not, darling. Because I can keep you safe. I know I can. But nobody can 

help themselves.” 

“Please stop it. I don’t want you to get Scotch and crazy tonight. We won’t be together 

much longer.” 

“No, but I am Scotch and crazy. But I’ll stop it. It’s all nonsense.” 

“Yes it’s all nonsense.” 

“It’s all nonsense. It’s only nonsense. I’m not afraid of the rain. I’m not afraid of the 

rain. Oh, oh, God, I wish I wasn’t.” She was crying. I comforted her and she stopped crying. 

But outside it kept on raining [9, p. 20]. 

51


Наведений комунікативний дискурс кохання розкриває складну семантику досліджуваної 

метафоричної структури. Із розмови, де героїня Кетрін, признається, що 

боїться дощу, тому що бачить свою смерть та смерть коханого у дощ, простежуємо, 

що денотативній простір, окреслений лексемою rain, набирає значення “передчуття 

лиха/смерті” (rain → foreboding of evil/death). 

Дещо інше семантичне наповнення метафори наявне у наступному фрагменті 

дискурсу кохання: 

“Isn’t the rain fi ne? They never had rain like this in Italy. It’s cheerful rain.” 

“And we’re here, darling! Do you realize we’re here?” [9, p. 200]. 

Персонажі, Фред та Кетрін, намагаються втекти від жахіть війни, виїхавши до 

Швейцарії. Проте дощ незмінно супроводжує їх і тут. У цій ситуації лексема rain діє 

як символ у сполученні з такими словами, як fi ne; cheerful – гарний; веселий. Герої 

переповнені надіями – вони планують розпочати нове спокійне життя, тому дощ 

видається веселим, набуває радісних тлумачень. “Дощ” у мирний період протиставляється 

“дощу” під час бойових дій. Проектуючи, слідом за С. Б. Курашем [5], метафору 

у денотативний простір “життя”, сприймаємо відповідність: гарний веселий 

“дощ” → “надії на щасливе життя” (fi ne, cheerful rain → hopes for a happy life). 

Далі зі згортанням сюжету автор знову переходить до першого означення 

метафори: rain → death, проте дещо розширивши поняття. Дощ змушує головних 

героїв покинути своє нове затишне житло і переселитися в місто: It rained for three 

days. The snow was all gone now on the mountain-side below the station. The road was a 

torrent of muddy snow-water. It was too wet and slushy to go out. On the morning of the 

third day of rain we decided to go down into town [9, p. 220]. 

Персонажі знову потрапляють у зону небезпеки; хоч і опосередковано, проте 

опиняються під впливом війни. Тому і досліджувана метафора набирає песимістичного, 

навіть трагічного забарвлення. Звуки дощу супроводжують Фреда у госпіталі, де під 

час пологів помирає його кохана. Попрощавшись із нею, герой залишається один під 

дощем: After a while I went out and left the hospital and walked back to the hotel in the 

rain [9, p. 240]. 

Вживання лексеми “дощ” у заключній частині твору, передусім у фінальному епізоді, 

коли помирає головна героїня, дає змогу простежити вищезгаданий зв’язок між 

лексемами “дощ” і “смерть”. Проте останнє поняття актуалізується не лише у фізичному 

розумінні. Це, зокрема, і крах/марнсть надій, сподівань на мирне життя. Отже, 

ми можемо виявити ще один денотат метафори: “дощ” → “крах/марність надій” (rain 

→ crash/vanity of hopes). 

Простеживши метафоричне вживання лексеми “дощ” у романі “Прощавай, 

зброє” Е. Хемінгуея, констатуємо, що цей троп слугує авторським засобом кодування 

концептів. Причому вживання зазначеної метафори у різних контекстах виявляє різні 

денотати. У контексті воєнних дій або воєнної обстановки ця лексема набирає таких 

значеннь: “смерть”, “крах/марність надій”. Якщо ж ситуація у творі не відбувається 

(прямо чи опосередковано) на фоні воєнних дій, а домінантним є дискурс кохання, то 

метафора набирає значення “передчуття лиха/смерті”, “надії на щасливе життя”. Узагальнюючи 

зміст, констатуємо, що лексему rain можна екстраполювати [7]:

Метафора як засіб кодування лінгвістичних концептів (на текстодискурсній. . . 

Формульне зображення лексеми “дощ” можна спрощено подати так: 

⎧смерть 

(death), 

T( D, B) 

→ ⎨ 

⎩крах/марність 

надій (crash/vanity of hopes), 

⎧передчуття 

лиха/cмерті (foreboding of evil/death), 

T( D, B) 

→ ⎨ 

⎩надії 

на щасливе життя (hopes for a happy life). 

де T – предикат, D , B – терми предиката T , що, відповідно, означають “дощ”, 

“військові дії”, “ ~ ” – логічний символ заперечення ( B → дискурс кохання). 

Отже, із формального подання дії метафори rain у тексті твору простежуємо, що 

логічне заперечення дискурсу воєнних дій виявляє дискурс кохання. Тому у романі 

ці два дискурси протиставляються один одному. 

1. Дискурс іноземномовної комунікації (колективна монографія) – Львів: Видавництво 

Львівського національного університету імені Івана Франка, 2001. – 495с. 

2. Литературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. 

– К.: Видав. центр “Академія”. 2006. – 752 с. 

3. Кашкин И. А. Эрнест Хемингуэй. Критико-биографический очерк. – М.: Художественная 

литература, 1966. – 294 с. 

4. Кураш С. Б. (Мозырь). К проблеме семиотической структуры текста (дискурса) как 

информативного целого. http://kurash-persmail.at.tut.by/page3.html. 

5. Кураш С. Б. Усложнённое кодирование образной информации как аспект филологического 

анализа художественного текста: Пособие. – Мозырь: УО “МГПУ”, 2003. – 54 с. 

53


6. Нюбина Л. В., Белютин Р. В. Метафора о метафоре // Международный конгресс по 

когнитивной лингвистике: Сб. мат-лов 26–28 сентября 2006 года. – Тамбов: Изд-во 

ТГУ им. Г. Р. Державина, 2006. – С. 121–123. 

7. Саболчи А. Моделирование естественного языка в работах Р. Монтегю // Модальные 

и интенсиональные логики и их применение к проблемам методологии науки. М., 

1984. 

8. Селиванова Е. А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации: Монографическое 

учебное пособие. – К. – ЦУЛ, “Фитосоциоцентр”, 2002. – 336 с. – рус. 

9. Хемингуэй Э. Прощай, оружие. Книга для чтения на английском языке для студентов 

педагогических институтов. – Ленинград: Просвещение, 1971. – 264 с. 

10. Bell M. Pseudoautobiography and Personal Metaphor // Critical Essays on Ernest Hemingway’s 

A Farewell to Arms. – New York: G.K. Hall & Co., 1994. – p. 145–160. 

11. Fetterley J. Hemingway’s ‘Resentful Cryptogram’ // Critical Essays on Ernest Hemingway’s 

A Farewell to Arms. – New York: G.K. Hall & Co., 1994. – p. 117–129. 

12. Freeman Donald C. “The rack dislimns”: Schema and Metaphorical Pattern in Antony and 

Cleopatra // Poetics Today. – Duke University Press, 1999. – p. 443–460. – Vol. 20. 

– №3. 

METAPHOR AS MEANS OF LINGUISTIC CONCEPTS CODING 

(ON THE TEXT DISCOURSE BASIS OF THE NOVEL 

“FAREWELL TO ARMS” BY ERNEST HEMINGWAY) 

Nataliya Pratsiovyta 



The role of metaphor in the processes of transposition of information in the fi ction 

text is investigated. On the basis of the novel “A Farewell to Arms” by Ernest Hemingway 

it is shown that one and the same metaphor reveals different denotates depending on the 

context. The table of meanings, which the metaphor receives in the novel and the simplifi ed 

formal presentation of its functioning in different contexts, is given. 

Key words: discourse, information, interpretation, coding, context, concept, 

metaphor. 





УДК 811.111-342 

© Олешик K., 2008 

ДІЄСЛІВНА ПРОБЛЕМАТИКА У ТИПОЛОГІЧНИХ 

ДОСЛІДЖЕННЯХ 

Лідія Олешик 

Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького 

(вул. Пекарська, 69, м. Львів, 79010) 

Проаналізовано дієслова української, англійської та іспанської мов. Зіставний 

розгляд морфологічних властивостей дієслів, їхня лексична співвідносність, семантика, 

способи словотворення, особливості функціонування дають змогу виявити 

спільні та відмінні ознаки, що, безперечно, належать до генезисних і типологічних 

характеристик дієслів. 

Ключові слова: категорія виду, категорія часу, граничні/неграничні дієслова, лексичний 

характер. 

Для типологічного мовознавства суттєвим є виявлення прихованих розбіжностей 

близьких за походженням і структурою мов, які можна розкрити лише за умови 

їхнього контрастивного аналізу. Не випадковим є твердження вітчизняного педагога 

Ушинського К. Д.: “Порівняння є основою будь-якого розуміння і будь-якого мислення. 

Про все на світі ми дізнаємося не інакше, як через порівняння” [18, с. 28]. Проте 

завдання типологічної лінгвістики не зводиться лише до вивчення тих процесів, які 

простежуються під час мовного контактування. Результати зіставного дослідження 

мов, що не перебувають у безпосередніх контактах, цікаві й корисні оскільки засвідчують 

новий контрастивний статус і виявляють специфічні риси мов, яким лише властивий 

спосіб концептуалізації світу [9]. 

Відомо, що при зіставленні мов порівнюють не окремі слова й не окремі факти, 

а явища системні, функціональні, як і кожне зіставне дослідження, яке може 

дійсно відповідати термінові “зіставне”, ґрунтується на широких категоріальних 

пластах мовних систем, передусім на понятійних чи граматичних категоріях 

[11]. З їхньою допомогою порівнюють синонімічні та антонімічні групи 

лексичних систем, тематичні лексико-синтаксичні угрупування тощо. Зіставна 

лексична семантика є найменше опрацьована з усіх розділів контрастивної лінгвістики 

через гетерогенну багатоярусну структуру, елементи якої перебувають 

у різноманітно переплетених зв’язках і відношеннях. На відміну від фонетики і 

граматики, лексична семантика взагалі ще користується методами і прийомами, 

що допускають значний відсоток суб’єктивізму в інтерпретації її явищ. Контрастивні 

дослідження у цій галузі значно відстають від контрастивних досліджень 

граматики, де досягнуто значних результатів, про що свідчить чимала кількість 

зіставних граматик і майже немає зіставних семасіологій [8]. Важко не погодитись 

з твердженнями А. Гудавічюса і В. Манакіна, що для об’єктивного зіставлення 

лексико-семантичних систем жодна реальна мова не може бути вибрана

56 Лідія Олешик 

за основу, бо в результаті такого дослідження матимемо образ другої мови у 

дзеркалі першої [4; 10]. 

З урахуванням викладеного вище, доцільно з теоретичної та лінгводидактичної 

позиції проаналізувати дієслова української, англійської та іспанської мов, які ще 

не були предметом зіставного дослідження. Тут цікаво висвітлити їхні морфологічні 

властивості, лексичну співвідносність, семантику, синтаксичні функції, способи 

словотворення, особливості їхнього функціонування. Зіставний розгляд цих проблем 

виявить чимало спільних ознак і розбіжностей, притаманних їхнім генезисним типологічним 

характеристикам. 

Не можливо заперечити використання частин мови як об’єкта для зіставних досліджень. 

Оскільки розподіл слів за частинами мови є одним із основних способів 

категоризації й інтерпретації навколишнього світу, що може дати цінний матеріал 

для дослідження мовних картин світу [8]. Отже у запропонованій статті проводиться 

аналіз дієслів, який передбачає виявлення структурно-семантичних, морфологічних, 

синтаксичних особливостей, принципів їхньої системної організації тощо. Одним 

із завдань типологічного дослідження є також виявлення внутрішніх закономірних 

зв’язків, що діють всередині кожної мови. Серед них граматичні категорії дієслова, 

які реалізують процесуальність і темпоральність. Іншою важливою характеристикою 

процесу з погляду його протікання є категорія виду [3]. Вид і час – категорії 

взаємопов’язані. 

Саме категорія виду в українській, англійській та іспанській мовах представляє 

чимало суттєвих розбіжностей. В українській мові дієслова за характеристикою свого 

значення поділяють на два види: доконані і недоконані. Видові значення виражаються 

не закінченнями, як властиво синтетичним структурам, а основою дієслова. Морфологічні 

засоби творення форм виду різноманітні: 

1) префіксація (питати – спитати, розпитати); 

2) суфіксація ( списувати – списати, нагадувати – нагадати); 

3) чергування голосних ( вмирати- вмерти, везти – перевозити); 

4) перенесення наголосу (виміря́ти – ви́міряти, розкида́ти – розки́дати); 

5) використання різних основ (заходити – увійти, брати – взяти, ловити – піймати) 

та ін. 

Видове значення дієслова зумовлює і склад його форм. Дієслова доконаного виду, 

які не визначають процесу тривання дії, не мають форм теперішнього часу (написати, 

сказати). Дієслова недоконаного виду мають форми усіх трьох часів (будує – будував 

– будуватиме). Окрім того, дієслова різних видів неоднаково творять форми майбутнього 

часу. Від дієслів недоконаного виду можна утворити дві форми: казатиму, буду 

казати; стоятиму, буду стояти. Від дієслів доконаного виду можна утворити лише 

синтетичну форму майбутнього часу: сказати – скажу, стати – стану. Отже, вид в 

українській мові є лексико-граматичною категорією. Питання про наявність категорії 

виду в системі англійського дієслова дуже складне. Багато мовознавців, особливо зарубіжних, 

заперечуює існування виду в англійському дієслові. Граматичну категорію 

виду англійського дієслова зазвичай вбачають у так званих його видо-часових формах. 

На відміну від українського виду, у вираження якого значну роль відіграють і 

лексичні моменти (афікси, використання різних основ), в англійській мові згадані 

вище видові форми творяться морфологічним способом (enter, have entered, will have

Дієслівна проблематика у типологічних дослідженнях 

entered). Характерною спільною рисою видових форм англійської та української мов 

є те, що вони тісно злиті з часовими формами. Кожна форма дієслівного часу слугує 

водночас і певною видовою формою, і навпаки. Отже, як в українській так і в англійській 

мовах у формах виду виражаються відмінності по лінії відображення, з одного 

боку, факту дії (доконаний і загальний види: зустрів, відшукав, зібрав; met, found, 

gathered), і, з другого боку, процесу і перебігу дії (недоконаний і тривалий види: сідає, 

говорить, думає; say, think, sit). Однак момент конкретності дії передається у цих 

мовах по-різному. В українській мові він сполучається з моментом “фактичності” дії 

(у формі доконаного виду – купив, зігрів, заборонив), а в англійській мові – з моментом 

перебігу, розвитку дії (у формі тривалого виду – is thinking, are smiling, is speaking). 

Отже, англійський тривалий вид вужчий за український доконаний [7]. 

Іспанське дієслово значною мірою зберегло латинську дієслівну систему. Якщо 

у мовах синтетичного устрою специфічною особливістю є наявність синтетико-морфологічних 

категорій (відмінок, число, дієслівний вид), то в аналітичних мовах вони 

представлені слабо, або зовсім відсутні. Наприклад, описувати вид в іспанській мові 

окремо від часу можна тільки умовно, оскільки він знаходить вираження лише в тісному 

зв’язку з іншими дієслівними категоріями. Якщо в українській мові категорію 

виду можна кваліфікувати як самостійну, то в іспанській явища, що пов’язані зі значенням 

виду, не можна розглядати окремо від системи категоріальних форм часу, стану. 

Деякі іспанські граматисти вважають, що прості форми минулого часу, за винятком 

preterito indefenido, означають незакінчену дію, тобто реалізують доконаний вид. 

Автори В. С. Виноградов і І. Г. Милославський зазначають, що видове забарвлення 

в іспанській мові притаманне часовим формам, а не власне дієслову. Дієслова тут не 

утворюють співвідносних між собою видових пар [2]. Незважаючи не те, що вони не 

мають особливих парадигм видових протиставлень, іспанська мова передає своїми 

засобами (протиставленням простих і складних часів, лексичними й описовими засобами) 

видові характеристики – обмеженість і необмеженість у часі дії, її тривалість 

й однократність/кратність і точковість тощо [9]. Як і в інших мовах (романські, германські), 

в яких слабко представлена категорія виду, іспанська вирізняється розвинутою 

системою форм, що реалізують граматичну категорію часу. 

Уже в латині, як і в сучасній іспанській мові, було виражено одне з базових відношень 

у системі часових форм – відношення моменту дії до моменту мовлення. Великий 

вплив на весь устрій системи іспанського дієслова виявила така категорія, як 

обмеженість/необмеженість дії. Всі дієслова іспанської мови поділяють на 2 класи 

залежно від лексичного значення, яке проявляється в їхньому відношенні до межі. 

Лексичний чи видовий характер дієслова передбачає семантику дієприкметника, а, 

відповідно, і станових конструкцій. Діслово ‘caer’ (падати) в реченні ’Сae la neblina’ 

– (Туман падає) – необмежене, в той час як в реченні ‘Un niňo cae ‘– Дитина падає) 

– обмежене. Для стародавніх германських мов видові протиставлення дієслів обмежених 

необмеженим, не були характерними, використання превербів розвинулось 

пізно і не характеризувалось регулярністю [5]. У сучасній англійській мові, в якій дві 

форми, близькі за змістом – ‘He sat on a chair’ i ‘He was sitting on a chair’ ‘він сидів 

на стільці’, тобто форма загального виду і форма тривалого виду (чи прогресивна 

форма) – розглядають як видові, подібно до українських доконаного і недоконаного 

видів: перша передає власне факт дії, друга акцентує увагу на протікання, розвиток 

57


процесу [15]. Не володіючи спеціальними формами вираження лексичного видового 

характеру дієслів, граничність/неграничність не належить до граматичних категорій. 

Це всього лише окремі характеристики дієслів, що базуються на лексичних значеннях 

і представляють першу ступінь граматичних абстракцій. Однак видовий відтінок часової 

форми та видове значення дієслова у часовій формі взаємодіють. Ця взаємодія 

породжує видові відтінки, які часто визначають вживання часових форм [13]. 

Не в усіх описах граматичного устрою іспанської мови категорія виду належить 

до в число граматичних категорій. Іншими словами, категорію виду розглядають неоднозначно. 

Визначилось кілька підходів до оцінки місця категорії виду в системі іспанського 

дієслова: 

1) видові значення розглядають як додаткові значення часових форм, власне ж 

категорію виду як граматичну категорію заперечують; 

2) як граматичну категорію виду розглядають: 

а) протиставлення простих і складних часових форм (habla – ha hablado, hablará 

– habrá – hablado, habló – hablaba – hubo hablado); 

б) протиставлення точкових і лінійних часових форм; 

в) поєднання опозицій [3]. 

Іноді видовими формами англійських дієслів вважають відмінності в їхньому лексичному 

характері, який проявляється у наявності або відсутності у значенні дієслова 

відтінку внутрішньої межі дії. За таким характером значення англійські дієслова 

поділяють на граничні і неграничні. Граничні дієслова означають дію, процес якої 

може розгортатися тільки до моменту досягнення своєї внутрішньої межі, наприклад: 

‘reach’ (досягати), ‘approach’ (наближатися), ‘convert’ (обертати), ‘change’ (змінювати), 

‘make’ (зробити). Неграничні дієслова жодного відтінку внутрішньої межі в своєму 

значенні не мають, вони виражають процес дії, не обмежений жодними чинниками: 

‘sleep’ (спати), ‘like’ (подобатись), ‘love’ (любити), ‘hate’ (ненавидіти), ‘respect’ 

(поважати). Неграничних дієслів в англійській мові мало, причому вони, здебільшого, 

передають стан, а не дію. Лексичний характер англійського дієслова є важливою рисою 

його значення, однак ця риса семантична, а не граматична, чим вона і відрізняється 

від категорії виду українського дієслова. За лексичним характером в англійській 

мові не закріплено певної граматичної форми, у дієвідміні граничних і неграничних 

дієслів не спостерігаємо жодних розбіжностей. В українській мові теж є граничні і 

неграничні дієслова, однак цей поділ не збігається з поділом на види. Поняття межі 

міститься не тільки у значенні дієслів доконаного виду, основне граматичне значення 

якого полягає в досягненні, подоланні такої межі (прийти, під’їхати), воно може міститися 

в значенні дієслова недоконаного виду, тільки ця межа завжди уявляється як 

недосягнута та неподолана (пор.: підходити, під’їжджати). Тому в українській мові 

неграничні дієслова завжди належать до недоконаного виду, а граничні можуть належати 

водночас і до доконаного, і до недоконаного видів [6]. Межа граничності/неграничності 

може проходити як між окремими словами, так і між окремими значеннями 

полісемічного дієслова, наприклад, темніти “ставати темним”– граничне: “Темніє. 

Холодно”/ “Надворі вже зовсім потемніло” (Р. Іваничук), а у значенні “виднітися” 

– неграничне: “Зламана постать темніла на сірому ганку” (Загребельний П.). 

В українській мові дієслово має форми теперішнього, майбутнього, минулого і 

давноминулого часів. З цих форм теперішній, минулий і майбутній зразка “робити-


му” є синтетичними, а складений майбутній типу “буду робити” є аналітичним. В англійській 

мові тільки в загальному виді теперішній і минулий часи в стверджувальній 

формі є синтетичними (‘make’, ‘made’), а в питальній і заперечній формі ці часи, як і 

решта часових і видо-часових форм англійського дієслова, є аналітичними (‘Does she 

make?’), (‘She didn’t make’). На думку О. І. Смирницького, в англійській мові існує 

спеціальна граматична категорія часової віднесеності, яка виражається за допомогою 

спеціальних часових форм, відомих під назвою “перфектних” (Perfect) і “перфектнотривалих” 

(Perfect-Continuous). Ця категорія є опосередкованою складною формою 

часової віднесеності. Віднесеність до певного часу взагалі ускладнюється тут тим, що 

вказується ще на передування певній події або явищу (‘We couldn’t believe the problem 

had been solved’– ‘Ми не могли повірити, що проблему вирішено’; ‘The matter had 

been discussing for hours by the time they arrived’ – ‘Справа довго обговорювалась перед 

тим, як вони приїхали’). На відміну від цього, неперфектні форми є категоріальною 

формою безпосередньої, простої, часової віднесеності [15]. 

Типологічною особливістю дієслівної системи іспанської мови є наявність семантичних 

систем – з відношенням одночасності, передування і слідування – для 

вираження “абсолютного” часу, тобто співвідносного з “моментом мовлення”, так і 

“відносного” часу, що пов’язує дію, подію, виражену дієсловом, з іншою дією, подією 

(Lloviá cuando salimos’– ‘Падав дощ, коли ми вийшли з дому’; ‘Yo le pregunté por qué 

se habian ido sus amigos’ – ‘Я запитав, чому пішли його друзі’). В іспанській мові в 

підсистемі абсолютних часів представлені часи: теперішній, минулий (це аналітичний 

складний минулий) і майбутній (це – форма синтетична). Якщо порівнювати іспанську 

мову з англійською та українською, можна виокремити як універсальну її типологічну 

рису – повноту формалізації системи відносних часів, яка володіє спектром 

часових форм для вираження всіх трьох планів: одночасності (імперфектом), передування 

(плюсквамперфектом), слідування (так званим майбутнім в минулому ‘tendria’, 

‘vendria’). В українській та англійській мовах системи відносних часів або редуковано 

або замінено формами інших категорій (виду, часу, перфектності). Можливо, що 

саме у зв’язку з реалізацією відношень відносного лінгвістичного часу особливо чітко 

протиставляють мови з розгорнутою системою форм виду. До останніх належить українська, 

в якій з метою вираження відношень відносних планів використовують у 

певній закономірності форми виду та часу. Якщо взяти до уваги положення О. І. Смирницького, 

то можна аналогічним способом представити і систему часових форм сучасної 

англійської мови, яких нараховується до 16. Автор О. І. Смирницький зазначає, що 

представлення про таку “багаточасовість” англійської дієслівної системи базується на 

пересіканні категорії часу з іншими граматичними категоріями дієслова (перфектності 

та виду). В іспанській мові кожне з відношень (одночасність, передування, слідування) 

кожного з планів – плану теперішнього (абсолютні часи) і плану минулого – може бути 

виражено у багатьох випадках більше ніж однією формою. Особливо це характерно для 

відношень слідування та передування, в той час як відношення одночасності в обидвох 

планах не має чисельності паралельних форм, проте основні форми, які виражають так 

зване відношення одночасності – теперішній у підсистемі абсолютного часу – відрізняються 

багатозначністю та поліфункціональністю [3]. 

Отже, розглядаючи категорію виду як категорію в змістовому плані універсальну, 

пов’язану з різними способами представлення протікання дії, не можна стверджу- 

59


вати, що типологічною рисою української, англійської та іспанської мов є наявність 

граматичної категорії дієслівного виду. Вид – це, передусім, бачення дії мовцем, погляд 

мовця на дію, точка зору суб’єкта мовлення на об’єктивну ситуацію. Виходячи з 

граматичного протиставлення доконаний/недоконаний вид, об’єктивну дію (процес) 

і ширше – об’єктивну ситуацію можна розглядати як дію, що перебуває в процесі 

розгортання, становлення або як цілісний комплекс, здійснений факт, тобто як дію, 

що досягла чи не досягла певної межі в своєму часовому протіканні. Граматична абстракція 

виду ґрунтується на ширшій смисловій зоні, що охоплює як граматичну, так і 

лексичну семантику дієслова. 

Дієслово і його граматичні категорії в англійській, українській та іспанській мовах 

мають, з одного боку, багато спільних рис, а з іншого, низку формальних і функціональних 

особливостей, зумовлених, головним чином аналітичним і синтетичним 

характером структур порівнюваних мов. Наприклад, у семантичному плані узагальнене 

поняття дії в усіх порівнюваних мовах обіймає: а) фізичну дію особи: англ. write, 

speak, sing; ісп. escribir, hablar, cantar; укр. писати, розмовляти, співати; б) стан, в 

якому перебуває предмет: англ. stand, lie, hang, ісп. estar parado, yacer, colgar; укр. 

стояти, лежати, висіти; в) становлення предмета, тобто зміну його якості або перехід 

його з однієї якості в іншу: англ. redden, grow, wither; ісп. enrojecer, agrandarse, 

marchitarse; укр. червоніти, рости, в’янути; г) ставлення особи до кого-небудь: англ. 

love, respect, hate; ісп. amar, respetar, odiar; укр. любити, поважати, ненавидіти. 

Залежно від структури основи, дієслова в англійській, українській та іспанській мовах 

поділяють на: а) прості англ. write, go, speak, ісп. decir, poner, producіr, укр. читати, 

говорити, мовчати; б) похідні (деривати) англ. specify, rewrite, overload; iсп. interdecir, 

reproducir, preponer; укр. специфікувати, переписувати, перевантажувати [3]. 

В англійській мові виокремлюють 5 суфіксів з індикацією дієслова –ate/locate, 

-en/whiten, -esce/phosphoresce, -ify/purify, -ize/criticize. На відміну від суфіксів, префікси 

(за винятком be- : befriend) не виконують транспонуючої функції в новий лексикограматичний 

розряд, вони лише модифікують семантику дієслова. В англійській мові 

вирізняють ще складені (composite) дієслова, що складаються з дієслова і приєднаної 

до нього лексико-граматичної морфеми типу up, down/ look down, get up. В українській 

мові дієслова утворюються за допомогою суфіксів. У відіменній деривації: укр. 

–а- (обідати), -и- (косити), -і- (жаліти), -ува- (зимувати), -ир-/-ір- (вирувати, полірувати). 

У віддієслівній деривації: укр. –ува-/-юва- (пережувати, перетоплювати), -ну- 

(стукнути), –ону- (стуконути). Префіксальне дієслівне словотворення здійснюється 

в українській мові за допомогою приблизно 15-ти префіксів, таких як ви-(виносити), 

до- (дописати) та ін. [7]. 

Особливістю української мови, порівняно з англійською та іспанською, є існування 

декількох суфіксів і більшої частини дієслівних префіксів – індикаторів видової 

опозиції. Префіксація в українській, англійській, так і в іспанській мовах найпродуктивніша 

у словотворенні дієслів. Специфіка української мови полягає у тому, що 

від будь-якого безпрефіксного дієслова за допомогою префікса можна утворити нове 

дієслово, нерідко цілий ряд (писати – вписати, виписати, дописати, записати, написати, 

надписати, описати, переписати, підписати, приписати, прописати). В українській 

мові префіксація характеризується більшою різноманітністю і диференційованістю 

форм, ніж в англійській та іспанській мовах. Попри те, в українській мові є утворення з


двома префіксами, інколи навіть однаковими: недовчити, недорозподілити, недовимолоти, 

попоїсти, попосидіти, попоспати, попоблукати, поповозитися [9]. 

Головною причиною відмінності лексико-семантичних і граматичних систем різних 

мов є своєрідність дискретизації світу, що відображає неоднаковий спосіб його 

пізнання і є найпершою ознакою самобутності лексико-семантичної системи мови. 

Факти неоднакового членування понять у різних мовах давно привернули до себе 

увагу і наводяться в багатьох дослідженнях з контрастивної лексикології. [8]. Щодо 

внутрішньомовного аспекту, то слова із загальним значенням у системі своєї мови 

мають одне значення, що відповідає двом словам і значенням іншої мови. У цьому 

принципова різниця між семантичною недиференційованістю і багатозначністю. Корисну 

наукову інформацію дає контрастивне вивчення співвідношень між прямими і 

переносними значеннями слів. Кожна мова відзначається оригінальністю в характері 

лексичних переносів, що є відображенням своєрідного способу пізнання світу речей. 

[9]. Так, ісп. сurrelar – старанно працювати, а укр. вколювати такого значення немає. 

Оригінальність переносних значень, що властива певній мові – перспективна і велика 

ділянка для контрастивних досліджень [9]. 

Лексико-семантичний ярус структури мови найбільшою мірою й безспоредньо 

пов’язаний з позамовною дійсністю. Дослідження національно-культурного компонента 

в лексичній семантиці – одне з важливих завдань контрастивної семасіології. 

Внутрішня форма номінативних одиниць відображає національний спосіб 

об’єктивації результатів пізнавальної діяльності, національну ментальність. Досить 

навести приклади, як по-різному передається одна й та сама дія трансформації тексту 

з однієї мови на іншу: українці перекладають, англійці передають (translate), іспанці 

витлумачують (traducir), щоб переконатися в оригінальності і неповторності механізмів 

номінації у зіставлюваних мовах. Вивчення мотивації слів важливе не тільки 

для розкриття когнітивної діяльності носіїв мови, національно-мовної картини світу, 

а й для визначення словотвірних тенденцій у тій чи іншій мові. Саме надзвичайною 

національною самобутністю внутрішньої форми слів і фразем можна пояснити те, що 

всі дослідники, які цікавилися проблемою ‘мова і народ’, зверталися до внутрішньої 

форми слів і фразем, як до фактів, що засвідчують специфічне національне бачення 

світу. Отже, у дослідженнях необхідно враховувати не тільки етимологію слів, а й 

мотивацію переносних значень [8]. 

На відміну від англійської та української мов, іспанська в процесі свого розвитку 

зберігала майже безперервний і доволі тісний зв’язок з прамовою – латиною. Як пише 

Г. В. Степанов, латинська мова з одного боку ... тормозила процес розвитку мови, але 

з іншої, була постійним джерелом її збагачення і сприяла здобуттю самостійності [16, 

с. 67]. Особливо чітким залишається зв’язок іспанської мови з латинською у сфері 

дієслова. Загальний семантичний зміст дієслова як в українській, так і в англійській 

та іспанській мовах, очевидно, збігається: дієслова виражають дію, стан, відношення 

або, за іншою класифікацією: дію (зміна, становлення) і не дію (стан, статичне 

відношення) [3]. Основи розбіжностей простежуються в ділянці станових відношень 

(активність/неактивність суб’єкта, залежність/незалежність від його волі), а також в 

сфері аспектуальності: протиставлення динаміки і статики, зміни в часі і незмінності, 

становлення і перебування. Дії розділяють на граничні, що мають природню обмеженість 

і неграничні, що не мають такої обмеженості. Загальні семантичні компо- 

61


ненти, характерні для всіх мов, також і аналогічні лексико-семантичні групи дієслів 

(повнозначні і службові, особові і безособові, перехідні і неперехідні). Подібна класифікація 

переплітається з класифікацією не з лексичною, а з граматичною семантикою, 

степінь узагальнень і засобів вираження якої варіює від мови до мови, формуючи 

специфічні риси дієслівних категорій порівнюваних мов. Лінгвісти давно помітили, 

що в різних мовах дієслова відрізняються конкретним або абстрактним характером 

значення. Наприклад, в українській мові дієслова мають велике інформаційне навантаження 

і складнішу семну структуру, ніж дієслова в іспанській та англійській мовах. 

Можливо, це пов’язано з їхньою підвищеною аналітичністю. 

Зіставне вивчення дає змогу зробити висновок, що близькість національних 

культур можна оцінити через кореляцію семантичних асоціацій, які є важливими й 

для відтворення мовної картини світу, хоч виявити їх дуже важко, оскільки вони не 

знаходяться на поверхні мови, а приховані в глибинах національної ментальності. 

Врахування національних особливостей асоціювання важливе для повноцінного оволодіння 

іноземною мовою. Цілком закономірним є поворот від структурної семантики 

до когнітивної, яка до сфери дослідження долучає фонові та енциклопедичні знання. 

Отож,семантичний аналіз взаємозв’язаний з нашим знанням про світ, з процесом 

пізнання позамовної дійсності. Тим паче, що у контрастивній семантиці щораз більшої 

ваги набуває соціо-семіотичний підхід (crosscultural lexicology), завданням якого є 

вивчення лексичної семантики мов у зв’язку з пізнавальною дійсністю народів-носіїв 

цих мов, когнітивними процесами, поняттями, в яких зафіксовано певну картину світу, 

для того, щоб перебороти межі, які відділяють одну від одної спільності людей з 

різними культурами. 

1. Балин Б. М. Немецкий аспектологический контекст в сопоставлении с английским. 

– Калинин, 1969. 

2. Виноградов В. С., Милославский И. Г. Сопоставительная морфология русского и испанского 

языков. – М.,1986. 

3. Грамматика и семантика романских языков. Академия наук СССР. Институт языкознания. 

– М., 1978. – 225 с. 

4. Гудавичюс А. Сопоставительная семасиология литовского и русского языков. – Вильнюс, 

1985. 

5. Гухман М. М. Глагол в германских языках. – В кн.: Сравнительная грамматика германских 

языков, т. IV. М., 1966. 

6. Жлуктенко Ю. О. Контрастивний аналіз як прийом мовного дослідження // Нариси з 

контрастивної лінгвістики: Зб.наук. пр. – К.: Наукова думка, 1979. – С. 5–11. 

7. Жлуктенко Ю. О. Порівняльна граматика української та англійської мов. – К.,1960. 

8. Кочерган М. П. Зіставна лексична семантика: проблеми і методи дослідження // Мовознавство. 

– 1996. № 2–3. – С. 3–12. 

9. Кочерган М. П. Основи зіставного мовознавства: Підручник. – К.: Видав. центр “Академія”, 

2006. – 423 с. 

10. Манакін В. М. Зміст та принципи контрастивної лексикології близькоспоріднених 

мов: Автореф. дис… д-ра філол. наук: 10.02.01., 10.02.02 / АН України, Ін-т мовознавства 

ім. О. О. Потебні, Ін-т української мови. – 1994. – 48 с. 

11. Манакин В. Н. Сопоставительная лексикология. – К.: Знання, 2004. – 326 с.


12. Маслов Ю. С. Универсальные семантические компоненты в содержании грамматической 

категории совершенного/несовершенного вида. – Сов. славяновед., 

1973, № 4. 

13. Реферовская Е. А. Истоки аналитизма романских языков. М. – Л., 1966. 

14. Садиков А. В. Новый испанско-русский словарь современного употребления – М.: 

Русский Язык Медия, 2005. – 690 с. 

15. Смирницкий А. И. Морфология английского языка. М., 1959. 274 с. 

16. Степанов Г. В. Типология языковых состояний и ситуаций в странах романской речи. 

М.,1976. 

17. Туровер Г. Я., Ногейра А. Большой русско-испанский словарь – М.: Русский Язык 

Медиа, 2007. – 815 с. 

18. Ушинский К. Д. Избранные педагогические сочинения. – М., 1939. Т. 2. 

VERBAL PROBLEMS IN TYPOLOGICAL STUDIES 

Lidiya Oleshyk 

Danylo Galytsky Lviv National Medical University 

(69, Pekars‘ka St., L’viv, 79010) 

The article deals with the analysis of the verbs in Ukrainian, English and Spanish. 

Comparison of morphological characteristics of the verbs, their lexical correlation, 

semantics, word formation ways, the peculiarities of their functioning enables to reveal 

common and divergent features that undoubtedly belong to typological characteristics of 

the verbs. 

Key words: perfective/imperfective aspect, limited/unlimited verbs, lexical character. 



63



УДК 811.111-342 

ВАЛЕНТНІСТЬ ТВІРНИХ ОСНОВ І СЛОВОТВІРНИХ АФІКСІВ 

ВІДДІЄСЛІВНИХ ІМЕННИКІВ НА ПОЗНАЧЕННЯ ДІЇ 

У СУЧАСНІЙ НІМЕЦЬКІЙ МОВІ 

Оксана Гринюк 

Інститут іноземної філології НПУ імeні М. П. Драгоманова 

(вул. Пирогова, 9, м, Київ, 01030) 

Розглянуто деякі аспекти валентності твірних основ і словотвірних афіксів віддієслівних 

іменників на позначення дії у сучасній німецькій мові. 

Ключові слова: валентність, твірна основа, похідна основа, словотвірний 

афікс. 

Поняття мовної валентності виникло з дослідження граматичної сполучуваності 

дієслова в словосполученні [19]. Згодом поняття валентності було розширене й почали 

інтерпретувати як “лінгвістична ймовірність при сполученні словесних одиниць 

одна з одною” [8]. “Поняття валентності в лінгвістиці, взагалі, слід розуміти як факт, 

що слова оточені визначеним числом “порожніх клітинок”, які повинні чи можуть 

бути заповнені визначеними членами вислову” [10]. Поняття лінгвістичної валентності 

може уточнюватися далі так: “Валентність – це здатність мовної одиниці програмувати 

своє оточення в семантичному та синтагматичному плані” [14]. 

У мовознавстві під терміном “валентність” прийнято розуміти сполучуваність 

мовних одиниць одного рівня [6, 18]. Інтенсивний розвиток теорії валентності сприяв 

розширенню сфери її застосування. Якщо спочатку в центрі уваги лінгвістів знаходилось 

вивчення зовнішньої валентності – граматичної та лексичної, то останніми 

роками з’явилися праці, в яких висвітлено питання валентності в таких галузях мовознавства, 

як словозміна, формотвір, словотвір; на рівні фонем, граматичних морфем 

і словотвірних формантів. Одним із перших вчених, хто використав термін “валентність” 

стосовно словотвору, є М. Д. Степанова. В одній із своїх праць вона пише: 

“… ми будемо вживати термін валентність в його широкому розумінні, тобто як сполучувану 

здатність однорівневих одиниць мови, яка може проявлятися як у середині 

слова (“внутрішня” валентність), так і між словами (“зовнішня” валентність)”, тобто, 

за визначенням М. Д. Степанової, внутрішня валентність – це закономірність поєднання 

складових елементів слова, яка пов’язана з оформленням мотивації слова, її 

залежністю від словотвірної моделі і значення безпосередньо складових основ. При 

аналізі похідного слова і відображень в його структурі словотвірної моделі можна 

скористатися терміном “словотвірна валентність”. Її називають ще “внутрішнім синтаксисом 

слова”, тобто дистрибуцією морфем, їхніми валентнісними властивостями 

чи обмеженням їхньої валентності. 

© Гринюк О., 2008

Валентність твірних основ і словотвірних афіксів віддієслівних іменників на. . . 

Здатність основи утворювати похідне відповідно до тієї чи іншої словотвірної 

моделлі, тобто здатність сполучуватися з тим чи іншим афіксом (другим компонентом 

моделі) є словотвірною валентністю основи. “Інтралінгвістичні особливості реалізації 

словотвірних моделей” визначаються валентними властивостями їхніх елементів 

[18, c. 170]. Положення теорії словотвірної валентності базуються на визнанні того, 

що саме основа “вибирає ті афікси, які не протипоказані їй структурно, граматично і 

семантично” [2, c. 21], тобто основа є активним носієм валентності. Можна говорити 

також про валентні властивості афікса, оскільки ця морфема може сполучуватися з 

основами як однієї частини мови, так і декількох [12]. Однак афікс, на відміну від 

основи, не може володіти нульовою валентністю, оскільки в мові існують слова, що 

складаються з однієї основи, проте не існує лексичних одиниць, до складу яких входив 

би тільки афікс. Отож, завжди є зв’язуючою морфемою і володіє пасивною валентністю, 

тобто слугує вибірковим членом словотвірної моделі. 

Сукупність усіх похідних однієї основи формує її дериваційну парадигму. Похідні 

від однієї основи, що належать до однієї частини мови і характеризуються однаковими 

чи близькими словотвірними значеннями, об’єднуються в ряди дериваційної 

парадигми [2]. 

Словотвірну валентність як один з проявів мовної валентності на рівні слова можна 

розглядати з позиції тих самих чинників: логічного, семантичного та синтаксичного (формального, 

структурного). Схожі чинники можна розглядати і на рівні слова: синтаксичному 

відповідатиме чинник, пов’язаний з особливостями сполучення морфем у середині 

слова, який обумовлений розвитком морфологічної структури мови. 

Логічний аспект сполучуваності пов’язаний з особливостями поняття, вираженого 

тим чи іншим словом. Здатність основи слова сполучуватися з афіксами зумовлена 

можливістю чи неможливістю цього поняття бути представленим як процес, ознака, 

стан тощо, тобто екстралінгвістичними чинниками. 

Семантичний аспект теорії мовної валентності на рівні словотвору зумовлений 

семантичним узгодженням морфем всередині слова. Так само, як при сполученні слів 

на рівні речення, морфеми всередині слова мають велику реляційну систему [14]. 

Формальний, структурний аспект валентності (на рівні сполучення слів його аналогом 

є синтаксична валентність), пов’язаний зі сполучуваністю кореневих морфем 

всередині слова, за умови реалізації логічної та семантичної валентності, визначається 

вибірковістю основи. Вибірковість полягає в тому, що основа вибирає з деякої кількості 

словотвірних моделей, за якими утворюються похідні, що належать до одного 

ряду дериваційної парадигми, тільки одну модель. На вибірковість основи впливають 

наступні чинники: етимологічні (основи германського походження більше сполучуються 

з германськими афіксами, а романські основи – з романськими афіксами), морфологічні 

(наявність визначеної фінальної морфеми, тобто словотвірного суфікса чи 

маркера) і фонетичні (наявність в основі визначеного звукового комплексу) [1, 2, 20]. 

Вибірковість не обмежує валентність основи взагалі, цей чинник забезпечує основі 

можливість вибору з декількох словотвірних моделей. 

Розгляд словотвірної валентності з урахуванням усіх чинників дає змогу зробити 

висновок про те, що валентність є реалізована потенція, яка визначається, як “закладена 

в основі слова здатність породжувати нові семантично та граматично залежні 

від неї слова” [2, c. 21]. Зазначимо, що словотвірна потенція основи може бути відсут- 

65

66 Оксана Гринюк 

ньою, якщо екстралінгвістичні чинники, які значною мірою обумовлюють словотвір, 

не дозволяють основі слова, яка виражає те чи інше поняття, слугувати базою для подальших 

словотвірних процесів. Валентність – це факт мови (участь/неучасть основи 

в словотворі) і є проявом потенції, як факту немовної дійсності (здатність/нездатність 

поняття бути представленим крізь призму іншого поняття). Як наслідок, валентність 

основи обумовлена двома типами чинників: мовними та немовними. Мовні чинники, 

в свою чергу, поділяють на граматичні (морфологічні та синтаксичні) і семантичні. 

Синтаксичні чинники притаманні основам цілого класу слів. Морфологічні чинники 

зумовлюють вибірковість основи і притаманні всім основам, що налічують у вихідній 

формі однаковий формант (суфікс). Семантичні чинники індивідуальні для кожної 

конкретної основи. Іншими словами, здатність породжувати граматично залежні від 

неї слова визначається частковою належністю основи і, як наслідок, категоріальними 

характеристиками тієї чи іншої частини мови, до якої належить основа, а не її 

власними характеристиками, а здатність породжувати семантично залежні від неї слова 

– власними, індивідуальними характеристиками цієї основи. 

Оскільки внутрішня валентність – це потенційна сполучуваність елементів, які 

становлять структуру слів, то про неї можна говорити лише стосовно слів, які членуються 

на складові елементи, кожен з яких має структуру і семантику. Відомо, що 

валентність одиниць регулюється семантичними, словотвірними і формальними закономірностями. 

Теорія внутрішньої валентності займає одне з провідних місць у сучасному словотворі. 

Вона відображає “…один з етапів вивчення глибинних структур словотвору, 

пов’язану з змістовою інтерпретацією лексичного наповнення словотвірних моделей” 

[5, c. 85]. 

Поняття внутрішньої валентності можна застосувати тільки до таких способів 

словотвору, як афіксація та словоскладання. Внутрішня валентність пов’язана з безпосередніми 

складниками твірної основи і може бути виявлена тільки у словах з незатемненою 

мотивацією. Її виявляють шляхом компонентного аналізу твірної та похідної 

одиниць і зівставлення їхньої словотвірної структури [5, 7]. Здебільшого, дослідники 

розмежовують декілька аспектів внутрішньої валентності: фонетичний, морфологічний 

і семантичний. Найскладнішим є семантичний аспект, який передбачає семантичне 

узгодження безпосередніх складових у складі деяких слів, що базується на наявності 

в них визначених сем. Необхідною умовою такого узгодження, яке відображає 

екстралінгвістичні зв’язки і відносини, є семантична сумісність смислових структур 

твірної основи та словотвірного елемента, тобто наявність у твірної основи значення, 

що відповідає семі, яку вносить цей елемент [5, 7]. 

Деякі дослідники розрізняють словотвірну потенцію, словотвірну валентність і 

словотвірну активність слів та словотвірних елементів. Під словотвірною потенцією 

розуміють здатність кожного кореневого, похідного і складного слова і кожного словотвірного 

елемента брати участь у словотворі [7]. Словотвірна валентність представлена 

тут як здатність реалізувати цю потенцію, а словотвірна активність характеризується 

кількісним показником вже реалізованих у словотворі валентностей. У теорії 

валентності розрізняють також ліву валентність, якою володіють суфікси, напівсуфікси 

і другі частотні компоненти, і праву валентність префіксів, напівпрефіксів та перших 

частотних компонентів. Основи як структурне і семантичне ядро похідних слів 

володіють як лівою, так і правою валентністю [7].


Під валентністю лексичних одиниць ми розуміємо їхню здатність вступати в 

зв’язки як на рівні лексем, так і на рівні сем. Внутрішня валентність – властивість 

морфематичної сполучуваності. Вивчення властивостей внутрішньої валентності дає 

змогу визначити вибірковість зв’язків афіксів з мотивуючими лексичними одиницями. 

Чинники, які визначають валентнісну вибірковість, відкритість чи межу основ і 

формантів, різноманітні, проте не достатньо вивчені. 

Внутрішня валентність дієслова визначається передусім семантичною структурою 

префіксів, які є сукупністю сем. Смислова структура дієслівного префікса виявляється 

шляхом зіставлення значення префіксального дієслова і похідної основи. 

Кожен префікс характеризується різним обсягом своєї смислової структури, і чим 

більший набір сем у префікса, тим з більшою кількістю основ він здатний реалізувати 

свою валентність. З іншого боку, словотвірна валентнісна активність твірних основ, 

їхня здатність вибірково сполучуватися з префіксами визначеної семантики, зумовлена 

їхніми семантичними та структурними особливостями. За результатами деяких 

досліджень, внутрішня валентність похідної основи на той чи інший дієслівний префікс 

прямо пропорційна об’єму її смислової структури та обернено пропорційна її 

словотвірній ускладненості [3, c. 14]. 

На словотвірну валентність основи впливають деякі лінгвістичні чинники. Валентність 

властива мовному знаку, і, якщо немає чинників, що об’єктивно перешкоджають 

її реалізації, нейтралізують цю властивість знака, валентність повинна реалізуватися. 

Лінгвістичні чинники, що обмежують валентність основи, можуть бути 

семантичними та структурними. 

Основним семантичним чинником, який впливає на словотвірну валентність основи, 

є обсяг семантичної структури відповідного слова [2], який трактують як множинність 

лексико-семантичних варіантів слова. Обсяг семантичної структури слова 

і валентність його основи перебувають у прямо пропорційних відносинах: чим ширший 

об’єм, тим вища валентність, і навпаки. 

Основним структурним чинником, який впливає на валентність основи, є похідний/непохідний 

характер основи. “Основи слів простої структури (маються на увазі 

немотивовані слова) володіють більш високою потенцією, ніж основи похідних слів 

(мотивовані слова), а основи слів складної структури (основу мотивації становить 

сума значень основ) – словотвірно пасивні” [2, c. 25]. Факт більш низької словотвірної 

потенції похідного слова може пояснюватися з позиції моделі життєвого циклу слова, 

запропонованої А. А. Полікарповим та В. Я. Курловим. Згідно з цією концепцією, 

кожне слово при народженні однозначне, потім в процесі життя слово розгортає свій 

семантичний потенціал. Однак кожне з наступних значень має більш низьку здатність 

“до народження від нього нових значень аж до повного зникнення цієї здатності на 

визначеному кроці розвитку” [15, с. 63]. 

Окрім семантичних і структурних, валентність основи може бути обмежена іншими 

лінгвістичними чинниками. В системі мови може існувати слово, значення 

якого збігається зі значенням потенційного деривата. Наявність такого слова також є 

об’єктивним чинником, який обмежує словотвірну валентність. Отже, при розгляді 

лінгвістичних факторів необхідно враховувати словотвірну активність основи, яка 

“відображає потенцію, реалізовану в вигляді узуально закріплених в мові слів” [2, 

с. 19]. 

67


Під час словотвірного моделювання на основі внутрішньої валентності дієслівних 

префіксальних елементів простежується здатність префіксів і перших компонентів 

er -, ver-, hin-, nieder-, tot- сполучуватися з субстантивними основами, що вказують на 

інструмент, за допомогою якого жива істота позбавляє себе життя, чи на дію, процес, 

що спричинює загибель. Префікси та перші компоненти зі значенням “руйнування” ( 

durch-, über-, ab-, ein-, entzwei-, nieder-, zusammen-, zer- ) поєднуються з основами, які 

означають дію (фізичну діяльність, вплив на предмет), стан (розміщення в просторі), 

процес, рух, природні явища [16]. 

Семантичні ознаки, які виражають те чи інше значення префікса, модифікують 

лексичне значення твірної основи чи вказують на характер протікання дії у часі, надаючи 

дієсловам значення межі дії (виникнення, завершення, результату, переходу в 

інший стан і т.д.) [4] . 

Для формування семантики похідного слова важливе значення мають лексична 

та синтаксична сполучуваність похідного слова. Смислова структура твірного слова 

налічує не тільки лексичне значення свого джерела, не тільки словотвірне значення, 

але й приховані семи, які з’являються в результаті впливу синтаксичної та лексичної 

сполучуваності мотивуючого слова в похідному судженні. “Семантика віддієслівного 

утворення може завжди пояснюватися на основі того, що ці похідні мотивовані не 

стільки визначеним дієсловом, скільки дієсловом у сполученні з типовим для нього 

і необхідними для повного розкриття його власної семантики сирконстантами чи актантами” 

[11, c. 154]. 

У віддієслівній дериваційній парадигмі присутні дві категорії похідних іменників 

– іменників на позначення дії та діяча. Отож у похідному слові виокремлюються і закріплюються 

ознаки, які імпліцитно присутні в дієслівному значенні. Схоже виокремлення 

і закріплення різних ознак спричинює розмежування цих категорій похідних як 

у зовнішньому, так і у внутрішньому синтаксисі. У внутрішньому синтаксисі іменники 

діяча є звернутою суб’єктно-предикатною структурою і допускають інтерпретацію 

похідних через розгортання таких структур, “в яких твірна основа еквівалентна предикату, 

а суфікс – одному з членів речення – суб’єкту, об’єкту чи обставині уточнення” 

[13, с. 27]. Похідний іменник на позначення дії змінює лише синтаксичну функцію 

слова, не торкаючись його лексичного значення [13, с. 20]. 

Наслідком цього є потенційна можливість віддієслівних іменників на позначення 

дії приймати аргументи мотивуючого дієслова [13]. Віддієслівним іменникам діяча, 

навпаки, притаманне прагнення “звести аргументи базового дієслова до мінімуму, або 

до повного звільнення від них, тому що суб’єктно-предикатні відносини представлені 

в структурі самого похідного” [13, с. 26]. 

При утворенні іменників на позначення дії префікс не впливає на вибірковість 

основи, оскільки вона визначається вибірковістю вихідної основи. Ця залежність виникає 

внаслідок того, що дієслівні префікси обслуговують не тільки дієслівні основи, 

але й основи віддієслівних похідних. 

В утворенні іменників на позначення діяча префіговані основи характеризуються 

низькою активністю, сполучуючись з суфіксом –er: Betrüger, Ausbrecher та ін. Кожному 

суфіксові притаманна своя твірна основа: дієслівна основа + ung; дієслівна основа 

+ nis, дієслівна основа + ei, elei, erei. У складі іменників префікс Ge- приєднується 

до дієслівних основ (деколи взаємодіючи з деякими суфіксами), утворюючи іменни-


ки на позначення дії чи її результату: Gelobnis, Gebrüll. Подальші ступені словотвору 

можуть спричинити до того, що дієслівні основи опиняються в складі іменників, 

що не змінює безпосередньої валентності префікса: Bedienung (bedienen), Verkäufer 

(verkaufen). 

Виявлення внутрішньої семантичної валентності в області афіксації пов’язане зі 

значними труднощами, хоча ці труднощі легко подолати у зв’язку з такими причинами: 

афікси, на відміну від основ опорних слів, утворюють “закриту”, тобто відносно 

оглядову систему; семантична структура несемантизованих афіксів, зазвичай, більш 

обмежена, порівняно з семантичною структурою лексем, що зумовлюють словоскладання, 

отож її легше визначити; семантична валентність афіксів часто пов’язана з їхньою 

морфологічною валентністю. У випадку більш чи менш ясної мотивації може 

бути визначене семантичне узгодження між твірною основою та афіксом, виходячи 

з реалізації того чи іншого елемента семантичної структури останнього. Прикладом 

може слугувати сумісне вживання субстантивних афіксів: ge-, -e-. Cумісне вживання 

цих афіксів можливе як при субстантивних, так і при дієслівних твірних основах. У 

першому випадку іменник має, зазвичай, збірне значення, тобто опирається на множину 

предметів, виражених твірною основою: Gebirge, Gelände. При дієслівних основах 

можливі два варіанти. Іменник може означати людину, що виконує певну дію, 

чи пов’язану з нею (з деяким відтінком сумісності): der Gehilfe (helfen), der Gespiele 

(spielen), або ж дію, яка повторюється (часто з відповідним відтінком пейоративності): 

das Gelaufe (laufen), das Gebrülle (brьllen), das Gebelle (bellen) [17, с. 58]. 

1. Беликова И. Ф. Морфологические преобразования в языке как результат заимствований. 

Автореф. дис. … канд. филол. наук. – М., 1988. – 25 с. 

2. Беляева Т. М. Словообразовательная валентность глагольных основ. – М.: Высшая 

школа, 1979. – 184 с. 

3. Гречина Г. А. Семантическая и синтаксическая характеристика глаголов с отделяемым 

компонентом -auf. Дисс. … канд. филол. наук. – М., 1973. – 171 с. 

4. Ефимов Р. В. Словообразовательные потенции глагола (анализ отадъективных префиксальных 

глаголов в современном немецком языке). Автореф. дис. … канд. филол. 

наук. – М., 1971. – 34 с. 

5. Ефимов Р. В. Этапы изучения глубинных структур словообразования и теория внутренней 

валентности (на материале немецкого языка) // Словообразование и его место 

в курсе обучения иностранным языкам: Межвузовский тематический сборник. 

– Вып. 3. – Владивосток, 1975. – С. 85–92. 

6. Железная С. М. О словообразовательных значениях суффиксов -ful, -ly, -some (на материале 

производных прилагательных современного английского языка) // Сочетаемость 

языковых единиц в германских и романских языках. – Киев: Выща школа, 

1983. – С. 27–34. 

7. Зернова В. К. Актуализация валентности корневых производящих основ на уровне 

образования терминов // Словообразование и его место в курсе обучения иностранным 

языкам: Межвузовский научно-тематический сборник. – Вып.13. – Владивосток, 

1986. – С. 103–112. 

8. Зиндер Л. Р. О лигвистической вероятности // Вопросы языкознания. – 1958. – № 8. 

– С. 25–31. 

69


9. Ивлева И. Ю. Отражение словообразовательных связей слов в системе лексики английского 

языка // Проблемы соотношения словообразования с другими языковыми 

уровнями в германских языках: – Смоленск, 1985. – С. 174–180. 

10. Король Т. В. Валентность как лингвистическое понятие. – Рига: Латв. гос. ун-т им. 

Петра Стучки, 1972. – 28 с. 

11. Кубрякова Е. С. Семантика производного слова // Аспекты семантических исследований. 

– М.: Наука, 1980. – С. 81–155. 

12. Мешков О. Д. Словообразование современного английского язика. – М.: Наука, 1976. 

– 245 с. 

13. Мурясов Р. З. Грамматика производного слова // Вопросы языкознания. – 1987. – № 5. 

– С. 18–29. 

14. Панкратова С. М. Валентность единиц лексико-фразеологического уровня (на материале 

немецкого языка). – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1987. – 160 с. 

15. Полікарпов А. А., Курлов В. Я. Стилистика, семантика, грамматика: опыт анализа системных 

связей (по данным толкового словаря) // Вопросы языкознания. – 1994. – № 1. 

– С. 62–75. 

16. Силаева Т. А. Системная организация и структурно-семантические отношения глагольных 

префиксальных элементов современного немецкого языка. Дисс. … канд. 

филол. наук. – Минск, 1983. – 219 с. 

17. Степанова М. Д. Теория валентности и валентный анализ. – М.: Наука, 1973. – 110 с. 

18. Степанова М., Фляйшер В. Теоретические основы словообразования в немецком языке. 

– М.: Высшая школа, 1984. – 264 с. 

19. Теньер Л. Основы структурного синтаксиса. – М.: Прогресс, 1988. – 653 с. 

20. Тихомирова Г. В. Ограничения сочетаемости словообразовательных морфем в современном 

английском языке: Автореф. дис. … канд.филол.наук. – Л., 1973 – 18 с. 

21. Чекуришвилли Л. А. Валентностные особенности полупрефиксальных глагольных дериватов 

в современном немецком языке. Дисс. … канд. филол. наук. – Тбилиси, 1986. 

– 193 с. 

THE VALENCY OF FORMING BASIS AND WORD BUILDING 

AFFIXES OF VERBAL NOUNS OF ACTION IN MODERN GERMAN 

LANGUAGE 

Gryniuk Oksana 

The M. P. Dragomanov National Pedagogical University, 

Institute Of Foreign Philology 

(9, Pyrogova St., Kyiv, 01030) 

In this article the characteristic of valency of primary stems and derivational affi xes 

of verbal nouns which designate action in modern German is carried out. 

Key words: valency, derivational affi x, primary stem, derived stem. 





УДК 811.111-342 

© Кирилюк Н., 2008 

МАЛАЙЗІЙСЬКИЙ ВАРІАНТ АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ: 

СОЦІОЛЕКТИ ТА ЇХНЯ ДИНАМІКА 

Наталія Кирилюк 



Висвітлено маловідомі факти з функціонування англійської мови в азійському 

лінгвосоціумі. На матеріалі малайзійської англійської мови розглянуто питання 

соціальної диференціації англійської в Малайзії. Проаналізовано суть, функції та 

причини утворення соціолектів у постколоніальній країні. Соціолекти досліджено в 

трирівневому розрізі – акролету (офіційна англійська мова), мезолекту (розмовне мовлення), 

базилекту (просторіччя). На аналізі конкретних прикладів розглянуто особливості 

соціолектів у малайзійському варіанті англійської та визначено чинники, які 

визначають тип соціолекту, а також особливості, які відрізняють їх від соціолектів 

країн-носіїв англійської. 

Ключові слова: aзійський варіант англійської, малайзійський варіант, 

концентричне коло, внутрішнє коло, зовнішнє коло, поширююче коло, соціолект, 

акролет, мезолект, базилект, просторіччя, ламана англійська, мангліш, лінгвальний 

чинник, екстралінгвальний чинник, лектальний код-міксінг. 

За даними британського лінгвіста Девіда Кристалла, число користувачів англійської 

національної мови загалом сягає понад 400 мільйонів. Ця чисельність перевищує 

кількість носіїв англійської мови Великобританії (59,6 млн), Америки 

(238,9 млн), Австралії (18,9 млн), Канади (31,6 млн), та Нової Зеландії (3,8 млн) [10]. 

Сьогодні англійська досягла статусу універсальної мови. Найбільше користувачів 

англійської припадає на Азію. Тут англійська набула якісних рис та утворила десятки 

нових варіантів, відомих у західній і південно-азіатсько тихоокенській лінгвістиці під 

назвою азійські варіанти англійської мови (Asian Englishes) [12]. 

Протягом останніх десятиліть спостерігається особливо інтенсивний розвиток 

азійських економік, що становить реальну загрозу для Заходу (прикладом може слугувати 

китайська економіка, яка за останніх декілька десятиліть досягла світових рекордних 

темпів розвитку, стаючи четвертою найпотужнішою економікою у світі після 

американської, японської та німецької). 

Незважаючи на фінансову кризу, яка загрожує окремим азійським країнам, коли 

ми заглянемо на 20 років у майбутнє, то побачимо, що більшість прогнозів сьогодні 

передбачають швидке зростання світового виробництва країн, що розвиваються – Китаю, 

Індії, Малайзії, Індонезії, Тайланду, Південної Кореї та Бразилії – і відповідне 

зменшення частки розвинутих, індустріальних держав – Британії, Німеччини, Японії 

та Сполучених Штатів. Наприклад, у 2000-х роках, за оцінками світового банку, якщо 

сучасні тенденції зберігатимуться впродовж наступної чверті століття, до 2020 р. економіка 

Китаю перевищить на 40 відсотків економіку США, а економіка Індії стане

72 Наталія Кирилюк 

більш розвинутою, ніж економіка Німеччини. Окрім того, банк вважає, що сьогодні 

країни, що розвиваються (Малайзія в тому числі) у 2020 р. припадатиме понад 60 

відсотків економічної діяльності, тоді як частка нинішніх розвинутих країн, на які 

зараз припадає 55 відсотків економічної діяльності, становитеме лише 38 відсоток [2]. 

Отже, переміщення світового економічного центру в Азію у майбутньому може спричинити 

до заміщення американського варіанта азійським, за умови, що англійську не 

буде замінено китайською або іншою азійською мовою [13, c. 23–51]. 

Останніми десятиліттями проблематика азійських варіантів стає все більш актуальною, 

вона починає привертати увагу провідних західних і південно-азійсько-тихоокеанських 

лінгвістів, зростає кількість наукових напрацювань у цій галузі. Серед 

них виокремимо наукові праці таких іноземних мовознавців, як індійські дослідники 

Іллінойського університету (США) Брай та Ямуна Качру, американський дослідник 

Сесіль Нельсон, британський лінгвіст Рендольф Кірк, німецький дослідник Едгар 

Шнайдер, малайзійська дослідниця Лога Баскаран, сінгапурський дослідник Джон 

Плат. Неабиякий внесок у досідження малайзійської/сінгапурської англійської зробили 

малайзійські дослідники С’ю Юе Кіллінглі, Ірен Увонг, сінгапурські дослідники 

Рей Танг, Вільям Кру, Джек Річардс, Марі Тай та інші [6, 19]. 

Питання варіантів англійської у постколоніальних країнах 80-х років розглядали 

і відчизняні науковці, зокрема В. Н. Ярцева, та О. Е. Семенець. Наприклад, 

О. Е. Семенець у своєму дослідженні висвітлив деякі загальні аспекти просторовотериторіального 

варіювання англійської мови в країнах Азії та Африки Але проблематика 

соціальної диференціації азійських варіантів, зокрема варіанта малайзійської 

англійської (МА), залишається відкритою для досліджень. 

Перш ніж перейти до аналізу соціальних діалектів (соціолектів) в МА, розглянемо 

коротко сутність МА. 

МА належить до азійських варіантів англійської мови, які зародилися внаслідок 

Британської колонізації країн Азії ХІІ–ХІІІ ст. [11, 12]. 

Індійська дослідниця Іллінойського університету (США) Ямуна Качру (Yamuna 

Kachru) розглядає азійські варіанти англійської в просторово-териториальній проекції, 

а саме – у трьох концентричних колах (рис. 1). 

Рис. 1. Концентричні кола поширення азійських варіантів англійської мови 

за Ямуною Качру (Three Concentric Circles of Asian Englishes) [12, c. 27]

Малайзійський варіант англійської мови: соціолекти та їхня динаміка 

Зі схеми бачимо, що до внутрішнього кола належать країни південно-азійсько-тихоокеанського 

регіону, де англійська має статус рідної/офіційної мови, а саме – Австралія 

та Нова Зеландія. До зовнішнього кола належать постколоніальні країни, Малайзія 

в тому ж числі, де англійська є національною мовою. До поширюючого кола 

– країни, де англійська лише набуває поширення [12]. 

МА – це мова, якою спілкуються в Малайзії та Сінгапурі. В Малайзії вона має 

статус другої національної мови після малайзійської, а в Сінгапурі – це одна з чотирьох 

офіційних мов країни (малайзійська, англійська, тамільська, мандаринська), де 

вона відома як сінгапурська англійська. 

За даними Девіда Кристала, на 2001 рік населення Малайзії становить 22 230 000 

осіб, кількість користувачів англійської мови налічує 7 380 000 осіб, з них для 380 000 

осіб (5%) вона є рідною мовою, а для 7 000 000 осіб (31%) другою мовою [10, с. 63] 

МА утворилась в процесі мовних контактів місцевих етнічних мов/діалектів та 

англійської, а також проміжної мови. Вона є “результатом еволюції англійської мови 

в новому поліетнічному середовищі” [18, c. 1–25] 

В результаті інтерференцій з автохтонними мовами на всіх рівнях та акультурації, 

як відображення місцевих природніх і соціокультурних умов, англійська в Малайзії 

набула специфічних рис [5]. Під впливом цих чинників складаються локальні різновиди/соціальні 

діалекти, характерні певним відхиленням від британської англійської. 

Британський лінгвіст Д. Кристал визначає діалект як “варіант мови, який відрізняється 

від інших варіантів певним набором слів та граматичних структур на регіональному 

та соціальному рівнях” [9]. 

Соціальні діалекти виникають за наявності соціальних бар’єрів у системі 

спілкування: чим вищий бар’єр, тим різкіші розбіжності. 

Автор О. Є. Cеменець у своїх дослідженнях зазначав, що англійська мова 

в колишніх британських колоніях має не якийсь один різновид, а цілий спектр 

англійської мови, від найвищого володіння (наприклад, у діячів науки, політики і 

мистецтва) до найнижчого, гібридного різновиду, характерного для малоосвічених 

мешканців бідних районів [4, c. 47–56]. 

В. Н. Ярцева визначає соцiолект, як мову певної соціальної групи [3, с. 133]. 

В. О. Винник зазначає, що соціальний діалект (соціолект) – відгалуження загальнонародної 

мови, уживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та 

інших груп населення [1]. 

Згідно з твердженнями новозеландської дослідниці Дженет Холмс соціолекти – 

це лінгвістичні варіювання лексики, граматики та вимови у мовленні людей різних 

соціальних груп. Дослідниця також зачислює стандартну англійську до соціального 

діалекту, який використовують місцева еліта, високоосвічені верстви населення, 

мас-медіа. Саме цей варіант вивчають у школах англійського спрямування. Стандартний 

діалект допускає незначну варіативність у межах граматики та вимови, чому 

свідчить плоска вершина трапеції (рис. 2). До нестандартних варіантів дослідниця 

зачислює лінгвістичні форми, які не належать до стандартних і асоціюються з мовленням 

менш престижних соціальних груп. Щоб уникнути імплікації, що нестандартні 

варіанти є неадекватними девіаціями стандартної англійської, дослідниця 

пропонує термін “просторіччя”(vernacular) як альтернативу нестандартному варіанту 

[8, c. 132–147]. 

73


Рис. 2. Соціальні і регіональні діалектні варіанти за Пітером Традгіллом [8, c. 133]. 

Сінгапурський дослідник Джон Плат визначає соціолекти в малайзійському та 

сінгапурському варіантах англійської (рис. 3) як “континуум від найнижчого рівня 

– базилекту (просторіччя), середнього рівня – мезолекту (розмовна мова) до найвищого 

соціолекту – акролету (стандарт) [17, c. 213–228]. 

Рис. 3. Континуум малазійської англійської мови за Джоном Платом 

Акролет є ідеалізованою риторичною нормою для спільноти. Мезолект – ідеалізована 

комунікативна норма. Базилект може представляти реальний комунікативний 

стиль, який сьогодні не вважають нормою [18, с. 25]. 

На рівні акролету MA нагадує Стандартний британський варіант – британську 

англійську (БА) з незначними відхиленнями в межах синтаксису та подекуди у фонетиці, 

семантиці та лексиці. Це саме той варіант, якого навчають у школах, вищих 

установах, приватних інститутах і коледжах, хоча деякі викладачі впевнені в тому, що 

вони використовують БА [7]. Акролет поширений у мас-медіа, академічних лекціях, 

дебатах і промовах. Його носії характеризуються вищим рівнем освіти. Це сприяє 

значній кореляції їхнього мовлення з БА.


Мезолект характеризується розбіжностями від БА на лексичному та граматичному 

рівнях. Найбільша розбіжність спостерігається на рівні лексики, де дуже часто 

простежуються повторення та інші редундатні форми. Вільно використовуються запозичення 

з малайзійської, кантонської китайської мови, тамільської та інших автохтонних 

мов. Прикладом може слугувати запозичений префікс “lah“ який перейшов у 

мезолект з функцією іненсифікатора :What are you trying to do, lah?, Sorry, can’t come 

lah-too busy lah. або I go to sleep fi rst, де fi rst є редудантом (адже тут мовець має на 

увазі, що він вже йде спати, а не те, що він перший йде спати). 

Do you want to repeat again? Тут при присутності дієслова ‘repeat’ ‘again’ є редудантом. 

You watch TV until late-late- no wonder cannot get up! У цьому реченні “late“ 

повторюється, з метою підсилення, тобто йдеться про дуже пізню годину “very late“ 

чи навіть “too late“. 

Окрім комунікативного використання, мезолект поширений в неофіційному 

письмі, а саме – у листах, статтях в електронних повідомленнях, тощо. Базилект або 

“patois“ (вуличні різновиди) чи “Вazaar Malaysian English“ (базарна МА) – є просторіччям, 

мовці якого, здебільшого, – представники нижчого соціального прошарку, 

і не мають повної освіти. Вони володіють обмеженими знаннями граматики та лексики, 

але їм бракує комунікативних навичок, що часто спричинює до непорозуміння, 

у випадках коли мовець акролекту намагається подати повідомлення реципієнту, 

знання англійської мови якого обмежене базилектом. Наприклад, мовець базилекту 

скаже: Saya mahu go musium замість I want to go to museum. Тут мовець замість 

англійського звороту I want використовує малайзійський еквівалент saya mahu. Окрім 

цього, у реченні ще вжито неповну форму дієслова – go замість to go) How much 

satu kilo,ini? замість How much is one kilo? Тут замість оne вживається малайзійський 

еквівалент satu. Також вжито редудант – малайзійський займенник ini (тут), який 

підсилює розмовний характер мовлення. Відома назва для цього рівня малайзійської 

англійської – “ламана англійська“ (‘Broken English’). Малайзійська дослідниця Лога 

Баскаран вважає, що це є cтигматизована форма МА, але не настільки знижена, щоб 

називатися гібридною мовою. [6; 7, с. 20]. На нашу думку, це єдиний різновид МА, 

який можна назвати мангліш (Manglish) – зневажливий загальний термін, який часто 

використовується для позначення МА. 

Лога Баскаран стверджує, що базилект є комунікативним інструментом людей 

вулиці: вуличних торгівців, таксистів, англійська мова яких характеризується обмеженим 

словником, не забуваючи про фонетичні провали та дисторції, які можуть кожного 

довести до сміху, зокрема, іноземного туриста [7, с. 20]. За Джоном Платом, мовці 

базилекту – вихідці з початкової чи середньої школи, які є представниками сфери обслуговування. 

Здебільшого, це є “блакитні комірці“ тобто робітники – електрики, механіки, 

водії таксі, прибиральники, офіціанти, продавці на базарі тощо [16, c. 83–95]. 

Результати нашого дослідження ілюструють, що існування соціолектів зумовленно 

екстралінгвальними чинниками: психологічний (ставлення до співрозмовника), соціокультурний 

(вік, середовище, соціальний статус), освітній, та лінгвальними (мовні 

інтерференції). Згідно з твердженнями Джона Плата соціокультурний та освітній чинники 

є найвагомішими у визначенні типу соціолекту. [16, c. 83–95]. 

Зазначимо, що мовці, які належать до акролету, можуть також переходити на рівень 

мезолекту чи базилекту у випадку, коли співрозмовники не розуміють акролету. 

75


В неофіційних ситуаціях малайзійці надають перевагу мезолекту, що створює відчуття 

рівності соціальних рівнів (братерства) та невимушеності в їхній мові. Наприклад, 

мовець акролету, який купуює певний товар на ринку надасть перевагу тому ж соціолекту, 

яким володіє продавець, з метою імплікації товариського ставлення до нього, 

що в результаті допоможе мовцю акролету не тільки здобути прихильність продавця, 

а й отримати знижку на товар. 

Отже, більшість населення використовує неакролектальну форму у всіх випадках 

та цілях [17, c. 213–228]. 

Зазначимо також, що такі соціолекти спостерігаються не лише в малайзійському 

чи сiнгапурському варіантах англійської мови, а також в інших країнах де англійська 

мова є другою національною мовою. Індійський дослідник Раджа Мехротра 

[14] виокремлює три головних рівні індійської англійської мови: “панська англійська“ 

(“Sahib” English), яка відповідє акролету, “англійська бабу“ (‘Babu’ English ) відповідає 

мезолекту та “батлерська англійська“ (‘Butler’ English), яка аналогічна базилекту. 

Окрім того, Плат вважає, що головна різниця між користувачами соціолектів країн 

внутрішнього кола та Сінгапуру і Малайзії в тому, що носій вищого соціолекту не здатен 

швидко змінити свій соціолект з вищого на нижчий у різних соціальних ситуаціях. 

Мовці нижчих соціолектів можуть бути незрозумілими носієві вищого соціолекту, як 

і у Великобританії, де більшість мовців (“кокні“) є незрозумілою для представників 

освічених вищих класів. Натомість в Малайзії та Сінгапурі мовці вищих соціолектів 

не мають труднощів у розумінні нижчих соціолектів і можуть навіть перейти без 

жодних зусиль на нижчий соціолект у певних комунікативних цілях [16]. Тобто, що 

вищий соціолект мовця, то більшим є діапазон його мовленнєвого континууму. Сінгапурці, 

наприклад, в офіційних ситуаціях використовують акролет, також вживають 

мезолект у повсякденному спілкуванні та інколи базилект (у певних ситуаціях). 

Рис. 4. Динаміка функціонування соціолектів у сінгапурськькому 

варіанті англійської мови за Джоном Платом [16, c. 83–95].


Рис. 4 ілюструє соціолектальну гнучкість вищого соціолекту Сінгапурської англійської 

мови порівняно з нижчими соціолектами. Хоча Джон Платт припускає, що ця 

особливість лише існує в сінгапурській англійській мові. Качру також відносить особливість 

“перестрибувати“ з одного лектального варіанта до другого як “перманентну 

потребу“ білінгвістів [11, c. 223–232]. Така особливість характерна і для МА. 

Дослідниця індійської англійської мови Раджешварі Пандхаріпанде (Radjeshwari 

Pandharipande) вважає подібний феномен однією з особливостей індійської англійської 

мови, який вона називає лектальним код-міксінгом (lectal code-mixing) [14]. 

Отже, соціолекти в МА функціонують як континуум від найнижчого рівня базилекту 

(просторіччя), середнього рівня мезолекту (розмовна мова) до найвищого соціолекту 

акролету (офіційна мова). Найвагоміші чинниками, які визначають тип соціолекту, 

є екстралінгвальні, а саме – соціокультурний та освітній. Визначною особливістю 

соціолектів в МА є гнучкість, тобто схильність мовців перестрибувати з одного 

соціального діалекту до другого, де вищі соціолекти є гнучкішими за нижчі. 

1. Винник В. О. Діалектологія : http://litopys.narod.ru/ukrmova/um156.htm 

2. Гіл В. Л. Чарльз. Міжнародний бізнес: Конкуренція на глобальному ринку / Пер. з 

англ. А. Олійник, Р. Ткачук. – К.: Основи, 2001. – 854 с. 

3. Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В. Н. Ярцева – М.: Сов. энц., 

1990. – 865 с. 

4. Семенець О. Є. Соціальні процеси і мовна дійсність: Англійська мова в країнах Азії 

та Африки / Ред. Жлуктенко Ю. О. – К.: Вища школа, 1984. – 190с. 

5. Семенець О. Є. Социальний контекст и языковое развитие. Териториальна и социальная 

дифференциация английского языка в развивающихся странах. – К.: Вища школа, 

1985, 173 c. 

6. Baskaran Loga Mahesan. The New Englishes // Jurnal Bahasa Moden. – Kuala Lumpur, 

1991. – Vol. 6. – P. 68–96. 

7. Baskaran Loga Mahesan. A Malaysian English Primer: Aspects of Malaysian English. Features. 

Kuala Lumpur: University of Malaya Press, 2005, 190 p. 

8. Holmes Janet. An introduction to Sociolinguistics.Second edition. – Longman. Pearson 

Education Limited, 2001. – 406 p. – P. 132–147 

9. Crystal David. The Cambridge Encyclopedia of the English language.Second edition.Cambridge 

University Press. 2003. – Pp. 104–113 

10. Crystal David. English as a global language. Cambridge university Press.Second edition, 

2003. – 228 p. 

11. Kachru Y. Discourse Analysis: Non-Native Englishes and Second Language Acquisition 

Research. World Englishes. 1985. Vol. 4. No. 2. – P. 223–232 

12. Kachru Y., Nelson C. Asian Englishes Today: World Englishes in Asian context. – Hong 

Kong University Press, 2006 – 412 p. 

13. Language, Linguistics and the Real World./Ed. Gerald Knowles, Jamaliah Mohd Ali, Jariah 

Mohd Jan, Suad Awab, Zuraidah Mohd Don.-Kuala Lumpur.: Faculty of Language and 

Linguistics. University of Malaya, 2004. – Vol. I. – 295 p. 

14. Mehrotra, Raja Ram. Indian English: Texts and Interpretation. Amsterdam – Philadelphia: 

John Benjamin Publishing Company, 1998. – 148 p. 

15. Pandharipande, Rajeswari. Short articles and notes on nativization of English. 1987. 

Vol. 6. No. 2. – P. 149–158. 

77


16. Platt, John T. ‘The subvarieties of Singapore English: Their Social and functional status’ in 

W. J. Crewe (ed.) The English Language in Singapore. 1977. – P. 83–95. 

17. Platt J. & Weber. The Relationship Between Sociolects and Styles // Established and New 

Varieties. Proceedings of the 6 th SEMEO Regional Language Centre . Regional Seminar. 

– Singapore, 1981. – P. 213–228. 

18. Richards, J. C. Rhetorical and Communicative Styles in the New Varieties of English Language 

Learning. 1979. – Vol. 29. – No. 1. – P. 1–25 

19. Schneider, Edgar W. Postcolonial Englishes: Varieties around the world. UK.: Cambridge 

University Press, 2007. – 367 p. 

MALAYSIAN VARIETY OF ENGLISH LANGUAGE: 

SOСIOLECTS AND THEIR DYNAMICS 

Nataliya Kyrylyuk 



This article highlights the facts of the English language functioning in Аsian context. 

Social differentiation of English language in Asian postcolonial English-speaking countries 

is considered on the basis of our research of Malaysian variety of English language. The 

three levels of social dialects (sociolects) – the Acrolet or formal variety, the Mesolect or 

informal variety and the Basilect or ‘patois’ street variety, and the dynamics of their functioning 

in speech continuum has been under analysis.The concrete examples show the distinguished 

features of the sociolects in the non-native variety of English speech and provide 

the factors for differentiating its types. 

Key words: Asian English, Malaysian variety, сoncentric circle, inner circle, outer 

circle, extended circle, sociolect, Acrolet, Mesolect, Basilect, patois, broken English, Manglish, 

lingual factor, extralingual factor, lectal code-mixing. 





УДК 81’373.61:282+811.161’04=112.2 

© Пиц Т., 2008 

НІМЕЦЬКІ НАЗВИ ШКІРЯНИКІВ 

У ПОЛЬСЬКІЙ, БІЛОРУСЬКІЙ 

ТА УКРАЇНСЬКІЙ МОВАХ XV–XVII ст. 

Тарас Пиц 

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка 

(вул. Івана Франка, 24, м. Дрогобич, 82100) 

Досліджено поширення діалектних німецьких найменувань шкіряників Gerber, 

Riemer, Görtler, Taschner у польській, білоруській та українській мовах XV–XVII ст. 

На основі порівняльного аналізу писемних пам’яток слов’янських мов і німецьких 

діалектів визначено діалектні основи для слов’янських назв ремісників у німецьких 

діалектах. Описано фонетичні процеси, притаманні німецьким говорам, окреслено 

період їхнього запозичення. 

Ключові слова: запозичення, походження лексем, діалектна основа, назва ремісника, 

форма поширення. 

Тема лексичних запозичень з німецької мови вже не раз слугувала предметом 

досліджень мовознавців, які виявляли та описували їх у мовах-реципієнтах чи їхніх 

діалектах. Однак досить мало уваги приділялось детальнішому вивченню окремих 

германізмів, а також різним тематичним групам, у тім числі професійної лексики. 

Публікація є продовженням вивчення діалектних основ для запозичених лексем з 

німецької мови (на прикладі найменувань ремісників) із залученням історичних словників 

німецьких діалектів, як це вже пропонувалось раніше [10–12; 37]. 

У лексичному складі польської, білоруської та української мов виявлено такі найменування 

німецьких ремісників: Gerber “гарбар“, Riemer “лимар”, Görtler “ремісник, 

що оббиває паски та ременi залiзом або жовтою міддю”, Taschner “виробник сумок“. 

Дві останні назви зафіксовано лише у старопольських пам’ятках як особові назви. 

На походженні слов’янської назви ремісника гарбар з свн. gerwer наполягають 

Я. Рудницький, М. Френцель, А. Булика, укладачі ЕСУМ, Е. Еґґерс, А. Каршнєвіч- 

Мазур, Б. Симанцік, М. Гарбачик, М. Гьофінґгоф [40, т. I, с. 568; 25, с. 50; 2, с. 88; 5, 

т. І, с. 471; 24, с. 181; 28, с. 59; 3, с. 85; 44, с. 97; 26, с. XI]. Автори А. Булика та 

А. Баньковський вважають джерелом запозичення свн. gerber [1, с. 147; 20, т. I, с. 408]. 

Дослідники фонетичної асиміляції германізмів у польській мові В. Кестнер та 

Е. Еґґерс вказують на зміну кореневого свн. ä/e у польській мові на a [28, с. 7; 42, 

с. 141; 24, с. 42]. Вони також фіксують дисиміляцію свн. w після приголосних l i r 

у нижньонімецькій мові в b: свн. verwer – нн. Färber, свн. gerwer – нн. Gerber, свн. 

varwe – нн. Farbe [28, с. 51; 24, с. 107]. Автор Г. Пауль вважає, що такий перехід 

проявляється у швабському діалекті наприкінці XIII ст. [36, с. 141]. 

Матеріали історичних словників німецьких говорів засвідчують співіснування 

обох найменувань ремісника gerwer та gerber “ремiсник, який вичиняє шкуру“ у

80 Тарас Пиц 

прусському та сілезькому діалектах уже з другої половини XIV ст.: gerwer (Thorn, 

бл. 1300) [27, c. 30], … di gerwer sullin machin vnn gerwin gut ledir beide ime huse 

(Schweidnitz, 1347) [32, c. 24], Nickil Mertin (gerwer), Helwig gerwer s. Sohn (Breslau, 

1348) [38, c. 152], Nicclos Rozenik der gerwer (Liegnitz, 1384) [19, c. 133], Vicco gerwer 

(Danzig, 1377–1378) [27, c. 30]; gerbergasse (Danzig, 1357) [46, с. 150], Jörge Gerber 

der teschner (Breslau, 1409) [33, c. 215], gerber (Marieburg, 1418, 1444) [27, c. 30]. Зміну 

назви ремісника можна простежити також у межах назви вулиці одного міста – Бреслау: 

Pecze in der gerwergassen (Breslau, 1352) [38, c. 69], in der newen gerbergassen 

(Breslau, 1373) [125, c. 54]. Виявлене найперше свідчення про варіант назви ремісника 

gerber належить до середньобаварського говору: Ott der gerbжr (1296) [23]. Отож 

припускаємо баварський вплив у дисиміляції свн. та снн. -w->-b- у найменуваннях 

ремісників gerwer-gerber. 

Варіантна реміснича назва gerber знайшла своє відображення у старопольській 

антропонімії десь у середині XV ст.: Pauel Gerber (Lwуw, 1441) [44, т. II, с. 81]. Однак 

попри цей варіант з кореневим е, головною є форма garbar(s) та garbarz, де відбувається 

зміна суфікса -er на -ar(s), -arz: Fideiussit Jan, garbars, vitricus eius (Kraków, 1435) [43, 

т. II, с. 383], Dominus Iohannes Garbar ciuitatis Crocoviensi (Kraków, 1436) [44, т. II, 

с. 81], Garbarz cerdo (Kraków, 1437) [43, т. II, с. 383], Pauel Garber (Lwów, 1441), ... sktorych 

skori odarwschi Garbarzevi yednemv przedali (Poznań, 1545) [45, с. 97]. Вважаємо, 

що субституції кореневого e на a у польській мові, як стверджують В. Кестнер та 

Е. Еґґерс, не відбулось. Точніше, ця зміна у назві ремісника заторкнула ельзаську 

говірку ще наприкінці XIII ст. і згодом передалась іншим діалектам: … hern Gotfride 

deme gerwer … (Rufach, 1284), … Rvdolfes dohterman des gerwers (Morsmünster, 1287), 

Gotfrid der garwer (Rufach, 1290) [35, с. 447]. Співіснування обох форм з кореневими 

-е-, -а- були звичним і для сілезького діалекту у XIV–XV ст., звідки вони поширились 

у польську мову і далі на схід: plethener-plathener “коваль, що виробляє панцирi та 

лати“ [38, c. 16, 107], seteler-sateler “сідляр“ [32, c. 164; 17, c. 114], teschener-taschener 

“виробник різних сумок“ [19, c. 109; 36, c. 133], також свн. gerwen-garwen “вичиняти 

шкіру“; пор. теж двн. garawen “готувати“, ст. сакс. gar(u)wian, ger(i)wian, що з герм. 

*garw-ija- [30, c. 348]. Тобто вихідним апелятивом мав бути nomina agentis *garber 

алемано-баварського походження. 

У польській мові знаходимо теж свідчення про ремісничу назву garbarz czerwony 

“чинбар“: …Stanislaw Kluga garbarz czerwony, mieszczanin krakowski ... (Krakуw, 1593) 

[155, с. 99], що є калькою із сілезького rotgerber: Joh. bucherer rotgerber (Breslau, 1382) 

[136, c. 106], vor uns sint komen di … geswornen vnd eldisten der rotgerber in unser stat … 

(Liegnitz, 1397) [31, c. 102]. 

У старобілоруській мові з першої половини XVI ст. з’являються назви ремісників 

кгарбар, гарбаръ, гарбарь: А дозволяемъ … будовати крамы, на шевцы, гончары, 

соленики, кгарбары (Вiльно, Ковно або Трок, 1536), Пєрєроб#тъ Гарбари, нижъ воло 

быдл#чихъ ... (Вільно, 1620) [4, т. 15, с. 31], мещане и кгарбаре места его кор. млсти 

Могилевского, которые робять скоры дубленые, также скоры дубленые жолътые 

и чарвоные и чорные, до ремесла ихъ належачие (Могильов, 1625) [3, с. 85], усмаръ: 

гарбаръ, скорникъ (Куцеінський монастир, 1653) [1, c. 147]. 

У староукраїнській мові спостерігаємо форми гар(q)бар(q), гарбарь, кгарбар вже 

наприкінці XVI ст.: ... Сємєона гарбар# ... (Берестя, 1590), Болшq скuрокq тел#чихq,

Німецькі назви шкіряників у польській, білоруській та українській мовах XV–XVII ст. 

Пєрєроб#тq Гарбари, нижq воло быдл#чихq ... (Вільно, 1620), ... дано было позволенье 

εремии, але не гарqбарамq ... Виленqскимq ... (Вільно, 1599), Оусмарq: Гарбарq, скорникq 

(Київ, 1627) [8], Въехал до прозываючого векеренъка кгарбара ... (Володимир, 

1649) [7], Кузма Гарбарq (Гадяч, 1649) [13, с. 429], Зостаєтъ онъ Василю Максимовичу 

гарбару ... виннимъ (Чернігівщина, 1690) [6, т. I, с. 509]. 

Мовознавцями визначено, що найменування ремісника римар походить з свн. 

riemer [31, с. 487; 21, с. 472; 15, т. III, с. 484; 34, с. 70; 34, с. 97; 25, с. 56; 1, с. 283; 2, 

с. 89; 5, т. ІІІ, с. 233; 24, с. 195; 29, с. 99; 45, с. 200]. 

Найменування римаря riemer, rymer виявляємо у сілезькому та прусському діалектах, 

що були суміжними з польською мовою: Willuſcharakter Rymer (Breslau, 1346) 

[38, c. 16], ſetteler vnd riemer (Schlesien, 1389) [42, c. 567], dy rymer den gortelern gunnen 

vnd dirlawbit habin das sie ire breite tasschen gortele mit gräntvelen (Liegnitz, 1423) [19, 

c. 142], rymer (Schönsee, 1444) [27, c. 128], kein Riemer soll Gürtel, Riemen, Zaum, Halfter 

… anders machen, als von Leder mit Alaun gegerbt und nicht mit Lohe (Elbing, 1446) [46, 

с. 156], Hannos Glöckener rymer (Gцrlitz, 1494) [17, c. 114]; також назва вулиці: undir 

den rymern (Breslau, 1472) [33, c. 164]. 

Старопольські записи фіксують варіант rymer з початку XV ст. зі зміною суфікса 

-er на -ar(z)(s): Vir(i) ... Franczkonis Rymar, consul(is) civitatis Lemburgensis (Lwуw, 

1402), Honest(um) vir(um) ... Franczkonem Rymer ... consul(em) (Lwуw, 1403), Frenifi cum 

al. rymarzow (Mazowsze, 1462), Lucas sellator et Janyek rymarzs, corrigiatores (Poznań, 

1482) [43, т. VIII, с. 64]. Зазначимо, що rymer простежується і в говірках судетських 

німців: Nic. rymer (Prag, 1379), Petzolt der Rymer (Eger, 1407) [41, c. 254], однак пізніше 

за сілезькі записи. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

81


Інший різновид ремісничої назви riemer також занотовано у старопольських джерелах: 

Iurek ... acomodavit octo marcas Nicloschoni rimarz (Przemyśl, 1439), Rimara coriarium 

… (Kalisz, 1471) [43, т. VIII, с. 64], Cum Alberto Rimer ... Alberto Rimer (Warszawa, 

1447) [44, т. IV, с. 532]. Його зафіксовано у сілезькому та прусському діалектах. Однак 

ще раніше цей термін згадується на Судетах: Leopoldus rimer (Brünn, 1343), Enderlin 

rimer (Jitschin, 1386) [41, c. 254] і в середньобаварському говорі: Albreht der riemer 

(Wien, 1290), Levpolt der riemer (Wien, 1295) [35, c. 464]. Отже, можна припустити, що 

він поширився звідси через судетські говірки у сілезький, прусський діалекти і з нього 

(чи паралельно з двох останніх) у польську та інші мови. А зважаючи на те, що свн. 

y відповідало вимові [i] [36, c. 165], припускаємо походження обох термінів riemer і 

rymer з одного і того ж джерела. Проте в усіх випадках свн. у чітко відповідає п. у, а 

свн. і(е) – п. і. Так само у білоруській та українській мовах розрізняють рымар(ъ) та 

римар(ъ). Отож, питання вимови, а також і проблема визначення діалектних основ для 

варіантних найменувань римаря можуть залишатися дискусійним. 

У пам’ятках старопольської мови виявляємо свідчення про ще іншу форму найменування 

ремісника: Consul(-) Wratislaviens(is) ... Conradus Remir, textor (Śląsk, 1316) 

[44, т. IV, с. 461]. Вона є близькою до прусського remer: Kersten remer (Danzig, 1377– 

1378) [27, c. 128]. Найімовірніше запозичення відбулось з снн. чи свн. *remir. 

У старопольських джерелах натрапляємо на різновид назви ремісника rymacz: 

Laurencium alias Lorka Rymacze cum fratre suo germano Casper (Warszawa, 1449) [44, 

т. IV, с. 532]. 

Баварські форми rymer і riemer зі зміною у старопольській мові суфікса -er на -ar 

занотовано у старобілоруській мові на початку XVI ст.: рымаромъ и шевцомъ (1503) 

[1, c. 283], ... итъ кравъцы, шевъцы, рымары, слесары, и инъшые реместъники въ месте 

Виленьском ... (1547) [9], за направу кульбаки римарю полталера (Вiтебськ або 

Могильов, 1682) [3, с. 82], римару за направу нашилниковъ осм. 12 (1690) [1, c. 283], 

... змовили римаря обивать колясы (Вiтебськ або Могильов, 1691) [9], за направоване 

шлей Ярмоле римару заплатили (Вiтебськ або Могильов, 1691) [3, с. 82]. Зауважимо, 

що перші датування різні дослідники зачисляють до інших східнослов’янських мов: 

... мещан моцно был за себе забрал, и теж и ремесников места Полоцкого, золотаров 

и рымаровъ и седляров ... (Полоцьк, 1502) [9; 7], Такожъ въ томъ мhстh котором будуть 

реместники, кравцы, кушнеры ... рымары ... (Краків, 1507) [8; 3, с. 87]. 

Лише у білоруській мові виявляємо різновид засвоєння вихідного апелятива в 

особовій назві з суфіксом -яр: Луку Рымяра (Гродно, 1541) [14, с. 141]. Також там 

з’являється прусське remer: ... купили лейцы ... отъ Ярмолы ремаря (Могильов, 1685), 

... купили два ренкгорты ... отъ Ермолы ремаря (Могильов, 1685) [9]. 

У староукраїнській мові знаходимо свідчення тільки про римар(ъ) та рымар(ъ): 

... за себе забралъ и тежъ ремесниковъ ... золотаровъ и рымаровъ ... (1503) [7], люди 

зεмд{ н скиε которыε в мεстε сεдд ть на ихъ зε м лд х ивъ ихъ послuшε{ н ствε ... ю р ко римаръ 

ильд чобота р ... (Овруч, 1552), ... рымари кушънєри и кравцы робдть воєводє даромъ 

што роскажєть (Київ, 1552), у Савки в римара ω(т) мистца два подсы взяли и пограбили 

(Луцьк, 1581), ... Иванъ Римаръ – полдворища ... (Деречин, 1582), Оусмошвєцъ: 

Мhховни{к, що зброи подшиваєт, тлuмоки робит, замшникъ, рымаръ, швєцъ (Київ, 

1627) [8], Рымар Павεл (Кременчук, 1649) [13, с. 52], Ьεдорq Римар (Миргородщина, 

1649) [13, с. 383], От направованя пояса ... рымару ... (1633), Костя римар (Полтава,


1666), ... з одного боку двора брацкого кравецкого, а з другое – Кузми Рогана, римара 

... (Стародуб, 1693) [7]. 

Як уже зазначалось, особливістю наступних німецьких назв шкіряників є те, що 

їх нотували лише як особові назви у старопольських джерелах. 

Наприклад, антропоніми Gortler, Gortlar фіксуються у польській мові з середини 

XV ст.: Carnifex (-) antiqu(us) ... Johannes Gortlar (Poznań, 1449), prouidi Stano Gortler 

... ciuis ciuitatis Cracouiensis ... ipsum Stano Gortler (1454) [44, т. II, с. 101]. Вважаємо, 

що джерелом запозичення тут слугувала судетська форма Gortler: Cunadus Gortler 

(Trьbau, 1377) [41, c. 122]. 

Діалектною основою для антропоніма Gyortler ймовірно, було сілезьке görteler 

але без кореневої голосної е: Antiqu(us) carnifex(-) Gyortler (Poznań, 1454) [50, т. II, 

с. 101], der görteler wandeln (Liegnitz, 1424) [18, c. 128]. Відсутність другого кореневого 

голосного е не варто розцінювати як редукцію вже на слов’янському ґрунті, оскільки 

приклади функціонування обох форм можна проілюструвати на прикладі одного 

німецького говору – сілезького: botener-bottner “виробник бочок для пивоварiння“ [38, 

c. 13, 137], Flaschener-fl aschner “пляшкар“ [38, c. 106, 108], gurteler-gurtler “ремісник, 

що оббиває паски та ременi залiзом або жовтою міддю“ [38, c. 18; 19, c. 133], kesselerkesler 

“котляр“ [17 c. 72; 32 c. 64], kursener-kursner “кушнір“ [32, c. 21; 33, c. 152], 

stellemecher-stelmecher “стельмах“ [19, c. 134; 38, c. 108] та ін. 

Поряд з попередньою особовою назвою наштовхуємося і на незафіксовану нами 

у німецьких діалектах форму Gerthlar: Cum famoso Stanislao Gerthlar, theoloneatore ... 

Cracoviensi ... eidem Stanislao Gorthlar, theoloneatori Cracoviensi Gerthlar ... ipsi Stanislao 

Gerthlar (1454) [44, т. II, с. 101]. 

Німецька назва виробника сумок Taschner також відображена у старопольській 

антропонімії наприкінці XIV ст.: Nicze Teschner, sutor (Karzimierz, 1373), Niczko 

Teschener (Karzimierz, 1378), Hannos Theschner (Kraków, 1403), Honesto viro, domino 

Nicolao dicto Theschnar, civi Cracoviensi (Kraków, 1412), Johannem Tesznar (ziemia 

Krakowska, 1462), Iohanni Thesznar ... Iohannis Thesznar, civis de Cracouia (Sanok, 

1494), Margareta, relicta olim Hannus Teszner, sartoris (Kraków, 1480), Hannus Taszsnar 

(Gniezno або Poznań 1421), ... Lorencz Thaschner (Kraków, 1399) [44, т. V, 3, с. 437-438]. 

Усі перелічені варіанти найменування ремісника tesch(e)ner, taschner належать до 

сілезького діалекту: Nycolaus Teschner (Schweidnitz, 1328) [16, c. 117], Nycol. teschener 

(Liegnitz, 1348) [17, c. 133], Heincze taschner pellifex (Breslau, 1366) [38, c. 108], Jacob 

taschener perator (Breslau, 1376) [38, с. 109], Nicclos Lobyn der tesschener (Liegnitz, 

1383) [17, c. 133]. 

Деякі приклади фіксації антропонімів ще зберігають вимову s як [s] перед n, 

яку на той час вже не зберіг сілезький діалект: Per famosum Johannem Tesnar, ciuem 

Cracouiensem ... Johannes Tesznar (ziemia Krakowska, 1464), Johannes Mathie Thesner 

de Thorun (Kraków, 1458) [44, т. V, с. 438], Paulus Tasner (Sądecczyzna, 1527) [22, 

т. II, с. 234]. Проте це збережено в писемних пам’ятках судетських німців: Johlinus ds. 

Thasner (Prag, 1338), Hannus ds. Tassnar (WeiЯwasser, 1377) [41, c. 316]. 

Перехід вимови свн. s від [s] в [š] відображено у сілезькій діалектній формі tesschener. 

Цю особливість збережено у старопольській мові: Venerabil(is) vir(-) 

domin(us) ... Dominicus Tesschner ... Wratislaviensis ecclesie (Śląsk, 1419) [44, т. V, 

с. 437]. Збережено також інший варіант вимови свн. s в особовій назві: A Theznar (Kraków, 

1471) [44, т. V, с. 437]. 

83


герм. – германське 

двн. – давньоверхньонімецьке 

нн. – нижньонімецьке 

п. – польське 

свн. – середньоверхньонімецьке 

снн. – середньонижньонімецьке 

ст. сакс. – старосаксонське 

Отже, при всебічному розгляді окремої невеликої групи германізмів на основі 

порівняльного аналізу писемних пам’яток слов’янських мов і німецьких говорів, 

вдається визначити діалектні основи для слов’янських назв шкіряників у німецьких 

діалектах, простежити фонетичні процеси, притаманні німецьким діалектам, і 

з’ясувати шлях поширення лексем. 

1. Булыка А. М. Даўнія запазычанні беларускай мовы. – Мінск: Навука i тэхнiка, 1972. 

– 381 c. 

2. Булыка А. М. Лексiчныя запазычанні ў беларускай мове ХІV–XVIII стст. ― Мінск: 

Навука і тэхніка, 1980. – 256 с. 

3. Гарбачык М. Р. Назвы асоб па рамяству і прафесії ў беларускай мове: дисс. … канд. 

філал. навук: 10.02.02. – Мінск, 1992. – 240 с. 

4. Гістарычны слоўнiк беларускай мовы / пад рэд. А. М. Булыки. – Мінск: Навука i 

тэхнiка, 1985–2005. – Вып. 1–24. 

5. Етимологічний словник української мови [гол. ред. О.С. Мельничук]. – К.: Наукова 

думка, 1982–2006. – Т. 1–5. 

6. Історичний словник українського язика [ред.-упоряд. Є. Тимченко]. – Харків–Київ, 

1930–1932. – Т. 1–2. 

7. Картотека історичного словника українського язика. Зберігається в інституті українознавства 

ім. І. Крип’якевича у Львові. 

8. Картотека словника української мови XVІ – першої пол. XVIІ ст. Зберігається в 

інституті українознавства ім. І. Крип’якевича у Львові. 

9. Картотэка гістарычнаго слоўнiка беларускай мовы. Зберігається в інституті 

мовознавства ім. Я. Коласа в Мінську. 

10. Пиц Т. Походження ремісничих назв боднар, бондар та bednarz у слов’янських мовах 

// Wiener Slavistiches Jahrbuch“. – 2007. – Bd. 52. – S. 135–146. 

11. Пиц Т. Походження української назви виробника возу // Українська мова, 2006. – № 1. 

– С. 57–70. 

12. Пиц Т. Про німецьке походження ремiсничих назв ślosarz, ślósarz, ślusarz, слюсар, 

слесарь у слов’янських мовах // Мовознавство. – 2007. – № 2. – С. 35–41. 

13. Реєстр Війська Запорозького 1649 року [гол. упоряд. О. В. Тодійчук]. – К.: Наук. думка, 

1995. – 592 с. 

14. Усціновіч А. К. Антрапанімія Гродзеншчыны і Брэстчыны (XIV-XVIII стст.). – Мінск: 

Навука і тэхніка, 1975. – 175 с. 

15. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. – Изд. второе, стереотип. – М.: 

Прогресс, 1964–1973. – Т. I–IV. 

16. Bahlow H. Schlesisches Namenbuch. – Kitzingen: Holzner, 1953. – 147 s.


17. Bahlow H. Studien zur ältesten Geschichte der Liegnitzer Familiennamen // Mitteilungen 

des Geschichts- und Altertumsvereins für die Stadt und das Fürstentum Liegnitz Bd. 10. 

– Liegnitz: Krumbhaar, 1926. – S. 102–162. 

18. Bańkowski A. Etymologiczny słownik języka polskiego. – Warszawa: PWN, 2000. – T. 

1–2. 

19. Brückner A. Słownik etymologiczny języka polskiego. – Warszawa: Wiedza Powszechna, 

1985. – 805 s. 

20. Bubak J. Słownik nazw osobowych i elementów identyfi kacyjnych Sądecczyzny XV–XVII 

w. (imiona, nazwiska, przezwiska). – Kraków, 1992. – Cz. I–II. 

21. Corpus der altdeutschen Originalurkunden (http://urts52.uni-trier.de/cgi-bin/iCorpus/CorpusIndex.tcl?hea=qf&for=qfcoraltdu&cnt=qfcoraltdu&xid=CW30707) 

22. Eggers E. Die Phonologie der deutschen Lehnwörter im Altpolnischen bis 1500. – München: 

Sagner, 1988. – 221 s. 

23. Frenzel M. Die Handwerkerbezeichnungen im Westslawischen: Diss. zur Erlangung des 

Doktorgrades. – Berlin, 1969. – 195 s. 

24. Höfi nghoff M. Deutsche Entlehnungen im Ukrainischen an der Wende vom XIX. zum XX. 

Jh. Bestand und Entwicklung bis zur Gegenwart. – Diss. zur Erlangung des Doktorgrades. 

– Wien, 2002. – 221 s. + CXIII s. 

25. Holmberg M. Å. Studien zu den niederdeutschen Handwerkerbezeichnungen des Mittelalters: 

Leder- und Holzhandwerker. – Lund [u.a.], 1950. – 279 s. 

26. Kaestner W. Die deutschen Lehnwörtern im Polnischen, 1. Teil: Einleitung und Lautlehre: 

Diss. zur Erlangung des Doktorgrades. – Leipzig, 1939. – 131 s. + XXVIII. 

27. Karszniewicz-Mazur A. Zapożyczenia leksykalne ze źródła niemieckiego we współczesnej 

polszczyźnie. – Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego, 1988. – 310 s. 

28. Kluge Fr. Etymologisches Wörterbuch der deutschen Sprache. – 24., durchges. und erw. 

Aufl . – Berlin: de Greyter, 2002. – 1023 s. 

29. Korbut G. Wyrazy niemieckie w języku polskim pod względem językowym i cywilizacyjnym 

// Prace Filologiczne. – Warszawa, 1893. – S. 345–560 – T. IV. 

30. Korn G. Schlesische Urkunden zur Geschichte des Gewerberechts insbesondere des Innungswesens 

aus der Zeit vor 1400. – Breslau: Josef Max & Comp, 1867. – 137 s. 

31. Markgraf H. Die Straßen Breslaus nach ihrer Geschichte und ihren Namen / Hermann 

Markgraf. – Breslau: Morgenstern, 1896. – 244 s. 

32. Moszyński L. Geografi a niektórych zapożyczeń niemieckich w staropolszczyźnie. – Poznań: 

PWN, 1954. – 95 s. 

33. Nölle-Hornkamp I. Mittelalterliches Handwerk im Spiegel oberdeutscher Personennamen: 

eine namenkundliche Untersuchung zu den Handwerkerbezeichnungen als Beinamen im Corpus 

der altdeutschen Originalurkunden. – Frankfurt am Main [u.a.]: Lang, 1992. – 730 s. 

34. Paul H. Mittelhochdeutsche Grammatik. – 24. Aufl überarb. von Peter Wiehl u. Siegfried 

Grosse: Tübingen, 1998. – 638 s. 

35. Pyts T. Gegenüberstellung von Stellmacher und Stellmach in der ost- und zentraleuropäischen 

Perspektive // Zeitschrift für Archäologie des Mittelalters. – Bonn: Habelt GMBH, 2006. 

– Jg. 34. – S. 131–142. 

36. Reichert H. Die deutschen Familiennamen nach Breslauer Quellen des 13. und 14. Jahrhunderts. 

– Breslau: M. & H. Marcus, 1908. – 192 s. + IX s. 

37. Richhardt R. Polnische Lehnwörter im Ukrainischen. – Wiesbaden, 1957. – 122 s. 

38. Rudnyc’kyj J. An etymological dictionary of the Ukrainian language. – Winnipeg: Ukrainian 

Free Academy of Sciences. – 1962-1982. – Vol. I–II. 

39. Schwarz E. Sudetendeutsche Familiennamen aus vorhussitischer Zeit. – Köln [u.a.]: Böhlau, 

1957. – 373 s. + XV s. 

85


40. Siebs T. Schlesisches Wörterbuch. ― Breslau: Korn, 1935–1938. – Lief. 1–5 (R-Riss). 

41. Słownik staropolski [red. Stanisław Urbańczyk]. – Wrocław–Kraków–Warzsawa: PAN, 

1958–1993. – T. I–X. 

42. Słownik staropolskich nazw osobowych [ red. Witold Taszycki]. – Wrocław–Kraków–Warzsawa: 

PAN, 1965–1985. – T. I–VII. 

43. Symanzik B. Die alt- und mittelpolnischen Handwerkerbezeichnungen: Onomasiologischsemasiologische 

Studien unter Berücksichtigung wissenschaftlicher Aspekte. – Münster- 

Hamburg: Lit, 1993. – 439 s. 

44. Volckmann E. Alte Gewerbegassen: deutsche Berufs-, Handwerks-, und Wirtschaftsgeschichte 

älterer Zeit. – Würzburg: Memminger Verlagsbuchhandlung, 1921. – 354 s. 

GERMAN NAMES OF TANNER IN THE POLISH, BYELORUSSIAN 

AND UKRAINIAN LANGUAGES IN THE XV–XVII-TH CENTURIES 

Taras Pyts 

The Ivan Franko Drogobych State Pedagogical University 

(24, І. Franko St., Drogobych, 82100) 

The spread of dialectal German names of tanner Gerber, Riemer, , Görtler, Taschner 

are explored in the territory of Polish, Byelorussian and Ukrainian languages of the 

XV–XVII-th centuries. German stems for Slavic handicraft names are studied on the basis 

of comparative analyse of written recollection of Slavonic languages and German dialects. 

In the following article are also described phonetic processes inherent for German dialects 

and determined the period of the borrowing. 

Key words: loan word, origin of lexeme, dialectal stem, name of a craftsman, form 

of spread. 





УДК 811.134.2+811.133.1 

© Татаровська О., 2008 

ІДІОМИ З НЕГАТИВНОЮ ПОЛЯРНІСТЮ 

В СУЧАСНІЙ АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ 

Олеся Татаровська 



Розглянуто різні аспекти ідіом сучасної англійської мови. Зосереджено увагу на 

їхньому семантичному наповненні. Виявлено, що саме негативна полярність привносить 

у семантику аналізованих ідіом специфічне асоціативне та концептуальне значення. 

Вони відрізняються як за ступенем, так і за характером заперечення. Ідіомам з 

негативною полярністю притаманна структурна своєрідність. 

Ключові слова: ідіома, концептуальне значення, семантика, полярність. 

“Rome was not built in a day” 

Під терміном “ідіоми з негативною полярністю” (далі – ІНП) розуміємо 

конструкції, які мають заперечну форму або виражають заперечне значення. Проаналізовано 

вибірку із 550 одиниць, відібраних з загальних та спеціалізованих словників 

і підручників: Cambridge Dictionary (CAMD), Cambridge Word Selector (CAM- 

WS), Collins Cobuild English Dictionary (CCD), Collins Cobuild Dictionary of Idioms 

(CCDI), Longman Dictionary of Contemporary English (LDCE), Oxford Dictionary of 

Current Idiomatic English (ODCIE), Partridge’s Dictionary of Slang and Unconventional 

English (DSUE), The Penguin Dictionary of English Idioms (PDEI) та Chambers English- 

Ukrainian Dictionary of Idioms. 

Класифікацію вибірки виконано за такими критеріями: 

А) Джерело. Як вже було зазначено вище, це словники і підручники. 

Б) Тип заперечення. Заперечення цілого речення чи однієї із його частин. Увагу 

зосереджено на запереченнях із часткою “no” та “not”. 

В) Синтаксична структура. Виділено такі категорії: іменникова (NP), дієслівна 

(VP), прикметникова (AdjP), дієприслівникова (AdvP), речення (cl.), інфінітив (inf.). 

Г) Значення. Протлумачено кожний вираз. 

Д) Український варіант. Де це було можливо, запропоновано український відповідник. 

Е) Реєстр. Тут ми керувалися ступенем формальності того чи іншого виразу. 

Хоча останніми роками заперечення як мовне явище жваво обговорюється дослідниками 

[1, с. 125], однак питання ІНП не отримало належного вивчення. Автор 

О. Йесперсен присвятив декілька сторінок цьому питанню, проте він більше цікавився 

поясненням їхніх значень, аніж глибинними причинами, які мотивують значення. 

Автор Д. Болінгер свого часу зазначив, що існують важливі обмеження у використанні 

заперечень із частками “no” та “not”, з переважним використанням частки “no”.

88 Олеся Татаровська 

Через декілька років дослідниця Г. Тоті підтвердила гіпотезу Д. Болінгера своїм 

кількісним аналізом, проте не набагато далі просунулася у цьому питанні. Автор 

К. Боск запропонував стисло аналіз іспанських ідіом, однак у своєму дослідженні він 

розглядає ІНП у світлі теорії трансформаційної лінгвістики. 

З боку семантики та соціолінгвістики такі ідіоми завжди тлумачаться у негативному 

контексті. Це означає, що їхні складові із позитивним значенням вживаються 

надзвичайно рідко або вже втратили свою комунікативну функцію: 

(1) Butter wouldn’t melt in his mouth. 

Згідно з системою полярності приклад (1), безсумнівно, є заперечним. Він стосується 

заперечення усього речення. Це яскравий приклад заперечення цілого речення 

або однієї з його частин, тому що масштаб заперечення відповідає усім синтаксичним 

вимогам [12, с. 125], тобто усе значення ідіоми є заперечним. Її трансформація у вираз 

із позитивним значенням (Butter would melt in his mouth) є граматично можливою 

і правильною, проте у такому вигляді ця ідіома втрачає свій сенс, і безперечно, свою 

ідіоматичність. 

Кількість ІНП в англійській мові є порівняно досить високою. За нашим приблизним 

підрахунком це орієнтовно 5% від їхньої загальної кількості. Автори А. Коуві, 

Л. Маккін та Е. Маккейґ нарахували близько 6 600 англійських ідіом; 400 з них – ідіоми 

із негативною полярністю, що становить 6% від загальної кількості. Важливо згадати, 

що у більшості таких ідіом може простежуватись як негативна, так і позитивна 

полярність без порушення статусу ідіоми. 

(3а) It’s raining cats and dogs. 

(3b) It’s not raining cats and dogs. 

(4a) Peter beat about the bush the other day. 

(4b) Peter didn’t beat about the bush the other day. 

Окремі ідіоми можуть мати лише позитивну полярність (ІПП) на противагу ІНП: 

(5a) I could kick myself. 

(5b) I couldn’t kick myself. 

(6a) He has a way with children. 

(6b) He hasn’t a way with children. 

В інших випадках не існує чіткої межі між ІПП та ІНП, оскільки не існує відповідності 

між синтаксичною структурою ідіоми та її значенням: 

(7) There is nothing to it. 

(8) Don’t say that you’re going for a walk in this wretched weather! 

(9) I couldn’t agree more. 

(10) Don’t tell me they are not home yet! 

Приклади (7)–(10) є формально заперечними, проте їхнє значення є очевидно позитивним. 

Фактично, конструкції у прикладах (7) та (8) є дуже подібними до тих, які 

підсилюють позитивні значення. І навпаки, існують ідіоматичні вирази, які за структурою 

є позитивними, проте семантично негативними. Їхня кількість незначна: 

(11) It’s too good to be true. 

(12) It all turned out very badly. 

Хоча дослідники пропонують різні визначення ідіоми, у дослідженні використано 

визначення І. Фернандо та В. Флавела. Згідно з цими авторами, ідіоматична конструкція, 

як така, характеризується наступними критеріями: 1) її значення не є сумою

Ідіоми з негативною полярністю в сучасній англійській мові 

значень її компонентів; 2) має певний відповідник, що може тлумачитися дослівно, 

або ж окремі компоненти мають дослівний переклад на відміну від всієї ідіоми; 

3) вона є трансформаційно неповною; 4) такі конструкції формують корпус сталих 

виразів у мові і мають обмежені мовні функції [11, с. 32]. Перші три компоненти є 

обов’язковими, два останніх – факультативними. Розглянемо такий приклад: 

(13) Don’t put all your eggs in one basket. 

По-перше, ця ідіома характеризується великим ступенем образності і саме тому 

спонукає до низки ситуаційних тлумачень: “Не покладайся цілковито на якийсь окремий 

вчинок чи рішення на шляху до успіху”. Очевидно, що її значення не є сумою 

значень складників. По-друге, можливий еквівалент “спробуйте зробити декілька речей 

одночасно, та завжди залишайте для себе альтернативу у разі невдачі” виражає 

ту ж саму думку. По-третє, цей сталий вираз функціонує у мові як одна конструкція. 

Спроба додати чи вставити нові слова може призвести до зміни: 

(13a) Don’t put (quickly) all your eggs in one basket. 

(13b) All your eggs are not put in one basket. 

(13c) There are no eggs to put in one basket. 

(13d) It is eggs what we put in one basket. 

Стосовно синтаксичних рис таких ідіоматичних виразів, ми класифікували їх 

спершу за типом заперечення: речення або ж одного з його компонентів; друга класифікація 

стосувалася заперечення з “no” та заперечення з “not”. Згідно з останніми 

дослідженнями [4, с. 32], існує низка обов’язкових морфологічних, синтагматичних, 

парадигматичних і контекстуальних обмежень, що зумовлюють тип заперечення. Однак 

трапляються випадки, коли можливі обидва типи заперечення (табл. 1, “в”), або 

навіть випадки, коли вибір одного з цих типів заперечення не обумовлено жодними 

факторами (табл. 1, “г”): 

Кількісне співвідношення типів заперечення 

Тип заперечення Кількість 

Заперечення цілого речення 532 

а) заперечення з “no-“ 116 

б) заперечення з “not-“ 73 

в) заперечення з “no-“ та з “not-“ 16 

г) необумовлене 327 

Заперечення одного з компонентів 18 

89 


У таблиці проілюстровано перевагу заперечення з “no-“над запереченням з “not- 

“у ІНП. Це підтверджує гіпотезу, що заперечення з “no-“вживається у більш формальних 

ситуаціях, ніж заперечення з “not-“. 

Нами простежено лексико-ідіоматичний статус ІНП та виділено 9 базових 

моделей: 

I. NP + VP (have) + not + (got) + (NP) \ (inf.cl.)\ (PP) 

(14) I haven’t got a clue. (NP + VP + (have got) + not + NP) 

(15) The council didn’t have a leg to stand on. (NP + not + VP (have) + NP) 

(16) He hadn’t a bean. (NP + VP (have) + not + NP)


II. NP + not + VP (lexical verb) + (NP) + (PP) + (…-ing) \ (inf.cl.) \ (wh.cl.) \ (PP) 

\ (AdvP) 

(17) I don’t know him from Adam. (NP + not + VP + NP + PP) 

(18) The theory doesn’t hold water. (NP + not + VP + NP) 

(19) Money doesn’t grow on trees. (NP + not + VP + PP) 

III. (NP)\ (Cl) + be + not\no + (AdjP)\ (NP)\ (PP)\ (wh.cl.)\ (AdvP)\ (PP) 

(20) She is no great shakes. (NP + VP (be) + not + NP) 

(21) As a director, he is not in the same street as Mr. Brown. (NP + VP (be) + not + PP) 

(22) It’s no chicken feed. (NP + VP (be) + not + NP) 

IV. Not + VP + (NP)\ (PP)\ (Cl) 

(23) Don’t put all your eggs in one basket. (Not + VP + NP + PP) 

(24) Don’t pile on the agony. (Not + VP + PP) 

(25) Don’t cross a bridge until you come to it. (Not + VP + NP + Cl) 

V. There + VP (be) + no\not + (NP)\ (PP)\ (-ing cl.) 

(26) There’s no smoke without fi re. (There + VP (be) + not + NP + PP) 

(27) There’s no shortcut to success. (There + VP (be) + not + NP) 

(28) There’s no fool like an old fool. (There + VP (be) + not + NP + PP) 

VI. NP + VP (mod. (Will) + not + Vb) + (NP)\ (PP) 

(29) He\She won’t bite you. (NP + (VP (will) + not + Vb) + NP) 

(30) That argument will cut no ice with me. (NP + (VP (will) + not + Vb) + NP +PP) 

(31) You will not make old bones. (NP + (VP (will) + not + Vb) + NP) 

VII. NP + VP (mod. (would) + not + Vb) + (NP) \ (AdjP) \ (PP) \ inf. cl. 

(32) I wouldn’t want to be in his shoes. (NP + VP (would) + not + Vb) + Inf. cl.) 

(33) He would not hurt a fl y. (NP + VP (would) + not + Vb) + NP) 

(34) They wouldn’t lift a fi nger to help you. (NP + VP (would) + not + Vb) + NP + Inf. cl.) 

VIII. NP + VP (mod. (can) + not + Vb) + (NP) \ (PP) \ (NP) 

(35) You can’t get a word in edgeways. (NP + VP (can) + not + Vb) + NP \ PP) 

(36) I can’t stomach him. (NP + (VP (can) + not + Vb) + NP) 

(37) You can’t teach an old dog new tricks. (NP + (VP (can) + not + Vb) + NP + NP) 

IX. NP + VP (mod. (could) + not + Vb) + (NP) \ (AdvP) \ (PP) \ (-ing) 

(38) I couldn’t care less. (NP + (VP (could) + not + Vb) + NP) 

(39) You could not see them for the dust. (NP + (VP (could) + not + Vb) + NP + PP) 

(40) She couldn’t believe her eyes when she saw what happened on the bus. (NP + (VP 

(could) + not + Vb) + NP) 

Кількість базових моделей можна скоротити до шести, оскільки в останніх чотирьох 

головним елементом слугує модальне дієслово, а саме: “will”, “would”, “can”, 

“could”, які легко об’єднуються в одну групу. 

Стосовно моделі II, то вона є найуживанішою, а за нею слідує III з центральним 

елементом “to be”, натомість ІНП із “there” є найменш уживаними. 

У таблиці 2 подано частотність різних моделей ІНП. Група під назвою “Інші” 

налічує такі ідіоматичні вирази, які не належать до певної синтаксичної моделі, оскільки 

вони неоднозначні в інтерпретації: 

Важливо зазначити, що 125 прикладів (22,5% від загальної кількості) мають 

підсилювальну функцію. Здебільшого, такі конструкції відповідають I та II моделям:



Синтаксичні моделі за типом дієслова-присудка 

Синтаксична модель Кількість 

I (have + not) 54 

II (NP + not + лексичне дієслова) 124 

III (be + not) 112 

IV (not + Vb) 51 

V (екзистенціалістські вирази із there) 38 

VI (модальне дієслово) 107 

VII Інші 46 

(41) There’s no point in his entering for that scholarship; he hasn’t a cat-in-hell’s chance 

of gaining it. (NP + VP (have) + not + NP) 

(42) “I haven’t got the foggiest idea what you are talking about”. (NP + VP (have) + 

not + NP) 

(43) When she was told that her father was dying, she never turned a hair. (NP + not + 

VP + NP) 

Було також зафіксовано 15 ІНП (2,7 % від загальної кількості) із пасивними конструкціями: 

(44) “Most people favour one or the other party”. I wouldn’t be seen dead in a ditch 

with either of them”. 

Така невелика кількість пасивних конструкцій пояснюється тим, що ІНП виникають 

передусім у розмовній мові, де пасивні конструкції вживаються надзвичайно 

рідко [19, с. 56]. 

Варто звернути увагу на ІНП, які виражають порівняння чи протиставлення двох 

думок. Доволі часто такі конструкції виражаються за допомогою порівняння чи антитези. 

Виявлено 22 таких випадки, що становить 4% від їхньої загальної кількості: 

(45) What is one to do? One must not be more royalist that the king. 

Врешті-решт є 17 випадків ІНП (3,9%) із паралельними конструкціями. Здебільшого, 

такі ідіоми складаються із двох синтаксичних конструкцій, які повністю чи частково 

протиставлені: 

(46) It’s not what you do, it’s the way that you do it. 

У деяких випадках альтернатива чи вибір виражені за допомогою neither чи nor: 

(47) Waste not, want not. 

(48) Neither a borrower nor a lender be, for a loan oft loses both itself and friend. 

У цьому випадку ІНП мають спільні риси з іншими типами ідіом, крилатими виразами, 

прислів’ями, афоризмами. Вони часто містять такі стилістичні засоби, як паралелізм, 

антитеза, які частково чи повністю римуються. 

Як вже було згадано раніше (див. табл. 1), виявлено тільки 18 прикладів ІНП із 

запереченням одного із членів речення. Частотність такого заперечення є значно нижчою, 

ніж заперечення цілого речення. Це пояснюється тією обставиною, що у таких 

конструкціях заперечення обмежується афіксами (“disagree”, “moneyless”, “untrue”), 

або ж обмеженим набором синтаксичних структур, а саме відокремлювальними частками, 

прийменниковими фразами, прислівниками ступеня (“Not surprisingly, they did 

not tell the truth”, “They work not far from us”, “It was a house with no lights on“). 

91


Зазначимо, що такі конструкції є маргінальними в ідіоматичному розумінні. Їхня 

особливість – поєднання одного з образних елементів з іншими, що мають пряме значення. 

Їх називають напівідіомами [3, с. 87]. Тут виділено чотири моделі: 

I – no\not + PP 

(49) This tale comes near to being a masterpiece. Not for nothing was the author a 

sometime winner of the grand Prix de la Nouvelle. 

(50) They are getting married, and not before time. 

II – no\not + NP 

(51) He did it in no time. 

(52) “We got him not a moment too soon,” the surgeon told me, “the appendix was 

badly perforated. 

(53) Under no circumstances, would we prepare to contemplate no-go areas in the 

United States. 

III – not + inf. 

(54) Peggy showed off her new dancing steps and Walter, not to be outdone in a matter 

of entertaining visitors, his prowess at handstands, cartwheels and backward somersaults. 

IV – not +AdvP 

(55) “Surely Jenny wouldn’t lie over a trifl e like that.” “Not much she wouldn’t. Lying’s 

second nature to her.” 

V – морфологічне \ афіксальне заперечення: іменник + суфікс 

(56) I’m afraid he’s dull, colourless man. 

(57) Ordinary people are at the mercy of faceless bureaucrats. 

Синтаксичні моделі за типом заперечення 

Синтаксична модель Кількість 

no\not + PP 7 

no\not + NP 6 

морфологічне заперечення 3 

no\not + inf. 1 

no\not +AdvP 1 


У семантичній класифікації ІНП ми дотримуємось поглядів авторів Penguin Dictionary 

of English Idioms (PDEI). Така типологія налічує 33 загальні категорії, які, в 

свою чергу, нараховують 260 підкласів, організованих в алфавітному порядку. Як 

результат аналізу такої великої бази даних, ІНП поділено на 26 основних категорій: 

розум, тіло, місця, тварини, робота та заняття, їжа, час, життя та смерть, гроші та коштовності, 

числа, школа та освіта, хвороби та недуги, одяг, стихії, погода, ігри та види 

спорту, дерева та квіти, імена, мова, монархія та парламент, особисті стосунки, знаряддя, 

меблі та домашні пристрої, кольори, зброя та інші перечислені категорії ІНП, 

які поділено на 125 підкласів (табл. 4). Можна простежити, що ці категорії охоплюють 

велику кількість видів діяльності, понять і предметів, що прямо пов’язані з повсякденним 

життям англомовних громадян та їхніми соціокультурними цінностями. Варто 

зазначити, що вирази “Peter is not my cup of tea”, “One must not be more royalist than


the king”, “Dog doesn’t eat dog”, “A watched kettle never boils” відображають аспекти, 

які безпосередньо стосуються англійського суспільства, а саме: англійці надають 

великого значення чаюванню, монархії та тваринам. Переклад таких ідіом може стати 

серйозною проблемою, враховуючи ідіосинкретичну природу цих конструкцій. 


Семантична класифікація ІНП 

Семантична категорія К-сть Приклад 

1. Розум 108 (58) Oysters? I can’t bear the sight of them. 

2. Тіло 

51 

(59) I shall say what I think of him and make no 

bones about it. 

3. Світ та його місця 

(60) “He got that job through infl uence, not on merit 

– what are you looking at me like that for? It’s true, 

44 isn’t it?” “Of course, it’s true, but I was thinking 

that people who live in glass houses shouldn’t throw 

stones”. 

4. Тварини 39 (61) He wouldn’t hurt a fl y. 

5. Робота та заняття 29 (62) Beggars can’t be choosers. 

6. Числа та кількості 

26 

(63) “He doesn’t do a thing by halves. He’s extremely 

thorough in everything he does.” 

7. Їжа 

25 

(64) You can’t make an omelet without breaking 

eggs. 

8. Час 

23 

(65) Never leave till tomorrow what you can do today. 

9. Життя та смерть 

21 

(66) “You won’t get way with this, you know”. 

“Why not?” “Dead men tell no tales”. 

10. Гроші та коштовності 

19 

(67) She didn’t want her daughter to marry a fellow 

who didn’t have a penny to his name. 

11. Школа та освіта 18 (68) “Don’t do anything I wouldn’t do”. 

12. Хвороби та недуги 14 (69) He didn’t sleep a wink last night. 

13. Одяг 11 (70) Clothes don’t make the man. 

14. Ігри та види спорту 10 (71) The game wasn’t worth the candle. 

15. Стихії 11 (72) That theory won’t hold water. 

16. Погода 10 (73) It never rains but it pours. 

17. Мова 8 (74) You can’t a word in edgeways. 

18. Дерева та квіти 7 (75) The ivy can grow no higher than its host. 

19. Імена 7 (76) Not a word to Bessie about this! 

20. Монархія та парламент 5 (77) One must not be more royalist than the king. 

21. Особисті стосунки 5 (78) Don’t teach your grandmother to suck eggs. 

22. Знаряддя 

4 

(79) I wouldn’t touch sb\sth with a barge pole\with 

a pair of tongs. 

23. Меблі та домашні пристрої 4 (80) A watched pot\kettle never boils. 

24. Зброя 

3 

(81) It’s not worth powder and shot writing to Minister. 

There is nothing he can do to help you. 

93


25. Кольори 3 (82) Two blacks do not make a white. 

26. Інші 

(83) One of the most remarkable things about expert 

45 

water skiers is the sincerity with which they insist 

how easy it is. “There’s really nothing to it”, James 

said. “A sense of balance, a love of speed”. 

Звертаючись до реєстру вживання, ІНП було поділено на 5 основних груп згідно 

зі ступенем формальності: дуже формальні, формальні, нейтральні, неформальні та 

сленг [21:, с. 117]. Велику кількість конструкцій, а саме 258, вважають нейтральними. 

Вони не мають жодних особливих рис, вживаються як у формальних, так і в неформальних 

мовних ситуаціях: 

(84) They weren’t on speaking terms last time I visited them. 

На противагу цим ідіомам, інші 246 вважають неформальними або притаманними 

усному мовленню. Тут ці вирази налічують додаткові семантичні нюанси: принизливість, 

вульгарність, жартівливість, пустотливість і часто використовуються дітьми 

й підлітками: 

(85) It’s not easy to get another job when you are sixty or over. I shouldn’t care to be in 

your shoes (принизливе). 

(86) “I can’t give you ten pounds for a trip to London, Jill. Money doesn’t grow on 

trees, you know!” (вживається дітьми). 

(87) I didn’t look to see you here (вульгарне). 

(88) He paints quite well but he isn’t fi t to hold a candle to his brother (принизливе). 

(89) Don’t measure yourself by others’ successes and failures. Never let it be said 

you’ve done less than your best: that is the standard to set yourself (пустотливе). 

Отже, формальні ІНП не є дуже вживаними, оскільки ідіоми не притаманні 

офіційному стилю. Нами зафіксовано 37 таких випадків, а у сленгу кількість ІНП 

можна звести до 8; приклади (90) та (91) ілюструють кожний тип: 

(90) Don’t give up. Faint heart never won fair lady – or anything else worth having 

either. 

(91) “If he’s too proud to accept help, let him get on with it. It’s no skin off my nose”. 

Важливо зазначити, що 124 ІНП, що становить 22,5% від їхньої загальної кількості, 

є прислів’ями на зразок таких: 

(92) Don’t shout till you are out of the woods. 

(93) Clothes don’t make the man. 

Ці крилаті вирази акумулюють в собі народну мудрість декількох поколінь і вживаються 

в різних сферах мовного середовища. Прислів’я часто мають повчальну роль 

(“You can’t get a quart into a pint pot“; “Troubles never come singly“), або ж передбачають 

розвиток подій, мотивують дії та вчинки (“Don’t shout till you are out of the woods”; 

“Two wrongs don’t make a right“). 

Отже, ІНП як мовне явище [11, с. 10] формують центральну площину у понятті 

“негативна полярність”. Їх вдається систематизувати за структурою та семантикою. 

Прагматична цінність цих лексичних одиниць є беззаперечною в світлі комунікативної 

теорії мови. Семантичний простір ІНП охоплює різні тематичні та лексичні групи, 

формує виразовий етномовний образний фонд. У семантичному плані розширюються 

синонімічні ряди, лексична валентність. Однак типологія семантичних категорій, які


було виділено у статті, потребує подальшого вдосконалення та доопрацювання. 

1. Acquaviva P. The logical form of negation. – New York: Garland, 1997. 

2. Aitchinson J. And Bailey G. Unhappiness about not unhappy people // Journal of linguistics. 

– 1984. – Vol. 15. – Р. 245–266. 

3. Austin F. Double negatives in the eighteenth century. – Sheffi eld: University of Sheffi eld, 1984. 

4. Baker C. L. Double negatives // Linguistic inquiry. – 1970. – Vol. 1/2. – Р. 169–186. 

5. Barber Ch. Early modern English. – London: Andre Deutsch, 1997. 

6. Barber Ch. The English Language. A historical introduction. – Cambridge: Cambridge 

University Press, 1993. 

7. Baugh A. C. and Cable T. A history of the English Language. – London: Routledge, 1997. 

8. Baugh J. Black Street Speech. – Austin: University of Texas Press, 1983. 

9. Biber D. and others. Longman grammar of spoken and written English. – London: Longman, 1999. 

10. Bryson B. Mother tongue. The English language. – London: Penguin, 1991. 

11. Crystal D. Encyclopaedia of the English language. – Cambridge: Cambridge University 

Press, 1995. 

12. Crystal D. The English language. London: Penguin, 1990. 

13. Dahl O. Typology of sentence negation // Linguistics. – 1979. – Vol. 17. – Р. 79–106. 

14. De Villiers, Jill G. And Flusberg H. B. T. Some facts one simply cannot deny // Journal of 

child language. – 1975. – Vol. 2. – Р. 279–286. 

15. Haegeman L. The syntax of negation. – Cambridge: Cambridge University Press, 1995. 

16. Horn L. Duplex negation affi rmat… The economy of double negation // CLS. – 1991. 

– Vol. 27. – Р. 80–106. 

17. Horn L. and Yasushiko K. Negation and Polarity. Syntactic and semantic approaches. – Oxford: 

Oxford University Press, 2000. 

18. Huddleston R. Introduction to the grammar of English. – Cambridge: Cambridge University 

Press, 1984. 

19. Iyeriri Y. Multiple negation in Middle English verse. Negation in the history of English. 

– Berlin, New York: Mouton de Gruyter, 1999. 

20. Jackendoff R. An interpretive theory of negation // Foundations of language. – 1969. – 

Vol. 5. – P. 218–241. 

21. Jespersen O. A modern English grammar on historical principles, part V: syntax, fourth 

volume. – Copenhagen: Einar Munksgaard, 1940. 

22. Jespersen O. Negation in English and other languages. – London, Copenhagen: Allen and 

Unwin, 1917. 

23. Klima E. Negation in English. The structure of language. – Englewood Cliffs: Prentice Hall, 

1964. 

24. Labov W. Language in the inner city: studies in the Black English vernacular. – Philadelphia: 

University of Pennsylvania Press, 1972. 

25. Labrum R. Conditions on double negation in the history of English with comparison to 

similar development in German. – Stanford: Stanford University, 1982. 

26. Palacio Martinez I. Notes on the use and the meaning of negation in contemporary written 

English // Atlantis. – 1995. – Vol. 27 1/2. – Р. 207–227. 

27. Partridge A.C. Meaning and negation: a problem in logic and semantics // English Studies 

in Africa. – 1971. – Vol. 14/1. – Р. 99–101. 

28. Progovac L. Negative and Positive polarity. – Cambridge: Cambridge University Press, 

1994. 

95


29. Quirk R. and others. Comprehensive grammar of English. – London and New York: Longman, 

1985. 

30. Seright O. Double negatives in standard modern English // American Speech. – 1966. – 

Vol. 41. – Р. 123–126. 

31. Singh R. A note on multiple negatives // American Speech. – 1970. – Vol. 45. – P. 247–251. 

32. Tottie G. Fuzzy negation in Swedish and English // Stockholm Studies in English. – 1977. 

- Vol. 39. – Р. 11–14. 

33. Tottie G. Affi xal and non-affi xal negation – two systems in (almost) complementary distribution 

// Studia Linguistica. – 1980. – Vol. 34. – Р. 101–123. 

34. Tottie G. Negation in English speech and writing. A study in variation. – San Diego, California: 

Academic Press, 1991. 

35. Trudgill P. The dialects of England. – Oxford: Blackwell, 1990. 

36. Wode H. Four early stages in the development of L1 negation // Journal of child language. 

– 1977. – Vol. 4. – Р. 87–102. 

37. Wouden T. Negative contexts: collocation, polarity and multiple negation. – London: Routledge, 

1997. 

38. Zimmer K. Affi xal negation in English and other languages. An investigation of restricted 

productivity // Supplement to Word. – 1964. – Vol. 20. – Р. 24–32. 

IDIOMS WITH NEGATIVE POLARITY IN MODERN ENGLISH 

LANGUAGE 

Olesya Tatarovska 



Various aspects of idioms in Modern English language are analyzed. The attention 

is focused on their semantic value. It is discovered that the negative polarity brings about 

specifi c associative and conceptual meaning into the semantics of the analized idioms. They 

differ in both the level and the character of the negation. The structural specifi city for the 

idioms with the negative polarity was investigated. 

Key words: idiom, conceptual meaning, semantics, polarity. 




Серія іноз. мови. 2008. № 15. С. 97–106 Ser. Inoz. movy. 2008. No 15. P. 97– 106 

УДК 811.111-342 

СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ 

У НІМЕЦЬКІЙ ТА УКРАЇНСЬКІЙ МОВАХ 

Христина Дяків 



Розглянуто семантичні особливості застереження в українській та німецькій мовах. 

Проаналізовано словникові статті, визначено основні ознаки, розроблено робочу дефініцію 

застереження. Визначено основні спільні та відмінні ознаки Ermahnung та застереження, 

з’ясовано роль семантичних особливостей у дослідження застереження. 

Ключові слова: застереження, Ermahnung, значення, семантика. 

У статті зроблено спробу дослідити семантичні особливості понять “Ermahnung” 

та “застереження” з метою детальнішого співставлення їх спільних та диференційних 

ознак у сучасній німецькій та українській мовах. Вихідною мовою нашого контрастивного 

дослідження обрано німецьку, оскільки саме поняття “Ermahnung” у німецькому 

мовному просторі є багатозначним, отож його по-різному інтерпретують мовці. 

Головними німецькими поняттями, які розглянуто у нашій праці обрано іменник 

Ermahnung і дієслово ermahnen, а їхніми еквівалентами в українській мові слугують 

іменник застереження та дієслово застерігати. Дослідження виконано у площині 

дієслів мовлення та на основі зіставлення дефініцій з різних тлумачних, етимологічних 

і синонімічних словників. 

Автори двотомника “Handbuch deutscher Kommunikationsverben“ [21] подають 

ретельний опис дієслів мовлення, до яких належить і ermahnen. Розглянуто дієслова 

у їхній парадигмі, а також їхні граматичні, семантичні та прагматичні особливості. 

Дієслова класифіковано за Вандервекеном на директиви, репрезентативи (асертиви), 

комісиви, експресиви та декларативи. Подано використання дієслів і їхніх синонімів 

у різних лексичних структурах, їхню взаємозамінність у певних контекстах, що простежується 

на прикладах зі словникових статей. 

Дієслово ermahnen належить до директивів, тобто розглянуте у класичному тлумаченні 

теорії мовленнєвих актів. Власне, дієслова мовлення і є дієсловами, які позначають 

мовленнєві акти. Дієслово ermahnen фігурує як представник двох підгруп у 

межах групи директивів: у загальній підгрупі Auffordern та у підгрупі Mahnung. 

У підгрупі Auffordern ermahnen позначене як дієслово, яке стосується ситуацій, 

у яких мовець висловлює, що адресат повинен щось певне виконати. До цієї групи 

належать такі дієслова та їхні синоніми: auffordern (ersuchen, ertragen), einweisen 

(ьberweisen), mahnen (auffordern, ermahnen, jmdn. zu etw. anhalten), verweisen 

(ausweisen), zurьckrufen (zurьckpfeifen). Спільними для цих дієслів є аспекти (в яких 

ми вживаємо скорочення S – мовець, А – адресат, P – зміст пропозиції, Sa (Р) – висловлювання 

зі змістом пропозиції): 

© Дяків Х., 2008

98 Христина Дяків 

- зміст пропозиції: повідомлення Р; 

- тип події: дія; 

- відношення до часу: скерованість на майбутнє; 

- відношення до особи: скерованість на адресата; 

- позиція мовця S щодо змісту пропозиції P: S хоче P; 

- намір мовця: S хоче: А виконує: P; 

- припущення мовця: неочікувано: P. 

Власне ermahnen у зазначеній інтерпретації подано як синонім до mahnen: mahnen 

(auffordern, ermahnen, jmdn. zu etw. anhalten, gemahnen). Значення поданих дієслів – 

суворо вимагати від когось щось зробити. Це пояснення можна зобразити так: Мовець 

S суворо виражає адресатові А одне або кілька висловлювань щодо змісту пропозиції 

Sa (P), щоб вплинути на те, щоб А виконав P. 

Еrmahnen використовується у ситуаціях, в яких мовець суворо вимагає від адресата 

виконати щось певне. Р тематизовано факультативно. Мahnen та ermahnen використовують 

з перформативом для експліцитного вираження. 

Отже, ermahnen належить до директивів поля загального спонукання. У цьому 

полі mahnen та auffordern вживають синонімічно, мають дещо нейтральний характер, 

а ermahnen, anhalten та gemahnen підкреслюють власне суворий тон впливу на 

слухача. Перевагу надано anhalten та gemahnen у прийменникових висловлюваннях 

з zu: Er mahnte sie zur Eile. Er gemahnte sie zur Eile. Er hielt sie zur Eile an. Ermahnen 

та gemahnen використовують у ситуаціях, в яких мовець на достатніх підставах може 

очікувати, щоб адресат виконав Р. Anhalten найчастіше вживають у педагогічному 

контексті. 

Ermahnen у підгрупі директиви Mahnung означає дієслово, яке стосується ситуацій, 

у яких мовець висловлює адресатові, що він повинен щось виконати, що мовець 

вмотивовано може від нього вимагати. У цій підгрупі можна виділити два підпункти: 

парадигму дієслова ermahnen і парадигму дієслова mahnen та їхні синоніми: ermahnen 

– (ge)mahnen, erinnern; mahnen – abmahnen, anmahnen, erinnern. Проте спільними для 

дієслів обох підпунктів є такі характеристики: 

- зміст пропозиції: повідомлення Р; 

- тип події: дія; 

- відношення до часу: скерованість на майбутнє; 

- відношення до особи: скерованість на адресата; 

- позиція мовця S щодо змісту пропозиції P: S хоче P; 

- намір мовця: S хоче: А виконує: P; 

- припущення мовця: очікувано: не P; 

- P можна вмотивовано очікувати від А. 

1. Еrmahnen з його синонімами об’єднує також спільне значення: нагадувати комусь 

щось зробити, чого від нього можна чекати. Це значення можна зобразити у 

вигляді формули: Мовець S виражає адресатові А одне або кілька висловлювань щодо 

змісту пропозиції Sa (P), щоб вплинути на те, щоб А виконав P; P означає для мовця 

S те, що він може вмотивовано очікувати від А. 

У такому розумінні ermahnen використовується у ситуаціях, в яких мовець висловлює 

слухачеві, що А повинен виконати щось певне, що для S означає те, що він 

може вмотивовано очікувати від Н, але що Н дотепер не виконав. Р тематизують 

факультативно. Модифікатори ernstlich, ernsthaft, ausdrьcklich та eindringlich під-

Семантичні особливості застереження у німецькій та українській мовах 

креслюють наполегливість і нагальність застереження. Еrmahnen використовують у 

формі перформативу для експліцитного вираження. 

Отже, ermahnen належить до директивів поля застереження. У цьому полі до 

ermahnen синонімічно вживають mahnen та erinnern. Gemahnen вживають у цьому значенні 

дуже рідко. Еrinnern використовують як директивний предикат тільки у цьому 

специфічному контексті. 

2. Mahnen (з синонімами abmahnen, anmahnen, erinnern) означає закликати когось 

виконати те, що належить до його обов’язків. Іншими словами: мовець S наполегливо 

виражає слухачеві А одне або кілька висловлювань щодо змісту пропозиції Sa (P), 

щоб вплинути на те, щоб А виконав P; P означає зобов’язання адресата А, яке він 

дотепер не виконав. 

Mahnen вживають у ситуаціях, в яких мовець наполегливо висловлює адресатові, 

що А врешті повинен виконати зобов’язання, яке він дотепер не виконав. Мовець 

має право нагадати слухачеві про його зобов’язання, як, наприклад, про сплату коштів, 

надання пояснень або про дотримання договорів. Р тематизують факультативно. 

Еrmahnen використовують у формі перформативу для експліцитного вираження. У 

системі розрахунків замість mahnen частіше вживають дієслово erinnern, оскільки 

воно пом’якшує наполегливість застереження. 

Детальніше зосереджуємо увагу на ermahnen у підгрупі директиви Mahnung, 

оскільки саме ця група найповніше відповідає поняттю застереження в українській 

мові та має більш спеціалізоване значення і конкретне вживання. Окрім того, поняття 

mahnen та ermahnen вживаються у цій групі як тотальні (абсолютні) синоніми в межах 

парадигми директивів [21, с. 346], оскільки вони мають спільні концептуальні ознаки, 

а також спільні лексичні особливості, як-от: обов’язкова тематизація слухача (номінальна 

фраза у знахідному відмінку), факультативна реалізація змісту пропозиції 

(прийменникова фраза або як означений або неозначений додаток з або без корелята 

dazu), здатність утворювати пасив і перформатив, відсутність оцінки мовця у ситуації 

дискурсу, стилістична маркованість. Обидва дієслова розуміють як загальні дієслова 

спонукання і як дієслова застереження з додатковою концептуальною ознакою, тобто 

припущенням мовця: очікувано: не P; P вмотивовано можна очікувати від А. 

Під таким кутом дієслова мовлення української мови ще не досліджувалися. Лише 

С. Гірняк акцентувала увагу на структурносемантичній організації словотворчих гнізд 

з базовими дієсловами мовлення (говорити, казати, мовити) в українській мові ХІХ– 

ХХ ст. [2]. А граматичні, семантичні та прагматичні особливості дієслова застерігати 

та іменника застереження у працях українських лінгвістів не зафіксовано. 

Ще однією можливістю визначити семантичні особливості Ermahnung та застереження 

є зіставлення значень з тлумачних, синонімічних та етимологічних словників. 

Проаналізувавши різні словникові статті, можна виокремити кілька значень 

Ermahnung. Duden Deutsches Universalwörterbuch [16, с. 486] подає таку дефініцію 

іменника Ermahnung: “ ermahnende Worte, dringende Aufforderung”. 

Можливість вживання Ermahnung у писемній формі демонструє дефініція 

“ermahnendes Schreiben” [19, с. 1862; 28, с. 990]. Власне, це значення використовує 

у своїй праці “Die Funktionen der Gebrauchstextsorte“ Е. Рольф [26, с. 245], який виокремлює 

окрему групу директивних типів тексту зі значенням ermahnen/mahnen: 

Einmahnung, Erinnerungsschreiben, Mahnbescheid, Mahnbrief, Mahnruf, Mahnschreiben, 

Mahnung, Mahnzettel, Monitorium, Zahlungserinnerung. Лексикон Wahrig [19, с. 1862] 

99


подає одне зі значень Ermahnung як юридичний термін: а) заходи суду у справах опіки 

для підтримки батьків при вихованні дитини; б) вказівка (у вільній формі) судді 

у справах неповнолітніх, за допомогою якої підліток привчається до виконання недотриманих 

ним зобов’язань. 

Ermahnung часто використовують у словосполученнях: Ermahnung annehmen, 

befolgen, beherzigen [27, с. 1122]. Найуживанішими означеннями до Ermahnung є: 

wohlgemeinte [28, с. 990], freundliche, wohlwollende, ernsthafte Ermahnung [27, с. 1122]. 

Ключовими словами до розуміння цього поняття є: dringende [16, с. 486], eindringliche 

[27, с. 1122] Aufforderung, väterlichе Ermahnung [16, с. 486]. 

Ermahnung Й. Г. Кампе визначає як “die Handlung des Ermahnens”, що вказує на 

віддієслівне походження цього іменника, як дію за значенням ermahnen [28, с. 990]. 

Цю думку підтверджує і дефініція з Wahrig: das Ermahnen, das Ermahntwerden [19, с. 

1862]. Тому ми не обмежуємося лише визначенням іменника Ermahnung, а враховуємо 

і дієслово ermahnen. 

Проаналізувавши різні дефініції, виокремимо основні значення ermahnen у порядку 

їхньої частотності у словниках: 

1) наполегливо нагадувати про обов’язок (eindringlich an eine Pfl icht erinnern) 

[16, с. 486; 19, с. 1862], 

2) наполегливо нагадувати про певну (правильну [23, с. 82]) поведінку (eindringlich 

an ein bestimmtes (richtiges) Verhalten erinnern) [16, с. 486], 

3) закликати щось робити [19, с. 1862; 27, с. 1122], чогось дотримуватися [27, 

с. 1122] (auffordern, etwas zu tun, einzuhalten). 

Дефініція “durch Gründe zur Ausübung einer Pfl icht zu bewegen suchen” [28, с. 990] 

частково об’єднує перше і третє значення ermahnen. Дефініції “jemanden eindringlich 

zu einem von ihm bisher nicht hinreichend befolgten, notwendigen Handeln, Verhalten 

auffordern” [29, с. 296] та “auffordern, mit Nachdruck anhalten, besonders zu einem 

bestimmten Verhalten” [12, с. 633] зближують друге й третє значення. Перше та друге 

значення знайшли своє відображення у дефініції “jemanden mit eindringlichen Worten an 

etwas, was ihm zu tun obliegt, was er bisher bisher versäumt hat o.ä., erinnern” [13, с. 234]. 

Прислівник eindringlich повторюється у багатьох словниках [13, с. 234; 16, с. 486; 

27, с. 1122; 29, с. 296]. Також важливими є конотації цього дієслова, дібрані за словниковими 

статтями: auffordern, endlich etwas zu tun [19, с. 1862], durch eindringliches 

Zureden auffordern, etwas zu tun, einzuhalten [27, с. 1122], ernst an eine Pfl icht erinnern 

[19, с. 1862]; ernstlich [16, с. 486], ernsthaft, geduldig ermahnen [27, с. 1122]. 

Багатозначність дієслова ermahnen спостерігається і в його етимології. Сучасне 

дієслово ermahnen прийшло зі староверхньонімецької мови ((irmanōn), і його дуже 

часто експлікують через дієслово mahnen, від якого воно і походить. Наприклад, етимологічний 

словник Клюге подає ermahnen як дієслово, утворене префіксальним способом 

від mahnen. 

Етимологічний словник німецької мови також демонструє спорідненість 

ermahnen та mahnen [17, с. 825]: mahnen означає ‘auffordern, erinnern’ і походить 

від ahd. manön (VIII століття). mhd. manen ‘erinnern, auffordern, antreiben’, asächs. 

manon mnd. mnl. māanen. nl. manen, aengl. (ge)monian. Mahnen пов’язане з дієсловами, 

об’єднаними спільним значенням: з претерітопрезенсом got. anord. man ‘erinnere’, 

asächs. man ’glaube’, aengl. man ’gedenke’ (germ. *man ’meinen, sich erinnern’), як і


з aind. mányatē ’denkt ’, griech. mimneskēin (μιμνήσχείν) ’(sich) erinnern’, mainesthai 

(μαίνεσναι) ’rasen, wüten, von Sinnen, verzückt sein’, manía (μανία) ’Raserei, Wahnsinn’, 

autómatos (αύτóματος) ’von selbst, ohne menschliches Zutun geschehend’, lat. monēre 

’mahnen, erinnern, auffordern’, meminisse ’sich erinnern’, lit. minti ’gedenken, sich erinnern, 

erwähnen’, aslaw. mьněti, russ. (älter) mnit’ (мнить) ’meinen, halten für, glauben’. В 

основі лежить поширений корінь ie. *men(ə)- ’denken, geistig erregt sein’. Відповідно, 

Mahnung пов’язане з ahd. manunga (приблизно 800 рік) і має значення ’Erinnerung, 

Aufforderung’, mhd. manunge зі значенням ’Aufforderung. Forderung vor Gericht, 

Geldbuße’. 

Відштовхуючись від етимології mahnen, ermahnen походить з ahd. irmanōn 

(IX століття), mhd. ermanen та означає ’jmdn. erinnern, auffordern, warnen’. 

Отож, первинним значенням є більш нейтральне “нагадувати” (erinnern), яке у 

середньоверхньонімецькій мові інтенсифікувалося до “закликати, наполегливо спонукати”, 

особливо до певної поведінки, до старанності (auffordern, mit Nachdruck 

anhalten“) [12, с. 633]. 

Дотепер немає загальноприйнятого визначення поняття застереження, тому воно 

й інтерпретується багатозначно, що ілюструють численні словники синонімів. Наприклад, 

синонімами до Ermahnung є: Anmahnung, Appell, Mahnung, Ordnungsruf; (розм.): 

Mahnruf, Mahnwort; (літ.): Paränese; (розм.): Predigt; (часто жарт.): Privatissimum; 

(негат.): Litanei; (часто негат.): Moralpredigt; (застар.): Kohortation; (літературозн.): 

Protreptik; (юрид.): Abmahnung; (юрид. застар.): Monitorium [15, с. 342], Anmahnung, 

Erinnerung [14, с. 208]. Найчастіше як синоніми до Ermahnung використовуються 

Appell, Mahnung [10, с. 132; 14, с. 208]. Ermahnen має синоніми anhalten, anmahnen, 

ans Herz legen, ins Gewissen reden, mahnen, zur Ordnung rufen, geh.: anempfehlen, 

(bildungsspr.): appellieren, (ugs.): predigen, (bazr., österr., ugs. ): benzen, penzen, (veraltet): 

die Epostel lesen, vermahnen, (Rechtsspr): abmahnen [15, с. 342]. Синонімічно до дієслова 

ermahnen вживають mahnen [11, с. 910; 25, с. 397; 19, с. 1862], anhalten, verwarnen 

[13, с. 234], ermuntern, auffordern [11, с. 910]. 

На основі аналізу різних лексиконів найбільшу схожість ми вбачаємо між поняттями 

Ermahnung та Mahnung. Про це свідчать не лише синонімічні ряди, які унаочнюють 

спорідненість зазначених понять, але й власне більшість з їхніх семантичних 

значень є однаковими, також приклади вживання цього слова у реченні ідентичні [16, 

с. 1043]. Отже, ми маємо усі підстави вважати Ermahnung найближчим синонімом до 

Mahnung, бо межа між ними дуже невиразна, нечітка. Підтвердженням цього слугує 

також виокремлення mahnen та ermahnen як абсолютних синонімів в межах парадигми 

директивів у двотомнику “Handbuch deutscher Kommunikationsverben“ [21, с. 346]. 

Ermahnung разом із попередженням, проханням, порадою та ін. відносять до 

лексико-семантичного поля спонукання [18; 22]. Дефініція зі словника Й. Г. Кампе 

[28, с. 990] підтверджує цю градацію цілковито різних, навіть протилежних відтінків 

Ermahnung: Ermahnen – ein Mittelwort zwischen bitten und befehlen. Тобто Ermahnung 

охоплює усі конотації та відтінки значень у межах між просити і наказувати. 

Як засвідчує аналіз, поняття Ermahnung у німецькій мові далеко не однозначне і 

прозоре, що створює труднощі і при перекладі, і при розумінні цього терміна. Власне, 

немає однозначного еквівалента до німецького Ermahnung в українській мові, що 

ілюструє Великий німецько-український словник [20, с. 216]: Ermahnung – 1. заклик 

101


до чогось; застереження; настанова; 2. (спорт.) зауваження. Ermahnung має ще значення 

умовляння, напучення. У Словнику синонімів української мови слово заклик 

синонімічне до прохання, вимоги; застереження до – попередження; настанова – до 

слів напуття, напучення, напучування, навчання, наука; директива; зауваження – до 

коментаря [6, с. 125]. 

Також суттєвою проблемою є те, що німецько-українських та українсько-німецьких 

словників є дуже мало. Проаналізували словникові статті більшості з них, починаючи 

з 1941 року. 

Еrmahnen українською мовою перекладено як закликати, давати настанови, настановляти, 

повчати [20, с. 216], умовляти [4, с. 117], напучувати, застерігати, 

нагадувати (про обов’язок) [4, с. 117], накликувати, накликати; картати, докоряти. Ці 

дієслова мають також синоніми [4], які підкреслюють комплексний характер застереження: 

умовляти – переконувати, застерігати – попереджати, настановляти – напучувати, 

навчати, наказувати, повчати, учити, указувати, напоумляти, урозумляти. 

Зіставляючи ці значення, легко помітити, що функцію основного значення виконують 

заклик і закликати, з чим ми дозволимо собі не погодитись. Закликати в 

українській мові асоціюється передусім з: 

1. Кликати, запрошувати кого-небудь прийти, приїхати, з’явитися кудись із певною 

метою. || Взагалі кликати. 

2. Звертатися до якої-небудь групи людей з метою залучити їх до виконання якогось 

важливого завдання, політичної вимоги тощо. || Пропонувати діяти в певному 

напрямі, певним чином поводити себе. 

Заклик має таку дефініцію: 

1. Прохання, запрошення прийти, приїхати, з’явитися куди-небудь. || Звук, вигук, 

що кличе, закликає. 

2. (без додатка і до чого) Звертання до певної групи людей, у якому в стислій 

формі висловлено провідну ідею часу, політичну вимогу, завдання; відозва, гасло. || 

Прохання, вимога розгорнути яку-небудь діяльність, певним чином поводити себе. 

3. (рідко) Те саме, що виклик [1, с. 395]. Отже, заклик більш близький до прохання, 

яке є крайньою точкою Ermahnung, що звужує його вживання. 

Отож, схиляємося до тлумачення еrmahnen/Ermahnung в українській мові як застерігати/застереження, 

оскільки вважаємо цей відповідник найбільш вдалим та 

адекватним. Важливим питанням є виділення комплексності семантичного аспекту 

застереження. Ця комплексність постає вже у самій семантиці слів застерігати та 

застереження, оскільки в українській мові застереження має такі значення [7, с. 329; 

1, с. 424]: 

1. Дія за значенням застерегти. 

2. Те, що застерігає від чого-небудь. || Попередження. 

3. У міжнародних угодах – одностороння заява, зроблена при підписанні, ратифікації, 

затвердженні, прийнятті угоди або приєднанні до неї. Арбітражне застереження 

– умови, які виключають можливість звернення однієї із зацікавлених сторін 

для вирішення суперечки по даній угоді. 

4. Зауваження, що роз’яснює або уточнює думку. 

Синонімічно з застереженням вживають іменник засторога [9, с. 213], пересторога, 

осторога, перестереження [5, с. 100]:


І, відповідно, застерегти/застерігати означає: 

1. Заздалегідь попереджати кого-небудь про щось небезпечне, небажане. || від 

чого. Оберігати від кого-, чого-небудь (остерігати, перестерігати [8, с. 358]:), запобігати 

чомусь поганому. 

2. Робити додаткове зауваження, роз’яснюючи або уточнюючи думку. 

Застереження в українській мові походить від дієслова стерегти, яке у свою чергу 

означає: стрЂшти, стражь; – псл. *stergti/sterkti “стерегти”, пов’я зане чергуванням 

голосних із *storћь “сторож”; – загальноприйнятої етимо логії не має; розглядається як 

резуль тат контамінації основ, представлених лит. sйrgëti “стерегти”, sáŕgas “сторож”, 

лтс. saŕgs “тс”, saŕgвt “охороняти”, прус, absergîsnan (зн. в.) “оборона, охо рона”, butsargs 

“економ”, і гр. στέργω “люблю”, έστοργα (перфект); зближується також тільки 

З балтійськими формами; пояснюється як ре зультат контамінації основ іє. *serg – 

(лит. sйrgëti) і *(s)teg-, представленої гр. στέγω “покриваю, захищаю”, дінд. sthбgati 

“вкриває, обкутує”, лат. tegere; пов’язується з хет. Iљtark – “захворіти”. 

Спільнокореневими зі стерегти є: [стере жений] “обережний”, сторожкий, 

сторожовий, сторожко, [достеречи] “устерегти; помітити”, застерег ти, 

застереження, засторога, засте режений, застережливий, застереж ний, 

насторожити, насторога, насто рожений, насторожі, [остеречи] “за стерегти”, 

осторога, перестерегти, пересторога, пересторожливий [3, с. 410–411]. 

Застереження вживається у словосполученнях: отримати суворе застереження, 

прислухатися до застережень [9, с. 213]. 

На перший погляд може видатися, що застереження/застерігати є абсолютним 

синонімом попередження, якому відповідає німецьке слово (ver) warnen/Warnung, оскільки 

деякі українсько-німецькі словники подають саме такий переклад застереження 

[9, с. 213]. Насправді це не так. Застереження ще має значення зауваження. Отож, 

німецьке Ermahnung, яке означає “ein Mittelwort zwischen bitten und befehlen”, цілком 

відповідає українському застереження, яке поєднує у собі контрастні попереджати, 

оберігати, запобігати та зауважувати. 

На основі дефініцій одномовних словників української та німецької мови вважаємо 

доцільним сконцентрувати усі значення Ermahnung в одному понятті, тобто маємо 

достатньо підстав вважати застереження загальним поняттям для власне застереження, 

заклику, попередження, розпорядження/зауваження. 

Проте “застереження”, передусім його вживання має значно складніший характер, 

аніж демонструє аналіз дефініцій. Семантичні ознаки не проливають достатньо 

світла на виокремлення функціональних ознак застереження. У практичній граматиці 

німецької мови “Grammatik in Feldern” [18, с. 252] поняття “застереження” фігурує 

при описі лексико-семантичного поля спонукання. Для німецькомовних осіб застереження 

асоціюється з дитинством і шкільними роками. Батьки або учителі згадують 

собі, як вони негайно закликали дітей чи учнів до обов’язку. Застереження сприймаються 

як обов’язкові, невідкладні вимоги діяти, оскільки при невиконанні, зазвичай, 

застосовуються виховні заходи. Проте застереження не обмежені виховною сферою. 

Запропоновано таку ситуацію: ви сидите в кіно. Йде показ фільму. Раптово ваші сусіди 

починають невгамовно і досить голосно розмовляти. Оскільки не виникає жодних 

сумнівів, що під час показу фільму в кіно не можна голосно розмовляти, то Ви могли б 

застерегти своїх сусідів словами “Будь ласка, прошу бути тихіше!“ У такому баченні 

103


застереження розглядається передусім у педагогічному дискурсі, хоча наголошено і 

на можливості його застосування в інших типах дискурса. Основні ознаки: затвердження, 

нагадування про обов’язок, нагальність виконання застереження, виховні заходи 

у разі невиконання. 

Автор П. Г. Новелл-Сміт [24, с. 27] у своїй книзі “Ethics” називає чотири типи ситуацій, 

у яких йдеться про те, що повинні робити інші (“ telling others what to do “). Разом 

з інструкціями, порадами і наказами сюди зачисляємо застереження (“exhortation“), 

які відрізняються від порад та інших тим, що адресант намагається реалізувати свої 

власні уявлення при розв’язанні вирішальної проблеми. 

Отож, самих дефініцій зі словникових статей не достатньо, щоби відобразити 

вживання застереження в усіх ситуаціях комунікації. Для цього необхідний не тільки 

семантичний, а й прагмалінгвістичний підхід. Адже у ситуації застереження головну 

роль відіграють комуніканти (адресант та адресат), їхня взаємодія та їхні соціальні 

ролі. Також важливими є ситуація і контекст. Отже, вважаємо, що для детального дослідження 

Ermahnung/застереження необхідно розглядати у ракурсі прагмалінгвістики, 

на основі взаємовідносин адресанта та адресата. 

Опираючись на аналіз іменників Ermahnung/застереження та дієслів ermahnen/ 

застерігати, ми пропонуємо таку робочу дефініцію: 

Застереження як акт мовної комунікації розглядаєть як виявлення бажання мовця, 

щоб адресат виконав/не виконав якусь певну дію (у розумінні мовця – скеровану 

на позитив для адресата), яку мовець від нього вмотивовано очікує і яку адресат 

зобов’язаний виконати. 

Іншими словами, застереження є деякою мірою вербальною застережною поведінкою, 

за якої адресант формулює невідкладні вимоги до адресата з метою позитивного 

впливу на його поведінку або спонукання до позитивних (на думку адресанта) дій, причому 

адресант показує у такий спосіб своє ставлення до адресата. А адресат, у свою 

чергу, повинен, зобов’язаний або навіть змушений виконати ці вимоги, хоча він часто 

і не сприймає застережень мовця. Під вимогами розуміють дію, яку потрібно виконати 

для зміни поведінки на кращу або належну, або з метою виконання певних обов’язків. 

У результаті нашого дослідження виділено основні відмінні ознаки Ermahnung 

та застереження: 

1) волевиявлення мовця; 

2) спонукання до певної дії, апелювання до чогось; 

3) адресан має право, відповідні уповноваження застерігати адресата, очікувана 

обов’язковість виконання дії адресатом; 

4) можливе використання у писемній формі, особливо у правовому дискурсі; 

5) наголошена суворість і серйозність вираження застереження. 

Проте Ermahnung та застереження мають і відмінні ознаки: 

Ermahnung 

1) І значення: більш: більш нейтральне, 

ІІ значення: більш інтенсивне; 

2) формулювання: зробити краще 

3) спонукати до обов’язку, до певної поведінки; 

4) негайність, нагальність виконання 

дії з боку адресата; 

5) на користь загальних суспільних норм; 

6) градація між просити і наказувати 

Застереження 

1) І значення: більш інтенсивне, 

ІІ значення: більш нейтральне; 

2) формулювання: не зробити гірше; 

3) спонукати до дії; 

4) не виражений період виконання 

дії з боку адресата; 

5) на користь адресата; 

6) градація від попереджувати до зауважувати


1. Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К.: Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2007. 

– 1736 с. 

2. Гірняк С. П. Структурносемантична організація словотворчих гнізд з базовими дієсловами 

мовлення в українській мові ХІХ–ХХ ст.: Дис... канд. філол. наук: 10.02.01 / Донецький 

держ. ун-т. — Донецьк, 1999. — 262 с. 

3. Етимологічний словник української мови у семи томах. – К.: Наукова думка, 2006. – Т. 5. 

– С. 410 – 411. 

4. Німецько-український, українсько-німецький словник. Укладачі: Баранець З.О. та інші. 

– К.: Феміна, 1994. – 736 с. 

5. Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах. – К.: Аконіт, 1998. – Т. 2 

– С. 100 – 101. 

6. Словник синонімів. Автори: Бурячок А.А. та інші. – К.: Наукова думка, 1999. – Т. 1 

(1026 с.); Т. 2 (953 c.). 

7. Словник української мови в 11-ти томах. – К.: Наукова думка, 1972. – Т. 3. – С. 329. 

8. Тлумачний словник української мови. – Х.: Прапор, 2002. – С. 358–359. 

9. Тлумачний словник української мови. – Х.: Синтекс, 2002. – С. 212–213. 

10. Compactwörterbuch. Synonyme. – München: Compact Verlag, 1991. – S. 132. 

11. Deutsches Wörterbuch. Autoren: Grimm J., Grimm W. – Leipzig: S.Hirzel, 1862. – Band 3. (E 

– Forsche). – S. 910. 

12. Deutsches Wörterbuch. – Tübingen: Max Niemeyer Verlag, 2002. – S. 633. 

13. DUDEN. Das Bedeutungswörterbuch. Wortbildung und Wortschatz. – Mannheim: Dudenverlag, 

1985. – Band 10. – S. 234. 

14. DUDEN. Die sinn- und sachverwandte Wörter. – Mannheim: Dudenverlag, 1986. – Band 8. 

– S. 208. 

15. DUDEN. Das Synonymwörterbuch. – Mannheim: Dudenverlag, 2004. – Band 8. – S. 342. 

16. DUDEN. Deutsches Universalwörterbuch. – Mannheim: Dudenverlag, 2003. – S. 486, 1043, 

1493. 

17. Etymologisches Wörterbuch des Deutschen. – Berlin:Akademie Verlag, 1993. – S.825. 

18. Freudenberg-Findeisen Renate. [zus. mit Joachim Buscha u.a.]. Grammatik in Feldern. Ein Lehr- 

und Übungsbuch für fortgeschrittene Deutschlerner. – Ismaning: Verlag für Deutsch, 1998. – 

S. 239, 252–257. 

19. Das grosse deutsche Wörterbuch. – Güterloh: Bertelsmann Lexikon-Verlag, 2006. – 4185 S. 

20. Das große deutsch-ukrainische Wörterbuch. – Kyjiw: Tschumatzkij Schljach, 2005. – 216 S. 

21. Harras G., Proost K., Winkler E. Handbuch deutscher Kommunikationsverben. – Berlin: Walter 

de Gruyter, 2007. – S. 346 

22. Hindelang G. Auffordern. Die Untertypen des Aufforderns und ihre sprachliche Realisierungsformen. 

– Göppingen:Alfred Kümmerle, 1978. – 575 S. 

23. Melzer H., Menzel W., Rudolph G. Unser Wortschatz. – Braunschweig: Westermann, 2006. – 

S.82. 

24. Nowell - Smith P.H. Ethics. – Oxford: Basil Blackwell, 1957. – S.127. 

25. PONS. Großwörterbuch. Deutsch als Fremdsprache. – Stuttgart: Ernst Klett Sprachen GmbH, 

2004. – S. 397. 

26. Rolf E. Die Funktionen der Gebrauchstextsorte. – Berlin: Walter de Gruyter, 1993. – 339 S. 

27. Wörterbuch der deutschen Gegenwartssprache. Herausgegeben von: Klappenbach R., Steinz W. 

–Berlin: Akadem-Verlag, 1968. – Band 2. (Deutsch – Glauben). – S.1122. 

28. Wörterbuch der deutschen Sprache. Verfasser: Campe J.H. – Hindelsheim, New York: Georg 

Olms, 1969. – Band 1. (A – E). – S. 990. 

29. Wörterbuch Deutsch als Fremdsprache. – Berlin: Walter de Gruyter, 2000. – S. 296. 

105


SEMANTIC PECULIARITIES OF WARNING IN 

GERMAN AND ENGLISH LANGUAGES 

Khrystyna Dyakiv 



The semantic peculiarities of warning in German and Ukrainian languages is in the 

focus of the investigation in the article. Dictionary articles are analyzed together with the 

defi nition of various features of the notion. The working defi nition of the warning has been 

worked out, the main common and divergent features of Ermahnung and застереження 

researched, the main role of the semantic peculiarities of the warning analyzed. 

Key words: warning, Ermahnung, meaning, semantics. 





УДК 811.111-342 

ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ ДІАЛЕКТУ В АМЕРИКАНСЬКІЙ 

ТА ВІТЧИЗНЯНІЙ РЕГІОНАЛЬНІЙ ДІАЛЕКТОЛОГІЇ 

© Драбовська В., 2008 

Валентина Драбовська 



У сучасній лінгвістиці увага філологів до проблем мовного варіювання не тільки 

не знижується, а й продовжує зростати. Проте, незважаючи на підвищений інтерес 

до регіональних досліджень і достатню кількість фундаментальних праць та публікацій, 

їхні автори справедливо визнають дещо поверхневий характер цих досліджень і 

спірний статус деяких мовних варіантів окремих мов. У статті зосереджено увагу на 

різновиді мови, що розподіляється по відносно невеличкій, географічно обмеженій 

території, що у лінгвістиці класифікується як діалект. Автор статті намагається привернути 

увагу філологів до відмінностей у вітчизняній та американській діалектологічній 

термінології та пропонує своє бачення щодо визначення діалекту. 

Ключові слова: діалект, говір, запозичення, лінгвістична зміна, мовна норма. 

Слово “діалект” походить від латинського dialectus – різновид мовлення або мовний 

варіант. Здебільшого люди не усвідомлюють, що вони чи їхні друзі розмовляють на 

різновиді мови, який називають діалектом. Вони заперечують це і кажуть приблизно 

таке: “Ні, у нас тут не розмовляють на діалекті. Це там, на заході, вони розмовляють 

якось різко і з дивними інтонаціями”. Люди, очевидно, схильні описувати відмінності у 

мовленні певними традиційними термінами, такими як “окання”, “акання”, “гаркання”, 

“із присвистом”, “гортанний” і т. п. Таким способом ми виражаємо наше ставлення до 

того, що почули. І це не дивно, адже мова – це форма соціальної поведінки, і ми реагуємо 

на мовлення людини так само, як відреагували б на будь-який з її вчинків. Якщо її 

діалект відрізняється від нашого, ми можемо описати його як “кумедний”, “тупуватий”, 

“ввічливий”, “цивілізований” “чужий” тощо. Частіше за все наше ставлення до “чужака” 

схиляється в більш негативний бік лише тому, що він “не наш”. 

Американський діалектолог Р. В. Шай наводить дивний приклад того, як 

професор одного з університетів Середнього Заходу запропонував своїм студентам 

описати різних невідомих людей, чиї голоси були записані на плівку. Один з голосів 

студенти ідентифікували у таких виразах: “сільський”, “простуватий”, “неосвічений”. 

Дивно, бо це був голос самого професора! [25, 2] Отже, більшість людей визнає певні 

відмінності у діалектах і має певні почуття та ставлення до них. Насправді, є дивним 

те, як мало нам потрібно, щоб зробити висновок щодо походження нашого співрозмовника 

– лише речення чи фрази, чи, навіть, одного слова достатньо, щоб визначитись 

із регіоном його проживання, соціальною або етнічною приналежністю. Деякі 

люди вважають, що мовні відмінності і є тим самим надійним індикатором соціального 

положення у суспільстві.

108 Валентина Драбовська 

Мовні відмінності є неминучими у суспільстві, що складається з розмаїття соціальних 

груп; будь-яка цивілізація із соціальною та географічною дисперсією виявлятиме 

мовну розмаїтість чи діалектні відмінності. І ці відмінності є життєвим фактом. 

Ми забуваємо, що діалекти часто стають мовами: наприклад, італійська, іспанська, 

португальська, французька та румунська починали своє життя як регіональні діалекти 

латини. Професор лінгвістики Роберт А. Голл, аналізуючи непостійний характер 

мови, зауважує, що як і люди, що нею користуються, мова є гнучкою та “адаптабельною”. 

Часто правильність і послідовність у мові відштовхується заради більш ефектних 

моделей вираження, які є джерелом тривоги та занепокоєння для лінгвістів-консерваторів. 

Наприклад, Р. Голл визначає два види змін у мові: зовнішню та внутрішню. 

Перша за своєю суттю є запозиченням. Горацій у своєму “Мистецтві поезії” посилався 

саме на таку видозміну – старіння та відродження архаїчних форм: “Багато слів, 

що вже вийшли з ужитку, знову повертаються до життя, а слова, що зараз присутні у 

мові, виходять з ужитку, якщо того потребує звичай” [18, с. 86]. Подібне зауваження 

є обґрунтованим і виправданим. Якби сучасникам короля Альфреда та Чосера довелося 

поспілкуватись із нашим сучасником, вони б виявилися абсолютно нездатними 

розуміти одне одного: представник періоду Middle English не зміг би “попрацювати” 

перекладачем, хоча б і мав у своєму розпорядженні чимало слів, пов’язаних історично, 

але які занадто б відрізнялись, щоб їх можна було зрозуміти. 

Усе це лише частина явища лінгвістичної зміни. Теоретично можливо було б 

герметично “заклеїти” якусь окрему мовну громаду, ізолювавши її від зовнішніх джерел 

запозичень. Однак навіть у такій цілковито ізольованій громаді мова все водно 

буде змінюватись, адже тут працюватиме внутрішня зміна, яка, за Голлом, є двох 

видів: внутрішнє запозичення та внутрішня еволюція [18, с. 87]. Внутрішня еволюція 

мови, особливо у її фонемах, відбувається поступово – так, що її носії часто не 

усвідомлюють того, що вона існує. За сто чи тисячу років мова стає відмінною від 

тої, якою вона була на ранішній стадії. Зміни відбулися настільки поступово і неминуче, 

що, напевне, ніхто не міг їх зупинити. Зовнішнє запозичення (аналогія) – це 

явище, коли дитина (ав.- для якої англійська є рідною) каже foots замість feet, oxes 

замість oxen, sticked замість stuck. Зазвичай ми називаємо такі форми “помилками”, 

проте основою цих “помилок” слугує надзвичайно розповсюджений процес під 

назвою “заміна за аналогією” – коли запозичується елемент лінгвістичної форми чи 

конструкції (як, наприклад, суфікс множини -s чи суфікс минулої форми правильних 

дієслів -ed) від частини лінгвістичної структури (правильні формації) та додається до 

іншої (неправильні формації). Це такий самий вид запозичення, як і зовнішній, але 

тут джерело запозичення знаходиться не за межами, а у самій мові. 

Звичайно, наведені приклади не засвідчують, що подібні “помилки” є тим явищем, 

що ми обов’язково маємо очікувати від носіїв мови. Проте існують форми, щодо яких 

наше ставлення є не зовсім стійким. Наприклад, поряд з “неправильними” формами 

hoof – hooves, wake – woke, dive – dove ми часто чуємо й “регулярізовані” форми цих 

слів hoofs, waked, dived. Тобто у певному відношенні англійська мова “коливається”, і 

згодом одній з цих форм буде надано перевагу (скажімо, dived, а не dove), доки перша 

тріумфально й остаточно не увійде в життя носіїв цієї мови. Адже з історії англійської 

мови вже можна навести подібні приклади: ОЕ dag (day) мав множину dagas. Якби 

множина іменників розвивалась згідно з законами, зараз в англійській мові ми мали б

Проблема визначення діалекту в американській та вітчизняній регіональній. . . 

множину dawes. Однак цього не відбулось, оскільки десь приблизно у 1200 році лінгвістичні 

предки сучасних носіїв англійської мови здійснили аналогічну формацію, запозичивши 

стем day у однини і змістивши стем dawe у множині перед закінченням –s. 

Напевно, був колись час, коли форма days здавалась такою ж “помилковою” якою foots 

є зараз; і пізніше – коли форми days i daws конкурували так само, як hoofs та hooves 

змагаються зараз. Якщо ми повернемо часову перспективу у зворотному напрямі, ми 

побачимо, що в англійській мові відносно мало плюральних формацій, що є прямим 

продовженням тих, які використовували у давнину. Те ж саме відбулось із формами 

eye – eyen, shoe – shoon, brother – brethren, які були витіснені більш “прозорими” і 

зрозумілими формами eyes, shoes, brothers; або в минулій формі дієслів help – holp, 

work – wrought, які були за аналогією регулярізовані, і ми маємо зараз нові формації 

helped, worked. 

Подібні явища є дуже важливими для аналізу, коли засуджуються такі форми, 

як he – hisn, her – hern, притаманні деяким діалектам, коли “недосвідчена” людина 

вживає їх за аналогією: my : mine = his : x, де х = hisn; або форма past tense “he done” за 

формулою he has kicked: he kicked = he has done : x, де х = he done. Як зазначає Р. Голл, 

те, що ті форми не є прийнятними у стандартній мові, відбувається не завдяки певним 

дефектам у самих формах; те, що робить їх неприйнятними, є просто конотацією 

соціальної неприязні, антипатії, що була до них прив’язана [18, с. 90]. У сучасній 

англійській мові тенденція розвитку є повільною, проте впевнено крокуючою по 

шляху аналогічного урівнювання неправильних форм; те, що такі форми як gooses, 

mouses, drinked, writed, є зараз просто “помилками”, можливо, років через 100, 

стануть абсолютною нормою. Сьогоднішні аналогічні помилки часто є завтрашніми 

конкуруючими формами і післязавтрашніми нормами. 

Характеристики, які здебільшого зазначають усі, хто дискутує на тему американської 

англійської та її діалектів – це передусім її загальний “уніформізм” (однаковість), 

по-друге – її нехтування граматичними, синтаксичними та фонологічними правилами 

і прецедентами, по-третє, її велична здатність брати нові слова та фрази із зовнішніх 

ресурсів і виробляти їх із власного матеріалу. Стосовно першої характеристики 

Г. Л. Менкен зазначає: “Жодна країна не може продемонструвати таку лінгвістичну 

солідарність... Навіть в Сполученому Королівстві є великі відмінності” [18, с. 72]. 

Щодо другої, внутрішні відмінності, що відрізняють американський варіант від британського, 

лежать в очевидній нерівності між середовищем та традиціями американського 

і британського народів, починаючи з 17-го століття. Британці жили у відносно 

стабільному соціальному порядку, і це закарбувалося в їхніх душах, у характерній 

повазі всього, що є звичним, традиційним і має добру репутацію. Американці 

не відчували жодних обмежень і не набули подібної звички до конформізму, навпаки 

– вони вдавалися у крайнощі, оскільки умови життя у їхній країні придавали велике 

значення прямо протилежним якостям – таким як сміливість, зухвалість, цікавість, 

отож вони набули такого характеру невгамовності і нетерплячості до форм. З самого 

початку вони були менш флегматичними, менш консервативними, ніж британці. 

Звичайно, американцям не бракує здатності до дисципліни; ні, вони з готовністю 

підкоряються лідерству. Проте, як зазначає Менкен, “їх приваблює не те старе, пристойне 

лідерство, а нове, нестримне і екстравагантне. Американець буде протистояти 

диктату з минулого, але піде за новим месією з майже російською відданістю, пря- 

109


мо до найнестриманіших мінливостей економіки, релігії, моралі та мовлення” [18, 

с. 73]. Отож, американець з лінгвістичного боку робить свою мову такою, як йому 

йдеться по життю. Типові приклади – американські абревіатури O.K., N.G., P.D.Q. 

та ін. є очевидним свідоцтвом того, що філологи відносять до найздоровішої стадії 

розвитку мови. Однак ще цікавішими, ніж ці яскраві винаходи, є процеси розширення 

вокабуляру, властиві американцям. Таке слово, як rubberneck, може стати цілим трактатом 

з американської психології. Їхні дієслова виробляються з іменників простим 

шляхом префіксації прийменника: engineer – to engineer, stump – to stump, hog – to hog, 

author – to author. Інші “виростають” безпосередньо з прикметників: boom – to boom. 

Наступні зроблені за допомогою різних афіксів, як у to burglarize, або “вхопившись” 

за корінь, як в дієсловах to resurrect, to jell. Ще інші змінюються з неперехідних у 

перехідні: a sleeping car sleeps 30 passengers. А прикметники отримують з іменників 

у незмінній формі: cоdfi sh, jitney, або ж майже по-варварськи додаючи суфікс: scary, 

classy, tasty. Звичайно, подібні процеси спостерігаються і в історії британського 

варіанту. Однак якщо поставити англійську Америки поряд з англійською Британії, 

ви побачите, що вони активніше працюють у першій, ніж у другій. Один британський 

професор висловився з цього приводу: ”Англійці некомунікабельні на відміну від американців. 

Вони так мало розмовляють, що просто не бачать необхідності “оживляти” 

свій вокабуляр. Американці сприймають світ у яскравіших контурах і прагнуть до 

більш помітно вираженого зображення цього світу” [18, с. 76]. 

Отже, повертаючись до теми американської діалектології, необхідно зазначити 

ще один важливий момент, якого не уникає жоден з науковців-філологів: це 

– підтвердження характерної одноманітності англійської мови, якою користуються 

в Сполучених Штатах. Відмінності у мові одної частини країни від другої не є 

великими чи суттєвими. Проте суперечки стосовно подальшої долі американських 

діалектів тривають. Як зазначає А. К. Бау, всезагальне поширення освіти та відсутність 

різких відмінностей між соціальними класами в США не сприяють розвитку 

чи становленню діалекту. Водночас Р. МакДейвід мол. наголошує: того, що 

американці погодяться з єдиним типом вимови, не буде ніколи: “Країна занадто 

велика, її населення – величезне, регіональні традиції занадто сильні; і мало хто 

захоче впустити чужака і дозволити йому диктувати те, як їм говорити. Жоден у 

здоровому глузді не уявляє собі у Вашингтоні комісара в формі, що завідує Справами 

Вимови” [18, с. 116]. 

За різними оцінками, у Сполучених Штатах існує від 3 до 27 основних діалектів. 

Лінгвістичний Атлас Сполучених штатів професора Курата визнає принаймні 24 добре 

визначених регіональних видів мови [19], а Р. Гендріксон згадує принаймні 60 різних 

діалектів чи субдіалектів [17]. Насправді кількість діалектів можна було б збільшити 

в рази, залежно від того, наскільки вільно ми розуміємо термін “діалект”. Проте 

помітну рівномірність мови у США зазначають усі лінгвісти. На це є певні причини: 

під час заселення Північної Америки її поселенці постійно перемішувались з переселенцями 

з інших частин США. Оскільки фактор поселення є одним з найважливіших 

в історії будь-якого діалекту, очевидно, як результат цієї обставини, різкі відмінності 

у вимові просто не могли виникнути, оскільки для комунікації між поселенцями, що 

приїжджали з Європи та Британії, була необхідна більш чи менш стандартизована 

англійська [9; 15; 16; 17; 22; 25].


Мобільність і сьогодні є характерною рисою американців. Беручи до уваги великий 

ступінь рухомості американського суспільства і загалом менш яскраво виражені 

діалектні регіони Сполучених Штатів, ніж, скажемо, Європи чи Британії, можна схилитись 

до думки, що американські діалекти рано чи пізно зникнуть чи залишаться 

реліквіями маленьких резервацій. Окрім того, зростаюча важливість соціальних діалектів 

здається неминучою, оскільки важливість рідного регіону зменшується порівняно 

з соціальною групою, до якої людина належить. Проте К. М. Карвер пропонує 

іншу інтерпретацію подій: аналізуючи теорію Д. В. Майніга про культурну географію, 

що пояснює виникнення регіональних культур, він зазначає, що на четвертій (останній) 

стадії його моделі (згідно з Майнігом, цей період характеризується “розчиненням 

історичних регіональних культур”, йдеться про зникнення регіональних діалектів) 

виникають нові інноваційні центри з цілковитим усвідомленням цінностей місцевої 

культури та оточення. Вони можуть стати майбутніми “наростами”, з яких розвиватимуться 

нові регіональні діалекти [30]. 

Така інтерпретація більше схожа на правду, оскільки діалекти та регіональне мовлення 

є тими речами, що змінюються і відображають обставини та інновації їхнього 

оточення. Регіональні діалекти, схоже, змінюватимуться, але не зникнуть зовсім. 

Отже, ми поступово підійшли до проблеми діалекту. Як зазначає вітчизняний 

лінгвіст Ф. Т. Жилко, діалекти живуть не тільки як вияв сьогоднішньої мови народу, 

тобто як розмовна мова певної місцевості, але й тому, що численними ручаями та 

потоками від говорів пливуть сили до літературної мови на всьому простяганні її історичного 

буття [2, с. 6]. Слово “діалект” асоціюється з мовними громадами – групами 

людей, що знаходяться у безперервному внутрішньому спілкуванні. Ми можемо сказати, 

що існує принаймні 3 ступені розуміння діалекту: 

1) хто вважає, що діалект – це те, чим розмовляє сивобородий старий із віддаленого 

регіону; 

2) як тільки ми усвідомили той факт, що ми всі розмовляємо на певному діалекті, 

ми визнаємо діалект в його географічному сенсі; 

3) ми визнаємо діалект, коли усвідомлюємо, що в межах регіональних діалектних 

зон існують ще й соціальні прошарки – тобто освічені, напівосвічені чи неосвічені 

люди, що проживають у межах визначеного діалектного регіону. 

Отже, діалектологія як лінгвістична наука опікується регіональними і соціальними 

аспектами мови. Мовні зміни та особливості, зумовлені географічними чинниками, 

належать до найбільш значимих об’єктів сучасних лінгвістичних досліджень. Саме 

”географічний розподіл”, на думку Ф. де Соссюра, “є найбільш загальним фактором 

мовного розмаїття” [10, с. 229], що здебільшого визначає весь складний комплекс екстралінгвістичного 

фону, “зовнішню лінгвістику” [10, с. 59]; ці складові і є причиною 

тих внутрілінгвістичних змін і відмінностей, про які зазначалось вище. 

Проте Д. Болінджер, виділяючи роль регіонального чинника та його вплив на мовні 

форми, акцентує ще й роль соціального: ”Узус є детермінантою правильності вибору та 

залежить від безлічі умов… Превалюючий узус перш за все визначається регіоном, у 

якому мешкають його носії, а також соціальним класом, віком, статтю та впливом минулого” 

[14, с. 48], адже мовлення – це суміш соціальних і географічних рис. 

З давніх часів члени мовної громади використовували наявність діалектних відмінностей 

для визначення долі інших. За біблейських часів від солдат, що перетинали 

111


річку Йордан вимагали вимовити слово “shibboleth“. Ті, хто вимовляли його з початковим 

[ш], були пропущені неушкодженими, ті ж, хто початковим звуком вимовив [c], 

були визнані ворогами і приречені на смерть. Подібний факт існує і в американській 

історії: 24 травня 1692 року в Салемі, Масачусетс, схожі “інквізитори” просили місіс 

Натаніел Кері продекламувати Господню молитву. Діалект місіс Кері призвів до 

звинувачення її у відьмацтві [13, с. 45], і якщо наслідки мовних варіантів не завжди 

є настільки драматичними, все одно стає зрозумілим, що наше користування мовою 

тісно пов’язане з нашим соціальним статусом. 

Популярне визначення поняття “діалекта” пов’язано з певними міфами, як, 

наприклад: 1) на діалекті розмовляють люди, що стоять на нижчому щаблі соціальної 

ієрархії; 2) діалекти внутрішньо вже несуть в собі негативну соціальну конотацію; 

3) діалекти не мають права на утворення лінгвістичних парадигм, вони є дериваціями 

стандартного мовлення тощо. 

Лінгвісти дуже вміло “розвінчують” подібні забобони, стверджуючи, що в 

реальності: 1) кожен з нас розмовляє на діалекті і неможливо розмовляти будьякою 

мовою, не розмовляючи на одному з діалектів цієї мови; 2) статус діалекту не 

має відношення до публічних коментарів стосовно його особливих характеристик; 

3) поняття діалекту існує окремо від соціального статусу мовного різновиду, діалекти 

бувають як соціально схваленими, так і ні; 4) носії діалекту виробляють свою мову, 

приймаючи ті риси мовлення, що існують навколо них, а не через невдачу сприйняти 

риси стандарту; 5) діалекти, як і всі мовні системи, є систематичними і “регулярними”, 

крім того, соціально прийнятні діалекти так само можна описати з рівною точністю, 

як і стандартні різновиди. 

Як ми бачимо, популярне використання терміна “діалект” відображає ті ставлення 

до діалектних відмінностей, що розвинулись у США протягом кількох століть. За цих 

причин лінгвісти та науковці уникають використання цього терміна, надаючи перевагу 

термінам “мовний різновид” (language difference), мовний варіант (variety). Цікавим 

є той факт, що інформанти, дізнаючись, що їх “тестують”, навмисно коригують своє 

мовлення, згладжуючи акцент, будують правильно речення і стежать за граматикою. 

Отже діалектоносії розмовляють на своєму різновиді за певних причин, не пов’язаних 

із їхнім статусом чи освітою. Як зазначає Р. Гендріксон, серед американців дехто зовсім 

не звертає уваги на стандартну вимову, що лунає з ТВ-мереж. Вони продовжують 

розмовляти по-своєму, особливо, коли відчувають себе розслаблено та невимушено 

[17, с. 13]. 

Стосовно терміна діалект не існує загальноприйнятого визначення. Словник 

Oxford Advanced Learner’s Dictionary визначає діалект так: “Форма мови, яку 

використовують в частині країни або класом людей із своєю граматикою, словами 

та вимовою, що можуть відрізнятись від інших форм тої ж самої мови” [24]. Це 

визначення вже містить в собі основний опис діалекту з точки зору його рис (таких, як 

граматика, лексика та фонологія) і, очевидно, є вичерпним для загального, ненаукового 

використання, але для наукового підходу до мовних різновидів деякі елементи цього 

визначення необхідно розглянути детальніше. 

Дещо чіткіше визначає деякі деталі Р. МакДейвід: “Діалект – це різновид 

мови, регіональний чи соціальний, відмінний від інших варіантів рисами вимови, 

граматики чи вокабуляру” [22, с. 3]. Таке визначення робить наголос на відмінностях


між регіональними і соціальними діалектами, що є визначальним у виборі технік, які 

використовують при визначенні зони розповсюдження діалекту. Отже, діалектологія 

є практичним впровадженням змісту цього визначення, оскільки вона використовує 

техніки для визначення регіональної чи соціальної дистрибуції певного різновиду 

мови. Проте стає важко визначити різницю між мовою і діалектом: це часто є спірним 

моментом – де провести межу між відмінностями у діалекті і мові. 

За К. М. Карвером діалект – це “різновид мови, що відрізняється від інших різновидів 

набором граматичних, фонетичних і лексичних рис. Коли ці риси розподілені 

географічно по обмеженій і відносно однорідній території – це регіональний діалект. 

Коли вони поділяються носіями соціального угрупування – це соціальний діалект” 

[15, с. 1]. Автор Р. Шай визначає діалект як “різновид мови, що відрізняється від інших 

певними рисами вимови, вокабуляру та граматики. Діалект може щось розкрити 

з соціального та регіонального походження його носія, і він буде загально зрозумілим 

для носіїв інших діалектів тієї ж самої мови” [25, 5]. Згідно з У. Вольфрамом, “мова 

проявляється в її діалектах”, де діалект – “нейтральна назва, що належить до будь-якого 

різновиду мови, спільної для групи людей, що на ній розмовляє” [29, с. 51]. 

Лінгвістичний енциклопедичний словник за редакцією В. Н. Ярцевої визначає 

діалект як різновид певної мови, що використовується як засіб спілкування особами, 

що пов’язані тісною територіальною, соціальною чи професійною спільністю. В історії 

діалектології погляд на діалект, на принципи його виділення, його структурні 

ознаки були різними в різних діалектологічних школах і в різні історичні періоди. 

Наприкінці ХІХ – початку ХХ століть деякі представники романської діалектології (Г. 

Шухардт, П. Мейер, Г. Паріс, Ж. Жильєрон) заперечували існування діалектів, а німецькі 

та швейцарські діалектологи (Ф. Вреде, К. Хаар. Т. Фрінгс, Л. Гоша), навпаки, 

продемонстрували реальність діалектів, наявність у них ядра та периферії – прикордонної 

зони, чи “зони вібрації”, що представлена пучком ізоглос [3, с. 132]. 

Радянська діалектологія, спираючись на традицію російської діалектології і дослідження 

лінгвістичної географії, визнає діалект як реально існуючий різновид мови 

і розробила принципи його опису в протилежність іншим діалектам. Радянські лінгвісти 

К. Ф. Захарова, В. Г. Орлова, Р. І. Аванесов розділяли декілька точок зору на 

діалект: 

1. Діалект є одиницею лінгво-географічного членування мови. Але таке визначення 

сучасних кордонів діалекту не враховує кордони екстралінгвістичних явищ, як, 

наприклад, спільних етнографічних особливостей, що найчастіше відображають кордони 

політичних і соціально-економічних об’єднань минулих епох. 

2. При виділенні діалекту необхідно враховувати не тільки мовний ландшафт, але 

й елементи матеріальної та духовної культури, історично-культурні традиції, етнічну 

самосвідомість, самооцінку та оцінку сусідів [3, с. 132]. 

У радянській лінгвістиці територіальний діалект визначають як засіб спілкування 

населення області, що склалася історично, що має специфічні етнографічні особливості, 

як одиниця лінгвоетнографічного членування, що визначається на карті сукупністю 

мовних та етнографічних кордонів [3, с. 133]. 

Російський діалектолог Р. І. Аванесов підкреслював складність діалектного членування 

мови у науковій літературі, зазначаючи, що поряд із терміном “діалект” вживаються 

терміни “наріччя” та “говір”: “Перше поняття (наріччя) визначає його знач- 

113


но ширше, ніж друге (говір). Група загалом схожих говорів, які, проте, мають окремі 

розбіжності, утворюють наріччя; два або декілька наріч входять у склад певної мови. 

Отже, говори ближче один до одного, більш сходні між собою, ніж наріччя. Проте 

треба мати на увазі всю відносність цих термінів” [1, с. 11]. 

Автор Пожарицька С. К., міркуючи на тему діалектного членування мови, висловлюється 

так: ”Слова говір та діалект не мають точного термінологічного значення 

і можуть вживатись як синоніми. Проте на практиці говором зазвичай називають мовлення 

певного мовного колективу… Слово діалект часто вживають як альтернативу 

терміну “літературне мовлення” [7, с. 12]. 

Вітчизняний діалектолог Г. І. Матвіяс обмежується характеристикою літературної 

мови як відшліфованим її різновидом з усталеними для певного часу, але історично 

мінливими нормами, який безпосередньо не пов’язується з будь-якою конкретною 

частиною української етнічної території, а обслуговує потреби українського народу 

незалежно від місця його проживання [6, с. 7]. На відміну від літературної мови діалектна 

мова характеризується відсутністю писаних для неї правил, мінливістю своєї 

будови в різних частинах етнічної території, переважно усною формою вияву і відносно 

обмеженою сферою вживання [6, с. 8]. 

Вітчизняні терміни говірка, говір, наріччя виражають поняття не повністю співвідносні. 

Коли під говіркою розуміється тільки діалектна одиниця як засіб спілкування 

певного колективу на обмеженій території, то в поняття говір (діалект), наріччя 

входять, окрім співвідносного з говіркою значення засобу спілкування, ще й поняття 

етнічно-географічної та історичної категорії. Отже, говірки в українській мові виділяються 

тільки за мовними явищами, в основу ж виділення говорів і наріч покладені 

мовні явища, а також етнічні та історичні чинники [6, с. 10]. 

Отже, для радянської та сучасної вітчизняної діалектології характерною є складність 

діалектного членування мови, що відображено безліччю назв ареальних одиниць, 

а саме – група говорів, говірка, наріччя. В науковій літературі термін діалект часто 

вживають як синонім вищеназваних термінів [2; 6; 8]. 

У західній і, зокрема, американській діалектології не існує подібної “діалектної 

ієрархії”. Часто діалектами називають будь-які мовні варіанти, що не є визнаними як 

літературна мова, або якщо носії такої “мови” не мають власної держави, або тому, що 

ці “варіанти” не використовують у пресі чи літературі, або через те, що такий мовний 

варіант не має соціального престижу. Проблемою загальної властивості у цьому 

випадку, на нашу думку, є з’ясування відносин між територіальним і соціальним членуванням 

мови, адже природа цих стосунків все ще є суперечливою. В деяких працях 

соціальне членування мови протиставляється територіальному [9], в інших навпаки 

– розглянуто у комплексі [5; 12; 26; 28]. Відповідно до підходу останніх, соціальні та 

регіональні розбіжності, тісно переплітаючись, є невід’ємними складовими частинами 

складного комплексу соціально-територіальних змін (дивергенцій). Цієї ж думки 

дотримувались У. Лабов [21], Р. Макдевід [23], А. І. Чередниченко [11]. Автор А. Мартіне, 

зокрема, вказував на те, що мовні зміни можливі лише в певних географічних 

районах і деяких соціальних шарах. [5, с. 45]. Автор П. Траджилл наголошує на необхідності 

використання соціолінгвістичної методології в регіональних дослідженнях 

[26]. А. Д. Швейцер зазначає, що “соціальне вимірювання тісно переплітається із просторовим 

– у територіальних діалектах, що по суті перетворились на соціально-тери-


торіальні” [12, с. 76 ]. Аналізуючи працю У. Лабова стосовно соціально-етнічного діалекту 

Black English, можна зробити висновки щодо соціальних диференціацій мови, 

що стосуються не тільки лексики, але й, подібно до диференціацій територіальних, 

охоплюють і широке коло фонетичних та граматичних елементів [20, с. 200]. 

Отже, територіальна та соціальна варіативності мови не виявляють будь-яких 

особливих, лише їм притаманних ознак, розрізняючись лише їхнім набором. Отож, 

необхідно розглядати їх у єдиному комплексі. 

Які ж висновки з усього сказаного ми можемо зробити? 

По-перше, суперечки, що тривають стосовно визначення діалекту є небезпідставними, 

оскільки бути коректними і толерантними – це важливіше ніж бути категоричним 

або презирливим у всьому, що стосується людини, її поведінки і статусу, адже 

діалект як спосіб функціонування мови якраз і відображає форму соціальної поведінки 

людини. 

По-друге, висловлюючись про регіональні діалекти як варіант мови, що характеризується 

набором рис у фонетиці, лексиці та граматиці і є поширеним у певному 

регіоні, необхідно зазначити, що всі ці характеристики не існують окремо від людини, 

яка надає перевагу то одним, то іншим рисам, що свідчить про її власну мовну позицію. 

Не можна стверджувати, що людина, яка вживає регіональні “слівця” у тому чи 

іншому контексті, є носієм цього діалекту. Наприклад, якщо американець з півночі 

скаже “see you manana”, що є характерним для південно-західного діалекту Spanglish 

і притаманним мешканцям регіонів Техасу, Нью Мексико та Південної Каліфорнії, 

це не означатиме, що він розмовляє на цьому діалекті, а лише відображатиме його 

рівень поінформованості. Те ж саме можна сказати й про різноманітні регіональні 

назви продуктів харчування, одягу чи особливостей фізичного оточення. 

По-третє, соціальна позиція людини і, відповідно, її мовлення залежить від безлічі 

чинників, що сприяли цьому ставленню: епохи, часу, регіону, місця її народження, 

освіти, яку вона отримала, оточення, у якому живе і спілкується, місця роботи і робочого 

колективу, а також представниками різних соціальних прошарків, з якими вона має 

спілкуватись з тих чи інших причин. Той факт, що людина легко “відмовляється” 

від своїх діалектних рис за певних обставин і так само легко їх відновлює, свідчить 

про те, що вони не народжуються з людиною чи обов’язково є притаманними носіям 

певного регіонального діалекту, а просто або є життєвою необхідністю, або ні. Усе, 

що стосується життя людини, не можна цілком і повністю пов’язати з регіоном її 

проживання. Життя – це передусім поведінка, а поведінка народжується у соціумі. 

Наведені в американській науковій літературі визначення діалекту не 

відображають сучасного стану варіативності американського варіанта англійської 

мови в усій складності цього явища. Отож, вважаємо за доцільне дещо модифікувати 

визначення діалекту, змістивши акценти на соціальне. 

Отже, будь-який діалект – це інтегрований соціорегіональний різновид деякої 

мови, що створюють і використовують мовні групи у соціально, етнічно та географічно 

обумовленому контексті. 

Придавши цьому терміну лінгвістично та соціально нейтральний зміст, ми 

уникнемо спокуси творити з мовою все, що заманеться, табуювати її чи вживати 

евфемізми. У цьому сенсі актуальність інформування як вчителів, викладачів мов 

і студентів-філологів, так і “простого люду”, далекого від лінгвістики, є важливою 

115


справою, особливо в сучасних умовах, коли процеси глобалізації, сприяння відкритості, 

демократії і визнання за кожним його права на самовизначення демонструють активні 

процеси варіювання будь-якого мовного варіанта, діалекту або літературної норми, і 

ці процеси є безперервними. 

1. Аванесов Р. И. Очерки русской диалектологии. М., 1949. Ч. І. – 336 с. 

2. Жилко Ф. Т. Говори української мови. К.: Радянська школа, 1958. – 172 с. 

3. Лингвистический энциклопедический словарь/ Гл. ред. В. Н. Ярцева. – М.: Советская 

энциклопедия, 1990. – 685 с. 

4. Лутовинова И. С., Тарасова М. А. Диалектологическая практика. М.: Издательский 

центр “Академия”, 2006. – 240 с. 

5. Мартине А. Структурные вариации в языке // Новое в лингвистике, вып. 4. – М.: прогресс, 

1965. – С. 449–455. 

6. Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. Київ: Наукова думка, 1990. – 168 с. 

7. Пожарицкая С. К. Русская диалектология: Учебник. М.: Парадигма, 2005. – 256 с. 

8. Русская диалектология. Учебник. М.: Академический Проект: Пaрaдигма, 2005. – 

256 с. 

9. Семенюк Н. Н. Из истории функционально-стилистических дифференциаций немецкого 

литературного языка. – М.: Наука, 1972. – 208 с. 

10. Соссюр де Ф. Труды по языкознанию: пер. с фр. – М.: Прогресс, 1977. – 645 с. 

11. Чередниченко А. И. Язык и общество в развивающихся странах Африки – К.: Вища 

школа, 1983 – 166 с. 

12. Швейцер А. Д. Социальная дифференциация английского языка в США. – М.: Наука, 

1983. – 201 с. 

13. An Outline of American History. US Information Agency, New York, 1991. – 407p. 

14. Bolinger D. Aspects of Language. – Harvard: Harvard University Press, 1968. – 326 p. 

15. Carver M. Craig. American Regional Dialects. University of Michigan Press, 1987. – 

317 p. 

16. Cassidy F. G. Geographical Variation of English in the United States. Washington, 1986. 

– 392 p. 

17. Hendrickson R. American Talk: The Words and Ways оf American Dialects. Penguin 

Books, 1987. – 231 p. 

18. Kerr E. M., Aderman R. M. Aspects of American English. New York, Harcourt, Brace and 

World, 1963. – 272 p. 

19. Kurath H. Linguistic Atlas of the United States and Canada. Ann Arbor: University of 

Michigan Press, 1963. – 197 p. 

20. Labov W. Language in the Inner City (Studies in the Black English Vernacular). – Philadelphia: 

University of Pennsylvania Press, 1972. – 312 p. 

21. Labov W. Sociolinguistics Patterns. – Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 1972. 

– 432 p. 

22. McDavid Raven I. The Dialects of American English. New York: Peterson, 1958. – 216 p. 

23. Wolfram W. Dialects and American English. – Englewood Cliffs: Prentice hall, 1991. – 

220 p. 

24. McDavid Raven I. Varieties of American English. – Stanford: Stanford University Press, 

1980. – 204 p. 

25. Oxford Advanced Learner’s Dictionary, 7 th Edition, Oxford University Press, cd-rom 

26. Shuy Roger W. Discovering American Dialects. Champaign, Illinois, 1967. – 68 p.


27. Trudgill P. Dialects in Contact. – Oxford – New York: Blackwell, 1986. – 194 p. 

28. Wolfram W., Schilling-Estes N. American English: Dialects and Variation. Malden, Blackwell, 

2003. – 398 p. 

29. Wolfram W., Christian D. Appalachian English. – Arlington: Center for Applied Linguistics, 

1976. – 190 p. 

30. Wolfram W. Dialects and American English. – Englewood Cliffs: Prentice Hall, 1991. 

– 220 p. 

31. www.hcs.harvard.edu/ -godler/dialect 

PROBLEM OF DETERMINATION OF DIALECT IN AMERICAN AND 

UKRAINIAN REGIONAL DIALECTOLOGY 

Valentyna Drabovska 



This article focuses on language variants distributed geographically over a restricted 

and relatively uniform area known in linguistics as dialect. The author analyses dialect 

terminology in contemporary American and Ukrainian linguistics, specifi es the distinctions 

between the two approaches to the term and stresses social aspects of any regional dialect as 

an integral part of it. The conclusion is made about the tolerant, still neutral, but combined 

treating of the term dialect, thus approaching it as an integrated socio-regional variety of a 

language created and used by language groups in a socially, ethnically and geographically 

specifi ed context. 

Key words: dialect, patois, borrowing, linguistic change, linguistic norm. 



117



УДК 81’42:82-2 

ЛЕКСИЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ДІАЛОГУ 

У П’ЄСАХ С. БЕККЕТА, Г. ПІНТЕРА І Т. СТОППАРДА 

Глорія Бернар 



Досліджено лексичну структуру діалогу на матеріалі п’єс С. Беккета, Г. Пінтера 

і Т. Стоппарда. Виявлено такі особливості діалогу: вживання слів із заниженим 

стилістичним відтінком, надлишкових елементів і компресії, метою яких є характерологічна 

функція. 

Ключові слова: слова із заниженим стилістичним відтінком, компресія, дискурсні 

маркери, характерологічна функція, заповнювачі часу. 

Метою цієї статті є дослідження специфіки лексичної структури діалогу в англомовній 

драмі абсурду. Діалог є одним із типів організації усного мовлення (поряд 

з монологом), який за своєю формою є розмовою двох або декількох (полілог) осіб. 

Головною метою виникнення діалогу має бути усвідомлення опозиції “Я – Ти” на тлі 

“інших” [4, с. 204]. 

З такого погляду репліка кожного учасника діалогу є витвором усіх учасників 

діалогічної ситуації як реакція на попередні репліки і на присутніх мовчазних свідків 

розмови. Характер і своєрідність діалогу залежать від таких чинників, як суспільна 

ситуація, тематика, ідеологічні позиції учасників розмови, їхнє ставлення один до одного, 

до “інших”, явно чи неявно присутніх при розмові. Тому кожна діалогічна репліка 

залежить від інших реплік, зумовлюється ними, а її зміст, “пластика” визначаються 

контекстом епізоду чи цілого твору, а не тільки наміром мовця. [4, с. 205]. 

Процес вибору художником об’єкта пізнання не є хаотичним, випадковим, а певною 

мірою підпорядкований дії якихось сил, що скеровують його. Це основні конфлікти 

епохи: соціальні, ідеологічні, політичні, економічні, психологічні, емоційні та ін. [6, 

с. 7]. Театр абсурду став реакцією на звірства, газові камери та ядерні бомбардування 

II Світової війни. У своїх п’єсах С. Беккет, Т. Стоппард і Г. Пінтер піднімають 

питання абсурдності життя і втраченого світом сенсу існування. Відповідно, ці ідеї 

актуалізуються драматургами на усіх мовних рівнях. Ми зосередимось на аналізі лексичного 

рівня діалогу персонажів. Дослідник Бєлянін В. П. у своїй роботі “Психолінгвістичні 

аспекти художнього тексту” зачислює п’єси театру абсурду до “складних 

текстів”, яким притаманна ускладненість семантики і синтаксису. У семантиці цих 

текстів провідним є намагання зрозуміти незвичне, складне, не відоме “середньостатистичній” 

людині. Це, на думку автора, супроводжується побудовою гіпотез у формі 

абстрактних схем і моделей, ініціатори яких прагнуть логічного непротиріччя, а не 

опису реального стану справ. Такі особливості, які породжують текст мислення, спри- 

© Бернар Г., 2008

Лексичні характеристики діалогу у п’єсах С. Беккета, Г. Пінтера і Т. Стоппарда 

чиняють плутану, багатопланову, з багатьма відступами і асоціаціями структуру тексту 

[2, с. 74–75]. У монографії “Психолінгвістика” В. П. Бєлянін називає п’єси театру 

абсурду незв’язними, такими, де порушення правил побудови тексту несе особливе 

значення і становить самостійну мету при створенні тексту [3, с. 123]. 

Діалог у п’єсах С. Беккета, Г. Пінтера і Т. Стоппарда є одностороннім (Ronald 

Hayman) або, як його називає Зайцева І. П., дисонансним. Для кожного із комунікантів 

головною метою є не встановлення контакту зі співрозмовником і його розвиток, 

а вирішення, передусім, власних завдань. Цей чинник виводить діалоги такого типу зі 

сфери фактичної комунікації, висуваючи на перший план апелятивну функцію мови. 

Кожен із учасників спілкування зосереджений на власній особі, що часто спричинює 

до неуважності, а інколи – й навмисного ігнорування комунікативних завдань співрозмовника. 

Це знаходить відображення в лінгвістичних (композиційних, семантичних, 

стилістичних ) особливостях діалогічного мовлення. Зазвичай, ці діалоги через недостатню 

увагу кожного із учасників до цільової установки співрозмовника характеризуються 

непослідовним розвитком теми (тем), а саме: постійним перескакуванням 

з одного предмета мовлення на інший, зіткненням неспівпадаючих (часто – полярних) 

позицій комунікантів, що формує іншу – обірвано-плутану – схему розгортання 

діалогу, подрібнення його на достатньо автономні смислові сегменти [5, с. 179–180]. 

Наприклад: 

Estragon: I suppose I might as well get up. [He gets up painfully.] Ow! Didi! 

Vladimir: I don’t know what to think any more. 

Estragon: My feet! [He sits down again and tries to take off his boots.]Help me! 

Vladimir: Was I sleeping, while the others suffered? Am I sleeping now? Tomorrow, 

when I wake up, or think I do, what shall I say of today? That with Estragon my friend, at 

this place, until the fall of night, I waited for Godot? That Pozzo passed, with his carrier, 

and that he spoke to us? . . . [9, c. 83] 

Герої п’єси С. Бекета “Очікуючи на Годо” Владімір та Естрагон не чують одне 

одного, а натомість кожен говорить те, що його турбує. У Естрагона болять ноги, отож 

він намагається сказати це Владіміру, пожалітися йому. Владіміра непокоїть таке філософське 

питання: що буде завтра, чи повторюватиметься завтра те, що відбувалося 

сьогодні? Отже, кожен персонаж веде свою лінію розмови, не звертаючи увагу на 

співрозмовника. 

Наведемо ще один приклад: 

Rose (rising): Mr. Kidd! I was just going to fi nd you. I’ve got to speak to you. 

Mr. Kidd: Look here, Mrs. Hudd, I’ve got to speak to you. I came up specially. 

Rose: There were two people in here just now. They said this room was going vacant. 

What were they talking about? 

Mr. Kidd: As soon as I heard the van go I got ready to come and see you. I’m knocked 

out. 

Rose: What was it all about? Did you see those people? How can this room be going? 

It’s occupied. Did they get hold og you, Mr. Kidd? [11, c. 119]. 

Роуз занепокоєна тим, що кімната, у якій вона проживає, здається. Звичайно, у неї 

виникає відчуття стурбованості. Вона, не слухаючи, що їй говорить пан Кідд, власник 

будинку, намагається у нього з’ясувати, чи це правда. Він же прагне розказати їй те, 

що з нею хоче зустрітися і поговорити темношкірий і загадковий незнайомець. Кожен 

119

120 Глорія Бернар 

хоче розв’язати і донести до співрозмовника свою проблему, внаслідок чого порушується 

цілісність діалогу. 

Ось ще один приклад: 

Birdboot: Do you believe in love at fi rst sight? 

Moon: It’s not that I think I’m a better critic – 

Birdboot: I feel my whole life changing – 

Moon: I am bit it’s not that. 

Birdboot: Oh, the world will laugh at me, I know . . . 

Moon: It is not that they are much in the way of shoes to step into . . . 

Birdboot: . . . call me infatuated old fool . . . 

Moon: . . . They are not [14, c. 22]. 

Герої п’єси Т. Стоппарда “Справжній інспектор Хаунд” Мун і Бірдбут є глухими 

один до одного. Бірдбут розповідає Муну про свою закоханість, яка змінила усе 

його життя, а той, своєю чергою, не слухаючи співрозмовника, піднімає проблему 

амбітності. Читач вислуховує обох героїв одночасно. Відповідно, знову порушується 

цілісність діалогу. 

Діалогічному мовленню п’єс С. Беккета, Г. Пінтера і Т. Стоппарда властивий 

розмовний стиль, який виявляється у використанні дійовими особами слів заниженого 

стилістичного відтінку, надлишкових елементів і компресії. У такий спосіб драматурги 

намагаються максимально наблизити художній діалог до природного, зробити 

своїх героїв звичайними пересічними людьми, яким притаманна емоційність. Надлишковість, 

яка присутня у розмові героїв, пов’язана, передусім, з непідготовленістю, 

спонтанністю розмовного стилю мовлення. До надлишкових елементів варто 

зачислити так звані “time fi llers”, – слова, які не мають семантичного навантаження. 

Ці елементи є надлишковими для предметно-логічної інформації, але водночас є 

експресивними, емоційними [1, с. 85]. Вони входять у ширше поняття “дискурсні 

маркери“, до яких належать вигуки, сполучники, вставні слова. Дискурсні маркери 

– це лінгвістичні вирази, які використовуються для того, щоб вказати на відношення 

висловлювання до його контексту [12, c. 367]. Розмова є менш жвавою і особистісною 

без використання цих елементів, які підтверджують сприйняття інформації, згоду і 

залучення [13, с.17]. Найпоширенішими з них у п’єсах драми абсурду є такі слова та 

вирази: well; ah, good; perhaps; I mean; after all; besides; by the way; I hope; you know; 

yes, indeed; I suppose; hard to believe; anyway; as a matter of fact; however; you see; in 

fact; actually; at any rate; moreover; in other words; I bet. Наприклад: 

Estragon: In my opinion we were here [9, c. 9]. 

Оскільки кожен день схожий на попередній, герої роблять і говорять те саме, що 

і вчора, позавчора, Естрагон вже не впевнений, чи вони вже були тут, а вираз «in my 

opinion” лише підсилює цю невпевненість. Наведемо ще один приклад: 

Stanley: What a wonderful surprise. 

Meg: You didn’t expect that, did you? 

Stanley: I bloody well didn’t. 

Petey (rising): Well, I’m off [11, c. 26]. 

Мег настільки захоплюється фліртом зі Стенлі, що коли він з’являється, вона забуває 

про існування свого чоловіка – Піті, у якого одразу виникає відчуття зайвості. 

Репліка “Well, I’m off” імпліцитно вказує на те, що йому нічого не залишається, як 

піти геть.


Або: 

Birdboot: The fact is, Myrtle simply doesn’t like the theatre. . . . [14, c. 10] 

Коли Мун звинувачує Бірдбута у тому, що він забув про свою дружину і крутить 

романи з молодими акторками, Бірдбут намагається поводити себе впевнено і усе заперечувати, 

а своєю фразою “the fact is” він намагається затягти час, щоб вигадати 

причину, чому з ним немає його дружини. 

Слова із заниженим стилістичним відтінком, які простежуються у діалозі персонажів, 

виконують характерологічну функцію, тобто максимально точно відтворюють 

індивідуальні особливості мовлення героя. Сюди належать розмовні слова, або 

колоквіалізми, слова інтержаргону (або загального сленгу) і вульгаризми. Розмовні 

слова несуть функціонально-стилістичне навантаження. Більшість з них належать до 

лексико-стилістичних парадигм і містять компоненти експресивного, емоційного та 

оцінного значень [7, с. 110]. Інтержаргон, або загальний сленг, використовують для 

грубого і зниженого вираження предмета думки [7, с. 115]. Вульгаризми вказують на 

низький рівень ситуативного спілкування. Наприклад: 

Krapp: Went to sleep and fell off the pew. Sometimes wondered in the night if a last 

effort mightn’t – Ah fi nish your booze now and get to your bed [9, c. 229], [10, c. 151]. 

Petey: No, never mind. See you later. Ta-ta, Stan [11, c. 26], [10, c. 1470]. 

McCann: The bastard sweatpig is sweating [11, c. 63], [10, c. 101]. 

Thelma: I keep thinking about him. What guts he must have! [14, c. 51], [10, c. 637]. 

Bernard: I bet you have not seen one of these for a while. . . . It’s a fi ver I once won off 

Lloyd George, you know [14, c. 119], [10, c. 530]. 

На фоні слів із заниженим стилістичним відтінком герої п’єс вживають слова із 

завищеним стилістичним відтінком, зазвичай запозичені слова і варваризми, які слугують 

засобом створення іронії. На перший погляд, персонажі, які вживають слова 

німецького, французького чи латинського походження, здаються взірцем розуму і освіченості, 

але коли ми продовжуємо читати п’єсу, то бачимо, що це лише маскування 

у певній ситуації. Насправді ці герої вживають розмовні, грубі, нелітературні слова. 

Підтвердження цього знаходимо у висміюванні Т. Стоппардом членів парламенту 

(п’єса “Брудна білизна”), інспектора (п’єса “За Мегре”), які вживають варваризми і 

запозичені слова, щоб справити враження на присутніх людей; в іронізації Г. Пінтером 

реплік одного із членів ГЕСТАПО (п’єса “День народження“), який хоче виглядати 

вишуканим і витонченим, науковця, який намагається вразити продавця сірників 

(п’єса “Легкий біль”) та іронізації С. Беккетом лексикону одного із жебраків (п’єса 

“Очікуючи Годо”), який хоче видатися розумним. Наприклад: 

Estragon: Que voulez-vous? 

Vladimir: I beg your pardon? 

Estragon: Que voulez-vous. 

Vladimir: Ah! que voulez-vous. Exactly [9, c. 57]. 

Goldberg (lifting his glass): Gesundheit [11, c. 69]. 

Edward: . . . Well now, before the good lady sounds the gong for petit dejeuner will you 

join me in an aperitif? [11, c. 185]. 

Foot: . . . which suggests to me that you may have kept a rendezvous and driven off 

with him in your car [14, c. 67]. 

McTeazle: . . . Mea culpa [14, c. 80]. 

Cocklebury-Smythe: . . . Ergo nil desperandum [14, c. 80]. 

121

122 Глорія Бернар 

Ще однією характерною рисою розмовного стилю діалогу у п’єсах драми абсурду 

на лексичному рівні є компресія, яка виявляється у використанні одноморфемних 

слів і дієслів з постпозитивами [1, с. 85], таких як : hold up, fall back, get up, look for, 

put up, go on, come up, go out, put on, pick up, set up, go off. Наприклад: 

Pozzo: He wants to mollify me, so that I’ll give up the idea of parting with him [9, c. 25]. 

Ben: The lorry started and ran over him [11, c. 130]. 

Foot: . . . I couldn’t move fast because in my haste to pull up my pyjama trousers I put 

both feet into the same leg [14, c. 72]. 

Дійові особи у п’єсі Г. Пінтера “День народження“ не вживають повністю фразу 

good morning, а натомість скорочують її лише до одного слова morning: 

Petey: Morning, Stanley. 

Stanley: Morning [11, c. 24]. 

Лексику у діалозі п’єс Г. Пінтера можна назвати побутовою, в межах якої ми 

виокремлюємо такі тематичні підгрупи: 1) слова, які називають їжу (cornfl akes, fried 

bread, tea, milk, cheese, sandwich, biscuits, pie, beer, steak, chips, pudding, chocolate, macaroni, 

meat, radish, eggs, salad); 2) слова, що називають предмети одягу (suit, scarf, 

party dress, dress, jersey, coat, overcoat, balaclava, polo shorts); 3) слова, які називають 

посуд (cup, pot, glasses, plate, bottle, bowl, lid, tray). 

Типова для Г. Пінтера художня деталь – чайник, відро, електрокамін – можуть і 

не нести символічного навантаження, однак його трактування дійсності, без сумніву, 

символічне. Драматург зображує людей, що загрузли у тривіальних знайомствах, 

речах чи балачках. Він досягає комічної реакції, інсценізуючи цю тривіальність із 

доскіпливою точністю, яка може заплутати будь-який символічний підтекст, але ж 

наше життя сповнене тривіальності [8, с. 172]. 

Атмосферу зображуваного Т. Стоппард намагається передати точно, отож у діалозі 

його п’єс присутні такі терміни: картярські (meld, bluff, huff, ruff, twist, bust, check, 

snap, double one’s holding, dummy, double top) у п’єсі “Справжній інспектор Хаунд“; 

терміни, пов’язані з політичною та парламентською діяльністю (House of Lords, House 

of Commons, Select Committee, session, be on Board, elected representatives, quorum, invalid, 

parties, appendix, memoranda, amendment) у п’єсі “Брудна білизна“. 

Отже, здійснений аналіз діалогу драми абсурду дає підстави зробити висновки, 

що С. Беккет, Г. Пінтер та Т. Стоппард намагаються у своїх п’єсах максимально 

наблизити художній діалог до розмовного, використовуючи слова із заниженим 

стилістичним відтінком, надлишкові елементи і компресію. 

1. Арнольд И. В. Стилистика современного английского языка. – Л.: Просвещение, 1973. 

– 301 с. 

2. Белянин В. П. Психолингвистические аспекты художественного текста. – М.: Изд-во 

МГУ, 1988. – 123 с. 

3. Белянин В. П. Психолингвистика. – М.: Флинта, 2003. – 232 с. 

4. Гром’як Р. Т., Ковалів Ю. І., Теремко В. І. Літературознавчий словник-довідник. – К.: 

Академія, 1997. – 750 с. 

5. Зайцева И. П. Поэтика современного драматургического дискурса. – Луганск: Альмаматер, 

2007. – 332 с.


6. Кухаренко В. А. Інтерпретація тексту. – Вінниця: НОВА КНИГА, 2004. – 272 с. 

7. Мороховский А. Н. Стилистика английского языка. – К.: Высшая школа, 1991. – 272 с. 

8. Стайн Дж. Л. Сучасна драматургія в теорії та театральній практиці. – Львів: ЛНУ 

ім. І. Франка, 2003. 

9. Beckett, Samuel. Dramatic Works III. – New York: Grove Press, 2006. – 509 p. 

10. Macmillan English Dictionary for Advanced Learners. – Bloomsbury Publishing Plc, 2002. 

– 1692р. 

11. Pinter, Harold. Complete Works: One. – New York: Grove Press, 1976. – 256 p. 

12. Redeker, Gisela. Ideational and pragmatic markers of discourse structure // Journal of Pragmatics. 

– 1990. – № 14. – P. 367–381. 

13. Stenstrom, Anna-Brita. An Introduction to Spoken Interaction. – London: 

Longman, 1994. 

14. Stoppard, Tom. The Real Inspector Hound and Other Plays. – New York: Grove Press, 1993. 

– 211 p. 

LEXICAL CHARACTERISTICS OF DIALOGUE IN PLAYS 

BY S. BECKETT, H. PINTER AND T. STOPPARD 

Gloria Bernar 



The article deals with the investigation of lexical peculiarities of dialogue in 

the plays by S. Beckett, H. Pinter and T. Stoppard. Such peculiarities as the usage of 

words of low stylistic tone, excessive elements and compression are analysed. They fulfi l 

characterological function. 

Key words: words of low stylistic tone, compression, discourse markers, 

characterological function, time fi llers. 



123



УДК 811.134.2+811.133.1 

РОМАНСЬКІ МОВИ 

PARTICULARIDADES SEMÁNTICO-COGNITIVAS DEL LÉXICO 

ESPAÑOL 

Роман Помірко 



Здійснено спробу проникнути у когнітивну теорію під кутом зору лексичної семантики. 

Іспанський лексичний фонд дає безліч підстав для когнітивного аналізу, 

оскільки є динамічним, спонтанним і ефективним щодо внутрішньомовних і позамовних 

чинників. Це стосується, передусім, фономорфологічної структури іспанського 

слова, яка за потреби спілкування може блискавично піддатись альтернації, отримати 

нове творення і набути диференційного значення. 

Ключові слова: когнітивний метод, інтеракція, довільність, позначення, позначуване. 

En los últimos tiempos la lingüística, igual que otras disciplinas científi cas, ha registrado 

un vertiginoso y espectacular progreso que se ha manifestado en una considerable 

ampliación de sus límites en relación con sus campos tradicionales. Una imagen más vasta 

de la lengua como sistema de signos sobrepasa el simple tipo de relación entre la forma y el 

signifi cado de un signo lingüístico y subraya el hecho de que este mismo está estrechamente 

ligado a la conceptualización humana y a su ámbito [7]. Una palabra es la combinación de 

un signifi cante y un signifi cado que equivale grosso modo a un concepto, es decir a una 

realidad tal como nosotros la vivimos. No obstante, el modelo del universo conceptual y 

del universo lingüístico puede categorizarse de manera diferente por diferentes personas. 

Por ejemplo, una sala medio llena de espectadores puede ser categorizada como sala medio 

llena o medio vacía. En el ámbito de la frase, según elijamos un sustantivo o un verbo 

para describir una situación, la imagen obtenida será diferente, como lo muestra el ejemplo 

siguiente: ¡Mira qué nieve! ¡Mira cómo está nevando! Utilizando el sustantivo nieve el 

fenómeno aparece como algo estático, mientras que empleando el verbo nevar uno siente la 

dimensión dinámica del fenómeno. Es decir, a primera vista las citadas frases estrechamente 

sinonímicas revelan un pensamiento en el cual los matices semánticos difi eren. 

La lingüística cognitiva, y sus métodos, como lo subrayan muchos, es una lingüística 

ante todo mentalista dirigida al análisis de la mente humana [5, с. 907–927; 4, с. 907–927; 

16, с. 41–58]. Este método es sobre todo efi caz para la compresiones, por medio de palabras 

clave, de las particularidades culturales de diferentes etnias. Según los cognitivistas 

© Помірко Р., 2008

Particularidades semántico-cognitivas del léxico español 

cualquier concepto complejo o simple, codifi cado en una u otra unidad lingüística puede ser 

presentado en forma de la confi guración determinada de los signifi cados mínimos, que son 

semánticamente no descomponibles y universales, presentes en todas las lenguas. 

Gracias a estos ejemplos nos estamos convenciendo cada vez más de que la lengua ya 

no es contemplada como un reducido sistema de reglas (N. Chomski), uniforme, estable y 

abstracto, sino como una estructura compleja, dinámica y abierta con todas sus regularidades 

e irregularidades. No es osado pensar que si hubiera sido posible la tentativa de regularizar 

el sistema como opina Ballestro Izquerdo alguien lo habría intentado con anterioridad, 

pero al topar con la creatividad o con el dinamismo del habla, dicha tentativa se desmorona 

a causa de lo que denominamos arbitrariedad lingüística [3, с. 36–55]. 

Parece evidente, pues, que el perfeccionismo es algo antinatural en el funcionamiento 

de las lenguas. A título de irregularidades se puede citar la constante introducción de cultismos 

que provoca la convivencia de palabras cultas y populares, a veces de formas muy alejadas 

entre sí, con o sin diferenciación semántica: agua > acuoso / aguanoso; ojo > ocular 

/ ojoso; quemar > cremación / quemadura; caballo > equitación / cabalgata etc. 

Otro ejemplo de irregularidad es la derivación a partir del sufi jo -ata que manifi esta un 

elemento cognitivo, pues, reacciona dinámicamente a los cambios socio-culturales. Esto demuestra 

que la estructura morfológica es abierta, inestable y heterogénea. En más de un caso 

encontramos variantes sinonímicas con distintos signifi cantes pero sobre la misma base: 

fumador ~ fumata / fumeta; droguero ~ drogata / drogota; camarero ~ camareta / camaruta. 

La última variante adquiere un matiz semántico: camarera del bar de alterne o prostíbulo. 

Puede ocurrir que un sufi jo de la lengua científi ca llegue a ser empleado en el habla común, 

generalmente son formaciones efímeras y de carácter humorístico. Así el sufi jo -itis muy 

utilizado en la terminología médica: bronquitis, encefalitis, pleuritis ha dado lugar a un buen 

número de formaciones humorísticas: holgazanitis, seguritis, arranquitis, cruditis, mieditis 

[8, с. 43–56]. Aducir otros ejemplos de este tipo del léxico no daría más fuerza a lo que 

se presenta como una evidencia: en las descripciones derivacionales del español moderno 

se suele considerar que se trata de preferencias normativas y cognitivas de la comunidad 

lingüística o de determinados grupos, el comportamiento lingüístico individual tiende a seguir 

la preferencia social. Si tal preferencia está marcada fuertemente será sentida por los 

hablantes como correcta. Es decir lo que conviene privilegiar en la evolución del léxico o 

de cualquier otro sistema es el grado de generalización lingüística. Así, pues, la perspectiva 

evolucionista nos enseña que llegamos a comprender algo sólo cuando comprendemos 

cómo ha llegado a ser lo que es. Si no se tomara en consideración la interacción sincrónico-diacrónica 

sería difícil explicar, por ejemplo, el dinamismo del consonantismo español 

regional con sus resultados cualitativos, fonológicos y gramaticales, así como la situación 

lingüística prerromana que dio inicio al sistema gramatical románico. Resulta claro que 

las particularidades textuales y las tradiciones del habla revelan mejor el funcionamiento 

de los morfemas derivativos y, por supuesto, ayudan a comprender el complejo proceso de 

interacción entre lengua y pensamiento. Por ejemplo, los sufi jos -ito, -illo en la norma son 

considerados como sinónimos, pero en el habla, según diferentes circunstancias comunicativas, 

pueden llegar a servir como marca no sólo de diferentes connotaciones positivas (ojos 

bonitos de un niño / ojillos – una mirada particular) sino también indicar una consideración 

peyorativa como en los ejemplos: un discursito, abogadillo. De este modo se consiguen 

efectos como los de ironía o sátira, lo que se manifi esta también en las múltiples formas de la 

125

126 Роман Помірко 

duplicación de diminutivos sufi jales, considerada en términos cognitivos como un particular 

fenómeno del hemisferio socio-cultural español. La polivalencia de los diminutivos, sobre 

todo los que han tenido un uso prolongado a menudo no facilita la identifi cación modal de 

las formas léxica. El caso más representativo de ese tipo de vacilaciones es el que ilustra 

González Ollé. Según él la reduplicación sufi jal en español, del tipo: chiquitillo, bosquecito/ 

bosquito, calle/calleja/callejuelo/callejón/callejoncillo; las frases de como trabajito, compañero, 

pobrecita se está muriendo, ¡qué par de sardinetas!, ¡miren qué pedazote! Gracias 

su mercé por haberme salvadito a la viejita etc. juega un papel de orquestación [10, с. 220] 

y está, por supuesto, en perfecto acuerdo con la expresividad general de la cultura española. 

Su gran productividad y su frecuencia en el habla y en diferentes estilos literarios presentan 

varios matices cognitivos bien específi cos, cuando aparecen en los enunciados que ilustran 

los siguientes ejemplos: diciendo Juanito a una persona de avanzada edad, el contenido “pequeño” 

no conviene a lo designado, sino que presupone una cierta relación de confi anza con 

la persona y con el interlocutor. Es decir, se trata de referentes con los que el hablante tiene 

una especial relación personal. 

Una segunda construcción típicamente española que puede ser considerada como su 

enseña cultural es la del superlativo absoluto, formado con ayuda del sufi jo –ísimo los del 

tipo: negrísimo, blanquísimo, bellísimo y los del tipo analítico bello bello y bellísimo se 

suele considerar que forman parte de dos conjuntos que refl ejan distintas actitudes del hablante 

en la construcción de un enunciado. Contrariamente a la reduplicación sintáctica, 

el superlativo absoluto no tiende a la exactitud, sino que da la noción de una exageración 

expresiva. Es ello que describe de manera convencida Anna Wierzbicka basándose sobre 

varios ejemplos de la lengua italiana [15, с. 207–302]. 

Esta icononicidad o enseña cultural se manifi esta igualmente en el orden lineal de los 

elementos que componen una frase. A título de ejemplo se puede citar la célebre frase de 

Julio Cesar: veni, vidi, vici – vine, vi, vencí, o el slogan inglés del tipo eye it, try it, buy it ~ 

mírelo, pruébelo, cómprelo. En ambos casos el orden de las palabras no podría ser modifi cado, 

pues cambiaría el sentido de la frase. De hecho, cuando se utilizan estas formas la frase 

suele aportar una información normalmente conocida por el oyente o que el hablante trata 

como si fuera conocida. La prueba de eso son otras muchas expresiones, sobre todo binarias: 

ahora o nunca; tarde o temprano, a tontas y a locas, etc. 

La importancia del principio de iconicidad se refl eja muy bien en la esfera del sujeto 

y el predicado seguidos por el objeto (SVO). El sujeto precede al objeto. Este orden no es 

libre como en latín, pues es bien conocido el hecho de que las formas latinas de nominativo 

y acusativo en la frase no jugaban un papel de importancia alguna. Sólo en latín tardío, 

cuando los morfemas de nominativo y acusativo respectivamente s y m se perdían o aspiraban, 

surgieron perturbaciones semánticas en la oración, lo que inició la reconstrucción del 

orden lineal de las partes de la oración. Se hizo legítima la estructura progresiva SVO. Ella 

corresponde a la manera de concebir por el ser humano la estructura interna de un evento. 

El ser humano aparece como el sujeto de la frase y su acción predomina sobre todo efecto. 

El efecto está estrechamente ligado a la acción y sólo después al objeto. Es por eso que el 

verbo y el objeto se sitúan uno tras otro. 

Todo lo mencionado arriba nos convence de que la expresión de nuestros pensamientos, 

de nuestros sentimientos y acciones, es directamente movida por el sistema cognitivo 

que es mucho más vasto que el lenguaje, pues engloba todo un conjunto de procesos men-


tales como la percepción, la memoria, la emoción, la categorización y la abstracción. Cada 

una de estas aptitudes cognitivas es infl uida por otras, mientras que el uso organizado por 

la lengua refl eja nuestro modo de pensar y de comunicar. Nos referimos, entre otros, al uso 

de la palabra. 

No parece atrevido considerar que para expresar diferentes matices semánticos la lengua 

española juega más con los elementos signifi cativos mínimos de la palabra y menos 

con los diferentes grupos sintácticos, que en muchos casos son ajenos a la realidad de la 

lengua viva. En primer lugar, se pueden citar ejemplos de lexicalización de la categoría del 

género. Un breve repaso histórico nos convence de que el género puede variar a lo largo de 

la historia de una misma lengua. Ya no es una categoría simplemente morfosintáctica, como 

un accidente del nombre, sino un formante léxico, que “posee aún un poder creador, sigue 

actuando, está en la competencia del “hablante-oyente” con capacidad creadora, o sea, se 

forman femeninos morfológicos a partir de masculinos y viceversa” [2, с. 39–58]. Conviene 

mencionar algunos ejemplos que se registran en los programas de TVE: esta personaja, esta 

monstrua de la escena, esa giganta lírica etc, lo cual signifi ca concretamente que el habla 

se estructura en la dirección de tener una oposición binaria del género: modista ~ modisto, 

abogado ~ abogada, ingeniero ~ ingeniera, catedrático-catedrática, costurero ~ costurera, 

cochero ~ cochera que antes no se diferenciaban en el género. 

Una de las consecuencias de estos cambios es la aparición de una nueva realidad léxica. 

En otros casos la oposición pude ser no solamente binaria, sino ternaria. Así aparecen neologismos 

gramaticales con un alto nivel de alteración: actor / actora / actriz; sastre / sastra 

/ sastresa; foca – foco – focón; descargo – descarga – descargamiento y otros en los que las 

variantes se consideran dotados del mismo signifi cado. Hay que admitir, concretamente, que 

en español las variantes citadas arriba se documentan en todas las épocas de la historia de la 

lengua, no hay motivo para atribuirles un signifi cado distinto del que tiene en los enunciados 

modernos [11, с. 260] 

La motivación textual con frecuencia dinamiza la alteración del género gramatical, lo 

que se puede califi car como anomalías gramaticales, pero que en diferentes registros del 

lenguaje juega un papel de intensifi cación del sentido en cuanto a lo dicho. En ciertos casos 

la alteración del género favorece la rima y el ritmo de la copla: 

No hay amor feo para 

el que ama de vero (de veras) 

te quiero mucho como la 

trucha al trucho. 

Hay muchos otros: sin infanta ni infanto; ni Luisa ni Luiso; sin duquesa ni duqueso; ni 

coche ni cocha; ni piso ni pisa. 

La estilística de esas frases refl eja un alto nivel de metaforización, lo que favorece con 

frecuencia su transformación en aforismos. En las estrofas poéticas la necesidad de tener una 

rima perfecta provoca una hipercorrección abundante: a>o: tierra/tierro; estrella/estrello; 

palabra/palabro; o>a: sujeto/sujeta; vástago/vástaga; e>a: cómplice/cómpliza; contante/ 

contanta [6; 13, с. 279–284] Es sabido que para observar y analizar los hechos lingüísticos 

es importante tanto el papel de enunciador como el de receptor o el de alguien que observa 

el lenguaje desde afuera [6, с. 14–16]. 

No cabe duda de que un hablante suele interpretar un enunciado a partir de su competencia 

cognitiva y no a partir de lo que suele designarse con el nombre de norma. Nos 

127

128 Роман Помірко 

referimos al uso de los verbos refl exivos que ilustran la tendencia a privilegiar el signifi cado 

frente al signifi cante. Primero, su uso se puede califi car como el de autorización. Lo justifi ca 

a título de ejemplo el verbo salirse: los corderos se han salido del prado; el coche se salió 

de la carretera; se le querían salir los sollozos, salirse con la suya etc. Los ejemplos mencionados 

abren las puertas a la correlación semántica con muchas otras unidades léxicas: 

este jersey se me sube; el vino se le subió a la cabeza, etc. La efi cacia explicativa del refl exivo 

ilustra muy explícitamente el habla de Sancho: Yo de mío me soy pacífi co. Ser no es lo 

mismo que serse. Un animal, aunque sea humano es; una persona se es. Serse es propio de 

la personalidad. En las obra literarias el uso de verbos refl exivos es muy abundante: el chico 

se traga la biblioteca del padre… se traga el Quijote y gusta de él [14]. 

Otro factor que se ofrece a nuestro estudio es que los verbos refl exivos revelan un alto 

grado de subjetividad: Yo sé lo que me digo – lo sé lo que me hago. Así resulta que saberse 

equivale a saber a fondo, saber muy bien: saberse de memoria, saberse al dedillo, saberselas 

todas etc. Es decir tiene lugar la interacción particular del hablante, no sólo respecto a si 

mismo, sino también respecto a su entorno, lo que puede considerarse en términos cognitivos 

como una enseña cultural del habla española. 

Así, pues, el lenguaje exige y requiere para su adecuado enfoque científi co la combinación 

de varios métodos de investigación. La atención a la realidad más concreta del lenguaje 

supuso para la lingüística la incorporación del método cognitivo, así como un cierto renacimiento 

de la lingüística histórica y comparada. El método cognitivo permite contemplar el 

funcionamiento de las lenguas como productos sociales en evolución, no como realidades 

abstractas. Por eso la gramática textual como rama independiente de la lingüística hoy en 

día desde el punto de vista cognitivo tiene una gran perspectiva virtual, ayuda a comprender 

como se está formando y estructurando el “alfabeto de los pensamientos humanos” con su 

gramática “interior” y reglas de interacción de los elementos mínimos en unidades más 

grandes (A. Wierzbicka). 

1. Beinfrauer W. (1973): “El humorismo en el español hablado”, Madrid. 

2. González Calvo J. (1988): “Estudios de la morfologia española”, Caceres. 

3. Izquierdo Ballestero A. (1992): “Saussure versus Chomsky: Estructura y razón”, Notas y 

estudios fi lológicos, núm. 7., pags. 36–55. 

4. Lakoff George (1972): “Language in context”, Language, núm. 48, pags, 907–927. 

5. Leibniz Gottfried W. (1966): “Logical papers”, Clarendon Press, Oxford. 

6. Luquet Gilles (2000): “Regard sur le signifi ant. Etude de morphosyntaxe espagnole”, 

Presses de la sorbonne nouvelle, Paris. 

7. Mathews Peter H. (1970): “Morphologie”, Cambrige University Press, Cambrige. 

8. Mouge F. (1966): “Aspectos de la sufi jación en español”, Revista Española de Lingüística, 

vol. 26, núm. 1. 

9. Nañez E. (1973): “La lengua que hablamos. Creación y sistema”, Bedia, Santander. 

10. Ollé González F. (1962): “Los sufi jos diminutivos en castellano medieval”, Madrid. 

11. Pomirko Román (1996): “Lengua española y sus dialectos: variabilidad de la palabra”, 

Lviv. 

12. Rainer F. (1993): “Spaniche Wortbildungslehre”, Tubinga. 

13. Saporta S. (1962): “On the expresion of gender in Spanish”, Romance Philolgie, vol. 15. 

№ 3. pags. 279–284.


14. Villasante (1965): “Vida y obra de Emilia Pardo Basán”, Madrid 

15. Wierzbicka Anna (1999): “Język – umysl – kultura”, Warszawa. 

16. Wierzbicka Anna. (1989): “Semantic primitives and lexical universales”, Quaderni di 

semántica, vol. 91, núm. 1, pags. 41–58. 

SEMANTIC-COGNITIVE PECULIARITIES OF SPANISH LEXICON 

Romаn Pomirko 



The present review is grounded on the assumption that the science of linguistics can 

be researched through the Cognitive Theory. 

The lexical system of the Spanish language is favorably suitable to be analyzed from 

the point of view of the Cognitive Science since it is dynamic, spontaneous and effective 

too both in view of its phone morphemic structure and the manifestation of various 

semantic connotations. The cases of grammatical gender, synonymic affi xation, refl ective 

verbs or structural alternations are meant, largely infl uencing a word in certain contextual 

environment more than mere grammatical reference. This is an attempt to illustrate on the 

following pages. 

Key words: Cognitive method, linguistic sign, interaction, signifi er, signifi ed, loose 

interpretation of linguistic sign. 



129


Серія іноз. мови. 2008. № 15. С. 130–137 Ser. Inoz. movy. 2008. N 15. P. 130– 137 

УДК 811.134.2+811.133.1 ] ‘06’37’366.594 

ГЕНЕЗА ТА СЕМАНТИКО-ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ 

МАЙБУТНЬОГО ІСПАНСЬКОГО ТА ФРАНЦУЗЬКОГО 

УМОВНОГО СПОСОБУ 

Аркадій Кабов 



Проведено зіставний аналіз семантичних ознак майбутнього умовного способу 

в іспанській та французькій мовах. Матеріал для дослідження отримано методом 

суцільної вибірки з творів художньої літератури, енциклопедій та іспанських законодавчих 

актів. 

Ключові слова: теперішній і майбутній умовні способи, семантика, семантична 

кореляція, гіпотетична майбутня дія, закінчена майбутня дія. 

Зазвичай, дієслівні форми генетично близькоспоріднених мов мають свої відповідники 

в іншій мові. Проте форми умовного способу в аналізованих мовах тісно не 

корелюють. Це передусім стосується майбутнього умовного часу в іспанській граматичній 

системі. Дослідити структурні і семантичні кореляції та відмінності можливо 

лише за умови вивчення передумов їхнього формування. 

Відомо, що майбутній умовний спосіб у сучасному іспанському мовленні не 

вживають, немає також точного його відповідника в латині, суперечливою є і його 

романська інновація. Проте достеменно відомо, що він походить від другої форми 

латинського майбутнього доконаного часу дійсного способу. В стародавній іспанській 

мові (X–XII ст.) існувало два його типи: 

1) для дієслів сильної першої дієвідміни: 

amāre: amāvěrō>amaro чи amare 

amāvěrĭs>amares 

amāvěrit>amare 

amāvěrĭmŭs>amāremos 

amāvěrĭtĭs>amareis 

amāvěrint>amaren; 

2) для дієслів другої і третьої дієвідмін: 

legĕre : lego > leyere 

legis > leyeres 

legit > leyere 

legimus > leyéremos 

legitis > leyereis 

legunt > leyeren; 

© Кабов A., 2008

Генеза та семантико-функціональні особливості майбутнього іспанського. . . 

partīre: partīvěro>partiero або partiere 

partīvěrīs>partieres 

partīvěrit>partiere 

partīvěrĭmus>partiéremos 

partīvěrĭtĭs>partiereis 

partīvěrint>partieren. 

Первинними формами першої особи однини були: amaro, partiero. Звідси і походять 

дієслова середньовічної іспанської мови з закінченням –o: “Quando yo yxiero de 

la cibdat, espandiré mis manos e luego se aquedarán los truenos e el pedrisco” [9, с. 940]. 

Такі форми простежуються до XIII століття і в нотаріальних текстах XIV століття, де 

їх вважають архаїчними. У XIV столітті перша особа однини за аналогією з іншими 

особами, змінила закінчення -о на -е : amaro>amare; partiero>partiere. Це зробило 

морфеми -are, -ere характерними тільки для майбутнього умовного способу. 

Іншу версію походження майбутнього умовного способу сьогодні вважають загальноприйнятою. 

Згідно з нею, майбутній умовний спосіб походить від злиття майбутнього 

доконаного часу дійсного способу і минулого доконаного часу умовного способу, 

які розрізнялися лише в першій особі однини. Ці обидва часи використовували 

для вираження ймовірності дії і в період пізньої латини позначали вже не реальні майбутні 

дії або стани, які передували іншим майбутнім діям або станам, а лише ймовірні 

події. 

Зазначимо, що майбутній час займав особливе місце в системі умовного способу 

стародавньої іспанської мови. Французький лінгвіст Жіль Люке ( Gilles Luquet) 

у своїй праці “La teoría de los modos en la descripción del verbo español” описав його 

застосування в стародавній іспанській мові. Учений зазначив, що майбутній умовний 

спосіб не з’являвся в підрядних гіпотетичних реченнях, які залежали від дієслів 

dudar, desear, pedir, ordenar. Він також не фігурував у незалежних реченнях. Майбутній 

умовний спосіб з’являвся лише в підрядних умови, часу, місця і відносних. Наведемо 

приклади, які подає Жіль Люке: підрядне речення умови: “Et si algun huembre 

hesta carta quisiere crebantar, con Iudas traditor haia part” [10, с. 113]; часу: “Et otorgo e 

prometo que uos dara casa en Sevilla, quando la oviere” [10, с. 113]; місця: “Narbozenes e 

Besus maditos uayades Per do quier que furdes malditos seades“. [10, с. 114]; відносності: 

“Conosçuda cosa sea atodos los omnes qui esta carta vieren, que nos todo conceio” [10, 

с. 110]. У цих реченнях майбутній умовний спосіб вжито зі значенням ймовірної майбутньої 

дії, яка може передувати іншій майбутній дії. 

Тепер наведемо приклади застосування майбутнього умовного способу стародавньої 

іспанської мови, які було взято з літературного джерела XIII століття “Libro de 

Apolonio“: 

– у підрядних умови: “Si no fueren aína los unos emendados, otros mucho mayores 

son luego ayuntados” [6, 54 c,d]; “. . . dará de su haber, al qui la tu cabeza le pudiere render” 

[6, 72 c,d]; “Si estorcer pudieres serás bien aventurado” [6,70 d]. Він виражав майбутню 

дію, яка передувала іншій майбутній дії, яка позначалася майбутнім часом дійсного 

способу. 

– у підрядних відносних, які вводилися відносним сполучником або артиклем, 

вжитим в ролі прикметника: “Yo te daré tresoros cuantos tú quisieres, . . . desde aquí te 

prometo cual cosa tú quisieres” [ 6, 40 a,d ]; “Cual pleito tú quisieres nos tal te le fagamos” 

131

132 Аркадій Кабов 

[6, c. 89]; “El que hubiere seso responda y diga Amen” [6, с. 656]. Семантика залишається 

незмінною – позначення ймовірної майбутньої дії. 

– у підрядних часу, які введено, зазвичай, сполучником cuando: Demás, el precio 

todo, cuando fuere llegado, para la cerca de la villa quiero que seya dado. [6, 87 c, d]; “Tal 

homne le depare, cuando mester l’hobiere” [6, 77 b]; “Mas cuando entendieren que tú eres 

alzado” [6, 102 a ]. Як бачимо, семантична риса полягає у вираженні майбутньої дії, 

яка передує іншій майбутній дії головного речення. 

Майбутній умовний спосіб вживали також після сполучника después que: “En tu 

vida Auras honrra e despues que murieres Ffablaran de tu seso varones e mujeres” [6, 305 

c, d]. Натомість, після сполучника antes que вживали теперішній умовний спосіб: “El 

sol tornara tiniebra e la luna en sangre, antes que venga el dia del Sennor” [10, с. 117]. 

Отже, своєрідність майбутнього умовного способу стародавньої та середньоіспанської 

мови полягала не лише в його неспроможності бути центром незалежного 

або головного речення, але й у тому, що він виражав дію, що передувала події головного 

речення. Ця властивість, яка не була визначальною для жодної іншої форми 

іспанського дієслова, надала майбутньому умовному способу статус семантичної винятковості, 

що могло слугувати причиною його зникнення. Проте він міг з’являтися в 

узгодженні часів, коли заборонялося вживати майбутній дійсний спосіб. 

Що ж до сучасного вживання форми майбутнього умовного способу, то воно обмежується 

такими випадками: 

– з’являється у текстах законодавчого або адміністративного характеру. Цьому 

існує два пояснення, а саме: необхідність уточнювати нюанси в редакціях законів, а 

також те, що адміністративна і законодавча мови є особливо консервативними. Слушним 

є зауваження Зорани Міліцевич щодо застосування цієї форми в нормативних 

текстах: “Збереження вживання форми майбутнього умовного способу пояснюється 

або простою інерцією редакторів щодо застосування вже готових моделей, звідси і архаїчний 

стиль адміністративної мови” [11, с. 8]. Хоча, на сьогоднішній день майбутній 

умовний спосіб став рідше вживатися в законодавчих та адміністративних текстах: 

його місце займає минулий недоконаний час умовного способу. Це можна пояснити 

надлишковим, а інколи і неправильним застосуванням цієї форми замість гіпотетичного 

майбутнього. Незважаючи на це, найбільшу кількість прикладів цієї форми 

можна почерпнути з іспанської конституції 1978 року: “De no lograrse la aprobación 

mediante el procedimiento del apartado anterior, y siempre que el texto hubiere obtenido el 

voto favorable de la mayoría absoluta del Senado, el Congreso por mayoría de dos tercios 

podrá aprobar la reforma” [14, Art.167.2], “Cuando se propusiere la revisión total de la 

Constitución . . . se procederá a la aprobación del principio . . .” [14, Art. 168.1]. Слова 

короля Іспанії Хуана Карлоса I в преамбулі також містять цю форму: “A todos los que 

la presente vieren y entendieren, sabed . . .” [14, Preámbulo]. Приклад з карного кодексу 

Іспанії: “El que matare al Rey . . . será castigado . . .” [ Ley Orgánica del Código Penal 

de 1995, Art. 485 ]. Особливістю цієї форми є те, що майбутня дія, яку вона виражає, 

містить нюанс непевності свого здійснення; підсилюється гіпотетичність. Якщо ж використати 

теперішній умовний час, то це означатиме, що дія, ймовірно, може статися 

через певний проміжок часу: “El que mate al Rey . . . sera castigado“. З історії цивілізації 

такі приклади існують. 

Отже, для текстів законодавчого характеру майбутній умовний спосіб не може 

бути замінений на будь-яку іншу форму через свої семантичні нюанси.


– вживається у різних одиницях фразеологічного характеру, синтаксично-семантичною 

функцією яких є надання модальності або вираження правдоподібного коментаря 

щодо певного висловлювання: “Me la robaré tope en lo que topare”; “El nunca 

la vería más. Costaré lo que costare”; “Estuviera donde estuviere, la tristeza nacida de la 

soledad es uno de los temas dominantes que corretea por la poesía de Crepusculario” [13, 

с. 1075]. Три вирази – tope en lo que topare; costaré lo que costare; estuviera donde 

estuviere – можуть замінюватись на конструкції de todos modos, en todo caso, продубльовані 

іншими формами sea lo que sea, fuera lo que fuese etc., без смислових змін; 

у прислів’ях і приказках: “Adonde quiera que fueres, ten de tu parte a las mujeres” [15], 

“Si bebieres con el caldo no darás al medico un puerco cada año” [15]. У певних випадках 

одне і те ж прислів’я можуть вживати з формою минулого недоконаного і майбутнього 

умовного способів: “Febrerillo corto, con sus días veintiocho, si tuvieres más cuarto, no 

quedará perro ni gato“, “Febrerillo corto, con sus días 28, si tuviera más cuarto, no quedaba 

ni perro ni gato“. [15] тощо. Вживання майбутнього умовного способу після si можливо 

є компенсацією того, що в цьому випадку не можна вживати майбутній дійсний 

спосіб. 

Французька мова не має відповідника майбутньому умовному способу. Його функції 

виконує теперішній умовний час, який використовують для позначення як теперішньої, 

так і майбутньої дії. Французький теперішній умовний час походить від 

форми теперішнього умовного способу латини: 


Система закінчень дієслів теперішнього умовного способу старофранцузької 

мови 

Система закінчень 

дієслів 1 групи 

Старофранцузька мова Латинська 

мова 

Ø 

-s 

-t 

-ons,iens 

-ez,iez 

-ent 

-em 

-es 

-et 

-ēmus 

-étis 

-ent 

Система закінчень дієслів на -ir, -re, 

-oir 

Старофранцузька мова 

-e 

-es 

-e 

-ons,iens 

-ez,-iez 

-ent 

133 

Латинська 

мова 

-am 

-as 

-at 

-amus 

-atis 

-ant 

Парадигма відмінювання дієслів І групи (I група дієслів класичної латини) теперішнього 

умовного способу: 

cantāre: cantem>chant 

cantes>chanz 

cantet>chant 

cantemus>chantons 

cantētis>chantez 

cantent>chantent. 

Парадигма відмінювання дієслів II групи (IV група дієслів класичної латини) 

теперішнього умовного способу:


fi nīre: fi niscam>fi nisse 

fi niscas>fi nisses 

fi niscat>fi nisse 

fi niscamus>fi nissiens, fi nissons 

fi niscatis>fi nissiez 

fi niscant>fi nissent. 

Парадигма відмінювання дієслів III групи (II, III група дієслів класичної латини) 

теперішнього умовного способу: 

venděre: vendam>vende 

vendas>vendes 

vendat>vende 

vendamus>vendons 

vendatis>vendez 

vendant>vendent. 

На відміну від майбутнього умовного способу іспанської мови, французький 

відповідник можуть вживати як у головних, так і в підрядних реченнях. До того ж, 

застосування цієї форми в головних реченнях є поширенішим і притаманним для попередніх 

періодів розвитку французької мови. Зникнення форми майбутнього умовного 

способу французької мови спричинено універсалізацією функції теперішнього 

умовного способу і раціоналізацією форм під впливом граматики Пор-Рояля. 

У старофранцузькій мові теперішній час умовного способу вживали в головних 

реченнях для вираження заборони, наказу, побажання: “Ne nus seium conduit à 

mendeier” [7, с. 48]; “Ne nus aium les mals ne les suffraites” [7, с. 61]; “Ne placet damne 

Deu” [ 7, с. 368 ]; “Or diet nus l’orrum” [7, с. 427]. 

Що ж до підрядних речень, то цю форму вживали: 

– якщо головні речення виражали ідеї бажання, наказу: “Mais il me mandet que 

en France m’en alge” [7, с. 192]; “Quant il vus mandet qu’aiez mercit de lui” [7, с. 240]; 

“Carles cumandet que face sun servise” [7, с. 300]. Теперішній умовний спосіб також 

застосовували в непрямих питаннях: “Deus, dist li cuers, or ne sai lo que face” [4, 

с. 109]. 

– якщо головні містили дієслова dire, croire, penser, що стоять в заперечній або 

питальній формі: “Ja ne l’ dirat de France l’ emperere Que jo suls moerge en l’enstrange 

cuntree” [7, с. 450]. 

– у підрядних реченнях, якщо головні речення містили дієслова croire, penser у 

стверджувальній формі: “Quidet li reis quë el se seit pasmee = Le roi pense qu’elle s’est 

pâmée” [3, с. 149]. 

Отже, в старофранцузькій мові форма теперішнього умовного способу згодом 

стала поширенішою у підрядних реченнях, які містили дієслова dire, croire, pense, що 

стояли у стверджувальній, заперечній або питальній формі, і в підрядних реченнях, 

за умови, якщо головні речення містили ідеї бажання, наказу і виражали одночасну 

або майбутню дію стосовно дії головного речення. Жіль Люке відзначає, що умовний 

спосіб не дуже прив’язаний до узгодження часів у французькій мові. 

Що стосується сучасного вживання цієї форми, то її застосовують: 

– у незалежних реченнях для вираження наказу, побажання, поради, припущення. 

Їй завжди передує сполучник que: “Que chacun réponde pour soi” [5, с. 192]; “Que je 

n’entende plus parler de toi!” [5, с. 192]; “Moi, seigneur, que je fuie!” [5, с. 193].


Що ж до підрядних речень, то цю форму вживають: 

– у випадках, коли сполучник que передує дієслову головного речення, що виражає 

певний вольовий акт: “Je veux que tu te souviennes de moi” [5, с. 186]; ставлення 

мовця до чогось: “Je consens volontiers à ce qu’il vienne avec nous” [5, с. 187]; необхідність 

у певній дії: “Ecoute : il faut que je te voie aujourd’hui, j’ai à te parler” [5, с. 187]; судження 

або оцінку чогось: “Il mérite qu’on le punisse” [5, с. 187]; почуття: “Je crains qu’il 

ne pleuve demain” [5, с. 188]; сумнів, невпевненість, заперечення: “Je ne conteste pas qu’il 

ait du mérite” [5, с. 188]; “Je ne trouve pas qu’il fasse froid aujourd’hui” [5, с. 188]. 

– у підрядних, які вводяться відносним займенником, коли мовець бажає виразити 

не реальний, а бажаний, або можливий факт: “Donnez-moi un livre français qui soit 

intéressant et que je puisse lire sans diffi culté” [5, с. 188]; особисту думку: “C’est une des 

sensations les plus désagréables qu’on puisse éprouver” [5, с. 189]; якщо антецедент виражається 

прикметниками le seul, l’unique, le premier, le dernier: “ô ma marraine et ma 

fée, sois bénie par le plus fi dèle de tes amoureaux, par le seul, peut-être, qui se souvienne 

encore de toi!” [5, с. 189]. 

– у підрядних обставинних після сполучників мети: “Je vous donne ce texte pour 

que vous me le traduisiez” [ 5, с. 189 ]; причини: “Nous écrivons tous beaucoup trop. Ce 

n’est pas que nous le désirions. Mais on nous y pousse” [5, с. 189]; часу: “Je voudrais 

le voir avant qu’il parte” [5, с. 189]; умови: “Je vous conseille de faire n’importe quoi, 

pourvu que vous le fassiez loyalement” [5, с. 190]; способу дії: “Ne partez pas sans que 

je le sache” [5, с. 190]; допусту: “Bien que je sois encore assez éloigné de la vieillesse, 

ces souvenirs, que j’aime, me semblent venir d’un passé infi niment profond” [5, с. 190]; 

“Quelles que soient les circonstances, il ne perd jamais courage” [5, с. 190]. 

Так само, як і в старофранцузькій, форма теперішнього умовного способу виражає 

у сучасній французькій мові дії, які відносяться до теперішнього або до майбутнього 

часів. З вищенаведених прикладів бачимо, що її застосовують тоді, коли дієслово 

головного речення стоїть у теперішньому або майбутньому дійсному способі або 

в наказовому способі. 

Форму теперішнього умовного способу вживають також у фразеологічних зворотах: 

Sauve qui peut, advienne que pourra [5, с. 193 ] і в прислів’ях: “Il faut que jeunesse se 

passe” [8, с. 1795]; “Il faut qu’une porte soit ouverte ou fermée” [8, с. 1795]; “Qu’importe 

le fl acon pourvu qu’on ait l’ivresse” [8, с. 1796]. 

Простеживши значення форм майбутнього умовного способу іспанської та французької 

мов, можна узагальнити наступне: 

• Ці дві форми походять від різних латинських часів – майбутній умовний 

спосіб іспанської мови – від синтезу майбутнього доконаного часу дійсного способу і 

минулого доконаного часу умовного способу, які функціонально розрізнялися лише в 

першій особі однини, (accusav-ĕr-o, accusav-ĕri-m), тоді як у французькій мові теперішній 

умовний спосіб успадковано лише від латинської форми теперішнього умовного 

часу (cantem>chant). 

• Семантична функція обидвох форм у старофранцузькій та в староіспанській 

мовах відрізнялася тим, що теперішній умовний спосіб французької мови позначав 

одночасну і майбутню дії, тоді як іспанський умовний майбутній виражав доконану 

майбутню дію, яка передувала іншій майбутній дії. Ця різниця в семантичній функції 

зумовлена відсутністю у французькій мові форми майбутнього умовного способу. Перейнявши 

майбутній умовний спосіб, іспанська граматична система диференціювала 

135


теперішні і майбутні дії, оскільки мала для цього в своєму розпорядженні дві окремі 

форми (теперішній умовний спосіб, майбутній умовний спосіб). 

• Сучасне вживання форми майбутнього умовного способу іспанської мови в 

адміністративних та законодавчих текстах підкреслює не нейтралізацію, а збереження 

семантики майбутньої доконаної дії, яка передує іншій майбутній дії. (“Cuando se 

propusiere la revisión total de la Constitución . . . se procederá a la aprobación del principio” 

[14, Art. 168.1]). Проте з’являється один нюанс, який був відсутній у староіспанському 

мовленні – здійснення дії, вираженої за допомогою цієї форми, залишається маловірогідним. 

Широке вживання цієї форми у текстах нормативного спрямування (законах, 

законодавчих актах, конституції) може пояснюватися психолінгвістичною особливістю 

цих документів, а саме – небажанням з боку законодавців стати свідками втілення 

їхніх припущень у життя. Французький еквівалент іспанської форми зберіг свою семантику 

незмінною – позначення одночасної і майбутньої дії, стосовно дії головного 

речення. Дія, виражена французькою формою, має більше шансів на здійсненність, 

ніж іспанська. 

Незважаючи на свою генетичну близькоспорідненість, французька та іспанська 

мови мали певні діахронні особливості розвитку власних дієслівних систем. Цікавим 

є і те, що французька мова, все ж таки, має дієслівну форму, яка наближається 

за своєю семантикою до майбутнього умовного способу іспанської мови, проте сама 

належить до дійсного – йдеться про майбутній час у майбутньому (futur antérieur) 

(j’aurai fait, je serai parti). Він виражає закінчену майбутню дію, яка передує іншій 

майбутній дії. Ця форма є суто романською інновацією. Її утворено за допомогою 

допоміжних дієслів avoir і être у майбутньому дійсному способі і дієприкметника минулого 

часу головного дієслова. Починаючи зі старофранцузького періоду, дієслівна 

форма не змінила своєї семантики до сучасного етапу розвитку. 

Однак французька форма майбутнього в майбутньому і майбутній умовний спосіб 

іспанської мови не є повними функціональними корелятами, оскільки іспанська форма 

позначає ймовірну майбутню дію, яка передує іншій майбутній дії, а французька 

– закінчену майбутню дію, яка теж передує іншій майбутній дії. 

Отже, проаналізовані форми (майбутній умовний спосіб іспанської мови, теперішній 

умовний спосіб французької мови) мають семантичні кореляції (надання модальності 

або вираження правдоподібного коментаря щодо певного висловлювання) 

лише в фразеологічних виразах, прислів’ях і приказках. Що ж до свого вживання в 

різних видах речень (головних, підрядних), як ілюструє аналіз прикладів, то їхня семантика 

помітно відрізняється. 

1. Катагощина Н.А. История французского языка: Учеб. для ин-тов и фак. иностр. яз. 

– Изд. 2 – е, испр. – М.: Высшая школа, 1976. – 319 с. 

2. Литвиненко Е.В. История испанского языка. – К.: Вища школа, 1983. – 158–159 с. 

3. Скрелина Л. М. История французского языка: Для ин-тов и фак. иностр. яз. – М.: Высшая 

школа, 1972. – 312 с. 

4. Шигаревская Н.А. История французского языка: Учеб. для студ. фак. иностр. яз. пед. 

ин-тов. – Л.: Просвещение, 1973. – 286 с.


5. Штейнберг Н.М. Грамматика французского языка. Морфология и синтаксис частей 

речи: Учеб. для студ. ин-тов и фак. иностр. яз. Под ред. Е.А. Реферовской. – 4-е. изд., 

– Л.: Просвещение, 1972. – 344 с. 

6. Corbella, Dolores (ed.), Libro de Apolonio, Madrid, Cátedra, 1992. 

7. La chanson de Roland, texte critique, traduction et commentaire par Léon Gautier, 6-e éd., 

Tours, 1876. 

8. Dictionnaire Hachette, Hachette Livre, 2004. – 1858 p. 

9. es.wikiquote.org/wiki/Proverbios_españoles 

10. Loizaga Javier Herrero Ruiz de F. Cronología y usos del futuro de subjuntivo // Actas 

del XXXV Simposio Internacional de la Sociedad Española de Lingüistica, León, Dpto de 

Filología Hispánica y Clásica. – 2006. – Р. 940–956. 

11. Luquet G. La teoría de los modos en la descripción del verbo espanol (Un nuevo 

planteamiento). – Madrid : Arco/Libros, S.A., 2004. – Р. 216. 

12. Milicevic Z. Modelos oracionales en el lenguaje administrativo // Interlingüistica. – 2006. 

– № 16. – Р. 1–12. 

13. noticias.juridicas.com/ base_datos/Admin/constitucion.html. 

14. Petitot M. Grammaire générale et raisonnée de Port-Royal par Arnauld et Lancelot ; Seconde 

édition, Paris, Bossange et Masson, 1810. – Р. 341–344. 

15. Zuluaga A. El futuro de subjuntivo. Observaciones sobre la distinción lengua hablada/ 

lengua escrita y el verbo español // Actas del VII Congreso de la Asociación Internacional 

de Hispanistas, Venecia 25–30 de agosto de 1980. – Р. 1069–1079. 

GENESIS AND SEMANTICO-FUNCTIONAL PECULIARITIES 

OF THE SPANISH AND FRENCH FUTURE SUBJUNCTIVE 

Arkadiy Kabov 



The article contains a comparative analysis of semantic features of the future 

subjunctive in French and Spanish. The material of the investigation has been obtained 

through the method of total selection from belles lettres, encyclopedias and Spanish 

legislative acts. 

Key words: present and future subjunctive, semantics, semantic correlation, hypothetic 

future action, fi nished future action. 



137


Серія іноз. мови. 2008. № 15. С. 138–144 Ser. Inoz. movy. 2008. N 15. P. 138– 144 

УДК 811.134.2+811.133.1 

ОЦІНЮВАЛЬНИЙ ЧИННИК 

У ДІАЛОГІЧНОМУ МОВЛЕННІ ФРАЦУЗЬКИХ КОМІКСІВ 

Наталя Космацька 

Національний Технічний Університет України 

“Київський Політехнічний Інститут” 

(проспект Перемоги, 37, м. Київ, 03056) 

Досліджено способи вираження відношення мовця до об’єкта висловлювання, 

предмета та власне людинини. На основі наведених прикладів визначено, що для 

оцінювання об’єкта мовлення у французькій мові характерним є вживання модусів 

дієслово-зв’язка+прикметник (дієприкметник), прислівника, а також оцінних іменників 

для вираження негативного ставлення. 

Ключові слова: оцінка, об’єкт висловлювання, мовець, діалогічне мовлення, 

контекст. 

Відомо, що акт пізнання, як певний фрагмент розумової діяльності людини, 

передусім пов’язаний з оцінками. За конкретно-чуттєвого пізнання об’єктів відбувається 

їхнє співставлення, виділяються їхні ознаки, властивості і визначається важливе, 

необхідне, цікаве для індивіда, його потреб та духовних запитів. Як зауважив 

Г. В. Колшанський, така “розумова операція над предметом висловлювання (сприйняття, 

розуміння, узагальнення, висновки і т. д.) є “оцінкою” в широкому розумінні” 

[5, c. 142]. Отже, оцінка, як специфічний компонент пізнання, відіграє важливу роль 

у створенні мовних знаків, вона є всюди, де відбувається будь-яке зіткнення суб’єкта 

пізнання з об’єктивним світом. При цьому суб’єкт може здійснювати оцінювання дій, 

подій, ситуацій, зовнішніх і внутрішніх характеристик людей, предметів, виражаючи 

своє ставлення до них або ж свою реакцію на них. Автор О. М. Шрамм визначає оцінку 

як виражене в словесній формі ставлення людини до предмета, явища, процесу, 

стану, до іншої людини, до самого себе тощо. Саме тому оцінка – завжди категорія 

суб’єктивно-об’єктивна, до неї не прикладаються критерії істинності або хибності [7, 

c. 39–40]. Автор К. А. Долинін стверджує, що ”у мовленні будь-який компонент або 

відрізок плану змісту може отримати ту чи іншу оцінку з боку суб’єкта” [2, c. 265]. 

У цій статті зроблено спробу класифікувати основні типи ставлення оцінюючого 

до оцінюваного на основі двох ознак антонімічного характеру, а саме: позитивної та 

негативної. Окремо виділяються забарвлені слова і вирази, що не мають чітко вираженої 

полярної оціночної семи. 

Матеріалом дослідження обрано оцінні слова та вирази з діалогічного мовлення 

французьких коміксів. Приклади, здебільшого, узяті з серії ”Astérix” R. Goscinny та 

A. Uderzo. 

Під час оцінювання тих чи інших явищ або предметів суб’єкт опирається на стандартну 

норму оцінки. Однак у повсякденному спілкуванні мовець не завжди заду- 

© Космацька Н., 2008

Оцінювальний чинник у діалогічному мовленні фрацузьких коміксів 

мується над об’єктивністю висловлювання. Його думки найчастіше виражені спонтанно 

і внаслідок цього елемент суб’єктивного є відчутним, оскільки, як зауважує Ш. 

Баллі, “у мовця немає часу, щоб “очистити” свою думку від суб’єктивної оболонки, 

що обгортає її в момент зародження” [2, c. 327]. Тобто, у таких ситуаціях оцінка є не 

стільки раціональною, скільки суб’єктивною, вона дуже часто супроводжується емоціями, 

а у мовленнєвому вираженні насичується експресивними засобами, нерідко 

індивідуального характеру. 

Типологічна специфіка різних мов проявляється у тому, що один і той же об’єкт 

чи предмет може оцінюватися різними міжрівневими засобами – морфемними в одній 

мові і словами або словосполученнями в іншій. Трапляються випадки, коли лексична 

система може і не мати повноцінного лексемного вираження будь-якого з видів оцінки, 

і така відсутність заповнюється іншими засобами номінації. Наприклад, якщо український 

демінутив будиночок містить зменшувальний суфікс -чок для оцінки цього 

об’єкта, то у французькій мові більш вживаним є словосполучення une petite maison 

чи в англійській a little house. Зазначимо, що українському зменшувальному іменнику 

будиночок відповіднає французький maisonnette з демінутивним суфіксом -ette, та у 

сучасній французькій мові перевага у вживанні надається зазначеному словосполученню 

une petite maison, внаслідок витіснення зменшувальних форм ще у ХVІ ст. 

Позитивну (меліоративну) і негативну (пейоративну) оцінку можна розглядати як 

полярні, як такі, які передбачають певну середню, нейтральну, або нульову оцінку. 

Ця нейтральна оцінка слугує відправною точкою при оцінній класифікації об’єкта. 

Відношення суб’єкта буває різним і змінюється від простої констатації певних рис у 

об’єкта до позитивного чи негативного ставлення до них. Позитивне людина здебільшого 

сприймає як належне, отож мова володіє більшим запасом конструкцій та виразів, 

що несуть негативну оцінку, аніж конструкцій з позитивним знаком. 

В основу оцінно-маркованих найменувань ставиться одна, рідше дві якісні ознаки, 

що супроводжуються оцінкою. Остання відображає позитивне/негативне ставлення 

мовця до ознак, що складають основу найменування. Позитивний і негативний 

оцінні компоненти у семантичній структурі лексичних одиниць неоднорідні. Їхня семантична 

специфіка залежить від основи оцінок, відповідно до яких виокремлюють 

такі типи оцінних компонентів: 

- інтелектуально-логічний, що ґрунтується на логічних судженнях про 

об’єктивно властиві референту якості – un voleur, un menteur, un traître; 

- емоційний, що ґрунтується на емоціях, пов’язаних з властивостями, що 

об’єктивно не властиві референту – un fi effé coquin, une vermine, un voyou; 

- емоційно-інтелектуальний, що ґрунтується на органічній єдності емоцій і раціонально-оціночних 

суджень – un parasite, un larde, un crétin, une bûche. 

Для вираження позитивної оцінки у французькій мові, як і в інших мовах, використовують 

низку слів та виразів, які містять у своїй структурі оцінні семні компоненти. 

Такими можуть слугувати лексичні одиниці предикативного характеру: 

1. Щодо дій: 

C’est formidable/extraordinaire; 

C’était superbe; 

C’est extra / super / génial; 

C’est (très) bien / pas mal (du tout). 

139

140 


Наприклад: – Je dois te dire que j’ai vendu la maison. – Tu as très bien fait [8, c. 37]. 

C’est extraordinaire de voir comment vous, le littéraire, vous vous êtes adapté... [8, c. 186]. 

Génial! Florent adore aller au ciné! (du langage parlé) 

У наведених прикладах позитивно-захоплене відношення суб’єкта до виконуваної 

чи виконаної дії передається за допомогою прислівника та модусів дієсловозв’язка+ 

прикметник. Прикметники formidable, extraordinaire, superbe, génial вживають, 

здебільшого, у розмовній мові. Вони виражають високу якість позитивного 

відношення. Прикметники extra, super мають надвисоке позитивне відношення. Що 

ж стосується прислівників bien, у тому числі très bien, та pas mal (du tout), то вони 

значною мірою використовуються для когезії, характеризуються ознаками десемантизації 

і притаманні літературному стилю мови. 

2. Позитивне ставлення до людей може проявлятися у різних текстових фрагментах, 

передусім у діалогах. Діалогічне мовлення дає змогу виразити своє відношення 

до об’єкта висловлювання чіткіше, емоційніше. Тут спонтанна оцінка є експресивнішою, 

влучнішою і корелює з усним мовленням за ступенем насиченості емотивноекспресивних 

ознак. Найпродуктивнішими у таких випадках є оцінкові прикметники 

та дієприкметники. 

Je le/la trouve sympathique; 

Cet étudiant est brillant / intelligent / sérieux…; 

Il est beau /distingué/ généreux / adorable: 

Ce garçon est très chouette; 

Je vous trouve sympathique. Curieux, mais sympathique. [10, c. 30]. 

Vous êtes beau. Vous auriez plu à ma soeur [10, c. 30]. 

J’apprendrai à me faire invisible. Oui, avec toi, je serai adorable [10, c. 104]. 

…mademoiselle, vous êtes trop aimable! [9, c. 300]. 

J’aime mon mari: un homme fascinant [10, c. 92]. 

Вжиті прикметники надають більше можливостей охарактеризувати об’єкт оцінювання 

з різних боків. Порівняймо: С’est un ange, cet enfant. Один іменник ange можна 

охарактеризувати декількома семантично близькими прикметниками: cet enfant est 

doux, calme, obéissant, distingué, sympatique, poli, accueillant. 

3. Оцінювання предметів здійснюється через органи дотику: 

- зором: C’est beau, splendide, magnifi que, lumineux, merveilleux, sensationnel, 

brillant; 

- смаком: C’est/ il est bon, délicieux, exquis, savoureux, succulent…; 

- слухом: Le son/ cette musique est agréable, plaisant(e), harmonieux(euse); 

- нюхом: Son odeur, son parfum est agréable, discret(ète), léger(ère), fl euri(e), 

subtil(e); 

- дотиком: Ce tissu est doux, soyeux…. 

[...] Quant aux mets plus délectables, pâtés d’anguille ou... [8, c. 44]. 

Ce n’est pas de la tisane, c’est du thé... ça donne un goût curieux... [8, c. 44]. 

...Pas ce sanglier chenu en tout cas [11, c. 20]. 

La potion magique était encore plus délicieuse que d’habitude [11, c. 45]. 

Votre discours rend un son curieux, mais il y a ça et là une touche d’humour... [8, 

c. 92]. 

Ma cabane est belle [11, c. 12].


Encore merci pour votre charmant accueil, mesdames [11, c. 47]. 

У таких випадках превалює використання прикметників з чітко вираженою оцінною 

семою або ж конструкції з дієсловом-зв’язкою+ прикметник. 

Номінації позитивних і негативних якостей містять у собі оцінку, оскільки вони 

позначають відхилення від норми, а, як зазначає Н. Арутюнова, відхилення від стереотипу 

привертають до себе увагу, їх обговорюють, пояснюють, оцінюють [1, c. 104]. 

У тих випадках, коли характеристика є негативною, у французькій мові так само 

використовують модуси дієслово-зв’язка+прикметник, самі прикметники, іменники з 

оцінним семним компонентом: 

а) до дій, подій: C’est terrible, tout ça. [9, c. 265]. 

Je ne veux aucun témoin dans cette affaire! [11, c. 14]. 

Je serais la risée de tout Rome! [11, c. 14]. 

Два останні вирази ілюструють негативне ставлення мовця до ситуації, в яку він 

потрапив і яку хоче приховати від будь-кого. 

б) до людей: C’est un zéro en chiffre. 

Власне іменник un zéro має негативне значення, оскільки його вживають до людини 

нікчемної, яка нічого не варта, а en chiffre ще більше підсилює це значення, тобто 

слугує інтенсифікатором. 

“Tous des copieurs, des suiveurs, proférait Delphine, de fi effés épigones! “et parfois elle 

ajoutait: ”Disciples de merde!” [8, c. 39]. 

Attention, elle vous fait du gringue! – Elle est bête!... [8, c. 82]. 

Imbécile! Qu’est-ce que tu attends pour courir au lieu de me regarder comme si tu ne 

m’avais jamais vu! [9, c. 254]. 

Et puis Bob est bien trop godiche... [9, c. 259]. 

Et tu salirais la belle robe blanche de mariée, vilaine fi lle! [9, c. 314]. 

У наведених прикладах прикметники bête та іmbécile є близько синонімічними, 

їхy’ вживання створює точнішу фіксацію нових відтінків для характеристики певного 

явища чи уявлення. Семантична спільність та нюансування синонімічних значень 

дають “можливість сприймати предмет чи явище у всій повноті й глибині, у 

всій різноманітності притаманних йому властивостей, якостей і характеристик” [4, 

c. 48] Синонімічний ряд зазначених прикметників може бути таким: simple, benêt, 

buse, bêta, bêtasse, idiot, nouille, які можна назвати нейтральними: crétin, sot, stupide, 

cloche, couillon, в яких втілено більше емоцій та які характерні для розмовної мови. 

в) до речей, які сприймаються органами відчуттів: 

Je savais que la musique d’Assurancetourix n’était pas légère, mais à ce point-là [11, 

c. 9]. 

C’était un personnage cosmopolite et ”grand traverseur de voies périlleuses”... [8, 

c. 151]. 

Leur barde baudit (maudit) qui possède une si mauvaise voix... [11, c. 26]. 

Tout a commencé par un cri horrible... [11, c. 38]. 

Оцінність лексичної одиниці обумовлюється не тільки її семантичною структурою, 

але й контекстуальним вживанням. Узуальна оцінність притаманна слову, як мовній 

одиниці, як-от у прикметниках mauvais, horrible чи périlleux, тоді як оказіональна 

проявляється у слові як одиниці мовлення. Оказіональним у наведених прикладах є 

légеr, оскільки прикметник не містить у собі оцінної семи, проте у сполученні з імен- 

141

142 


ником la musique він передає характеристику сприйняття, а отже, оцінювання цієї 

музики. 

Тяжіння до емоційно насичених контекстів, до поєднання з іншими експресивнозабарвленими 

словами є характерною особливістю емотивно-оцінної лексики. Прикметники 

для набуття додаткових оцінкових відтінків дуже часто супроводжуються 

такими підсилювальними елементами, як прислівники-інтенсифікатори, прислівникові 

звороти, компаративні фразеологізми, повтори. У ролі означень до іменника у 

французькій мові досить часто вживають вказівні, присвійні, неозначені займенники: 

un de ces caractères, votre charmant accueil, ce point-là. 

Якщо розглядати діалогічне мовлення коміксів, вивчаючи співвідношення вживання 

оцінкових іменників та прикметників, що характеризують людину, то можна 

побачити, що питома вага перших (тобто іменників) більша і вони часто є експресивнішими 

за своєю конотацією. Зазначимо також, що найінтенсивнішими є антропологізовані 

іменники, в яких відбулося перенесення на людину ”концентрованих якостей 

і властивостей тварин, що вже містять основу для оцінки” [6, c. 207]. 

Порівняймо: 

Іменники: espèce de chenapan – хуліган 

les peftes(pestes) – нестерпні дівчиська 

béotiens – недоумкуваті 

Прикметники: peuple ingrat – невдячний народ 

tu es bête – тупий 

barbares attardés – відсталі варвари 

goinfres incultes et grossiers – невиховані і неввічливі прожори. 

Тут трапляється чимало субстантивованих прикметників: le plantureux, 

l’hystérique, sauvages! 

До третього типу ми зачислимо оцінкові висловлювання, що здатні передавати і 

позитивний, і негативний зміст. У таких випадках використовують образно забарвлені 

слова та вирази, співвіднесені з твердженнями, що визначають ситуацію, як об’єкт 

оцінки. Типовими для цієї групи є вирази здивування. Передусім, це афективні слова, 

що не несуть певного оцінного знаку. Тобто здивування може бути виражене як позитивно, 

так і негативно щодо оцінюваних об’єктів, оскільки суть реплік здивування 

– невідповідність нормативному стану справ. Семантика виразів здивування досить 

різноманітна, однак усі вони містять загальний компонент – реакцію на невідповідність 

нормі. 

Ce n’était pas possible! Comment pouvait-on dire des choses aussi indécemment bêtes! 

[8, c. 62]. 

Si tel était le cas, je serais moi-même tout à fait disposée à entrevoir l’idée de partager 

ce foyer ! – C...comment? [11, c. 23]. 

J’ai frappé une femme ! Ce n’est pas vrai! Ce n’est pas moi, ça! [11, c. 23]. 

C’est quoi tout ça ? – Mais... c’est Astérix [11, c. 31]. 

C’est impossible ! – Comment impossible? [11, c. 43]. 

Здивування можна також передати такими висловлюваннями: 

- (Ah) ça alors! 

- Quelle surprise! 

- C’est étonnant/ bizarre/ incroyable;


- C’est curieux/ drôle; 

- Ça me surprend/ étonne/ intrigue; 

- Qu’est-ce que ça peut bien être? 

- Quoi? Tu dis? 

До цієї ж групи зачисляємо аффективні слова, що виражають байдужість. Наприклад: 

- Tant pis! – Ça m’est égal! 

- Qu’est-ce que ça peut faire! 

- Je m’en moque/ Je m’en fi che; 

- Mais qu’est-ce que ça peut me faire! 

- Et alors?; 

- Bof! 

Quelle importance ? Ce jeu ne servait à rien [8, c. 32]. 

C’est possible... le règlement intérieur, vous savez [8, c. 62]. 

Bien plâtrée, cette excuse... Qu’importe [8, c. 67]. 

Bof, je voulais juste gouter, c’est tout [11, c. 13]. 

Mes félicitation pour votre courage, maestria! – Bah! [11, c. 35]. 

Репліки, що несуть значення здивування чи байдужості, як уже було зазначено, 

чітко не виявляють відношення суб’єкта до оцінюваного і лише прагматичний аспект 

допоможе зрозуміти, що ж насправді думає мовець. Прочитаймо всього дві репліки: 

– Si tel était le cas, je serais moi-même tout à fait disposée à entrevoir l’idée de partager 

ce foyer! 

– C...comment? [11, c. 23]. 

Неможливо зрозуміти, що хотів сказати мовець своєю відповіддю “ – Comment?”: 

задоволення, згоду, радість, чи, навпаки, незадоволення, можливо, приниження або 

обурення. Розглянувши ж мовленнєву ситуацію, все стає зрозумілим. Перша репліка, 

згідно з контекстом твору, належить жінці, чужинці у краю, і вона пропонує чоловікові 

розділити з нею своє житло. Але цей чоловік (йому належить друга репліка) ніколи 

не бажав мати жінки у своєму домі, тим більше, що всі чоловіки того краю “недолюблюють“ 

цю жінку. На основі об’єктивного уявлення про ситуацію можна зробити 

висновок, що пропозиція була неочікуваною, отож сприйнята негативно. 

Проаналізувавши деякі висловлювання мовця щодо об’єктів оцінювання, якими 

слугували дії (події), люди, предмети, можна зробити висновок, що його реакція залежить 

від того, чи об’єкт є важливим, цікавим для нього, чи, навпаки, – непотрібним 

і непривабливим. У випадку прихильного відношення суб’єкт виявляє задоволення, 

радість, одобрення, у протилежнаму разі він засмучується, обурюється, не погоджується. 

Як бачимо з виконаного аналізу, оцінювання найяскравіше проявляється в діалозі 

як запланований чи незапланований перлокутивний ефект, що виражається або в 

репліці-стимулі, або в репліці-реакції. Позитивний, негативний чи нейтральний знак 

відношення мовця до об’єкта мовлення залежить від мовленнєвої ситуації. Лексичні, 

синтаксичні та стилістичні засоби забезпечують широкий спектр реалізацій висловлювань-реакцій, 

при цьому на рівні лексичних і граматичних структур на різні варіанти 

мовленнєвої актуалізації оцінного відношення впливають як екстралінгвістичні, 

так і паралінгвістичні чинники. 

143

144 


1. Арутюнова Н. Д. Молчание: контексты употребления// Логический анализ языка. Язык 

речевых действий/ Отв. ред. Н.Д. Арутюнова. – М.: Наука. – 1994. – С. 106-117 

2. Балли Ш. Французская стилистика. М., 2001. – 394 с. 

3. Долинин К. А. Стилистика французского языка. – Л.: Просвещение. 1978. – 342 с. 

4. Коломієць М. П. Проблеми фразеологічної синонімії//Ономастика і апелятиви. 

Зб. наук. Праць. Наукове видання. – Дніпропетровськ: ДНУ. – 2001. – Вип. 15 

– С. 45–49. 

5. Колшанський Г. В. Соотношение субъективных и объективных факторов в языке. 

М.: Наука, 1975; с. 142. 

6. Ретунская М. С. Английская аксиологическая лексика. – Н. Новгород: Изд-во 

ННГУ, 1996 – 272 с. 

7. Шрамм А. Н. Очерки по семантике качественных прилагательных (на материале 

современного русского языка). – Л.: Изд-во ЛГУ, 1979. – 134 с. 

8. Boissier Denis. La passion selon Golt. – Editions Phébus, 1989. 

9. Goscinny R., Uderzo A. Astérix la Rose et le Glaive. – Les Editions Albert René, 

1991. 

10. Jorif Richard. Le burelain. – Editions François Bourin, 1989. 

11. Laurent Jacques, Martine Claude. Dix perles de culture. – Editions Stock, 1992. 

EVALUATIVE FACTOR 

IN THE DIALOGIC LANGUAGE OF FRENCH COMICS 

Natalya Kosmatska 

Technical National University of Ukraine “Kyiv Polytechnic Institute” 

(37, av. Peremogy, Kyiv, 03056) 

The article deals with methods of expression of the speaker treatment to the object 

of the utterance. The analysis has been based on the dialogic language in French comics 

“Astérix” by R. Goscinny and A. Uderzo. The objects of the utterance are actions (events), 

things and people. Cited instances reveal, that for object evaluation the French language 

uses adverbs, the constructions link-verb+adjective and substantives in case of a negative 

speaker treatment. 

Key words: evaluation, object of utterance, speaker, dialogic language, context. 




Серія іноз. мови. 2008. № 15. С. 145–149 Ser. Inoz. movy. 2008. No 14. P. 145–149 

УДК 811.33. 

СЕМАНТИЧНА АНАЛОГІЯ АРГОТИЧНОЇ ЛЕКСИКИ КАРТЯРІВ 

(на матеріалі англійської, французької, української та російської мов) 

Андрій Семів 

Університет банківської справи Національного банку України, м. Київ 

(вул. Андріївська, 17. м. Київ, 04070) 

Розглянуто явище семантичної аналогії арготичної лексики картярів на матеріалі 

французької, англійської, української, російської мов. Зокрема автор звертає увагу на 

метонімічні та метaфоричні збіги у номінаціях картярських реалій у різних мовах. 

Ключові слова: арго, сленг, лексика, метаформа, метонімія. 

Арго є одним з найсуперечливіших явищ мовної культури. Як лінгвістична й соціальна 

категорія лексика арго не раз була об’єктом досліджень мовознавців різних 

країн: французьких (Л. Сенеана, А. Доза, П. Гіро, Г. Ено, М. Коена, Ж.-Л. Кальве, 

Ф. Карадека, Д. Франсуа-Жежер, Ж.-П. Годайе), російських (Е. Береговської, Б. Бондалєтова, 

В. Елістратова, Б. Серебреннікова, Г. Громової) та українських (Л. Ставицької, 

В. Балабіна). 

Ключові проблеми, які багато років знаходяться в центрі уваги лінгвістів, пов’язані 

із систематизацією арготичної лексики, встановленням необхідних принципів її моделювання, 

а також вирішення цих проблем з урахуванням системного підходу до аналізу 

комунікативної функції різних лексичних систем. Відбувається інтенсивна узуалізація 

арготизмів у розмовній мові та їхнє проникнення у літературну мову, поширення 

використання арготичної лексики у мові преси. 

Наше дослідження висвітлює явище семантичної аналогії та семантико-стилістичні 

особливості вживання арго картярів на прикладі французької, англійської, української, 

російської мов і базується на матерiалах як арготичних, так і тлумачних словників [1; 7; 

8; 10; 11]. Вибірка налічує близько 100 арготизмів, що стосуються арго картярів. 

Історія виникнення гральних карт розпочинається в китайській цивілізації з 

IX ст. нашої ери під час правління династії Танг [9, c. 389–390]. Деякі дослідники 

стверджують, що гральні карти походять з Індії, оскільки символи на ранніх зразках 

європейських карт (традиційні сицилійські карти) а саме – кільце, меч, чаша та палиця 

– зазвичай, є предметами богів індійського пантеону. 

У Європі існування карт засвідчене з 1278 року Ф. Петрарка у своєму етичному 

трактаті “De remediis utriusque fortunae” (“Про засоби проти щастя і нещастя”) не 

згадував про гральні карти, так само як не має згадок про карти у творах Д. Боккаччо, 

Д. Чосера. Зображення дворян що грають у карти, є на гравюрі першої частини 

“Роману про короля Артура”, написаного на старофранцузькій мові (Roman du Roi 

Meliadus de Leonnoys 1352 р.). Найімовірніше в Європу гральні карти прийшли через 

єгипетських мамелюків, колоди карт яких вже тоді налічували 52 карти. 

© Семів А., 2008

146 Андрій Семів 

Наприкінці XIV ст. гральні карти поширилися Європою. Свідчення про гральні 

карти датовано 1371 р. (Іспанія), 1377 р. (Швейцарія) і з 1380 р. в багатьох містах, у 

тім числі Флоренції, Парижі [6]. У французькому законі про азартні ігри 1369 р. не 

згадувалося про гральні карти, але про них вже йшла мова у поправці до нього, що 

датується 1377 р. 

Чотири масті (♠, ♥, ♦, ♣), що тепер використовують у цілому світі – піка, черва, 

бубна, трефа (англ. spades, hearts, diamonds, clubs; фр. le pique, le cœur, le carreau, le 

trèfl e) походять з Франції з 1480 р. Вважають, що позначення мастей мають військове 

походження: трефа – емблема меча, піка – спис, бубна – прапор або герб, черва – 

щит. 

До України і Росії гральні карти проникли із Заходу (через Німеччину і Польщу) 

і цей факт пояснює появу просторічних назв мастей карт: вини (піки) – калька з 

німецького (на німецьких картах пікова масть зображена у вигляді виноградного 

листя); жлуди – трефи (на німецьких картах жолуді відповідають трефовій масті); 

дзвінки – бубна (на німецьких картах дзвіночки). 

Назви королів, дам і валетів тісно пов’язані з історичними і біблійними 

персонажами. У таблиці наведено назви історичних і міфічних персонажів, з якими 

ототожнювали валетів, дам і королів, зображених на гральних картах. 

Черва Лаір – капітан і компаньйон 

Жанни Д’Арк 

Бубна Гектор – герой троянської 

війни 

Піка Ож’є Данець – один з 12-ти 

перів Карла Великого 

Трефа Ланселот Озерний – лицар 

короля Артура 

Валети Дами Королі 

Юдиф, біблейський 

персонаж 

Рахель, біблейський 

персонаж 

Афіна Палада, богиня 

в грецькій міфо- 

логії 

Аржина (анаграма 

латинського слова 

regina) 

Карл Великий або Карл VII 

Юлій Цезар 

Давид, біблейський персонаж 

Олександр Великий 

Під час Великої французької революції були запроваджені карти із зображенням 

“республіканських” алегорій, королів позначали чотирма “геніями” (війни, 

торгівлі, миру, мистецтв), дам – чотирма алегоріями свободи (віровизнань, друку, 

подружжя, промислів), валетів – чотирма алегоріями рівності (станів, прав, 

обов’язків, рас). Після реставрації Наполеона І на гральні карти були повернені 

звичні зображення. 

До 1800 р. зворотна сторона карт була білою. Американці першими почали друкувати 

на звороті гральних карт рекламу, але з часом реклама була замінена абстрактними 

зображеннями. 

Переходячи до аналізу арготичної лексики картярів, зауважимо, що шулерами, 

зазвичай, були представники вищих прошарків суспільства. З початку свого виникнення 

карти були грою аристократів, і саме тому шулери з’явилися передусім серед 

вищих прошарків.

Семантична аналогія арготичної лексики картярів. . . 

Для досліджуваного пласту лексики характерними є лексеми на позначення шулерських 

прийомів у картярській грі. Так зокрема згинання карти, для того щоб її 

потім можна легко було впізнати в колоді, у французькій мові передають лексемою 

tuile (черепиця) – аналогія форми, мічену карту називають aguille (голка) – оскільки 

позначення робили за допомогою голки чи шила. Відповідно, в українській мові 

маємо лексему наколоти когось – обдурити. Словом pont позначали вигнуту карту, 

що полегшувало переміщення цієї потрібної шулеру карти в нижню частину колоди, 

звідки її легко було роздати собі чи супротивнику. Для порівняння, в українському та 

російському арго також функціонує запозичений арготизм понт у виразах брати на 

понт – обдурити, блефувати, залякувати [2]. 

Цікавими є випадки розмивання арготичної етимології у картярських термінах, 

які внаслідок такої “нечіткості” увійшли у широкий вжиток і узуалізувалися. Прикладом 

цього є слово “липовий”, яке походить з російського картярського арго. В російському 

арго липок – вишневий клей, яким склеювали дві карти, що допомагало шулеру 

відкрити карту необхідну для виграшу. Зараз в українській мові функціонує лексема 

“липовий”, арготичне значення якої розмилося: наприклад, – липові документи 

– фальшиві, несправжні документи. 

Російський картярський арготичний термін “втирать очки” – обдурювати також 

стосується прийомів обдурювання в картярській грі. Йдеться про карту на яку з допомогою 

спеціального порошку (червоного чи чорного кольору) шулери наклеювали 

додаткові очки (шістка виглядала як сімка тощо), і коли наставав момент відкривати 

карти, залежно від бажаного результату шулери стирали зайві, наклеєні позначки об 

гральний стіл, або ж демонстрували карту з наклеєними очками. В англійському картярському 

сленгу функціонують слова daub – мазня та shading – штриховка, якими 

позначають карти з нанесеними позначками. 

Шулери працювали зграями, в яких кожному члену відводилася певна роль: гравець 

чи офіцер – шулер, який виконував головну роль в обдурюванні жертви (у французькій 

мові – grec, в англійській мові – cardshark; philosopher); іуда, телеграфіст 

– помічник шулера, який підглядав у карти жертви і сигналізував про них головному 

гравцю (в англійському сленгу аgent – партнер головного шулера під час гри); меблі 

– співучасники шулерів, які були в грі для збільшення числа партнерів, або ж люди, 

які не належали до злочинної спілки, а несвідомо слугували її цілям в обдурюванні і 

заманюванні жертви; піжон, пасажир, чайник – жертва шулера. У французькому арго 

функціонують лексеми pigeon, bonetteur, у російській мові – пижон, шляпа з такими 

ж значеннями, але арготичне коріння яких втрачене, в англійській мові – rabbit, pigeon 

означають жертв шулера. Бачимо, що притаманним для досліджуваного арготичного 

лексичного пласту є використання зоонімів для образної характеристики та соціальної 

оцінки особи за тими чи іншими ознаками і властивостями. 

Арготичні позначення карт є нечисленними, адже під час гри на гроші вимагали 

цілковитої тиші, щоб уникнути будь-якого передавання інформації про карти між 

гравцями. Зафіксовано такі лексеми: chien vert – піковий валет (зелений колір – колір 

форми королівських пікінерів під час супроводження короля на полювання (1745 р.)); 

courier – червовий валет (слуги були носіями любовних листів і повідомлень); gandin, 

gigolo, larbin, valdinguion; дам позначали словами vielle, gonzesse, королів – barbu, 

home. 

147

148 Андрій Семів 

Оскільки не можна було спілкуватися під час гри в карти, шулери мали систему 

таємних знаків, з допомогою яких вони повідомляли своїм співучасникам інформацію 

про свої карти і отримували від них відповіді. У французькому арго використовується 

лексема ser або sert. 

Змова шулерів для гри проти їхньої жертви у французькому арго передається термінами 

vanage (faire un) – очищення зерна за допомогою van, faire une galiotte – піратство. 

Арго характеризується своєю винятковою семантичною iновацiйнiстю. Метафора 

– один із найголовніших словотворчих семантичних засобiв арго та розмовної 

мови. Хоча арготичнi метафори i є оригінальними, але вони є такими тільки як вiдображення 

ексцентричного життя носiїв арго. В лiнгвiстичному планi метафоричний 

образ є майже завжди узагальнений, банальний та очевидний. Здебiльшого арготичні 

метафори неякісно приховують значення слова – його можливо “відгадати”. 

У картярському арго простежується чимало метафор. Наприклад, в англійському 

сленгу існує Card Shark – професійний шулер, Fish – невмілий гравець (наприклад: 

if you can’t spot the fi sh at the table, You are the fi sh – якщо ви не можете визначити за 

столом слабкого гравця, то це ви). 

Також існують метафори пов’язані з роботою гральних закладів: Eye in the Sky 

– камери відеоспостереження в казино, Honeymoon Period – везіння новачка, Shiner 

– маленьке дзеркальце для підглядання за картами; Silver Mining – пошуки забутих 

монет в лотках ігрових автоматів; Skinning the Hand – прийоми шулера для того, щоб 

позбутися зайвих карт, які він замінив на витягнуті з кишені; Whale – кит – гравець, 

який ставить надзвичайно великі суми грошей; White meat – прибуток; Steaming, going 

on tilt – почати грати нерозумно внаслідок тривалого періоду невезіння. 

Метонімія досить широко представлена в арготичному словотворі, однак у кількісному 

плані використання цього тропу поступається перед метафоризацією. Аналогія 

форми спостерігається в лексемах bremmes (походить від brиme – лящ, тобто 

плоска риба), відповідно, є утворення bremmier – виробник гральних карт. 

Для прикладу наведемо лексеми Foot – слабкі карти (наприклад: I got a hand like 

a foot); Queen Theatre – електронна рулетка аналогія форми і місць для сидіння за цим 

гральним автоматом; Capping – підкладання додаткових фішок чи грошей на виграшну 

карту чи поле в рулетці (походить від слова cap – кепка); Mechanic – дилер який 

нечесно грає; Ticket – карта, аналогія форми. 

Отже, здійснений аналіз дає підстави стверджувати, що арготична та сленгова 

лексика картярства англійської, французької, української та російської мов має багато 

подібних рис, таких як використання зоонімів для позначення різних типів гравців, 

вживання етимологічно подібних метафоричних і метонімічних образів для творення 

арготичних лексем. 

1. Даль В. И. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4 т. М., 1994. Т. I. 

2. Коломієць М. П., Регушевський Є. С. Словник фразеологічних синонімів. Київ, 1988. 

3. Семів А. Р. Іменникова лексика французького арґо (фонетико-словотвірні особливості) 

// Іноземна філологія. – Львів, 1997. – № 110. – С. 89–96.

Семантична аналогія арготичної лексики картярів. . . 

4. Семів А. Р. Основні періоди становлення арґо в історії французької мови і суспільства. 

//Семантика, синтактика, прагматика мовленнєвої діяльності: Матеріали Всеукраїнської 

наукової конференції. – Львів: Літопис, 1999. – С. 166–173 

5. Щербакова О. И., Бруева Е. Т. Социально–корпоративная лексика. Словарь жаргона 

преступников: Учеб. пособие. Минск, 1992. 

6. Beal G. Playing–Cards and Their Story. David & Charles Ltd., 1975. 

7. Collin J. P. Dictionnaire de l‘argot. Paris, 1994 

8. Esnault G. Dictionnaire historique des argots francais APris, 1965 

9. Lo A. The Game of Leaves: An Inquiry into the Origin of Chinese Playing Cards // Bulletin 

of the School of Oriental and African Studies, University of London, Vol. 63, No. 3 (2000), 

p. 389–406. 

10. New Websters Dictionary and Thesaurus. Lexicon Publictions, 1993 

11. Vidocq E.F. Dictionnaire argot-francais. 

SEMANTICS ANALOGY IN ARGOT OF CARDPLAYERS 

(based on french, english, ukrainian and russian material) 

Semiv Andriy 

Banking University of the National Bank of Ukraine 

(17, Andriyivska st., Kyiv, 04070, Ukraine) 

The article deals with lexico-semantic properties of argot and analogy factors involved 

in forming the lexico-semantic fi eld of French, English, Ukrainian and Russian argot. The 

statements are supported by extensive language material. The examples from various 

spheres of the card shark language enabled the author to analyze the regularities of semantic 

shifts, migration of lexical units between terminological systems 

Key words: argot, slang, semantic shifts, semantic analogy. 



149


Серія іноз. мови. 2008. № 15. С. 150–157 Ser. Inoz. movy. 2008. N 15. P. 150–157 

УДК 811.134.2+811.133.1 

LA YUXTAPOSICIÓN CORRECTORA 

Miguel Ángel de la Fuente González 

E.U.E. de Palencia / Universidad de Valladolid (España) 

Розглянуто “коректуюче зіставлення” як окремий стилістичний прийом. З допомогою 

морфологічного і синтаксичного аналізу виокремлено коректуюче зіставлення 

серед інших видів зіставлення. Опираючись на приклади із сучасної художньої та 

публіцистичної літератури, подано складні структурні варіанти, смислову типологію, 

розділові знаки. Визначено характерні риси коректуючого зіставлення. 

Ключові слова: коректуюче зіставлення, анафора, розділові знаки, комізм, 

стилістика. 

1. EL FENÓMENO Y SU DENOMINACIÓN 

Comenzaremos con unos ejemplos de yuxtaposición correctora, procedentes de textos 

literarios y periodísticos, y que destacaremos con negrita: 

“Flojo, muy fl ojo”, dice el representante de una entidad de créditos especializados a 

promotoras [8, 38]. 

Al ser [el hombre] él mismo es otro. Otros [28, 155]. 

Primero ocurrió con los chinos: que dejaron de comer arroz –que está por las nubes 

y escasea– para ponerse a ingerir fi letes, y ya no puedo repetir ese lugar común árabe –o 

libanés– que tanto me gusta: “Te quiero como arroz hay en la China”. Hubo [34, 6]. 

El fenómeno al que pertenecen estos ejemplos ha recibido, al menos, tres denominaciones 

en español: corrección, autocorrección y epanortosis. Lázaro Carreter [21, 118] defi ne así 

“corrección”: “Figura retórica por la que el hablante o escritor se desdice para expresarse 

enseguida con más propiedad; o bien, insiste sobre lo mismo con nuevas notas que considera 

más ajustadas”. También considera la epanortosis como una fi gura retórica “por la que se 

vuelve sobre una expresión que acaba de formularse, para rectifi carla: lo encontré en el 

teatro, mejor dicho, en la entrada” [21, 164]. 

Por su parte, K. Spang [32, 171] habla de corrección, “cuando el orador o autor rechaza 

una expresión (utilizada por la parte contraria) que no considera adecuada al asunto tratado 

y la sustituye por otra más apropiada”. Y se da autocorrección, si lo hace sobre su propio 

texto. 

2. LA CORRECCIÓN DESDE LA MORFOSINTAXIS 

Partiendo de la tipología que propone Kurt Spang [32, 171], podríamos clasifi car las 

construcciones correctoras, en cinco tipos, según ciertas variantes morfosintácticas: 

1) La coordinación disyuntiva 

Lo que está en crisis es el arte o nuestra idea del arte. 

Es un problema que todos o casi todos piensan. 

El barrio se ha ido o lo han ido degradando. 

© Miguel Ángel de la Fuente González, 2008

La yuxtaposición correctora 

La coordinación adversativa 

Lo que está en crisis no es el arte, sino nuestra idea del arte. 

Es un problema que no todos, sino casi todos piensan. 

El barrio no se ha ido degradando, sino que lo han ido degradando 

2) Inciso 

Lo que está en crisis es el arte (nuestra idea del arte). 

Es un problema que todos (casi todos) piensan. 

El barrio se ha ido (lo han ido) degradando. 

3) Coordinación en inciso 

Lo que está en crisis es el arte (o nuestra idea del arte). 

Es un problema que todos (o casi todos) piensan. 

El barrio se ha ido (o lo han ido) degradando. 

4) La simple yuxtaposición 

Lo que está en crisis es el arte, nuestra idea del arte. 

Es un problema que todos, casi todos piensan. 

El barrio se ha ido, lo han ido degradando. 

A la vista de tal clasifi cación, y especialmente de este último tipo, en vez de dar una defi nición 

de la yuxtaposición correctora, haremos una enumeración de sus características básicas: 

1) Se trata de una estructura compuesta, generalmente, por dos miembros –(A1) y 

(A2)–, en que pueden integrarse cualquiera de las partes de la oración (artículos, sustantivos, 

adjetivos, etc.), además de ser oraciones; miembros no coordinados, sino separados 

únicamente por un signo de puntuación: (A1), (A2). Con esto, quedan excluidos los casos 

de coordinación. Compárense: 

Lo que está en crisis es el arte (A 1), nuestra idea del arte (A 2). 

Lo que está en crisis es el arte o nuestra idea del arte (coordinación). 

2) Los miembros suelen tener la misma polaridad (negativa o positiva), aunque tengan 

cierto valor adversativo en el fondo. Quedan, pues, excluidos los casos en que el valor 

adversativo es claro, al tener valor negativo el primer miembro: 

Lo que está en crisis es el arte (A 1), nuestra idea del arte (A 2). 

En crisis no es el arte, sino nuestra idea del arte (negativo-positivo). 

3) Aunque no resulte indispensable, es frecuente la presencia de un elemento común 

(B) dentro de la corrección, con tres posibilidades de ubicación: detrás de ambos miembros, 

detrás del primero y detrás del segundo, además de su ausencia. Tal elemento (B) debe ir 

después de los citados miembros sin que lo separe signo de puntuación alguno. Veamos 

algunos ejemplos: 

(A 1), (A 2): Ay, la eternidad de días (A 1), de siglos (A 2). 

(A 1) (B), (A 2) (B): Ay, la eternidad de días (A1) que han pasado (B), de siglos (A2) 

que han pasado (B). 

(A 1) (B), (A 2): Ay, la eternidad de días (A 1) que han pasado (B), de siglos (A 2). 

(A 1), (A 2) (B): Ay, la eternidad de días (A 1), de siglos (A 2) que han pasado (B). 

En nuestra opinión, los casos más expresivos son el primero (sin elemento común) y el 

último (con elemento común pospuesto al segundo miembro). 

4) En su lectura, se hace pausa tras (A 1) y se da una mayor intensidad a (A 2). Además, 

si a continuación viene (B), se lee sin pausa alguna. Así, quedan excluidos los casos de 

inciso que se leen tras pausa y en un nivel inferior: 

151

152 Miguel Ángel de la Fuente González 

Lo que está en crisis es el arte, nuestraIDÉAdelárte (permítasenos tal 

representación). 

Lo que está en crisis es el arte (nuestra idea del arte) (inciso). 

5) Su efecto estilístico es el de que el segundo miembro (A 2) supera o se sobrepone, 

de algún modo, al primero (A 1). 

3. NÚMERO Y COMPLEJIDAD DE MIEMBROS 

Hasta ahora, hemos puesto ejemplos de dos miembros, que son los más fáciles de 

identifi car, y los más frecuentes. Sin embargo, hay casos con un número mayor de miembros 

correctores y de correcciones, como veremos en los tres apartados siguientes. 

3.1. Número de miembros superior a dos: (A1, A2, A3) 

Las cosas, nosotros, uno se mueve como los péndulos que están descompuestos [5, 114]. 

¿Quién hace, cree o dice eso en que consisten los usos? Todos, malquiera, nadie 

determinado [23, 337]. 

Tú no habías probado comida desde ayer, desde antier, desde sólo Dios sabe cuándo… 

[26, 45]. 

Opinamos que los casos superiores a tres miembros resultan mucho más difíciles de 

aceptar como corrección. A medida que el número de miembros aumenta, parece que se va 

perdiendo la percepción de corrección, y se va asemejando a la enumeración incompleta 

(aquella cuyos últimos elementos no van unidos por conjunción, sino yuxtapuestos). 

3.2. Con un miembro complejo: (A 1.1.) (A 1.2.), (A 2) 

Este caso de correcciones, en oposición al anterior (en cadena), se desarrolla de la 

siguiente forma: se establece una primera yuxtaposición correctora entre los dos primeros 

miembros, que representaremos como (A 1.1.), (A 1.2.); y una vez establecida la superioridad 

del segundo, se opone éste al tercer miembro (A 2). Por ejemplo: 

Antes de hablar de grupos, hay que hablar de buenos (A 1.1), de legítimos (A 1. 2) 

agrupadores. De excelentes (A 2) agrupadores que conozcan el arte de piropear [19, 162]. 

Otros ejemplos más: 

Estaba tranquila, muy tranquila. Congelada de calma [27, 211]. 

Se sentía mejor en casa, solo, completamente solo, lejos de la gente, a la que trataba 

de evitar desde el incidente [20, 257]. 

Bebe, bebe un poco más, mi querido Bandi. Tómate otra copita [20, 388]. 

3.3. Con corrección interior secundaria 

Entre los miembros (A 1) y (A 2) de la corrección, se interpone una corrección 

secundaria, que representaremos con minúsculas: (a 1) y (a 2); por ejemplo: 

Londres es una máquina (A 1), una grande (a 1), enorme (a 2) máquina (A 2) 

devoradora de carbón (B) [4, 123]. 

Súbitamente le había vuelto el gesto (A 1) de concentración (a 1), de dolorosa 

seriedad (a 2), su atmósfera de aislamiento (A 2) [2, 126]. 

4. TIPOLOGÍA SEGÚN EL CONTENIDO 

Aunque, por lo que se refi ere a los valores, podemos señalar varios tipos de 

yuxtaposiciones correctoras, creemos que en todos ellos se da, con mayor o menor fuerza, 

cierto tipo de gradación o de valor adversativo. Sin propósito de exhaustivo, vamos a 

diferenciar seis tipos: equivalencia, suma, consecuencia, superioridad, inferioridad y 

eliminación. Vamos a verlos en detalle, no sin advertir de que algunos ejemplos podrían 

interpretarse de diferente forma y, por ello, caber en más de un apartado.


4.1. Equivalencia: (A 2) es igual a (A 1) 

En este caso el segundo miembro (A2) es sinónimo del primero (A1), por lo que la 

yuxtaposición estaría muy cerca de una disyuntiva de equivalencia: (A1) o (A2). Esta 

sinonimia de los miembros disminuye su fuerza expresiva. Algunos ejemplos: 

Ya Ingres escribía que el piano es donde se saborea, se paladea la buena música [19, 

96]. 

Baste con decir que son extensiones, irradiaciones de su poesía [30, 100]. 

Pero no podía, no me era posible liberarme porque [mi padre] me sujetaba fuerte, 

fuerte, y no con el brazo izquierdo, como cabría suponer, sino con el que le faltaba, el 

derecho [25, 13]. 

En estos casos de cierta sinonimia, cabe la posibilidad del juego humorístico. Un 

ejemplo tomado de la prensa: 

Moscú celebró ayer la victoria de Barack Obama con cohetes. En concreto con misiles 

tácticos Iskander, que serán los que Rusia despliegue en Kaliningrado (su enclave más 

occidental encajonado entre Polonia y Lituania) en respuesta al escudo antimisiles de 

Estados Unidos en Europa del Este [35, 12]. 

El efecto humorístico surge del engaño presente en el primer miembro: “celebrar 

con cohetes” (manifestación festiva de acogida); y el desengaño del segundo miembro: 

“misiles [también denominados cohetes en español] tácticos Iskander” (muestra defensivoagresiva). 

4.2. Suma: (A 2) se agrega a (A 1) 

Aquí ambos elementos se refi eren a planos o realidades que no se excluyen, sino que se 

suman o acumulan; por lo que la yuxtaposición sería equivalente a una coordinación: (A1) 

y (A2). 

Son cuerpos en perpetua, rítmica conjunción o disyunción [30, 48]. 

El lector otorga realidad al poema. En este sentido, el poeta no es sino el primer 

lector de su poema, el primer autor [30, 15]. 

Y Marcial lanzó una corta, antipática carcajada [2, 27]. 

Después, venciendo el último, pueril titubeo, entró [2, 13]. 

Salió a dar una vuelta con el propósito de ver, por última vez, todos esos árboles, 

todas esas piedras que le hablaban de tantos recuerdos [20, 181]. 

4.3. Consecuencia: (A 2) es efecto de (A 1) 

Se da entre ambos miembros cierta relación de causalidad. Unos ejemplos: 

¡Con lo largos, con lo aburridos que son los viajes de ferrocarril! [4, 148]. 

Las aguas verdes y espesas tienen una lenta, pesada ondulación de aceite [3, 

135]. 

Mal que polaricemos, no hay blanco contra negro. Pero qué pesados, qué 

agotadores los grises [12, 5]. 

4.4. Superioridad: (A 2) mayor o mejor que (A 1) 

En estos casos, (A 2) representa un grado superior con respecto a (A 1). Podemos 

diferenciar varios subtipos; por ejemplo, aquellos en que (A 2) sería el resultado de 

sumar a (A 1) algún nuevo elemento (X); por tanto, (A 2) es, en realidad, (A 1 + X). 

En los ejemplos que siguen, el valor de X es, respectivamente, el complemento directo, 

el verbo y sus complementos, el morfema de superlativo, un adjetivo y un elemento 

coordinado: 



Y [le incitó] sobre todo a hacer, a hacer algo para los demás [1, 39]. 

Porque ellos tienen su riqueza para heredarla a sus hijos, y yo, ¡yo tengo mi pobreza 

para heredarla a los míos! [15, 114]. 

Agudo, agudísimo Stendhal [19, 39]. 

Lo malo, lo único malo estuvo precisamente en esto [26, 248]. 

Dice que tuvo que vender maíz al tiempo para pagar el tequila; el tequila y la 

música con que llevaron a sepultar a mi hermano [26, 67]. 

Este tipo se presta también para el juego humorístico del redactor, que pone una trampa 

al lector para que haga una interpretación errónea, lo que se refuerza usando punto, en vez 

de coma: 

Cada dictador es un mundo. Algunos se lanzan en cruzada contra el dinero. 

Contra el dinero de otros [31, 5]. 

También cabe la posibilidad de que el segundo miembro (A 2) sea el resultado de 

convertir a (A 1) en complemento de (X): 

Lo que está en crisis no es el arte, sino el tiempo, nuestra idea del tiempo [30, 

46]. 

Es también el caso del matrimonio Kundera. Su amada Francia se ha convertido en 

su patria. Su “exilio-patria” [10, 27]. 

Por último, la superioridad puede ser simplemente numérica; por ejemplo: 

¿Cuánto cuesta un tren especial? ¿Quientas, mil libras? [4, 117]. 

Se repiten lo mismo cuatro, seis, diez veces sin ponerse de acuerdo [15, 31]. 

Eso he esperado durante la eternidad de días, de siglos que han pasado desde entonces 

[26, 180]. 

4.5. Inferioridad: (A 2) es menor que (A 1) 

Se trata del tipo contrario al anterior; y, aunque, en principio, debería resultar normal 

cualquier corrección, sea de superioridad o de inferioridad, éstas últimas quizás sean menos 

frecuentes (o tal vez se prefi ere hacerlas en forma de inciso). Algunos ejemplos: 

Si se nos corta el brazo derecho podremos conseguir con el izquierdo –con el 

izquierdo y un poco de paciencia– todo: comer, escribir, vestirnos, desnudarnos, abrazar 

otra vez. Todo. Casi todo [14, 306]. 

Pero ¿por qué no se parece un poco, un poquito a mí siquiera? [3, 36]. 

Helg Sgarbi tiene un don para las mujeres. Más exactamente, para las millonarias 

[16, 8]. 

4.6. Eliminación: (A 2) en vez de (A 1) 

Si existe cierta incompatibilidad entre ambos elementos (antonimia o exclusión), la 

equivalencia de la corrección sería: no (A1) sino (A2). Algunos ejemplos: 

Fue difícil convencer al indio de que podía, de que debía sentarse a la mesa con 

el sacerdote [6, 119]. 

Leonardo no quiso, no supo afectar modestia [6, 353]. 

Sí, sí, es preferible, es necesario conquistar al hombre [19, 163]. 

También en estos casos, cabe la posibilidad del juego humorístico. En el texto que sigue 

se comentan las infl uencias de un cacique en la adjudicación de cargos municipales: 

En cada nombramiento o destino –de ofi cial de Correos, de alguacil, de secretario 

del Ayuntamiento, de sereno– se advertía su consejo. Su orden, para ser francos [2, 

120].


La inducción al error que supone la palabra consejo se convierte en ironía, cuando 

el lector descubre lo inexacto de tal término para denominar las prácticas caciquiles. 

5. EL SIGNO DE PUNTUACIÓN 

Con la yuxtaposición correctora, como en otros casos, el uso de signos de puntuación 

no es un mero requisito ortográfi co (los elementos yuxtapuestos de igual función deben 

separarse por un signo de puntuación), sino que determina una forma especial de leerlos en 

voz alta y de enfatizarlos. 

Desde luego, los signos de puntuación que se aplican con más frecuencia son los que 

pertenecen a la escala de la enumeración, que suponen un incremento de la pausa. Nos 

referimos a la escala coma / punto y coma / punto / punto y aparte. 

5.1. El uso de coma, aunque se trate del signo más débil, suele ser el más frecuente, ya 

que resulta sufi ciente para los tipos más simples de corrección. Por ejemplo: 

Es difícil, muy difícil explicarse aquella especie de discordancia [7, 143]. 

Hilda quería oír episodios de su propia infancia, y él le contaba sus travesuras, 

sus extravagancias de niña salvaje [20, 136]. 

Brinca, se incorpora, maneja la batuta como un fi nísimo bisturí con el que abrir la 

música hasta llegar a su centro, a su secreto [22, 51]. 

5.2. El punto y coma implica una mayor separación que la coma, y puede estar motivado 

por la presencia de otras comas o por la longitud del segmento. Unos ejemplos: 

El primero [de ellos] hizo de la vida diaria, una vida irreal; un sueño [11, 78]. 

Probablemente San Agustín estuvo tan lejos de su madre como aquel ángulo de la 

mesa del que yo ocupaba; del que ocupábamos nosotras, las mujeres [7, 73]. 

Hoy, precisamente en la mañana de hoy Ciro Valdovinos era feliz; llena, total, 

irrefl exiva e ilimitadamente feliz [26, 232] 

5.3. El punto y seguido da más fuerza y autonomía al segundo miembro y puede 

refl ejar el estilo cortado y enfático de la expresión oral. Ya hemos visto algunos casos en que 

el punto potenciaba ciertos efectos cómicos; sin embargo, detectamos una clara preferencia 

moderna, quizás abusiva, por el uso del punto. Unos ejemplos: 

Eso quiere decir que, en el fondo, tu familia soy yo. Tu única familia [13, 118]. 

Fácil. Muy fácil lo tuvo ayer el [club de fútbol] Valencia para sumar los puntos 

en Getafe [9, 74]. 

Los disparos se escuchaban en las cercanías de nuestro hotel, el Marriott. 

Desde el ventanal abierto a un paisaje paradisíaco vi algo que nunca antes había 

podido contemplar con tanta perspectiva. Un bombardeo. Un genuino, auténtico, 

supertécnico y moderno bombardeo por parte del ejército más poderoso del mundo, 

sobre uno de los barrios más paupérrimos de la capital, El Chorrillo [33, 7]. 

5.4. El punto y aparte no es frecuente, y quizás un tanto excesivo; en el único ejemplo 

de que disponemos (de un texto traducido), el miembro (A 2) constituye, él sólo, un párrafo 

unilineal: 

Había decidido [Novac], aun a costa de ceder, que haría lo posible por dialogar. 

Hilda se vistió mientras su padre le soltaba un sermón. 

Un largo sermón [20, 138]. 

Además de los signos de la escala de enumeración, podemos utilizar, entre otros, los 

propios del énfasis (los dos puntos) y los que refl ejan los fenómenos suprasegmentales del 

lenguaje oral. 



5.5. Los dos puntos, como ya dijimos, pertenecen a los enfatizadotes; y no hemos 

encontrado muchos ejemplos: 

Otro tiempo alborea: otro arte [29, 39]. 

5.6. Los puntos suspensivos y los signos de exclamación tratan de refl ejar 

características suprasegmentales opuestas. Así, los puntos suspensivos son muestra de la 

inseguridad del miembro corregible (A 1); y los signos de exclamación, de la seguridad 

de la corrección (A 2): 

Lepprince abofeteó públicamente a su…, a tu mujer en el casino [24, 240]. 

Lo mataron…, lo mataron los estudiantes [20, 362]. 

Espero que lo conozca. ¡Seguro que lo conoce! [20, 150]. 

6. EFECTO ESTILÍSTICO 

Al referirnos a los tipos de yuxtaposición correctora, mencionamos, entre otros, los 

casos en que equivalía a una suma o agregado de elementos (tipo 4.2); sin embargo, en 

la práctica, no se consiguen iguales resultados o connotaciones con una coordinación que 

con una yuxtaposición. No obstante, hemos encontrado, en el mismo periódico y día, dos 

titulares referidos a la prisión de Guantánamo; titulares para un mismo texto (aunque en 

diferentes páginas), en que fi guran ambas formas (coordinada y yuxtapuesta), como si sus 

efectos fueran idénticos: 

“Sabíamos que aquello era un error y un horror” [17, 1]. 

“Sabíamos que era un error, un horror” [17, 11]. 

En nuestra opinión, dos son los efectos estilísticos que pueden percibirse en un fenómeno 

de yuxtaposición correctora, y que no se dan en la mera coordinación: la superioridad del 

segundo miembro (A2) sobre el primero (A1); y la frescura, el dinamismo y la fuerza de 

tal construcción, aunque, a veces, dependa de la tipología o de la colocación del elemento 

común (B). 

Ambos efectos están relacionados, pues si el primer miembro (A 1) es superado, de 

alguna forma, por el segundo (A2), el redactor muy bien podría suprimir directamente el 

miembro corregido y ofrecer al lector solamente el miembro corrector; sin embargo, no lo 

hace, y con razón, pues los efectos son muy diferentes; compárense: 

Londres es una máquina, una grande, enorme máquina devoradora de carbón. 

Londres es una enorme máquina devoradora de carbón. 

Sentimos no disponer de más espacio para tratar este tema con más detalle; esperamos, 

no obstante, haber iluminado, aunque sea levemente, y sin demasiados errores, el fenómeno 

de la yuxtaposición correctora. 

1. Abad Carretero, Luis. Niñez y fi losofía. – México: El Colegio de México, 1957. 

2. Andújar, Manuel. Vísperas. Madrid: Alianza Editorial, 1987. 

3. Barrios, Eduardo. Los hombres del hombre. – Buenos Aires: Losada, 1974. 

4. Camba, Julio. Londres. Buenos Aires: Espasa. – Calpe, 1939. 

5. Campos, Julieta. Muerte por agua. México: Fondo de Cultura Económica, 1973. 

6. Castellanos, Rosario. Ofi cio de tinieblas. – México: J. Mortiz., 1977. 

7. Chacel, Rosa. Memorias de Leticia Valle. – Barcelona: Seix Barral, 1985. 

8. Cordero, D. “La feria de la depresión” // El Mundo, 6 de noviembre de 2008, p. 38. 

9. Cosín, Raúl. “El Valencia se pasea por el Coliseo” // ABC, 10 de noviembre de 2008, p. 74.


10. Daniel, J. “La discreción y el silencio de Kundera” // El País, 30 de octubre de 2008, p. 27. 

11. Díaz-Plaja, Guillermo. El italiano y los siete pecados capitales. – Barcelona: Círculo de 

lectores, 1970. 

12. Freire, Espido. “Climaterio” // Público, 24 de octubre de 2008, p. 5. 

13. Gala, Antonio (1987). Charlas con Troylo. – Madrid: Espasa-Calpe, 1987. 

14. Gala, Antonio (1977). Textos y pretextos. – Madrid: Sedmay, 1977. 

15. Garrido, Felipe. Viejo continente. – México: SepSetentas, 1973. 

16. Gómez, Juan. “Lady BMV cayó en las garras del gigoló” // Domingo (El País), 9 de noviembre 

de 2008, pp. 8–9. 

17. Irujo J. M. “Sabíamos que aquello era un error y un horror” // El País, 19 de octubre de 2008, p. 1 

18. Irujo J. M. “Sabíamos que era un error, un horror” // El País, 19 de octubre de 2008, p. 11. 

19. Jarnés, Benjamín. Cartas del Ebro. – México: La Casa de España, 1940. 

20. Kostolányi, Dezsö. La cometa dorada. Traducción del húngaro de Marta Komlosy. – 

Barcelona, Ediciones B, 2007 

21. Lázaro Carreter, F. Diccionario de términos fi lológicos. – Madrid: Gredos, 1968 

22. Lucas, A. “El Teatro Real también se lanza al cortejo de Gustavo Dudamel” // El Mundo, 24 

de octubre de 2008, p. 51. 

23. Marías, Julián. Obras Completas, vol. V. Madrid: Ed. Revista de Occidente, 1960. 

24. Mendoza, Eduardo. La verdad sobre el caso Savolta. Barcelona: Seix Barral, 1984. 

25. Millás, Juan J. “El brazo derecho de mi padre” // Babelia (nº 883), 25 de octubre de 2008, p. 13. 

26. Mojarro, Tomás. Cañón de Juchipila. – México: Fondo de Cultura Económica, 1960 

27. Montero, Rosa. Te trataré como a una reina. – Barcelona: Seix Barral, 1984. 

28. Paz, Octavio. Corriente alterna. México: Siglo XXI., 1969. 

29. Paz, Octavio. El arco y la lira. – México: Fondo de Cultura Económica, 1975. 

30. Paz, Octavio. El signo y el garabato. – México: J. Mortiz, 1973. 

31. Rivero, Raúl. “Retorno del chévere” // El Mundo, 3 de noviembre de 2008, p. 5. 

32. Spang, K. Fundamentos de retórica. Pamplona: EUNSA, 1984. 

33. Torres, Maruja. “La última foto de Juantxu Rodríguez” // Domingo (El País), 6 de agosto de 

2006, p. 7. 

34. Torres, Maruja. “Cosas que cambian” // El País Semanal (nº 1675), 2 de noviembre de 2008, p. 6. 

35. Utrilla, Daniel (2008). “Medvedev “recibe” a Obama con misiles” // El Mundo, 6 de 

noviembre de 2008, p. 12. 

YUXTAPOSITION OF RECTIFICATION 

Miguel Ángel de la Fuente González 

E.U.E. of Palencia / University of Valladolid (Spain) 

We name “yuxtaposición correctora” (yuxtaposition of rectifi cation) to a phenomenon 

that others consider to be a case of epanorthosys; we, nevertheless, believe that it is a 

question of a phenomenon with its personality, and that deserves a study apart. After a 

brief consideration on its denomination, we see the juxtaposition of rectifi cation contrasted 

morphosyntactly with other nearby cases, which serves us for the fi rst approximation to its 

characterization. We study, afterwards, the most complex cases, their typology of content, 

the signs of punctuation used, and we fi nish with a refl ection on their singularity. 

Key words: epanorthosis, yuxtaposition of rectifi cation, signs of punctuation, humour, 

stylistics. 

Стаття надійшла до редколегії 21.05. 2008 

Прийнята до друку 23.06. 2008 



Серія іноз. мови. 2008. № 15. С. 158–168 Ser. Inoz. movy. 2008. No 15. P. 158–168 

УДК 811.134.2+811.133.1 

LA CELEBRACIÓN DE LA “FIESTA DEL ÁRBOL” EN LAS 

ESCUELAS PRIMARIAS DE UNA PROVINCIA ESPAÑOLA 

(PALENCIA) 

EN EL PRIMER TERCIO DEL SIGLO XX 

Dra. María Lourdes Espinilla Herrarte, José Luis González Sánchez 

(Universidad de Valladolid. E.U.E. de Palencia (España) 

Досліджено систему початкової освіти в Іспанії початку ХХ століття, яка, зокрема, 

передбачала низку навколошкільних занять, метою яких було поширити певні 

виховні засади. Серед цих занять знаходяться так звані “шкільні свята”, серед яких 

“Свято Дерева” містило в собі найбільше давніх звичаїв. Опираючись на архівні документи, 

описано та проаналізовано це святкування, яке відбувалося у шкільному 

середовищі провінції Паленсія, протягом першої третини ХХ століття. 

Ключові слова: початкова освіта, державна школа, шкільні свята, ХХ століття. 

En España, con la llegada del siglo XX, se va a acometer la reorganización de la Primera 

Enseñanza llevada a cabo, fundamentalmente, por el ministro Álvaro de Figueroa, Conde de 

Romanones, a través del Real Decreto de 26 de octubre de 1901. Se pretende que la infancia 

tenga una “instrucción integral” como así lo demuestra el plan de estudios que presenta con 

clara infl uencia de la Institución Libre de Enseñanza (ILE), caracterizada por sus contactos 

con las corrientes modernas europeas de pedagogía. 

En virtud del Art.3 del mencionado Real Decreto se amplía el currículum, y las materias 

que comprende la Primera Enseñanza pública quedan establecidas del siguiente modo: 

• Doctrina cristiana y Nociones de Historia Sagrada; 

• Lengua Castellana: Lectura, Escritura y Gramática; 

• Aritmética; 

• Geografía e Historia; 

• Rudimentos de Derecho; 

• Nociones de Geometría; 

• Nociones de Ciencias Físicas, Químicas y Naturales; 

• Nociones de Higiene y de Fisiología humana; 

• Dibujo; 

• Canto; 

• Ejercicios corporales y Trabajos manuales (Para las niñas, la asignatura de Trabajos 

manuales se sustituye por la de Labores). 

Otras actividades educativas que complementan dicho currículum escolar, en favor del 

progreso de la enseñanza, y que empiezan a tomar entidad en esos momentos serán las 

llamadas “Fiestas Escolares”. Pretendían, aprovechando su celebración, ser un medio de 

divulgación de evidentes mensajes educativos al tener como eje central al colectivo escolar 

© Dra. María Lourdes Espinilla Herrarte, José Luis González Sánchez, 2008

La celebración de la “Fiesta del árbol” en las escuelas primarias de una provincia . . 

e implicar, también, en las mismas a las fuerzas vivas locales, civiles y religiosas. Tal es el 

caso de la Fiesta del Libro, la Fiesta del Maestro, la Fiesta de la Raza, o la Fiesta del Árbol, 

de la que hablaremos a continuación. 

En la provincia de Palencia, al igual que en las del resto de España, se contará, como 

parte activa de su desarrollo, con los integrantes de la comunidad escolar que subrayarán, 

a su modo, el colorido y el contenido ideológico de las mismas, durante décadas, a lo largo 

del siglo XX. 

La Fiesta del Árbol: ideología e historia 

Con la celebración de la Fiesta del árbol se pretendía hacer comprender al público en 

general que el árbol es el mejor amigo del hombre, que el monte es un objeto de utilidad 

pública, y que allí donde prospera el arbolado prosperan la riqueza y la paz, la agricultura 

y la industria. 

Queriendo darla un carácter eminentemente educativo, los niños de las escuelas van a 

jugar un papel muy importante en su celebración como destinatarios, a la vez que animadores, 

de la misma. La Fiesta del Árbol, a la que se califi ca en las crónicas de simpática, hermosa, 

patriótica, poética, educativa, edifi cante, obligatoria, culta, alegre, animada, laudable, 

importante y deliciosa, tiene por objeto enseñarles los inmensos benefi cios que el árbol les 

proporciona, para que así lo respeten y lo amen. La repetición de estos actos contribuiría 

a fortifi car su salud, a ilustrar su inteligencia, a formar su corazón, a afi cionarles a la vida 

del campo, logrando así, como decía un fi lósofo, “retornar a la naturaleza para fortalecer la 

raza”. Pero eran también ellos los que componían el grueso del desfi le hacia los escenarios 

de la celebración, los que amenizaban con sus cánticos el recorrido, los que interpretaban el 

himno a la bandera y al árbol, los que intervenían con poesías y discursitos, etc. En muchos 

casos, sus maestros y maestras eran los organizadores del evento. 

La celebración moderna de la Fiesta del árbol la inició Mr. S. Herlin Morton en los 

Estados Unidos, en 1872. Morton, gobernador de Nebraska, propuso en una asamblea de 

agricultura, en Lincoln, que se destinase el día 10 de abril de cada año para plantar árboles, 

públicamente, de un modo festivo, con el fi n de promover la extensión de los bosques y a su 

infl ujo se debió la plantación de 350 millones de árboles en los veinticinco años siguientes 

al de su instauración. 

Sin embargo, el regeneracionista Joaquín Costa (1846–1911), defensor de la renovación 

agrícola y forestal en España, ha demostrado que tal fi esta es de origen español. Su instaurador 

fue un modestísimo párroco de un pueblo extremeño, Villanueva de la Sierra (Cáceres), 

quien la impuso a sus feligreses en 1805, y de él tomó la idea Morton para su Arbor day (Día 

del árbol). Posteriormente se difundirá por otros países, pero, con el tiempo, este entusiasmo 

decaerá y dejará casi de celebrarse. En Madrid el día 26 de marzo de 1896 se llevará a los 

niños de las escuelas a presenciar la fi esta, patrocinada por la Reina, la Diputación y el 

Ayuntamiento, y a tomar parte en ella. En Barcelona se iniciará su celebración en 1898, 

gracias al interés del ingeniero de montes Rafael Puig y Valls por fomentar el amor al 

arbolado que habría de conducir a la tan necesaria repoblación de nuestros montes talados 

por la “desamortización”. 

En 1904, siendo Ministro de Agricultura, Industria, Comercio y Obras públicas Manuel 

Allendesalazar, se publicará el Real Decreto de 11 de marzo, en el que se manifestaba el 

deseo de que “la Fiesta del Árbol vaya extendiéndose a todos los pueblos del Reino”, con una 


160 Dra. María Lourdes Espinilla Herrarte, José Luis González Sánchez 

triple fi nalidad: la medioambiental, la económica y la educativa. El Cuerpo de Ingenieros de 

Montes será el orientador técnico de estas actividades pero el Ministro no duda en involucrar 

en su difusión a las fuerzas vivas de cada localidad: el cura párroco, el médico, el maestro y 

el alcalde, todos ellos personas del mayor prestigio e infl uencia sobre los demás. Se crearán 

incluso Juntas Locales para su gestión y asociaciones de los Amigos de la Fiesta del Árbol. 

El 21 de marzo, diez días después de la publicación del Real Decreto citado 

anteriormente, el alcalde de Villanueva del Rebollar constituye en el ayuntamiento la Junta 

Local de la Fiesta del Árbol. Ocho son sus componentes: el alcalde, un concejal, el médico, 

el cura párroco, la maestra, el primer contribuyente, el juez municipal y otro contribuyente, 

a los que insta a colaborar en dicha empresa “altamente moralizadora y de notoria infl uencia 

para la higiene y salubridad de los pueblos”. 

También pareció conveniente al Gobierno que los presupuestos generales del reino 

destinasen alguna partida de dinero para este objetivo. Los premios y recompensas 

estimularían aún más a los participantes en tal celebración. No en vano, en 1907, se plantaron 

en esta fi esta 78.532 árboles en toda la nación. Por Real Orden de 30 de junio de 1909 del 

Ministerio de Fomento se van a regular los fondos destinados a premios y subvenciones de 

la “Fiesta del Árbol y Viveros”, fi jando los plazos de solicitud, los períodos de celebración, 

que serán el otoño o la primavera, y la prohibición expresa de destinarlos a otros fi nes 

distintos a los de la concesión. 

En el año 1915 será cuando, por medio del Real Decreto de 5 de enero, se hará 

obligatoria esta fi esta en las escuelas, prescribiendo a los municipios que las subvencionen 

y envíen al Gobierno Civil provincial una Memoria de su celebración. Cada Gobernador 

Civil redactará con todas ellas una general de toda la provincia y la enviará a la Dirección 

General de Agricultura. 

A pesar de su celebración, más o menos regular o motivada, es llamativa la insistencia 

de los organismos ofi ciales en la obligación de su cumplimiento al constatar la reiterativa 

publicación de Circulares recordándolo y animando a participar en ella. Así lo hace, en 

marzo de 1923, el Gobernador Prudencio Landín, con la nº 44, en la que insta a los señores 

Alcaldes y Maestros de Primera Enseñanza de Palencia a que le den cuenta de su celebración 

advirtiendo de que no es un mero pasatiempo para regocijar al público sino un medio de 

engendrar en él el amor al árbol como cosa bella a la vez que fuente de economía. Se realiza 

así una “gran obra social y patriótica”, acabará diciendo el señor Gobernador. 

En la misma línea seguirá, con la nº 232, su colega Luis Felipe Manzano, a fi nales de 

enero de 1930, dirigiéndose ahora a los señores Alcaldes como “Presidentes de los Patronatos 

locales para la Protección de los Animales y las Plantas”. Les aconsejaba ir preparando las 

hoyas para la próxima plantación de árboles, “en plazas y paseos, en las márgenes de los ríos 

y en los terrenos incultivados”, y califi caba de “patriótica” a la Fiesta del Árbol. 

La Fiesta del Árbol en la provincia de Palencia 

Como hemos señalado anteriormente, el Real Decreto de 11 de marzo de 1904 

signifi cará la ofi cialización de esta celebración a nivel nacional. Gran parte del éxito de la 

celebración de esta fi esta en la provincia de Palencia la tuvo el pionero y promotor de ella, 

Antonio Carande, a quien se propuso para la concesión de recompensa honorífi ca, a la luz 

del Art.7 de ese mismo Real Decreto. Enterados, poco a poco, del tema los organismos 

ofi ciales pertinentes van a ir poniendo manos a la obra a su manera y según sus posibilidades 

organizativas.


Tocante a la época para el desarrollo de esta jornada la recomendación ofi cial, basada 

en el normal desarrollo del ciclo vital de las plantas, señalaba, como más adecuada, la del 

otoño o la de primavera de cada año. Los palentinos se deciden por la segunda, oscilando el 

período entre los meses de febrero y mayo. Así, por ejemplo, la Junta de Instrucción Pública 

propone al Ayuntamiento de la capital palentina que la celebración de la Fiesta del árbol para 

ese año se haga ya en mayo. 

Para mayo lo deja también el de Carrión, quizá porque le venía bien hacerlo en las 

fechas de Pascua para el “reparto del pan y queso” que se hace por esas fechas a los niños 

y niñas de las escuelas, tradición presente en muchas localidades palentinas y cuyos gastos 

eran cubiertos por los ayuntamientos. En Palencia, capital, la pedrea del “pan y quesillo”, 

desde los balcones de la ermita de Santo Toribio, a los pies del Cristo del Otero, corre a 

cargo de la Corporación municipal y tiene lugar a mediados del mes de abril. En el año 2004 

se gastaron 1.200 barras de pan y 270 kilos de queso para las 3.500 bolsas que se repartieron 

entre los más de cinco mil asistentes a la romería, acto que se pretende adquiera la categoría 

de ser declarado “de interés turístico regional”. 

Como decíamos, el ayuntamiento de Carrión colaborará con la “fi esta del árbol 

designando ciertos terrenos del Municipio para la plantación de arbolado por los niños, 

inaugurando dicha fi esta el día 2 del próximo mes de mayo, con asistencia del Ayuntamiento, 

precedido de la Banda de música, obsequiando a los niños después del acto con una ligera 

merienda, cuyo gasto se abonará del capítulo de imprevistos”. Dueñas tanto va a apurar el 

calendario que en 1915 tendrá que trasladar los festejos del árbol al mes de noviembre. En 

la misma línea de retraso, el de Palenzuela queda enterado, en agosto, de la Circular sobre 

la organización de la Fiesta del Árbol y nombrará una comisión para llevarla a cabo más 

adelante. 

Son pocos los ayuntamientos que se atreven a fi jar una fecha determinada como día de 

celebración de esta fi esta para todos los años, como lo hace el de Herrera de Valdecañas, que 

elige el 25 de marzo. 

En cuanto a la fi nanciación de los gastos ocasionados con tal celebración las cantidades 

asignadas van a variar mucho de unos presupuestos municipales a otros: en 1910, el 

ayuntamiento de Astudillo detalla así los gastos de la fi esta: 95 pesetas 75 céntimos por la 

adquisición de 57 acacias y 6 castaños, y 19 pesetas y 90 céntimos por gastos hechos en 

la merienda dada a los niños de las escuelas. En 1914, el de Carrión aprobará 108,5 pta. 

“referente a lo gastado en la fi esta llamada del Árbol”, el de Támara, 23, y el de Población 

de Campos consigna en acta una cuenta de gastos de 25 pesetas más 8,40 de dos obreros, 

sumándose “al resultado tan brillante y encantador obtenido en la celebración de la fi esta 

del Árbol el día 29 del actual, para que perdure en adelante tan grato recuerdo”. En 1915, el 

de Herrera de Valdecañas destina 20 pta. para el arreglo de la casa-habitación de la Maestra 

y preparación del terreno para plantar los árboles por los niños y el de Astudillo habla de 

37,50 pta. que fue el gasto de la fi esta más 65 por abrir hoyas. En 1916, el Ayuntamiento 

de Cevico de la Torre pagó 167,50 pta. por los gastos de la Fiesta del Árbol y en 1917 el de 

Ayuntamiento de Congosto de Valdavia, 15 pesetas por el mismo concepto. 

Como se ve son cantidades pequeñas, encontrándonos con entidades locales como las 

de Villabermudo y Arconada que las aumentan en los años siguientes y otras, como Melgar 

de Yuso y Husillos, que alegan no tener recursos presupuestarios e incluso no disponer de 

terreno para la plantación. 

161


En el seno de la misma Diputación Provincial palentina se suscitará el tema de la 

subvención de ésta y otras actividades paraescolares alegando que deben correr de cuenta 

de particulares “amantes de la cultura y de la instrucción, que no faltan”. Tras una breve 

discusión se llegará a la conclusión de que si este organismo provincial no se hace cargo de su 

mantenimiento habrá muchas entidades locales que al no poder afrontarlas económicamente 

acabarán por dejar de organizarlas, por lo que se concluye aprobando la petición de la Junta 

Provincial de incluir esos gastos en el Capítulo V de los presupuestos. Los fondos se sacarán 

de los gastos de Secretaría. 

Con respecto al tipo de plantas utilizadas no hay mucha variedad eligiéndose 

fundamentalmente las autóctonas que probablemente serían las más abundantes y 

disponibles a pesar de que hay casos, como el de Las Cabañas de Castilla, “en que por no 

haber encontrado dónde comprar las plantas se suspende la fi esta por este año”. Ejemplo 

contrario es el de la donación de 200 árboles por parte de un vecino de Población de Campos 

o el acuerdo del Ayuntamiento de Carrión de dar gratis al alcalde de Nogal de las Huertas los 

plantones de árboles que ha solicitado para el día de la Fiesta del Árbol. 

Los chopos, en sus distintas variedades, ocuparían el primer lugar seguidos de las 

acacias, los olmos y los álamos. Se menciona algún árbol frutal y las plantas de eucalipto, 

plátano y ciprés son escasas e introducidas más tarde. Otras referencias hablan genéricamente 

de plantar árboles y arbustos. 

En algunos casos se especifi ca el nombre del paraje donde se realizó la plantación: así 

el Ayuntamiento de Calzadilla de la Cueza acuerda “que se celebre el día 19 la fi esta del 

árbol aquí y en el agregado de Quintanilla de la Cueza; se planten 100 arbolitos de chopo 

(60 aquí en el pago de la Fuente y 40 en el anejo en el pago del Pontón); que se participe a 

las señoras Profesoras y Curas párrocos el día de esta celebración”. El de Astudillo lo hará 

“en la Subida y Cotarro de Torre”. 

Celebración de la jornada 

Con respecto al desarrollo de la jornada tenemos muestras de localidades en que parece 

no ser mucho el interés como en Torremormojón donde se supedita la celebración a “que los 

representantes de los niños abrieran las hoyas” y se termina suspendiendo el acto porque 

“no se encuentran las 50 plantas adecuadas al terreno y dado lo avanzado del tiempo”. O 

el de Ligüérzana que lo hará “cuando el tiempo lo permita”. Otros ayuntamientos son más 

previsores y organizados como el de Támara, cuya Junta local de la Fiesta del Árbol solicita, 

en mayo, nuevo sitio (el Camino Ancho) para la plantación de árboles al año siguiente y que 

se hagan los hoyos, y el de Población de Campos que nombra una comisión formada por el 

Alcalde, cuatro vecinos, el señor cura párroco, el médico y el maestro que fi je los lugares 

para abrir las hoyas. 

El ceremonial era muy parecido en todos los lugares: se comienza con la concentración 

de los participantes en un sitio ofi cial y el desfi le hasta la iglesia donde se oye misa o se reza 

el rosario y se bendicen las plantas. A continuación, o por la tarde, se vuelve a desfi lar hasta 

el lugar en el que se realiza la plantación, se colocan las tablillas con los datos del niño o 

niña cuidadora en cada árbol y se canta el himno correspondiente. Hasta cuatro distintos se 

interpretaban en esta provincia: el de Chapí, el de los maestros D. Ubaldo y D. Vicente, el 

de Ezequiel Solana, y un cuarto, anónimo, de otro maestro. En los ANEXOS pueden verse 

dos de ellos. Finalizado el cántico, se vuelve ordenadamente para concentrarse en un local


en el que se procederá al festejo fi nal con discursos, recitado de poesías, obritas de teatro 

o sesión de cine, y terminar con una merienda o con el reparto de dulces y golosinas, tras 

los vivas a España, al Rey, a la Fiesta del Árbol y, en su momento, al “Mussolini español”, 

general Primo de Rivera. 

En efecto, siendo una jornada festiva, muchos ayuntamientos la remataban dando ese 

premio a los niños aunque algunos busquen cubrir los gastos de un modo curioso: véase 

si no la autorización del Pleno del Ayuntamiento de Población de Campos a su alcalde 

para que “si lo cree necesario, mande cortar tres chopos del camino Carrevillovieco, los 

venda y su importe le emplee en dar una merienda a los niños el día que se celebre referida 

fi esta del Árbol”. Sin embargo no podemos dudar de su buen hacer, se trataría de talar 

árboles ya caducos, porque días más tarde ese mismo señor alcalde ordena publicar “un 

bando prohibiendo dejar sueltas las caballerías por las calles para que no dañen los árboles 

plantados, bajo multa de una a cinco pesetas”. 

La Fiesta del Árbol se celebró a todo lo largo y ancho de la provincia de Palencia, 

en unas épocas con más fervor que en otras dependiendo del énfasis gubernamental y las 

medidas de control de su puesta en práctica. Los años de 1924 y 1925 quizá fueron los de 

más celebraciones. 

En la capital, ya en 1902, el entonces alcalde, Sr. Colombres, proponía que se destinase 

una cantidad en los presupuestos para celebrar la Fiesta del Árbol. Sería el sábado, 25 de 

marzo de 1905, cuando se celebrase ofi cialmente, por fi n y por primera vez, tras haberse 

suspendido dos veces por efecto del mal tiempo. Estuvo precedida de varios artículos en 

la prensa local y un extraordinario en El Día de Palencia del día 18, con la colaboración 

de nada menos que cuarenta y dos fi rmas. Para un periodista, en consonancia con el 

momento histórico, iba a tener lugar “una fi esta simpática y hermosa, una fi esta de carácter 

eminentemente patriótico, una fi esta que simboliza el anhelo de nuestro mejoramiento 

nacional y el adelanto de nuestra educación pública”. 

La Junta de Instrucción Pública, con su secretario Sr. Bahamonde al frente, fue la que se 

encargó de organizar los actos que presidieron el Gobernador Alfredo Paradela y el Alcalde 

Luis Hurtado. Se plantaron árboles en tres sitios: en la margen izquierda del río Carrión, 

entre las calles de Panaderas y Perezucos; a orillas de la Dársena del canal de Castilla; y en 

el llamado Sotillo de los Canónigos. 

Las celebraciones posteriores tuvieron un desarrollo irregular. En 1913 se dice que “en 

Palencia no parece que ha durado mucho el entusiasmo que despertara la primera fi esta del 

árbol y a fe que es ello bien sensible” y en 1917 la prensa local se pregunta cuándo se celebra 

en Palencia capital, instando al Ayuntamiento, a la asociación de los jóvenes Exploradores 

y a las masas directoras para que se organice. Poco público asistió a la de 1919, en el Prado 

de la Lana, lo contrario que en la de 1925, brillante, en el Prado de San Román, con gran 

despliegue de autoridades políticas, religiosas y educativas en su celebración. 

A pesar de todos los esfuerzos gubernamentales, aún en 1926 hay localidades palentinas 

que están celebrando por primera vez esta fi esta de la religión, de la patria, y de la cultura que 

debía implicar a todos lo elementos sociales y que en cada momento se tiñó del ambiente 

político que se respiraba: regeneración-cultura-patria, a comienzos del siglo; luego, con 

más carga político-militar; para acabar, entrados los años veinte, dando mítines, vivas al 

régimen y con la presencia en ellas de miembros del Somatén. Una fi esta, a pesar de todas 

esas circunstancias, en la que jugaron un papel importante las Escuelas Nacionales con sus 

maestros, sus maestras, y los escolares. 

163


La fi esta del árbol en Palencia, año 1905. 

Del periódico local El Día de Palencia, del 24 de marzo. 

La Fiesta del Árbol se celebrará mañana con arreglo al programa siguiente: 

1. A las dos de la tarde se reunirá en el palacio municipal la Junta de la Fiesta del 

Árbol y allí constituida esperará la llegada de las distintas autoridades y representaciones 

ofi ciales. 

2. A las dos y media de la tarde llegarán a la plaza Mayor los niños de las escuelas 

acompañados de sus respectivos profesores. 

3. Cada una de las escuelas llevará un estandarte de distinto color y los niños que a ellas 

pertenezcan ostentarán un lazo de igual color que el del estandarte respectivo. 

4. En la plaza Mayor se organizará la comitiva que se pondrá en marcha en el orden 

siguiente: Agentes de orden público y municipales para despejar la carrera. Escuela superior. 

Escuelas públicas por el orden de numeración de los distritos. Escuelas privadas. Autoridades 

y representaciones ofi ciales. Banda municipal de músicos. 

5. La comitiva se dirigirá por la calle Mayor y explanada del Matadero a la carretera 

de circunvalación deteniéndose en el trozo comprendido entre la calle de Perezucos y la 

de Panaderas, donde se harán las primeras plantaciones de árboles. Se dirigirá luego por 

el Puente Mayor a la margen derecha de la Dársena del canal y allí se hará la segunda 

plantación de árboles. Partirá después por el barrio de Allende el Río al Sotillo donde se 

verifi cará la tercera plantación de árboles. 

6. Los niños de las escuelas cantarán, antes de la plantación, el himno ofi cial del maestro 

Chapí (ANEXO I), cuya letra y música se publicó en El Día de Palencia, y después de la 

plantación entonarán el escrito por D. Ubaldo Herrera y puesto en música por D. Vicente 

Inclán (ANEXO II). 

7. Cada uno de los árboles plantados llevará una placa con un número y éste 

corresponderá al que se entregue al niño que haya practicado la plantación. 

8. En el Sotillo serán obsequiados los niños con una merienda, compuesta de jamón, 

longaniza, una mascota y una naranja, que costea el Ayuntamiento de la capital. 

Terminada la merienda se dará por terminado el acto. Existe el pensamiento de 

que concurran a la Fiesta del Árbol los soldados, francos de servicio, del regimiento de 

Talavera, esperando a la comitiva en el Sotillo y tomando parte en las plantaciones que allí 

se verifi quen. Caso de que esto suceda, los soldados de Talavera serán obsequiados en el 

Sotillo con un rancho extraordinario. 

Dos maestros, dos himnos. comentario de sus textos 

El uno, Ruperto Chapí, alicantino, maestro de música. El otro, Ubaldo Herrera, 

palentino, maestro de escuela. Los dos saben de penurias, conocen la necesidad y por eso 

tienen un don especial para adivinar de dónde pueden venir los remedios para esos males. 

Antes de iniciar el análisis señalamos que es posible que si salió a concurso este tema de 

composición pudiera haber unas normas básicas ofi ciales sobre su contenido circunstancia 

que explicaría la semejanza en el esquema de los dos textos. Ambos constan de tres partes: 

saludo inicial, enumeración de los benefi cios que supone el arbolado y despedida. 

Ambos maestros comienzan su composición alabando y deseando salud para aquellos 

arbolitos que van a ser plantados porque, sin mucho esfuerzo, ambos ven las bondades que 

nos pueden reportar.


D. Ubaldo las va a enumerar sin olvidar su condición de educador y maestro erudito, 

con más trasfondo didáctico, como si estuviera dando una clase: el árbol atrae la lluvia, 

evita la erosión, da frescor en verano y calor con su leña en la estufa, en invierno, genera 

riqueza, produce alimentos y cobija a las aves. Ha hecho alusión a todas las asignaturas que 

se imparten semanalmente en la escuela, incluso a la Historia Sagrada con la llamada a aquel 

otro árbol de perdición, y propone, como colofón, llegar al ideal de todo aprendizaje: verse 

coronado con los laureles de campeón. 

Chapí es menos explícito. Es más compositor de música que maestro de escuela y 

buscador de metáforas. Va al grano, como en los temas de sus populares zarzuelas. Ha 

luchado mucho y desde muy joven y parece no confi ar en exceso en las fl orituras y en el 

ser humano: el árbol es salud y riqueza para el hombre pero que Dios le proteja del mismo 

hombre… 

Ambos establecen igualmente, en su composición, un vínculo entre el árbol y el escolar 

pero D. Ubaldo lo propone a modo de cariñosa despedida y se trata del compromiso de 

cuidarlo día a día, sin más. Para Chapí forma parte del cuerpo del poema y es más vital: 

ambos crecerán juntos y si el escolar, “triste y sólo”, muere antes, tendrá el consuelo de 

haber dejado, al menos, una planta viva en este mundo. Vuelve a ignorar lo demás: a sus 

semejantes. Por eso quizá, en su despedida, vuelva a insistir en la paz y el amor, atreviéndose 

a solicitar la colaboración del hombre para la conservación de lo que allí se está plantando…, 

pero que lo proteja Dios (bis). 

FUENTES 

Fuentes inéditas 

Archivo Municipal de Palencia. 

Archivo de la Diputación Provincial de Palencia. 

Archivo Universitario. Universidad de Valladolid. 

Fuentes impresas: 

Boletines: Boletín Ofi cial de la Provincia. 1900–1931. 

Boletín Ofi cial del Ministerio de Instrucción Pública y Bellas Artes. 1900– 

1931. 

Prensa local: El Día de Palencia. 1900–1931. 

El Diario Palentino. 1900–1931. 

165

166 Dra. María Lourdes Espinilla Herrarte, José Luis González Sánchez


ANEXO II 

El siguiente himno lo escribió el maestro del cuarto distrito, D. Ubaldo Herrera, y puso 

música el maestro de párvulos, D. Vicente Inclán, siendo cantado por todos los niños al 

fi nalizar el acto de la plantación. 

HIMNO AL ÁRBOL 

Coro 

Salud tierno arbolito 

que acabo de plantar 

en prenda de cariño 

a mi suelo natal. 

Crece y que tus aromas 

perfumen sin cesar 

la regalada brisa 

que sus besos te da. 

Coro 

A la industria y comercio les rindes 

la materia y riqueza que ostentas, 

con tus frutos al hombre alimentas 

recordando su perdido bien. 

De tus hojas y ramas fl exibles, 

donde el ave sus cantos entona, 

se entreteje la eterna corona 

con que se orla del genio la sien. 

Coro 

Tú a las nubes arrancas el riego 

que los áridos campos fecunda; 

del torrente que rápido inunda 

en tu tronco se estrella el furor. 

Los ardores mitigas del astro 

que la mies enrojece en estío 

y defi endes del invierno frío 

el hogar a que prestas calor. 

Coro 

Adiós tierno arbolito 

que mi mano plantó, 

ella vendrá a cuidarte 

con fervoroso amor, 

y cuando su cabeza 

doble en ocaso el sol, 

te dejaré exclamando: 

adiós!, adiós!, adiós! 

1. Damseux, E. y Solana, E. Historia de la Pedagogía. Resumen de la historia de la Pedagogía 

española, El Magisterio Español, 1912, Madrid. 

2. Ruiz Amado, R. Enciclopedia manual de Pedagogía y Ciencias Auxiliares. La más condensada 

y provechosa de cuantas existen, Librería Religiosa, 1924, Barcelona. 

3. Ruiz Rodrigo, C., Y Palacio Lis, I., Higienismo. Educación Ambiental y Previsión Escolar. 

Antecedentes y prácticas de Educación Social en España (1900–1936), Universidad de 

Valencia, 1999, Valencia. 

167


THE CELEBRATION OF THE “FIESTA DEL ÁRBOL” AT PRIMARY 

SCHOOLS IN ONE OF SPANISH PROVINCE (PALENCIA) 

IN THE FIRST THIRD OF XX CENTURE 

Dra. María Lourdes Espinilla Herrarte, José Luis González Sánchez 

(University of Valladolid. E.U.E. of Palencia (Spain) 

The Elementary education, in the Spain of principles of the 20th century, incorporated 

into his her curriculum a series of activities circumescolares that had as aim spread a few 

clear educational messages. Between some of these activities they fi nd the called “School 

parties”, being the “Party of the Tree” one of that was relying on more tradition. In this 

article we outline what incident had his her celebration in the school environment palentino 

during the fi rst third of the 20th century. 

Key words: Elementary education, Public School, School Parties, 20th century. 





УДК 811.134.2+811.133.1 

IDENTIDAD Y CULTURA: 

HERRAMIENTAS PARA LA DISCRIMINACIÓN SOCIAL 

Jesús A. Valero Matas 

(Universidad de Valladolid) 

Проаналізовано використання культури та ідентичності як елементів суспільної 

диференціації між людьми зокрема та між культурними меншинами загалом. Через 

призму історико-соціального аналізу розглянуто культуру як засіб виокремлення людини 

чи групи людей. Досліджено ідентичність як складову культури. Розмежовано 

поняття inside і outside цінностей. 

Ключові слова: ідентичність, культура, суспільство, цінності. 

Introducción. 

En este artículo se pretende exponer brevemente un argumento sobre como tomada 

la cultura y la identidad al uso particular de unos pocos, se trasforman en elementos de 

diferenciación social entre personas y minorías culturales. Al sumergirnos en el interior 

de la sociedad – indistintamente primitivas o complejas- observamos la aparición de dos 

categorías – inside y outside- que resultan indispensables en las relaciones entre sociedades, 

que por su naturaleza pondrán en escena las relaciones entre grupos, y en muchas de ellas, 

será ápice para el rechazo. Merton y otros teóricos manifestaron que estas categorías 

adquieren una posición relevante en el cambio social, y manifestaba, los de adentro (inside) 

defi enden su posición en la sociedad y rechazan manifi estamente a los de afuera (outside), 

dependiendo de la consideración que se realice de la misma resultará vital en la inclusión 

o exclusión en materia de convivencia social. Esta estimación es una aproximación general 

de la importancia que puede adquirir la valoración del intragrupo (inside) o extragrupo 

(outside) en materia de relaciones sociales, sin embargo, el problema adquiere una mayor 

dimensión en cuanto las actitudes diferenciadoras alcanzan el grado de aborrecimiento y 

repugnancia, que muchas veces viene adornado con el signo del espíritu de cuerpo o grupo 

y, lo que realmente acontece, es que, esconde el egoísmo del grupo y el temor a lo diferente 

(1:34). Por mucho que se empeñe la sociedad en hacer ver que las relaciones entre grupos 

poseen una consideración de diversidad, la realidad es otra, puesto que en nuestra sociedad, 

-harto compleja- existe una antítesis entre el nosotros y el otro, y esta lealtad a un grupo que 

se articula de acuerdo a unos valores y despliega unos principios de unidad que se tornan en 

rechazo a los grupos que rompen esa homogeneidad. Como apuntaba MacIver(2:405), en 

raras ocasiones se rigen las relaciones entre grupos [intragrupos y extragrupos) por la mera 

conciencia de la diversidad, por lo menos en nuestro mundo contemporáneo. 

Esta valoración no resulta nueva, porque a lo largo de la historia percibimos que la 

sociedad se ha visto bombardeada por un amplio elenco de discursos humanos apoyándose 

en cultura con un único objetivo, el rechazo al otro y a lo ajeno. Este espectro cognoscitivo 

ha estado sujeto a multitud de factores, pero, sobremanera brillaba uno, excluir de la 

© Jesús A. Valero Matas, 2008

170 Jesús A. Valero Matas 

participación social a quienes no se regían por sus mismos códigos sociales. La causa de 

este rechazo amparado por la conducta cultural, pasaba por un principio rector, el miedo a 

otras percepciones de entender la sociedad (3: 95-109). 

No obstante, todo este entretejido de circunstancias que afectan a la cultura no debe ser 

considerado como sustancia negativa en el desarrollo de la sociedad, todo lo contrario, entre 

las diversas funciones sociales que tiene la cultura se encuentra, la función integradora. Por 

consiguiente, el problema no reside en sí misma sino en la utilización que se hace de ella. No 

debemos olvidar que bajo la explicación metafísica de cultura y su posterior transformación 

en praxis, ésta, adquiere un estatus imaginario que invierte el sentido natural de la misma 

generando espacios de exclusión que dan origen a confl ictos sociales. 

Quizá uno de los puntos que debemos analizar en esta triada sociedad-cultura e identidad 

es la casuística que lleva a la construcción de espacios identitarios fi cticios que tratan de 

edifi car falsas realidades con fi nes concretos, apoyándose en fi guras mitológicas, ritualistas 

o simbólicas. Estos elementos de la triada y tomando como referencia la teorización 

parsonsiana el fi n de la cultura por su valor en la estructura social no debe caer en la 

manipulación, deterioro, desintegración o cualquier otra profanación. 

Tomando como punto de referencia las relaciones entre grupos y tras lo sucintamente 

expuesto se intenta analizar estos vínculos e interacciones con estos tres elementos que 

resultan ser las notas básicas en el himno del rechazo a lo diferente y, sin duda, a ser 

instrumento recurrente por los adalides de la edifi cación de esos grupos como constructos 

de una sociedad o grupo social propio con el objeto de alcanzar sus objetivos. En ese afán 

de imaginar un espacio homogéneo, impoluto y diferente toman la cultura dentro de ese 

espacio fi gurativo como responsable de la exclusión de los otros. 

La cultura como instrumento de exclusión 

Una de las primeras cuestiones a plantearse sobre la “cultura” como concepto se encuentra 

en los diferentes signifi cados que pueden derivarse del mismo. Un carácter restrictivo hace 

mención a la cualidad que distingue a las personas según sus conocimientos, mientras 

una visión más general incluye representaciones colectivas, valores, normas, creencias, 

ideologías, instituciones, así como elementos instrumentales, demográfi cos y geográfi cos. 

Desde tiempos ancestrales los actores han adoptados simbologías muy diferentes para dar 

sentido a su existencia, y han interiorizado objetos materiales como búsqueda de expresión 

y representación a su ser, empero cuando la atribución se realiza sobre cuestiones subjetivas 

(simbología) se está ante un abismo explicativo, porque aunque dejemos de existir o 

no lleguen a interiorizarse, los objetos externos a nosotros están ahí, y por consiguiente 

siempre habrá alguien que los piense, mientras que en cuestiones no materiales cambia el 

asunto tornándose bastante más complejo. Además, aparece otro factor, la comunicación 

cultural hará que determinados valores permanezcan presente en la memoria humana, 

como apunta Harris (4:21), los estilos de vida se mantienen gracias al proceso conocido 

como endoculturación. La endoculturación es una experiencia de aprendizaje parcialmente 

consciente y parcialmente inconsciente a través del cual la generación de más edad incita, 

induce y obliga a la generación más joven a adoptar los modos de pensar y comportarse 

tradicionales. 

Las diferentes determinaciones conceptuales nacidas de la cultura impiden la existencia 

de un punto de referencia y de ahí, que surjan diferentes modelos interpretativos y afl oren 

usos muy dispares e incluso antagónicos. No obstante no ha impedido a los antropólogos y

Identidad y cultura: herramientas para la discriminación social 

sociólogos cejar en el intento por alcanzar un punto referencial basado en la interpretación 

cultural que posibiliten dar una explicación de los procederes humanos. Tylor a fi nales del 

siglo XIX intentó perfi lar un nexo integrador que descifrara la concomitancia entre cultura 

y sociedad, proponiendo la siguiente defi nición: 

Cultura tomada en su amplio sentido etnográfi co, es ese todo complejo que comprende 

conocimientos, creencias, arte, moral, derecho, costumbres y cualesquiera otras aptitudes y 

hábitos que el hombre adquiere como miembro de una sociedad. La conclusión de la cultura 

en las diversas sociedades de la humanidad en la medida que puede ser investigada según 

principios generales, constituye un tema apto para el estudio de las leyes del pensamiento y 

la acción humana (5:13). 

Buceando en la explicación se descubre que el concepto de Tylor no solamente 

armoniza la unidad cultural y humana, sino también, acopla el psicologismo que ahonda en 

el ser humano como espacio individual dentro de una colectividad. A tenor de lo antedicho, 

la cultura no solamente se suscribe en apartados objetivos, también existe un componente 

psicológico muy fuerte, y es, en este aspecto donde reforzaran los instrumentos quienes 

abogan por una cultura excluyente necesarios para el rechazo al otro, no apoyándose tanto en 

los atributos objetivos. Empero Tylor dejó fuera de lugar aspectos de conducta e instrumentos 

como puede ser una aeronave, un barco o incluso el fútbol, que actualmente ocupan un lugar 

dominante en los comportamientos de determinadas sociedades. Por esta razón reforzamos 

esta defi nición de Tylor con la aportación de Macionis y Plumier (6:102) que entienden la 

cultura como el conjunto de valores, creencias, actitudes y objetos materiales ( o artefactos) 

que constituyen el modo de vida de una sociedad. 

No podemos conformarnos con la mera defi nición, porque la descripción de cultura 

es algo más compleja para evaluarla sobre una disquisición y sobremanera, porque la 

cultura como protoplasma de la sociedad es bastante más compleja para ser reducida a la 

interpretación de una simple defi nición. La cultura como expresión y representación social 

está dotada de un “locus” constituido por tres atributos: abstracciones mentales, personas e 

interacción. Las abstracciones mentales son una serie de ideas, conceptos representaciones, 

emociones, actitudes, creencias, símbolos, etc, que están imbricados en la mente humana. 

Las personas son el conjunto de individuos de una sociedad que tratan de hacer que las 

abstracciones mentales desciendan de las ideas para materializarse, haciéndolas reales y 

observables. Es decir, las personas ordenan sus abstracciones en la mente, las proyectan 

sobre la sociedad construyendo instrumentos con el fi n de alcanzar los objetivos deseados. 

Por último, la interacción, mecanismo por el cual los individuos toman la cultura, la procesan 

e interactúan con otros individuos construyendo un marco de acción cultural. 

En este locus cultural aparece un factor endógeno que se proyecta sobre el quehacer 

social, y no es otra cuestión que el reajuste ecológico que acomete cualquier sociedad 

producto de la adaptación de la cultura en función a sus propias necesidades. El tiempo y 

el avance tecnológico ejercen su presión sobre el individuo provocando nuevas demandas 

sociales y, estas se tornan en incipientes fenómenos agrupados en redes como proceso de 

reconstrucción de la estructura social, y por ende, la propia estructura se ve obligada a 

transformar sus parámetros a través de las herramientas posibles intenta cubrir las demandas 

emergentes que responden a contenidos instrumentales, organizativos y psicológicos. Los 

contenidos instrumentales pretenden conectar y dirigir distintos procedimientos tecnológicos 

a las condiciones del hábitat, como ocurre con las cerbatanas de los indios del Amazonas, los 

171


trineos de los esquimales, las fl echas y arcos de los pieles rojas, las terrazas del Altoaragón, 

etc.. Los organizativos, responden a las formas de gestión más efectivas y distributivas de 

la población, procurando canalizar todas las formas posibles para alcanzar una estructura 

social cohesionada y efi caz. Por último, los psicológicos que avivan el intelecto con el 

desarrollo de aspectos personales y transmisión de valores de generación en generación, 

favoreciendo un principio de unión entre los miembros de la colectividad. La activación de 

valores internos produce una cohesión del grupo desarrollando los elementos identifi cativos 

característicos de los miembros de esa sociedad; emblemas, totems, tabúes, creencias, etc. 

Este entramado de valores explícitos e implícitos establece unas reglas de actuación en los 

individuos de la colectividad con la consiguiente adopción de un proceder propio. 

Esta manera de entender la cultura se orienta hacia una perspectiva metafísica de la 

acción cultural, sin embargo cuando a la cultura la trasladamos a un marco real fuera de 

connotaciones teóricas y se la dota de una praxis funcional afl oran una serie de efectos 

incidentes sobre el análisis de todos y cada uno de los elementos que intervienen en la 

construcción de la cultura como parte integradora de la sociedad. Malinowski es uno de esos 

antropólogos que suscriben esta particular manera de entender la cultura: 

“Unidad organizada funcional, activa, efi ciente, que debe analizarse atendiendo a las 

instituciones que la integran en sus relaciones recíprocas, en relación con las necesidades 

del organismo humano y con el medio ambiente, natural y humano.” (7:161) 

La defi nición -particular- de Malinowski se ubica en el contexto instrumental de la 

cultura, alejándose de la posición teórica de la misma. La aportación de Malinowski toma 

a las instituciones como herramienta básica en la transmisión de la cultura, considerando 

que las sociedades son homogéneas o se homogeneizan por imperativo institucional. Por 

esta razón es una unidad funcional, pero cuando interviene la pluralidad y la diferencia es 

también usada como unidad funcional, sin embargo no como fundamento de integración, 

todo lo contrario para marcar la diferencia, en tanto adquiere el grado de eje disociador. 

En un plano no muy lejano, encontramos la aportación de Parsons, que clasifi có el 

sistema general de la acción en cuatro sistemas, cultural, social, psicológica (personalidad) 

y biológico (organismo conductual). Estos sistemas están sujetos a relaciones de 

interdependencia y por defi nición cada uno representa una parte indispensable en el sistema 

global de la acción. Por derivación, únicamente adquirirán relevancia su acción cuando 

funcionen interconectados los cuatro sistemas. Desde esta perspectiva a primera vista parece 

que el autor confi ere igual importancia a cada subsistema y la realidad explicativa no lo 

sugiere así, ya que Parsons jerarquiza los sistemas de acción situando al sistema cultural 

en el lugar predominante en el sistema. Dos motivos llevan a esta elección, por un lado, 

el sistema social no puede existir sin un contexto cultural que transmita normas, valores, 

pautas de comportamiento, etc. La segunda estrechamente ligada a la anterior, a diferencia 

del resto de sistemas, la cultura es simbólica y subjetiva y facilita la transmisión de un 

sistema a otro sin dilación, en consecuencia concede a la cultura la capacidad para controlar 

–en el peor de los casos, para manipular- a los otros sistemas de acción. Si estos dos motivos 

se interseccionan con la aportación de Rocher (8:110), de que la cultura es una manera de 

pensar, sentir y obrar, y estas formas son compartidas por muchas personas y sobretodo es 

aprendida, es decir, producto del aprendizaje y la socialización. Entonces, la cultura es el 

parámetro cardinal para la metamorfosis de la sociedad por medio del imaginario cultural, 

podemos pensar que así se ha realizado a lo largo de los tiempos, puede ser, sin embargo


es una posibilidad que cabe aunque, no resultaría ser un imaginario cultural porque ha 

sido transmitido de generación en generación – aunque en su día fuera así- pero cuando se 

desea implantar espacios culturales fi cticios no entrará en funcionamiento el proceso de 

endocultura sino de aculturización, manipulación y persuasión cultural utilizando la fuerza 

motriz dependiente del sistema cultural. 

Ensamblando estos tres modos se puede concluir que la cultura pasa a ser herramienta 

fundamental en el desarrollo de la sociedad, y es, la que articula el avance e integración de 

sus miembros, pero también, demuestra que al ser eje dependiente conlleva la posibilidad 

de ser invertida, prostituida, manipulada o imaginada 1 . El proceso comienza instruyendo a 

las instituciones con los mecanismos necesarios para lograr una aculturación con nuestras 

proyecciones abstractas, tomando como punto de acción las demandas sociales y económicas 

de los sectores dominantes – ya sean políticos, económicos, militares o religiosos- de 

la sociedad. No se puede olvidar que la sociedad presenta una diversidad social, y en 

consecuencia habrá diferentes grupos sociales - de acuerdo con las aportaciones de South 

y Messnar (9: 1409–1430) – que pueden segmentarse, dispersarse o establecer lazos de 

acción con grupos ajenos al grupo, producto a la existencia de demandas y necesidades bien 

diferenciadas. Aceptando las tesis de la fuerte jerarquización de los grupos manifestada por 

estos sociólogos, se postula que sus responsables apoyándose en su posición y capacidad de 

maniobra implantarán una nueva neocultura que se ampliará a través del adoctrinamiento 

de las instituciones por medio de redes sociales. En el fondo de la cuestión este proceso 

dependiendo de los objetivos perfi lados por los individuos tendrá un fi n u otro, porque la 

acción cultural es producto de los individuos, como expresó Lynd: son las personas, no la 

cultura, las que hacen las cosas. La cultura no trabaja, ni se mueve, ni cambia, sino que es 

trabajada, movida y cambiada. Son las personas las que hacen las cosas (10: 146). 

Continuando en esta línea y realizando una retrospectiva histórica se observa como 

la manipulación y el poder de la identidad cultural ha dibujado culturas fi cticias, aunque 

en su mayoría no han logrado perpetuarse. En muchos de estos casos, su acción fue causa 

de la imposición de valores inexistentes o apropiación de valores, normas etc de otras 

culturas alejadas por miles de. En otros casos el hecho de ser pueblos o grupos cercanos 

fue considerados iguales y con caracteres culturales idénticos, cuando en realidad no 

tenían nada en común. Esto es fácil de comprobar solamente debemos asomarnos a Europa 

o Africa, donde observamos una multitud de grupos étnicos de valores culturales muy 

dispares, y a pesar de ellos, durante décadas se les obligó a convivir bajo una misma cultura 

y subordinados a los valores del grupo dominante. Los nuevos nacionalismos inventan parte 

o toda su cultura y se apoyan en cuestiones arcanas como fundamento de esa cultura remota 

y ancestral. En este mismo contexto está el retorno a interpretaciones simbólicas de los 

textos sagrados de las religiones, en muchos casos atribuyen a los profetas o mensajeros 

1 Parsons defi nó la cultura como un sistema pautado y ordenado de símbolos que son objeto 

de la orientación de los actores, componentes internalizados del sistema de personalidad y pautas 

institucionalizadas del sistema social. De acuerdo con esta valoración y su posición privilegiada dentro del 

sistema de la acción, La cultura es evidentemente nexo de integración, pero cuando alguien desea imaginar, 

poner ene funcionamiento una cultura fi cticia, y tienen la capacidad de controlar las instituciones, es fácil 

poder expandir y escenifi car esa fi cción con el objeto de que sea internalizada por los individuos, y en 

consecuencia alcanza el grado de cultura, aunque será un imaginario cultural aunque pasen los años. 

173


divinos esos componentes que dicen provenir de los libros sagrados y que en realidad, no 

aparecen, no son más que instrumentos subjetivos que implican, un mayor compromiso y 

dependencia de los acólitos. 

Para fi nalizar, la perspectiva social por razones diversas pone de relieve la existencia 

de una ambivalencia cultural. Por un lado, la transmisión de los valores culturales generales 

o individualmente que representan la suma histórica de todas las culturas que se han ido 

acoplando a la sociedad construyendo una cultura determinada. En segundo término, 

aparece la modelación de la cultura a las necesidades propias de una minoría o mayoría que 

intentan construir un corpus cultural adaptado a su propia concepción religiosa, cultural o 

ideológica 1 . 

La construcción de la identidad y su sentido cultural 

Lo primero que debemos preguntarnos ¿qué se entiende por identidad? Como acontece 

en cuestiones de este orden, encontramos distintas posibilidades de respuesta unas desde 

una postura que nace de lo materialmente observable o metafísicamente deducible, como es 

el caso de Castells (11:28) que entiende por identidad el proceso de construcción del sentido 

atendiendo a un atributo cultural, o un conjunto relacionado de atributos culturales, al que se 

da prioridad sobre el resto de las fuentes de sentido. Otro amplio número de teóricos desoye 

estas valoraciones y resuelven la defi nición desde lo materialmente descriptivo, como el 

conjunto de individuos que comparten una cultura, lengua, historia, territorio, antepasados 

y parentesco (12, 12 – 13). Tomando como punto de partida esta última defi nición – por 

cierto bastante más extendida que la otra- estamos rebasando los límites identitarios de 

la sociedad única, principio sobre el cual se sustenta la identidad cultural de un grupo 

defensor del Ismo, que resulta muy distinto de la sociedad multicultural – lo óptimo sería 

sociedades interculturales-, que suele ser lo común de las sociedades modernas, EEUU, 

Reino Unido, España, Francia, Bélgica, etc. Tomamos esta percepción multicultural porque 

en cualquiera de los países anteriormente nombrados existen distintos grupos humanos 

que comparten aquellos elementos incluidos en la defi nición desde tiempo pretéritos. Esta 

cuestión es importante, por qué, aunque existan colectivos que se empecinen en defender 

lo propio como único, en todos estos países los elementos culturales de sus pobladores 

originarios quedan diferencias puntuales a consecuencia del intercambio de culturas 2 . Ese 

ápice diferencial entre los diferentes grupos cooperativos geográfi cos toma como punto de 

refl exión diferencial ese embrión para proclamar su identidad cultural. 

Retomando las ideas explicativas materialmente observable o metafísicamente 

deducible vamos a ir encaramándonos al término identidad cultural. Desde la perspectiva 

ontológica el concepto pierde su talante neutro debido a la atribución subjetiva dada por 

los individuos, ganando fuerza identitaria y perdiendo sentido racional. Puesto que desde 

1 Aquí encontramos el punto que provoca esa disociación cultural entre los miembros de una misma 

colectividad donde las tesis de Kroeber, sobre las construcción que la cultura tiene su confi guración en 

las suma histórica de todas las culturas que han cohabitado bajo una misma colectividad, empiezan a 

segregarse dando origen a la lo que años más tarde pondría Anderson en sus tesis sobre los nacionalismos, 

las sociedades imaginarias.. 

2 Miremos el caso español, que por nuestra península han pasado diversas culturas, fuimos romanizados, 

arabizados, visigotizados, etc.


esta perspectiva, la identidad intenta dar sentido al ser dentro de un “yo transcendental” 

que justifi que las acciones del hombre y, para ello necesita trasladar al sujeto a un espacio 

atemporal e imaginario que refuerce e internalice esos parámetros culturales sobre los cuales 

se va a edifi car los nuevos valores culturales. Evidentemente será necesario transportar al 

sujeto a tiempos pretéritos que enajenara al individuo de su propia identidad y lo instalara 

en una identidad imaginaria 1 . 

Para poner en funcionamiento esos mecanismos de absorción e identifi cación de los 

individuos de forma emotiva, es obligado conocer las demandas de éstos, de manera que 

puedan los “brujos de la identidad” trazar el camino que lleve a los sujetos a adscribirse 

a esa supuesta identidad. Para dar sentido a este proceder, no existe nada mejor que el 

diseño de mundos simbólicos, ritualistas o mitológicos. Estos estadios sociales se acaban 

internalizando como mundos reales a través de la representación onírica, a la vez que le 

sirven como instrumento en la búsqueda de sí mismo. Esto no resulta ser nuevo y menos 

ser considerado únicamente de los ismos, A este tema recurrían los brujos, dioses, etc. de 

las tribus ancestrales para mantener vivo el espíritu de la tribu. El sentido a esta cuestión 

subyace en la necesidad humana de permanecer unido a una unidad suprema, como señala 

Geertz (13, 301): 

El hombre encuentra sentido a los hechos en medio de los cuales vive por obra de 

esquemas culturales, de racimos ordenados de símbolos signifi cativos. El estudio de 

la cultura es pues el estudio del mecanismo que emplean los individuos y los grupos de 

individuos para orientar en el mundo que de otra manera sería oscuro. 

De los tres mundos mencionados, quizá el de mayor repercusión procede de la 

mitologización 2 , debido al doble efecto que produce. Por un lado, la inmersión de los 

actores en un mundo imaginario, y el segundo, la percepción que para una mayoría de 

individuos tienen de ella, al ser representada como una cortina de humo que con un golpe de 

viento se difumina en el cielo, perdiendo importancia en los grupos opuestos al “ismo” y no 

percatarse de los efectos colaterales que tiene esta mitologización. En palabras de Durand 

(15, 56): La difusión de un conjunto de mitos acaba consolidando una simbología que más 

tarde se convierte en relatos. En este aspecto reside el principal problema, porque estos 

relatos acaban siendo el libro de cabecera de los defensores del ismo y, por tanto, el pilar 

sustentador de la identidad de esa sociedad. Con ese comportamiento imaginario de una 

realidad se produce una profecía autocumplidora, porque el adoptar desde la subjetividad la 

no aceptación de grupos identitarios imaginarios que a su vez, tienen un comportamiento real, 

1 Recordemos la defi nición de Linton.R., (1943) Cultura y personalidad, FCE, Méjico, que una cultura 

es la consideración de la conducta aprendida y los resultados de esa conducta, cuyos elementos comparten 

y transmiten los miembros de la sociedad. Pero según los defensores del nacionalismo y tomando algunas 

de sus expresiones, las sociedades no son puras sino que están contaminadas por los individuos que han ido 

llegando y destruyendo la constitución de sus bases antropológicas prístinas. Para ello, ver las alocuciones 

al respecto realizadas por Sabino Arana en sus tesis en defensa de los valores vascos. 

2 Cuando hablamos en estos términos no podemos desvincular los tres modelos, ritualista, simbólico 

y mitológico, pues en unas cosas encontramos que se combinan dos a dos o los tres. El carácter mitológico 

que han adquirido los ismos han centrado su discurso en un factor clave, la supremacía de lo mitológico 

frente a lo simbólico, como elemento de refuerzo de elementos pasados o imaginados, dependiendo del 

ismo que se trate. 

175


están revitalizando al grupo excluyente que emite constantes diatribas para el mantenimiento 

de los signos costumbristas donde las elites dominantes salen reforzados y hacen posible la 

construcción de un mundo hermético desde donde controlan al colectivo humano adscrito 

a su causa. 

Esta mitologización está inscrita en el nacimiento de una identidad cultural y de sus 

respectivos imanes que no aparecen por generación espontánea, sino que nacimiento está 

relacionado con los sucesivos cambios sociales. Ahora, en esta formación identitaria los 

fenómenos que avivan su desarrollo recaen en la confl uencia de la identifi cación primaria 

(individual) y la infl uencia secundaria (colectiva). Las primeras porque son producto de 

la pérdida de confi anza de los individuos en el entorno social y necesitan recuperar su 

propia identidad y hacer valer su ego autos que se siente solapado por los alter ego. Esta 

superposición y soterramiento de su identidad dicen ser consecuencia de la diversidad de 

culturas diferenciales que habitan en su espacio identitario, renaciendo un fuerte sentimiento 

de posesión que les permita colocar su pequeño trono en ese territorio. Sin la existencia 

del otro, no sería posible recuperar su propia identidad, pues no tendrían un objeto donde 

revitalizar su propio ego. La identidad secundaria es la resultante de la suma vectorial de las 

identidades primarias que en ese afán de recuperar su trono en los arcones ancestrales con el 

objeto de elaborar una constitución social. Esta teorización no es más que la reconstrucción 

de una prehistoria identitaria y que sea el patrimonio de esa sociedad. Por muchos esfuerzos 

que hagan los adalides de la sociedad X sus deseos no alcanzaran sus fi nes, como bien dice 

Andersons (15, 6–10): 

Aun cuando [estos grupos culturales] se conviertan en naciones-estado continuarán 

siendo sociedades imaginadas, porque la mayoría de sus miembros aunque sientan una 

estrecha concordancia, nunca se encontraran. 

La concomitancia entre la identidad primaria y secundaria es un reducto de los eternos 

fenómenos sociales de desigualdad social y jerarquización del poder. Muchos de estos 

nacionalismos trasnochados o fundamentalismos arcaicos basan su exposición en principios 

de desigualdad social, pues como aves de rapiña buscan a los más desfavorecidos sociales 

y, los hacen creer en un modelo social fi cticio y falto de realidad, sin embargo, los elevan su 

autoestima con misivas desgarradoras y basadas en principios de prístinos de dominación. 

Esto se refuerza y generan espacios outsider dentro de la misma estructura, puesto que en la 

línea política, religiosa o cultural dependiendo del ismo tratado, se generan dos organigramas 

paralelos. Uno el de la élite dominante que será una estructura insider, y la segunda la 

ejecutora, quien será la responsable de buscar entre las masas desfavorecidas partidarios a 

la causa, pero siempre serán outsider para la elite del ismo. 

En las sociedades contemporáneas esa imperiosa delimitación de la identidad cultural, 

ha adquirido niveles de importancia más allá de lo expuesto hace años por Anderson, que es 

imaginada (16, 24) o en palabras de Kendourie al referirse al nacionalismo como una doctrina 

inventada (17,58),porque ésta no acaba con la invención de la doctrina, sino para su validez es 

necesario inventarse una identidad, de manera que ésta resulta ser una invención exponencialmente 

al cuadrado. Refi riéndose a esta proliferación de invenciones Gellner (18, 168) 

El nacionalismo no es el despertar de las masas a la conciencia de sí, inventan naciones 

donde no existen, pero necesitan que existan de antemano algunos signos distintivos en los 

que basarse, incluso aunque, los indicadores sean exclusivamente negativos. 

En ese afán de crear estados-nación no siempre se recurre a los mismos mecanismos. En


ocasiones las partes interesadas son conscientes de la inexistencia de un hecho diferenciador, 

por tanto se ven obligados a sustituir sus bases culturales por hechos morfológicos. Un 

caso a tomar como ejemplo reside en Madagascar. En este país sus pobladores llegaron 

hace aproximadamente 1600 años y los habitantes actuales descienden de sus primeros 

pobladores. La lengua que se habla proviene de dialectos del proto-magache. Como entre 

ellos no pueden tomar como punta de lanza el hecho diferenciador de la lengua y la cultura, 

los interesados en marcar la diferencia han tomado como punto de referencia el aspecto 

físico. Los habitantes del interior (mayoría) hacen mención a una clara diferencia física de los 

habitantes de la costa. Unos tienen unos rasgos físicos más africanos y otros más indonesios. 

Con toda claridad estamos ante un caso, ya no solamente imaginario sino de nutrido talante 

de diferencia física y no étnica ni cultural. Como este caso se podía mencionar muchos más 

de sociedades que quieren erigirse en estados-nación sin clara diferencia étnica. A mi juicio, 

tan válido como cualquier otro, la búsqueda de hechos identitarios no atiende ni a cuestiones 

puramente étnicas o culturales, ni a valores interpretativos interpuestos, sino a la propia 

conducta humana. 

Para fi nalizar este apartado, quiero realizar dos refl exiones que pueden ser muy 

signifi cativas a la hora de comprender la identidad desde la interacción social. Por un lado, 

está lo llamado por los sociólogos americanos Melting pot, que hoy por hoy está cerca de su 

entierro. Tomando esto como punto de partida, difícilmente hoy podemos hablar de sociedades 

homogéneas, sino más bien heterogéneo; multiculturales, multiétnicas, multinacionales, 

interculturales, transculturales, etc. A pesar de ello, muchas sociedades, consideradas por 

sus miembros como puras, intentan evitar que su sociedad sea multicultural o intercultural. 

El objetivo fi nal es alzarse con el centro de poder y adoptar el mismo comportamiento de 

la sociedad en la cual estaban sumergidos, pero con una reducción del terruño, sin haber 

cambiado nada, es decir, son las mismas pulgas en distinto perro. Rememoremos aquellas 

palabras del alcalde de Nueva York, Mr. Dinkins pronunciadas en 1992 y que pueden ser 

muy ilustrativas sobre las que son sociedades modernas de hoy, “estoy muy orgulloso de que 

mi ciudad sea un mosaico. 

La segunda idea, procede de aquellos que portan el estandarte de la identidad excluyente, 

y que bajo la emisión de misivas de sociedad diferente conllevan soterrados una serie de 

intereses particulares, a la vez que su comportamiento social acaba siendo una falacia de 

su identidad. En el fondo su discurso es un subterfugio de la lucha por la competitividad de 

recursos y el poder, como bien dice Woolard (19, 110): 

...Tal identidad no es fi ja, sino que continuamente se señala y se pone de manifi esto en 

las interacciones cotidianas. La gente de Cataluña manipula regularmente las identidades 

étnicas y lleva a cabo debates políticos mediante el cambio de una lengua a otra. 

Esta exposición no pretende negar la existencia de la identidad cultural, ni tampoco es 

la intención de la misma, sino, poner de manifi esto, que las identidades culturales conllevan 

asociados muchos intereses sociales y, bajo este principio algunos individuos tratan de 

alzarse con el poder, creando en los individuos seres mitológicos y sociedades fantásticas. 

También es cierto que, en ocasiones, los principios de identidad cultural de un pueblo han 

sido pisoteados y las sociedades dominantes han utilizado mecanismos de control para 

erradicar los valores culturales de las subculturas asociadas, y en lugar de, obtener un efecto 

positivo han logrado una profecía autocumplidora reforzando los valores del pueblo que 

intentaba absorber. Como ocurrió con la URSS cuando pobló las áreas musulmanas de la 

177


república con individuos procedentes de la Gran Rusia. Tras la caída del Muro de Berlín, 

los ciudadanos de estas repúblicas levantaron el estandarte de la identidad nacional con más 

fuerza que antes, y esto ha dado lugar a luchas sangrientas. 

Если ночью припрется толстый дядя и засунет тебя в мешок... Не психуй, просто 

я попросил тебя у деда мороза на новый год. Отправь это всем кого не хочешь потерять 

в 2009 году, в том числе и мне,если не хочешь меня потерять! Если хотя бы 4 

вернется значит ТЕБЯ любят!) 

Refl exiones fi nales 

La cultura es un arma arrojadiza en temas de identidad, pues su talante ambivalente hace 

que su uso pueda ser peligroso e invertir el verdadero signo de la misma. En la antigüedad 

la bandera no tenía un signifi cado de identidad, solamente tenían un sentido distintivo. 

Con la aparición del estado como unidad política las banderas adquirieron un sentido de 

identidad, si bien solamente la religión cristiana unifi có religión con estado, apareciendo 

representaciones de cruces cristianas en algunas banderas, como acontece con Noruega. 

Tanto la Media Luna como la estrella de David pasaban por ser componentes ornamentales, 

sin embargo, las diversas expansiones y políticas de dominación de los pueblos, llevó a 

los pueblos a ampliar sus pretensiones territoriales y religiosas. En ese afán de afi anzar su 

posición en la población elevaron dichos símbolos a substratos culturales, transformándolos 

en un estigma de inferioridad. Esto no solamente aparece con estos símbolos religiosos, lo 

mismo acontece con los valores culturales de los nacionalismos, de los regionalismos, etc. 

Mientras la búsqueda constante de identidad emane de la interpretación fratricida de 

la cultura, no podemos dar una salida de desvalorización de la civilización por un renacer 

de la cultura imaginaria pura. Si hasta los años 90 del pasado siglo XX resultaba difícil la 

integración, cohesión, participación, etc., de grupos culturales tomados como diferentes, 

ahora la cuestión es más compleja. Aceptando los postulados que están fl oreciendo en las 

instituciones para hacer frente a la diferencia, construiremos guetos culturales fomentando la 

diferenciación no tan clara desde la perspectiva cultural, entre los individuos que conforman 

la sociedad. Con comportamientos excluyentes desde la visión cultural hemos pasado a 

la aceptación de una cultura existencia-pertenencia de una cultura popular, localista, 

regionalista, etc., es decir, excluyente. De manera que, estamos impulsando lo propio frente 

a lo ajeno, dando lugar a una defensa mesiánica de lo monocultural frente a lo multicultural, 

Massey (20, 7) nos dice que esta diferencia de la civilización como globalización frente a 

cultura como particularización lleva a la imposición de fronteras y a la contraposición de 

una identidad contra otra. 

No debemos olvidar que la cultura debe utilizarse para transmitir valores, costumbres, 

normas, etc, pero siempre desde la convivencia y de la aceptación de lo diferente. Nunca 

debe ser empleado para mostrar la superioridad, puesto que la cultura es dinámica, creadora, 

socializadora, pero sobretodo es abierta, es decir, refl exiona hace suyos otros componentes 

culturales que enriquecen su dimensión.


1. Anderson B. (1983) Imagined Communities: Refl ection on the Origin and Spread of 

Nationalism. London Verso Edition. 

2. Castells M. (2002) La era de la información, volII, Madrid, Alianza. 

3. Durand G. (1981) Las estructuras antropológica de lo imaginario, Taurus, Madrid. 

4. Eibl-Eibesfeldt refl exiona sobre los problemas entre nosotros y los otros, y muestra como 

la defensa del grupo, la territoriedad y otros factores intervienen en esas manifestaciones 

de rechazo a los otros, pero sobre esto realiza una segunda lectura y es que la evolución 

cultural ha desplegado valores secundarios en los comportamientos sociales y entre éstas se 

encuentra que ha dado lugar a comportamientos de defensa del grupo, y esta protección ha 

originado que los seres humanos adopten comportamientos agonísticos de fuga y defensa 

producto de la formación de grupos y son trasmitidos desde la infancia hasta el fi nal de los 

días, ver Eibl-Eibesfeldt I.,(1996) La sociedad de la desconfi anza, Madrid, Herder. 

5. Geertz C. (1991) La interpretación de las culturas, Gedisa, Barcelona. 

6. Gellner E. Thought and change, London, Weidenfeld&Nicolson. 

7. Harris M. (1997) Antropología cultural, Madrid, Alianza. 

8. Kendourie E. (1985) Nacionalismo, CEC, Madrid. 

9. Kottak C. P. (1994) Antropología, Mc Graw Hill, Madrid. 

10. Macionis, J-Plummer K. (2006) Sociología Madrid, Prentice Hall. 

11. Malinowski. B ( 1965)., A Scientifi c Theory Culture and Other Essays Chapel Hill: Univ. Of 

North Carolina. 

12. MacIver, R. M. Page,Ch (1972) Sociología Madrid, Tecnos. 

13. Massey D. (1994) Space,place and gender, Cambridge polity Press. 

14. Rocher G. (1977) Introducción a la sociología general, Barcelona, Herder. 

15. South, S- Messner S. (1986) Structural Determinants f Intergroup Association, // Journal of 

Sociology, v.91, mayo 1406-1445. 

16. Tylor E. B. (1971) Primitive culture, Sage, Londres. 

17. Valero Matas, J.A.(2000) El nacionalismo una realidad de nuestra sociedad. Actas del II 

congreso de Historia Actual, Logroño 

18. White L. A. (1974), El concepto de cultura, en J.S.Kahn, El concepto de cultura: textos 

fundamentales, Anagrma, Barcelona. 

19. Woolodard. (1989) Double Talk: Bilingualism and the Politics of Ethnicity in Catalonia. 

Stamford, Sttamford University Press. 

IDENTITY AND CULTURE: TOOLS FOR THE SOCIAL 

DISCRIMINATION 

Jesús A. Valero Matas 

(University of Valladolid) 

In this article the author has investigated the use of culture and identity as elements of 

social differentiation between the people, in particular, and between the culturals minorities. 

In the light of historis-social analysis the culture was studed as a device of singling out the 

person or a group of people. The identity has been studed as a component of culture. The 

concepts of inside and outside values have been delimited. 

Key words: identity, culture, society, values. 



179



УДК [82.111(75/76):77.04] 

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО 

ТВОРЧІСТЬ САЛЛІ МАНН 

У КОНТЕКСТІ ЛІТЕРАТУРИ АМЕРИКАНСЬКОГО ПІВДНЯ 

Марія Устименко 1 

Київський національний університет імені Тараса Шевченка 

(вул. Володимирська, 64, м. Київ, 01033) 

Статтю присвячено темі родинної історії, плинності часу в літературі та сучасному 

фотомистецтві американського Півдня. У цьому контексті творчість Саллі Манн 

розглянуто як невід’ємну частину, та яскравий приклад основних аспектів того світосприйняття, 

яке літературна критика історично приписує південній романістиці. 

Ключові слова: американський Південь, Глибокий Південь, Громадянська війна, 

жанри та теми південної літератури, жіноче письмо, час, місце, світосприйняття, піктореалізм, 

постмодерна фотографія, гендер. 

Розпочинати статтю, присвячену культурі Півдня Сполучених Штатів, завжди важко. 

З одного боку, Південь подарував світові неймовірно різнобарвний і багатоголосий 

літературний спадок, безліч творів з якого посідає важливе місце в скарбниці світової 

літератури та є невід’ємною частиною шкільних та вузівських програм культурознавчого 

циклу. З іншого, власне феномен південної культури важко охарактеризувати, 

означити, вхопити та вмістити у будь-які чітко окреслені межі. Це окрема царина, де 

панує історія пам’яті, спільних переживань, сказаного та замовчаного, пережитого та 

сприйнятого водночас суб’єктивно та колективно, де світ емоцій переважає над світом 

статистики, соціальних досліджень чи тверезих геополітичних прогнозувань. 

Дотепер немає чіткої відповіді хоча б на таке нібито просте питання – які зі 

штатів можуть бути названі “південними”? Адже перелік територій, що претендують 

на цю історичну назву, варіюється від джерела до джерела. Навіть самі мешканці 

цієї географічно значної території перебувають у деякій розгубленості. Соціологічні 

опитування спричиняють до суперечливих результатів, а визначення навіть такого 

начебто загальновідомого та широковживаного поняття, як ”Глибокий Південь”, є непевним 

– кількість штатів, що можуть належати сюди, варіюється від шести перших 

членів-засновників Конфедеративних Штатів Америки (Південна Кароліна, Міссісіпі, 

Флорида, Алабама, Джорджія та Луїзіана) до всього чотирьох: Алабама, Арканзас, 

Луїзіана та Міссісіпі. Єдиним і непорушним керманичем у пошуках ”Півдня” та ”південності” 

залишається історія, а саме – Громадянська війна, яка назавжди змінила 

її потік, поділивши час на до та після. Саме її довга тінь досі окреслює географічні 

© Устименко М., 2008 

1 За часткової підтримки Програми імені Фулбрайта

Творчість Саллі Манн у контексті літератури американського півдня 

межі, та її руйнівні наслідки дотепер переосмислюються кожною новою генерацією 

жителів Півдня. Події минулого є кореневищем, що поєднує всіх і кожного його жителя, 

відокремлюючи його чи її погляди на історію Америки від сприйняття тих самих 

подій американцями Середніх і Північних Штатів, водночас невблаганно розділяючи 

сам Південь на протиставлені один одному табори, вже не у диспуті “переможців і переможених”, 

а скоріш у царині “постраждалих і тих, хто отримав зиск”, або, можливо, 

у цьому випадку, “скривджених і невірно репрезентованих історією”, або “постраждалих 

і постраждаліших”. 

Ці наболілі питання і досі настільки домінують над загальною оцінкою, поділом 

і жанруванням літератури Півдня, що навіть новітні дослідження південної літератури 

як окремого культурологічного феномену тяжіють до класифікації цієї літератури, 

передусім, за соціально-географічно-етнічним принципом, окреслюючи 

її жанри за допомогою поділу на історично протиставлені наративи. Наприклад, 

Лусінда МакКізен [7] виділяє такі головні жанри Південної літератури, як “південна 

література рабства” (“the South’s Literatures of Slavery”), відносячи сюди такі типи 

письма як білий рабовласницький наратив, що з 1820-х оспівував життя на плантації 

та змальовував “ідеальні спільноти рабів, засновані на плантаційному взірцеві 

патріархату”, та північноамериканський наратив раба чи “наратив раба-втікача” 

(“Fugitive Slave Narrative”), що мав загальну тенденцію антипропаганди та відповіді 

білому південному письменству. Окрім вищезгаданих, автор також виокремлює такий 

літературний жанр, як “епічні романи на підтримку громадянських прав” (“the Civil 

Rights Epic”), написані вже у 60–70-ті роки ХХ століття, в яких відчутно значний вплив 

розповідного стилю “наративу раба-втікача”. В рамках головного – “плантаторського” 

супроти “аболіційного” – літературного діалогу, МакКізен виокремлює романи, 

написані на Півночі Сполучених Штатів, які безпосередньо стосувалися цього 

важливого питання, та роман Гаріет Бічер Стоу як першочерговий поштовх до появи 

такої категорії літератури Півдня, як “анти-Томові романи” (“Anti-Tom Novels”), що 

з’явилась одразу після виходу в світ “Хатини дядька Тома” та продовжувала існувати 

протягом багатьох років по завершенні Громадянської війни. У творах цієї категорії 

“південні автори продовжували намагання залагодити ту шкоду, якої завдав їхньому 

соціальному іміджеві роман” [7]. Апогеєм цього виду літератури, на думку автора, 

стали романи Томаса Діксона, південного романіста початку двадцятого століття, 

який “вдало використав багато художніх та риторичних прийомів Стоу в своїх творах 

білої привілеї, таких як “Чоловік клану” (1905) та “Відмітини леопарда” (1902), що 

завоювали широку аудиторію, особливо після їхньої адаптації Д. У. Грифізом у класичному 

фільмі “Народження нації 1915-го року” [7]. 

Оскільки науковий інтерес статті спрямовано на два базові аспекти дослідження 

культурної спадщини Півдня – родинну історію та просторово-часове світосприйняття 

жінок-митців Півдня, важливо звернути увагу на те, що протягом дев’ятнадцятого 

століття як на Півночі, так і на Півдні, жінки робили немалий внесок у американську 

літературу, проте їхню творчість майже завжди розглядали як “сентиментальну“ чи 

“домашню“, й обидва терміни вживали зі зверхньою конотацією. Жінки додержувались 

цих традиційних очікувань і змальовували героїнь, що ставали взірцевими господинями 

маєтків, які знаються на своїх обов’язках. Післявоєнні роки звернулися до 

теми утримання жінкою не тільки будинку як відведеної їй патріархатом царини до- 

181

182 Марія Устименко 

машніх справ і дитячого виховання, але й величезних господарств, що залишились без 

чоловічого нагляду. Яскравою представницею південної “жінки-кременя“ без особливих 

вагань можна назвати Скарлет з відомого роману Маргарет Мітчел “Віднесені 

вітром“, як чи не одну з найвідоміших персонажів, які вийшли з-під жіночого пера. 

Тема землі та маєтку, родини та історії не полишила жіноче письмо й надалі, бо, як 

зазначає Патрісія Еванс, характерними рисами літератури Півдня як такої є наступні 

складові: “важливість родини, відчуття спільноти, важливе місце релігії, важливість 

часу та місця, дослідження минулого, відчуття обмеженості людських можливостей 

(моральна дилема) та використання південного голосу та діалекту“ [5]. 

Усе це настільки глибоко укорінилося та переплелося у творчості письменниць і 

мисткинь Півдня, як давнього періоду так і сучасного, що створило окрему яскраву 

регіональну модель світосприйняття, що не обмежується рамками однієї лише літератури, 

а й знаходить своє відображення і в інших сферах мистецького прояву. Перш ніж 

перейти до окремо взятої творчості видатної віргінської фотомисткині Саллі Манн, 

хотілося б пригадати уривок з роману-лауреата Пуліцерівської премії 1965-го року, 

“Утримувачі будинку“, Шерлі Енн Грау: “Знаєте, як це воно буває, коли живеш там, 

де пройшло все твоє життя, де завжди жила твоя родина, твій рід. Ти звикаєш 

бачити все навкруги не тільки у просторі, але й у часі. Коли я дивлюся на річку Провіденс, 

я бачу не лише багняно-жовтий потік... Я бачу як іде навмання, шукаючи свого 

талану, мій пращур Вільям Хауленд, недавній солдат, придивляється де б йому осісти... 

Я не можу, подивившись на скелястий гребінь, що стримить на сході, побачити 

лише глибинь густих лісів. Я побачу більше. Я побачу свого родича Езру Хауленда з 

кулею у животі після бою на Тимовій переправі під час Громадянської війни – в якихось 

п’ятнадцяти милях звідси, проте він зміг дістатися лише до верхів’я гребеня, не 

далі... Ось такі мої справи. Я бачу все не таким, яким воно є сьогодні. Я бачу як було 

раніше, бачу у часі, з усіх боків“ [1, c. 185]. 

Творчість і мистецька філософія Саллі Манн здається якнайповніше відображає 

згадане вище світосприйняття. Авторка, що народилась у 1951-му році в Лексингтоні 

(штат Віргінія) і де досі продовжує жити та плідно працювати, є представницею 

піктореалізму у постмодерній фотографії – напряму, що переважав у фотомистецтві 

з 1890-х до кінця 1930-х років, та, у своєму намаганні імітувати картинне зображення, 

особливо таких тоналістів, як Джеймс МакНейл Вістлер, відзначався тими драматичними 

ефектами, що досягаються шляхом використання спеціальних лінз і гнучкої 

маніпуляції у проявильні. Світлини як класичного, так і постмодерного піктореалізму, 

вирізняються переважанням розмитої, примхливої і тьм’яної атмосфери. Саме через 

це ностальгійні алюзії минулого утворюють лейтмотив творчості мисткині. Використовуючи 

старі, пошкоджені лінзи, що надають роботам ефекту антикваріату – подряпин, 

засвітлень, плям, та відмовляючись від корегувань, Саллі Манн свідомо прагне 

темпоральної трансформації, де б теперішне перетворювалось на минуле, а минуле 

водночас набувало нових конотативних значень. За її власним твердженням: “Для 

жителів Півдня пам’ять є процесом вибірковим. Тому, визнавши це, ми зовсів не боїмося 

бути сентиментальними. Історія наша, сповнена поразок та втрат, сильно відрізняє 

нас від інших американців, й саме через це нам як нікому іншому є близькою 

концепція Пруста, що єдиний та справжній рай – це втрачений рай. Але ми знаємо, 

що любов, народжена у низці поразок, стає пам’ятью, а пам’ять стає мистецтвом“


[2, c. 81–82]. Слова ці відображають як власну авторську концепцію, так і глядацьке 

сприйняття циклу її робіт, зроблених у 1992–1996-му роках у Джорджії та рідній 

авторці Віргінії. Цикл цей отримав назву “Батьківщина“ (“Mother Land“). Він є 

яскравим нагадуванням і виявом стильового впливу світлин, зроблених у ХІХ столітті 

та знайдених Манн у 1972-му році: 10 000 скляних негативів, захованих і забутих на 

горищі Лексінгтонського університету. Їх зробив колишній солдат, який повернувся 

до рідного міста після закінчення Громадянської війни, й, хоча знімкам цим вже 

більше століття, нагадують вони про місця теперішнього, в той час як “Батьківщина“, 

що її було завершено у 1996му, видається повертає глядача до місць давно забутого 

минулого. “В той час як зображення Віргінії темні та п’янкі, насичені тією 

романтикою, що є основою південної літератури, пейзажі Джорджії мають тенденцію 

бути пустими та перетриманими. Ці мляві, майже білі фотографії забутої стіни чи 

дерева, що впало, часто викликають відчуття втрати. Це відчуття підкреслюється 

авторською обробкою зображень – вимиванням контрасту між світлом та темрявою, та 

використанням м’якого фокуса, що пригнічує деталі. Ніби із затьмареною пам’яттю, 

глядач залишається наодинці зі своїми власними асоціаціями, заповнюючи наратив та 

його візуальні пустоти власними вигаданими історіями“ [4]. 

Цикл “Батьківщина“ не єдина серія фоторобіт, цілковито присвячених Півдню, 

бо якщо у авторки й існує постійна муза, то це її оточення, з його іноді дотичними 

компонентами – її родиною та землею. Манн послідовно звертає свій творчий погляд 

на ці дві найближчі теми, що відображено у роботах, які є водночас звичайними та 

винятково особистими. 

Манн почала фотографувати своїх трьох дітей – Еммета, Джессі та Віргінію 

– кожного літа з часу, коли вони ще були малюками в середині 1980-х. Ця тонка, 

інтимна робота (1985–92), доречно названа “Найближчі родичі“ (“Immediate Family“) 

фіксує їхні грайливі, сповнені краси та часто-густо маркі дитячі життя у передгір’ї 

Апалацьких гір сільської Віргінії. “Деякі є вигадкою, деякі фантастичні, але більшість 

є звичайними речами, що їх бачили будь-які батьки – мокрі ліжка, зкривавлений ніс, 

цукрові цигарки“ [11]. Авторська презентація цих звичайних моментів, тим не менш, 

у поєднанні із фактом, що вона розглядала свій проект як напружену співпрацю з 

власними дітьми, робить її фотографії більше, ніж типовими родинними знімками. 

“Ми розповідаємо історію про те, що це означає – дорослішати. Це складна історія 

і іноді ми намагаємость торкнутися великих тем, таких як гнів, кохання, смерть, 

чуттєвість та краса. Проте ми розповідаємо її без остраху та без сорому“ [11]. 

Така чіткість формулювань мети проекту набула особливого значення за часів, 

коли запекла культурна війна 80-х безпосередньо торкнулась фоторобіт авторки, передусім 

тих, де діти були зображені оголеними. Завзяті християнські організації пікетували 

місця продажу книжок, а найзапекліші активісти видирали “огидні“ сторінки 

прямо у крамницях. Усе це спричинило хвилю громадських диспутів, витягуючи на 

поверхню табуйовані страхи та кидаючи виклик самому ствердженню про безгріховніcть 

і невинність дитинства. 

Якщо ці дебати й створили культурний фон для сприйняття “Найближчих родичів“, 

з художньої точки зору вони не затьмарили справжнього фону зображень, багато з яких 

створено на родинній фермі чи у власному будинку дитинства Манн. Вкорінений в її 

рідний ландшафт творчий світ авторки розширився настільки, що у середині 90-х її 

183

184 Марія Устименко 

діти стали лише одним із компонентів ширшого світу. Вона почала знімати родинну 

ферму безопосередковано, більше фокусуючись на самій річці, ніж використовуючи її 

як фон для літньої ідилії. Використовуючи широкоформатну камеру та надаючи переваги 

непевній атмосфері процесування ХІХ століття, Манн створила зображення, які є 

темним і романтизованим поглядом на Південь, що нагадує втрачений рай, загублений 

у спогадах, та є відлунням і фоном для місць, описаних у романах Вільяма Фолкнера. 

І якщо головний дебют Манн й шокував американську публіку (у 1988 році, до виходу 

гостро сприйнятих “Наближчіх родичів“, Саллі Манн опублікувала менш полемічний, 

проте не менш глибокий проект “У дванадцять: портрети молодих жінок“ (“At Twelve: 

Portraits of Young Women“), що був спрямований на створення колективного портрету 

зростаючої жіночої генерації щільносплетеної спільноти округу Рокбрідж, Віргінія), 

її персональна виставка у Нью-Йорку у 1997-му стала переламним моментом кар’єри 

мисткині, чи, конкретніше її новим розділом. Виставка ця мала вже згадану раніше 

загальну назву “Батьківщина“ й містила не лише зображення основного циклу цієї 

великої теми – фотографії, зняті у Джорджії та Віргінії, але й окремий тематичний 

розділ із назвою “Глибокий Південь“, спрямований на дослідження цієї потаємної 

серцевини батьківщини авторки. Цикл об’єднував сповнені привидами минулого 

зображення як звичайних південних ландшафтів Луїзіани, Міссісіпі, Джорджії та 

Віргінії, так і серії, присвячені історичним місцям бойових дій Громадянської війни, 

якими багаті ці території (у 2005-му році вийшов окремою однойменною книгою). З 

цього приводу Саллі Манн зауважить: “Я фотографувала Південь протягом тридцяти 

шести років, знаходячи спогади, кохання і, часом, рай у нерівно різкому південному 

світлі. Я шукаю його завжди – густе, вечірнє сяйво, що поглинає денну спеку. Коли 

воно приходить, ландшафт стає м’яким та розмитим, ніби невчасно викликаний, якимось 

мінливим божеством, занадто легковажним, щоб перейматися деталями“ [6]. Не 

дивно, що цикл “Глибокий Південь“ отримав високу оцінку сучасного класика південної 

літератури Джона Грішема, який зазначив, що авторка змогла не тільки вхопити 

мінливу потойбічність Півдня, але й “повернула до життя голоси Вільяма Фолкнера, 

Юдори Уелті та Фленнері О’Коннор“ [8]. 

Смерть її батька надихнула черговий проект авторки – “Що залишається“ (“What 

Remains“). Книжка, яка містить загалом 79 зображень, присвячена незбагненній 

прірві, що відділяє душу від тіла, та тим шляхам, якими життя полишає цю землю, і 

тим, якими повертається на неї знов. Нові фотографії Манн є водночас шокуючими 

та піднесеними. Починаючи з безпосередньої смерті та гниття (перший розділ 

“Позичена матерія“ (“Matter Lent“), що поділено на два окремі підрозділи – перший, 

присвячений смерті улюбленого гончака авторки, та другий – гниттю та розпаду 

людського тіла після смерті), Манн веде глядача все далі й далі від справжнього 

розпаду до збліднілих масок спогадів, переходячи від зображень слідів, залишених на 

території її власного маєтку від загороджувальних плівок поліції, що марно намагалась 

затримати втікача – озброєного в’язня, який, відмовившись від арешту, застрелив себе 

на місці – найкоротший розділ книги “8-ме грудня 2000-го“ (“December 8, 2000“), до 

секції “Антьєтем“ (“Antietam“), яка є збіркою із 14-ти зображень ландшафтів цього 

найвідомішого місця бойових дій Громадянської війни, що доповнені уривками 

з Уітменівського “Листя трави“, та, нарешті, заключної частини книги – 20-ти 

щільнокадрованих великих планів вже дорослих дітей авторки. Останні зображення


чимось нагадують посмертні маски ХІХ століття й водночас наводять на думку про 

те, що ці обличчя є зображенням того, що сама Манн залишить на землі після власної 

смерті – свої роботи та свій генетичний код – обидві речі, які є невід’ємними від 

головної історії та теми її життя, її Півдня. 

1. Грау, Шерли Енн. Стерегущие дом; Райт Ричард. Долгий сон: Романы / Пер. с англ. 

М. Канн. – М.: ТЕРРА – Книжный клуб, 1999. – 592 с. 

2. Фактор, Лиза. Портфолио // Фото и видео. – №4 (48). 2001. апрель. 

3. Brantley, Will. Feminine Sense in Southern Memoir: Smith, Glasgow, Welty, Hellman, Porter, 

and Hurston. – University Press of Mississippi, 1995. – 293 p. 

4. – Art: 21 – Art in the Twenty-First Century. Mother Land Series. Review // Available from: 

http://www.pbs.org/art21/artists/mann/card2.html 

5. Evans, Partricia. Southern Literature: Women Writers. An Essay // Available from: http:// 

falcon.jmu.edu/~ramseyil/southwomen.htm 

6. – Kulturhuset, ViPS – Video Photography Stockholm. Sally Mann. Exhibition Review // Available 

from: http://www.kulturhuset.stockholm.se/default.asp?id=5760&refi d=13535 

7. MacKethan, Lucinda. An Overview of Southern Literature by Genre. North Carolina State 

University. An Essay Originally Published: 16 February 2004 // Available from: http:// 

www.southernspaces.org/contents/2004/mackethan/5b.htm 

8. Mann, Sally. Deep South. – Bulfi nch, 2005. – 120 p. 

9. Mann, Sally. Immediate Family. – Aperture, 2005. – 88 p. 

10. Mann, Sally. What Remains. – Bulfi nch; 1 edition, 2003. – 132 p. 

11. – The Art Institute of Chicago. So the Story Goes. Sally Mann. Exhibition Review Sept. 16 

– Dec. 3, 2006 // Available from: http://www.artic.edu/aic/exhibitions/story/mann.html 

12. Williamson, David. UNC-CH Survey Reveal Where the “Real” South Lies. UNC-CH News 

Letter June 2, 1999 – N. 359 // Available from: http://www.unc.edu/news/archives/jun99/ 

reed16.htm 

THE ART OF SALLY MANN 

IN THE CONTEXT OF SOUTHERN LITERATURE 

Mariya Ustymenko 

The Taras Shevchenko National University in Kyiv 

(64, Volodymyrska St., Kyiv, 01033) 

The article deals with the concept of family history and the fl ow of time in Southern 

literature and contemporary photography. It is in this light that the postmodern pictorial 

photography of Sally Mann is viewed, as her mythically intimate art organically fi ts the 

literary critics’ concept of what it is that characterizes Southern literature in terms of its main 

thematic subject-matter and presents Southern culture as a separate cultural phenomenon. 

Key words: American South, Deep South, American Civil War, the main genres and 

themes of Southern literature, women’s writing, concepts of time and place in Southern 

literature, Pictorialism, gender roles. 



185



УДК [82.111(75/76):77.04] 

ПОСТАТЬ ТАДЕУША БОЙ-ЖЕЛЕНСЬКОГО 

В ПОЛЬСЬКІЙ ТА УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ 

Галина Рубанова 



Тадеуш Бой-Желенський (1874–1941), видатний польський публіцист, літературний 

критик, поет, прозаїк, перекладач, очолював ліберально-демократичний 

напрям у польському літературознавстві. Його дослідження в галузі польської та 

французької літератури, есе, статті, театральні рецензії, написані блискучим стилем, 

притягували громадськість ерудицією, дотепним гумором, морально-дидактичним 

ухилом. 

На початку вересня 1939 р. Бой-Желенський переїжджає на Західну Україну, 

де його зустрічають з повагою та розумінням. Як професор Львівського університету 

він успішно продовжує науково-дослідницьку та перекладацьку діяльність, 

його лекції з французької літератури користуються великим успіхом у студентів та 

львів’ян; він бере участь у наукових конференціях республіканського та союзного 

рівня, веде літературні радіопередачі, друкується у журналах і газетах. Як голова 

ювілейного комітету бере участь у підготовці та святкуванні 85-річчя від дня смерті 

А. Міцкевича, що відбувається у Львові в листопаді 1940 року. У ювілейні дні у 

Львові відкрилася наукова сесія, на яку прибули відомі вчені й письменники з Києва, 

Москви, Ленінграда, Вільнюса. 

Від рук гестапівців загинув відважний гуманіст, чия непідкупна літературна 

діяльність, прагнення завжди відстоювати правду та справедливість у житті і творчості 

сприяло розширенню україно-польських культурних зв’язків. 

Ключові слова: гуманізм, ерудиція, культура. 

В Анналах Львівського університету є чимало славних імен – вчених, мислителів, 

письменників. Серед них можна назвати Тадеуша Бой-Желенського, професора кафедри 

французької філології. Він був літератором широкого діапазону – визначним 

публіцистом, літературним критиком, есеїстом, поетом, перекладачем, автором 

романів. Блискучий стиліст, Бой-Желенський, безумовно вплинув на формування 

літературних смаків своїх сучасників. Бой-Желенський залишив велику літературну 

спадщину, відому під назвою “Бібліотека Боя” – 150 томів перекладів польською мовою 

і близько 50-ти томів оригінальних творів. 

Формування світогляду письменника відбувалось у складних умовах. Тадеуш 

Марціан Каміл Желенський (літературний псевдонім Бой) народився у 1974 р. у 

Варшаві в родині відомого композитора Владислава Желенського. Через кілька років 

сім’я переїхала у Краків. Гостинний дім Желенських відвідували відомі вчені, митці, 

письменники, актори. Деякі з них (наприклад, Казимір Тетмайєр) увійшли в історію 

культури свого народу. В Кракові Т. Желенський закінчив гімназію і медичний фа- 

© Рубанова Г., 2008

Постать Тадеуша Бой-Желенського в польській та українській культурі 

культет Краківського університету. В 1900 р. молодий здібний лікар отримав стипендію 

для вдосконалення за кордоном. У Парижі він із захопленням вивчав французьку 

літературу. Незважаючи на наукові успіхи в медицині, Бой-Желенський не бачив у 

цьому свого покликання, його все більше приваблює літературна творчість. 

Розвиток польської культури – культури країни, штучно розділеної на три частини, 

– проходив своєрідним шляхом. Наприкінці XX ст. у Польщі, як загалом у Європі, 

спостерігалось відхилення мистецтва від реалізму. Вплив декадансу помітнішим 

був у тій частині Польщі, яка перебувала під владою Австро-Угорщини. Тогочасний 

Краків, у якому, за словами Бой-Желенського, “було щось хворобливе з його неприродно 

роздутою головою на маленькому тілі”, був населений збіднілою аристократією, 

консервативним чиновництвом і чванливим міщанством, виявився найбільш 

сприятливим для сприйняття занепадницьких, песимістичних ідей. Саме в Кракові на 

той час оселилася більшість письменників із модерністської групи “Молода Польща”. 

Тут виникає артистично-літературний клуб “Зелена кулька” (1905–1912) – місце 

дружніх зустрічей краківської творчої інтелігенції та артистичної богеми. Початок 

літературної діяльності Т. Желенського пов’язаний із цим клубом. У сатиричних 

віршах і піснях Желенський, поет і композитор, висміює станові забобони 

аристократів, духовну вбогість буржуазного філістерства, декадентське позерство та 

снобізм. Почате у “Слівцях” висміювання краківської циганерії з часом переростає 

у книгах “Чи знаєш цю країну” (“Znaszli teu кга?”), “Живі люди” (“Ludzie żywi”) у свідоме 

критичне ставлення до деяких звичаїв “Молодої Польщі”, песимістична атмосфера, 

відчуття дочасності були добре відомі Бой-Желенському. Особливо зневажливу 

характеристику він дав голові польських декадентів Ст. Пшебишевському, висловлюючись 

про нього як про морально нездорову людину. 

З часом Бой-Желенський стане одним із найвидатніших публіцистів країни. В критиці 

20–30-х років він очолив ліберально-демократичний напрям. Бой-Желенський, 

який не раз підкреслював свою непричетність “до політики”, свою “екс-територіальну 

незалежність фельєтоніста”, по суті, багато зробив для розвитку прогресивної думки 

в міжвоєнній Польщі, де внаслідок історичних і націоналістичних причин література 

довго не могла позбавитися романтичних тенденцій. Літературно-критична 

діяльність Бой-Желенського загалом сприяла утвердженню реалістичного методу в 

польському мистецтві. 

Приблизно з 1909 р. починається перекладацька діяльність Бой-Желенського, 

його приваблюють, передусім, твори письменників реалістичного напряму. Завдяки 

його велетенській праці за порівняно короткий час (близько 30 років) він дав польському 

читачеві Мольєра, більшу частину “Людської комедії” Бальзака, познайомив з 

творчістю Рабле, Монтеня, Расіна, Дідро, Руссо, Вольтера, Стендаля та інших; високо 

цінує він творчість М. Пруста, свого сучасника. Уся 150-томна бібліотека супроводжується 

вступними статтями та коментаріями Бой-Желенського. Створені ним есе, 

нариси, літературні портрети французьких письменників становлять значну історико-пізнавальну 

цінність, зокрема – у плані створення жанру науково-популярної та 

художньої біографії. 

Бой-Желенський боровся за реалістичне мистецтво і як театральний критик. 

Він залишив 18 томів “Флірту з Мельпоменою” – рецензій, статей, нарисів, які вплинули 

на ціле покоління театрознавців. Бой-Желенський створив своєрідний тип теат- 

187

188 Галина Рубанова 

ральної рецензії, що притягувала чичача блискучим стилем, гумором, ерудицією, 

а також моралізаторським ухилом. Театр для нього – це “дзеркало життя”: в театрі 

моделюються різні ситуації, людські характери та долі. 

Гострота думки, психологічна проникливість, здатність неначе визначити “питому 

вагу” характеру, сутність історичної ситуації допомагали йому у дослідженні 

історії польської літератури. Центральне місце в цій галузі займають його дослідження 

про Міцкевича та Фредро. Наприкінці 20-х років Бой-Желенський починає 

кампанію проти фальсифікаторських тенденцій у польському академічному літературознавстві. 

Збірники його статей “Бронзувальники” (“Brązowniny, 1928–1932 pp.”) 

та “Фредровські розрахунки” (“Obrachunki fredrowskie”) насичені протестами проти 

перекручення історико-літературних фактів в інтересах правлячої верхівки в умовах 

різних соціально-політичних ситуацій. 

У статті “Міцкевич і ми”, яка відкриває цю багаторічну полеміку, Бой-Желенський 

писав, що Міцкевич, революціонер за вдачею, “був протягом цілого століття нашим 

прапором”. Відразу ж після його смерті тогочасні ідеологи, намагаючись використати 

авторитет геніального поета, вдалися до складання легенди про Міцкевича 

як про польського “месію”. Фальсифікатори свідомо знищували цінний біографічний 

та літературний матеріал, що міг би кинути “тіні” на “народну святиню”. 

Бой-Желенський намагається відтворити правдивий образ геніального поета. В 

його зображенні “Міцкевич – не статуя, це людина з своїми зльотами та падіннями, 

це великий творець, якого нещастя батьківщини підняли на саму вершину і зламали 

на цій вершині” [3]. Бой-Желенський має на увазі важкий душевний стан поета, 

причиною якого була поразка польського повстання 1830–1831 pp. проти російського 

царату, а також ідейний застій у середовищі польської еміграції в Парижі та бідування 

на чужині, проте Міцкевич до кінця життя залишався борцем за національну 

незалежність батьківщини. 

Статті Бой-Желенського про Міцкевича спровокували бурхливу дискусію. Його 

опоненти, не в змозі заперечити достовірності певних документів, звинуватили його в 

нахилі до сенсаційності у публікації неперевірених гіпотез. Проте, незважаючи 

на деякі сумнівні припущення, пошуки Бой-Желенського допомогли у створенні науково-достовірної 

біографії генія польського народу. 

“Фредрівські розрахунки” – це збірник театральних рецензій і статей про творчість 

видатного драматурга Олександра Фредро (1793–1876). Ґрунтовно вивчивши 

матеріали про життя і творчий шлях письменника, Бой-Желенський робить висновок, 

що ставлення критики до О. Фредро протягом XIX ст. зазнавало разючих 

змін. Фредро належав до тієї галицької шляхти, яка лояльно ставилась до австрійської 

влади, п’єси Фредро, вихованого в дусі поміркованого вільнодумства XVIII ст., 

не відображали патріотичних почуттів його сучасників. Зокрема, поет-романтик 

Гощинський обвинувачував О. Фредро в байдужості до національної долі польської 

держави і народу. Розглядаючи драматургію Фредро на фоні польських подій початку 

XIX ст., в епоху “коли “Ода до молодості” перевертала все в головах, коли 

революції потрясали землю... коли Галичина була переповнена емігрантами, а вся 

Польща – політичними в’язнями...”, незадоволення суто побутовими подіями Фредро 

Бой-Желенський вважав цілком закономірним явищем. 

Але коли через декілька десятиріч у змінених соціально-історичних умовах мо-

Постать Тадеуша Бой-Желенського в польській та українській культурі 

лоде покоління критиків намагалось підняти значення Фредро до рівня великої трійки 

романтиків – Міцкевича, Словацького, Красинського, Бой-Желенський вважав це намагання 

штучним і тенденційним. Бой-Желенський робить висновок, який не втратив 

своєї значущості й сьогодні: творчість О. Фредро була поза межами ідеології польського 

романтизму, фактично вона розвивалось від просвітницьких тенденцій до реалізму 

XIX ст. Відображення в комедіях Фредро звичаїв, побуту, моралі його часу 

відіграли визначальну роль у формуванні національної польської ментальності. 

У вересні 1938 p., коли над Польщею нависла загроза німецької окупації, Бой- 

Желенський переїжджає на Західну Україну, у Львів. Останні два роки життя письменника 

пройшли напружено і плідно. Українська громадськість зустріла його з 

повагою та розумінням. Вже у вересні 1939 р. він починає працювати у Львівському 

університеті, він – професор кафедри французької філології. Читає курс історії 

французької літератури і як лектор користується великим успіхом у студентів різних 

навчальних установ та Львівської громадськості. Бой-Желенський успішно продовжує 

перекладацьку та дослідницьку діяльність, бере участь у наукових конференціях 

університету, з’являються його нові статті про Бальзака, Стендаля, А. Франса, 

Ш. Валлеса та ін. 

У Львові Бой-Желенського знають як громадського діяча, що благотворно впливає 

на польську частину населення. Місцева преса визначає успіх його лекції “Бальзак 

на Україні”; він також успішно виступає в літературних радіопередачах, в пресі 

українською та польською мовами. 

Зміцніються його зв’язки з театральними колами; для польського театру у Львові 

він перекладає п’єси французьких письменників Р. Лесажа та П. Меріме. Бой-Желенський 

був членом правління Львівського відділення Спілки письменників та 

журналістів; за дорученням львівських газет він разом з письменником О. Тесняком 

і польським поетом Л. Шенвельдом прочитали та обговорили 155 надісланих на літературний 

конкурс творів молодих авторів. 

Під час урочистого святкування університетом 30-річчя літературної діяльності 

Бой-Желенського 16 січня 1941 р. було відкрито виставку його творів. Ювіляра 

тепло поздоровляли українські та польські письменники. Замість слова-відповіді 

Бой-Желенський, з властивим йому гумором, прочитав сатиричний вірш “До ювіляра”, 

який написав багато років тому. 

Як голова ювілейного комітету Бой-Желенський з ентузіазмом бере участь у 

підготовці заходів до святкування 85-річчя від смерті А. Міцкевича (Львів, листопад 

1940 року). Він виступає з науковими та популярними доповідями про життєвий 

і творчий шлях великого слов’янського поета. У ці дні у Львові відбувалася наукова 

сесія, учасниками якої були відомі письменники та науковці з Києва, Москви, 

Ленінграда, Вільнюса. Увагу привернула наукова доповідь Бой-Желенського “Дослідження 

Міцкевича у світі нових можливостей”. Нові літературні та архівні джерела 

дали змогу Бой-Желенському додатково висвітлити деякі етапи життя Міцкевича, 

а саме висловити припущення, що царська таємна поліція вже ніколи не випускала 

поета з-під свого нагляду. В останніх статтях про Міцкевича Бой-Желенський звертає 

увагу на ще не розроблену того часу тему “Міцкевич як редактор і засновник газети 

“Трибуна народів”. Його статті про Міцкевича друкує республіканська та союзна 

преса. 

189

190 Галина Рубанова 

Тадеуша Бой-Желенського розстріляно у Львові на початку липня 1941 р. Від 

рук гітлерівців загинув талановитий письменник, невтомний пропагандист кращих 

традицій світової літератури. Його тверда віра у розум, науку, його багаторічна 

непідкупна літературна та публіцистична діяльність, прагнення завжди відстоювати 

правду та справедливість у житті і творчості сприяли розвитку демократії та 

прогресу. 

1. Лозинський І. М. Друга літературна і громадсько-педагогічна молодість Тадеуша 

Бой-Желенсъкого. В кн.: Міжслов’янські літературні взаємини, К., 1961. Вип. 2. 

2. Лозинський І. М. Львівський період життя і творчості Тадеуша Бой-Желенського 

(1939-1941) II Бібліографічний покажчик. Львів, 1984. 

3. Полєк В. Сторінки яскравого життя (Бой-Желенський, Львівський період життя) 

Всесвіт, 1985. № 7. С. 148–150. 

4. Sterkowicz S. Po prostu Boy. Kronika życia i twórczości Tadeusza Boya Żeleńskiego. 

Toruń, 1994. 

THE FIGURE OF TADEUSH BOY-ZHELENSKI 

IN POLISH AND UKRAINIAN CULTURE 

Halyna Rubanova 



Tadeush Boy-Zhelenski (1874–1941), a prominent Polish publicist, literary critic, 

poet, prose author, translator, was heading the liberal-democratic trend in Polish literary 

studies. His researches in the area of Polish and French literature, essays, articles, theatre 

reviews written in a brilliant style attracted the public with their erudition, witty humour, 

moral and didactic inclination. 

In early September 1939 Boy-Zhelenski is moving to Western Ukraine where he 

is received with respect and understanding. As a professor of Lviv University, he successfully 

continues his scientifi c research and translating activity; his lectures on French 

literature are gaining huge popularity among students and Lviv residents; he is participating 

in scientifi c conferences of the national and Union scale, conducting radio programmes on 

literature, publishing articles in magazines and news-papers. As the head of Jubilee Committee, 

he is participating in the preparation and celebration of the 85 th anniversary of the 

death of Adam Mitskievich which is taking place in Lviv in November 1940. During the 

celebration days there was a scholarly session opened in Lviv with the participation of 

scholars and w riters from Kyiv, Moscow, Leningrad and Vilnus. 

It was from the hands of Gestapo-men that the courageous humanist died. His 

incorruptible literary activity, aspiration to stand always for the truth and justice both in life 

and creative work was favouring the broadening of Ukrainian-Polish cultural connections. 

Key words: humanism, erudition, culture. 




Серія іноз. мови. 2008. № 15. С. 191–197 Ser. Inoz. movy. 2008. No 15 . P. 191–197 

УДК [82.111(75/76):77.04] 

ГЕРМАН ГЕССЕ ПРО МУЗИКУ 

Світлана Маценка 



Досліджено естетичні та філософські погляди Г. Гессе про музику. Розглянуто 

оповідання, есе, романи та поезію письменника, в яких тема музики є центральною. 

За Гессе, музика має глибокий емоційний вплив на людину, виконує важливу етичну 

та естетичну функції. Вона є засобом пізнання світу та самопізнання. Це універсальна 

мова, здатна виражати сублімовані почуття та водночас слугувати індикатором 

соціальних змін. Гессе демонструє особливу майстерність у використанні засобів 

музичної виразності, яскравим прикладом чого є “Одне речення про каденцію”. 

Ключові слова: Г. Гессе, філософія музики, “словесна музика”. 

У житті та творчості Германа Гессе музика займає особливе місце. У батьківському 

будинку часто звучала класична музика: слухали Моцарта, Ґлюка, Гайдна, хорові 

твори Генделя та Баха, музику, яку Г. Гессе згодом назве “абсолютною”. Письменник 

вважав, що він і його сестра Адель успадкували любов до музики від матері, він 

не мислив без музики свого дитинства: “Спів, фортеп’яно та орган, домашня музика 

та церковна музика” [9, с. 1]. Майбутній письменник вчився грати на скрипці. Спогад 

про це пронизує вірші та “Музичні нотатки” Г. Гессе. Згодом це захоплення витіснене 

малюванням. 

Музика, власне, не є центральною темою творчості Г. Гессе-письменника, мислителя, 

філософа. Проте вирішення основних проблем у його творах так чи інакше 

стосується музики. Музика живить творче натхнення письменника, збагачує його поетичну 

мову. Лише в окремих пасажах Г. Гессе висловлюється про музику, хоча важко 

знайти твір, де б він не порушував цієї теми. До того ж, якщо простежити творчість 

письменника хронологічно, помітним є певний розвиток його музичних уявлень – 

вони стають чіткішими, логічнішими, глибшими, хоча принципово не змінюються. 

Герман Гессе вважав себе дилетантом у музичному мистецтві, проте дуже цінував 

чуттєве сприйняття. Герой однойменного роману “Деміан” говорить, що в музиці, 

якщо мати на увазі її техніку, він мало що розуміє, “але саме це вираження душі 

я інстинктивно осягав з дитинства й музичність відчував у собі як дещо само собою 

зрозуміле” [2, с. 79]. Та все ж найвидатніші романи письменника засвідчують, що 

Г. Гессе є добрим знавцем музики та її історії. Показовою є також назва збірки віршів, 

опублікованої напередодні Першої світової війни, – “Музика самотнього” (“Musik 

des Einsamen”). Йдеться про великий заспокійливий вплив музики. Коли лютує війна, 

а світ божеволіє, спів, пісні стають цілющим засобом, як цілющою є молитва. В 

“Деміані“ герой пояснює, що любить музику, “бо вона позбавлена моралі” [2, с. 80]. 

Музичне мистецтво має здатність утворювати невидимі зв’язки між людьми. Музич- 

© Маценка С., 2008

192 Світлана Маценка 

ний майстер (роман “Гра в бісер”) каже, що ніде люди так легко не стають друзями, як 

у процесі музичної гри. Музика стає об’єднуючою ланкою поміж Деміаном та органістом 

Пісторіусом, поміж колишнім членом Касталії Плініо Дезіґнорі та Кнехтом. 

Останній вважає, що перед сном необхідно наповнювати вухо музикою. Погляд 

у зоряне небо та слух, задоволений музикою – це найкраще снодійне. У музичному 

романі “Ґертруда” висловлена думка, що музика означає глибоке заспокоєння і виправдання 

життя. 

Для Г. Гессе музика – засіб внутрішнього прозріння. Звукове мистецтво пробуджує 

в ньому тугу за досконалим світом. Це своєрідне вираження необхідності 

вдосконалення дійсності. Музиці притаманна прадавня сила і глибокий дар зцілення. 

Більшою мірою, ніж будь-який інший вид мистецтва, вона може ставати на місце 

природи і навіть заміняти її, – вважає письменник. Гаррі Галлер, “геній страждання” 

з роману “Степовий вовк”, слухаючи музику Моцарта і Баха переживає справжню 

внутрішню радість, задоволення та гармонію. При вивченні китайської мудрості 

Кнехт (роман “Гра в бісер”) наштовхується на хвалу музики як першоджерела всього 

порядку, звичаїв, краси та здоров’я. 

Музика стає для Г. Гессе шифром творчості. Він намагається втілити в своїх 

творах ясність, заспокоєння, виправдання, радість, любов до життя. Пропозицію 

вчитися в елітній школі Касталії учневі латини Йозефу Кнехту роблять не вчені, а 

музиканти. Це має певне значення. Бо як у “Педагогічній провінції” Ґете для Вільгельма 

Майстера, так і для Йозефа Кнехта в Касталії, музика є стимулюючим і виховним 

засобом. Невипадково він присвячує себе музиці з метою формування власного 

“я”. Музичні вправи слугують вирішальним чинником становлення індивідуальності, 

отож важливу для касталійців здатність до медитування Кнехт опановує безпосередньо 

через переживання музики: в медитації всі тони, слідування звуків перетворювалися 

для нього в математичні фігури, в ритмічний орнамент. У результаті угамування 

туги виграє кожен, хто вміє благоговійно слухати, він може почуватися звільненим від 

суб’єктивності, він може проникнути в діюче буття – і нехай це буття буде всього лише 

грою чи трансцендентним захопленням, чи об’єктивованим світом екзистенції. 

“Гра в бісер” втілює, на думку Г. Гессе, “давню мрію філософів і вчених про всеосяжну 

систему, про універсальну мову, здатну висловити та порівняти всі розкриті 

“смисли”, весь духовний світ людства” [9, с 197]. Істину слід пережити і пережити 

її можна в грі, в музиці. Отож, письменник визначає мову знаків і граматику самої гри 

як “високо розвинутий тайнопис, у створенні якого беруть участь більшість наук та 

мистецтв, особливо ж математика та музика” [5, с. 197]. Гра в бісер пов’язана з культом 

музики. Цей культ з’явився за аналогією до касталійського ордену тих часів, коли 

музика в державному та придворному житті давніх королів відігравала провідну роль. 

Розквіт звукового мистецтва ідентифікували з мораллю та культурою, а музичні майстри 

суворо стежили за чистотою тонів. Отож, будь-яка “висока” музика є виразом сенсу 

життя. Оскільки у період “фейлетонізму” слово знецінилося, була розроблена фігуративно-музична 

мова: “Аналітичне дослідження музичних значень привело до того, що 

музичні фрази пощастило виразити в фізичних та математичних формулах. Дещо 

пізніше і філологія почала вдаватися до подібного методу, позначаючи мовні утворення 

особливими формулами... Одержані в такий спосіб абстрактні вирази давали 

змогу віднаходити все нові й нові взаємозв’язки, аналогії та відповідності. Пристосовуючи 

до себе “гру в бісер”, кожна наука створювала свою мову” [5, с. 197]. В одно-

Герман Гессе про музику 

му з листів до Тео Бешліна від 1943 р. Г. Гессе писав: “Так, як можна прочитати з 

нотних знаків музичну п’єсу, з математичних – формулу алгебри чи астрономії, так 

й учасники гри в бісер століттями вибудовували мову знаків, яка робить можливим 

відображення думок, формул, музики, поезії і т. д. усіх часів у вигляді нотної мови. Новим 

при цьому є те, що ця гра для всіх дисциплін має певний вид спільного знаменника, 

тобто вміщує певне число рядів координат і все це зводиться до одного” [11, с. 

181]. Пригадуючи, що наштовхнуло його на створення гри в бісер, Г. Гессе говорить 

про дитячу гру в терцети: це була дитяча гра в карти, на яких були розміщені портрети 

видатних композиторів, письменників і перелік їхніх головних творів. 

Отже, ігрове начало в музиці відіграє визначну роль в осягненні істини. Формули 

гри в бісер відзначаються тим, що в них зливаються воєдино раціоналізм і магічність. 

Це, – вважає письменник, – таємниця всіх вищих мистецтв [9, c. 212]. 

У вірші “Занотовано вночі у квітні” зазначено: 

Wer ihre Spiele spielte, 

Wer ihre Zauber schmeckte, 

Ihm blüht die Welt, 

Ihm lacht sie und weist ihm 

Ihr Herz, ihren Sinn... [10, c. 218]. 

Важливою проблемою, над якою розмірковує Г. Гессе, є проблема полярності 

в музиці. У “Музичних нотатках” (“Musikalische Notitzen”) йдеться про два типи музики: 

класичну та романтичну. Одна є контрапунктною, інша – сповнена барв. “Хто 

мало розуміє музику, насолоджується здебільшого романтичною. Класична не може 

запропонувати таких оргій та шумів, як романтична, але вона й ніколи не приносить 

відрази, поганої совісті та докорів сумління” [9, с 142]. Моцарт і Бах для Г. Гессе 

– найкращі класичні композитори. “Моцарт, так як і Бах, не прагне нас ні повчати, 

ні бентежити, ні закликати, він не хоче нічого іншого, як повноцінно відсвяткувати 

в живому творі свою службу, повністю присвятити себе їй та згаснути. Те, що 

залишається нам після прослуховування однієї з цих чудових опер, не містить нічого 

особливого, це не спеціальний вид пафосу чи шахрайства, це зникнення всього особистого 

і випадкового в таємниці форми” [9, с. 71]. Письменник пише, що ця музика 

прочищає йому вуха та серце. Вона завжди пробивається із меланхолійної глибини 

інтровертності до космічного та божественного порядку, тоді як інший вид музики заганяє 

в тісний закуток. Така музика для нього є “музикою занепаду”. “Я сприймаю 

Бетховена... як початок занепаду, грандіозний, героїчний, прекрасний початок, 

але все ж із напівнегативним знаменням” [9, с. 157]. Письменник не любить шумної 

музики. В надмірній інструменталізації звинувачує він Брамса та Вагнера. “Можна 

любити й щось хворобливе, але не можна вважати його “правильним” [9, 

с. 166]. Дух справжньої музики – її мораль. Таємницею музики є те, що вона ставить 

вимоги лише нашій душі. Чим досконалішою є чиста музична форма, тим безпосередніше 

вона впливає на нашу душу. Наш час сильніше і впевненіше реагує на 

інтелект і волю в мистецтві, як на власне творче начало [9, с. 59]. В оповіданнях “Останнє 

літо Клінґсора” та особливо “Кляйн і Вагнер” відчутне це критичне ставлення 

до голосної музики. Вагнер є світом краси, але без дисципліни, а це значить, – без 

порядку, без ієрархії духу. “Музика занепаду” стає симптомом суспільного занепаду. 

“Витоки музики лежать далеко. Вона народжується з міри, корені її у великому Єдиному. 

Велике Єдине народжує два полюси, вони своєю чергою породжують силу тем- 

193


ного та силу світлого. Коли на землі мир, коли всі речі в стані спокою і все в своїх 

перетвореннях дотримується верховного начала, музика може бути досконалою. 

Коли ж пристрасті не штовхають на невірний шлях, вона досягає досконалості. 

Досконала музика має свої джерела. Вона виникає з рівноваги. Рівновага народжується 

із справедливості, а справедливість народжується із смислу всесвіту... Музика 

народжується із гармонії неба та землі та співмірності темного та світлого...” [5, 

с. 197–198]. Музика ж занепаду не буває ясною. “Тому, чим несамовитіша музика, 

тим меланхолійніші люди, чим більша загроза нависла над державою, тим нижче 

опускається імператор. Так втрачається сенс музики” [5, с. 198]. 

Поступово Г. Гессе опановує ідею роздвоєності світу та людини, що передбачає 

водночас діалектичну єдність і взаємопроникнення протилежних начал. У музичному 

етюді “Двоголосся життєвої мелодії” 1923 року письменник заявляє, що 

якби був музикантом, то без особливих труднощів написав би двоголосу мелодію, 

яка складалася б з двох ліній, з двох рядів тонів і нот, які б відповідали один одному, 

доповнювали б один одного, знаходилися в кожен момент, у кожному пункті ряду в 

найінтимнішому взаємозв’язку і двосторонніх відносинах. Кожен, каже Г. Гессе, хто 

вмів би читати ноти, міг би прочитати і цю подвійну мелодію, відчути протилежні 

тони. “Я хотів би знайти вираз для подвійності, зробити водночас зримими мелодію 

та контрмелодію... Бо лише в цьому полягає для мене життя: у коливанні між двома 

полюсами... Я хотів би вказувати на чуттєву різноманітність світу і нагадувати, що в 

основі цієї різноманітності лежить єдність, я б хотів постійно демонструвати, що краса 

й потворність, світло і темрява, гріх і святість лише на деякий момент є протилежностями, 

що вони завжди переходять одне в одне” [9, с. 45]. 

До розуміння понять поліфонії, контрапункту, багатоголосся Г. Гессе приходить 

лише в пізній творчості, але вже герой роману “Гертруда” Кун переживає контрасти 

радості та болю, щастя та нужди, повнозвучності та розладу звуків, однак ці 

почуття для нього ще непоєднувані. Він ще не усвідомлює напруженого інтервалу 

між добром і злом, він ще прагне лише до красивого, доброго, приємного в житті й 

терпляче переживає прикрощі в резиґнації і в утісі своєю музикою. Для нього солодкий 

тільки любовний біль. Кун як справжній музикант відчуває звучання світу, 

як добре настроєного музичного інструменту, і він пізнає, що світле і темне належать 

одне одному. Письменник любить багатоголосся у грі своїх героїв та у власній 

грі. Характеризуючи героїв роману “Деміан”, критик В. Дюрр зазначає: “Напруга, 

дисонансні та консонансні, повні й неповні інтервали надають історії однієї молодості 

підкреслено вертикальної, подвоєної рухом просторової структури. Це знання про великі 

антиномії, про таємницю обігу та біполярності, яка лише проглядає. Інше знання 

– це знання про божественну єдність” [7, с. 39]. 

У “Степовому вовкові” Г. Гессе називає свій великий інтерес до музики “зворушливим, 

але й фатальним зв’язком” [3, с. 90]. Головний герой Галлер вважає, що з музикою 

пов’язані всі німецькі інтелектуали, більше того – це їхня доля. “В німецькому 

інтелекті панує матріархат, природний зв’язок у формі гегемонії музики, якого не знає 

жоден інший народ. Ми, інтелектуали, замість мужньо боротися з цією тенденцією і 

домагатися покори й послуху інтелектові, логосові, слову, всі мріємо про мову без слів, 

яка б висловлювала невимовне й надавала форми тому, що її не має. Замість якомога 

вірніше й сумлінніше грати на своєму інструменті, німецький інтелектуал завжди 

бунтує проти слова й глузду і кокетує з музикою. Розкошуючи у володіннях музики,


серед чудесних, солодких звукових образів, серед прекрасних почуттів, настроїв, які 

ніколи не змушують, щоб їх втілювали в життя, німецький інтелект забуває про безліч 

своїх справжніх завдань” [9, с. 90]. Письменник висловлюється проти зловживань 

музикою, а також проти її надмірної суб’єктивізації, бо це веде до хаосу. 

Цікавими є думки Г. Гессе про музичний часопростір. Музику письменник порівнює 

із “замерзлим у формі простору часом”. Звукове мистецтво є перевтіленим 

для естетичного сприйняття часом, а саме сучасністю. Гессе зауважує, що при цьому 

йому спадає на думку “ідентичність миттєвості та вічності”. “Лише у віці 60 років я 

дійшов до думки, що суттю музики є час, а саме – сучасність” [9, с. 177]. Отже, музика 

– це “чиста сучасність”, звучання миттєвості. Йдеться й про сакральний час, передусім, 

коли письменника надихає на роздуми органна музика. В “Музичних нотатках” старовинна 

музика характеризується так: “Високий сильний органний тон. Наростаючи, 

він наповнює величезний простір, він сам стає простором, повністю огортаючи нас” [9, 

с. 25]. Органна музика піднімає письменника до духовних просторів: “Кристал, 

у сонячному сплетінні якого сотнями міріад поетизується згідно найвитонченіших законів 

Бога ясний дух. І мрією темряви є стати світлом” [9, с. 27]. Отже, сенс музики 

– у відтворенні універсального порядку. Звуковий світ означає певний рівень на нашій 

дорозі до божественного. Виникає поняття “ясності”. Музика доводить своєю впорядкованістю, 

співвіднесеністю, сенсом, законністю, що вона є дійснішою, ніж будь-яка 

реальність, сприйнята очима. Лише коли ця трансцендентність досягнута, можна говорити 

про музику в її повноцінному значенні, вважає автор. 

Після першої зустрічі з Г. Гессе Р. Роллан записав у щоденнику, що той є “людиною-очима”. 

При слуханні музики він завжди бачить картини й ландшафти. З 

цього приводу в “Музичних нотатках”, в нарисі “Музика” письменник висловлюється 

про те, що деякі “професійні” музиканти вважають неправильним і дилетантським, 

коли слухач під час музичної вистави бачить картини. Однак саме такий 

слухач проникає у глибинний сенс музики. “Жоден, хто уважно слухав, не зможе 

недооцінити драматичну основу цього творіння, дорогу від дитини до чоловіка, від 

становлення до буття, від окремого щастя до примирення з волею світу” [9, с. 34]. 

В одному з віршів збірки “Музика самотнього” – “Святкова вечірня музика” (“Feierliche 

Abendmusik”) поет робить спробу зафіксувати музику ландшафту. Картина 

розповідає про “світлий порядок, чиє таємне звучання в русі сузір’їв збігається в 

такті з його власним серцем” [9, с. 101]. 

Гессе цікавить також проблема віртуозності. В романі “Гра в бісер” зустрічається 

поняття “талант без характеру”. Віртуоз завжди протистоїть музикантові. Віртуоз у 

будь-якій галузі – музикант, поет чи політик – збуджує душу маси, дає захоплюючі 

концерти, викликає оргію масового захоплення, екстаз. Музикант апелює до людини, 

до особистості. У нарисі “Концерт віртуоза” описані враження письменника 

від надзвичайно майстерної гри скрипаля: “Звичайно, музика була власне чимось 

іншим, чимось зовсім іншим, чимось, що не мало стосунку до віртуозності, що потребувало 

анонімності, святості, щоб досягти розквіту. Але в цьому сенсі віртуози з 

часів Паганіні володіли для кожного, в тому числі й для мене, чаром фокусника та 

умільця, магією артистичності, вміннями циган” [9, с. 52]. 

Із багатьма композиторами, музикантами, співаками Г. Гессе був знайомий 

особисто, цікавився їхньою творчістю. Зокрема, він написав нариси про музику Отмара 

Шуке, якій письменник завдячує щасливими годинами свого життя. Цей компози- 

195


тор, як і багато інших, поклав велику кількість віршів Г. Гессе на музику. Роллан 

у листі до Гессе від 5 травня 1915 року пише, що “Музика самотнього” принесла йому 

велику радість. “Ви маєте щастя, що я не пишу музику. Я б не зміг протистояти бажанню 

написати ноти під Вашими рядками (а поети з цим ніколи не погоджуються)” [9, 

с. 51]. Дійсно, Г. Гессе ставився до музичного супроводу своїх віршів без особливого 

ентузіазму. В одному з листів він розповідає, що одна дама хотіла придбати його картину, 

однак економічна ситуація перешкодила цьому. Проте вона вирішила потурбуватися, 

щоб вірші Г. Гессе були покладені на музику і звучали всюди, бо вірш, на її думку, 

лише тоді стає живим, коли його можна співати. З цією метою вона хотіла заснувати 

товариство імені Г. Гессе. Письменник вважає, що ця жінка досить наївно продемонструвала 

ставлення німців до музики. “Вони люблять музику, щоб мати право за це у 

духовній сфері залишатися безвідповідальними” [9, с. 154]. 

Герман Гессе не тільки тематизує музику, але й створює словесну музику та експериментує 

з музичними формами. “Я хочу просунутися на крок вперед у проблемі, 

як можна відтворити музику чи спогад про музику в інтелектуальному чи 

художньому варіанті: чи можливий аналіз музики словами” [9, с. 159]. Таким прикладом 

звучання тризвуку на рівні змісту та форми є, скажімо, вірш “Триголоса музика” 

(“Dreistimmige Musik”): 

Eine Stimme singt in der Nacht, 

Nacht, die ihr bange macht, 

Singt ihre Angst, ihren Mut; 

Singen bezwingt die Nacht, 

Singen ist gut. 

Eine zweite hebt an und geht mit, 

Hält mit der andern Schritt, 

Gibt ihr Antwort und lacht, 

Weil zu zwein in der Nacht Singen ihr Freude macht. 

Dritte Stimme fält ein, 

Tanzt und schreitet im Reihn Mit in der Nacht. 

Und die drei Werden zu Sternenschein Und Zauberei [9, c. 38]. 

Показовим є також “Одне речення про каденцію” (“Ein Satz über die Kadenz“). 

У листі до В. Айзенманна Г. Гессе пояснює: “Це речення є менше спробою пояснити 

феномен каденції, аніж жартівливою спробою в одному реченні певним чином 

наслідувати цей феномен” [9, с. 10]. Каденція у цьому випадку розуміється як імпровізоване 

повторення теми для прикрашення мелодії, для того, щоб дати митцю 

можливість продемонструвати його віртуозне вміння. “Коли, ніби-то в музичному 

діалозі, знову й знову впродовж кількох тактів відбувається змагання чи любовний 

зв’язок між оркестром і соло-інструментом, що фахова мова музикантів звикла називати 

“концертом”, саме той соло-інструмент вважає за необхідне уникнути 

суперечки із сильним співрозмовником, але й ролі простого підручного в розвитку, 

перетворенні та продовженні музичної теми, для переведення подиху звільнивши 

себе до деякої міри від вплутування в заледве не найскладніший світ функцій, вимог, 

завдань, відповідностей і зваб; визволившись від незвичайно диференційованого, 

зобов’язаного багатьом його учасникам існування, повернувшись у свій власний індивідуальний 

світ; здається, що це термінове повернення додому в своє царство, 

яке належить тільки йому, в невинність, свободу, в розвиток за власними законами


своєї сутності надає йому абсолютно нового імпульсу та подиху, прискорення, яке до 

цього було скутим й обмеженим увагою партнера, майже п’янкої радості від самого 

себе та своїх можливостей, здається, що це спонукає та підбадьорює до захоплення 

своєю віднайденою свободою, до насолоди у властивій лише йому атмосфері, що 

схоже до птаха, який уникнув полону і, лише у довгому слідуванні трелей, тріумфуючи, 

усвідомив свої сили, щоб потім в пасажах, поривах, польотах, які то гойдаються, 

то тріумфально злітають вгору, то вільно падають вниз до басів, у віртуозному 

екстазі пережити те, що здається неперевершеним, неможливим” [9, с. 110]. 

Особливо в складні часи Г. Гессе рекомендував контрапунктну музику XVIII ст., 

однак і власні твори він проектував як альтернативу до дисонансів сучасності і як 

можливість регенерації в протистоянні негативним тенденціям свого часу. Письменник 

не сприймає музику як утечу від реальності, а з її допомогою утверджує реальність 

у царині вищої магічної дійсності, яка виявляється впорядкованішою, закономірнішою, 

більшою мірою наповненою сенсом, аніж те, що ми бачимо навколо. 

1. Гессе Г. Гра в бісер. – К., 1983. 

2. Гессе Г. Демиан // Иностранная литература, № 5, 1993. – С. 39–115. 

3. Гессе Г. Степовий вовк // Всесвіт, № 405, 1977. 

4. Гессе Г. Последнее лето Клингсора. – М., 1986. 

5. Завадська Є. Відгомін культур Сходу у творчості Германа Гессе // Всесвіт, № 5, 1977. 

– С. 194–199. 

6. Böttger F. Hermann Hesse. Leben. Werk. Zeit. – Berlin, 1974. 

7. Dürr W. Hermann Hesse. Vom Wesen der Musik in der Dichtung. – Stuttgart, 1957. 

8. Hesse H. Gertrud. – Frankfurt a. M., 1955. 

9. Hesse H. Musik. – Frankfurt а. М., 1986. 

10. Hesse H. Musik des Einsamen. – Heilbronn, 1988. 

11. Unseld S. Hermann Hesse und Wirkungsgeschichte. – Frankfurt а. М., 1985. 

HERMAN HESSE ON MUSIC 

Svitlana Macenka 



The article deals with esthetic and philosophical views of H. Hesse on music. The 

author’s short stories, novels, essays and poems which centre around the theme of music 

are studied. In Hesse’s opinion, music has a profound emotional infl uence on people human 

beings. It also performs important ethic and esthetic functions. Music is a means of cognizing 

the world and self-cognizing. It is a universal language capable of expressing sublime 

senses, but, at the same time, it serves as an indicator of social changes. H. Hesse displays 

exquisite mastery in using the means of musical expression, of which “Ein Satz ьber die 

Kadenz” is a fairly vivid example. 

Key words: H. Hesse, philosophy of music, music modelled by words. 



197



УДК [82.111(75/76):77.04] 

СОЦІАЛЬНА ІРОНІЯ У НОВЕЛІ КОСТАСА ВАРНАЛІСА 

“СПРАВЖНЯ АПОЛОГІЯ СОКРАТА” 

Марта Антонюк 



Розглянуто образ Сократа із сатиричної новели Костаса Варналіса “Справжня 

апологія Сократа”. Автор твору на початку 30-х pоків XX століття з ідейних позицій 

“лівого” спрямування піддав критиці суспільний устрій тогочасної Греції. Суд 

над давньогрецьким мислителем Сократом став авторським метафоричним засобом 

для соціальної сатири та іронії, констатації глибокої недовіри людини-мислителя 

до несправедливого суспільства. 

Ключові слова: соціальна сатира, іронія, Сократ, тиранія, жертва, користолюбство 

влади. 

Постать Сократа (бл. 470–399 pp. до н. е.) завжди приваблювала вчених, письменників, 

поетів, драматургів різних часів і народів. Упродовж багатьох століть життя 

і трагічна смерть видатного давньогрецького філософа залишаються загадковими. 

Саме ця невідомість спонукає знову і знову звертатися до його постаті як до вічної, 

незмінної і, водночас, актуальної та незбагненної таємниці. Задумуючись над життям 

взагалі, кожен відкривав для себе свого, особливого Сократа, сповненого численними 

запитаннями: ким був Сократ для своїх сучасників – приятелів і ворогів, 

як виглядав цей мислитель, котрий не залишив після себе жодного писемного рядка? 

Чим саме він викликав ворожість у можновладців? Чи не міг він просто спокійно 

жити, нікому не заважаючи, чому він був саме таким? І яким він був насправді? Чим 

є постать Сократа для сучасних людей? 

Звертаючись до Сократа, зауважимо, що більшість інформації про його життя 

та причини його загибелі залишається невідомою. Те, що дійшло до нас з часів 

античності, – це інтерпретації його долі різними відомими особистостями: Платон 

і Ксенофонт по-своєму розповіли нам про свого вчителя Сократа; Аристофан та 

деякі інші комедіографи того часу залишили інший образ, уявлення про філософа, 

яке не збігається з оцінками його учнів (комедія Аристофана “Хмари”, як знаємо, 

відіграла фатальну роль у долі Сократа). Отож важко стверджувати, чия інтерпретація 

образу Сократа є найдостовірнішою. Так само по-різному ми тепер сприймаємо 

самого філософа; думки про нього сучасних вчених, драматургів, письменників 

різняться. У постаті давньогрецького мислителя кожного з них приваблює щось 

своє, те, що хотілося б побачити: цей загадковий чоловік щоразу постає перед нами в 

іншому світлі; ми бачимо його неначе у розбитих дзеркалах і по крихтах намагаємося 

зібрати його образ. 

© Антонюк М., 2008

Соціальна іронія у новелі Костаса Варналіса “Справжня апологія Сократа” 

До постаті видатного філософа античності зверталися відомі представники новітньої 

грецької літератури, зокрема Костас Варналіс “Справжня апологія Сократа”, 

X. Залокостас “Сократ пророк античності”, Г. Скуртіс “Суд Сократа”, Г. Теодосіос 

“Сократ Софроніска”, Васіліс Карасманіс “Сократ. Мудрець який не знає нічого”, 

Костянтин Плевру “Сократ перед смертю”, Кості Папайоргі “Законодавець, який 

вбиває себе”. 

Однією з незвичайних інтерпретацій образу видатного філософа є сатирична новела 

“Справжня апологія Сократа” відомого грецького поета та прозаїка Костаса 

Варналіса (1884–1974), де “Сократ певним чином є трагічним героєм, який незадовго 

до своєї смерті відкриває справжній сенс життя” [5, с. 84]. Постать Сократа 

імпонує письменникові К. Варналісу тим, що грецький філософ намагався пробудити 

суспільство від моральної та інтелектуальної дрімоти – саме такою була мета творчості 

К. Варналіса. Грецький дослідник Нікос Катіфоріс у статті “Письменник Костас 

Варналіс” пише, що “цією новелою Варналіс сягає вершини прозаїчного жанру 

і споруджує для себе незворушний пам’ятник у нашій літературі” [8, с. 34]. 

Сатирична новела Костаса Варналіса невелика за обсягом (усього 64 сторінки) 

складається зі вступу та п’яти частин, кожну з яких поділено на параграфи. 

Уже сама назва новели “Справжня апологія Сократа” підказує паралель із 

“Апологією Сократа” Платона та Ксенофонта. Однак уже з перших рядків новели 

стає зрозуміло, що “Апологія Сократа” Костаса Варналіса аж ніяк не є переспівом 

античних прототипів-першоджерел. Його Сократ має мало спільного і з Платановим, 

і з Ксенофонтовим Сократом. Сюжетна канва новели віддалена від так званої 

“історичної правди”. “Поет створює свій власний світ, який є нічим іншим, як віддзеркаленням 

сучасного суспільства”, – зазначає відомий грецький критик Васос 

Варікас у праці “Костас Варналіс. Костас Каріотакіс” [4, с. 80]. 

Починається сатирична новела прологом під назвою “Як усе це відбувалося”, де 

автор відразу намагається розкрити саму сутність суспільства, незалежно від того, чи 

це суспільство античне, чи сучасне. Автор новели зосереджує свою увагу не на обставинах 

життя чи загибелі видатного філософа, а на тому, як саме здійснювався суд 

над Сократом. Варналіс підводить читача до думки, що рішення суду було підготовлене 

заздалегідь, а сам процес став винятково формальною процедурою, результат якої 

неможливо було змінити. Автор навдивовиж образно змальовує байдужу атмосферу 

суду: “Поки промовляли обвинувачувані (писклявий, манірний, як жінка, Мелет, – він 

виспівував натхненно, мов соловей; клаповухий Аніт з зарослими волоснею ніздрями; 

вузьколобий Лікон з каламутними очима), судді сиділи просто на землі – хто 

схрестивши ноги, хто навпочіпки – й ліниво лузали насіння, випльовуючи лузгу в потилиці 

тих, хто сидів попереду. Інші, поклавши під голови черевики, простяглися 

один біля одного і безтурботно захропли” [1, с. 5]. 

Атмосфера цілковитої байдужості учасників суду над Сократом є свідченням 

незворотності жорстокого вироку, якого він не зміг би уникнути як би філософ не 

доводив свою невинність. Під час виголошення звинувачення Сократ відсторонено 

дивився у небо, розуміючи, що цей невблаганний сценарій неможливо відвернути. 

Варналіс проводить паралель із сучасним йому суспільством, де кожен 

переймається лише власними інтересами – кожен робить лише те, що приносить 

йому зиск. 

199

200 Марта Антонюк 

Атмосфера нудьги і байдужості панувала лише до оголошення звинувачення – уся 

дрімаюча досі аудиторія вмить прокинулася. Присутніх цікавило лише те, як Сократ 

“хитруватиме й викручуватиметься, щоб узяти гору над Законом” [1, с. 5]. 

Суспільство, яке Костас Варналіс змальовує у цій новелі – це суспільство, в якому 

він сам проживав: письменник порівнює своїх співвітчизників із ошаленілим натовпом, 

що прагне стати очевидцем кривавої розправи над ще однією жертвою і 

цим задовольнити свої невгамовні емоції. Однак очікування публіки, яка сподівалася 

побачити перед собою “блазня”, виявилися марними. Сократ своєю промовою 

лише роз’ятрив озвірілі інстинкти п’ятиста присутніх: “Посміхнувшись єхидно в густу 

бороду, він на мить підвівся і, кинувши погляд на стіл, де стояли дві чималі чаші 

– обидві похмурі, мовби й вони мали душу і теж ненавиділи його, пробурмотів: “І я 

чекав вас, о мужі афінські, щоб ви виправдали себе! Сівши, він знову почав розтирати 

ліве коліно” [1, с. 6]. 

Політична верхівка вирішила організувати показовий суд над Сократом, бажаючи, 

щоб і надалі ніхто не наважувався кепкувати з неї, засуджувати її дії, робити з 

неї посміховисько. Думка, яка не збігалася з їхньою, не мала права на існування, 

і не повинна навіть зароджуватися у головах маси. Покаравши цього беззахисного 

чоловіка, вони матимуть слухняних людей, забезпечать їхню покору, а отже, матимуть 

безтурботне існування. Судді, ці неотесані інтелектуально вбогі люди, чванилися з 

найменшого приводу. Аби ще раз підкреслити свою владу і зверхність, судовий виконавець 

прокричав вирок суду Сократові у вухо, коли той ніяк не реагував на жорстокий 

вирок. 

Вступну частину автор завершив такими словами: “Всі так звані “апології”, 

писані його друзями та учнями, є не що інше, як нікчемні намагання довести, що 

Сократ був невинний, а Закон справедливий, судді добрі і чесні афіняни, котрі... 

випадково помилилися, бо єдині насправді винні в цій історії – оті три негідники, 

котрі переслідували нещасну жертву” [1, с. 8]. Цими словами Варналіс підкреслював, 

що знищення філософа аж ніяк не було “випадковою помилкою” – в цьому 

полягає правдива політична сутність усякої продажної деморалізованої держави. 

Кожна із п’яти частин новели має своє окреме понятійне навантаження. У першій 

частині сатирична сила письменника спрямована проти гнилості і ницості можновладців; 

Костас Варналіс з іронією каже, що лише тепер зрозумів, що мудрим 

є той, хто “може побачити свій ніс і зрозуміти, що роблять судді і його співвітчизники”. 

Сократа не здивував жорстокий вирок суду. Він розуміє, що довкола панує 

моральний занепад схожий до деморалізованого сучасного суспільства, в якому 

політики торгують власною Батьківщиною заради свого збагачення. 

Суддями філософа Сократа виступають не гідні громадяни, справедливі демократи, 

а навпаки – зграя ницих людей, які хтозна-як опинилися при владі. Письменник 

розвінчує цих “добропорядних” громадян, верхівку суспільства, протиставляючи їм 

простий народ в образі філософа, який говорить: “Погляньте на обвинувачів! І на 

виду гарні, і розкішно вбрані – одразу видно: значні персони! Патентовані патріоти! 

Хазяї світла республіки... А тепер погляньте на мене! Оце вже красень! Бридка 

пика, голодранець, нікчема, невдаха, справжнє тобі лайно, і раптом – “наймудріший 

з мужів! “ [1, с. 9]. Варналіс з іронією називає можновладців “патентовані патріоти, 

які за гроші купили все, що можна, а душі їхні “незрівнянно перевершують вид і вбрання 

красою і багатством!...” [1, с. 10].


Розуміючи причину і мету цього показового суду, Сократ використовує його для 

того, щоб зірвати маску з тих вовків в овечій шкурі. Він переконливо доводить, що 

турбота обвинувачувачів про укріплення так званих моральних чеснот, це лише 

уміле прикриття впливових злочинних політиків, які самі заслуговують суду. А 

щоб цього не сталося, вони знищують голос, який містить зернини правди. “А хотіли 

вони, о мужі афінські, моїм падінням укріпити в ваших душах уже добре підупалу 

Доброчесність. І коли б не правдивість і чистота цих проводирів народу, 

обвинувачували б їх, а не мене, і обвинувачем був би я” [1, с.10] – таким словами звертається 

філософ до афінян. 

Сократ один за одним викриває суддів та їхні злочини: чинбаря Аніта, який, рятуючи 

своє життя, не поспішав на допомогу у Наварин; оратора Лікона, який продав 

за кілька монет фортецю в Лепанто, однак незабаром він став “рятівником” 

– “видає закони, які стоять на сторожі життя, честі та майна народу, тобто його власності, 

і які вбивають “зрадників”, тобто тих, хто не згоден продавати вітчизну!”; 

Мелета, “коханця міста”, який за грошову винагороду зробить все, що завгодно, не 

задумуючись про наслідки; голову захисту Моралі, який “дружину потайки віддає 

сутенерам”; свинаря з Лепсіди, який богині розповідає таємниці, одночасно роблячи 

пожертвувану землю своєю власністю; братів Сорокапалі, які щороку стають 

охоронцями збіжжя і визначають ціну на нього; лихваря Кседавелона з Кіфісії, який 

“лупить шкуру з бідноти, але ставить вівтарі богові Милосердя”; Цнотливчика з Колоно, 

збирача податку з проституції; “сиротожера” Добросердого, який вигнав на вулицю 

дітей свого брата; бандюгу Трасея, котрий не одну людину відправив на той 

світ; кривоприсяжника Правдивого, який не пропускає жодного суду. І це далеко 

не всі, а лишень невелика частина цих “достойних” афінян” [1, с. 11]. 

Для того, щоб більше увиразнити ницість суддів, які засудили Сократа, автор 

новели вдається до особливого стилістичного засобу, протилежної дефініції, якою досягає 

іронічних характеристик персонажів, називаючи збирача податків з проституції 

– “Цнотливчиком”, кривоприсяжника – “Правдивим”, “Добросердним” того, хто знущається 

з бідних дітей. 

Письменник спонукає читача задуматися над тим, хто стоїть при владі, чи справді 

це гідні громадяни, чи такі ж нікчемні афіняни, як і судді. Ще більшої патетики 

автор досягає, протиставляючи Сократові можновладців народу. Філософ саркастично 

запитує: “Куди мені з ними тягатися! Я ж нічого не зробив для вітчизни. 

Ні Наварина не зраджував, ні Лепанто не продавав, ані в струменях Кефіса не віддавався 

таїнствам Афродіти чоловічої статі!” [1, с. 11]. Автор ще раз повертає 

читача до суддів, яким слова філософа не завдадуть великого лиха, адже, як 

говорить Сократ, вони “є Закон, – Закон і вчора, й сьогодні, й завтра... А коли 

хоч хто із вас був чистий, то Закон упав би й розсипався на порох” [1, с. 13]. Філософ 

іронічно звертається до суддів: “Ви безсмертні! І були б, так би мовити, ще 

безсмертніші, коли б з ласки Долі ви народжувалися з кінським хвостом, який би 

махав, наче віяло, направо й наліво, відганяючи мух, що кусають вас саме тоді, коли 

ви спите або вершите суд, щоправда, у вас це одне й те саме!..” [1, с. 15]. 

Усвідомлюючи, що вирок винесено, і навряд чи можна відкрити очі “сліпому” 

суспільству на те, що воно і так не хоче бачити, Сократ все ж таки робить 

останню спробу і стає у нерівний двобій з озвірілими співвітчизниками, які вже від- 

201


чули запах крові нової жертви. Він знову і знову дратує натовп, насміхається з нього, 

доводить його до сказу і в цьому виявляється міць і безсилля настроєного проти 

нього суспільства: “А як подумаю, що ви скаженієте, мов собаки, від моїх слів і не 

можете нічого мені зробити, – говорить філософ, – навіть утекти звідси, бо тоді 

ж ви втратите свої три оболи, то аж танцюю від зловтіхи ...” [1, с. 14]. 

Подумки Сократ продовжує досліджувати усі можливі варіанти цього повільного 

публічного вбивства людини. У другій частині новели він припускає, що судять не 

його як живу людину, а його труп, але і тут філософ, уявивши себе мертвим, знову 

висміює незмінну природу цих людей, які його судять. Навіть мертвим він би сміявся 

з того, що “ви, живі, наскрізь просмерділися, мов десятиденне падло..., а вас 

все одно так і тягне видряпати око ближньому, я згадую тварин: ті, що жеруть 

інших, вважають себе за безсмертних, а ті, яких жеруть, не здатні відмовитися 

від надії, що колись воскреснуть для кращого життя” [1, с. 15]. 

Устами філософа автор передає ницість, підлість, дволикість сучасного йому 

середовища. В одну мить всі змінилися б, якщо б Сократ зненацька помер, і його б 

прославляли як видатного громадянина, який немало доброго зробив для рідної 

батьківщини. І навіть, можливо, поховали б Сократа за державний кошт, враховуючи 

його заслуги. Однак це лише гра уяви, реальність зовсім інша. І не вмирає 

він своєю природною смертю, а його вбивають заради повчання для всіх інших. Філософ 

каже: “Вам потрібна жертва.., тільки не для того, щоб ваші діти навчилися 

любити доброчинність, а щоб боялися демократії! Вам потрібна величезна жертва, 

аби спокутувати злочини вчорашньої тиранії й закрити їй шлях до відновлення” [1, 

с. 16]. І далі продовжує: “Проте ви мене караєте не тому, що я порушив Закон, а 

тому, що я виявився не здатним знехтувати й переступити його!..” [1, с. 17]. 

“Сократ є злочинцем, бо є безсилим і бідним. Він заслуговує смерті!” [1, с. 17] 

такий висновок робить автор. Лишень багаті можуть бути при владі і Закон захищатиме 

їх у будь-якій ситуації, а бідний, простий народ буде завжди на лаві підсудних. 

Філософ передбачає і те, що з часом його ім’я виправдають, воно стане шанованим 

настільки, що кожен захоче долучитися до нього, засуджуючи тих афінян, які прирекли 

філософа на смерть. Однак він розуміє, що у будь-який час, за будь-яких обставин 

голос істини буде зазнавати гонінь. Адже Сократа судять не просто афіняни, 

а “натовп, який мало чим відрізняється від величезного дворового пса, припнутого 

на самісінькому сонці, який тільки те й знає, що спати, або чухатися, але люто 

кидається на кожного, кому спадає на думку вивести його із звичайного стану, 

звільнити від ланцюга” [1, с. 17]. 

Аналізуючи ті злочини, за які афіняни засудили видатного філософа, автор робить 

висновок, що вони знищували все те, чого самі не розуміли – вони не розуміли 

ані того, що говорив Сократ, ані те, у що він вірив, отож найлегше було у цьому 

його звинуватити. Промовляючи у суді, філософ каже: “Безбожність ви 

вважаєте найпевнішим засобом роздратувати Собаку, щоб він кидався захищати 

зубами ваші матеріальні вигоди. Ворогів вашого добробуту ви дуже тонко перетворюєте 

на особистих ворогів Собаки” [1, с. 18]. А Сократ виявився повним безбожником 

тому, що спонукав цього Собаку до думки. Отже, філософ стає небезпекою для 

політичної верхівки. Хоча він не може бути небезпечним, оскільки, як сам про це 

каже філософ, небезпечних убивають, а не судять. Небезпечні мають владу, можуть


усе, їх бояться. Філософ каже: “Ви не злякалися Сократа, ви хотіли його смертю злякати 

інших!” [1, с. 22]. 

Сократ констатує сумну, однак правдиву реальність усіх часів, коли каже: “Хто 

дорвався до корита, той боїться змін, а кого прогнали, той прагне їх і готує, як 

тільки може. А темному народові що ті, що ті – однаково, бо йому відшкодовувати 

збитки і тих, і тих... Ми живемо в найчудовішій державі світу, маємо найрозумніші 

закони, не їмо своїх вошей і любимо шахраїв, які їдять нас” [1, c. 22–23]. 

Письменник ще раз вдається до іронії, коли устами Сократа розповідає байку 

про певне уявне суспільство, порівнюючи його з сучасною йому ситуацією у Греції. 

У байці йдеться про те, що злодії найбільшої у світі держави вирішили “владнати” 

своє життя, навчивши бідняків своєї істини та надавши їм багату уяву, чутливе серце 

і навіть право керувати державою, однак командувати ними будуть злодії. Вони створять 

всі умови для життя, “оплачуватимемо державі, тобто нам самим, усе те, що 

ви створите своєю працею, боги велітимуть вам працювати і не їсти, а нам сидіти 

і їсти... Вам належить гинути, а нам жити. А оскільки ви самі не здатні будете 

зрозуміти власні інтереси, ми примусимо вас до цього силоміць. Єдине, що вам 

забороняється: красти один в одного. Бо інакше ви можете красти і в нас” [1, 

с. 25]. Це, за задумом автора, натяк на державний устрій держави, незалежно чи 

античної Греції, чи сучасного суспільства, оскільки і там, і там відбувається схожа 

несправедливість. 

Третю частину новели Костаса Варналіса можемо назвати з’ясуванням того, 

яким був Сократ у побуті. Чи справді цей чоловік був настільки надокучливим, чи 

він був, навпаки, святим і лишень вказував на чужі недоліки? Тепер уже Сократ не 

викриває злочинців, а лише показує своє буденне життя, намагається відкрити очі людям 

на те, що вони у цьому житті не розуміли. Філософ так пояснює свої кпини: “Я не 

Аполлон, щоб дерти з вас шкуру тупим ножем; я син повитухи, тобто найнижчого 

роду. А тому я щодня дер із вас шкуру своєю мудрістю – насмішкою! Ви від цього не 

ставали кращими, я тільки доводив вас до оскаженіння й розумів, рано чи пізно ви 

мене з’їсте ...” [1, с. 27]. Філософ Сократ визнає свої недоліки і ганебне ставлення 

до бідолашної Ксантиппи, на яку звалив усе господарство, дітей, а потім ще 

й одружився вдруге з молодою дівчиною, яку згодом залишив, внаджувався до 

Аспасії, Теодори та інших. Не дивно, що Ксантиппа стала нестерпною дружиною, 

бо саме життя примусило її стати такою. І хоч якою вона не була сварливою, і, як 

сам філософ каже, мала його за ніщо, однак він любив її по-своєму. Що ж до роботи, 

то він розчарувався і в мистецтві, і в богах, бо “з великого розуму самі клопоти. Він 

зв’язав мені руки: нічого не можу робити” [1, с. 28]. Однак цей чоловік був законопослушним 

громадянином і на війну йшов одним серед перших. 

Сократ любив виходити з Афін на довколишні поля, де мав повну волю віддаватися 

своїм думкам, де набирався сили, йшов собі, оминаючи людей. Однак це йому 

не завжди вдавалося і тоді він кепкував над ними, а робив він це тому, “що бачив їх 

наскрізь, так наче вони скляні. А оскільки я знав, що самому мені вас не виправити, я 

висміював вас” [1, с. 30]. Іронія – не просте заняття, це мистецтво, дар, який не кожному 

подарований: “О! Висміювати – це далеко не просте діло! Це водночас і гра, і 

мистецтво. Для цього треба мати багату уяву, критичний розум і життєвий досвід. 

І треба вміти грати всім цим легко й чисто, без натуги. Насмішка – це не початок, 

203


а кінець філософії. Треба пережити драму думки і безнадії, щоб вийти до сміху – до 

гіркого сміху. Якщо зможеш дійти!” [1, с. 30]. 

Що ж до простих людей, які навіть не задумуються над тим, що вони роблять 

і хто ними керує, які роблять те, що їм наказують, то філософ відчував до них 

співчуття: “...до сірої юрби я відчував тільки жаль. Ваш розум, ваші серця й діла вам 

не належать: ви відчуваєте, думаєте і дієте так, як потрібно Вовкам” [1, с. 33]. 

Зустрічаючись із софістами, у суперечках з ними, Сократ розвінчував їхню думку 

про те, що він належить до їхньої когорти. Софісти, деручи з людей гроші, втовкмачували 

у людські голови те, що не давало людям духовного звільнення, натомість 

Сократ намагався примусити людей до активної думки, хоч (як іронізує автор новели) 

“чим менше думає громадянин, тим він розумніший, і чим менше говорить, тим 

вільніший” [1, с. 18]. Так минали дні філософа, який намагався жити, нікому не 

заважаючи. У кінці третьої частини новели К. Варналіса Сократ каже: “Клянусь 

собакою, краще вступити в лайно, ніж цілий день натикатися на жебраків і 

брехунів – еллінів з еллінів! “ [1 с. 38]. 

За свого життя філософ зустрічав політиків, пройдисвітів, якими був Аніт та інші 

обвинувачі. Сократ радів від спілкування з Періклом, однак і той дурив філософа, 

обіцяючи нездійсненне – закінчити війну. В образі Перікла уособлений ідеальний 

правитель, однак, яким би добрим не був правитель, він залишається правителем. 

Філософ робить висновок про те, що влада і війна нероздільні. 

Цікаво розповідає К. Варналіс про комедію Аристофана “Хмари”, завдяки якій 

Сократ став “видатною людиною”. Тут міститься своєрідна прихована сатира. Не 

філософія Сократа, не його життя, а його роль в комедії “Хмари”, де його змальовано 

софістом, робить філософа відомим. Навіть Ксантиппа, і та на мить піднесла його 

в своїх очах. 

Єдиною зброєю Сократа, зазначає грецький літературознавець Нікос Катіфоріс, 

залишались його іронічні публічні діалоги, “соціальна іронія, яка синхронізує 

події з анахронізмами і алегоріями” [3, с. 36]. Філософ звертається до своєї філософії 

і заплутує своїх слухачів, говорячи, що він зовсім не філософ, бо не сформулював 

жодну теорію, ані не започаткував якусь школу, він лише знайшов свій “метод” 

мислення, а, по-друге, визнає хибність свого вчення. Сократ вбачає пастку в тому, 

що Дельфійський оракул назвав його “наймудрішим”, оскільки, наблизившись до 

істини, він далі продовжував її шукати, а отже, ставав щораз небезпечнішим. Він 

шукав “ідею-істину”, яка знаходиться в середині душі держави: “Отож: з роками 

я став повитухою держави. Я хапав людські душі, обережно розминав їх, а коли 

треба було, то й запускав у них своє ручище й щипці, щоб витягти дитя. Я відроджував 

істини...” [1, с. 41]. Образ Сократа ототожнюється тут із самим автором, який 

своєю творчістю намагався у сучасній йому Греції продовжити справу філософа. 

“Варналіс не аналізує філософії Сократа, але у своїй “Апології” показує сенс 

його життя і врешті-решт представляє його як прихильника марксистського світогляду”, 

[7, с. 270], – стверджує грецький дослідник творчості письменника Спірос 

А. Гініс. Античний філософ розуміє, що він є жертвою системи і його смерть неминуча, 

бо у всі часи буде свій “Сократ”, якого знову і знову приноситимуть у жертву: “І 

коли мене не стане, вони кинуться шукати іншого Сократа, щоб охрестити його 

в святій купелі громадської думки безбожником і зрадником. Він потрібен їм, щоб


кидати його на розтерзання знавіснілій юрбі й тим самим гамувати її шал щоразу, 

коли вони заводять державу у безвихідь. Ні, стадо не може й хвилини прожити без 

Вовків, ні Вовки без безбожників і зрадників” [1, с. 45]. 

На сторінках четвертої та п’ятої частин новели філософ виголошує аргументи того, 

що він трудився на благо Вітчизни: по-перше, він довів, що душа безсмертна, а отже, 

стадо завжди сподіватиметься на те, що після смерті буде у раю, а тих, що їх карають, 

каратимуть боги; по-друге – страждання веде до морального вдосконалення, і простий 

народ повинен цього сліпо дотримуватися; по-третє – “ніхто не злий з власної волі”, 

тому що кривдники не знають, що роблять, і вони ж і навчатимуть “дітей народу не 

опиратися несправедливості”, і саме він є творцем цієї гармонії. Зазираючи в майбутнє, 

філософ з новели К. Варналіса передбачає, що його думка буде спрофанована, а його 

науку невдовзі “зроблять своєю релігією християни. Вони шануватимуть мене як пророка 

їхнього бога й малюватимуть у своїх церквах мою пику з широким золотим німбом 

довкола моїх патлів” [1, с. 48]. 

Кульмінацією твору К. Варналіса є звинувачення Сократа самим автором новели 

в його ідеалістичній філософії, його “даймона”, який відкриває антинародну 

сутність верхівки. Говорячи про свого демона, що живе у ньому, Сократ визначає 

його, як “старе, як світ сумління Стада, прабатьківське рабство, що зв’язало 

мою душу з вашими, аби перетворити їх на непорушну фортецю держави злочинів... 

Він покинув мене кілька місяців тому, о мужі афінські. Він повернувся, 

оскільки мені кінець, в Управління Загальної Безпеки здати пост і одержати підвищення” 

[1, c. 48-49]. Філософ усвідомлює, що разом із його смертю на певний час 

умре і громадська думка, аж поки не з’явиться хтось інший, хто буде нести з собою 

світло істини і знову так само, як і він, стане жертвою держави злодіїв. І так триватиме 

завжди. Єдине, у чому визнає свою провину підсудний, так це те, що він 

казав правду “бо немає більшої підлості і страшнішої зради, ніж казати 

правду”, – до такого висновку приходить філософ [ 1, с. 51 ]. 

На останніх сторінках твору маємо ще один цікавий художній засіб – перспективу 

майбутнього: філософ говорить про те, що б він робив, якби продовжував 

жити. Отже, автор ще раз досягає кульмінаційного моменту, оскільки засуджений 

до смерті Сократ не намагається полегшити вирок, викликати жалість і співчутливість 

у суддів, а, навпаки, підкреслює те, що навіть, якщо б його виправдали, він би 

не змінився, а йшов би далі, бо йому не байдужі життя нащадків його держави. Він 

відкриватиме очі на очевидні речі, як це він робить вже при кінці своєї промови: “Це 

ваша вітчизна, але в ній нічого вашого немає: поля і палаци, гроші й кораблі, боги і 

влада, думка й воля – все чуже!” [1, с. 51]. 

Словами філософа автор новели спонукає народ, який рабом став через звичку, 

піднятися з колін, об’єднатися з іншими такими ж рабами, знищити державу 

злодіїв і створити нове справедливіше суспільство. Застерігаючи громадян, щоб 

не повторилося те саме, Сократ проголошує спільну працю і спільну свободу. На 

запитання людей, навіщо ж така свобода, філософ відповів: “Настане час, і ви вийдете 

на шлях, що виведе вас у люди, аби ви врятували, хочете того чи ні, і тіло 

своє, і душу, і дух” [1, с. 53]. Такими словами підсудний і завершує свою апологію. 

Філософ Костаса Варналіса щиро вірить, що такий час настане лише тоді, коли простий 

народ перестане бути рабом і нарешті усвідомить себе вільним, хоча шлях до 

цього важкий і довгий. 

205


Закінчився час промови Сократа, наближався кінець його життя, і всі побігли 

за трьома оболами, так і ні над чим не замислившись, марно прослухавши останню 

спробу філософа примусити народ мислити. Побачивши такий хаос – натовп, який 

побіг за грошима – Сократ попросив Платона відпровадити його до в’язниці: “Не 

знаю, бідний мій друже, ні де вона, ні як туди йти!” [1, с. 53]. Він не бачив більше 

сенсу жити, бо саме життя стало для нього в’язницею. Останніми рядками новели 

Костас Варналіс закликає читачів не бути тими афінянами, які побігли за грошима, 

забувши, що втрачають значно більше, а замислитися, у якій державі вони 

живуть і вислухати звернення античного філософа до людей усіх часів. 

У біографічній довідці до збірки “Костас Варналіс. Справжня апологія Сократа. 

Сатиричні новели та портрети” український літературознавець Тетяна Чернишова 

писала: “Вершиною творчості Варналіса є сатирична новела “Справжня 

апологія Сократа”. Глибоке знання античної літератури дало поетові майстерно показати 

сучасний йому світ з допомогою масок, запозичених у античного філософа 

Платона. Не відступаючи надто від платонівського тексту, Варналіс відверто 

іронізує, але в читача не лишається сумніву: це не пародія на Платона, це картина 

сучасності” [2, с. 259]. Відчуваючи спорідненість душ з античним філософом, 

К. Варналіс в образі Сократа показує мислячу людину, яка намагається зрозуміти, 

в якому суспільстві вона живе. Усвідомивши аморальність свого суспільства, цей 

давньо грецький філософ став політичною жертвою верхівки й намагався востаннє 

викрити злочинний устрій та злочини правлячих кіл, сліпоту простого народу, закликати 

до нагальних змін у країні. Однак ці зміни необхідно було розпочати з середини, 

зі зміни свідомості людей. Тільки так з’являється шанс врятуватися з тяжкого 

рабства, усвідомити, що людина є і мусить бути вільною. 

У промові з нагоди п’ятдесятиріччя творчості К. Варналіса літературознавець Нікос 

Катіфоріс говорив про аналізовану тут новелу письменника такими словами: 

“В основі твору знаходиться творча драма. Поет зображає Сократа у момент кризи 

та звільнення, коли останній заперечує свою ідеалістичну філософію... Зберігши в 

собі все найкраще від себе колишнього, з’являється перед очима здивованих суддів 

інша, справжня людина!” [8, с. 35]. А грецький літературознавець Васос Варікас 

писав: “Автор “Справжньої апології Сократа” головним чином залишиться в історії 

новогрецької літератури як засновник суспільного методу” [4, с. 47]. 

Новела Костаса Варналіса “Справжня апологія Сократа” це – реакція автора на 

несправедливі суспільно-політичні умови на його батьківщині – у Греції міжвоєнного 

періоду в XX столітті. На той час автор прихильно ставився до “лівої” 

комуністичної ідеології, комуністичний режим в СРСР ще не встиг виявити усієї 

своєї людиноненависницької суті, як це сталося, починаючи з 1930-х років у вигляді 

репресій, голодоморів, створення фабрики вбивств – ГУЛАГ’у тощо. Незважаючи на 

такі “лівацькі” симпатії письменника, “Справжня апології Сократа” ілюструє, якою 

значною може бути роль окремої людини в історії, а надто філософа, відданого 

своїй ідеї, а також тих жертовних обставин, при яких виявляються найвищі якості 

людського духу.


1. Варналіс Костас Справжня апологія Сократа//Сатиричні новели та 

портрети. (Пер. А. Чердаклі). К.: Дніпро, 1984. С. 5–53. 

2. Чернишова Т. Костас Варналіс (біографічна довідка): Сатиричні 

новели та портрети/Пер. А. Чердаклі. К.: Дніпро, 1984. С. 256–261. 

3. W. K. C. Guthrie. “Σωκράτης”, μετ· Τ. Νικολαίδης // 1 έκδοση, Μορφοτικό 

Ίδρυμα Εθνικής Τραπέζης, Αθήνα 2001, 353σελ. 

4. Βαρίκας Βάσος. “Κώστας Βάρναλης Κώστας Καροωτάκης”// Δευτερη έκδοση, “Πλεθρον”, 

Αθήνα 1978, σελ. 7–98. 

5. Βαρίκας Βάσος. “Ο κριτικός Κώστας Βάρναλης. Β Κώστας Βάρναλης Τα 

πενήντα χρόνια του έργου του. “Κέδρος”, Αθήνα 1957, σελ. 45–52 

6. Βάρναλης Κώστας. “Διηγήματα”, Αθήνα, “Κέδρος”, 1956, 

7. Γκίνης Σπύρος. Αλ. “Κώστας Βάρναλης. Ιδεολογία και αισθητική”. “Γλάρος”, Αθήνα 

1982. 

8. Κατηφορης Νίκος. “Κώστας Βάρναλης” в: Κώστας Βάρναλης. Τα πενήντα 

χρόνια του έργου του//”Κέδρος”, Αθήνα 1957, σελ. 33–44. 

9. Πατρίκιος Τίτος. “Ο πεζογράφος Κώστας Βάρναλης” // Κώστας Βάρναλης. 

Τα πενήντα χρόνια του έργου του//”Κέδρος>>, Αθήνα 1957, σελ. 75–86. 

SOCIAL IRONY IN THE SHORT STORY 

“THE TRUE APOLOGY OF SOCRATES” BY KOSTAS VARNALIS 

Marta Antonyuk 



This article deliberates the image of Socrates in the satiric short story “The true 

apology of Socrates” by Kostas Varnalis. The author in the 30* of the XX century criticized 

the social system of Greece ofthat time from the high-principled position of the 

“left” direction. The Case of the ancient philosopher Socrates became the author’s 

metaphorical means for the social satire and irony, stating of the deep distrust of the philosopher 

to the society. 

Key words: social satire, irony, Socrates, tyranny, profi tability of the power. 

Стаття надійшла до редколегії 15.06.2008 


207



УДК [82.111(75/76):77.04] 

МОТИВ БІБЛІОТЕКИ У ЦИКЛІ ЕСЕ 

“ПОДОРОЖ У ВНУТРІШНІЙ СВІТ ВІДНЯ” Ґ. РОТА 

© Чишинська О., 2008 

Олеся Чишинська 



Проаналізовано образ бібліотеки у творчості сучасного австрійського письменника 

Ґ. Рота. Досліджено специфіку цього образу, його метафоричні значення. Аналіз 

здійснено на основі циклу есе “Подорож у внутрішній світ Відня” Ґ. Рота і теоретичних 

статей Ґ. Штокера та Д. Ріґера. Виявлено певні риси, властиві саме концепції 

бібліотеки Ґ. Рота. Особливу увагу приділено її значенню для австрійської нації. Відзначено 

також роль психоаналізу в літературі. 

Ключові слова: Ґерхард Рот, фікційна бібліотека, метафоричний образ. 

У сучасній художній літературі фікційна бібліотека відображає проблеми та кризи 

певних світоглядів із позицій модернізму та постмодернізму. Щодо цього характерними 

є образи, з одного боку, найсучаснішої, технічно високооснащеної бібліотеки, 

з іншого – “антибібліотеки“, залишеної на поталу мишам і вогкості. Під фікційною 

бібліотекою розуміють вигадану, зображену в художній літературі книгозбірню, яка як 

художній образ має метафоричне та стилістичне навантаження. Здебільшого такими 

зображають реально існуючі бібліотеки, як, наприклад, у циклі есе сучасного австрійського 

письменника Ґерхарда Рота “Подорож у внутрішній світ Відня“. 

Бібліотека як метафора з’являється у німецькомовній літературі у часи модернізму. 

Найяскравіші приклади знаходимо у романах “Людина без властивостей” Роберта 

Музіля та “Засліплення” Еліаса Канетті. Завдяки інтерпретації бібліотеки як моделі 

світу ці письменники створили своєрідний бібліотечний міф, який співзвучний із загальновідомими 

концепціями Хорхе Луі Борхеса та Умберто Еко. Відтак позиція “світ 

як бібліотека” стає панівною у другій половині ХХ століття із поширенням постмодернізму. 

У сучасній німецькомовній літературі її представляють Ґерхард Рот і Томас 

Лєр. 

Загалом бібліотека слугує символом писемної культури. Вагомі події в історії, 

розвиток інформаційних і комунікативних технологій впливають на функції та структуру 

письма, знання та пам’яті і спричинюють до певного виду культурних зламів. За 

допомогою мотиву бібліотеки письменникам вдається з особливою точністю відтворити 

еволюцію суспільства, світу та цінностей. 

Німецький дослідник мотиву бібліотеки у художній літературі Дітер Ріґер вирізняє 

такі притаманні йому метафоричні значення: “…як людське знання; як індивідуальне 

чи колективне ставлення до даного знання. Як частина людського досвіду бібліотека 

виступає у ролі центральної установи пам’яті (memoria) … як установа, завданням

Мотив бібліотеки у циклі есе “Подорож у внутрішній світ Відня” Ґ. Рота 

якої є підтримувати рівновагу між спогадом та забуванням, як завжди присутня ланка 

між минулим та майбутнім; як місце зустрічі минулого з теперішнім в акті читання; 

як місце зберігання та порядку культурної пам’яті, латентного та наявного знання світу, 

які бібліотека нагромаджує, після ґрунтовного відбору шляхом забування, вільно 

утримує та надає доступ до них в разі необхідності реактуалізації, переродження від 

смерті до життя, від забутого до спогаду” [3, c. 18–19]. Ці узагальнення демонструють 

багатозначність образу бібліотеки та багатоаспектність його інтерпретації. 

Показовим у цьому плані є цикл “Подорож у внутрішній світ Відня” Ґерхарда 

Рота. Для відтворення історії та пам’яті австрійського народу автор в есе “Друге місто” 

послуговується мотивом бібліотеки. Через цей образ він зображає духовну травму 

всієї австрійської нації в соціально-історичному аспекті. 

Ґерхард Рот народився 1942 року в Ґраці, вивчав медицину, довший час працював 

в обчислювальному центрі. У 1972 році дебютував як письменник. Поступово він 

зростав від автора-експериментатора до визначного прозаїка. У центрі його романів 

знаходяться “маленькі” люди. Основною працею Ґерхарда Рота вважають його цикл 

романів та есе “Архіви мовчання“, розпочатий у 1980 році, основою якого, за твердженням 

самого автора, є “Подорож у внутрішній світ Відня“. Наступний цикл романів 

“Підземний світ” налічує чотири твори: “Озеро” (1995), “План” (1998), “Гора” (2000), 

“Потік” (2002). Творчість Ґ. Рота відзначена преміями Дьобліна, Кашніц та Крайскі. 

Останнім часом Рота називають “патолого-анатомом” австрійського 

суспільства, аналітиком австрійської душі та археологом австрійської історії. Із появою 

циклу “Архіви мовчання” автор оприлюднив і своє ставлення до письма. Він 

охарактеризував його як “викриття злочинів, які приховує мова” та додав, що від 

самого початку його задум полягав у тому, щоб “написати роман про Австрію, про 

очевидне безумство австрійської історії та про приховане в австрійському буденному 

житті” [8]. Недоступні для сонячного проміння райони Відня Ґ. Рот досліджував роками. 

У такий спосіб, на його думку, він зазирнув у глибину австрійської душі. При 

цьому увага автора звернена до історії Австро-Угорської монархії. Результати свого 

дослідження Ґ. Рот висвітлив у творі “Подорож у внутрішній світ Відня”. Цей текст 

уможливлює розуміння не лише потаємних куточків австрійської душі як такої, але й 

людської душі зокрема і таємниці світу загалом. 

“Подорож” має дев’ять зупинок. Вона проходить місцями, які у буденному житті 

міста залишаються поза увагою, про які ніхто не згадує або не хоче згадувати: підземним 

Віднем із його катакомбами, каналізаціями, єврейським кварталом, в’язницею, 

прихистком безпритульних і психіатричними закладами. Та цей маршрут не оминає й 

добре відомих та вагомих місць, як, наприклад, Штефансдом, Музей військової справи, 

історія яких також приховує безліч таємниць. 

Отже, оповідач подорожує підземним Віднем. Він відвідує найрізноманітніші установи, 

які розташовані під землею, спілкується із різними особами, які працюють у 

цих закладах. “Подорож у внутрішній світ” потрібно розуміти алегорично: автор намагається 

проникнути у глибини історії та людського духу. З цією метою він звертається 

до історичних дат і подій, до історичних і філософських матеріалів. Центральне місце 

у творі займає психоаналіз З. Фройда. Рот описує не всю історію, а лише “культурне 

виверження” [5, с. 225] минулого, оскільки головне завдання твору – викрити несвідоме 

австрійського народу і цим вказати на причини занепаду габсбурзької монархії 

209

210 Олеся Чишинська 

та, відповідно, всіх сьогоднішніх негараздів, які приховані у минулому. Адже саме воно 

складає несвідомі травми, нереалізовані бажання та сподівання. За З. Фрейдом, позасвідомі 

процеси створюють динамічний тиск на свідому частину, вимагаючи негайної 

реалізації потреб, формуючи таким чином поведінку [2, с. 203]. Тільки усвідомлення та 

оприлюднення татуйованих травм і бажань, виведення їх із темряви несвідомого дають 

змогу людині керувати собою та, так би мовити, зцілитися. Саме тому Ґ. Рот обирає 

підземне місто як символ несвідомого й намагається відкрити його для народу, щоб 

здійснити можливе лікування душі. А все, що відбувається з бібліотекою, символічним 

мозком, – це доля, яка може спіткати, якщо людина забуде та не зверне належну увагу 

на своє несвідоме. Отже, рух підземним містом – це рух несвідомим. 

Підземелля має своєрідну будову. Письменник розповідає про безліч підземних 

ходів, що утворюють своєрідний лабіринт. Карта цього лабіринту нагадує анатомічну 

будову тіла людини: її нервових каналів, артерій, венозних судин та органів. Головою 

такого дивного організму є Національна бібліотека. Її місце розташування є теж 

символічним: “Атлас підземного Відня подібний до зображення людини у якомусь 

підручнику з анатомії, де змальовані всі її нерви, вени, артерії та органи. Голову цього 

невидимого зовні організму разом із його пам’яттю складає Національна бібліотека, 

яка сягає ще на глибину трьох поверхів під землю …” [4, с. 16]. Звернімо увагу на 

акцент автора що бібліотека виконує функції голови, а саме – вміщує пам’ять. Цій 

установі у літературі дуже часто приписують власне значення колективної пам’яті 

народу. Ґерхард Рот у цьому не є винятком. 

Отож, фікційна бібліотека Ґерхарда Рота – реальна Віденська національна бібліотека: 

“Ця 250-річна бібліотека подібна до книжкової шахти. В її фондах знаходяться 

2,6 мільйонів томів” [4, с. 16]. Із бібліотечного фонду, із цієї шахти необхідно здобути 

скарби – книги. Якщо провести паралелі між цією метафорою та прийомами психоаналізу, 

то отримаємо наступне: книги, відтак знання, як і приховані душевні травми, 

теж потребують виведення із темряви несвідомого. 

Бібліотеку Ґ. Рота можна порівняти із людським мозком. Книги – це накопичена 

інформація. Мозку притаманні різноманітні комірки для збереження певної інформації, 

подібно до відділів бібліотеки. Мозок – це також найважливіший та найпотаємніший 

орган людського організму. Він керує людиною, її діями, є її пам’яттю, свідомим 

та несвідомим. Аналогічно і бібліотека містить культурну спадщину всього світу, є 

його пам’яттю, його мозком. Вона втілює у собі матеріальну вічність, оскільки містить 

інформацію від початків і аж до сьогодення, яку передаватиме й далі. Відтак у 

бібліотеці захований цілий світ. 

У зв’язку з бібліотекою у Ґ. Рота трапляється також поняття “гробниця“. Йдеться 

про позбавлені уваги книги: “Це “сховище” є одним із найглибших закутків Національної 

бібліотеки, в якому під час Другої світової війни зберігалися найцінніші 

об’єкти. Крім того, була ще “гробниця” для позбавлених читача книг” [4, с. 16]. Німецький 

літературознавець Ґ. Штокер пояснює порівняння бібліотеки із місцем поховань: 

“Метафоричне поєднання книжок із гробницями ґрунтується на уявленні, що 

у бібліотеці зустрічаються живі та мертві, оскільки вона є позачасовим простором. 

Це уявлення походить ще від тісного зв’язку між письмом, смертю й пам’яттю” [5, 

с. 229]. Рот описує “гробницю” книг, які не побачили світ та не знайшли свого читача 

через те, що їхні автори чи видавництва не подобалися панівному ладу та режиму:


“Цілі бібліотеки єврейських утікачів чи продукт видавництва Берман-Фішер, які упродовж 

років не змогли ніяк “ліквідувати“, лежали штабелями у цій “гробниці“. Серед 

них також ціла бібліотека спадку Шніцлєра” [4, c. 16–17]. Автор неспроста помістив 

саме ці книги у “гробницю”. У такий спосіб він наголошує на прихованій душевній 

травмі австрійського народу – антисемітизмі. Оскільки переважна більшість австрійських 

письменників була єврейського походження, і їх, і їхні твори переслідували націонал-соціалісти, 

а відтак – знищували. Для австрійської нації це означало зазіхання 

на її гордість. Отже, з цього випливає, що бібліотека виступає і як вид підсвідомої 

пам’яті, найнебезпечнішої, бо саме вона непомітно для людини керує її вчинками та 

почуттями. Адже бібліотека таїть у собі заборонене, витіснене, забуте, “цілі бібліотеки 

євреїв-утікачів” [4, c. 16], приховану травму австрійського народу. 

Розміри бібліотеки настільки гігантські, що зорієнтуватися у ній дуже важко. Для 

того, щоб хоч якось тут освоїтися, потрібно близько трьох четвертих року. Тому бібліотекарі 

були провідниками для будівельників, які реставрували бібліотеку, оскільки 

останні постійно блукали у будівлі: “Новий службовець, розповідає інспектор, потребує 

три четвертих року, щоб хоч частково зорієнтуватися. Будівельників – а у нас 

постійно щось реставрують – змушені були супроводжувати наші працівники, тому 

що самі вони втрачали орієнтацію” [4, с. 17]. Кожна людина, подібно до ситуації реставраторів 

бібліотеки, теж шукає свій істинний шлях у житті. Життєві стежки схожі 

на лабіринт під бібліотекою, де можна знайти вихід, але на його пошуки затрачають 

інколи все життя. Цікаво, що у вигляді лабіринту постає також установа для виконання 

смертної кари. Тобто, фактично, смерть і є виходом із лабіринту життя. Цим розкривається 

ще одне символічне значення бібліотеки, а саме бібліотеки як прототипу 

реального світу. 

Ґерхард Рот розповідає про наплив книг і журналів: “Щороку бібліотека зростає 

на 30 000 чи 40 000 книг та журналів” [4, с. 17]. Цей процес можна інтерпретувати 

як сучасний потік інформації, яку людський мозок уже не в стані осягнути. Це підштовхує 

людину до божевілля, робить агресивною. Для простої людини немає місця у 

цьому виснажливому світі: “Книги та журнали змивають нас практично з лиця землі. 

Будується новий архів. Та чи надовго його вистачить?” [4, с. 18]. Цей потік утруднює 

також пошук того потрібного примірника, який слугує символом сенсу життя. 

Письменник не залишає поза увагою і владу слова. Він згадує численні нищення 

книг: “Вогонь та безумство витали при їх спаленні вже у XVII і XVIII століттях” [4, 

с. 19]. У цьому жахливому акті брали участь самі ж працівники бібліотеки. Слово мало 

таку владу, що його просто боялися. Заборони цензури щодо публікації були своєрідним 

крематорієм для книг та їхніх авторів. Страх перед словом існував завжди, і сьогодення 

– не виняток: “У часи націонал-соціалізму список “шкідливих та небажаних книг” 

сягав десятків тисяч позицій. Твори, які потрапляли у цей список, позначали штампом 

“Заборонено“. Сьогодні цей штамп перекреслили, але все-таки зберегли на обкладинці 

як тавро тієї епохи” [4, с. 19]. Владу книг Ґ. Рот демонструє на особистому прикладі Гітлера: 

“Фактом є те, що Гітлер дістав тоді перші у своєму житті антисемітські брошури, 

як він сам колись зауважив. Йдеться про серію публікацій “Остара” Юрга Ланца фон 

Лібенфельса …” [4, с. 90]. Саме прочитане підштовхнуло його до ідеї непримиримої 

битви між “світлими” та “темними” расами і як наслідок – до Другої світової війни. 

Отже, книги – це ще й небезпечна зброя, здатна зруйнувати світ. 

211


Особливе місце у Ґ. Рота займають митці. Їх автор поміщає у психіатричну лікарню, 

якій дає символічну назву “Дім розуму, що спить” (під “розумом, що спить” 

розуміємо людське несвідоме). До митців у цьому випадку належать письменники, художники, 

музиканти, які страждають від шизофренії. Вони існують окремо від світу. 

Психіатричний заклад, в якому вони перебувають, розташований на пагорбі на окраїні 

лісу, як на маленькій чарівній горі, він “не належить ні пеклу, ні іншій стороні” [4, 

с. 32]. Із цього можна зробити висновок, що митці виступають своєрідними важелями, 

що забезпечують рівновагу, адже вони відкривають людському оку те, що недоступне 

для нього в обох світах: реальному та суб’єктивному. Саме тому їм відводиться така 

вагома роль, як просвітництво. Притулок митців, як і бібліотека, є позачасовим простором, 

відчуття часу тут просто втрачається: “Будинок митців” – це цілком інший 

світ із іншим часовим виміром” [4, с. 43]. Він символізує світло, а саме – прозріння. 

Тільки ці люди можуть врятувати світ, лише у їхній владі розпізнати істину та донести 

її до мас. Поза “Домом розуму, що спить” панує темрява: “Коли я знову вийшов 

на вулицю, я потрапив у нічну темряву. Небо без зірок… Віддаляючись, я бачив ще 

його освітлену кімнату через вікно, яка, наче таємничий ковчег, беззвучно зникала у 

сутінках” [4, с. 45]. Відтак митці вказують людям на темряву, в якій ті живуть, своїми 

творами. Один із них, Франц Кернбайс, малює царство тіней, “країну Нікого для загублених 

тіней” [4, с. 35]. Інший зображає жах, що засвідчує інертність і пасивність 

людей. Вони перебувають у постійному страху: “Світ, який він проектує, є сповненим 

жаху, демонічним, отруйним. Він намалював страх у багатьох іпостасях, але переважно 

у жіночій подобі” [4, с. 37]. Як відомо, жіночий образ є втіленням усього емоційного, 

хаотичного. У бібліотеках, навпаки, панує чіткий порядок. Отже, цією символічною 

“жіночою подобою” Ґ. Рот вказує на хаос, що заполонив світ, а також на людську 

свідомість. Оскільки метафоричні бібліотеки, зазвичай, зазнають краху, то автори у 

такий спосіб демонструють людське безсилля протидіяти світовому хаосу. Люди цього 

світу вже мертві, їхні тіні знаходять свій притулок в Гадесі. Лише “бійці“, якими є 

митці, можуть це зрозуміти. З-під їхнього пера виходить жахлива реальність, яку ніхто 

не хоче усвідомлювати: “Повільно, як пляма чорнила на промокатку, всмоктуються 

в наше життя історії із різних предметів та дрібниць, історії, які розповідають про 

безвихідь, ностальгію за асигнуванням, занепад, хвороби та смерть” [4, с. 94]. Своїми 

творами письменники намагаються розбудити людей у цьому “світі тіней”, саме через 

це їх вважають божевільними. Якщо сучасний німецький письменник Томас Лєр нагадує, 

що дійсність – це лише сон, то Ґ. Рот у цьому контексті пише про символічний 

будильник у в’язниці: “Цей звук (пікання) виходив від електронного будильника, який 

вже, мабуть, годинами марно старається розбудити хоча б когось” [4, с. 88]. Це ще 

один акцент автора на тому, що свідомість спить, що люди не сприймають реальність, 

у якій живуть. 

Настрій занепаду світу пронизує весь твір Ґ. Рота. Письменник цитує закінчення 

роману “Засліплення” Еліаса Канетті: “ВОГОНЬ, ВОГОНЬ, ВОГОНЬ” [4, с. 18]. 

Отже, Ґ. Рот говорить про руйнацію світу: “Національна бібліотека, як і все у цьому 

світі, несе у собі частинку розрухи” [4, с. 18]. Через несприятливе устаткування бібліотеки 

виникає загроза пожежі. Усі це розуміють, але нічого не роблять, щоб цьому 

запобігти. Усе і так неможливо врятувати. Чи це повинно означати, що для світу 

немає порятунку? Усі письменники залишають символічний натяк на те, що кожен


кінець – це початок нового. Адже і потоп, і вогонь є символами очищення та перевтілення. 

Так і Ґ. Рот не відмовляє світові у порятунку, він залишає двері в інший світ 

відчиненими: “Двері будинку не є зачиненими, атмосфера є приватнішою; але це все 

одно прописане існування з обмеженою відповідальністю …” [4, с. 32]. Отже, завдяки 

книжковому напливу, відзначеному вище, стає можливим катарсис – очищення світу. 

Тому недарма в організмі міста бібліотека є його мозком. Адже звільнення мозку від 

несвідомих жахів означає свободу для людини, а в даному випадку – для народу та 

світу загалом. За задумом Рота, зцілення для австрійської нації означає визволення 

з-під влади минулого, на яке постійно натякає автор. “Закінчилася ціла епоха, потрібний 

був її підсумок. Цього вимагала не тільки тужлива ностальгія чи суто історичний 

інтерес. Коріння всіх сьогоднішніх суперечностей, усіх соціальних негараздів, 

усіх нереалізованих надій лишилося там – у цьому перейденому минулому” [1, с. 32] 

– Ґ. Рот зробив такий підсумок на масштабному рівні психоаналізу для нації у своєму 

циклі есе “Подорож у внутрішній світ Відня“. 

Бібліотека Ґ. Рота має символічне значення для всієї австрійської нації. Вона – втілення 

підсвідомого, пам’яті всього народу, тому їй властива така влада над людьми. 

Проблема у тому, що люди не можуть протидіяти своєму підсвідомому і це спричинює 

до божевілля. Як результат – людина стає заручником власного світу та реальності. У 

своєму циклі есе “Подорож у внутрішній світ Відня” Ґ. Рот намагається на прикладі 

австрійського народу провести терапію душевних травм, вивести на поверхню несвідоме, 

аналізуючи соціально-історичну позицію. Через недосконалість і крах “австрійських 

сподівань” (розпад Австро-Угорської монархії, “Аншлюс” Гітлера) письменник 

демонструє недосконалість та крах світу і закликає звернути увагу на минуле та “прозріти“. 

1. Затонський Д. Веселий апокаліпсис // Вікно в світ. Зарубіжна література: наукові дослідження, 

історія, методика викладання. – Житомир, 1998. – №1. – С. 22–32. 

2. Фільц О. Фройд на шляху сторіч // Подорож до Європи. Галичина, Буковина і Відень 

на центральноєвропейській культурній шахівниці. – Львів: ВНТЛ-Класика, 2006. – 

С. 201–209. 

3. Rieger D. Imaginäre Bibliotheken. Bücherwelten in der Literatur. – München: Fink, 2002. 

4. Roth G. Die Reise in das Innere von Wien. – Farnkfurt-am-Maim: Fischer Taschenbuch 

Verlag, 2004. – 288 с. 

5. Stocker G. Der Kopf der Unterwelt – Gerhard Roth: Die zweite Stadt (1990) // Stocker, 

G. Schrift, Wissen und Gedächtnis. Das Motiv der Bibliothek als Spiegel des Medienwandels 

im 20. Jahrhundert. – Würzburg: Königshausen & Neumann, 1997. – С. 224–231. 

6. Stocker G. Das Motiv der Bibliothek in der Literatur des 20. Jahrhunderts. Zur Aktualität 

der Motivforschung // Weimarer Beiträge. – С. 554–574. 

7. Stocker, G. Schrift, Wissen und Gedächtnis. Das Motiv der Bibliothek als Spiegel des Medienwandels 

im 20. Jahrhundert. – Würzburg: Königshausen & Neumann, 1997. 

8. http://www.literaturkritik.de 

213


CHARACTER OF LIBRARY IN ESSAY CYCLE “JOURNEY 

IN THE INWARD OF VIENNA” OF G. ROTH 

Olesya Chyshynska 



There is analyzed the fi gurative character of library in the works of modern 

Austrian writer G. Roth in this article. Its specifi city and metaphorical meanings are also 

investigated. The analysis is made on the basis of the following material resources: Essay 

cycle “Journey in the inward of Vienna”, the theoretical articles of G. Stocker and D. Rieger. 

There are uncovered some special traits of the library conception of G. Roth in the article. 

Attention is paid to its meaning for Austrian nation. There is also noted the signifi cance of 

psychoanalysis in literature. 

Key words: Gerhard Roth, fi ctional library, fi gurative character. 




Серія іноз. мови. 2008. № 15. С. 215–223 Ser. Inoz. movy. 2008. No 15. P. 215–223 

УДК [82.111(75/76):77.04] 

ТИПОВИЙ ЗВ’ЯЗОК І МОТИВ, ПОВТОР І ОРІЄНТОВАНЕ НА 

КОНКУРЕНЦІЮ СПОНУКАННЯ У ВІРШАХ ДЛЯ ДІТЕЙ 

Марія Осташ 

Uniwersytet Pedagogiczny im. Komisji Edukacji Narodowej w Krakowie 

(ul. Podchorążych 2 30-084 Krakуw, Polska) 

Проведено аналіз механізмів зв’язку в пайдейних віршах, залежних від пайдейї: 

типових, повних, спонукальних і конкурентно орієнтованих. Подано характеристику 

пайдейї, яка створює принцип “навчання через гру”. До важливих чинників спонукання 

належать: логічно-семантичні закони і лінгвістичні чинники, які ґрунтуються 

на лінгвістичних і синтаксичних зв’язках між реченнями. Зроблено припущення, що 

важливою умовою спонукального тексту є повтор. Аналіз тексту, формальних структур 

і семантичних складових на лінгвістичному рівні пояснює базові механізми спонукання 

у віршах для дітей. 

Ключові слова: пайдейя, зв’язок, синтаксичний зв’язок, текст. 

1. Introductory notes 

One of the fi rst attempts to analyze issues of cohesion in literature in Poland was 

undertaken by Maria Renata Mayenowa. She identifi es three central properties which are 

necessary in a coherent text: unity of sender, unity of recipient and the structure in which 

the content of each individual sentence combines to describe a single object [6, p. 187–205]. 

Literary work is a coherent, harmonious and unifi ed text which expresses and demonstrates 

an author’s intentions as well as a picture of the world the author is attempting to depict. 

Analysis of unifi ed literary work is being pushed aside by analysis of literary text as a 

fragment, collections of unconnected quotations with no superior sense, no author’s intuition 

and no relation to reality. According to postmodernists, there is nothing outside the text [7, 

p. 1–24; 8]. I will not be using this meaning of the word “text” but instead I will be taking a 

more traditional approach [13, p. 455]. 

Mechanisms of coherence in children’s poetry have many distinctive features. 

The intensity of these features can be viewed as an intellectual energy necessary to an 

understanding of the text. The more explicit the text, the less energy needed by a reader to 

understand what goes into making a text cohesive [6, p. 199]. 

According to Mayenowa, a coherent text is produced by a given attitude and intellectual 

activity, the main product of this activity being a source of cognitive process. The more this 

tries to depict the cognitive process, the less coherent it becomes [6, p. 205]. 

Analyzing this problem further Włodzimierz Bolecki argues that the coherence of 

literary texts is tied to semantic and communicational relations [ 2, p. 167–174] between the 

various levels of the text. These levels determine whether a given portion of a text can be 

attributed to a particular convention. 

© Осташ М., 2008

216 Марія Осташ 

According to Janusz Sławiński, deciphering coherence is dependent on the literary 

competences and knowledge level of the reader, as they relate to placing genotype and 

phenotype within particular conventions. Towards this end, readers take both explicit and 

implicit information from a literary statement [12, p. 151–154]. 

Kazimierz Bartoszyński says that the most important features of cohesion are semantic 

openness and how fragmented the structure is and how unpredictable it may be to know the 

level of detail added by the readers’ own imagination. He holds to a theory of information 

that views literary work as open as well as joining a maximum of chaos with a minimum of 

order [1, p. 149]. 

Urszula Żydek-Bednarczuk claims that the linguistics of a text a poem can be treated 

as a formal unit when it fulfi lls the conditions of being a text, namely having a topic [17, 

p. 129]. The structure of a poem is a linguistic statement in which “successive elements 

build upon one another, each adding meaning to the one that preceded it” [4, p. 294]. 

The question of coherence in children’s poetry is a theoretical one. It is well known 

that writing for a reader who has not reached intellectual maturity requires coherence and a 

consideration of educational function [10, p. 330] 

If this is the case then, what do we understand as coherence of texts addressed to 

children? The primary factors in this are: pragmatics (education through play), unity of topic 

or focus on a main topic, unity of genres (syncretism), unity of tone (playful, educational, 

moralistic, ironic, solemn) and descriptiveness. Other important factors of coherence include: 

following logical-semantic rules (even without temporal clues sentence order suggests the 

order of events), linguistic elements, searching for relevance between sentences: lexical 

(repetition, synonyms, antonyms, general and specifi c phrases) and syntax (anaphors, 

proverbs, demonstrative pronouns etc.) [5, p. 37–38]. Recognizing these factors we need to 

be aware of both linear and semantic coherence [16, p. 71–73]. 

Poems for children, like other texts, are distinguished by linear and structural cohesion, 

each of which contributes to particular ingredients. The author edits a text dissecting it [6, 

p. 7–12] so that the introduction presents and names the subject of a statement and places it in 

a given context. This will give the text the form of description or plotting [17, p. 136–163]. 

Another important condition of a coherent text is repetition. This is why in a logicalsemantic 

structure of a given statement there must be “at least one lexical unit which has 

appeared in a prior context or a statement which has been previously seen in a given context 

or in a collection of all the statements which arise from the earlier statements” [15, p. 15; 

16]. 

In order to explain the basic mechanisms of coherence in a poem for children, we must 

analyse it on several levels: a linguistic level, the formal structural level and the semantic 

level. The coherence of a paedeian poem is connected with processes of perception: mimicry, 

the magical power of an inspired action – alea, repeating – illinx, rivalry in acting – agon 

(the terms are taken from R. Callois) [3, p. 375]. The more clear the coherence mechanisms 

of a text, the easier the perception. 

The coherence mechanisms in a paedeian poem and their classifi cation involve: the 

paedeian typical and full coherence as well as coherence directed to persuasion, repetition 

and rivalry in the reading process. The examples of paedeian cohesion are based on the 

results of analyses of selected poems for children.

Типовий зв’язок і мотив, повтор і орієнтоване на конкуренцію спонукання. . . 

2. Typical and full paedeian cohesion 

A lot of poems contain typical and full paedeia which inspires (mimicry) and encourages 

(alea) to repetition (illinx) and rivalry (agon) of a certain action, containing different 

mechanisms of cohesion. The poem Spring cleaning by Jan Brzechwa belongs to a typical 

and full paedeia. It presents information with certain factors of coherence. The major topic 

of this poem is different “beings” of spring. The limitation frames are the ingredients of a 

living nature: storks, skylarks and cranes. It is understandable that these frames are described 

by the characteristics of nature in the author’s country. The poem’s message informs us 

about the awakening of spring and about the cleaning done by the wind and the clouds – the 

participants in the big cleaning. The earth, the sun, a rainbow, the fl owers, fl ower beds also 

participate in this process. 

The intrusive “fan” of changes begins the cleaning: 

The breeze jumped energetically, 

Brushing the moss and leaves away. 

From the side paths and dirt roads 

Swept up the dirty snow. 

Little dwarves who carry the buckets that “washes the earth with the morning dew” also 

take part in the cleaning process. It sets an example to copy (mimicry) the active participation 

in the cleaning: 

All the children are surprised 

That the sky is so bright. 

On a semantic level the place is specifi ed and the order of repeated, listed (illinx) actions 

of the creatures which take part in the cleaning is not accidental. Each action is a link which 

leads to a fi nal effect (agon). Every new activity is related to the previous one, which evokes 

the continuation and surprise: 

Floating on the sky, 

Some clouds organized a great washing time, 

Other clouds, using a soft cloth, 

Are smoothly polishing the sun. 

In this spring clean-up an element of rivalry (agon) takes place; however, it is not the 

beginning of a quarrel or a fi ght, but leads to an intended fi nal affect: overwhelming, fi nite 

order in heaven and earth. The lexeme “the order” evokes positive connotations and makes 

all the space and event coherent. Therefore text coherence can be perceived as a logical 

outcome of the spring cleaning presented in the poem. 

The two-fold formal-syntax structure of the text, changes together with the topic. The 

line “Spring has woken up on an April morning” brings out the central subject of the text – 

the topic. Then the second part of the topic is shown, which informs us about the features and 

actions attributed to this subject and gives new information about the subject [15, p. 16]: 

The spring came out a bit drowsy, 

But it looked in every corner – 

Let’s begin the spring cleaning. 

Each action is described here: the spring got up, came out, looked – the topic is 

elaborated on descriptively [17, p. 136] through the use of verbs of movement in compound 

sentences which dynamize the description. The structure of the sentence “Let’s begin the 

spring cleaning” indicates a new topic: “cleaning” in relation to the title Spring cleaning. 

217


This sentence transmits information thanks to the order of “ingredients” (predicate and 

subject). It is used when the topic changes. The cleaning is done by: wind, dwarves, clouds, 

stork, cranes and skylarks. The narration constitutes a thematic structure. The next eight 

two-verse descriptive sentences differ from the fi rst stanza. Using the present tense in the 

single sentences reveals the heroes’ actions and a logical outcome of the fact described 

there: 

Other clouds, using a small soft cloth, 

Are smoothly polishing the sun. 

The textual frame which closes the action with the last sentence (written in past tense): 

“They sprinkled the fl ower beds / And the cleaning has fi nished” makes the text coherent. 

The text invites the reader to continue to look for the spring. 

This text is poetical because of personifi cation of characters. “Spring” is a name for 

nature’s state. Semantic fi gures (the actions listed) show the spring’s symptoms. The logical 

arrangement of sentences creates a description of the spring awakening in nature. The 

pragmatic aspect of the text lies in activisation of a reader who learns to recognize the 

season’s symptoms. In this text there is a typical and full paedeian coherence, because the 

poem inspires “looking for the spring” – doing cleaning (mimicry); the magic of the words 

encourages the continuation of the search for spring and rivalry in fi nding it. 

3. Paedeian coherence urge oriented 

Paedeian coherence urge oriented can be found in Stanisław Grochowiak’s Lullaby. 

We can even call it “lullaby coherence” on linguistic level. The major topic of this poem is 

a sleep presented in real and “fairy-tale” space/relation. The communication event is all real 

and unreal characters and objects falling asleep, which encourages the reader to fall asleep 

(mimicry): 

Skipping ropes also sleep, 

dreaming like good snakes, 

and the balls also sleep, 

like autumn pumpkins. 

Bending drowsy foreheads 

big trees, fragile herbs, 

even the lock – the eye of the door – 

sleeps. 

All the stars are sprinkled – 

the big ones and the small ones, 

staring at the Mother Earth 

the swarm of sputniks is dozing / snoozing. 

There, even the houses 

and streets 

and The Glass Mountain fall asleep, 

where, as you know, 

the princess who has always been sleepy, 

Is asleep.


Thanks to their personifi cation in the lullaby the objects and characters are falling 

asleep (they are “captivated”): ropes like snakes, balls like pumpkins, and “the swarm of 

sputniks is dozing / snoozing” (alea). The action takes place on Earth or cosmos together 

with the artifi cial places made by a man. The element repeated in the text (illinx) is the verb 

“to sleep”. Semantically, we discern putting the actions of sleep in order, listing dormant 

characters and places from the nearest to the remote ones, from real to unreal. Highlighting 

the princess’ permanent sleepiness closes the text (agon). Coherence of this text is then 

constantly repeated a continuous reminder of the physiological phenomenon of “falling 

asleep” which all people on Earth are subordinate to. 

Linguistically, the elements which joins the whole text semantically are the verbs 

connected with sleep: to sleep, drowsy, fall asleep, sleepy, dozing, napping. Three of them 

derive from the verb “to sleep” (sleeps, sleep, sleepy; in Polish: “śpi”, “śpią”, “śpiący”). 

The forms created from the verb “to sleep” (in Polish “spać”) begin with a palatal consonant 

“ś”. Repeating it in this poem has a drowsing effect (it is related to a colloquial method of 

making somebody quiet: c’ s’ s’ s’). It can be specifi cally observed in the fi rst stanza: the 

verb “sleep” is used three times. 

Skipping ropes also sleep, 

dreaming like good snakes, 

and the balls also sleep, 

like autumn pumpkins 

Two verses begin with conjunctions “and” which usually joins together the sentences, 

contents of which complement each other. Here it seems like these sentences refer to the 

discussion. 

The majority of nouns used here are plural: “skipping-ropes”, “snakes”, “pumpkins” 

– the subjects are put together with the verbs connected with the action of sleeping. The 

nouns used in singular are exceptions: “the lock” (its uniqueness is highlighted by i\using 

the word “even”), “Mother Earth”, “sleeping princess”. The phrase “sleeping princess” has 

been divided, which results in highlighting the word “sleeping” (present participle of the 

verb “to sleep”) and giving it a fi gurative meaning. “Sleeping princess” is a princess who 

sleeps (participle is used attributively). “The princess who has always been sleepy” is related 

to a common phrase: “somebody who is sleepy”. In the poem the word “always” may refer 

to a fi xed phrase “sleeping princess”. 

The lock – the eye of the door – functions as a passage from the world of toys and 

nature to the cosmos (sky, swarm of sputniks) and further, to the world of tales: the Glass 

Mountain, sleeping Princess. 

The personifi cation metaphors of the fi rst stanza introduce the readers to the main topic: 

everything is falling asleep. All other semantic fi gures indicate that the world is falling asleep. 

Semantics of this text is directed to captivate. The order of sentences is loosely structured 

but the order is not accidental. First it is said that children’s toys are asleep: skipping-ropes, 

balls. Then, “bending drowsy foreheads / big trees, fragile herbs, even the lock – the eye of 

the door – sleeps”, and fi nally “all the stars are sprinkled –/ the big ones and the small ones”. 

The balancing between close and remote objects, big and small, is supposed to make the 

reader tired and sleepy. In a story which serves to “swing” there appear “drowsy making” 

toys, big trees, fragile herbs, the sky full of stars (maybe the Little and the Small Bear) and 

the swarm of sputniks with their lights, fi nally the houses and streets and – at the end – the 

219


motive of a very well known story about sleeping Princess. The very important lexeme in 

this text is “to sleep // fall asleep”- all the characters either nap or already sleep. Therefore, 

the author projects the reception intentionally. The cohesion mechanism in this poem is the 

activity of “sleeping” and the means which encourage to sleep. 

The genre of lullaby has no clear beginning or end. It is open because we do not know 

how long our story will be told to the young reader before they fall asleep. The text inspires 

the “telling lullabies”. The magic of repeating the words oriented to put someone to sleep 

(alea) where the person who tries to make somebody sleepy can be seen as a rival (agon). 

We can then talk about urge oriented paedeian coherence. 

4. Paedeian coherence repeating oriented 

In Maria Konopnicka’s poem What did the sun see paedeian coherence is urge oriented. 

The main topic of this poem is the personifi ed sun who looks at the country life. It takes 

place in autumn because one of the activities described in the poem is plowing. 

For the whole day the sun 

Was walking through the sky: 

What did it see! 

What did it look at! 

It saw our cottage 

When it wakes up in the morning, 

Magda taking the milk pots 

To the fi eld. 

(…) 

It saw Kuba 

Plowing in the fi eld, 

Encouraging the ox 

To make sure there will be a crop.. 

It saw Kasia 

Warming up the white cheese, 

Stach giving water to the horses 

Whistling, singing… 

The event of the text is the basic activities the people in the country do every day 

(mimicry). The poetical situation takes place in Polish countryside; however, we can fi nd 

some universal features here as well. The activities listed (work, play, jokes) are repeated 

(illinx) every day combined into a coherent whole life of country people. The coherence of 

the text is expressed through the logical and pragmatic link oriented to repeating of activities. 

These actions done by all kinds of country people (young and old) are also a surprise (alea). 

The reader then can add to it by saying which subsequent actions (observed by the sun) 

will be performed by the characters of the poem: children, dog, horses etc. Semantically, 

the coherence of the text consists of continuity of the space observed by the sun. The major 

factor of coherence seems to be the element of the country area. 

The notion of “the sun” is described by the adverbial of time: “the whole day”. The 

description of country life examined by the personifi ed sun is revealed thanks to the anaphors 

and listing of the verb “saw”: it saw our cottage”, “it saw the shepherd breeding the sheep”,


“it saw the doves” etc. formal structures of the poem (four-verse, six-syllables) includes two 

fi gures of speech which are present in all stanzas (except for 1, 5 and 10) and which illustrate 

the nature. 

Each stanza is built with compound sentences resolved into two verses with one 

semantic fi gure. This rule is then repeated in the next lines, which makes the text coherent 

on the level of formal-syntax structures and fi gures of speech. The range of vocabulary 

is simple, available to a child and the common folk people. The lyrical subject presents 

fi gures of speech of the rural Arcadian world full of pictures of country children’s behavior: 

Magda, Wojtek, Janek, Antek, Zosia, Kuba, Stach, working in the fi eld and homestead. Each 

fi gure depicts the different duties of each child, which expands the picture of the country 

world. The stanzas 1, 5, 8 differ semantically. They show the different motives of nature: 

the sun (fi rst stanza), the doves (the fi fth stanza), and the cows (the eighth stanza), seen on 

the background of the other stanzas and blended into the semantic coherence of the poem. 

These three motives of the nature are not passive but they work, like the characters, and the 

sun “was walking through the sky: / What did it see! / What did it look at!”, the doves “(…) 

are fl ying towards our roof / And fl utter (with?) their wings” and the cows “are grazing near 

the forest”. 

The coherent picture of the children and nature work-play is created gradually: it 

is expanded and interlocked by the subsequent semantic fi gures. Blended in the sets of 

scenes with the children, the pictures of the work done by the personifi ed motives of 

nature, reinforce the didactic message of the poem. The text has no fi nal frame. It is open 

to a never-ending creation of the similar scenes (illinx) which give new meanings to the 

country Arcadia. Therefore in Konopnicka’s poem we notice a paedeian coherence which is 

repeating oriented. 

5. Paedeian coherence rivalry oriented 

Jan Brzechwa’s Lazy Boy is an example of a text with a rivalry oriented full paedeian 

coherence which can be observed on each of the three levels mentioned earlier. The most 

important topic of this text is the phenomenon of “laziness” perceived differently by two 

generations: children and adults. The notion of laziness determines the frames of the 

poem. The understanding of this notion concerns all the school children and their parents 

(mimicry). The communication event is a dialog of the main character and his carer. The 

main character lists a lot of activities and his carer accuses him of being lazy. This dispute 

is of a great interest of the reader (alea). The poetical situation takers place in every family 

whose member is “a lazy one”. The semantic coherence of the text is oriented to a constant 

repetition of this intergenerational rivalry. 

The syntax of the text is not complicated and easy to understand. Single or compound 

sentences dominate the poem, for example: “There is a lazy boy sitting on the sofa, / He 

has been doing nothing for the whole day” and “He did not go to school because he did 

not want to”. The refrain utterance, repeated three times: ““There is a lazy boy sitting on 

the sofa, / He is doing nothing for the whole day” consists of two connective coordinate 

clauses. In the poem, there are fi ve sets of the semantic fi gures with similar formal-syntax 

structure. Several sentences of the same type and of the same word order. The sentences of 

the same type have also the same intonation (marked in the text by “!?”) which expresses 

the characters’ annoyance. 

221


The title of the poem Lazy Boy contains the topic; the notion of a lazy one is explained 

in the poem by a interrogative pronoun “who?” The topic is elaborated on descriptively by 

the semantic fi gures. The fi rst sentence of the poem talks about the main character and the 

whole text characterizes him. It also contains a discrete educational function which we can 

observe in the opposing picture of values of the child’s world and the adult’s world. The 

poem constitutes a coherent disquisition which shows that the boy and the adult represent 

divergent attitudes around the problem of play and work. This problem is existential and a 

very old one. On this account the text is open and there are several divergent arguments. 

Among the formal structures the text contains the narrative characterization and the 

autocharacterization of the main character, both expressed in a dialog: “There is a lazy 

boy sitting on the sofa, / He is doing nothing for the whole day”, claims the narrator, but 

immediately the little boy opposes: “I beg your pardon! How come I do not do anything?” 

The quoted arguments are constructed anaphorically and they contain a point of view of a 

child, to whom anything connected with negative feelings means “work”. 

And who ate breakfast fi rst? 

(…) 

And didn’t I clean my ears today? 

(…) 

And didn’t I go to have my hair cut? 

However, the unconvinced/dubious adult repeats that “there is a lazy boy sitting on the 

sofa, / he is doing nothing for the whole day”, he describes the laziness of the character and 

negates/denies the diligence of the child using an anaphora: 

He did not go to school because he did not want to, 

He did not do his homework because he had no time. 

Therefore, the semantic fi gures are oriented around intergenerational rivalry. We assume 

that the author intentionally designs the reader’s reception of the rivalry. Consequently, the 

last sentence sounds: “He got so tired of this dream that he woke up”, says the adult – the 

narrator – about the lazy boy. The fi nal frame of the text is oriented towards the continuation 

of the rivalry. 

The text inspires (satirically) a play of competition for the world of one’s own values. 

It is achieved by means of the captivating magic of the words and an obstinate repeating the 

rivalry (agon). Brzechwa’s poem then contains rivalry oriented padeian coherence. 

In the selected poems there are diversifi ed cohesion mechanisms. Their characters 

depend on paedeia: typical, full and urge, repeating and rivalry oriented, because the topics 

of these texts are listed and repeated using similar formal-syntax semantic structures. 

The clarity and coherence of the poems identifi ed with a given type of paedeia were 

recognized as the important evaluative categories. Describing the text we have analysed the 

typical textual structures conditioning clarity and coherence, the topic and its elaboration. 

We have also identifi ed different means of achieving cohesion, like: repetition, anaphora, 

synonym, paraphrase, metaphor. We have assumed that it is diffi cult to indicate where the 

grammatical level ends, and where the semantic or pragmatic begins. Therefore, there is a 

local and global cohesion in paedeian poems. 

Other criteria of the text are its topic and its elaboration. The analysis presented shows 

the outline of the topic’s functioning in the text. The main focus concerns: the description, 

narration and argumentation. There are the topics that are ironic and subjectively perceived 

by the speakers, subjects or the virtual audience concerning people, objects and events.


1. Bartoszyński K. Powieść w świecie literackości, Warszawa 1991. 

2. Bolecki W. Teoretycznoliterackie tematy i problemy. Z dziejów form artystycznych w 

literaturze polskiej, edited by J. Sławiński, E. Balcerzan, K. Bartoszyński, Wrocław– 

Warszawa–Kraków 1986. 

3. Caillois R. Żywioł i ład, translated by A. Tatarkiewicz, Warszawa 1973. 

4. Dobrzyńska T. Tekst, [in:] Współczesny język polski, edited by J. Bartmiński, Lublin 2001. 

5. Gardes-Tamine I. i Marie-Claude H. Dictionnaire de critique Littéraire, Paris, 1993. 

6. Mayenowa M. R.O spójności tekstu, Wrocław–Warszawa–Kraków, 1971. 

7. Nycz R. Przedmowa [in:] Antologia przekładów, selected by R. Nycz, Kraków 1997. 

8. Nycz R. Tekstowy świat. Postmodernizm a wiedza o literaturze, Warszawa 1993. 

9. Ostasz M. Wybrane problemy cykliczności typów paidii w poezji, “Literatura Ludowa” 2006, 

nr 1. 

10. Ricoeur P. Model tekstu – działanie znaczące jako tekst, “Pamiętnik Literacki” 1984, z. 2. 

11. Shuger G. W. Dyskurs dziecięcy, Warszawa 1995. 

12. Sławiński J. Dzieło. Język. Tradycja, Warszawa 1974. 

13. Słownik terminów literackich, edited by M. Słowiński, M. Kostkiewiczowa, T. Okopie- 

Sławińska i J. Sławiński, Wrocław 1976. 

14. Słownik współczesnego języka polskiego, edited by B. Dunaj, Warszawa 1996. 

15. Warchala J. Dialog potoczny a tekst, Katowice 1991. 

16.Wilkom A. Spójność i struktura tekstu, Kraków 2002. 

17. Żydek-Bednarczuk U. Wprowadzenie do lingwistycznej analizy tekstu, Kraków 2005 

TYPICAL COHESION AND URGE, REPEATING AND RIVALRY 

ORIENTED COHESION IN THE POEMS FOR CHILDREN 1 

Maria Ostasz 

Uniwersytet Pedagogiczny im. Komisji Edukacji Narodowej w Krakowie 

(ul. Podchorążych 2 30-084 Krakуw, Polska) 

The article presents an analysis of the cohesions mechanisms in the paedeian poems 

which depend on paedeia: typical, full and urge, repeating and rivalry oriented. We described 

the mechanisms and characteristics of paedeia which create the education-through-play 

scheme. The important qualities of coherence are: relevance to logical-semantic rules and 

the linguistic factor which lies in looking for the lexical and syntactic relation between the 

sentences. We suppose that: the essential condition of coherent text is a repetition; in order 

to explain the basic cohesion mechanisms of a poem for children we should analyze it on a 

linguistic level, formal structures and semantic fi gures of the text. 

Key words: paedeia, coherence, syntactic relation, text. 



223



УДК 821.111-3.09 

ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМАТИКА В РОМАНІ С. БЕКЕТА 

“МЕРФІ” 

© Басіна К., 2008 

Катерина Басіна 



Розглянуто роман С. Бекета “Мерфі” як роман ідей, об’єктом пародії якого слугує 

раціоналістична філософія Нового часу, зокрема, філософія Рене Декарта. Зіставлення 

роману з “Метафізичними роздумами” Рене Декарта та атомістичною теорією 

Демокрита дозволяє зробити висновок, що письменник не тільки іронічно ілюструє 

штучність картезіанського дуалізму свідомість/тіло та спричинений ним пошук цілісності 

головним героєм, а й наголошує на сприйнятті буття як постійного становлення. 

Однак ідеї Картезіанства з’являються у всіх подальших творах письменника. 

Ключові слова: Бекет, Мерфі, Декарт, Демокрит, свідомість, розум, тіло. 

Роман “Мерфі” – перший надрукований роман Семюеля Бекета – західні літературні 

критики розглядають як пародію на класичну раціоналістичну філософію Нового 

часу (ХVII–XVIII ст.). Відправним пунктом та основним об’єктом пародії у творі є 

філософія Декарта, Лейбніца та Спінози, а поряд з цим знаходимо в романі відголоски 

філософії Демокрита, Канта, Юнга, Шопенгауера, Фройда та інших. Метою нашого 

дослідження є виявлення у романі філософських ідей класиків Нового часу, насамперед 

Рене Декарта. Одним із завдань статті було зіставлення роману С. Бекета “Мерфі” із 

працею Декарта “Метафізичні роздуми”, а також з атомістичною теорією Демокрита, 

яка відіграє в романі роль теорії, полемічної до картезіанської. 

Зазначимо, що ця тема не є новою у дослідженнях творчості письменника. 

На думку новозеландського дослідника K. Акерлі та американського вченого 

C. Ґонтарскі – упорядників тлумачного словника до творчості Семюеля Бекета, цей 

перший роман є “rara avis, справжнім романом ідей” [1, c. 388], “іронічність якого 

випливає з Картезіанської мети Мерфі та неможливості її реалізації у всесвіті, що 

не відрізняється ясністю та зрозумілістю” [1, c. 388]. Сильвія Д. Геннінг у статті 

“Сміх Абдерита: Мерфі та всесвіт Демокрита”, надрукованій у “Журналі досліджень 

з Семюеля Бекета”, переконливо доводить, що цей роман є “меніповою сатирою, 

яка показує пригоди ідеї в світі. Ці пригоди ставлять під сумнів філософську істину, 

оскільки вона уособлюється у шукачах цієї істини” [3]. 

Як відомо, одним із засадничих принципів філософії Декарта стає доказ існування 

особистості за допомогою її головного атрибуту – мислення: “…Ще далі – здатність 

мислити, ось тут я вважаю, що мислення – справді мій атрибут. Воно єдине не може 

бути відчужене від мене. Я є, я існую, але як довго? Стільки, скільки я мислю, бо,

Філософська проблематика в романі С. Бекета “Мерфі” 

можливо, я перестав би нараз бути або існувати, якби я перестав мислити” [6, c. 29]. 

Надалі Декарт характеризує себе як “річ, що мислить” і на основі цього атрибута чітко 

відокремлює тіло від розуму. 

Отже, за основну характеристику свого головного героя, Мерфі, Бекет бере 

розщеплення його ідентичності на тіло і розум: “Мерфі, таким чином, відчував себе 

розділеним на дві частини, на тіло і на розум. Вони, напевно, були пов’язані, інакше 

звідки йому знати, що між ними було щось спільне. Але він відчував, що розум був 

непроникненим для тіла, і не міг зрозуміти, яким чином відбувалось це спілкування, 

ні того, яким чином ці два досвіди пересікались, частково співпадаючи” (тут і далі 

переклад мій – К.Б.) [2, c. 68]. Порівняймо цю цитату із доказами Декарта з шостого 

розділу “Метафізичних роздумів”, де він визначає різницю між розумом і тілом: “Це 

тіло пов’язане зі мною безпосередніше і тісніше, ніж будь-яке інше. Справді-бо, я 

ніколи не міг відокремитись від нього, як від інших тіл; власне в ньому й задля нього 

я переживав усі свої бажання і пристрасті...” [6, c. 61–62]. І далі: “З одного боку, я маю 

ясну і чітку ідею мене самого як речі, що тільки мислить, і не має просторовості, а з 

другого – чітку і ясну ідею тіла як речі просторової і не мислячої, то цілком певно, що 

я, тобто моя душа, завдяки якій я є те, ким я є, повністю й істинно відрізняється від 

мого тіла і може бути або існувати без нього” [6, c. 63]. 

Бекет, слідуючи за Декартом, виводить буття свідомості та існування у власному 

розумі Мерфі на перше місце; улюбленим заняттям героя стає напівлежання у кріслігойдалці, 

за допомогою якого він вивільнює розум, який уявляє себе “великою порожньою 

сферою, що була герметично замкнена для зовнішнього універсуму. Це не 

означало його бідності, оскільки він не відкидав нічого, чого б не існувало у ньому 

самому” [2, c. 67]. Автор присвячує окремий розділ роману описові структури свідомості 

Мерфі, яка складається із трьох шарів, розташованих за принципом сходження 

від відчуттів і феноменів, сформованих фізичним, актуальним досвідом (перший 

шар), до віртуальних форм самого мислення (другий шар), і нарешті, до активної, 

рухливої матерії у нескінченному процесі становлення (третій, найулюбленіший шар 

Мерфі): “...темрява не містила ні елементів, ні станів, нічого, крім форм, що створювались 

і знову розкладались; складались у нові утворення, без любові чи ненависті 

чи будь-якого іншого принципу зміни, що піддавався б розумінню. Тут він не був 

вільним, а був лише порошинкою в темряві безкінечної свободи. Він не рухався, він 

був крапкою у безкінечному, нічим не зумовленому народженні та зникненні лінії” 

[2, c. 70]. Буття Мерфі в останньому шарі є майже тотожним станові не-мислення: 

це існування у не-існуванні, розчинення у хаосі, де зникає Декартівське “Cogito ergo 

sum”, оскільки Мерфі втрачає власну ідентичність, здатність мислити, здатність 

бажати – залишається лише сприйняття себе як “ладунку, випущеного нізвідки і ні на 

що не націленого, схопленого сум’яттям не-ньютонівського руху” [2, c. 70]. Бажання 

Мерфі злитись із цим первинним хаосом суперечить благородній ролі розуму і 

пізнання у Декарта, коли людська істота, розвиваючи “вроджені ідеї”, наближається 

до розуміння Божественного замислу. 

Це “сум’яття не-ньютонівського руху” нагадує один з головних постулатів 

атомістичної теорії давньогрецького філософа з Абдери – Демокрита, а саме – 

первинний і неперервний рух атомів: “Ці атоми ширяють у безкінечній порожнечі, 

відокремлені один від одного, відрізняючись за формою, розміром, розташуванням і 

225

226 Катерина Басіна 

порядком; настигаючи один одного, вони зіштовхуються, і одні відштовхуються кудинебудь, 

а інші переплітаються залежно від співвіднесеності їхніх форм, розмірів, 

розташування та порядку та залишаються з’єднаними” [7, c. 276]. Атомістична теорія 

пояснювала розмаїття форм матеріального світу за допомогою понять порожнечі та 

атома. Поняття порожнечі М. Мамардашвілі називав тим “загадковим поняттям, яке ми 

не можемо зрозуміти до сих пір, і, можливо, ніколи не зрозуміємо”, оскільки зробити 

це означало би “повністю зрозуміти самих себе, а це, очевидно, неможливо” [8, c. 66]. 

Певна складність в розумінні цього поняття виникає через його двояке трактування 

давньогрецькою філософією: з одного боку, “порожнє” – це протилежне до “повного”, 

це щось, куди може вміститись ще одне тіло або тіла, а з іншого – це небуття: Левкіп 

(вчитель Демокрита – К.Б.) “…вважав, що буття існує не більшою мірою, ніж небуття, 

і що одне і друге однаково є причиною всього, що відбувається. Природу атомів, яку 

він вважав щільною та повною, він назвав “існуючою” і припустив, що вони ширяють 

в порожнечі, яку назвав “неіснуючою”, і вважав, що “неіснуюче” існує не меншою 

мірою, ніж “існуюче” [7, c. 247]. Перебуваючи в останньому шарі своєї свідомості 

Мерфі прагне небуття, але небуття він трактує як відсутність себе, що, за Демокритом, 

неможливо, адже за законом збереження кількості матерії ніщо не зникає в нікуди, 

будь-яка субстанція розпадається на певну кількість атомів і порожнечу. Поняття 

“позитивної порожнечі” є одним з найвагоміших у творі і має функціональне значення 

для філософської інтерпретації фіналу роману. 

Отже, свідомість Мерфі – це не впорядковане Декартівське раціо, а Демокритове 

буття у безкінечному становленні. Дихотомія цих філософських теорій, таких же 

різних за своїм характером, як аполонівський та діонісійський первні (перший 

відповідає Декартівським категоріям раціо, наперед встановленої гармонії, Бога, а 

другий – Демокритівським поняттям постійного становлення, динамічності, випадку) 

виявляється не тільки в особистісних якостях персонажів, а й у фабулі роману. 

Мерфі може насолоджуватись життям своєї свідомості лише тимчасово, оскільки 

тілесні відчуття і бажання знов і знов повертають його у той світ, частиною якого він 

сподівається ніколи не бути. До тілесних прихильностей належать його стосунки з 

Селією, іншим центральним персонажем роману, які оповідач характеризує так: “Та 

частина його, яку він ненавидів, бажала Селію (розуміємо тілесну субстанцію – К.Б.), 

частина, яку він любив, здригалась від думки про неї” (духовна субстанція) [2, c. 27]. 

Почуття до Селії змушують Мерфі шукати кошти для її утримання, і після деякого 

часу блукання Лондоном у пошуках роботи Мерфі нарешті отримує посаду медбрата 

у Притулку милосердя імені Святої Магдалини. 

Чисте буття в інтелектуальній сфері власного розуму не задовольняє Мерфі 

цілковито, він і надалі страждає від власного роздвоєння на замкнений у собі розум 

і на тіло з його тілесною прив’язаністю до Селії, він страждає від впливу цих 

субстанцій одна на одну. Річ у тім, що філософія Декарта не дає вичерпної відповіді на 

питання про можливість досягнення гармонії між духовним і тілесним; невизначеним 

залишається і те, чи людина є поєднанням цих двох субстанцій, чи вона є лише 

“річчю, що мислить”? З одного боку, Декарт стверджує: “Завдяки відчуттям болю, 

голоду, спраги тощо природа вчить мене, що я не тільки присутній у своєму тілі, 

як капітан присутній на кораблі, я, окрім того, поєднаний з ним так тісно і злитий 

настільки воєдино, що утворюю з ним ніби єдине ціле...” [6, c. 65]. І водночас, він


говорить про те, що “моя душа, завдяки якій я є тим, ким я є, повністю і істинно 

відрізняється від мого тіла і може бути або існувати без нього” [6, c. 65]. За Декартом, 

взаємодія цих двох субстанцій відбувається за допомогою спеціального органу 

(конарію), де “змішуються тваринні духи та метафізичні начала”[1, c. 107]. Філософія 

Демокрита, яка надала світові перше і надзвичайно плідне наукове обґрунтування 

матеріалістичного світогляду, не розрізняє духовної і тілесної субстанцій, хоча і визнає 

існування душі (а душа, в свою чергу, дорівнює розумові). Різниця між душею і тілом 

визначається лише різною формою і властивостями атомів, з яких вона складається: 

“Деякі стверджують, що душа передусім є рухоме (начало). Оскільки вони вважають, 

що те, що само не рухається, не може рухати інше (тіло), вони й припустили, що 

душа – одне з тіл, що рухаються. Тому Демокрит і стверджує, що душа є чимось на 

кшталт вогню чи теплоти. (Різноманітних) форм і атомів – безкінечна кількість; “набір 

(таких) насінин” він вважає першоджерелом всієї природи (подібно до нього вчив і 

Левкіп). З них шаровидні є душею, оскільки (тільця) подібної форми краще від усього 

проникають в будь-які (тіла) та рушать все інше, рухаючись самі” [7, c. 314]. Отже, 

душа розташовується по всьому тілу у вигляді шаровидних атомів, найімовірніше 

атомів вогню, і, маючи рух своїм первинним атрибутом, рушить важчі атоми тіла. З 

теорією атомів душі тісно пов’язане і поняття дихання, оскільки при вдиханні в тіло 

разом з повітрям входять атоми душі і не дають атомам душі людини вийти назовні під 

тиском зовнішнього середовища. Отож атомістична теорія знімає протистояння душі 

і тіла. А оскільки стан тіла і душі взаємопов’язані, то в етичному плані ця філософія 

спрямована на помірність і гармонію в будь-яких бажаннях. Теодор Ґомперц, 

німецький дослідник філософії, так висловився про витоки такої етичної позиції 

Демокрита: “Великий абдерит тому саме і здобув славу “філософа, що сміється”, що 

вчинки людей здавались йому абсолютно невідповідними, суперечливими до їхнього 

значення” [5, c. 349–350]. Отже, людина хоч і постає як мікрокосм, в якому немає 

нічого того, чого б не існувало у Всесвіті – макрокосмі, але, водночас, вона є лише 

піщинкою серед безкінечних світів безкінечного Всесвіту і має поводитись відповідно 

до свого положення. 

Тому неадекватною є онтологічна мета Мерфі, спрямована на відшукання цілісності, 

непорушності, замість сприйняття буття як динаміки, розвитку, становлення. 

Для того, щоб подолати винайдений картезіанськими теоріями дуалізм розуму та тіла, 

Мерфі намагається знайти “золоту середину” між прагненням розуму до закритості, 

цілісності, незалежного існування та людськими потребами в їжі, спілкуванні, між 

зверненістю свідомості назовні та всередину. Зокрема, серед пацієнтів психіатричного 

притулку Мерфі, як йому здається, знаходить однодумців – людей, які надали 

перевагу внутрішньому буттю над зовнішнім. 

В описі внутрішньої організації, пацієнтів та устрою притулку милосердя 

помітний вплив філософії інших раціоналістів, зокрема Лейбніца. Філософські мотиви 

знаходять відображення в художніх деталях роману: це, наприклад, лінолеум “а ля 

Декарт” в кімнаті Мерфі та Селії, або камери притулку, які через свою замкненість 

і подібність можна вважати іронічним втіленням ідеї монади [2, c. 109]. Притулок 

постає в романі як мікрокосм, як суспільство вищих та нижчих монад із власною 

ієрархією (від пацієнтів – найнижчих створінь – до доктора, верховної монади), як 

маленький світ, що віддзеркалює світ великий. Але якщо у Лейбніца монади – це 

227

228 Катерина Басіна 

духовні центри, наділені прагненнями і сприйманням, пацієнти притулку нагадують 

замкнених у клітках тварин, замкнених у власній хворій свідомості, відгородженої 

від зовнішньої реальності. Саме тому Мерфі, який ще не позбувся ні прагнення до 

духовної комунікації, ні здатності до співчуття, починає відчувати ту прірву, що 

відділяє його від них. 

Саме у цьому мікрокосмі Мерфі зустрічає містера Ендона, розум якого виявляється 

настільки ідеально цілісним і закритим для будь-якого зовнішнього впливу, настільки 

замкненим навіть для Мерфі, що головний герой переживає кризу своєї надії 

на розуміння і, на думку Геннінг, на відшукання власної цілісності. Шахова партія, під 

час якої Мерфі осягає замкненість розуму містера Ендона, є кульмінаційним моментом 

роману. Вона завершує стосунки цих персонажів, оскільки, за різними інтерпретаціями, 

Мерфі, або нарешті зрозумівши “принципи роботи розуму містера Ендона”, 

тим самим “отримує ключ до його свободи, чистоти та краси”, або зрозумівши власну 

безсилість достукатись до розуму містера Ендона, виявляється переможеним його 

“монадичністю” і цілісністю [10, c. 7]. Так чи інакше, після цього відкриття Мерфі досягає 

своєрідного стану нірвани – або, за версією Геннінг, Демокритівської позитивної 

порожнечі: “Тоді це теж зникло, і Мерфі почав бачити ніщо, ту безколірність, яка є 

таким рідкісним дарунком після народження, яка була відсутністю не сприйняття, а 

того, що сприймається. Його інші чуття також заспокоїлись, несподівана приємність. 

Не німим спокоєм очікування, а тим позитивним спокоєм, який з’являється тоді, коли 

ці щось поступаються, або просто поєднуються з Ніщо, яке, як, сміючись, казав філософ 

з Абдери, є реальнішим” [2, c. 147–148]. Однак екзистенційне прозріння для Мерфі 

наступає в той момент, коли Мерфі, роблячи останню спробу встановити контакт, 

зазирає містеру Ендону у вічі: “Востаннє, коли містер Мерфі побачив містера Ендона, 

він побачив себе непобаченим містером Ендоном. Це також було останнє, коли Мерфі 

побачив Мерфі”. Пауза. “Стосунки між містером Мерфі та містером Ендоном не могли 

би бути підсумовані інакше, ніж скорбота першого, коли він побачив неможливість 

другого бачити будь-кого, крім самого себе”. Довга пауза. “Містер Мерфі є піщинкою 

у невидимому містера Ендона”. [2, c. 150]. Отже, дивлячись містеру Ендону у вічі, 

Мерфі бачить лише своє відображення у його погляді, спрямованому в нікуди (чи, 

можливо, всередину свого “я”). Мерфі розуміє, що для містера Ендона він не існує, в 

його очах він досягає того небуття, яке є відсутністю існування. 

Після останньої зустрічі з містером Ендоном Мерфі вибігає з корпусу притулку, 

роздягається і підіймається до себе на горище, де і помирає від вибуху радіатора. Тим 

часом в його свідомості не-ньютонівський вихор несвідомого ніби перекриває все, 

що залишилось раціонального: “Він не міг викликати в своєму розумі образ жодної 

істоти, яку він коли-небудь зустрічав, чи-то тварини, чи людини. Уривки тіл, пейзажів, 

рук, очей, ліній і кольорів, що нічого не збурювали…” [2, c. 151]. Демокрит би 

пояснив смерть Мерфі тим, що одночасно з поступовою зупинкою дихання зовнішнє 

середовище увійшло в тіло Мерфі та витіснило атоми його душі. Геннінг вказує на 

закономірність загибелі героя: “Не тільки він ніколи не становитиме одного цілого з 

містером Ендоном, а й ніколи не стане цілим із самим собою” [3]. Саме це розуміння 

і зумовлює потрапляння у “закриту внутрішню систему” розуму Мерфі зовнішнього 

хаосу, який врешті-решт у формі газу фізично знищує і тіло Мерфі [3]. 

Формально роман завершується кризою онтологічного пошуку власної цілісності


героєм роману Мерфі. Однак доля Мерфі, на відміну від персонажів пізніших творів 

Бекета, складається порівняно вдало, оскільки він, перетворюючись на попіл, розпорошується 

у Всесвітній порожнечі, і не змушений страждати від мук чистилищного 

існу вання-чекання, як Неназване чи Владимір та Естрагон. І хоча в цьому романі теорія 

Демокрита ніби виявляється продуктивнішою за філософію Декарта, тема замкненості 

особистості у власній свідомості звучатиме у всіх наступних творах письменника. Як 

зазначають дослідники К. Акерлі та С. Ґонтарскі, Семюел Бекет не зміг піти далі, ніж 

cogito – зокрема, в романі “Неназване”, написаним повністю від першої особи, “Я” 

наратора визначає його свідомість межею знання про світ [1, c. 134]. 

Необхідно зазначити, що презентація філософських ідей роману Семюеля Бекета 

“Мерфі” здійснюється і в виборі системи персонажів, і на різних наративних рівнях, і 

через оповідні стратегії твору, що стане предметом подальшого аналізу твору. 

1. Гомперц, Теодор. Греческие мыслители. – Пер. с нем. Д. Жуковского и Е. Герцык. 

– Санкт- Петербург: Издательство Алетейя, 1999. 

2. Декарт, Рене. Метафізичні роздуми. – К.: Юніверс, 2000. 

3. Лурье, С. Я. Демокрит. Тексты. Перевод. Исследования. – Ленинград: Наука, 1970. – 664 с. 

4. Мамардашвили, Мераб. Лекции по античной философии. – М.: Аграф, 1998. – 320 с. 

5. Ackerley, C. J. and Gontarski, S. E. (ed.) The Grove companion to Samuel Beckett: A Reader’s 

Guide to His Works, Life and Thought. New York: Grove Press, 2004. – 686 p. 

6. Beckett, Samuel. Murphy; Watt; Mercier and Camier. Introduction by Colm Tуibнn. (ed.) 

Paul Auster. The Grove centenary edition – V. 1. New York: Grove Press, 2006. – 480 p. 

7. Henning, Sylvie Debevec. “The guffaw of the Abderite: Murphy and the Democritean 

universe”. Journal of Beckett Studies N. 10 Autumn 1983. 

Retrieved from: 

http://www.english.fsu.edu/jobs/Indices.html 

8. Taylor, Neil and Loughrey, Bryan. “Murphy’s Surrender to Symmetry”. 

Retrieved from: www.english.fsu.edu/jobs/num1112/079_TAYLOR.PDF 

PHILOSOPHICAL PROBLEMS IN SAMUEL BECKETT’S MURPHY 

Kateryna Basina 



In the article S. Beckett’s novel Murphy is examined in correspondence with the current 

trend in Western criticism to view it as a parody on the principles of rationalist philosophy of 

the New Age. The research shows how the novel undermines the credulity of the Cartesian 

body-mind dualism and the main character’s ontological quest for wholeness by bringing 

Cartesian philosophy into contrast with the Democritus’s atomistic theory. Although formally 

Samuel Beckett stresses the necessity to perceive life as the process of constant becoming, the 

traces of Cartesian philosophy can be found in all his further works. 

Кеy words: Beckett, Murphy, Descartes, conscience, mind, body. 



229



УДК 821.111-3.09 

КОНЦЕПЦІЯ ТРАДИЦІЇ В АМЕРИКАНСЬКІЙ 

“НЕОГУМАНІСТИЧНІЙ” КРИТИЦІ 

© Полховська О., Петренко Т., 2008 

Олена Полховська, Тетяна Петренко 

Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського 

(просп. Вернадського, 4. АР Крим, м. Сімферополь, 95000) 

Статтю присвячено аналізу “неогуманістичної” концепції традиції, інтерес до 

якої обумовлений її важливістю для розвитку сучасної літературної критики. Інноваційність 

роботи полягає у прагненні заповнити нішу у вивченні розвитку літературно-критичних 

концепцій. Розглядаючи “неогуманістичну” теорію традиції, можна 

виокремити такі аспекти: етичний підхід до інтерпретації літературної традиції, 

поєднання історичного підходу з надісторичною концепцією гуманізму, елітарний характер 

доктрини, переоцінку всього перебігу розвитку европейської літератури. “Неогуманістична” 

літературно-критична доктрина, незважаючи на всю суперечність і 

певну обмеженість своїх постулатів, поставила основним завданням питання про літературну 

традицію як процес свідомого естетико-етичного вибору і стала основою 

для розвитку американської “неокритичної” теорії. 

Ключові слова: традиція, літературна критика, неогуманізм, американська літературознавча 

школа, концепція гуманізму. 

Еволюція літературознавчої думки передбачає висунення нових культурно-критичних 

орієнтирів, новий погляд на природу художньої творчості. Отож особливої 

актуальності набуває усвідомлення етапів розвитку теорії традиції, аналіз складних 

етико-естетичних пошуків у науці про літературу. 

Дослідники часто оперують поняттями “традиція”, “спадкоємність”, “досвід”, 

простежуючи розвиток жанрів, спільність художніх форм, близькість тем, розробку 

сюжетів і т. п., при цьому концептуальність даних понять, їхня динамічність і світоглядна 

обумовленість залишається поза увагою. 

Проблемі традиції як в загальнокультурному, так і в літературно-художньому аспектах 

присвячено велику кількість робіт вітчизняних і зарубіжних дослідників. Традиція 

є одним з найскладніших філософських і культурологічних понять. Прагнення 

пояснити зростаючу увагу письменників і поетів до минулих здобутків породжує багатоваріантність 

тлумачень. Поняття “традиція” трактується у філософському, соціологічному, 

культурологічному, етнографічному, літературознавчому аспектах. Філософія 

пояснює традицію як основоположний елемент культурного життя суспільства, як 

передачу духовних цінностей одним поколінням іншому. У соціології традиція трактується 

як певний механізм відтворення соціальних інститутів і норм. Культурологія 

визначає традицію як стійку в історичному процесі нормативно-ціннісну структуру, 

що виступає у формі збереження і передачі духовного, культурного, соціального, теоретичного 

досвіду. Очевидно, що традиція є органічною єдністю стійких і мінливих

Концепція традиції в американській “неогуманістичній” критиці 

компонентів. Про природу традиції Гегель говорив: “... традиція не є нерухома статуя: 

вона жива і росте, як могутній потік, який, все далі віддаляючись од свого джерела, 

щоразу більше розширюється... ” [2, с. 10]. 

Розглядаючи традицію, згідно з В. Е. Халізєвим, як “...загальногуманітарне поняття, 

яке характеризує пам’ять і спадкоємність...” [6, с. 24], можна говорити про те, 

що вона слугує внутрішньою об’єднавчою та регламентуючою силою, за допомогою 

якої здійснюється зв’язок минулого і сьогодення. 

Традиція – це завжди оцінка і відбір. Традиція, за словами М. В. Захарченко, ніколи 

не дається, вона завжди створюється і відроджується лише у тому випадку, коли 

ряд елементів набуває ціннісного звучання [3, с. 14]. Суб’єкт культурно-історичної 

традиції конструює не тільки традицію, з якою він себе ототожнює, але і ту традицію, 

від якої відштовхується. 

Різноманітність поглядів на суть традиції залишає відкритим питання про створення 

загальної теорії традиції з універсальною загальноприйнятою характеристикою, 

що дає змогу вивчати явища традиції, відтворюючи діалектичні зв’язки між минулим 

і сучасністю, в такій науковій галузі, як літературознавство, дотримуючись загальної 

теоретичної і термінологічної бази. 

Мета цього дослідження – аналіз “неогуманістичної” концепції традиції, інтерес 

до якої обумовлений її важливісттю для розвитку літературної критики ХХ століття. 

Інноваційність передусім полягає у прагненні заповнити нішу у вивченні розвитку 

літературно-критичних концепцій. З моменту свого виникнення “неогуманістична” 

критика була залучена до боротьби різних літературознавчих шкіл, напрямів і методологій; 

“неогуманістична” доктрина також не була поза увагою сучасних вітчизняних 

фахівців, про що свідчать монографії та дисертаційні дослідження. Проте роль “неогуманізму” 

в розвитку нової концепції літературної традиції не була чітко визначена. 

ХХ сторіччя з його силою всепроникаючого знання й апокаліптичного світовідчуття 

визначило основну гуманістичну проблему людини й основ її буття у світі. 

У сфері теорії літератури центром дослідження виявилася проблема переоцінки 

спадщини минулого. Особливого імпульсу розвиткові теорії літератури на початку 

ХХ століття надала американська критика, яка перейшла до вивчення питань методологічного 

порядку. Англійський літературознавець Д. Дейчес помітив, що ХХ століття 

в Америці “є періодом найвищого злету критики, що не має рівних за всю історію 

літератури Англії та США” [12, с. 109]. 

ХІХ століття, передусім перша його половина, було визначене експансією романтизму 

в американській літературній теорії. Роботи В.-К. Брайанта, Ф. Купера, 

В. Ірвінга, Р. У. Емерсона, М. Фуллер і Г. Д. Торо сконцентрувалися на проблемах становлення 

національної демократичної літератури. У них панував погляд на уяву як на 

основу художньої творчості, стверджувалася сила особистісного самовираження. Після 

Громадянської війни в США набуває поширення реалістичний напрям у літературі, 

а теорія стає на міцні позитивістські основи. Американські послідовники європейських 

позитивістів орієнтували літературознавство на природно наукові, історичні і 

соціологічні методи дослідження, культивували емпіричне пізнання та нейтралістичну 

об’єктивність (яскравим прикладом є культурно-історична школа). Паралельно з 

позитивізмом утверджується імпресіонізм (Дж. Ханекер, Л. Менкен, Дж. Е. Спінгарн, 

В. П. Трент, Л. Е. Гейтс). Критики обох напрямів ставили інтерпретацію художньої твор- 

231

232 Олена Полховська, Тетяна Петренко 

чості в певну залежність або від суб’єктивних чинників (емоції, що викликає твір), 

або від об’єктивних (соціально-політична ситуація, біографія, біологічні передумови 

творчості, культурне середовище). Позитивістське літературознавство мало непохитну 

опору наукових методологій, але програвало через побоювання естетики і філософських 

теоретичних узагальнень. Проблема спадкоємності і традиції в літературі 

не знаходилась у фокусі уваги позитивістів. Культивуючи безпосереднє сприйняття 

літературного твору (так Джеймс Ханекер стверджував, що в мистецтві існують тільки 

художники з особистісним сприйняттям дійсності, а не школи та напрями), через 

емоційний суб’єктивізм, імпресіоністи виявилися нездатними пояснити явище літературної 

спадкоємності і не виробили чітких критеріїв оцінки літературного твору. 

Діяльність американських “неогуманістів” і “неокритиків” є зворотним моментом 

у розвитку теорії традиції – їхні концепції відобразили новий погляд на літературу минулого 

і стали тим підґрунтям, на якому виникло “неокритичне” розуміння традиції. 

Американським професорам Ірвінгу Беббіту і Полу Елмеру Мору належить заслуга 

в розробці “неогуманістичної” доктрини, а також спроба її практичної реалізації. Зусиллями 

вищеназваних критиків були залучені до співпраці видатні літературознавці 

Н. Фоерстер, Дж. Р. Елліотт, С. Шерман і багато інших. 

“Неогуманістична” критика розвивається в опозиції до позитивізму та імпресіонізму 

в літературознавстві, звинувачуючи їх у створенні ціннісного вакууму в 

теорії літературознавства і практиці. Наприклад, І. Беббіт оголосив найважливішою 

проблемою літературної критики і всієї сучасної філософії “...пошук стандартів, придатних 

для протиставлення індивідуальним капризам...” [10, с. 368]. “Неогуманізм” 

з його ґрунтовністю і неприйняттям сучасної нестабільності ідей і думок знайшов 

підтримку серед представників академічних кіл. Антипозитивістське ставлення цієї 

школи, що автономізує літературу як особливий вид духовної діяльності, було покладене 

у подальшому і в основу методології “нової критики” (Т. С. Еліот, А. Річардс, 

У. Емпсон, Дж. К. Ренсом, А. Тейт, Р. П. Уоррен, К. Брукс, Н. Фрідман, М. Шорер, 

Дж. Френк). 

Для літературознавців другої половини ХХ століття проблема вибору методу відступає 

на другий план, літературно-критичні школи приходять до інтеґрації [5, с. 235], 

проте, гуманістичний підхід став фундаментальним у працях Е. Фуллера, Х. Ваггонера, 

В. Кейна, Ю. Гудхарта. 

Духовним попередником “неогуманістів” можна вважати англійського критика 

вікторіанської епохи Метью Арнольда, який, на думку І. Беббіта, не тільки розробив 

теорію критичного гуманізму, саму по собі значиму, “...але і чудово показав ту роль, 

яку гуманістична ідея повинна відігравати в демократії...” [10, с. 119]. Арнольд вбачав 

у критиці, що керується вищими гуманістичними стандартами і релігійними імперативами, 

засіб подолання духовної нікчемності та занепаду культури, “...неупереджене 

прагнення пізнати краще з того, що є відомим і осмисленим у світі...”, основу створення 

“...такої духовної ситуації, якою може гідно скористатися свідомий талант...” [9, 

с. 33]. Таке розуміння призначення критики і літератури відповідало амбіціям американських 

літературознавців – протистояти дегуманізації літератури. 

Оскільки “неогуманізм” виник все-таки на американському ґрунті, треба визнати, 

що деякі його елементи виводяться з етичної філософії (Н. Портер, Ф. Вейленд, 

Ф. Боуен, Дж. Беском), що ґрунтується на інтуїтивно осяжних моральних принци-


пах і християнській теології, думках Р. У. Емерсона та Дж. Р. Лоуелла, а також мають 

зв’язок з “ніжною школою” (Е. Вудберрі), що стверджує присутність у мистецтві універсального 

елементу в ошатному одязі свого часу. 

“Неогуманістична” школа не була монолітним угрупуванням, а розвивалася 

у двох напрямах: класичному (І. Беббіт, Н. Фоерстер та ін.), що об’єднує елементи 

різноманітних релігійних і філософських традицій, та релігійному (П. Е. Мор, 

Дж. Р. Елліотт, Г. Б. Мансон, М. Шорер та ін.). Представники обох напрямів поділяли 

єдині філософські принципи, найчіткіше сформульовані Норманом Фоерстером: 

по-перше, неприйняття натуралістичних посилань про безглуздість життя; по-друге, 

необхідність пошуку добра і справедливості, духовного провідника в житті поза байдужістю 

природи; по-третє, ствердження дуалізму людини і природи на противагу 

монізму натуралістів; по-четверте, віра у свободу волі, розум та інтуїцію [15, с. 240]. 

“Неогуманістичні” дослідження найчисленніші у своїй тематиці: обґрунтування 

нової концепції гуманізму, переоцінка західної культурної традиції; оцінка діяльності 

видатних критиків епохи, утвердження нормативної естетики. 

Розглядаючи “неогуманістичну” теорію традиції, можна виділити такі аспекти її 

дослідження: 

• Етичний підхід до інтерпретації літературної традиції. Етичний підхід, що 

розробляють учені, має глибоке коріння: інтелектуальна парадигма поєднує Платона, 

Арістотеля, Горація, Цицерона, Августина Блаженного, Філіпа Сіднея, Семюеля 

Джонсона і Метью Арнольда. Етичні стандарти, що забезпечують нормальне життя 

людини, на думку американських критиків, повинні культивуватися в літературно-художній 

творчості. Етична філософія “неогуманістів” базується на крайньому дуалізмі: 

“Камінь і людська душа не можуть бути підведені під одне визначення” (П. Е. Мор), 

“Людська природа – нескінченна серія помилкових основ” (І. Беббіт). “Неогуманісти” 

спрямували зусилля на пошук центральної духовної традиції, збагачуючи і розширюючи 

рамки історичного літературознавства, переоцінюючи весь комплекс ідей, що 

живлять літературу. Позитивним внеском можна вважати тут спробу “неогуманістів” 

створити етико-філософський фундамент літературно-критичної діяльності, що забезпечує 

цілісність погляду. 

• Поєднання історичного підходу з надісторичною концепцією гуманізму. 

Для “неогуманістів” “...традиція, що правильно сприймається, припускає зміни; це не 

повторення, а розвиток, це збірний процес, в якому нові елементи постійно вливаються 

у стару структуру або організм...” (Н. Фоерстер) [16, с. 180]. Наполягаючи на прихильності 

до історичного методу, “неогуманісти” називали першим кроком в історичному 

розумінні твору “усунення існуючого історичного бар’єру” (визнання, що мистецтво 

деякою мірою є продуктом расової спадковості, оточення і часу); наступний крок 

– підкріплення набутих знань про історико-культурну ситуацію почуттям співпереживання, 

емоційне та естетичне прийняття творів [15, с. 258]. Однак учені-“неогуманісти” 

далекі від прагнення детермінувати літературний процес з економічної точки зору, 

політики або фізіології автора. За індивідуальністю, одиничністю та непересічністю 

кожного окремого твору вони вбачають деяку універсальність. У світоглядному плані 

історизм відступає перед утвердженням існуючих абсолютних цінностей та істин, перед 

трактуванням гуманізму як позачасового та універсального “закону для людей”. 

Отже, “неогуманізм” претендує на встановлення певної незмінної шкали вартостей. 

233


Цей пошук абсолютних вартостей суперечить ідеї історизму, викриваючи слабкі місця 

“неогуманістської” методології. Гуманістом оголошується той, “хто в будь-яке століття 

прагне до гармонії, стверджуючи закон міри”, хто “з’єднує життєву енергію з етичним 

контролем” [17, с. 207]. 

Для американських учених гуманізм має в собі надісторично універсальну сутність, 

виражену в законі міри, вибірковості, етичній дисципліні, у визнанні пріоритету 

вищих духовних цінностей; і вже ця сутність виявляється в історично обумовлених 

формах та наповнює собою філософію, літературу і мистецтво. Різноманітність творів 

мистецтва, обумовлена різним духовним досвідом художників, і, отже, підкорена єдиним 

прагненням універсальних канонів досконалості, у якому уява митця повинна 

регулюватися чимось схожим на “внутрішній контроль” (“inner check”). Тут очевидна 

розмитість принципів, що містить у собі небезпеку необ’єктивної, первісно заданої 

оцінки літературознавства. Практично всі значущі літературні напрями піддаються 

жорсткій критиці за відхід від гуманістичних традицій. Як дотепно зауважив Аллан 

Тейт, “...гуманісти сварилися з літературою через її нездатність дати їм філософію і 

віру, але вони не переставали звертатися до літератури через неможливість знайти ці 

елементи де-небудь інде...” [17, с. 165]. Озброєні важкими філософськими обладунками, 

“неогуманісти” іноді виявлялися дивно безпорадними і невправними в практичній 

літературній критиці. “Досконалий канон”, “етична уява”, “внутрішній контроль” 

– надто опосередковані поняття, які неможливо без застережень застосувати до творчості 

конкретного письменника. 

• Елітарний характер доктрини. “Неогуманісти” розробили теорію культурної 

еліти, здатної зберегти “стандарти смаку за часів масової вульгарності” [18, с. 4]. 

А отже, тільки обрані особи вважались здатними засвоїти і примножити духовні вартості. 

Рівність і братерство заперечується як псевдоідея, “проекція аркадійських марень 

у порожнечу” (І. Беббіт). Критеріями належності до еліти називають освіченість 

і самодисципліну. Елітарні претензії “неогуманістів”, не підкріплені відповідною 

програмою, суперечать самим законам розвитку літератури, проте плідною є ідея свідомої 

оцінки літературної традиції на основі великих знань і досвіду. 

• Переоцінка всього перебігу розвитку європейської літератури. Якщо звернутися 

до конкретних літературознавчих досліджень американських критиків-“неогуманістів”, 

то очевидним тут є культ античного гуманізму, аристократичного за своїм 

характером, дотримування принципу “нічого понад міру”. За словами O.С. Козлова, 

античність з її здоровим духом і високим етичним рівнем літератури і мистецтва була 

еталоном істинної культури для всіх “неогуманістів” [4, с. 49]. Власне префікс “нео” 

в назві літературно-критичної школи говорить про зміну акцентів у пріоритетах, 

у нашому випадку – це перегляд ренесансних поглядів та звернення до класичних 

джерел. Епоха Просвітництва і романтизму розглядається як період розквіту всіх 

політичних, естетичних і філософських помилок, перший поштовх до яких зроблено в 

епоху Відродження. У книгах “Руссо і романтизм” і “Романтична меланхолія” І. Беббіт 

демонструє, як під впливом романтизму на Заході культивується погляд на життя, що 

поєднує схильність до активної зовнішньої діяльності і духовні лінощі, “жахливу мрію 

про бездіяльне задоволення” [10, с. 302]: “Кожна з уявлених крайнощів, крайність 

реакції як і крайність радикалізму, йде з романтизмом; кожне істинне прагнення не 

впадати в крайності – безумовно неромантичне” [10, с. 97]. Абсолютизація недоліків


романтизму призводила до нерозуміння літератури, що виражає протест проти 

обмеженості людських можливостей і пригноблюючої дії зовнішніх обставин. 

Подібна агресивність стосовно романтизму справедливо критикував М. А. Бердяєв: 

“У неприємній реакції проти романтизму… романтизмом називали усе, що не подобалося 

і викликало осуд. Врешті-решт, під звинувачення у романтизмі потрапляло все, 

що було значного, талановитого, оригінального у світовій літературі і думці нових 

століть, особливо ХІХ століття, ненависного для ворогів романтизму” [1, с. 106]. 

Не меншої критики з боку “неогуманістів” зазнав натуралізм. Конфлікт гуманізму 

і натуралізму знаходився на передньому плані як у філософському, так і в літературознавчому 

аспектах. “Гуманізм не новий, але проблеми нові, – вважає Н. Фоерстер. 

– У Відродженні його ворогом була середньовічна потойбічність, тепер його головна 

недуга – цьогобічність, пристрасть до фізичних речей і інстинктів” [16, с. 10]. Романтизм 

і натуралізм звинувачуються “неогуманістами” в згубному впливі на літературні 

традиції. Наслідком такого впливу є жорстокість і деморалізуючий песимізм художніх 

творів, занепад високих жанрів. 

Під час оцінювання натуралізму і романтизму “неогуманісти” беруть ці явища в 

їхній крайній гіпертрофованості рис. Зайва різкість і непримиренність не дозволили 

їм гідно оцінити багатьох видатних письменників. 

• Стандарти як постулат. З проблемою літературної традиції “неогуманісти” 

тісно пов’язують питання про стандарти. Суть його полягає в тому, чи стандарти є 

традиційними, чи кожне покоління і кожний індивідуальний критик виробляє якісно 

нові критерії оцінки. Існування власне стандартів, більш-менш свідомо вибраних, не 

береться під сумнів. Традиція в уяві американських критиків-“неогуманістів” не криє 

у собі готових стандартів, вона обирає перевірений досвід, на підставі якого вільний 

у виборі митець або критик виробляє своє уявлення про норму, свої критерії. Найважливішим 

критерієм істинного мистецтва стверджується його гуманістичність, що забезпечує 

всеохоплюючу єдність людської культури, тобто орієнтацію на моральність, 

цілісність і гармонійність. Інші критерії розглядались як другорядні. 

Критики “неогуманізму” звертають увагу на суперечність між назвою доктрини 

і її “сектантським” характером, на репресивність нав’язуваних стандартів, що не відповідають 

оцінюваним матеріалам (Р. П. Блекмур [11, с. 246]), абстрактність доктрини 

– за словами А. Тейта, “мудрість у вакуумі” [11, с. 331], утопічність поглядів 

(Е. Уїлсон [11, с. 69]), неправильне розуміння літератури як джерела етичних заповідей 

(Х. Греттан [11, с. 29]). Варто наголосити на позитивних сторонах “неогуманізму”: 

гуманістична спрямованість критики, затвердження етичних стандартів, підготовка 

нової концепції літературної традиції, вільної від позитивізму. “Неогуманісти” 

дали переоцінку всьому розвитку європейської літератури, зробивши значний внесок 

у виявлення існуючих тенденцій літературного розвитку. 

Шляхом “неогуманістів” багато в чому йде Т. С. Еліот. Відомий англо-американський 

поет і критик починав свою діяльність як їхній прибічник, потім був залучений 

до полеміки з Ірвінгом Беббіттом (“Humanism Irving Babbitt”, “Second Thought 

about Humanism”, “Religion without Humanism”, “Religion and Literature”), оскільки 

пов’язував процвітання гуманізму з піднесенням релігійних інститутів [14, с. 426]. Реформатор 

літературної теорії і практики, Т. С. Еліот узаконив ідею трансісторичного 

та аперсонального мистецтва. Еліотівський погляд на традицію як на щось не здатне 

235


до простого наслідування, що вимагає свідомого осягнення, вже проявлявся якоюсь 

мірою у працях “неогуманістів”. Якщо для “неогуманістів” відчуття історії припускає 

пізнання гуманістичних істин, здатність оцінити і ввібрати літературну спадщину, де 

закріплений весь досвід розвитку цивілізації, то для Еліота – це “відчуття єдності 

вічного і швидкоплинного”, “відчуття минулого не тільки як промайнулого, але і як 

сучасності” [14, с. 170]. Вишикуючи пам’ятники мистецтва в певний “ідеальний впорядкований 

ряд”, Еліот стверджує, що минуле коригується теперішнім, як і теперішнє 

минулим [14, с. 171]. Деякі аналогії між “неогуманізмом” і позиціями Т. С. Еліота є 

видимими стосовно романтизму з його ідеєю індивідуалістичного самовираження. 

Тенденція розглядати художній твір як автономний естетичний об’єкт і відділяти 

його від автора знайшла відображення у деяких критичних працях Т. С Еліота (і 

в загальновідомій статті “Tradition and Individual Talent”, 1919). У цій статті критик 

засуджує сліпе наслідування поета його найближчим попередником, підкорення їхнього 

авторитету. Традиція, вважає він, не “успадковується”, а “здобувається тяжкою 

працею” [13, с. 49]. Ця праця включає вироблення відчуття відповідальності поета не 

тільки за свої твори, але і за “існуючий порядок” у всій поезії від глибокої старовини 

до наших днів. Це “відчуття історії”, відчуття причетності великої поетичної традиції 

всього людства (а не тільки традиції свого покоління або своєї країни) повинно 

бути властивим кожному поету, хоча в цьому випадку Т. С. Еліот оперує поняттям 

історичного або трансісторичного аспекту поезії. “Жоден поет або художник, – пише 

Т. С. Еліот, – не має сам по собі істотного значення. Ми навіть не можемо оцінити його 

без порівняння з поетами минулого. І це порівняння я розумію як принцип не просто 

історичної, але і естетичної критики” [13, с. 49]. Романтичному “творчому ширянню” 

Еліот протиставляє “творчу самосвідомість” і витіснення особистісного елементу з 

мистецтва, орієнтацію не “на поета, а на поезію”. Ця еліотівська ідея змінила колишні 

уявлення про природу літератури і завдання критики, міцно увійшла до практики 

“нової критики” і визначила долю англо-американського літературознавства на багато 

десятиріч. 

“Неогуманісти” не змогли ні зробити, ні схвалити цей крок до об’єктивної і деперсоналізованої 

літературної теорії, багато в чому ними ж і підготовлений. Цей крок означав 

би для них розпад культивованої цілісності світосприймання, оскільки відривав 

літературу від інших сфер людського життя, розмежовував етичне й естетичне. Саме 

тому такі близькі в антиромантичній настроєвості і традиціоналізмі “неогуманісти” 

і Т. С. Еліот так різко розійшлися в питаннях естетики. Якщо Еліот вітав модернізм, 

“неогуманісти” віддавали перевагу поверненню до класичних канонів. 

1. Бердяев Н. А. Самопознание. Опыт философской автобиографии. – М.: Книга, 1992. 

– 446 с. 

2. Гегель Г. В. Ф. Сочинения. Т. IX. – М., 1932. – С. 10. 

3. Захарченко М. В. Христианство: духовная традиция в истории и культуре. СПб., 2001. 

– 348 с. 

4. Козлов А. С., Полховская Е. В. Проблемы литературоведческого метода в работах американских 

“новых гуманистов” // Тез. докл. Крымской научн. конф. – Симферополь, 

1990. – С. 49–50.


5. Урнов Д. М. Литературное произведение в оценке англо-американской “новой критики”. 

– М.: Наука, 1982. – 262 с. 

6. Хализев В. Е. Жизненный аналог художественной образности: (опыт обоснования понятия) 

// Принципы анализа литературного произведения. М., 1984. – С. 24. 

7. Achievement American Criticism / Ed. C.A. Brown. – New York: Ronald Press Company, 

1954. – 724 p. 

8. Arnold M. Essays in Criticism. First and Second Series. – New York: London Everyman’s 

Library Putton, 1964. – 388 p. 

9. Babbitt I. Matthew Arnold // Nation. – 1917. – vol. CV. – N 2718. – Р. 103–369. 

10. Babbitt I. Romantic Melancholy // American Critical Essays XІX and XX Centuries. – London: 

Humphrey Midford:Oxford Univ.Press, 1930. – P. 293–342. 

11. Critique Humanism. А Symposium / Ed. C. H. Grattan. – New York: Brewer and Warren, 

1930. – 364 p. 

12. Daiches D. Critical Approaches to Literature. – London: New York: Toronto: Longmans, 

Green and Co., 1956. – 404 p. 

13. Eliot T. S. Tradition and Individual Talent. – In: Sacred Wood. – L., 1928. – Р. 49. 

14. Eliot T. S. Selected Essays. – New York: Harcourt, Brace and Company, 1950. – 460 p. 

15. Foerester N. American Criticism. А Study in Literary Theory from Рое to Present. – New 

York: Russel and Russell, 1962. – 273 p. 

16. Foerester N. Toward Standards. А Study Present Critical Movement in American Letters. 

– New York: Biblio and Tannen, 1966. – 224 p. 

17. Humanism and America. Essays on Outlook Modern Civilization / Ed. N. Foerster. – New 

York: Farrar and Rinehart Inc. Publishers, 1930. – 294 p. 

18. Modern Literary Criticism. An Anthology / Ed. I Howe. – New York: Grove Press, 1958. 

– 438 p. 

THE CONCEPT OF THE TRADITION IN AMERICAN 

“NEO-HUMAN” CRITICS 

Olena Polkhovska, Tetyana Petrenko 

The V. I. Vernadskyi Tavrian National University 

(AR Crimea, Simpheropol, 4 Vernadskoho avenue, 95000) 

The article is devoted to the traditional consideration of american “newhumanism”. 

We reveal the main doctrine of this literary school. The article develops the appalling ideas 

of the literal succession of critical works of “newhumanists”. 

Key words: tradition, literary criticism, newhumanism, the conception of humanism, 

american literary school. 



237



УДК 31΄255.4 

© Наняк Ю., 2008 

ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВО 

МИКОЛА ТЕРЕНТІЙОВИЧ УЛЕЗКО 

ЯК ПЕРЕКЛАДАЧ “ФАУСТА”ЙОГАНА ВОЛЬФГАНГА ФОН ҐЕТЕ 

Юлія Наняк 



M. T. Улезко переклав “Фауста” Й. В. Ґете в 1926. Він також провів ґрунтовний 

аналіз твору і перекладу в коментарях. Мелодика і якість перекладу (за винятком 

деяких неологізмів, не зовсім зрозумілих сучасному читачеві) є цінним внеском в 

Українське літературознавство. 

Ключові слова: переклад, талант, Ґете, Улезко. 

Лірика Й. В. Ґете має велике значення для розвитку українського художнього перекладу. 

В Україні добре знали твори Й. В. Ґете завдяки невтомній праці І. Франка, 

П. Куліша (пісня Міньйони з “Років навчання Вільгельма Майстра”), Б. Грінченка (відомий 

його переклад “Erlkönig”, також намагався перекласти “Фауста”, та переклад 

так і не видали), Ю. Федьковича (переважно переспіви, найвідоміший – пісня Міньйони) 

та багатьох інших [1]. Та для української літератури важливі не лише українські 

переклади з Й. В. Ґете. В оповіданнях Т. Г. Шевченка можна знайти безліч згадок імені 

Й. В. Ґете та цитат з його творів у російському перекладі Едварда Губера, який переклав 

“Фауста” в 30–40-х роках ХІХ століття [7, с. 127]. (Наприклад, твір “Близнецы” 

діалог: 

“– До филипповки... как вы думаете, Карл Осипович, можно подождать? – проговорил 

Никифор Федорович. 

– Нельзя. “Жизнь коротка, а наука вечна” – говорит великий Ґете..” це змінені 

слова Мефістофеля з “Фауста”) [8 с. 56]. 

Та справжній прорив у знайомстві України з Ґете стався, коли 1882-го року спочатку 

в часописі “Правда” з’явився початок перекладу “Фауста” аж до сцени “Кухня 

чарівниці”, згодом видавництво “Світ” видало першу частину з передмовою М. Драгоманова 

[7, с. 127]. Потім І. Франко відклав роботу над “Фаустом” майже на 20 років 

– 1899-го повернувся до цього твору. 

Є три надрукованих переклади на українську першої частини “Фауста” (І. Франка, 

Д. Загула, М. Улезка) та один переклад “Фауста” повністю – М. Лукаша. 

Микола Терентійович Улезко висловив намір перекласти всього “Фауста” у передмові 

до першої частини. Михайло Йогансен високо оцінював майстерність перекладу, 

стверджуючи, що він має дві головні риси: точність та народність. “Точність пере-

Микола Терентійович Улезко як перекладач “Фауста”Йогана Вольфганга Фон Ґете 239 

кладу дуже велика, і в місцях ліричних вона могла б бути навіть менша – вони б від 

цього тільки виграли” [3, с. 5]. Та незважаючи на це, “Ґетевський юний, хаотичний, 

буйний молодий Фауст немов живий встає перед очима в скупих рядках Улезкового 

перекладу” [3, с. 6]. 

У № 9 “Червоно Шляху” за 1926 рік надрукована рецензія П. Биховського на 

переклад М. Улезка. Найбільше зауважень П. Биховський робить щодо словника перекладача. 

Улезко вводить у свій переклад чимало неологізмів, найчастіше абстрактних: 

знаходимо “умство” у значенні розум, “чутива” в значенні почуття, “дій нота” в 

значенні діяльність, “легкуни” в значенні легені та інші [7, с. 128]. 

Ще однією визначальною рисою “Фауста” М. Улезка є детальний аналіз твору 

та коментарі. Микола Терентійович надзвичайно точно перекладав саме через 

те, що намагався зрозуміти передумови створення твору. Окрім цього, М. Улезко 

навчався в Гейдельберзькому університеті – найстарішому університеті Німеччини 

[4, с. 57]. Очевидно, саме там він захопився німецькою літературою. Окрім 

того, він вивчав історію, і згодом працював викладачем історії спершу в Єлизаветградській 

гімназії, а пізніше – в Комуністичному Університеті ім. Артема в 

Харкові. 

Улезко не згладжував гострі місця оригіналу, на відміну від Д. Загула, і діалектизми 

в його перекладі простежуються значно рідше, ніж у перекладі І. Франка. Йогансен 

пояснює це явище також на прикладі російських перекладів “Фауста”, адже переклади 

характеризують добу краще, ніж першотвори, бо “від перекладу легше облупити 

лушпу часу, ніж від першотвору” [3, с. 4]. Російський переклад М. Холодковського так 

само, як і переклад Д. Загула, акцентує увагу на Й. В. Ґете в другому періоді життя. 

Адже Й. В. Ґете почав писати “Фауста”, коли був палким юнаком, скептиком і сатириком, 

а закінчував вже перед самою смертю, філософом, моралістом та урядовцем при 

дворі його величності. 

Сцена “Кухня чарівниці” є складною для перекладу не лише з погляду лінгвістики 

та стилістики, труднощі становлять і аспекти культури. Адже в Україні, 

Німеччині та Англії сприйняття нечистої сили досить відрізняються. В Україні 

відьма – це жінка, яка, знаючись з “нечистою силою”, завдає людям шкоди [5, 

Т. І, с. 666]. Та бояться її набагато менше, ніж відьми в Європі, адже шкода та 

переважно зводиться до дрібних побутових речей. Саме в перекладі українською 

мовою найбільше можна виявити позитивне чи негативне сприйняття відьми, 

адже в перекладі І. Франка використано “чарівниця”, а у всіх решта – “відьма”. 

Як зазначає І. І. Огієнко: “відьом не треба плутати з чарівницями: ці можуть робити 

й добро, а відьма спосібна тільки на зло” [6, с. 16]. Те ж саме стосується й 

іншої нечисті. В Європі ж у час написання Фауста саме змінювалося сприйняття. 

В епоху Просвітництва всі намагалися позбутися страху через висміювання 

нечисті, хотіли все обґрунтувати розумом, адже те, що смішне, не може бути 

страшним. 

Щоб надати монологам героїв більш жартівливого характеру, Й. В. Ґете використовував 

короткі стопи. Наприклад, у монолозі Малпія використано двостопний ямб, 

що надає “танцювального” ритму віршу. Хоч на лексичному рівні він звучить поважно, 

та завдяки тому, що його говорить Малпій та ще й двостопним ямбом, читач не 

буде сприймати ці погрози серйозно.

240 Юлія Наняк 

DER KATER. 

Das ist die Welt: 

Sie steigt und fällt 

Und rollt beständig; 

Sie klingt wie Glas – 

Wie bald bricht das! – 

Ist hohl inwendig. 

Hier glänzt sie sehr 

Und hier noch mehr: 

«Ich bin lebendig!” – 

Mein lieber Sohn, 

Halt dich davon! 

Du mußt sterben: 

Sie ist von Ton, 

Es gibt Scherben! [10, с. 200] 

Тут використано дев’ятирядкову строфу з римуванням аабввбггб, а потім 

п‘ятирядкову з римуванням аабаб. Усі перекладачі намагалися зберегти двостопний 

ямб. Та в оригіналі Й. Ґете вводить хорей в п‘ятирядковій строфі: “Du mußt sterben” 

для підсилення ефекту драматичності на лексичному рівні. Улезко (1926) відтворив 

акценти оригіналу повністю, дотримуючись розміру оригіналу, поставивши лексичне 

та змістове навантаження саме там, де і в оригіналі: “Тут смерть злая!” Та все ж 

оте “muЯt”, що передає визначеність завершення, тобто, що “ти мусиш померти”, не 

передано. У перекладі М. Улезка цей уривок звучить радше як застереження, тобто є 

можливість уникнути смерті, чого немає в оригіналі. 

Ще однією знахідкою М. Улезка можна вважати переклад рядка “Ich bin lebendig!” 

як “Жива душа я!”. Такий переклад надає твору ще більше сатиричного змісту, акцентуючи 

увагу на духовному житті мавпи. 

МАЛПІЙ 

Це світ наш: бач – 

Скаче, як м’яч, 

Й все крутить крута; 

Й як скло дзвенить, – 

Ніщо й розбить! 

Середка – дута. 

Тут блиск який, 

Тут – ще гарній. 

Жива душа я! 

Синочку мій, 

З краю не стій! – 

Тут смерть злая! 

Череп’яний – 

Шмаття й буває. [2, сc. 162–163]. 

Багато перекладачів ввели порівняння світу з м’ячем: Ч. Т. Брукс (1856) та 

Б. Тейлор (1870) “The world’s the ball”, М. Улезко (1926) “Це світ наш: бач – Скаче, як


м’яч”, та Е. Кляйн (2003) “The world’s a ball It lifts to fall”. Тобто образ світу як кулі, 

м’яча чітко видно з оригіналу. Досить легко провести паралелі, адже і в українській 

мові існує вислів “земна куля”. Улезко для створення жвавішого образу вживає “крутить 

крута” – розмовний вислів, що гарно передає жартівливий образ. 

З усіх чотирьох перекладів “Фауста” українською мовою лише М. Улезко подає 

детальний аналіз уривка. Він пояснює, що хоча сьогодні і вважають, що “Фауст” не 

сценічний твір, та за життя Й. В. Ґете його ставили на сцені без купюр, адже і призначений 

він був саме для сцени. І навіть цей маленький монолог має велике сатиричне 

підґрунтя. А саме – це жорстокий насміх з геологічної теорії Кувьє (теорії катастроф) 

і з вулканічної. За теорією катастроф, поверхня земної кулі мінялась іноді за один 

момент: це був або страшний вибух розтопленої лави, що ламав земну кору, або що 

у землю вдарялись великі космічні тіла. Ще однією теорією формування земної кори 

була водяна, або нептунічна, теорія. Ця теорія визнавала за водою найбільшу роль у 

формуванні земної кори. Ґете жив якраз за часів сутичок між ученими і був прихильником 

водяної теорії. Він не шкодував зусиль, щоб висміяти вулканістів. Тут він якраз 

сміється з вчення, що земля має тоненьку кору, мов от-от розіб’ється [2, c. 312–313]. 

Ще одним прикладом детального осмислення та аналізу Миколою Улезком 

оригіналу може слугувати монолог Проктофантазміста зі сцени “Вальпуржина ніч”. 

Proktophantasmist. 

Verfl uchtes Volk! Was untersteht ihr euch? 

Hat man euch lange nicht bewiesen: 

Ein Geist steht nie auf ordentlichen Füßen? 

Nun tanzt ihr gar, uns andern Menschen 

gleich! [10, с. 251] 


Ihr seid noch immer da! Nein, das ist 

unerhört. 

Verschwindet doch! Wir haben ja aufgeklärt! 

Das Teufelspack, es fragt nach keiner Regel. 

Wir sind so klug, und dennoch spukt’s in 

Tegel. 

Wie lange hab’ ich nicht am Wahn 

hinausgekehrt, 

Und nie wird’s rein; das ist doch unerhört! 

[10, с. 252] 


Ich sag’s euch Geistern ins Gesicht: 

Den Geistesdespotismus leid’ ich nicht; 

Mein Geist kann ihn nicht exerzieren. 

(Es wird fortgetanzt.) 

Heut, seh’ ich, will mir nichts gelingen; 

Doch eine Reise nehm’ ich immer mit 

Und hoffe noch vor meinem letzten Schritt 

Die Teufel und die Dichter zu bezwingen. 

[10, с. 253 

Проктофантазміст 

Чернь клята! Як посміли ви? Чи вам 

Давно уже не з’ясували може, 

Що на ногах справдешніх дух стоять не 

може? 

Ви-ж ще й в танок, подібно іншим людям 

– нам! [2, с. 262]. 


Ви все ще тут!? Ні, – це вже не чуване 

щось! 

Та згинь-ж бо! Ми – ж роз’яснили вже 

якось!.. 

Чортяча наволоч, – щоб правил слухать 

– ні!.. 

Що мудрі ми, а чорт все грає в чугунці. 

Й коли ще збавивсь я ‘д химер, а ось – 

Ніяк не вичистиш… це ж нечуване щось! [2, 

с. 263]. 


Заяву, духи, прямо в вічі вам роблю: 

Я деспотизму Духа не люблю, – 

Йому мій дух за командира не годиться. 

(Кругом танцюють, як і весь час) 

Сьогодні, бачу, вже нічого я не вдію; 

А подоріж все-ж маю учинить, 

І є надія: перш, ніж крок оцей ступить, 

Я цих поетів та чортів ще подолію [2, c. 263– 

264].

242 Юлія Наняк 

Улезко і тут подає детальний аналіз та історичне підґрунтя, без якого для сучасного 

читача неможливо зрозуміти, що ж насправді мав на увазі Й. В. Ґете, адже без них 

вся “Вальпуржина ніч” – це лише беззмістовна казка, яка не дає жодної інформації. 

Саме слово Проктофантазміст походить з грецької мови, та вигадав його сам 

Й. В. Ґете. Воно означає “задоспоглядач” або “задомрій”. Під цією назвою Й. В. Ґете 

вивів німецького письменника Ніколаї. Це був не з великих, але з дуже крикливих 

письменників, який дуже в’ївся на Й. В. Ґете через напади на нього та Шіллера. 

Зачіпкою для цього насміху була лекція, яку Ніколаї читав 1801 року в Берліні. Він 

серйозно доводив публіці на початку ХІХ століття, що чортів і привидів немає, що це 

гра недужої фантазії, коли людина хвора. На доведення своєї теорії він також наводив 

той факт, що і сам часто бачив привидів через те, що хворів на геморой. Та він лікував 

себе п’явками, і після такого лікування ці явища зникали. 

А слова “Das Teufelspack, es fragt nach keiner Regel./Wir sind so klug, und dennoch 

spukt’s in Tegel” мають ще й інший підтекст. В німецькій мові є вислів – “тут чорт 

грає в чугуні” (“еs spukt in Tegel”), який вживають, коли хочуть сказати, що в цій хаті 

водиться нечиста сила. А будинок Ніколаї якраз називався “Чугун” (“Tegel”). 

Для того, щоб перекладати такий твір, як “Фауст” Й. В. Ґете, потрібно добре розуміти 

епоху написання твору, що мав на увазі автор, а також інтертекстуальність деяких 

фрагментів. Як зауважує сам М. Улезко у передмові, “Фауст” має два змістові 

пласти: перший – це дитяча казка, де все ж добро перемагає зло, а грішник через щире 

розкаяння попадає на небо. Перекласти цю казку не важко. А от другий змістовий 

пласт – це філософський трактат, розбавлений гострою сатирою на сучасників і реалії 

життя, це синтез молодого Ґете – гострого сатирика та бунтівника, і старшого філософа 

з багатим життєвим досвідом. Саме тому перекласти цей пласт надзвичайно важко. 

І навіть у дуже якісному перекладі сучасний читач не завжди може розшифрувати всі 

натяки оригіналу. Саме тому коментарі М. Улезка надзвичайно цінні і вказують на 

глибоке дослідження перекладача. Адже серед коментарів часом з’являються і такі 

речі, як “Історичний натяк. Не розшифровано” [2, с. 323], а також чимало припущень 

і теорій походження персонажів та висловів. 

Безумовно, завдяки такому ґрунтовному підходу та таланту перекладача сучасний 

читач може глибше зрозуміти проблематику “Фауста” Й. В. Ґете. Та мова перекладу 

дещо строката, що зумовлено як неологізмами, так і чернігівськими діалектизмами, 

а також і тим, що за останні сто років українська мова досить змінилася. Як зауважив 

М. Йогансен, “учитися з нього літературної мови міг би лише дуже досвідчений знавець” 

[3, с. 6]. 

1. Бондаренко Н. Ґете в українській періодиці//Літературна Україна. – 1972. – 11 квітня. 

– С. 4. 

2. Ґете Й. В. Фауст. Трагедія/ І частина, перек. з нім. мови М. Т. Улезко. – Держ. вид. 

України. – 1926. – 332 с. 

3. Йогансен М. Передмова до перекладу// Ґете Й. В. Фауст. Трагедія/ І частина, перек. з 

нім. мови М. Т. Улезко. – Держ. вид. України. – 1926. – С. 1–6. 

4. Семененко О. Харків, Харків… – Харків–Нью-Йорк: Березіль – Маріян Коць, 1992. 

– 160 с.


5. Словник української мови в 11 томах/ ред. кол. І. К. Білодід та ін., К.: Наукова думка, 

1971. 

6. Українські чари. 2-ге вид., стереотип./Упоряд. О. М. Таланчук. – К.:Либідь, 1994. – 

96 с. 

7. Цимбалюк Д. Ґете по-українському//Жовтень. –1970. – №12. – С. 126–129. 

8. Шевченко Т. Г. Твори: В 5-ти т./Приміт. В. Бородіна. – К.: Дніпро, 1985. Т. 4. – 389 с. 

9. Duden Deutsches Universalwörterbhuch/5., überarbeitete Aufl age, herausgegeben von der 

Dudenredaktion, Dudenverlag, Mannheim–Leipzig–Wien–Zürich, - 2003. – 1892. – P. 10. 

Goethe J. W. Von. Faust. Gesamtausgabe/ Leipzig: Insel–Verlag. – 1969. – 651 p. 

11. Goethe J. W. Faust / Transl. by A. S. Kline // http://www.tonykline.co.uk/PITBR/German/ 

Fausthome.htm 

12. Goethe J. W. Faust / Transl. by Charles T. Brooks // http://www.gutenberg.org/etext/14460 

13. Goethe J. W. Faust / Transl. by George Madison Priest // http://www.publicappeal.org/library/goethe/faust/index.htm 

14. Goethe J. W. Von. Faust/ Transl. by Anna Swanwick. – London G. Bell and Sons, Ltd., 

1928. – 437 p. 

15. Goethe J. W. Von. Faust/ Transl. by Bayard Taylor, Cleveland, Ohio New York, N.Y. – 

1912. 

MYKOLA TERENTIYOVYCH ULEZKO AS THE TRASNLATOR 

OF “FAUST” BY JOHANN WOLFGANG VON GOETHE 

Yuliya Nanyak 



M. T. Ulezko translated J. W. Goethe’s “Faust” in 1926. He also made a profound 

analysis of the masterpiece and the translation in the comments. The language of the 

translation being melodious and refi ned (despite some neologisms not understandable to 

modern readers) presents a valuable contribution to Ukrainian literature. 

Key words: translation, talent, Goethe, Ulezko. 





УДК 811.134.2+811.133.1 

КОРЕЛЯЦІЯ ТИПІВ АСИМЕТРІЇ З ТРАНСФОРМАЦІЙНИМИ 

ПРИЙОМАМИ 

У ПЕРЕКЛАДІ ДРАМАТИЧНИХ ТВОРІВ 

© Матюша В., 2008 

Вікторія Матюша 

Київський національний університет імені Тараса Шевченка 


Розглянуто специфіку перекладу драматургії крізь призму типів асиметрії та перекладацьких 

трансформацій, їхнього взаємозв’язку. Основою дослідження стали українські 

переклади творів британських та американських драматургів ХХ століття. 

Ключові слова: асиметрія, трансформації, драматичний переклад, англомовна 

драматургія ХХ століття. 

Якщо врахувати факт, що література існує у різних проявах, то постає питання, 

чи можливо застосовувати одні й ті самі принципи та засоби для перекладу різних 

літературних форм. Практика засвідчила, що ні. Кожна форма індивідуальна у своєму 

прояві. Були спроби перекладати поезію прозою, та вони не прижилися. Теорія і 

практика перекладу поезії та прози здобула широкий розвиток по всьому світу, проте 

існують також інші форми літератури, зокрема – драматичні твори. 

Актуальність статті зумовлена тим, що дослідження теорії та практики перекладу 

драматичних творів посідає вагоме місце у сучасній науці. Проте в СРСР та 

сучасній Україні ця галузь перекладознавства була на маргінесі. Відповідно, предметом 

нашої наукової розвідки є переклад драматургії українською мовою, а об’єктом 

інтересу стала кореляція трансформаційних прийомів з типами асиметрії у перекладі 

драматичних творів. Статтю побудовано на дослідженні американських та британських 

драматичних творів ХХ століття. 

Наукова новизна полягає в аналізі співвідношення різноманітних асиметрій та 

перекладацьких трансформацій і розробці нового підходу до оцінки якості перекладу 

драматичного твору за допомогою відповідності авторському задумові. 

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Новітній підхід до перекладу драматичних 

творів запропоновано у праці Т. Некряч “Види асиметрії при перекладі драматичного 

діалогу” (2005), у якій авторка-перекладач вводить в активний перекладознавчий 

обіг поняття асиметрії у перекладі драматичних творів [2]. Дослідниця зауважує, 

що неспівмір ність систем різних мов (на рівні фонетики, граматики, лексики, 

семантики, стилістики) у перекладі спричинює до так званої асиметрії – розбіжності 

мовних знаків. Це зумовлює необхідність пошуку такого відповідника, який найповніше 

розкриває авторський задум. Термін “асиметрія” є зараз доволі продуктивним 

і вживається у працях Л. Венуті, Н. Гарбовського, Б. Хатіма, що свідчить про його 

актуальність [1, 4, 5].

Кореляція типів асиметрії з трансформаційними прийомами у перекладі. . . 

Автор Т. Некряч виділяє три типи асиметрії при перекладі драматичних творів: 

системну, експлікативну і ситуативну [2, c. 191]. Системна асиметрія пов’язана із 

неспів мірністю мовних систем і трапляється у будь-якому перекладі незалежно від 

жанру і стилю. Експлікативна асиметрія – це, зазвичай, стислі внутрішньотекстові коментарі 

та пояснення, що допускаються у тексті реплік для повнішого розуміння авторської 

інтенції. Ситуативна асиметрія передбачає широкий спектр замін, здатних 

викликати в цільової аудиторії реакцію, аналогічну сприйняттю того чи іншого елемента 

у вихідної аудиторії. Ситуативна асиметрія – розбіжність між оригіналом і перекладом, 

зумовлена конкретною текстуаль ною ситуацією драматичного твору. Такий 

підхід дає змогу чітко структурувати перекладацькі стратегії при інтерпретації іншомовного 

драматичного твору, а також пояснити доречність чи небажаність певних відхилень 

від оригіналу. 

Цілком очевидно, що авторський задум ширший за оригінал. Оскільки драматичний 

переклад передбачає граничну чіткість, то асиметрію, внаслідок якої найповніше 

розкривається авторський задум, пропонуємо вважати “асиметрією з додатною відповідністю”. 

Натомість асиметрію, яка виходить за межі й суперечить чи спотворює 

авторський задум, кваліфікуємо як “асиметрію з невідповідністю”. Відхилення перекладача 

від оригіналу, які пов’язані з його творчою індивідуальністю і не впливають 

на авторський задум, визначаємо як “асиметрія з нейтральною відповідністю”. 

Системна, ситуативна та експлікативна асиметрії простежуються як на фонетичному, 

так і граматичному та лексичному рівнях перекладу драматичних творів. Проте 

варто наголосити, що усі типи асиметрії є наслідком перекладацьких трансформацій. 

Поширеність використання прийомів диференціації та конкретизації зумовлена 

тим, що у вихідній мові є безліч полісемічних і семантично складних слів, які не мають 

прямого відповідника в цільовій мові. Зазвичай прийоми диференціації та конкретизації 

значень є суміжними. Проте диференціація без конкрети зації можлива, коли 

потрібно відтворити широке абстрактне поняття без його уточнення в перекладі. 

Застосування прийому диференціації спостерігаємо в п’єсі Б. Шоу “Caesar and 

Cleopatra”. Цезар приходить у палац і намагається визначити, хто ж є царем Єгипту, 

і з’ясовує, що це десятирічний хлопчик. Натякаючи, що Птоломеєві ще рано бути 

царем, він каже: 

Caesar: So you are the King. Dull work at your age, eh? (Shaw, Caesar, p. 263). 

Цезар: Отож ти цар. Нудний обов’язок у твої літа, ґа?(Будяк, Цезар, с. 25). 

Англійське слово “work” має кілька значень, тому Ю. Будяк дифе ренціює його 

значення, як “обов’язок”. Внаслідок цього виникає ситуативна асиметрія з нейтральною 

відповідністю, оскільки негативний вплив на задум автора відсутній, а диференціація 

підсилює емоційний ефект репліки. 

Приклади конкретизації можна виявити в кожному драматичному творі. Наприклад, 

розгляньмо фрагмент перекладу п’єси О. Вайлда “The Importance of Being 

Earnest” в інтерпретації Р. Доценка та Т. Некряч: 

Jack: I am in love with Gwendolen. I have come up to town expressly to 

propose to her. 

Algernon: I thought you had come up for pleasure? . . . I call that business.(Wilde, 

The Importance, p. 213). 

Джек: Я закоханий у Ґвендолен. Заради того я і в Лондон вернувся, щоб ос- 

відчитися їй. 

245

246 Вікторія Матюша 

Елджернон: Але ж ти наче приїхав у Лондон задля розваги?.. 

А освідчення – річ серйозна. (Доценко, Як важливо, с. 302). 

Джек: Я закоханий у Гвендолен. Я приїхав до Лондона саме, щоб 

освідчитися їй. 

Елджернон: А кажеш – приїхав розважатися... Я б назвав це 

роботою. (Некряч, Конче треба, с. 3). 

При перекладі фрази “up to town”, яку більшість британців сприймають дуже 

однозначно, перекладачі вдалися до майже ідентичної конкретизації (“до/в Лондон(а)”), 

тому це ситуативна асиметрія з додатною відповідністю. 

Приклад асиметрії на основі смислового розвитку спостерігаємо і в п’єсі 

О. Вайлда “Lady Winderemere’s Fan”: 

Lady Windermere: I am going to dress for dinner, and don’t mention the subject 

again this evening. (Wilde, Lady, p. 15). 

Леді Віндермір: Я йду перевдягатися на обід, і мені вже досить розмов про 

сьогоднішніх гостей. (Доценко, Віяло, с. 248). 

Іменник “subject” у перекладі відтворений як “розмова про сьогоднішніх гостей”. 

Такий смисловий розвиток підкреслює занепокоєність леді Віндермір ситуацією, що 

склалася. Це не виходить за межі рамки адекватності, бо автор також різними методами 

показує збентежений стан героїні. Отже, створену внаслідок такої трансформації 

ситуативну асиметрію вважаємо асиметрією з нейтральною відповідністю. 

Зумовленість антонімічного перекладу в деяких випадках мовною нормою чи 

традицією засвідчує наступний приклад з п’єси Б. Шоу “The Widower’s Houses”: 

Cokane: Have you no principles, Trench? Have you no religious convictions? 

Have you no acquaintance with the usages of society? You actually kissed – 

Trench: You didn’t see me kiss her. (Shaw, Widower’s, p. 5). 

Кокен: Чи вам бракує принципів, Тренчу? Бракує релігійних переконань? Чи 

вам забракло знання світського поводження? Безперечно, ви поцілували... 

Тренч: Ви не бачили, щоб я її цілував. (Ржевуцька, Вдівцеві, с. 26). 

Є. Ржевуцька переклала англійську питальну фразу “Have you no... ” антонімічно 

“Чи вам браку є...”. Такий переклад цілком слушний, він відтворює природний тип 

висловлювання українського мовця. Отже, це ситуативна асиметрія з нейтральною 

відповідністю. 

Прийом цілісного перетворення є одним з найпродуктивніших у художньому перекладі, 

отож переклади драматичних творів також насичені прикладами цілісного 

перетворення. 

Ситуативну асиметрію на основі прийому цілісного перетворення переконливо 

ілюструє переклад фрази “That will do!”, якою зазвичай господарі закінчують свою 

розмову з челяддю. Зрозуміло, що перекладати її скрізь однаково – не завжди правильно, 

адже в українській історичній традиції немає усталеного відповідника, тому 

доводиться вдаватися до цілісного перетворення. Перекладачам варто було б відтворювати 

цю фразу приблизно в одному ключі, проте вони в кожному окремому випадку 

використовують різні варіанти. Як, наприклад, у п’єсі О. Вайлда “Lady Winderemere’s 

Fan”: 

Lady Windermere: ...You understand, Parker? 

Parker: Yes, my lady.


Lady Windermere: That will do! (Wilde, Lady, p. 17). 

Леді Віндермір: ... Ви зрозуміли, Паркере? 

Паркер: Так, міледі. 

Леді Віндермір: Отож подбайте про це. (Доценко, Віяло, с. 250). 

Запропонована у версії Р. Доценка фраза “Отож подбайте про це” не має тієї 

абсолютної нейтральності, яка є в оригіналі. Проте в цій контекстній ситуації така 

асиметрія допустима, оскільки в цей момент леді Віндермір заклопотана приготуваннями 

до свого дня народження. 

У п’єсі О. Вайлда “The Importance of Being Earnest” перекладачі Р. Доценко і 

Т. Некряч застосували різні стратегії відтворення цього елемента: 

Lane: No, sir; it is not a very interesting subject. I never think of it myself. 

Algernon: Very natural, I am sure. That will do, Lane, thank you.(Wilde, The 

Importance, p. 212). 

Лейн: Таки так, сер, – це не вельми цікаво. Я й сам ніколи про них не ду- 

маю. 

Елджернон: І маєте в цьому рацію. Можете бути вільні, Лейне, дякую 

вам. (Доценко, Як важливо, с. 301). 

Лейн: Так, сер, це не надто цікава тема. Я і сам про нього ніколи не думаю. 

Елджернон: Природна річ. Дякую, Лейне, ви можете іти. (Некряч, Конче треба, с. 2). 

Варіант Р. Доценка “Можете бути вільні” у розмові Елджернона з Лей ном сприймається 

цілком природно. Його ж перекладач міг би використати і в попередньому 

прикладі – це допомогло б створити ефект достовірності від пов торення фрази. Таке 

цілісне перетворення створює асиметрію з додатною від повідністю, бо перекладачеві 

вдається відтворити невимушеність спілкування. 

Цей сталий вислів Т. Некряч перекладає майже ідентично в обох епізодах: 

Lane: No, sir. Not even for ready money. 

Algernon: That will do, Lane, thank you.(Wilde, The importance, p. 219). 

Лейн: Ні, сер. Навіть за готівку. 

Елджернон: Ну що ж, Лейне, дякую вам. (Доценко, Як важливо, с. 311). 

Лейн: Не було, сер. Навіть за готівку. 

Елджернон: Можете іти, Лейне, дякую.(Некряч, Конче треба, с. 8). 

Її варіант “(ви) можете іти” цілком відповідає субординації стосунків господаря 

і дворецького. Саме завдяки повтору глядач/читач відчуває, що це усталена форма, яка 

зазвичай є типовою ознакою кінця діалогу з прислугою. 

Якби Р. Доценко переклав цю фразу так, як у першому випадку, то його переклад 

був би адекватнішим. Відтворення цієї фрази беззмістовним висловом “Ну що ж” 

позбавляє переклад відчуття англійської специфіки спілкування, зокрема, в усталених 

поведінкових і мовленнєвих рамках Вікторіанства. 

Застосування компенсаційної стратегії, яка є однією з найпоширеніших, простежується 

у п’єсі Т. Вайлдера “The Skin Of Our Teeth”: 

Conveneers:George, setting up for Barnum and Bailey. (Wilder, The skin, p. 118). 

Делегати: Джордже, відкриваєш зоопарк? (Мицько, Шкірою, с. 119). 

У наведеному фрагменті перекладачі В. Мицько та А.-Ю. Франко застосували метонімічну 

компенсацію, проте припустилися неточності: заміна “Barnum and Bailey” 

на “зоопарк” невиправдана, оскільки “Barnum and Bailey” – один з найвідоміших аме- 

247

248 Вікторія Матюша 

риканських цирків, який був заснований у 1871 році. Отже, це експлікативна асиметрія 

з невідповідністю. 

При дослідженні трансформацій ми розглядали ситуативну та експлікативну асиметрії, 

оскільки системна асиметрія зумовлена не бажаннями чи інтенціями перекладача, 

а вимогами мовних систем. 

Аналіз взаємозв’язку перекладацьких трансформацій та типів асиметрії виявив, 

що усі вони взаємозалежні. Проте експлікативна асиметрія трапляється здебільшого 

на основі генералізації, цілісного перетворення та компенсації. Ситуативна асиметрія 

виникає на основі усіх типів трансформацій без винятку. Загалом серед усіх типів 

трансформацій експлікативна асиметрія, за нашими підрахунками, становить 15 %, а 

ситуативна асиметрія – 75 %. 

Окрім того, вважаємо за необхідне зазначити, що при діахронічному порівнянні 

перекладів простежується значно нижча частотність використання трансформацій у 

перекладах, зроблених на початку століття. 

Серед усіх типів трансформацій трапляються обидва типи асиметрії, як експлікативна 

асиметрія, так і ситуативна асиметрія з нульовою, так і додатною та від’ємною 

когерентністю. У кожному конкретному випадку це залежить винятково від компетенції 

перекладача та врахування ним усіх інтра та екстралінгвістичних чинників. 

Зважаючи на ефективніший вплив сценічної постановки драматичного твору на 

аудиторію порівняно з іншими видами літератури, які розраховані на індивідуальне 

сприйняття, можна стверджувати, що за допомогою драматичного перекладу відбувається 

активне культурне збагачення соціуму. Отже, підхід до перекладу мусить бути 

багатовекторним і багатопластовим. 

1. Вайлд О. Портрет Доріана Грея / Оскар Вайлд / [Пер. з англ. Р. Доценка]. – Харків: 

Фоліо, 2006. – 398 с. 

2. Вайлдер Т. Шкірою наших зубів / Торнтон Вайлдер / [Пер. з англ. А.-Ю. Франко, 

Ю. Мицька]. – К.: Факт, 2004. – 192 с. 

3. Гарбовский Н.К. Теория перевода / Н.К. Гарбовский. – М.: МГУ, 2004. – 544 с. 

4. Некряч Т.Є. Види асиметрії при перекладі драматичного діалогу / Т.Є. Некряч // 

Проблеми семантики, прагматики та когнітивної лінгвістики. – 2006. – Вип. 9. 

– С. 191–196. 

5. Рецкер Я.И. Теория перевода и переводческая практика / Я.И. Рецкер. – Х.: Лингво, 

2001. – 216 с. 

6. Шов Б. Твори / Бернард Шов. – Т. 1. – Харків–Київ, 1932. – 184 с. 

7. Шов Б. Твори / Бернард Шов. – Т. 3. – Харків–Київ, 1932. – 164 с. 

8. Hatim B., Mason I. Discourse and the Translator / B. Hatim, I. Mason. – London and N.Y.: 

Longman, 1990. – 258 p. 

9. Shaw G. B. The Complete Plays of Bernard Shaw / G. B. Shaw. – London, 1934. 

– 1219 p. 

10. Venuti L. The Scandals of Translation / L. Venuti. – London and New York: Routledge, 

1998. – 220 р. 

11. Wilde O. Five plays by Oscar Wilde / O. Wilde. – New York: Bantam Books, 1969. 

– 304 p.


CORRELATION OF TYPES OF ASYMMETRY AND 

TRANSFORMATIONS IN DRAMA TRANSLATION 

Viktoriya Matyusha 



The article focuses on the peculiarity of drama translation in the light of types of 

asymmetry and transformations correlation. The Ukrainian translations of the works of 

British and American ХХth century dramatists are the material of research. 

Key words: asymmetry, transformations, drama translation, English ХХth century 

drama. 



249



УДК 811.134.2+811.133.1 

ВПЛИВ ВНУТРІШНІХ ПРОПРІАЛЬНИХ ЕЛЕМЕНТІВ 

НА ПЕРЕКЛАД ВІЙСЬКОВИХ ЕРГОНІМІВ 

© Матюша П., 2008 

Павло Матюша 

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 


Проаналізовано проблеми українського перекладу назв військових структур 

збройних сил франкомовних і румуномовних країн. Особливу вагу приділено впливу 

внутрішніх пропріальних елементів на переклад цих назв. 

Ключові слова: внутрішні пропріальні елементи, військові ергоніми, військовий 

переклад, французька мова, румунська мова. 

Актуальність дослідження зумовлена тим, що сьогодні Україна доволі тісно співпрацює 

з Північноатлантичним Альянсом, і нагально постає питання двостороннього 

та багатостороннього військового співробітництва нашої країни як з основними державами-учасницями 

НАТО, так і з країнами-сусідами, які нещодавно приєдналися до 

військово-політичного блоку. 

Предметом статті є особливості перекладу українською мовою французьких і румунських 

назв військових структур, а об’єктом – романські та українські військові 

ергоніми. Матеріалом для дослідження слугували французькі, бельгійські канадські, 

румунські та молдовські тексти військової тематики, військові пері одичні та довідково-інформаційні 

видання в період з 2000 по 2007 роки, а також електронні довідкові 

матеріали, що з’явилися останнім ча сом у Франції, Королівстві Бельгія, Канаді, Румунії 

та Молдові. Наукова новизна полягає у розробці нових стандартів перекладу 

внутрішніх пропріальних елементів у складі назв військових структур франкомовних 

і румуномовних країн українською мовою. 

Постановка загальної проблеми та її зв’язок з науковими завданнями. У перекладі 

військових ергонімів, передусім французьких і румунських, важливим елементом є 

внутрішні пропріальні елементи. Найчастіше вони простежуються у тих назвах військових 

структур, історія яких зберігає певну тяглість і володіє чітко вираженими національно-культурними 

рисами. Пропріальні елементи насамперед є диференційними 

маркерами серед сукупності однотипних родових загальних назв (наприклад, для 

надання індивідуального звучання такій військовій структурі, як bataillon d’infanterie 

– піхотний батальйон). Проте вони виконують також функцію носія прихованого для 

іноземного отримувача експресивно-стилістичного забарвлення, причому закладена в 

них інформація відома відправнику. 

Що стосується функціонування та труднощів відтворення, серед військових ергонімів 

ми виділяємо внутрішні пропріальні елементи двох типів: топоніми та антропоніми. 

Зазначимо, що наявність топонімів як внутрішніх пропріальних елемен-

Вплив внутрішніх пропріальних елементів на переклад військових ергонімів 

тів характерна для всіх розглянутих мов, тоді як антропоніми проявляються більше в 

бельгійських, канадських і румунських збройних силах: 

Commandement de Région Terre Ile- Командування сухопутним війсь ковим 

de-France, RTIF 

округом Іль-де-Франс (фр.); 

Les Fusilliers Mont-Royal Монт-Рояльський стрілецький полк 

(канад.); 

Régiment de Ligne Prince Léopold Лінійний полк принца Леопольда 

(бельг.); 

Regimentul 30 Gardă “Mihai Viteazul” Тридцятий гвардійський полк “Міхай Вітязул” 

(рум.). 

Це пов’язано, на нашу думку, з тим, що топонімічна мотивація пропріальних 

елементів у назвах військоваих ергонімів характерна для більшості мов, тоді як антропонімічна 

з особистісними імплікаціями більше залежить від традицій і концептуальної 

картини світу тієї чи іншої нації. Звісно, наявність видатних особистостей 

у воєнній історії держави або монархічна організація є додатковими чинниками для 

появи антропонімів у регістрах військових найменувань. При цьому на сучасному 

етапі розвитку легко помітити тяжіння новітніх збройних сил Румунії та Молдови до 

вживання антропонімів при створенні нових військових ергонімів. Очевидно, такий 

підхід обумовлюється потребою підняття рівня патріотизму та зацікавленості до національної 

армії серед широких верств населення як один з чинників успіху загальної 

стратегії в галузі оборони. 

Постановка завдання. Нашим завданням є визначення основних способів і прийомів 

перекладу романських військових ергонімів українською мовою зі збереженням 

усіх значущих компонентів оригіналу, зокрема інформації, що міститься у внутрішніх 

пропріальних елементах. 

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання вивчення пропріальних одиниць 

в історичному плані неодноразово порушувалися у працях відомих ономастів. 

Наприклад, В. О. Ніконов, А. А. Реформатський, А. В. Суперанська, В. М. Топоров 

та інші розглядають топоніми як пам’ятки, що в певному сенсі концентрують у собі 

історію, без знань якої навряд чи можливе розуміння сучасних тенденцій освоєння 

іноземних онімів, вироблення прийомів і засобів їхньої передачі українською мовою 

[4, 5, 7, 8]. Проте власні назви як внутрішні пропріальні елементи у військовому перекладі 

у нашому дослідженні розглянуто вперше. 

Наукові результати. Ми пропонуємо для адекватного перекладу романських військових 

ергонімів українською мовою виділяти “внутрішні пропріальні елементи” 

(термін наш – П. М.) із обґрунтуванням основних прийомів їхнього відтворення. 

На нашу думку, в українському перекладі відтворення подібних французьких чи 

румунських елементів часто пов’язане зі створенням оказіональних запозичень. Взагалі, 

запозичені оказіоналізми знаходяться дещо відокремлено порівняно із семантичними 

та лексичними оказіоналізмами. До оказіоналізмів близькі й потенційні слова 

– лексичні одиниці, яких немає у словниковому складі певної мови, але які легко 

виникають за тими чи іншими словотворчими моделями. Важлива відмінність між 

оказіоналізмами і потенційними словами полягає в тому, що оказіоналізми – “порушники 

правил загальномовного словотвору”. Потенційні слова, навпаки, “заповнюючи 

пусті клітинки словотворчих парадигм, реалізують дію законів словотвору” [1]. 

251

252 Павло Матюша 

До того ж оказіоналізм-запозичення прийнятний, на нашу думку, винятково у 

рамках відтворення пропріальних елементів у назвах військових структур як таких, 

що не мають і не можуть мати відповідників у мові реципієнта. Якщо ж ту чи іншу 

власну назву, хоч і в інших контекстах, вже використовували у приймаючій мові і 

певна культурна спільнота ознайомлена з нею, тоді можемо говорити лише про використання 

вже існуючого запозичення для здійснення перекладу. 

Для ілюстрування важливості інформації, що міститься у пропріальних елементах, 

звернемося до української дійсності. В нашій культурі має глибокий символізм 

така історична фігура, як полковник козацького війська Іван Богун, що жив у XVII ст. 

і разом Б. Хмельницьким брав участь у Визвольній війні 1648–1654 рр. Його постать 

українці сприймають в контексті героїки, патріотизму, славних сторінок історії нашого 

народу. Відтак, будь-яка організація, що називається на честь цього історичного діяча, 

відразу набуває підвищеного авторитету та визнання серед представників спільного 

українського культурного поля. З іншого боку, заклад уже повинен володіти високими 

функціональними характеристиками, щоб претендувати на застосування у своїй назві 

імені, що асоціюється з кращими якостями. Отож, назва Київський військовий ліцей 

імені Івана Богуна – Lycée militaire de Kyiv Ivan Bohun у перекладі іноземною мовою 

не отримає всіх визначальних сем, що утворюють значення денотату в українському 

варіанті, оскільки особа Івана Богуна переважно невідома іноземному отримувачу. 

Це справджується і при перекладі іноземних військових ергонімів українською 

мовою. Тому перед фахівцем з військового перекладу постає непросте завдання: відтворити 

засобами української мови структурно-граматичні, семантичні, експресивні 

особливості оригіналу з урахуванням прагматичної складової його функціонування. 

Якщо пропріальний елемент у складі військового ергоніма уже відомий українському 

мовцю як денотат, у такому разі ми говоримо про нові конотації висловлювання, хоча 

сам антропонім чи топонім вже не матиме характеристик оказіональності. 

Щодо функціонування військового ергоніма загалом важливо намагатись отримати 

з його назви відомості про: 1) тип військової структури; 2) напрям її діяльності; 

3) місце в організаційно-штатному розписі. Зрозуміло, що аналіз пропріальних елементів 

не дає відповіді на ці питання, тому можна висловити думку про факультативність 

відтворення інформації, що в них міститься, порівняно з обов’язковістю відтворення 

функціональних аспектів, перелічених вище. 

Цікавим також є той факт, що інколи під час створення певного підрозділу, найчастіше 

на честь монарха – у франкомовному (англійському, фламандському) середовищі 

та видатних особистостей – у румуномовному, їхнє ім’я може не фігурувати в самій 

назві, бо на той час це не було необхідним, точніше – надлишковою інформацією. 

Відтак, імпліцитно у військовому ергонімі залишається присутнім ім’я певної особи, 

проте на формальному рівні воно не фігурує, наприклад: 

Queen’s Own Rifl es of Canada Канадський стрілецький полк королеви 

Вікторії. 

Слово Queen у своєму прямому значенні не має жодного зв’язку з іменем 

Вікторія, адже ім’я за своєю суттю не може мати іншої реляції з предметом чи істотою, 

окрім як називати їх. Проте аналіз лексичної одиниці Queen у рамках зазначеного 

військового ергоніма спонукає до висновку про наявність у її смисловому наповненні 

додаткової інформації, а саме – згадки про особу, на честь якої назвали підрозділ.


Отже, внутрішні пропріальні елементи налічують у собі великі обсяги національнокультурної 

інформації, яка при цьому не виходить за рамки конкретної назви військової 

структури. 

Отож, для українського фахівця з французького військового перекладу особливо 

складним завданням є правильне відтворення англосаксонських, а також фламандських 

військових ергонімів, інкорпорованих у французький текст. Окрім власне труднощів, 

пов’язаних з лінгвістичною компетенцією, варто окремо розглянути складні моменти 

щодо ідентифікації пропріального елемента, а отже, – військового ергоніма в цілому. 

Sur la rive droite occupée par les 

Canadiens se trouve le Hastings and 

Prince Edward Regiment du Sud 

de l’Ontario, sous les commandes du 

Major Bert Kennedy [12]. 

253 

На правому березі, зайнятому канадцями, 

розташувався піхотний полк “Хастінгс 

та Принц Едвард” з Південного Онтаріо 

під командуванням майора Берта 

Кеннеді. 

У цьому прикладі ми спостерігаємо, на перший погляд, розмиті межі назви канадського 

військового підрозділу. 

Підрозділ Hastings and Prince Edward Regiment є основним резервним піхотним 

полком канадських збройних сил. Ця функціональна інформація не фігурує 

в самій назві, отож, залежно від типу тексту (офіційний, публіцистичний, художній, 

розмовний тощо), може виникати необхідність її відтворення в перекладі. У 

нашому випадку існує перепона – назва полку, що утворилася в ході воєнної історії 

з двох підрозділів і поєднує в собі одразу два пропріальні елементи: 1st Regiment 

of Prince Edward Militia та 1st Regiment of Hastings Militia. Якщо звернутися 

до історичних джерел, то з’ясовуємо, що ці два піхотних полки міліції (ополчення) 

з’явилися для самооборони округу Хастінгс та округу Принца Едварда, заснованих 

в Онтаріо наприкінці XVIII сторіччя. Останній округ було названо на честь принца 

Едварда Августа, герцога Кентського, четвертого сина короля Георга ІІІ. Тобто 

відбувся процес відантропонімного утворення топоніма, який з часом дав життя 

пропіальному елементу в складі військового ергоніма. Зараз можемо стверджувати 

про два топонімні, а не антропонімні внутрішні пропріальні елементи у назві 

полку, адже їхня первинна мотивація не відноситься до вторинної, яка в підсумку і 

послужила для військової номінації [10]. 

У складі вищенаведеного французького речення англійська назва військової 

структури для українського читача може виглядати як дві. Маркерами цільності 

можуть слугувати граматична категорія числа (однина) присудка se trouve, з яким 

військовий ергонім знаходиться у зв’язках прямого додатка. Іншим маркером слугує 

інформація про те, що об’єкт, який знаходиться на правому березі, перебуває під 

командуванням однієї особи – майора Берта Кеннеді. Оскільки офіцер в ранзі майора 

зазвичай не отримує в оперативне командування більше одного підрозділу, можна 

зробити висновок про одиничність військового ергоніма. 

Після цієї ідентифікації потрібно ще виявити, чи антропонім Sud de l’Ontario не 

стосується назви полку. Такі відомості можна отримати лише з відповідних довідників, 

глосаріїв або інших джерел, що не відносяться до зазначеного тексту. Проте побічним 

маркером може стати така особливість власної назви Sud de l’Ontario, як її франкомовне 

оформлення на відміну від англомовної назви підрозділу. 

В офіційному вживанні Бельгії можна відшукати різні способи оформлення од-


нієї і тієї ж назви військової структури. Наприклад, у королівській постанові про присвоєння 

емблем та назв підрозділів з метою підтримання традицій від 30 липня 1994 

року вжито повну французьку назву підрозділу [9]: 

Article 1. Un drapeau est attribué au 

Régiment Carabiniers Prince Baudouin- 

Grenadiers, né de la fusion du bataillon 

Carabiniers Prince Baudouin et du 

Bataillon le Grenadiers 

Стаття 1. Присвоїти прапор Полку 

карабінерів принца Бодуена та гренадерів, 

що утворився шляхом злиття батальйону 

карабінерів принца Бодуена з батальйоном 

гренадерів. 

Існує й інший спосіб графемного оформлення назви військового підрозділу у 

французькій мові [11]: 

Le Régiment “Carabiniers Prins 

Boudewijn-Grenadiers” est à même 

d’exécuter toutes les tâches que l’on 

peut attendre aujourd’hui d’une unité de 

combat. 

Піхотний полк карабінерів принца Бодуена 

та гренадерів здатен виконувати всі типи 

сучасних завдань, які можуть виникати 

перед бойовим підрозділом. 

Варто зазначити, що вибір мови для оформлення тієї ж назви військової структури 

не здійснює жодного впливу на спосіб її перекладу українською мовою. Український 

перекладач в умовах двомовності бельгійського суспільства має лишень орієнтуватися 

на особливості відтворення власних назв у складі військових ергонімів, оскільки 

вони значною мірою відображають традиції та світобачення цього народу. 

Вживання франкомовної версії з пари імен Boudewijn (Боудевін) – Baudouin (Бодуен) 

при перекладі військового ергоніма, оформленого засобами голландської мови, 

ми пояснюємо наявністю традиційно усталених шляхів запозичення антропонімів 

у східнослов’янських мовах, адже контакти з міжнародною спільнотою, у тім числі 

Бельгією, здійснені за посередництва французької мови, здебільшого, через російську. 

Можливе вживання в українському перекладі фламандської транскрипції власної 

назви, на нашу думку, було б невиправданим оказіоналізмом і могло б спричинити до 

неправильного розуміння важливого внутрішнього пропріального елемента. 

Отож, для здійснення компетентного перекладу передусім необхідно вдатися до 

аналізу військового ергоніма у тексті, а пропріального елемента, своєю чергою, – в 

складі військового ергоніма. 

У цьому плані сучасні румунські назви військових структур часто приходять на 

допомогу українському перекладачеві. Це пов’язано з тим, що конотація внутрішнього 

пропріального елемента так чи інакше розкривається вже в самому ергонімі. Наприклад, 

у такій назві уточнювачі імені для українського реципієнта можуть здатися 

навіть надлишковими, хоча в румунській мові не мають такого звучання: 

Institutul Naţional de Medicină Національний інститут аерокосмічної 

aeronautică şi spaţială 

медицини імені генерала авіації доктора 

“general doctor aviator 

Victor Atanasiu” 

Віктора Атанасіу. 

З перекладу українському читачеві відразу повною мірою розкривається особистість 

румунського діяча, іменем якого названо заклад. Без таких уточнювачів 

об’єкт гордості для однієї нації перетворюється у нерозрізнювану посередність для 

іншої. Можемо зробити висновок, що подібний тип номінації слугує для румунів 

своєрідним засобом міжнародної репрезентації своєї країни.


У зв’язку з тим, що у вищенаведених прикладах комплекс внутрішнього пропріального 

елемента кожного разу береться в лапки, то варто визначити спосіб передачі 

всього військового ергоніма українською мовою. На наш погляд, калькування 

компонентної структури у цьому випадку могло б спричинити до невідповідності статусу 

військової структури та її звучання у перекладі. Оскільки конотативні імплікації 

в українському перекладі вимагають іншої побудови військового ергоніма, аби він 

мав усі необхідні ознаки щодо його вживання в офіційно-військовій сфері, природно 

з’являється додатковий елемент імені, що дає змогу привести у відповідність з вимогами 

української мови та без шкоди для загального смислу висловлювання специфічну 

румунську назву військової структури. 

У молдовських збройних силах можна помітити ідентичне явище, що свідчить 

про можливість здійснення спільного узагальнення щодо способів перекладу українською 

мовою подібних утворень: 

Brigada 2 Infanterie Motorizata “Stefan Cel 

Mare” 

255 

Друга механізована бригада імені 

Штефана Великого. 

Проте за відсутності уточнювачів у цій назві переклад можна здійснити так: Друга 

механізована бригада ”Штефан Великий”. Це дає змогу максимально скомпресувати 

український варіант військового ергоніма без втрати основних визначальних особливостей, 

закладених у внутрішньому пропріальному елементі, у тім числі з урахуванням 

норм приймаючої мови. 

Отже, внаслідок наявності уточнювачів внутрішніх пропріальних елементів, передусім 

у румуномовних країнах, стає простішим процес передачі їхнього значення 

для іншомовного отримувача. Коли ж їх немає, стає можливим компресування перекладеного 

варіанта військового ергоніма за рахунок відмови від додаткових слів. 

У контексті розгляду питання щодо впливу внутрішніх пропріальних елементів 

на процес перекладу варто розмежовувати його з використанням номенклатури у 

складі військових ергонімів. Наприклад, наведемо назву, що отримала номенклатурну 

“етикетку” “Vulturii” до свого основного складу: 

Batalionul pentru Operaţii Speciale 

“Vulturii” 

Батальйон спеціального 

призначення “Вултурій” (орли) 

Оскільки, за В. І. Карабаном, умовний (номенклатурний) елемент у назві не перекладається, 

а транскодується [2, с. 426], вважаємо, що компонент “Vulturii” найдоцільніше 

передати саме таким способом. Проте, виходячи зі специфіки військового 

співробітництва, під час якого потрібно відтворювати максимум інформації про назви 

військових структур країн-партнерів, вважаємо, що транслітерацію бажано доповнювати 

розшифруванням – орли. Це не лише дає змогу подати повнішу картину всього 

комплексу зв’язків військового ергоніма, а й убереже перекладача від потреби знаходити 

додаткові варіанти заміни в тексті при вживанні лише номенклатурного знака: 

“Vulturii” au primit drapelul de lupta de 

la presedintele... 

“Вултурій” (орли) отримали бойовий 

прапор від президента... 

Без широкого контексту така назва газетного заголовка, природно, залишиться 

незрозумілою, проте навіть з точки зору граматики важко узгодити слово “Вултурій” 

з присудком, вираженим дієсловом у третій особі множини. Відтак потребу вживання 

додаткового елемента вважаємо необхідністю.


Якщо поглянути на проблему відтворення власних назв, то випливають ще й такі 

висновки. Коли географічні назви відомі, то вони мають традиційні українські відповідники, 

зафіксовані у перекладних словниках. Перекладач їх повинен знати. Менш 

відомі географічні назви не завжди мають сталі відповідники або й жодних відповідників, 

зафіксованих у перекладних словниках. Підтримуємо думку В. І. Карабана, що 

“у таких випадках рекомендується застосовувати спосіб практичної транскрипції із 

елементами транслітерування, що дозволяє досить точно ідентифікувати оригінальну 

графічну форму географічної назви” [2, c. 427]. Отож, найменування Fort Garry Horse 

українською мовою буде відтворюватися як Легкий розвідувальний полк з Форт Гаррі, 

де в перекладі використовуємо невідмінювану транскрибовану форму топоніма, а оскільки 

введення пропріального елемента у цьому випадку не дає змоги зрозуміти його 

функцію в найменуванні військової структури, то використовуємо прийменник з, що 

дає змогу маркувати Форт Гаррі саме як топонім. Без подібної диференціації функції 

оніма реципієнт міг би помилково сприйняти його як антропонім. 

У наступній назві застосовано метод практичного транскрибування внутрішнього 

пропріального елементі, причому лексичне значення слів cel Bătrвn 

(старий) не передається: 

Academia Navală “Mircea 

cel Bătrân” 

Військово-морська академія Мірча Чел 

Бетрин. 

У перекладі з французької мови відбуваються точно такі ж процеси транскрибування 

та транслітерування. Ми вважаємо, що більш функціональним сьогодні є саме 

транскрибування, наприклад: 

Ecole spéciale militaire 

Спеціальна військова школа 

de Saint-Cyr 

Сен-Сір. 

Висновки та подальші перспективи досліджень. Внутрішні пропріальні елементи 

є важливим чинником перекладу. Вони слугують не лише диференційними маркерами 

військових ергонімів, а й відіграють важливу традиційно-патріотичну та соціокультурну 

роль. Вони поділяються на антропоніми і топоніми, які треба відрізняти від 

номенклатурних елементів, що також трапляються в складі назв військових структур. 

Часто переклад внутрішніх пропріальних елементів пов’язаний зі створенням 

оказіональних запозичень. При цьому у двомовних суспільствах, де французька мова 

є лише однією з кількох офіційних, при відтворенні онімів варто обирати передусім 

той відповідник, який вже, можливо, увійшов в український вжиток навіть за посередництва 

іншої мови. Етапи перекладу військових ергонімів складаються з аналізу 

найменування спочатку у тексті, а потім – внутрішніх пропріальних елементів у 

рамках власне ергоніма. Від правильного аналізу власних назв залежить також повна 

і чітка ідентифікація у тексті найменувань військових структур та місце антропоніма 

чи топоніма у перекладеному варіанті військового ергоніма. Зараз спостерігається 

тенденція до ширшого застосування практичного транскрибування антропонімів і 

топонімів, інколи з елементами транслітерування. У плані функціонування у реченні 

назви військових структур з внутрішніми пропріальними елементами не відрізняються 

від деконтекстуалізованих варіантів, тобто в семантико-експресивному аспекті, 

здебільшого є інваріантами. Контекст не дає змоги зробити відповідних висновків 

щодо семантичної природи внутрішніх пропріальних елементів. Для цього необхідно 

проводити додатковий лінгвокультурний аналіз.


1. Земская Е. А. Словообразование как деятельность / Е. А. Земская. – М.: Изд-во 

КомКнига, 2005. – 224 с. 

2. Карабан В. І. Переклад англійської наукової і технічної літератури та жанрово-стилістичні 

проблеми / В. І. Карабан. – Вінниця: Нова книга, 2002. – 564 с. 

3. Лопатин В. В. Рождение слова: неологизмы и окказиональные образования / В. В. Лопатин. 

– М.: Наука, 1973. – 152 с. 

4. Никонов В. А. Этнонимия / В.А. Никонов // Этнонимы. – М.: Наука, 1970. – С. 17. 

5. Реформатский А. А. Введение в языкознание / А. А. Рефор матский. – М.: Аспект- 

Пресс, 1996. – 536 с. 

6. Страмной А. В. Газетный текст как источник неологизмов : на мате риале русской и 

французской прессы : автореф. дис. на соиск. учен. степени канд. филол. наук : спец. 

10.02.01 – “Русский язык”, 10.02.05 – “Романские языки” / А. В. Страмной. – Волгоград, 

2007. – 22 с. 

7. Суперанская А. В. Общая теория имени собственного / А. В. Суперанская. – М.: Наука, 

1973. – 366 с. 

8. Топоров Н. Из области теоретической топономастики / Н. Топоров // Вопросы языкознания. 

– 1962. – №6. – С. 7. 

9. Arrêté royal relatif à l’attribution d’un emblème et les dénominations des unités dans le 

maintien des traditions. – 30 juillet 1994. – Режим доступу: http://refl ex.raadvst-consetat. 

be/refl ex. – Заголовок з екрану. 

10. Bercuson D.J., Granatstein J.L. Dictionary of Canadian Military History / D. J. Bercuson, 

J. L. Granatstein. – Don Mills: Oxford University Press, 1992. – 253 р. 

11. La defénse. – Режим доступу: www.mil.be. – Заголовок з екрану. 

12. La feuille d’érable. – le 29 novembre 2006. – Vol 9. – N 41. 

13. Regiment Carabiniers Prince Baudouin - Grenadiers. – Режим доступу: http://www.answers. 

com/topic/regiment-carabiniers-prince-baudouin-grenadiers. – Заголовок з екрану. 

14. Ziarul de Gardă. – Nr. 84. – 18 mai 2006. 

INFLUENCE OF THE CONSTITUENT ONOMASTIC ELEMENTS 

ON TRANSLATION OF MILITARY ERGONYMS 

Pavlo Matyusha 



The article analyses the structure of focuses on the names of French and Romanian 

military structures viewed through their translation into Ukrainian. Special attention is paid 

to the infl uence of constituent onomastic elements on translation of these names. 

Key words: constituent onomastic elements, military ergonym, military translation, 

French language, Romanian language. 



257



УДК 811.124’ 06 ‘36 

© Глущенко K., 2008 

КЛАСИЧНІ МОВИ 

ҐНОМИ ПЛАТОНА У ПЕРЕКЛАДІ Ю. Ф. МУШАКА 

Ліна Глущенко 



Вперше в українському перекладознавстві розглянуто перекладацьку спадщину 

відомого класичного філолога Ю. Ф. Мушака. На підставі детального багаторівневого 

аналізу особливостей відтворення ним українською мовою ґномів у діалозі 

Платона “Критон” автор доводить, що переклад Ю. Ф. Мушака є оптимальним з 

погляду семантичної еквівалентності, зберігає не тільки смислову, а й доволі часто 

формальну специфіку оригіналу, у ньому яскраво простежується творча особистість 

перекладача. 

Ключові слова: ґнома, оригінал, переклад, дослівний переклад, заміна. 

Cвітлій пам’яті незабутнього 

вчителя – Ю. Ф. Мушака 

2004 р. кафедра класичної філології Львівського національного університету 

імені Івана Франка ювілейною сесією відзначила 100-річчя від дня народження Юрія 

Федоровича Мушака – блискучого викладача, науковця, людини енциклопедичних 

знань, перекладача Езопа та Геракліта, Аристофана і Платона, Святого Августина та 

Феофана Прокоповича. У дослідженні, представленому на цій сесії, зроблено спробу 

зіставного багаторівневого аналізу ґномів у давньогрецькому тексті діалогу Платона 

“Критон” та його українському перекладі Ю. Мушака. У діалозі йдеться про намагання 

щирого друга й учня Сократа Критона врятувати його життя втечею із в’язниці за 

декілька днів перед стратою. 

Текст діалогу налічує 14 ґномів (від грецького γνώμη – думка, судження, вислів), 

які сформульовані на ґрунті певних контекстів і наче підсумовують основну думку 

кожного з них, конденсуючи їхні ідеї. Аристотель визначає “ґному” як “висловлювання 

загального характеру” [10, с. 120]. У довідковій літературі ґноми трактують як: 

короткий, переважно віршовий вислів-повчання; афоризм [1, с. 187]; вислів в 

античній трагедії, що завершує діалог; дво- або чотиривірш у європейській поезії, 

який містить оригінальну філософську думку, виражену у відшліфованій лаконічній 

формі (найчастіше гекзаметром) [4, с. 91]; мудрий вислів, афоризм, викладений у 

формі двовірша [6, с. 54]; короткий змістовний вираз афористичного та повчального 

характеру [11, с. 430]. На думку А. М. Чанишева, це суто житейська практична мудрість, 

що досягла свого атомарного узагальнення у стислих мудрих висловлюваннях [10, 

с. 120]. Автор М. Н. Славятинська вважає ґноми висловлюваннями дидактичного

Ґноми Платона у перекладі Ю. Ф. Мушака 

спрямування у вигляді завершеного речення [8, с. 187]. Як бачимо, у визначеннях 

регулярно підкреслюються такі характерні ознаки ґномів, як: стислість, мудрість, переважно 

віршована форма; узагальнений, філософський, передусім етичний і дидактичний 

характер, афористичність і практичне спрямування. Однак у ґномах Платона 

простежуються не усі перелічені риси. Цілком природньо, що мова не може йти про 

віршовану форму, а лише про цитати-речення різного обсягу та структури. Неможливо 

беззаперечно говорити і про стислість й афористичність Платонових ґномів, оскільки 

більшість з них – це досить великі, розлогі речення, і лише декілька відзначається 

характерною для афоризмів стислістю, зручною для запам’ятовування та усталення 

у мові. Водночас афористичність досліджуваних ґномів виявляється у використанні 

багатьох притаманних афоризмам риторичних фігур (див. нижче). 

Згідно з класифікацією А. М. Чанишева, існують три види ґномів. До першого 

належать такі ґноми, як вислів Солона “Нічого понад міру!” та вислів Клеобула “Міра 

– найкраще”, які проповідували гармонізацію відносин між людьми шляхом їхньої 

поміркованості, самообмеження, жертовності, самоприборкування. З цими ґномами 

об’єднували ґномічну (повчальну) поезію Фокіліда Мілетського, Теогніда Мегарського 

та інших поетів-моралістів. Другий вид ґномів – це щось більше за моральні настанови. 

Сюди перед усім належить ґнома “Пізнай самого себе”. Вона мала не тільки 

моральний, а й світоглядно-філософський зміст, який розкрив лише Сократ у 5 ст. до н. е. 

Третій вид ґномів – це ґноми Фалеса – першого давньогрецького філософа. Йому приписують 

такі мудрі світоглядні висловлювання, як “Найсильнішою є необхідність, бо 

вона має владу над усім” і “Наймудрішим є час, тому що він усе викриває” та інші. 

Саме Фалес поширив ту форму всезагальності, що була досягнута у ґномах, на світобачення. 

В аналізованому діалозі ґноми мають моральне спрямування і слугують для переконливості 

аргументації Сократа (1, с. 4–9), персоніфікованих Законів (10–14) та 

Критона (2, 3), які Платон уводить в діалог для підкріплення рішення Сократа відмовитись 

від втечі та без страху йти назустріч смерті. 

Ґнома 1: e“ taÚtV to‹j qeo‹j f…lon, taÚtV œstw (43, D) – якщо так є мило богам, 

хай так буде – відображає байдужість і безмежний душевний спокій, з яким філософ 

погоджується перенести те, що для кожної людини є найбільшим нещастям, а саме 

– смертний вирок, який для нього є нічим іншим, як звільненням душі від пут тіла. 

Її вжито у розділі 2, центральною ідеєю якого є душевний спокій Сократа та його 

думка про день своєї смерті. Для Сократа, що розповідає Критонові свій сон, в якому 

йому з’явилась якась гарна жінка в білому і сказала, що на третій день він досягне 

благодатної Фтії – ½ματ… κεν τριτ£τJ Φθ…ην ρ…βωλον †κοιο – благодатна Фтія – це 

інша, небесна батьківщина, життя після смерті, істинне життя, справжнє щастя. Цей 

вірш є з “Іліади” (кн. 9, р. 363), в якому Ахілл, звертаючись до послів Агамемнона, 

що закликають його повернутись у табір ахейців, погрожує їм вирушити у родючу 

Фтію, свою батьківщину. Ця сократівська догма, згідно з якою людина в цьому житті 

є переселенцем, відповідає християнському вченню (пор. вислів апостола Павла 

у посланні до гебреїв 11,13: вони є чужинцями і приходьками на землі). Рішення 

філософа прийняти покірно та спокійно близьку смерть є, безумовно, результатом 

найвищого богопочитання. Юрій Федорович переклав цю ґному так: Якщо така воля 

богів, хай буде так [5, с. 42]. Перекладач цілковито зберіг синтаксичну будову ґно- 

259

260 Ліна Глущенко 

ми, зокрема – складнопідрядне речення з підрядним умовним реального модусу з 

еліпсисом дієслова-зв’язки, та застосував для передачі епанафори taÚtV – taÚtV, 

що пожвавлює мову, однокорінні лексеми така і так. Однак для передачі емоційно 

забарвленого доволі лагідного виразу милo богам він вжив вираз-кліше воля богів, 

що, мабуть, сильніше підкреслює богопочитання великого філософа, яке є настільки 

глибоким, що він не лише не роздумує здійснити щось всупереч волі богів, але навіть 

не обурюється через навислу біду. 

Ґнома 2: ka…toi t…j ¨n a“sc…wn e‡h taÚthj dÒxa À doke‹n cr»mata perˆ ple…onoj 

poie‹sqai À f…louj (44, C) – Яка слава може бути гіршою від тої, ніж вважатись, 

що я шаную гроші більше за друзів. Цю ґному вжито у розділі 3, центральною 

ідеєю якого є пропозиція та аргументи Критона щодо втечі Сократа і відповідь на 

це Сократа. Загальновідомо, що збіг душевних схильностей двох або більше людей 

і тотожність їхніх цілей та устремлінь утворюють між людьми такий вид відносин, 

який ми називаємо дружбою. І чим тісніший духовний контакт цих людей між собою, 

тим сильнішою є дружба. Однак чи завжди це почуття у душах людей є благородним і 

справжньою є повага, яку люди відчувають до друзів? Безперечно ні. Зазвичай, ненадійним 

є зв’язок, створений з розрахунку, він є поверховим духовним зв’язком, який 

не витримує життєвих випробовувань. Є гідними всілякої пошани ті, кого об’єднує 

справжня дружба, яку ніщо не може зруйнувати, та щасливими є ті, хто має справжніх 

друзів. І навпаки, заслуговують всілякої зневаги ті люди, які притримуються дружніх 

відносин, доки вони слугують їхнім намірам і припиняють їх та зраджують дружбу, 

якщо вона хоч трохи зачіпає їхні матеріальні інтереси. 

Вище наведеною ґномічною фразою Критон висловлює великий неспокій з приводу 

того, що про нього можуть подумати, що він належить до тієї другої категорії 

друзів. У перекладі Ю. Мушака вона звучить так: А що може зганьбити людину 

дужче, ніж звинувачення, що вона любить гроші більше, ніж своїх друзів [5, c. 43]. Замість 

Яка слава може бути гіршою в перекладі бачимо А що може зганьбити людину 

дужче. Що ми спостерігаємо? Залишаючи потенціальний модус дієслова-присудка 

прямого питання, автор заміняє іменник слава, що може означати загальну думку 

(добру чи недобру, схвальну чи несхвальну) про чиїсь вчинки чи дії і в давньогрецькій 

мові переважно був позитивно маркованим, а в українській, навпаки, – частіше 

вживався з пейоративним відтінком у значенні пересуди, безчестя та ганьба, відповідно, 

дієсловом ганьбити. Водночас автор слушно замінив прикметник гірший 

на дужчий, бо ганьба більше асоціюється з квантитативною характеристикою, а не 

квалітативною. Грецьке дієслово doke‹n (здаватися), яке означає мати в чиїйсь уяві 

той чи інший вигляд, справляти на кого-небудь якесь враження, уявлятися [3] та має 

конотацію непевності, перекладач передає словом звинувачення, що означає вже те, що 

є результатом викриття когось у чомусь, і несе в собі конотативну сему впевненості. 

Окрім того, він заміняє вираз цінуєте вище на емоційно сильніше дієслово любити. 

Ґнома 3: À g¦r oÙ cr¾ poie‹sqai pa‹daj À sundiatalaipwre‹n kaˆ tršfonta 

kaˆ paideÚonta (45, D) – бо чи не треба народжувати дітей, чи треба переносити 

разом з ними всі страждання до кінця, і годуючи, і виховуючи їх – наголошує на тому, 

що люди або не повинні ставати батьками, або, оскільки стали ними, мають святий 

етичний обов’язок переносити всі труднощі разом зі своїми дітьми, дбаючи про їхню 

їжу, одяг та виховання, тобто про їхні тілесні, духовні та душевні потреби до кінця, і


не залишати їх на призволяще долі. Цю ґному вжито у розділі 5, центральною ідеєю 

якого є намагання Критона переконати Сократа в тому, що своєю поведінкою він кривдить 

себе самого, своїх дітей і друзів (морально-психологічна аргументація), вона є 

підсумком міркувань Критона з приводу долі синів Сократа, якщо він їх покине, і 

в тексті оригіналу виражена причинним зв’язком. У перекладі ґному представлено 

безсполучниковим складним реченням, між частинами якого стоїть двокрапка: З двох 

одне: або не треба мати дітей, або треба провести їх через усі злигодні, вигодувати, 

дати їм виховання [5, с. 44]. Власне ґнома становить другу частину, і містить 

роз’яснення змісту першої частини, вказівку на причину того, про що говориться у 

першій частині. Її в мінімальному вигляді з двох одне автор перекладу додає від себе. 

Отже, Юрій Федорович, уникнувши підрядного речення причини, не уникає, однак, 

причинної аргументації оригіналу, змінивши лише форму. 

Не випадково, на нашу думку, перекладач вживає вираз мати дітей, а не народжувати 

дітей. Справа в тому, що poie‹sqai pa‹daj (досл. робити дітей) стосувалось, 

зазвичай, батька. Оскільки ґнома виражає думку, що обов’язком кожного батька 

є любов до своїх дітей, відповіднішим стосовно чоловіка видається переклад 

мати дітей. Дуже вдалим є і переклад дієслова sundiatalaipwre‹n (переносити 

страждання разом дo кінця) як провести їх (дітей) через усі злигодні. Він до певної 

міри відтворює семантику цього дієслова на морфемному рівні, зокрема, дослівно 

перекладається префікс diα – через (через злигодні), при цьому втрачено, на наш погляд, 

дуже важливу сему “сумісності дії, співучасті”, виражену префіксом suν-. У складі 

цього дієслова фігурує і прикметник τάλας (нещасний, злощасний), тому прекрасною 

знахідкою є іменник злигодні. Дещо вагомішим перекладач робить і дієслово 

виховувати, передаючи його двослівною перифразою давати виховання. 

Наступні дві ґноми вжито у розділі 8, центральною ідеєю якого є наслідки 

порушення прийнятих засад і відхилення думки про силу більшості. Ґнома 4: p£nu 

¹m‹n oÛtw frontistšon t… roàsin oƒ polloˆ ¹m©j, ¢ll’ Óti Ð pa wn perˆ tîn dika… 

wn kaˆ ¢d…kwn, Ð eŒj kaˆ aÙt¾ ¹ ¢l»qeia (48) – Нам не слід так сильно дбати про 

те, що скаже про нас більшість. але про те, що скаже знавець про справедливе та 

несправедливе, один і сама істина. У перекладі: першою чергою ми повинні зважати 

не на думку більшості, а на судження людини, яка розуміє, що справедливе, а що 

несправедливе, одне слово, людини, яка знає істину [5, с. 46]. У цьому випадку ми 

бачимо майже дослівний переклад, хоча деякі моменти можна відзначити і тут. Наприклад, 

хоча Ю. Мушак не зберіг антитези більшість – один, він зберіг самі слова 

більшість та один (у словосполученні одне слово). Замість риторичної фігури гіпербатон 

в оригіналі: p£nu ¹m‹n oÛtw замість oÛtw p£nu ¹m‹n – перекладач вдається 

до інверсії, замість ми не повинні зважати на думку більшості сказано ми повинні 

зважати не на думку більшості. Вираз сама істина перекладено як людина, яка знає 

істину. На перший погдяд такий переклад викликає подив, однак якщо врахувати, що 

Юрій Федорович, без сумніву, був прекрасно обізнаний з усіма коментарями до тексту 

діалогу, то все стає на свої місця. Саме в одному з них ми знаходимо таке зауваження 

з приводу виразу сама істина – це істина, що розкривається устами знавця [14, с. 28]. 

Хоча інший коментатор вважає, що словом істина, яке має у цьому випадку метафізичне 

значення, позначається бог [12, с. 106]. Ґнома підкреслює необхідність надавати 

найбільше значення тому, що з будь-якого питання говорять фахівці та вчені люди, але 

261


не безвідповідальним судженням більшості, які можуть спричинити до невиправної 

катастрофи. 

Ґнома 5: Óti oÙ tÕ zÁn perˆ ple…stou poihtšon ¢ll¦ tÕ eâ zÁn (48, B) – слід 

найбільше шанувати не життя, але гарне життя. В перекладі: найбільша цінність 

для людини не саме життя, а життя хороше [5, с. 46]. Знову, як і в попередньому 

випадку, перед нами майже дослівний переклад, лише втрачено синтаксичний 

паралелізм стосовно ґноми 4, яку вжито трохи вище у тому самому розділі (не слід 

так сильно дбати… слід найбільше шанувати), отож речення втратило сему “необхідність”. 

І τÕ zÁn є простим існуванням, звичайним життям, якого досягає кожна 

людина, і яке не вимагає великих зусиль, але й не має цінності. А tÕ eâ zÁn, тобто 

високоморальне життя, досягається шляхом вдосконалення духу та душі, вимагає 

великих зусиль, але й має особливу вартість. Цією ґномою підкреслюється різниця 

між tÕ zÁn та tÕ eâ zÁn. 

Посилаючись на цей розділ Критона, Адамантіос Караіс (1748–1833), філолог 

та лікар зі Смірни, засновник новогрецького Просвітництва, у виступі про виховну 

цінність безсмертних текстів античних предків говорить: “якби долею я був би 

приречений панувати над людьми замість бути звичайним громадянином, я б не 

накладав тілесні покарання на злочинців: ув’язнення їх у середині великого ліцею 

та навчання грецькій мові античних письменників, перед усім Платона та Плутарха, 

ось єдині покарання: і найжорстокіша душа, слухаючи протягом трьох чи чотирьох 

років безсмертні накази цих блискучих умів, неминуче зміниться зі злодійської на 

моральну” [14, с. 108]. 

Ґнома 6: m¾ oÙ dšV Øpolog…zesqai oÜt’ e“ ¢poqnÇskein de‹ paramšnontaj 

kaˆ ¹suc…an ¥gontaj, oÜte ¥llo Ðtioàn p£scein prÕ toà ¢dike‹n (48, D) – 

мабуть, не слід брати до уваги ані те, чи нам треба помирати, залишаючись 

тут та поводячись спокійно, ані те, чи нам слід зазнати будь-що інше з огляду 

на чинення несправедливості. Цією ґномою, яку вжито у розділі 9, центральною 

ідеєю якого є пропозиція Сократа розглянути втечу як дію, яка відповідає чи 

не відповідає засадам права, Сократ хоче сказати, що зло, вчинене людині з 

несправедливості, є значно більшим за смерть чи будь-яке інше зло. В перекладі 

читаємо: Нема чого зважати на те, що коли залишимося тут і сидітимемо 

без спротиву, нам доведеться вмерти або зазнати іншого лиха, тільки щоб не 

допуститися злочинної дії [5, с. 47]. Цілком слушно у перекладі з’являється підрядне 

речення для передачі двох дієприкметників у функції обставинного означення 

paramšnontaj kaˆ ¹suc…an ¥gontaj, хоча сам вид обставинного речення 

(умовне) викликає застереження, оскільки в оригіналі дієприкметники виражають 

обставину способу дії, наголошуючи більше на те, як треба зустріти смерть, а не 

при якій умові. Умовне підрядне речення з присудками у формі майбутнього часу 

(коли залишимося тут і сидітимемо без спротиву), вжито, можливо, під впливом 

польського перекладу jezeli zostaniemy na miejscu i cicho bedziemy siedzieli [13, 

с. 169], який, без сумніву, був добре відомий Юрію Федоровичу, або й взагалі 

польської мови, якою він володів блискуче. Але додаючи без спротиву, тобто 

не намагаючись втекти з в’язниці, перекладач мабуть хотів підкреслити глибоку 

віру та послідовну незмінну відданість великого філософа принципам права, які 

людина не повинна порушувати за жодної обставин.


в цьому майже лослівному перекладі не знайшов місце іменник “батько”, можливо 

це видавнича помилка, а можливо тому, що для української ментальності більш 

характерно ототожнювати батьківщину з матір’ю. 

Ґнома 11: kaˆ sšbesqai de‹ kaˆ m©llon Øpe…kein kaˆ qwpeÚein patr…da calepa…nousan 

À patšra (51, B) – слід і шанувати, і коритись. і догоджати батьківщині, 

навіть розгніваній, більше ніж батькові. В перекладі: її треба шанувати, їй 

поступатися, їй коритися, коли вона розгнівана, більше, ніж батькові [5, с. 49]. У 

грецькому тексті обидві ґноми розташовані в одному складносурядному реченні, 

але в першій іменник батьківщина є підметом, а другий – додатком. Хоча в перекладі 

має місце і гіпотаксис, і паратаксис, однак автор уніфікує синтаксично початок 

ґномів: треба шанувати Батьківщину – її треба шанувати. Обидві ґноми рясніють 

полісиндетонами та градацією: kaˆ timièterÒn kaˆ semnÒteron kaˆ ¡gièteron в 

поєднанні з оміотелевтом, kaˆ sšbesqai kaˆ Øpe…kein kaˆ qwpeÚein. Хоча у перекладі 

полісиндетон не відтворено, натомість неодноразово застосовано синтаксичний 

паралелізм у поєднанні з анафорою: більше, ніж матір, більше, ніж усіх предків; над 

усе дорога, над усе священна; їй поступатися, їй коритися; у другій ґномі автору 

вдалось зберегти повністю градацію, у першій – частково. 

Ґнома 12: bi£zesqai d oÙc Ósion oÜte mhtšra oÜte patšra, polÝ d toÚtwn œti 

Âtton t¾n patr…da (51, C) – чинити насилля і над матірю, і над батьком є нечестивим, 

але ще набагато гірше за це над батьківщиною – перекладена у такий спосіб: Чинити 

ж насильство над матір’ю чи над батьком – це злочин супроти богів, а тим більший 

злочин чинити насильство над Батьківщиною [5, с. 49]. 

Ґнома 10 є блискучим гімном ідеї Батьківщини. На думку філософа Батьківщина, 

як етична родителька, є цінністю більшої вартості, пошани та обожнення за фізичних 

батьків і предків. Ґнома 11 підкреслює обов’язок кожного громадянина демонструвати 

повагу до Батьківщини, підкорятись їй та дбати про неї більше за фізичного родителя, 

батька. Ґнома 12 відноситься також до святості ідеї Батьківщини, але наголошує 

на тому, що, якщо застосування будь-якої сили проти батьків, фізичних родителів, є 

неприпустимим, набагато більше неприпустимо це проти батьківщини, яка, як було 

сказано, є моральною родителькою. Оскільки чинити насилля над батьківщиною не є 

звершенням несправедливості проти неї, не є порушенням якогось людського закону, 

але є нечестивою справою, є порушенням божественного закону. Отож не дивно, що 

Юрій Федорович трансформує вираз нечестиво в інвективу злочин супроти богів, а 

вираз ще більше у ще більший злочин, вдаючись одночасно для більшої переконливості 

та більшої вагомості висловлювання до хіазму: Чинити ж насильство – злочин, 

злочин – чинити насильство. 

Ґнома 13: t…ni g¦r ¨n pÒlij ¢ršskoi ¥neu nÒmwn (53) – бо кому може подобатись 

місто без законів? Її вжито у розділі 14, центральною темою якого є причини, чому 

Сократ більше за всіх афінян буде винуватим у потрійній несправедливості, яку він 

планує. На думку Платона, закони є душею міста, а той хто руйнує закони міста, ніби 

забираючи у нього душу, вбиває його. Це свідчить про абсолютну законопослушність 

Платона. У перекладі структура речення ускладнена, замість простого речення – 

риторичного питання – бачимо складнопідрядне: бо хіба якесь місто може подобатись 

тому, хто не любить його законів [5, с. 51]. Очевидно, це зроблено з уваги на зміст 

попереднього речення: цілком очевидно, що тобі подобалось місто і ми закони. За


логікою речей, тому, кому місто не подобається, не подобаються і його закони, інакше 

кажучи, він їх не любить. Якщо останній думці надати вид риторичного питання, то 

воно цілком вкладається в рамки перекладу. 

Ґнома 14: Óstij g¦r nÒmwn diafqoreÚj stin sfÒdra pou dÒxeien ¨n nšwn ge kaˆ 

¢no»twn ¢nqrèpwn diafqoreÝj e nai – бо той, хто є нищителем законів, напевно 

може видатись, що є нищителем принаймні юнаків та нерозумних людей. Цю 

ґному вжито у розділі 15, центральною темою якого є наслідки, які матиме втеча для 

Сократа, для його дітей та для його друзів. Зазначимо, що перекладаючи diafqoreÚj як 

нищитель, ми припускаємось неточності, оскільки основне значення цього іменника 

– розбещувач. Але якщо в українській мові це слово співвідноситься з юнаками, то 

ніяк не співвідноситься з законами. Можливо, подібні труднощі синтагматики могли 

виникнути і у перекладача, внаслідок чого він зупинився на такому варіанті перекладу: 

Адже ненависник законів може згубно вплинути і на молодь, і на людей недалекого 

розуму [5, с. 51]. Вибір же слова ненависник можна пов’язати з контекстами у перекладі, 

де Сократ характеризується з боку законів як людина, якій вони не подобаються, 

а також з вищенаведеною ґномою, зокрема словами той, хто не любить законів. 

Виконаний аналіз дає змогу констатувати, що перекладач надзвичайно уважно 

та прискіпливо ставиться до кожної деталі всіх рівнів першоджерела. Його переклад 

оптимальний з погляду семантичної адекватності. Відчувається, як старанно та дбайливо 

він добирав українські слова для відтворення змісту оригіналу. Немає жодного 

випадкового слова, що є результатом глибокого розуміння особливостей авторського 

мислення. Недаремно Юрія Федоровича Мушака називали Сократом [15, с. 103]. 

При цьому простежується, на наш погляд, деяка тенденція до вживання категоричніших, 

гостріших, емоційно сильніших, ніж в оригіналі, виразів для акцентування 

тої чи іншої думки (1, 2, 3, 6, 7, 12). У багатьох випадках переклад зберігає не тільки 

смислову, а й формальну специфіку оригіналу, при деформації ж граматичної структури 

змістовна не зазнає змін (5, 13). Намагаючись за змогою передати всі засоби 

фонетичної чи синтаксичної стилістики та тропіку оригіналу, автор, за їхньої втрати 

вдається до різноманітних засобів компенсації (1, 4, 11). 

Хоча переклад майже дослівний (4, 5, 7, 8, 9, 10), він відзначається не лише точністю, 

а й природністю звучання української мови, а отже, виконує адекватну комунікативну 

та естетичну функції. У перекладі яскраво простежується творча особистість 

перекладача, за кожною фразою відчувається саме його неповторний живий голос. 

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. та голов. ред. В. Т. Бусел. 

– К.: Ірпінь; ВТФ “Перун”, 2003. 

2. Давньогрецька трагедія. Збірник / Пер. із старогрецьк. Борис Тен. – К.: Дніпро, 1981. 

3. Дворецький И. Х. Древнегреческо-русский словарь. Том І, ІІ. –– М.: Государственное 

изд-во иностранных и национальных словарей, 1958. 

4. Квятковский А. П. Поэтический словарь. – М.: “Сов. Энциклопедия”, 1966. 

5. Крітон / переклав Юрій Мушак // Платон. Діалоги / Пер. З давньогр. – К.: Основи, 

1999. 

6. Куньч З. Й. Риторичний словник. – К.: “Рідна мова”, 1997. 

7. Новий Завіт Господа нашого Ісуса Христа: З 4-го повного перекладу Біблії/Пер. з давньогрецьк. 

о. Рафаїл Турконяк. – К.: Укр. Біблійнe Тов-во, 2001. 

265


8. Славятинская М. Н. Учебник древнегреческого языка. Часть ІІ . – М.: Филология, 

1996. 

9. Содомора Ф. Лініями долі. – Львів: Літопис, 2003. 

10. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии: Учебн. пособие для филос. фак. 

и отделений ун-тов. – М.: Высш. школа, 1981. 

11. Μπαμπινιώτη Γ. Δ. Λεξικό της Νέας Ελληνικής Γλώσσας. Δεύτερη έκδοση. Αθήνα: Κέντρο 

λεξικολογίας Ε.Π.Ε., 2002. 

12. Νικοδήμου Π. Πλάτωνος Κρίτων. Μετάφραση στη Δημοτική. Εκδ. «Νικοδήμος» Αθήνα. 

13. Platona Eutyfron, Obrona Sokratesa, Kriton / Przelozyl Wl. Witwicki. Wydanie drugie. 

– Lwόw – Warszawa: Ksiaznica polska t-wa naycz. Szkol wyzszych, 1923. 

14. Πλάτωνος Κρίτων / Κείμενον, σχόλια και μετάφρασις υπό Παναγ. Δ. Κουπιτόρη. – Αθήνησι 

εκ του τυπογραφείου της Φιλοκαλίας. – 1879. 

PLATO’S GNOME IN Y. F. MUSHAK’S TRANSLATION 

Lina Glushchenko 



In the article for the fi rst time in Ukrainian translation studies the translations by 

known classical philologist Y. F. Mushak is the subject of the analysis. On the basis of 

detailed multilevel analysis of the peculiarities of rendered by the scholar the gnomes in 

Plato’s dialogue “Kriton” into Ukrainian the author proves that Y. F. Mushak‘s translation 

is optimal in view of semantic equivalence. It preserves both the meaning and formal 

specifi city of the original. The artistic personality of the translator is vividly traced too. 

Key words: gnome, original, translation, word for word translation, substitution. 





УДК 811.124’02’367.625 

ДІЄСЛІВНИЙ ВИД І МОДАЛЬНІСТЬ: ЛАТИНСЬКИЙ ІМПЕРФЕКТ 

Богдан Чернюх 



Зроблено спробу пояснити модальні відтінки індикатива імперфекта у латинській 

мові у зв’язку з його видовою семантикою. Пов’язуючись з певним пунктом минулого, 

імперфект не містить інформації про перебіг дії. Це створює різні можливості 

для її реалізації, які конкретизує контекст. 

Ключові слова: латинська мова, імперфект, вид, модальність. 

У латинській мові (як у багатьох інших) імперфект поряд із перфектом є основним 

часом, який вживають для формування розповіді про минулі події або, як визначав 

його Е. Бенвеніст, “плану інформації” [1, с. 271]. Згідно із традиційним визначенням 

присутнім практично у всіх граматиках латинської мови, імперфект виражає 

минулу дію у протіканні, без урахування її початкової та кінцевої точок [8, с. 315; 10, 

с. 122]. Таке розуміння суті імперфекта простежується вже у римських граматиків, 

для яких praeteritum imperfectum був часом “у якому будь-яка дія розпочалась, але ще 

не завершена” [5 Prisc. II, 406, 2–4]. Оскільки імперфект є нічим іншим як презенсом 

перенесеним у минуле, про що свідчить його форма (пор. ama-t (praesens) – ama-ba-t 

(imperfectum), де суфікс -ba- є показником претерітальності), цілком природньо, що 

його аспектуальне значення нічим не відрізняється від значення презенса (Є. Курилович 

характеризував імперфект як перенесення характерної для презенса лінеарності 

в минуле [9, с. 187]). 

Значення простої триваючої дії 11 у минулому було найелементарнішим і найтиповішим 

для імперфекта впродовж всієї історії латинської мови: 

1а) (Romulus et Remus) сertabant urbem Romam Remoramne uocarent. (Enn. I, 77) 

“(Ромул і Рем) змагались [за те] назвати місто Римом чи Реморою”. 

1б) Ille … suppilabat me, quod ancillas meas//suspicabar atque insontis miseras cruciabam. 

(Pl. Asin. 888–889) “Він… обкрадав мене, а я своїх служниць// підозрювала і 

мучила нещасних невинних”. 

1в) ... Catilina nihilo minus in proxumum annum consulatum petebat .... Neque interea 

quietus erat, sed omnibus modis insidias parabat Ciceroni. (Sall. Cat. 26,1–2) “… тим не 

менше Катіліна прагнув консульства на наступний рік… Між тим він не був спокійним, 

а всілякими способами плів інтриги проти Ціцерона”. 

1г) Eratque tunc in tribus his germanis contemplatio grata, quando mirabilis Thiudimer 

pro fratris Valamir militabat imperio, Valamir vero pro altero iubebat ornando, Vidimer 

servire fratribus aestimabat. (Iordan. Get. 252) “І була тоді між цими трьома брата- 

© Чернюх Б., 2008 

1 Під дією ми розуміємо як власне дію (тобто активність), так і статичні ситуації.

268 Богдан Чернюх 

ми така прихильність, що гідний подиву Тіудімер воював [захищаючи] владу брата 

Валаміра, а Валамір сприяв йому спорядженням, Відімер вважав за честь служити 

братам”. 

Притаманна імперфекту процесуальність засвідчена також у інших мовах, як давніх, 

так і сучасних (давньогрецькій, романських), наприклад: 

2а) Kaˆ lqën e“j t¾n patr…da aÙtoà d…dasken aÙtoÝj... (=Et veniens in patriam suam 

docebat eos …) (Vulg. Mt. 13, 54, 1) “І прийшовши на свою батьківщину, повчав їх… ”. 

Однак зазначимо, що семантичні зони давньогрецького і латинського імперфекта 

перекриваються лише частково. Імперфект у давньогрецькій мові може прирівнюватись 

до латинського перфекта або ж латинський імперфект до аориста у давньогрецькій 

мові. Зокрема, у написах, що містять ім’я виконавця, латинська мова вживає перфект, 

тоді як у давньогрецькій засвідчено як імперфект, так і аорист, пор.: 

2б) MANIOS MED FHEFHAKED (перфект) NVMASIOI (ILLRP № 1) “Маній зробив 

мене для Нумерія”. 

2в) ANDRES EPOIESAN (sic!) (аорист) SOFAISIN KALON AGALMA ( IG I 2 , 522) 

“Мужі зробили мудрим [жінкам] гарну статую”. 

2г) QEOPROPOS EPOIEI (імперфект) AIGINATAS (SIG 18) “Теопроп з Егіни 

(з)робив”. 

Принагідно відзначимо, що відтворення грецького аориста імперфектом іноді 

простежується у латиномовних християнських творах, які є перекладом або інтерпретацією 

грецького оригіналу. У “Церковній історії Руфіна“ (IV ст.), яка є переробкою 

аналогічного твору Євсевія (III–IV ст.), імперфект fl orebat відтворює грецький аорист 

½kmasen: 

3а) Etenim fi losofi a haec, qua nos utimur, primo quidem fl orebat apud barbaros (Rufi n. 

Hist. eccl. 4,26,7) (= `H g¦r kaq’ ¹m©j filosof…a prÒteron ... n barb£roij ½kmasen 

... (Euseb. Hist. eccl. 4, 26, 7) “Бо ж ця філософія, якою ми користуємось, спочатку 

розцвітала у варварів”. 

Класична латина у подібному контексті надавала перевагу перфекту, пор.: 

3б) … in Graecia musici fl oruerunt (перфект), discebantque id omnes… (Cic. Tusc. 

I,4) “… у Греції розцвітала музика і всі їй навчались”. 

Як відзначає Ґ. Гаверлінґ, у середньовічній латині засвідчено чимало прикладів, 

де імперфект вжито у такому контексті, у якому класична латина надала б перевагу 

перфекту [6, с. 373]. 

Протилежний випадок, коли грецький імперфект відтворено латинським перфектом, 

засвідчено у перекладі Євангелія від Матвія: 

3в) Inventa autem una pretiosa margarita abiit et vendidit omnia quae habuit et emit 

eam...(= EØrën dš ›na polÚtimon margar…thn ¢pelqën pšpraken p£nta Ósa e‹cen 

kaˆ ºgÒrasen aÙt”n (Vulg. Mt. 13, 46,1–2)) “А знайшовши одну коштовну перлину, 

пішов і продав усе, що мав, і купив її”. 

Вибір на користь форми habui, на нашу думку, пояснюється “ негативним” значенням 

латинського перфекта, який виражав припинену, тобто вже неіснуючу дію: 

купець продав все, що мав, а отже, – не мав нічого. 

Характерним для імперфекта є його співвіднесеність з певним моментом минулого, 

який може конкретизуватись лексично (4а), синтаксично (4б) або контекстуально 

(4в), наприклад:

Дієслівний вид і модальність: латинський імперфект 

4а) Et mea sponte faciebam antea … (Cic. Att.I,11,1) “Я робив [це] раніше добровільно”. 

4б) Сum haec accepta clades est, iam C. Horatius et T. Menenius consules erant (Liv. 

II,51,1) “ Коли (римляни) зазнали цієї поразки, консулами вже були Гай Горацій і Тіт 

Мененій”. 

4в) (Helvetii) omnibus rebus ad profectionem comparatis diem dicunt … . Is dies erat 

a. d. V. Kal. Apr. L. Pisone A. Gabinio consulibus. (Caes. BG I,6) “(Гельвети) приготувавши 

все до походу призначили день… Цим днем було 28 березня у час консульства 

Люція Пізона і Авла Габінія”. 

Зв’язок з минулим також може виражатись екстралігвістично, що особливо виразно 

простежується у творах, призначених для постановки на сцені. Наприклад, у 

комедії Плавта “Скарб” (Aulularia) Евкліон бачить, як кухар Конгріон вибіг з його 

будинку, і, затримуючи його, питає “ … in aedibus quid tibi meis nam erat negoti 

“(Pl. Aul. 427) “ ... що ж за справа у тебе була в моєму домі?”. 

Анафоричний характер імперфекта [4, с. 173, 176] тобто його співвіднесеність з 

певною точкою минулого, обраною як критерій відліку, та розгляд дії саме з цієї точки 

(tum-моменту) сприяє тому, що мовець (автор), перебуваючи in medias res ситуації, бачить 

її ніби зсередини. Будучи “зануреним” у неї, він не бачить ні її початку, ні кінця, а 

лише те, що відбувається у нього на очах. Автор О. В. Ісаченко, характеризуючи недоконаний 

вид у російській мові, який, певною мірою, перегукується з латинським імперфектом, 

писав: “Виражаючи процес за допомогою форм недоконаного виду …, мовець 

ніби перебуває в потоці самого процесу. Він не бачить ні його початку, ні його кінця і, 

отже, не може виразити цей процес як зімкнуту, цілісну подію. Точку зору мовця можна 

в даному випадку порівняти з точкою зору учасника першотравневого параду. Цей учасник 

рухається з натовпом, він не бачить ні початку, ні кінця ходи” [2, с. 132]. 

Вживаючись у певному контексті, імперфект набуває додаткових відтінків, що 

характеризуються переплетенням аспектно-темпоральних і модальних значень. 

Найпоширенішим серед них є так зване конативне значення імперфекта, що вживається 

на позначення нереалізованої спроби, напр.: 

5а) Talibus Aeneas ardentem et torva tuentem //lenibat dictis animum lacrimasque ciebat. 

(Verg. Aen.VI, 467–468) “ Цими словами палаючий гнів її й погляд похмурий//Прагнув 

зм’якшити Еней і з очей її викликать сльози” 22 . 

5б) Antiochus fi liam suam in matrimonium mihi dabat (Liv. XXVI,53,13) “Антіох 

намагався видати за мене свою доньку”. 

Цей різновид імперфекта, представлений мало не у кожній граматиці латинської 

мови, традиційно пояснюють взаємодією контексту з акціональною семантикою 

дієслова. У граматиці Й. Б. Гофмана сказано, що від перфективних дієслів імперфект 

у принципі неможливий, хіба що він має конотативне або ітеративне значення [8, 

с. 303]. Подібну думку про imperfecrtum de conatu у сучасних мовах знаходимо у 

Г. Стена (“перфективне дієслово вжите в імперфективному контексті” [19, с. 9] ) та 

С. Дік (“суперечність між “відкритістю імперфективного” дієслова і “граничністю” 

телічної ситуації” [3, с. 224]). Це значення в латинській, як і в інших мовах, є маргінальним, 

і, як засвідчує фактичний матеріал, інформацію про відсутність бажаного 

результату містить контекст. 

2 Тут і далі “Енеїда” цитується у перекладі М. Білика. 

269


Нереалізованість дій, виражених імперфектом lenibat та dabat у наведених вище 

прикладах підтверджується подальшим розвитком ситуації. На безрезультатність 

спроби Енея (прикл. 5а) вказують такі рядки: illa solo fi xos oculos auersa tenebat //nec 

magis incepto uultum sermone mouetur //quam si dura silex aut stet Marpesia cautes. (Verg. 

Aen.VI, 469–471) “Втупивши очі у землю, стояла вона, відвернувшись,//І не змішався 

її вигляд під впливом початої мови//Більше, ніж був би це камінь твердий чи скала 

Марпесійська”. Цар Пергаму Євмен, будучи союзником Риму, не взяв за дружину 

доньку Антіоха (прикл. 5б), що підтверджується вживанням через декілька рядків ірреального 

періоду si … bellum adversus uos gessissem (Liv. XXVI, 53, 14) “… якщо б я 

воював з вами”. 

Свідченням контекстуальної зумовленості цього значення є також те, що у іншому 

контексті згадані форми вживають без додаткових відтінків, напр.: 

6а) ... vim in inquirendo tantam habui quantam mihi lex dabat... (Cic. Verr. II, 1, 16) 

“… я мав таку силу під час розслідуваня (справи Верреса), яку мені давав закон…” 

6б) ... (Achilles) cithara dulci divum lenibat amores. (Ilias Latina 586) “… (Ахілл) 

солодкою кіфарою втихомирював пристрасті богів ”. 

Принагідно відзначимо, що іноді встановити значення імперфекта буває доволі 

складно, оскільки контекст допускає обидва тлумачення. Аналізуючи вживання імперфекта 

у творах Цезаря, Ф. Олдс’є звернув увагу, що у деяких випадках імперфект 

може мати як ітеративне, так і конотативне значення, напр., prohibebat (Caes. BG VI, 

34, 5) допускає тлумачення “перешкоджали” (were preventing) і “намагались перешкодити” 

(tried to prevent) [14, с. 234]. З цим перегукується думка А. Ронконі, який 

відзначав, що завдяки імперфекту твердження не завжди тлумачиться однозначно [18, 

с. 226 ]. 

Не заперечуючи ролі контексту, за яким у дослідженнях останніх років визнається 

чільна роль у формуванні конотативного значення [7, с. 247; 20, с. 104–105], а деякі 

дослідники говорять і про екстралінгвістичний чинник [16, с. 302], відзначимо й 

те, що у згаданому значенні здатний виступати тільки імперфект. Причина цього, на 

нашу думку, криється у його аспектуальній семантиці. Виражена імперфектом дія, 

концентруючись у певній точці минулого і не виходячи за її межі, не містить інформації 

про те, що знаходиться поза нею, що допускає різноманітні можливості розвитку 

дії. Імперфект у цьому випадку можна зіставити з кон’юнктивом, який об’єднує у собі 

цілий спектр значень, але завдяки контексту реалізується лише одне з них. На думку 

дослідників, які аналізують семантику часових форм з точки зору комунікативного 

акту, суть імперфекта полягає у поєднанні вже реалізованої частини дії (= те, що відбулось) 

зі ще не реалізованою, віртуальною (= те, що буде) [11, с. 102; 12, с. 3]. Саме 

“віртуальна” складова сприяє тому, що дія може розвиватись різними шляхами [12, 

с. 10 ]. З таким твердженням, яке є “модернізацією” поглядів Прісціана, цілком можна 

погодитись. 33 

Поряд з нереалізованою спробою імперфект також здатний виражати припинену, 

але нерезультативну дію. 

Одна зі сцен комедії Плавта “Осли” (Asinaria) зображає гостину Аргіріппа і його 

батька Деменета у гетери Філенії. Заграючи з нею, Деменет всіляко обмовляє свою 

3 Характеризуючи теперішній час, Прісціан пише: “властиво теперішнім називається [час], частина 

якого минула, [а] частина є майбутньою” [5 Prisc. II, 414, 10].


дружину, а Аргіріпп не надто категорично протестує проти слів батька (Asin. 899-900). 

Довідавшись про походеньки чоловіка, Артемона накидається на нього з докорами і 

тоді Аргіріпп, бажаючи догодити матері, каже: Dicebam, pater, tibi, ne matri consuleres 

male (Asin. 938) “я радив тобі батьку не говорити погано про матір”. Оскільки слова 

Аргіріппа стосуються припиненої дії, то у цьому випадку логічнішим був би перфект 

dixi. Проте мовець вживає імперфект dicebam, щоб усунути категоричність і однозначність, 

притаманну перфекту [17, с. 265–266] (як засвідчує контекст, ситуація не була 

однозначною), а також показати безрезультатність дії: я говорив, а ти не послухав. 

Подібним є також вживання імперфекта для позначення суб’єктивної думки 

мовця, яке засвідчуємо, наприклад, у Петронія. Розбагатілий вільновідпущеник Трімальхіон, 

хизуючись своїми статками, хвалиться гостям, що тільки він має справжній 

корінфський посуд. Енколп, від імені якого ведеться розповідь, очікував, що Трімальхіон 

підтвердить корінфське походження посуду: expectabam, ut … diceret sibi vasa 

Corintho afferri. (Petr. 50, 3–4) “ я очікував, що … він скаже, що йому привозять посуд 

з Корінфу”. Але вже наступне речення вказує на безпідставність такої думки, – як виявилось, 

Трімальхіон купує посуд у мідника на ім ’я Корінф. 

Відсутність результату або суперечність дії реальному стану справ, як і конотативне 

значення імперфекта, є наслідком взаємодії його видового значення з контекстом. 

Як відзначав А. Ронконі, імперфективна дія завдяки виду позбавлена точності і 

визначеності [17, с. 266]. 

Серед модальних значень імперфекта виділяється так званий “імперфект скромності” 

(imperfectum modestiae), що виражає ввічливе прохання і наближається за значенням 

до coniunctivus optativus, напр., … si domi est, Demaenetum volebam (Pl. Asin. 

452) “… якщо він дома, то я хотів би Деменета”. Згідно з Г. Пінкстером, це значення 

зумовлене формою минулого часу вжитого, щоб показати ставлення мовця до сказаного 

[15, с. 332]. Автори К. ван дер Гейде [21] та Р. Кюнер і К. Штегман [10, с. 123] 

пояснюють використання імперфекта звертанням мовця до пам’яті (appel au memoire), 

тобто уявним перенесенням його у момент реалізації дії, і зіставленням із ним 

існуючої ситуації. Відзначимо, однак, що перфект зі значенням простого претеріта не 

приймає модальних відтінків. 

На нашу думку, появі такого значення, окрім контексту, сприяли також лексична 

семантика дієслова (модальне дієслово), аспектуальне та темпоральне значення форми. 

Характерною ознакою модальних дієслів не тільки в латинській, а й в інших мовах, 

є здатність виражати формою претеріта модальні значення. Такими є форми would 

та could в англійській мові, умовний спосіб в українській мові формально є претерітом 

“розширеним” часткою “б(и)” (напр., “ходив би”). Для вираження нереальності 

давньогрецька мова послуговувалась імперфектом з часткою ¥n ( œlegon ¥n). Використання 

форми минулого часу зменшує актуальність висловлювання і, відповідно, 

його категоричність, а закладена у формі процесуальність ілюструє, що ситуація не 

припинена, а продовжується у момент мовлення. На думку С. Меллє, форма volebam 

у цьому випадку дає змогу співрозмовнику долучитись до зображуваної ситуації [13, 

с. 75]. Перфект volui у подібному випадку однозначно вказував би на припинення 

дії. 

Аспектуальним чинником доречно пояснювати вживання імперфекта у протасисі 

умовних речень ірреального типу, аподосис яких містить кон’юнктив, наприклад: 

271


7а) ... vincebatque auxilio loci paucitas, ni iugo circummissus Veiens in verticem collis 

euasisset. (Liv. II,50,10) “… незначна кількість [війська] могла б перемогти за допомогою 

місцевості, якщо б послані в обхід мешканці Вей не вийшли на вершину пагорба”. 

7б) Vae autem homini illi per quem Filius hominis traditur, bonum erat ei si natus non 

fuisset homo ille (Vulg. Mt. 26, 24.1–2) “Біда …тому чоловіку, який зрадить Сина людського; 

добре було б для нього, якщо б він не народився”. 

Як засвідчує контекст, в обох випадках імперфект, виражаючи нереальну дію в 

минулому (прикл. 7а) або теперішньому (прикл. 7б), прирівнюється до кон’юнктива 

плюсквамперфекта чи імперфекта, пор.: 

8а) Ventumque ad interitum servitiorum utique et plebis esset, ni consules providissent 

dimissis passim ad frumentum coemendum, non in Etruriam modo … (Liv. II,34,3) “ 

І дійшло б до загибелі рабів і плебеїв, якщо б консули не розпорядились послати для 

закупівлі продовольства не лише в Етрурію…”. 

8б) … et nisi breviati fuissent dies illi non fi eret salva omnis caro (Vulg. Mt. 24, 22,1) 

“… і, якщо б не були скорочені ті дні, не була б спасенною вся плоть”. 

Дію головного речення у наведених прикладах можна представити як таку, що 

відбувається у послідовні часові моменти: А [ Т 1 , Т 2 , Т 3 ...]. Точка Т 1 , обрана як критерій 

відліку, передує виникненню ситуації, про яку йдеться у підрядному реченні, 

а отже, у Т 1 виражена імперфектом дія є цілком реальною, що й зумовлює вибір на 

користь індикатива. Коли ж реалізується дія підрядного речення, дія головного вже 

перебуває у точці Т 2 , про яку відсутня жодна інформація, і, будучи до певної міри 

гіпотетичною, легко зазнає впливу контексту [пор. 13, с. 74] . 

Аналіз вживання індикатива імперфекта у латинській мові дає підставу стверджувати: 

1) imperfectum indicative характеризується постійністю аспектуального значення, 

яке не змінюється під впливом оточення; 

2) поява модальних відтінків аналізованої форми зумовлена реалізацією притаманного 

імперфекту значення процесності у відповідному типі контексту. 

1. Бенвенист Э. Отношения времени во французском глаголе // Бенвенист Э. Общая 

лингвистика. – М., 1974. – С. 270–284. 

2. Исаченко А. В. Грамматический строй русского языка в сопоставлении со словацким. 

– Т. II. – Братислава, 1960. 

3. Dik S. The Theory of Functional Grammar. – Berlin; N.Y., 1997. 

4. Giorgi A., Pianesi K. Tense and Aspect: from Semantics to Morphosyntax. – N.Y.; Oxford, 

1997. 

5. Grammatici Latini /ex rec. G. Keilii. – Vol. II. – Lipsiae, 1857. 

6. Haverling G. On the development of the perfect and imperfect tenses in Late Latin// Estudiios 

de lingьistica latina. Actas del XIX Coloquio Internacional de lingьistica latina. 

– Madrid, 1998. – P. 363–378. 

7. Hedin E. The type-referring function of the imperfective//Tense and Aspect in the languages 

of Europe. Empirical approach to Language Typology. – Berlin; N.Y., 2000. – 

P. 227–264.


8. Hofmann J.-B. Lateinische Syntax und Stilistik. – München, 1965. 

9. Kuryłowicz J. Miejsce aspektu w systemie konjugacyjnym // Kuryłowicz J. Studia 

językoznawcze. – Warszawa, 1987. – S. 185–190. 

10. Kühner R. Stegmann K. Ausführliche Grammatik der lateinischen Sprache. – Teil 2: 

Satzlehre. – Bd. 1. – Darmstadt, 1976. 

11. Martin R. Temps et Aspect. Essai sur l’emploi des temps narratives en moyen français. 

– Paris, 1971. 

12. Mellet S. L’imparfait de l’indicatif en latin classique : temps, aspect, modalité, Paris – 

Louvain, 1988. 

13. Mellet S., Joffre M. D., Serbat G. Grammaire fondamentale du Latin. Le signifi é du verbe. 

– Louvain; Paris, 1994. 

14. Oldsjö F. Tense and Aspect in Caesar’s Narrative. – Uppsala, 2001. 

15. Pinkster H. Lateinische Syntax und Semantik. – Tübingen, 1988. 

16. Pinkster H. Tempus, Aspect and Aktionsart in Latin (recent trends 1961-1981) // Aufstieg 

und Niedergang der römischen Welt. – Bd. 2. – Teil 29. – Hbbd. 1. – Berlin; N.Y., 1983. 

– P. 271–319. 

17. Ronconi A. Divagazzioni di sintassi // Ronconi A. Interpretazioni grammaticali. – Roma, 

1971. – P. 249–281. 

18. Ronconi A. Imperfectum pro praesenti // Ronconi A. Interpretazioni grammaticali. – Roma, 

1971. – P. 223–247. 

19. Sten H. Les temps du verbe fi ni (indicatif) en français moderne. – Copenhagen, 1952. 

20. Touratier C. Syntaxe latine. – Louvain-la-Neuve, 1994. 

21. Van der Heyde K. Poteram, debebam, aequius erat etc. en latin ancien // Revue de philology, 

de littérature et d’histoire ancienne. – 1932. – T. 58. – P. 138–147. 

VERBAL ASPECT AND MODALITY: THE LATIN IMPERFECT 

Bohdan Chernyukh 



The present article makes an attempt to explain the modal nuances of the Imperfect 

Indicative in Latin through its aspectual meaning. Being connected to a certain point in the 

past the Imperfect does not contain any information about the development of an action. It 

creates different possibilities for its realization defi ned by context. 

Key words: Latin, Imperfect, aspect, modality. 



273



УДК 821.124’02–143.09 

ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНІ ТА ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ 

МІКРОСИСТЕМИ ІМЕННИКІВ, ЩО ПОЗНАЧАЮТЬ МАСИВИ 

ВОДИ У ТВОРАХ ТЕОКРІТА ТА ЛОНГА 

© Слобода О., 2008 

Ольга Слобода 



Розглянуті лексико-семантичні та функціональні особливості мікросистеми 

іменників, що позначають масиви води у творах Теокріта та Лонга, дали змогу виявити 

серед іменників такої мікросистеми три підгрупи: масиви води, оточені сушею; 

масиви води, частково оточені сушею; масиви води в русі, використання яких тісно 

пов’язано з індивідуально-авторськими, образними, тематичними і стилістичними 

завданнями. 

Ключові слова: вода, море, ріка, джерело, потік, Теокріт, Лонг, природа. 

Одним з найважливіших елементів пасторального жанру, інтерес до якого зростає 

останніми роками і до якого належать твори Теокріта та Лонга [6], є описи природи. 

До дослідження пасторальної природи зверталося чимало науковців: W. Elliger, 

T. Pearce присвятили свої дослідження locus amoenus [13, 20], B. Dick – персоніфікації 

тварин [11], A. Lindsell – іменникам на позначення флори [19], а А. З. Цісик – взаємодії 

природи та людини у Теокріта [8]. Тему природи розглянула Я. Лавінська-Тишковська 

в окремій частині своєї монографії “Грецька буколіка” [17]. 

Як зазначає А. З. Цісик, природа для персонажів ідилій стає специфічним просторовим 

середовищем, яке не лише слугує фоном чи декорацією їхніх дій, але й починає 

перетворюватися в особливий предмет спостереження та переживання. Ландшафти 

і їхні деталі стають важливим чинником духовно-емоційного життя людини, створюють 

йому особливий настрій та пробуджують різноманітні асоціації [9, с. 118]. В 

ідиліях Теокріта відбувається відкриття природи як особливого об’єкта звичної та художньої 

свідомості, природа вперше у літературі Давної Греції набуває самостійної 

естетичної цінності, вільної від космологічного чи божественно-містичного змісту [9, 

с. 119]. Стосовно природи у романі “Дафніс та Хлоя” Лонга Т. Хегг підкреслює, що 

вона – не фон, а основа сюжету [15, с. 59]. Серед головних мотивів буколіки відзначає 

опис місцевостій Б. Еффе [12, с. 68]. І. М. Тронський вважає чуттєве сприйняття природи 

внеском елліністичної поезії у давньогрецьку літературу, а також підкреслює, що 

в елліністичну епоху почався етап більш динамічного сприйняття природи, початок 

ставлення до неї як до “збудника” почуттів і настроїв [7, с. 221]. 

Досі не було проведено спеціального аналізу такої структурної складової лексико-семантичного 

поля природи у пасторальних творах як водні масиви, хоча на окремі 

характерні елементи буколічної природи, передусім на джерело, місцевість біля

Лексико-семантичні та функціональні особливості мікросистеми іменників. . . 

струмка та берег спокійного моря, звертали увагу такі дослідники як М. Є. Грабарь- 

Пассек [3, с. 210], Т. Сінко [21, с. 258], А. А. Тахо-Годі [1, с. 202], І. М. Тронський [7, 

с. 223] 

Спробуємо окреслити коло іменників, які формують цю мікросистему, та визначити 

їхні ідентифікуючі значеннєві характеристики. Наукова новизна дослідження 

полягає у тому, що в ньому здійснено зіставний аналіз функцій іменників мікросистеми 

водні масиви у Теокріта та Лонга, а також виявлено спільні та відмінні особливості 

їхнього використання обома авторами. 

До міскросистеми масиви води належать 17 іменників, які зустрічаються в текстах 

Теокріта та Лонга у понад ста випадках. Їхні денотати можна охарактеризувати як 

обмежену частину речовини – води, а значення визначається через домінантні семи 

масив, маса, потік. Оскільки вода, як текуча речовина, не може мати форми, тому за 

способом вираження цілісності ці іменники поділяються на підгрупи як іменники на 

позначення: масивів води, оточених сушею; масивів води, частково оточених сушею; 

масивів води у русі [2, с. 80]. 

У Теокріта підгрупу масиви води, оточені сушею утворюють іменники w0keano/v, 

qa/lassa, a3lv, po/ntov. Для них, враховуючи словникові визначення, згідно з якими: 

океан – це водний простір, що вкриває більшу частину земної кулі й поділяє суходіл 

на материки та острови [ 4, т. 2, с. 447]; море – це великий водний простір з гірко-солоною 

водою, який більш-менш оточений суходолом [ 4, т. 2, с. 226], а озеро – природна 

або штучна заглибина, заповнена водою [ 4, т. 2, с. 444], – існує спільним комплекс 

уточнюючих сем. Перша – це масив води, оточений сушею, друга – це солона вода, 

третя – це розмір. 

Найчастотнішим іменником цієї підгрупи у Теокріта є h9 qa/lassa – море (чотири 

випадки вживання: T 6.27, 7.57, 11.43, 11.49). Единим означенням цього іменника у 

Теокріта слугує прикметник на позначення кольору glauko/v – блакитний: ta\n glauka\n 

de\ qa/lassan e1a poti\ xe/rson o0rexqei=n (T 11.43) – блакитне море хай б’є жорстоко 

суходіл. На думку Р. Хантера [16, с. 235], вживання цього епітета можна пояснити 

впливом Гомера (див. “Іліада”, 16.34) Тут простежується також протиставлення іменників 

qa/lassa /xe/rsov – море / суходіл. 

Засвідчено три випадки метафоричного використання у значенні “море”, іменника 

h9 a3lv – сіль, яке також поширилося від часів Гомера: a4 de\ bau+/sdei ei0v a3la derkome/ 

na (T 6.11) – а вона (собака) гавкає, дивлячись на море (див. також Τ 6.14, 7.60). 

Двічі простежується синонімічний щодо них іменник o9 po/ntov – море (відкрите): 

e0v po/nton o9rw=n a1eide (T 11.18) – дивлячись на відкрите море, співав. Автор Р. Хантер 

зазначає, що сцени, в яких закохані дивляться на море, коли їх коханий десь далеко, є 

традиційними для давньогрецької літератури [16, с. 235]. В одному з випадків po/ntov 

вжито поряд з видовим іменником цієї підгрупи h9 galh/nh – спокійне море, штиль: 

h] ga\r pra=n e0v po/nton e0se/blepon, h]v de\ gala/na (T 6.35) – дійсно недавно на море 

я дивився, а на ньому був штиль. Він, окрім вказаних сем, містить додаткову сему 

“відсутність руху”. 

Для іменників qa/lassa та a3lv є характерним вживання поруч з іменниками цієї 

самої мікросистеми, зокрема, з іменником ku/mata – хвилі, а також з іменниками на 

позначення такого явища природи, як вітер, наприклад: xa0lkuo/nev storeseu=nti ta\ 

ku/mata ta/n te qa/lassan to/n te no/ton to/n t’ eu]ron (T 7.57) – і зимородки заспокоять 

275

276 Ольга Слобода 

хвилі, і море, і нот, і евр. На думку Р. Хантера, вираз ta\ ku/mata ta/n te qa/lassan 

можна розглядати як “морські хвилі”, тобто як гендіадіс. Окрім того, акумуляція чотирьох 

іменників – назв масивів води та назв південного і східно-південно-східного 

вітру (ритмічно організованих завдяки полісиндетону – коментар автора статті) 

підкреслює спокій моря [16, с. 169]. Див. також qa/lassa – ku/mata (T 11.49), a3lv 

– ku/mata (T 6.11)). 

Іменники qa/lassa та po/ntov головно вживаються з дієсловами зі значенням 

“зорового сприйняття” та прийменниками e0k – з, e0v – нa: o9ra/w (T 11.18), ei0sble/pw 

(T 6. 35) – дивитися, paptai/nw (T 6.27) – зиркати, для просторової ідентифікації 

об’єкта сприйняття: e0v po/nton o9rw=n a1eide (T 11.18) – дивлячись на відкрите море, 

співав. 

Один раз трапляється іменник o9 w0keano/v – океан: xw0ri/wn o3t’ e0p’w0keanw? = 

po/dav i1sxei (T 7. 54) – Оріон в океані затримує ноги. В цій перифразі йдеться про 

шторм, несприятливий для мореплавства, який асоціювався з Оріоном [22, с. 145]. 

Іменник w0keano/v є прикладом того, як зміна розміру об’єкта веде до його якісно нового 

усвідомлення, що закріплюється в лексичній системі мови іншим словом. Адже 

в уявленні стародавніх греків океан був великим зовнішнім морем, як протилежність 

до внутрішнього, тобто Середземного моря [18, т. 4, wkeanos]. 

У Лонга підгрупу “масиви води, оточені сушею” формують іменники qa/lassa, 

pe/lagov, a3lv, li/mnh. 

Найвживанішим іменником цієї підгрупи у Лонга є іменник h9 qa/lassa (37 прикладів). 

Найчастіше його вжито для позначення кінцевого пункту руху переважно з 

дієсловами переміщення: e1rxomai – прибувати: (L 2.13.1.3, 2.13.1.3, 2.15.2.4); kate/ 

rxomai – спускатися (L 3.28.1.5, 2.15.2.4), qe/w – бігти (L 2.14.2.2); tre/xw – бігти 

(L 2.21.3.3), katadiwkw – (пере)слідувати (L 2.16.2.5), phda/w – стрибати (L 1.30.1.6) 

у поєднанні з прийменниками pro\v – до, e0pi\ – біля, до, ei0v – в. Засвідчено функціонування 

цієї лексеми поруч з іменниками на позначення суходолу (gh= – земля) 

та ділянок землі (pe/tra – скеля): a0dew=v e0pimi/gnusqai kai\ kata\ gh=n kai\ kata\ 

qa/lassan (L 3.2.3.7) – відновити добрі стосунки і на землі, і на морі (див. також 

L 3.22.2.3, 3.28.3.4); ai9 me\n ei0v pe/trav a0ne/dramon, ei9 de\ me/xri kai\ th=v qala/sshv 

au0th=v kate/dramon (L 1.22.2.4) – (кози) одні забігли на скелі, а інші аж до моря самого 

побігли (див. також L 4.22.2.4, 3.27.3.5). Як і у Теокріта, цей іменник простежується 

у поєднанні з іменниками на позначення вітру: pneu/ma(L 2.16.3.3, 2.14.1.1), a1nemov 

(L 2.17.1.4, 3.27.3.5) та з іншими іменниками цієї мікросистеми: li/mnh – озеро, potamo/v 

– річка (L 4.34.2.3), eu0ri/pov – вузька протока (L 1.1.1.2), pela/gov – море, limh/n 

– затока (L 2.25.2.3). Сюжетні лінії, а саме розважальна подорож юнаків з Метімни до 

берегів, де жили Дафніс та Хлоя, та напад морських піратів на узбережжя з захопленням 

Дафніса у полон і його порятунком обумовлюють те, що контекстуальним партнером 

іменника qa/lassa доволі часто слугує іменник h9 nau=v – корабель (L 2.15.2.4, 

2.16.3.3, 2.13.1.3, 1.30.2.3, 3.22.3.3, 3.22.1.2), наприклад: a0pw/leto h9 nau=v u9po\ tou= 

pneu/matov kai\ th=v qala/sshv (L 2.16.3.3) – корабель був знищений вітром і морем. 

До цієї підгрупи належить також іменник to pe/lagov – море (переважно відкрите), 

зафіксований тричі: a0pe/pleon ei0v to\ pe/lagov (L 1.28.3.3) – відпливли у відкрите 

море (див. також L 2.25.2.2). Cема “необмеженості” може посилюватися означенням 

mete/wrov – відкритий, наприклад, h9 pali/rroia tou= ku/matov kai\ e0v to\ pe/lagov


mete/wron e1feren (L 2.14.1.4) – приплив та відлив хвиль відніс його у відкрите море, 

можливо задля алітерації: h9 pali/rroia... mete/wron e1feren, з метою створення ефекту 

швидкоплинності хвиль. 

У Лонга, як і у Теокріта, засвідчено метафоричне вживання іменника h9 a3lv – сіль 

у значенні море (два приклади): delfi=nev phdw=ntev e0c a9lo/v – дельфіни, що вистрибують 

з моря (L 2.26.2.5, 2.29.3.3). 

Один раз трапляється іменник цієї підгрупи h9 li/mnh – озеро: e9sti/asin 

paraskeuasqh=nai tw=n … kai\ ei1 ti e0n li/mnaiv kei\ ei1 ti e0n potamoi=v (L 4.34.2.3) – учту 

приготувати з того, що … в озерах та річках водиться. 

Наступною розглянемо підгрупу предметних іменників на позначення масивів 

води у русі. Зачислення цих іменників до підкласу предметних імен зумовлено тим, 

що, незважаючи на постійний рух води у ріках, джерелах тощо, ці об’єкти мають чіткі 

межі: по-перше, це береги; по-друге – місце, де вони беруть початок, та місце, де 

впадають в море, озеро, чи іншу річку [2, с. 80]. Такі межі знаходять відображення у 

семантичній структурі цих лексем, що бачимо з наступних визначень: ріка – водний 

потік, що живиться із джерела або стоком атмосферних опадів і тече по видовжених 

зниженнях рельєфу від верхів’я до гирла [ 4, т. 3], потік – річка (перев. невелика), 

струмок зі стрімкою течією [ 4, Т. 2], джерело – потік води, що утворюється внаслідок 

виходу підземних вод на поверхню землі [ 4, т. 1]. Для слова “ріка“ Д. Н. Шмельов 

визначає такі семантичні ознаки – “водойма”, “певний розмір”, “певна форма”, обумовлена 

характером течії води, “походження” [10, с. 108]. 

Підгрупа “масиви води в русі” у Теокріта налічує іменники kra/na, paga/, pi/dac, 

potamo/v. 

Найчастіше (сім разів) у Теокріта простежується іменник h9 krh/nh – джерело 

(T 1.83, 1.150, 3.4, 5.3, 5.47, 6.3, 7.6 ). Засвідчено його вживання разом з власними 

назвами: Bou/rinan o4v e0k podo\v a1nue kra/nan (T 7.6) – ногою він зробив джерело Буріну, 

Wra=n peplu/sqai nin e0pi\ kra/naisi dokhsei=v (T 1.150) – тобі здасться, ніби його 

споліскували в джерелах Ор; дієсловами на позначення очищення: plu/nw – мити, 

споліскувати (T 1.150), переміщення: fore/omai– блукати (T 1.83); a1gw – вести (T 3.4) 

та просторового відношення e9zomai – сидіти (T 6.3) з прийменниками a0na – по, poti\ 

– до, e0pi – біля. 

Зі значенням джерело Теокріт використовує ще два синонімічні іменники: h9 

pi=dac та h9 phgh/. У реченні pwtw=nto couqai\ peri\ pi/dakav a0mfi\ me/lissai (T 7.142) 

– навколо біля джерела літали золотисто-бурі бджоли, – одночасне використання двох 

прийменників peri\ та a0mfi\ відтворює гудіння бджіл біля джерела і привертає особливу 

увагу [16, с. 195]. Подібне явище засвідчено в Іліаді 2.305 [14, с. 130]. У прикладі a9 

pi/tuv, a9 poti\ tai=v pagai=si (T 1.2) – сосна ця, яка біля джерела (потічка), причиною 

використання Теокрітом іменника paga Р. Гантер вважає алітерацію [16, с.71], з чим 

не можна не погодитись. 

Чотири рази зафіксовано іменник o9 potamo/v – ріка, у трьох випадках разом з 

назвою ріки: potamoi=o me/gan r9o/on … 0Ana/pw (T 1.68) – сильна стрімка течія … річки 

Анапа; 3Ebron pa\r potamo\n (T 7.112) – біля річки Гебр; 9Ime/ra … par’ o1xqaisin 

potamoi=o (T 7.75) – біля берегів ріки Гімера, адже особливість літературних описів 

природи у Теокріта, як зауважує Р. Гантер, полягає саме в назвах місцевостей та їхніх 

функції у тексті, а не в “унікальних” рисах природи [16, с. 13]. 

277


У Лонга ця підгрупа налічує іменники potamo/v, phgh/, xeimarrov, r9eu=ma, 

r9ei=qron. 

Письменник надає перевагу іменнику phgh/ (21 випадок). Цілком логічним є 

його вживання поруч з речовинним іменником to u3dwr – вода: ‘Ek phgh=v a0nablu/ 

zon u3dwr (L 1.4.3.2) – з джерела бурхливо розливалася вода (див. також L 4.7.4.3, 

4.1.3.1), з іменниками на позначення рослин, особливо to a1nqov – квітка: m…a phgh\ 

pa/nta e1trefe, ka t¦ a1nqh ka ta\ de/ndra (L 0.1.1.4) – одне джерело все годувало, і 

квіти і дерева (див. також L 4.4.1.4, 4.4.1.5), а також з синонімічними іменниками цієї 

самої підрупи r9ei=qron (L 1.4.3.2) та r9eu=ma (L 3.3.2.3) – потік. Сполучується іменник 

phgh/ переважно з дієсловами на позначення очищення: lou/omai – митися, купатися: 

tai=v phgai=v tau/taiv lou/omai (L 2.5.4.4) – я в цих джерелах миюся (про Ероса) (див. 

L 3.19.3.5, 3.24.2.2, 4.32.4.1); a0polou/omai – купатися, вмиватися (L 1.13.1.3); a0poni/zw 

– мити, змивати (L 1.21.4.4). Адже, як зауважує Р. Гантер, купання було поширеною темою 

давньогрецького еротичного живопису того часу [16, с. 26]. Окрім того, цей іменник 

поєднується з дієсловами, які означають переміщення: kathlau/nw – гнати вниз 

(L 1.21.1.2), a0na/gw – вести (L 1.21.4.4) та просторове відношення: ka/qomai – сидіти 

(L 3.17.1.4) разом з прийменниками ei0v, e0pi\ – до. Природньо, що він, позначаючи засіб 

існування живих істот, співвідноситься з дієсловами пити та годувати: pi/nw – пити 

(L 1.20.3.4, 4.26.4.3), tre/fw – годувати (L 0.1.1.4, 4.32.4.1). У реченні Phgh/ tiv h]n, 

eu[ren e0v ta\ a1nqh Da/fniv’ e0sxo/laze me\n toi=v a1nqesin h9 phgh/, Da/fnidov de\ o3mwv 

e0kalei=to phgh/ (L 4.4.1.5) – було джерело, яке знайшов в квітах Дафніс: джерело давало 

воду квітам, однак назване джерелом Дафніса (L 4.4.1.4–6) для ритмічної організації 

тексту застосовується фігура повтору. 

У восьми прикладах вжито іменник potamo/v. Типовим є його сполучення з 

дієсловами на позначення переміщення: nh/xomai – плавати: o9 me\n ga\r e0nh/xeto e0n 

toi=v potamoi=v (L 3.24.2.1) – він плавав у річках (див. також L 1.30.4.4), e0mbai/nw – заходити 

(L 2.7.5.3, 1.23.2.5) з прийменниками e0n, ei0v – в, а також з іменником a1nemov 

– вітер (L 1.23.2.1, 2.7.3.3). 

По одному разу трапляються вищезгадані іменники to r9eu=ma та to r9ei=qron: h9 

gh= pa=sa a0fanh\n h]n o3ti mh\ peri\ phga/v pou kai\ r9eu/mata (L 3.3.2.3) – вся земля була 

невидима, крім як біля джерел і потоків; ‘Ek phgh=v a0nablu/zon u3dwr r9ei=qron e0poi/ei 

xeo/menon (L 1.4.3.2) – з джерела витікала вода, утворюючи потік, що лився. Їхнім гіпонімом 

слугує іменник o9 xei/marrov – бурхливий потік. Мотивований іменником xei/ 

ma – зима, буря та дієсловом r9e/w – текти, він містить сему швидке переміщення, яка 

в тексті ще підсилюється прикметником la/brov – сильний. Тобто Лонг добирає слова 

з повторенням звука r для створення образу бурхливого потоку води: la/broi me\n oi9 

xei/marroi kate/rreon (L 3.3.2.1) – стрімкі бурхливі потоки котилися вниз. 

Єдиним іменником підгрупи масиви води, частково оточені суходолом у Теокріта 

є li/mnh – затока: au1rion u1mme pa/sav e0gw\ lousw= Subari/tidov e1ndoqi li/mnav 

(T 5. 146) – завтра я вас всіх викупаю в Сібарітській затоці. Для цього іменника, крім 

домінантної семи – масив води, характерні додаткові семи: невеликий розмір, велика 

глибина, відокремленість від відкритого моря ділянками берега. 

У Лонга до цієї підгрупи належать два іменники: o9 ko/lpov – затока, бухта, o9 eu- 

1ripov – канал. У реченні ei0v ko/lpon mhnoeidh= kai\ koi=lon ei0sh/lasan (L 3.21.3.4) – в 

затоку місяцеподібну та глибоку пристали, іменник ko/lpov вживається з означеннями


mhnoeidh=v – місяцеподібний, який вказує на вид бухти за формою, та koi=lov – глибокий, 

який відповідає одній з характерних ознак цього масиву води і був характерним для 

гомерівського епосу – lime/nov koi=loio (Гомер, K 92). Для семантичної структури 

іменника eu1ripov характерна архісема масив води та додаткові семи обмеженість 

двома ділянками суходолу, здатність з’єднувати дві водойми, вузькість смуги води: 

diei/lhptai ga\r eu0ri/poiv u9peisreou/shv th=v qala/sshv (L 1.1.1.2) – (місто) перетинається 

вузькими каналами. 

До цієї мікросистеми ми зараховуємо також іменник to ku/ma – хвиля(п’ять 

випадків: T 3.25, 6.11, 7.54, 7.57, 11.49), який, крім домінантної семи – масив води, 

містить сему відсутність чітких меж, та сему форма – водяний вал. Засвідчено його 

вживання з означеннями kalo/v – гарний та u9gro/v – плинний, вологий. Останнє, як 

зазаначає Р. Гантер, є типовим для високого стилю [16, 168] (йдеться, очевидно, про 

грецьку трагедію: xw1tan e0f’ e9speri/oiv 0Eri/foiv no/tov u9gra\ diw/kh| ku/mata– коли 

до Козенят (сузір’я) на захід нот пожене вологі хвилі. У реченні a4 de\ bau+/sdei ei0v 

a3la derkome/na, ta\ de/ nin kala\ ku/mata fai/nei a3suxa kaxla/zontov (T 6.11) – він 

гавкає, дивлячись на море, яке гарні хвилі відбиває спокійно плюскаючи, – означення 

kalo/v вжито задля алітерації derkome/na... kala\ ku/mata ... kaxla/zontov. З приводу 

цього прикладу Р. Гантер [16, 251] пише, що звук k наслідує звучання хвиль, 

що б’ються об берег. У Лонга цей іменник засвідчено у двох випадках (L 3.27.4.2, 

2.14.1.3). 

Виконане дослідження виявило майже однакову кількість лексем на позначення 

“масивів води” в обидвох авторів (Т – 11, Л – 12) та майже однаковий їхній розподіл за 

підгрупами. У Теокріта перша підгрупа налічує п’ять лексем, у Лонга – чотири. Друга 

підгрупа містить у Теокріта чотири лексеми, у Лонга – п’ять, третя – у Теокріта – одну, 

у Лонга – дві. Четверта підгрупа представлена лише однією лексичною одиницею. 

В обидвох авторів у першій підгрупі переважає вживання іменника qa/lassa. 

Однак у Лонга воно значно ширше (37 разів), ніж у Теокріта (чотири рази), що пояснюється 

тим, що море слугує просторовим орієнтиром і події в романі часто пов’язані 

з морськими пригодами. Як і в гомерівському епосі, у текстах обидвох авторів простежується 

іменник a3lv. У другій підгрупі Лонг надає перевагу іменнику phgh/ 

(21 раз), уникаючи взагалі вживання іменника krh/nh, який, проте, домінує у Теокріта 

(сім разів). Друге місце за поширеністю вживання в обидвох письменників займає 

іменник potamo/v (T-4, Л-8). Вживання іменників третьої та четвертої підгруп є вкрай 

обмеженим. 

Теокріт вдається до ширшого вживання синонімів. Зокрема, на позначення моря 

він вживає чотири синоніми (qa/lassa, pe/lagov, a3lv, li/mnh), на позначення джерела 

– три (kra/na, paga/, pi/dac). Лонг – три на позначення моря (qa/lassa, pe/lagov, 

a3lv) та два на позначення потоку (r9eu=ma, r9ei=qron). Антонімічний зв’язок простежується 

лише в одному випадку – у парі qa/lassa-xe/rsov у Теокріта та qa/lassa 

- gh= - у Лонга. 

Ці іменники майже позбавлені епітетів. У Теокріта на 30 випадків їхнього вживання 

засвідчено лише три означення (glauko/v, kalo/v, u9gro/v), у Лонга – на 79 – чотири 

(mete/wrov, mhnoeidh=v, la/brov, koi=lov). Їхнє використання підпорядковане конкретним 

стилістичним завданням (наслідування епічного та високого стилю, а також 

створення звукових образів). 

279


Щодо лексичної сполучуваності, то в обидвох авторів іменники першої підгрупи 

поєднуються з іменниками на позначення вітру. Якщо контекстним партнером іменників 

першої підгрупи слугує у Теокріта іменник ku=ma, то у Лонга ця сполучуваність 

значено ширша, вона розповсюджується на іменники на позначення земельних ділянок, 

інших масивів води, а особливо на іменник корабель. Якщо у Теокріта іменники 

цієї групи стають об’єктами відчуття, поєднуючись з дієсловами на позначення зорового 

сприйняття з відповідними прийменниками, то у Лонга вони слугують зазвичай 

орієнтиром руху та переміщення, поєднуючись з кінематичними дієсловами. 

Дуже подібною виявилася лексична сполучуваність у другій підгрупі, передусім 

з дієсловами переміщення, просторового відношення й очищення та іменником вода. 

У Лонга ця сполучуваність розширена на іменники мікросистеми масиви води, та на 

іменники, що означають явища природи та рослини. Показовим є те, що у Теокріта 

іменники другої підгрупи h9 krh/nh та o9 potamo/v часто супроводжуються топонімами, 

тобто прагненням автора до максимальної конкретизації деталей просторового середовища, 

на чому не концентрує уваги Лонг. 

Як засвідчує дослідження, лексико-семантичні та функціональні особливості 

розгляданих іменників тісно пов’язані з індивідуально-авторськими, образними, тематичними 

та стилістичними завданнями. 

Список скорочень: L: Λογγος. Δαφνις και Χλόη. Τ: Θεόκριτος. Ιδυλλα. 

1. Антична література. За ред. А.А. Тахо-Годи. Київ: Вища школа, 1976. 

2. Вердиева З.Н. Семантические поля в современном английском языке. – М.: Высшая 

школа. – 1986. 

3. Грабарь-Пассек М.Е. Предисловие // Феокрит. Мосх. Бион. Идиллии и эпиграммы 

– М: Изд-во. АН СССР, 1958. 

4. Новий тлумачний словник української мови. Укл. Яременко В., Сліпушко О. – 

Видання 2. – К.: Аконіт, 2007. 

5. Радциг С. И. История древнегреческой литературы. – 5-е изд. – М.: Высш. школа, 

1982. 

6. Слобода О.І. Типологічні особливості визначень пасторалі у лексикографічних джерелах 

// Буковинський журнал 4. 2007. С. 211–218 

7. Тронский И.М. История античной литературы. – Ленинград: Учеб.-педаг. изд., 1946. 

С. 220–227. 

8. Цисык А. З. Человек и действительность в идиллиях Феокрита (к характеристике личностного 

начала в образах героев и автора), спец. 10.02.14. – МГУ им. М. В. Ломоносова., 

Москва, 1987. – 24 с. 

9. Цисык А. З. Человек и пространство в сельских идиллиях Феокрита Питання класичної 

філології. – 1985. – № 21. Вип. 80. С. 110–120. 

10. Шмелев Д.Н. Проблемы семантического анализа лексики. Изд. 3-е. – 2008. – М.: 

Изд. ЛКИ. 

11. Dick B. F. Ancient Pastoral and the Pathetic Fallacy // Comparative Literature . – 1968. 

– Vol. 20. No. 1. Р. 27–44 

12. Effe B. Longos. Zur Funktionsgeschichte der Bukolik in der rцmischen Kaiserzeit // Hermes. 

– 1982, № 110, p. 65–84


13. Elliger W. Die Darstellung der Landschaft in der griechischen Dichtung. – 1975. – Berlin. 

14. Fritzsche H. Theokrits Gedichte. Dritte Aufl age. Besorgt von Eduard Hiller. Leipzig: 

B.G.Teubner. –1881. 

15. Hдgg T. Eros und Tyche. Der Roman in die Antike Welt. – Meinz am Rhein: Philipp von 

Zabern. – 1987. 

16. Hunter, Richard L. (ed., comm.). Theocritus. A Selection (Idylls 1, 3, 4, 6, 7, 10, 11 and 13). 

Cambridge: CUP, 1999 (Greek and Latin Classics). 

17. Ławińska-Tyszkowska J. Bukolika grecka. Zakł. Nar. m. Ossolińskich. Wrocław, 1981. 

– 185 s. 

18. Liddell H. G., Scott Robert, Μέγα λεξικόν της Ελληνικής Γλώσσης. μεταφ. Ξενοφωντος Π. 

Μόσχου. – Εκδ. Ιωάννης Σιδερης. – Αθήναι. – 1897. LS4. 

19. Lindsell A. Was Theocritus a Botanist?// Greece & Rome. – 1937. – Vol. 6. No. 17 . – 

Р. 78–93. 

20. Pearce T. The function of the locus amoenus in Theocritus’ seventh poem // Rheinisches 

Museum. – 1988. – № 131. p. 276–304 

21. Sinko T. Zarys Historii Literatury Greckiej. Tom 2. Warszawa: Panstwowe wydawnictwo 

naukowe, 1959. 944 s. 

22. Theocritus, Edited with a translation and commentary by A.S.F. Gow, Volume II (Comment, 

appendix, indexes, plates) Cambridge University Press. 

LEXICO-SEMANTIC AND FUNCTIONAL PECULIARITIES 

OF THE MICROSYSTEM OF NOUNS MARKING WATER 

IN THE WORKS BY 

THEOCRITUS AND LONGUS 

Olha Sloboda 



In the article lexico-semantic and functional peculiarities of the microsystem of the 

nouns masses of water in the texts of Theocritus and Longus are examined. So the reveal 

among the nouns of this microsystem of three subgroups: masses of water, surrounded by 

land; masses of water, partly surrounded by land; moving masses of water, was enabled. 

Their usage is closely related to individual author’s tasks, as well as to fi gurative, thematic 

and stylistic tasks. 

Key words: nature, masses of water, sea, river, spring, stream, Theocritus, Longus. 



281


Серія іноз. мови. 2008. № 15. С.282–296 Ser. Inoz. movy. 2008. No 15. P. 282–296 

УДК 821.124’02–143.09 

ПРОБЛЕМА, НАСТРІЙ, ЖАНР, ХУДОЖНІЙ СВІТ, КОМПОЗИЦІЯ 

ТА ЇХНЯ КОРЕЛЯЦІЯ В ЕЛЕГІЇ ТІБУЛА І. 2 

Маркіян Домбровський 



Проаналізовано композиційну схему елегії Тібула І.2. Підкреслено важливість 

урахування не лише тематичного членування, але й емоційної, настроєвої динаміки 

тексту. Вивчено залежність як настроєвого, так і тематичного розвитку від базової 

тенденції тексту до зняття вихідної проблеми – “причини”, ініціатора тексту. Визначено 

логіку і принципи розвитку тексту. Досліджено жанрову домінанту тексту, проілюстровано 

її нестабільність і пов’язаність тієї нестабільності з різними сторонами 

змістової динаміки тексту. У зв’язку з питаннями композиції, жанру, настрою подано 

також огляд структури художнього світу Тібула. 

Ключові слова: Римська література, Тібул, жанр, композиція, римська елегія. 

Композиція елегій є питанням, котре в тібулознавстві завжди займало одне з перших 

місць, починаючи зі Скаліґера 11 , продовжуючи філологами ХІХ – п. ХХ ст. 22 і 

закінчуючи спеціальними працями останніх десятиліть 33 . 

Розглянемо питання будови однієї з Тібулових елегій, зосередившись не лише 

на особливостях композиції як такої, на питаннях композиційного членування елегії, 

© Домбровський М., 2008 

1 Автор одного з перших і найвпливовіших друкованих видань Corpus Tibullianum (1577) 

[22]. Скаліґерове розуміння законів композиції привело його до переконання, що відома йому 

рукописна традиція сильно спотворила оригінальний текст Тібула, через що він запропонував 

численні транспозиції як окремих дистихів так і великих фрагментів як в межах одної елегії, 

так і між елегіями (в межах книги) – транспозиції, котрі мали б відновити первинний текст. Цим 

Скаліґіер започаткував на диво “живучу” традицію досить вільного поводження з текстами Тібула, 

коли дослідники дозволяли собі суттєві переміщення значних фрагментів тексту часто без жодних 

на те підстав текстологічного характеру, керуючись виключно своїм розумінням того, якою б мала 

бути “правильна», логічна композиція (а Тібул з його технікою широких відступів і повернень до 

раніше обірваної думки, як ніхто інший, давав широке поле для подібних “впорядкувань”). Відлуння 

цієї традиції можемо бачити навіть у працях останніх десятиліть (пор. коментар Мерґатройда з його 

трактуванням елегії І.1 [18, с. 298–299] чи статтю Ґюнтера, котрий пропонує свою послідовність 

дистихів для елегії І.4 [14], див. тж. наші статті з аналізом елегії І.1, де ми, вслід за Мерґатройдом, 

дотримувалися ще давніших Ріхтерівських [21] виправлень: [1], [2]). 

2 Насамперед Діссен, котрий у своєму коментарі і монографії про Тібула [11], [10] багато 

уваги приділяв і питанням будови елегій, а згодом і цілий ряд інших філологів. 

3 З 1970-х роках особливо зросла зацікавленість філологів питаннями композиційної 

організації поезії Тібула: як будови окремих елегій, так і принципів розташування елегій в межах 

книги: Дж.Фішер [12], С. Рорер [20], Р. Болл [3] [4] [5] [6] [7], П. Мерґатройд [18].

Проблема, настрій, жанр, художній світ, композиція. . . 

логіки викладу думки, рушія і спрямовувача думки, але також і на питаннях настроєвої 

динаміки та її зв’язку з поворотами думки. Звернемо також увагу і на жанровий 

рисунок елегії і на те, як він накладається на її композиційну схему. Простежимо, зрештою, 

і те, як проявляється в обраній нами елегії структура художнього світу Тібула і 

як – знову ж таки – елементи цієї структури накладаються на композиційні сегменти 

елегії. Проаналізуємо композицію і жанровий рисунок елегії як відображення логіки 

розвитку думки, настроєвої динаміки і художнього світу ліричного героя (мовця). 

Обрана нами елегія – елегія І.2. Окрім коментарів 44 , окремо про цю елегію, у 

зв’язку з різними питаннями, пишуть: Ф. Лео [15], К. Фретска [25, pp. 20 sqq.], Ф. Коплі 

[9], Ф. Солмсен [24, pp. 314 sqq.], Ґ. Вільямс [27, pp. 496 sqq., 500sq.] etc. Огляд власне 

композиційних студій цієї елегії, а разом з тим і своє бачення її композиції подає 

Роберт Болл [6, p. 36–49]. 

1. Структура художнього світу Тібула 

Перш ніж перейти до аналізу власне елегії, подаємо кількома словами начерк 

структури художнього світу Тібула, яким його можна побачити з усіх його елегій 

першої книги 55 . 

Основою структури є опозиція золота доба :: залізна доба 66 . Відповідно, про 

світ Тібула можна говорити як про світ на двох площинах: ідеальної “минулості” і 

реальної сучасності. 

Світ залізної доби налічує такі складові: 

1) a) війна (небезпека війни, ризик загибелі, дороги і труднощі з ними пов’язані, 

відірваність від усього близького і рідного, зокрема, від коханої, від дому, від домашніх 

богів) + b) міське життя у славі і розкошах як винагорода за війну (водночас неспокій 

гонитви за тими розкошами, за багатством тощо). 

Це дві сторони однієї складової. Тобто, власне кажучи, це один з можливих 

екзистенційних виборів в умовах сучасної реальності. Альтернативний вибір – це: 

2) міське життя поета-коханця, відмова від війни і воєнної слави та багатства на 

користь militia amoris 77 , на користь легкого, розгульного, зовні безжурного життя. Це 

життя любовних пригод і салонної поезії. 

І, зрештою, третя складова, третя можливість екзистенційного вибору: 

3) сільська ідилія. Вдома, між рідних Ларів і Пенатів, з коханою, в неважкій 

4 Насамперед див. Діссена [11, pp. 29–59], Сміта [23, pp. 206–232], Мерґатройда [18, pp. 70– 

74], Молбі [17], також Патнема [19, 1979]. 

5 Кожна елегія може по-своєму проявляти цю структуру, в більшому чи меншому обсязі, той 

чи інший її аспект, з тими чи іншими акцентами. Як це відбувається у кожному окремому випадку 

і як із тих випадків вимальовується цілість – то питання іншого, значно ширшого дослідження. Тут 

накреслюємо структуру лише в узагальнених рисах, лише в обсязі, необхідному для нашої праці, як 

певний орієнтир для дальшого викладу. 

6 Зазвичай, не розуміємо тут обов’язково класичне міфічне представлення двох образів (хоч 

є вони в Тібула і в такому вигляді: пор., напр. типову картину золотої доби в І.3.35–48). Під ними 

розуміємо відповідну якісну характеристику (з відповідною суб’єктивною, емоційною оцінкою) 

певного умовного минулого і реального сучасного. 

7 Одним з улюблених мотивів Тібула є демонстративне, часто з іронією чи насмішкою, 

протиставлення власне військової служби і militia amoris. Див., зокрема, Дж. Ґейсер [13], котра 

спеціально аналізує відношення між трьома темами, що вона їх називає (с. 58) основними у Тібула: 

amor, rura, militia. 

283

284 Маркіян Добровський 

праці, у простоті, без розкошів, але в достатку. Це ностальгія за золотою добою, 

модель золотої доби в умовах реалій залізної доби, втеча від цих реалій. 

Золота ж доба – це образ втраченого раю. Спокій, мир, гармонія – внутрішня і 

з зовнішнім світом. Це площина минулого. Отже, недосяжного. Проекцією золотої 

доби на сучасний, реальний, досяжний світ є сільська ідилія 88 . 

Такі складові поєднують світ, створений елегіями Тібула. 

Необхідно також висвітлити питання суб’єктивної оцінкової характеристики кожного 

з елементів. Поезія, з котрою маємо справу, є поезією глибоко суб’єктивною, 

тому весь світ, презентований нею, набуває повноти свого художнього значення лише 

у суб’єктивному світлі, лише через призму його сприйняття ліричним суб’єктом (героєм), 

лише у світлі оцінкової атрибутики, наданої йому цим суб’єктом. 

Світ нашої елегії є повністю світом залізної доби, отож у цьому контексті детальніше 

зупинимось лише на його характеристиці. З позицій суб’єкта накреслені вище 

елементи структури можна розглядати як альтернативи екзистенційного вибору. Саме 

так ми їх і подали, і саме так їх часто подає й сам Тібул, у тих випадках, коли вдається 

до декларативного пафосу. Отже, питання зводимо до того, яким є екзистенційний 

вибір Тібула як ліричного героя. Відповідь знаходимо вже з перших рядків першої 

елегії книги – елегії, що є програмною для книги: елегією естетичних і світоглядних 

декларацій, анонсом основних тем і настроїв книги. Тібул відмовляється від війни, а 

разом з нею і від тих вигод, що вона приносить (пор. Divitias alius fulvo sibi congerat 

auro / Et teneat culti iugera multa soli, // Quem labor adsiduus vicino terreat hoste, / Martia 

cui somnos classica pulsa fugent… (Tib.I.1–4)). А відмовляється на користь любові: або 

міської, або сільської. Міська любов є переважно реальною, проте далекою від бажаної. 

Це любов з недовірою, з суперником, зі зрадою, любов без справжньої взаємності. Це 

любов, за яку треба боротись. Словом, класична militia amoris. Та сама війна, проте 

у справах любовних. Щодо сільської любові, то тут справа цілком інша. Це спокійна, 

мирна, гармонійна, взаємна любов. Це ідеал любові, це світ мрій. Відповідно, і Делія 

– кохана Тібулова – можна сказати, є в двох образах: з одного боку – реальна міська, з 

другого – ідеальна, зі світу мрій, сільська. 

Це те, що потрібно було висвітлити у зв’язку з художнім світом елегій Тібула для 

дальшого викладу. Звернімо увагу, як подане вище членування світу і відповідна його 

суб’єктивна атрибуція корелюють з композиційним членуванням нашої елегії, її жанровим 

рисунком, а також настроєвою динамікою. 

2. Структура тексту елегії І.2 

Тібулівський текст переважно є імітацією потоку думки (чи мови, що безпосередньо 

відображає такий потік думки), спровокованого якимось вихідним збудником 

(“причина тексту”). У нашому випадку маємо справу з виразно любовним жанром. 

Текст імітує реакцію на кризу в любовних стосунках (на любовну проблему). І маємо, 

зрозуміло, не цілком вільний потік думки, а потік керований. Скеровують його кілька 

чинників. 

1. Постійна актуальність проблеми (у свідомості чи підсвідомості) і несвідоме 

(чи свідоме) тяжіння до її вирішення тим чи іншим способом. Власне таке тяжіння і 

8 Докладніше про місце образу сільської ідилії в цій структурі, як і про місце золотої і залізної 

доби в структурі образу сільської ідилії див. [1].


скеровує хід думки. Той чи інший поворот тексту стає ніби черговою спробою у черговий 

спосіб вирішити проблему. 

2. Постійна актуальність (більшою чи меншою мірою, на передньому чи задньому 

плані) вихідного депресивного, песимістичного, неспокійного настрою, спровокованого 

свідомістю проблеми. І таке ж тяжіння забути той настрій. 

У тексті постійно спостерігаємо коливання між загостреним усвідомленням проблеми 

і відходом від того усвідомлення, витіснення його іншими думками. Так само 

між загостренням депресивності, неспокою і відходом від нього в інші настрої. Кореляцію 

між усвідомленням проблеми, ходом думки і настроєвою динамікою докладніше 

висвітлимо під час аналізу тексту. 

3. Асоціативність. Якщо два попередні чинники дають загальне скерування 

ходові думки і настроєвій динаміці, забезпечують його об’єднаність довкола певної 

вихідної основи і є силою доцентрового тяжіння, то асоціативність є силою, навпаки, 

відцентровою. Вона забезпечує синтагматичну єдність елементів тексту, вона пов’язує 

елементи між собою у безпосередній близькості. Але вона є й причиною постійного 

відходу від вихідної основи. 

Врівноваженість перших двох і цього третього чинника надає текстові, з одного 

боку, тематичної і настроєвої єдності (об’єднаності довкола однієї вихідної теми, проблеми, 

мети та огорненості одним панівним настроєм), а з другого – цілості як єдиного 

потоку думки (а не прорахованого наперед викладу певного матеріалу). 

4. Підпорядкованість викладу певній композиційній схемі (це або симетричність 

за принципом колової структури, або елементи хвилеподібної структури тощо). Саме 

цей чинник найбільше зраджує скрупульозну, детальну продуманість наперед всього 

викладу (хоча не порушує загальної ілюзії безпосереднього потоку думки/мови, 

створеної чинниками попередніми, а лише непомітно і ненав’язливо додає текстові 

організованості, викінченості). 

Саме цей четвертий чинник переважно був у центрі уваги студій над будовою 

Тібулівських текстів, короткий огляд яких ми подали на початку статті. 

3. Жанрова палітра елегії 

Тібул – один з творців так званої римської любовної елегії, яка є значною мірою 

зародком пізнішої европейської елегії. Римська елегія є жанром синкретичним, таким, 

що виник на творчому поєднанні, наслідуванні і розвитку різних поетичних традицій. 

І літературна критика, і власне автори цілком справедливо кваліфікували цю елегію як 

жанр любовний. Проте, навіть визначаючи жанр любовною лірикою, не можна нехтувати 

іншими складовими, присутніми в елегії, як і не можна нехтувати різною мірою і 

якістю присутності еротики в елегії. І коли говоримо про Тібула, то мусимо пам’ятати, 

що він був співцем не лише любові як такої, а й сільської простоти. І що в різних його 

елегіях любовна тема займає або центральне і самодостатнє місце, або місце лише 

додаткового (хай і необхідного) штриха в загальній картині. І що сама любов, і це 

найважливіше (про це йшлося вище) у Тібула є різною: або міською, або сільською. І, 

залежно від домінування міського чи сільського в елегії мусимо говорити про домінування 

любовного (салонного) чи ідилійного в жанровій палітрі. 

Елегія І.2 є текстом виразно любовного жанру (на відміну від, скажімо елегії І.1, 

де домінує ідилія). Відповідно (а в Тібула виразно спостерігається така залежність, це 

285


теж важливо), обов’язкова складова панівного настрою – неспокій, незадоволеність 

(на відміну від спокою і гармонії почуттів ідилії). 

Кореляція жанрової домінанти того чи іншого сегмента тексту з іншими його 

формальними чи змістовими сторонами буде одним з предметів подальшого викладу. 

4. Мізансцена елегії І.2 

Існує декілька бачень мізансцени в цій елегії. Більшість з них зводиться до двох 

варіантів 9 . 

1) Позаяк І.2 є параклявзитирон, то, як і годиться для такого жанру, закоханий 

виголошує текст елегії перед дверима коханої [e.g. 18, p. 72]. 

2) І.2 не є “чистим” параклявзитироном, а так би мовити параклявзитирон в обрамленні 

convivium, і Тібул насправді п’є в колі друзів (чи одного друга) і весь текст є 

його п’яним монологом, а вся параклявзитирна ситуація – плід його п’яної уяви 1099 . 

Вслід за Боллом ми пристанемо до другого тлумачення як до більш вірогідного і 

вдалого. 1110 

5. Будова елегії І.2 (аналіз) 1211 

1-6 рамковий convivium. Текст елегії починається як застільна пісня. Зажурений 

поет просить [товариша] долити йому чистого вина, щоб залити горе, щоб заснути, і 

хай ніхто не сміє його турбувати. Бо двері коханої замкнуто. 

Отже, з перших рядків нам оголошують головну проблему, власне ту, що провокує 

даний текст – недоступність коханої: 1–4 інформує про наявність проблеми, а 5–6 

метонімічно (параклявзитирними конвенційними термінами) стисло описує зміст 

проблеми. 

Водночас в 1–4 маємо відразу й перший варіант зняття проблеми, випереджувально, 

ще до її називання: залити вином (класичний мотив застільної лірики). Проблему можна 

було б зняти цілковито на рівні свідомості – через забуття, втрату її усвідомлення, 

принаймні на той момент. 

Маємо в 1–4 і вихідний настрій елегії: неспокій, депресія (через усвідомлення 

проблеми). І водночас – спробу зняти неспокій п’яним забуттям. 

9 Пор. у Р.Болла [6, p. 37, 47–48] 

10 Аргументи див. у Болла. Від себе додамо один: бенкетна мізансцена гарно би узгоджувалась 

з досить поширеними для такої поезії того часу формою і місцем її читання – саме на подібних 

застіллях. І що найважливіше – то те, що такі умови читання (і слухання) найприродніше викликали 

би у свідомості саме описане вище розуміння мізансцени. 

11 Необхідне текстологічне зауваження. В елегії є лакуна після 25-го рядка (en ego cum 

tenebris…): втрачено пентаметр: [18, p. 302–303], [8, p. 157], ін. Через це зараз існують дві традиції 

нумерації наступних віршів: 1) втраченому пентаметрові присвоюють число 26, а наступному 

збереженому гексаметрові (nec sinit occurat…) – відповідно – 27. В цій традиції елегія закінчується 

номінально 100-м рядком; 2) втрачений пентаметр ігнорується, черговий гексаметр дістає число 

25а і лише вірш volneret aut rapta… дістає число 26. В цій традиції елегія закінчується номінально 

98-м рядком. Ми прибічники першої традиції (так само [10, p. 6], [6, p. 36–49]). Другої традиції 

дотримуються [18, p. 24], [8, p. 157], [23]. Пор. також давні видання на кшталт Вульпія, де пропущено 

весь неповний дистих, а число 25 має власне той вірш, що його пізніше назвали (для збереження 

нумерації) 25а [16, p. 24].


Щодо жанрової домінанти, то як було вже сказано, 1–4 – виразний convivium, але 

вже 5-6 готує ґрунт для подальшого параклявзитирона. 

Композиційно 1–6 і потім 89–98 є зовнішнім симпозійним обрамленням вставного 

параклявзитирона 7–88. 

7–88 – вставний paraklausithyron. Як уже говорилось, у 5–6 коханець пояснює 

зміст того горя, що його він хоче залити вином в 1–4. Пояснює стисло, метонімічно, 

термінами, традиційними для параклявзитирної поезії (ianua, custodia тощо). Це 

пояснення стає підґрунтям для принципової зміни у тексті. 

Насамперед зміна є в настрої. В 1–4 ми мали заспокоєння вихідного неспокою, 

майже образ сну. Звернувшись до пояснення горя, коханець, актуалізуючи в своїй свідомості 

саме горе, наче пробуджується. Через відновлення усвідомлення проблеми 

відновлюється вихідний неспокій і, відповідно, нове тяжіння до заспокоєння і зняття 

проблеми. Параклявзитирна метоніміка схиляє п’яного коханця до параклявзитирної 

риторики, до котрої він і вдається в 7–88. Свідомість тепер малює не застілля, а двері 

коханої. Настрій з депресивного песимізму змінюється на прагматичний оптимізм. 

Проблема має тепер знятися не вином, а схиленням коханої до зв’язку (справжнє зняття 

проблеми, а не забуття її). 

Тепер декілька узагальнень щодо параклявзитирон як тип тексту. Параклявзитирон 

є текстом-закликом. Відповідно, він має свого конкретного адресата і цим адресатом 

є кохана за замкненими дверима. Як текст-заклик він мусить донести до адресата 

принаймні таку інформацію: а) предмет заклику (обов’язково); b) аргументи 

на користь цього заклику (факультативно) – те, що власне і має адресата переконати 

послухатись того заклику. 

У нашому випадку адресатом є Делія. Предметом заклику є згода Делії на зв’язок 

з Тібулом. Аргументи ж визначаються насамперед перешкодами, що стоять на шляху 

до реалізації предмета заклику. Відповідно до цього, аргументи підбираються так, 

щоб у розумінні адресата (Делії) ними знецінювались ці перешкоди, ставилась під 

сумнів їхня вага. 

У розумінні Тібула на шляху до зв’язку з Делією є дві головні перешкоди. Перша 

– реальна, друга – можлива. Реальною (наявною) перешкодою є coniunx і страх Делії 

бути ним викритою. Можливою перешкодою є ймовірна зрада Делії. Усвідомлення 

обох перешкод по-різному (і в різних місцях) впливає на текст. Перша перешкода є 

власне тим чинником, котрий визначає добір аргументів. Усвідомлення ж другої є 

чинником, що похитує закличність тексту і змінює бадьорий, цілеспрямований заклик 

на розгублені рефлексії, роздумування над своєю долею і дошукування причин свого 

нещастя. 

Отже, повторимо і підсумуємо. Текстом параклявзитирона керує насамперед 

одна генеральна мета – схилити Делію до зв’язку (мета, котра для елегії загалом є 

черговою спробою зняти проблему). На шляху до цієї мети стоять дві перелічені 

перешкоди. Усвідомлення останньої з них спричинює втрату параклявзитироном його 

“параклявзитирності” (і набуття натомість “елегійності”, що є важливим питанням 

для розуміння жанрового рисунка нашого вірша і про що докладніше буде сказано 

нижче). Усвідомлення ж першої визначає “політику аргументації”. 

Під впливом сказаного перебуває композиційна організація параклявзитирона. 

287


Критики членують його так (якщо не брати до уваги вступного 7–14): 15–42, 43–66, 

67–80 13 . В 15–42 заклики підсилюються аргументами, що зводяться до одного: закоханим 

сприяє сама Венера. В 43–66 – додатковий аргумент: відьмацька магія. А 67–80 

– це вже наслідки сумнівів у вірності Делії. Тут вже нема закликів, тут вже риторика, 

котру можна назвати власне елегійною. 

Враховуючи саме таке членування, переходимо до ближчого аналізу параклявзитирона. 

7–14 – апеляція до дверей. Починається наш параклявзитирон конвенційним для 

цього жанру “дверним” заспівом. Зазвичай, функція такого заспіву – анонсувати тип 

(жанр) тексту, що починається, а також і викласти зміст проблеми і т. д. У нашому 

випадку вступом до вірша загалом був заспів застільний. У ньому ж викладено проблему. 

Тому 7–14 лише засвідчує, що далі проблему буде обіграно в новому ключі, у 

традиціях іншого жанру (натяк на що був вже в перехідних рядках 5–6). 

Метафорою параклявзитирона загалом слугує 7–14: замкнені двері – метафора 

перешкоди; поетова до них апеляція – метафора апеляції до коханої; змусити двері 

відчинитися = схилити кохану до зв’язку, здолавши перешкоду. Відображено в цій 

метафорі і ті два страхи, про котрі говорилось вище, що вони керують параклявзитироном 

(страх викриття і зради): поет просить двері відкритися: а) нечутно (neu aperta 

sones 10) i b) лише йому (pateas uni mihi 9). 

Цікава ця частина і щодо настроєвого образу. Вона відображає неспокій і 

п’яну неврівноваженість поета. В 7–8 з нього вихоплюється роздратуваня, злість, 

агресія, а вже з 10-го бачимо переляк за власну зухвалість і повні запопадливості і 

самоприниження прохання. 

15–42 – Аргументи щодо сприяння Венери. Смуток перших рядків після нападу 

неконтрольованого гніву і запопадливості змінюється з 15-го рядка на прагматичний, 

діловий оптимізм. Тібул починає бачити ситуацію такою, що з неї можна знайти вихід 

власними зусиллями. Він починає апелювати безпосередньо до Делії. Починається 

основна частина параклявзитирона. 

Зміст закличної частини параклявзитирона, як вже зазначалось, зводиться до 

намагань переконати Делію подолати свій страх. (Поки не з’явиться страх у самого 

Тібула, що вся проблема не в страху Делії, а в її невірності. З того моменту заклики 

зміняться на рефлексії, в котрих і розтане, розгубиться параклявзитирність нашого 

параклявзитирона). 

Вихідний аргумент, до якого вдається Тібул у своїх закликах – сприяння, опіка, 

захист Венери. Решта аргументації відштовхується від цього вихідного: 

1. Венера сприяє і юнакові, і дівчині. 

2. Я зважився піти назустріч нічним небезпекам, отже: 

a) бачиш, що Венера таки сприяє, адже я неушкоджений (доказ сприяння); 

13 Це ще один штрих, який показує пронизаність елегій Тібула зв’язками на найрізноманітніших 

рівнях, що забезпечує їм органічну, однорідну цілісність. 

14 Перепади настрою, що додають текстові і гумористичного звучання. Цього ж звучання додає 

і воєнна мова, якою Тібул любить описувати любовні ситуації. Про гумор у Тібула писав Р. Литтлвуд 

[16].


b) зважся і ти на ризик (заохочення прикладом власної відваги). 

3. Ти не зазнаєш від чоловіка (coniunx) нічого злого, бо: 

a) він ні про що не дізнається, і ніхто не дізнається; 

b) якщо хтось і дізнається, то буде мовчати (з власної доброї волі чи боячись Венериної 

помсти); 

c) якщо ж не змовчить (не боячись Венери), то coniunx не повірить, бо: 

4. Я завбачливо забезпечився також відьминою магією (це друга допоміжна, сила, 

яка має гарантувати успіх любовної справи на випадок, якщо мало виявиться сприяння 

Венери). 

Аргументація визначає подальші складові тексту. 15–42 ілюструє підтримку Венери. 

В 43–66 йдеться про магію відьми. 

Організація викладу: 15–42 налічує такі частини: 15–18; 19–24; (23–24); 25–34; 

(33–34); 35–42 1514 . 

15-18 стисло формулює водночас зміст і всієї параклявзитирної частини (принаймні 

поки не втрачається її параклявзитирність), і частини 15–42 (насамперед концентратом 

всього параклявзитирону слугує v.15, у ньому – головна ідея серенади – заклик 

до коханої). V.15 формулює заклик, а v.16 дає головний аргумент (adiuvat Venus) і 

необхідну умову, щоб той аргумент працював – audendum est: fortes adiuvat… (щоб 

заслужити допомогу Венери, треба лише зважитись на дію і бути сміливим). 

17 і 18 розгортають тезу v.16 – пояснюють чого саме стосується сприяння Венери: 

що стосується воно і сторони юнака, і сторони дівчини (illa favet, seu quis iuvenis nova 

limina temptat // seu reserat fi xo dente puella fores 17–18). 

Знову ж, 19–22 розгортають тезу 18: поет робить огляд тих хитрощів, до 

яких доводиться вдаватися дівчині, щоб приховати свою таємницю від чоловіка 

(конвенційний furtivus amor). І запевняє, що Венера всіх тих хитрощів дівчину 

навчить. 

23–24 – перехідна складова. Чи навіть вузлова. Вона взаємодіє одночасно з 

кількома іншими частинами. По-перше, надає частині 15–24 колової закінченості: “не 

бійся, Деліє, бо сміливим допомагає Венера… … але допомагає лише неінертним і 

сміливим”: 23–24 нагадує вихідну тезу 15–16 про сприяння Венери за умови сміливості, 

чим надає пасажеві викінченості, підсумовує, повертає думку до того, з чого вона 

вийшла і з чого має піти далі друга гілка розгортання. Водночас 23–24 хвилеподібно 

підхоплює (15)–16, додаючи до мови про страх також мову про інертність. І нарешті 

стає початком наступної частини: 25–34 (чи, в такому разі, 23–34) – паралельної до 

19–22. 

Частина 25-34 вже розгортає тезу 17: тут поет описує небезпеки нічного міста, 

котрі чекають на юнака. І показує, як Венера виявляє своє сприяння і з цього боку. На 

відміну від 19–22, де йшлося лише про збірну puella, тут (25–34) поет говорить про 

себе самого, чим підсилює переконливість своїх слів: він власним прикладом закликає 

Делію позбутися страху. 

Зазначимо, що у 25–34 виокремлено 25–30, де йдеться власне про небезпеки: 

грабіжників і под.; і 31–32, де йдеться про холод, дощ і под. 1615 33–34 одночасно за- 

15 В дужках виділено частини, що не стільки належать до одного з основних членів поділу, скільки 

зв’язують їх між собою, будучи таким чином спільним елементом попереднього і наступного. 

16 Тут яскрава паралель з воєнними картинами. 

289


вершує (в колову композицію) і пасаж 23–34 (підсумовуючи про небезпеки, labor), і 

весь 15–34 – повертаючись до ідеї зв’язку з Делією. 

19–22 і 25-34 ніби показують окремий шлях юнака і дівчини до побачення, ті небезпеки 

і труднощі, що їх вони мають кожен подолати. 33–34 підводить ситуацію до 

зустрічі і від цього далі відштовхується виклад 35–42. 33–34 згадує бажане побачення 

як оптатив, як мету. І цього для Тібула досить, щоб у 35–42 обговорювати побачення 

як реальність. Тут Тібул знову злегка виявляє свою схильність до відриву від реальності1716і 

вихідної ситуації, до занурення в предмет своєї мови, в уявний образ. У 35–42 

маємо апеляцію до можливих випадкових свідків побачення – не викривати таємниці 

закоханих (35–38 – не помічати і не придивлятись; 39–40 – якщо побачили, то забути, 

мовчати). В 41–42 Тібул надає ваги своїй апеляції погрозою помсти Венери. 

Отже, в 15–42 Тібул, викликаючи Делію на побачення, запевняє її в тому, що 

Венера не залишить їх без опіки. Спершу він показує, як допомагає Венера дівчині 

вийти непоміченою з дому (– у 19–22; а в 21–22 – йдеться про допомогу дівчині приховати 

інші моменти, традиційні для furtivus amor), потім – як оберігає юнака (Тібула) 

дорогою до коханої. І нарешті – як забезпечує таємницю самого побачення. Згадка про 

Венеру в 41–42 підхоплює вихідну тезу 16 і надає цілій частині 15–42 викінченості 

(знову колова композиція). 

43–66 – Аргументи щодо сприяння відьми. З 43-го починається частина аргументів 

щодо сприяння відьми. З подальшим визначенням меж є певні проблеми. Традиційно 

виокремлюють частину 43–66 – на підставі того, що об’єднує цю частину мова про 

відьму 1817 . Ми не порушуватимемо традицію, лише на два рядки змістимо кінцеву межу: 

43–64 (65–66 – перехідна складова, яка є і кінцем попередньї, і початком наступної). 

43–64 налічує (a) 43–54; (b) 55–60; (c) 61–64. Власне (a) і (b) зв’язані між собою 

за принципом хвилеподібності. 43–44 говорить, що coniunx не повірить завдяки магії 

відьми. 45–54 – асоціативний відступ, функція якого надати промовистості і певності 

аргументам, пов’язаним з відьмою. Тут Тібул малює яскраві (традиційні) картини, які 

ілюструють силу відьми. На Делію це має справити враження. 

55–60 – вичерпавши опис ритуалів відьми, Тібул хвилеподібно повертається до тези 

43–44 (в 55), деталізуючи і доповнюючи її: дає конкретні вказівки, як використовувати 

магію (в 56) і поширює її дію, додаючи, що не повірить coniunx не лише свідкові, але й 

самому собі (в 57–58), і далі додаючи, що дія магії поширюється лише на зв’язок Делії 

з Тібулом, тому від інших зв’язків їй треба утримуватись (59–60). 

І тут непомітно маємо переломний момент елегії. Пробуджується другий страх з 

тих, що про них ми говорили вище. Далі елегією буде керувати саме він. 

Захопившись запевнянням Делії в її безкарності, Тібул усвідомлює зворотний 

бік тієї безкарності: Делія може зраджувати “чоловіка” (coniunx) не лише з Тібулом. 

Саме це відображено у рядках 59–60. І ними непомітно закінчується перша половина 

елегії. 

Тут необхідне докладніше пояснення. 

Переважно коли вивчають композиційне членування поезії Тібула, то членують її 

17 Першим таким відривом був початок параклявзитирного тексту з повним зануренням в його 

уявну ситуацію – при вихідній ситуації застільній. 

18 Так у Мерґатройда[18, p. 70] та Болла [6, p. 39–42].


за тематичним принципом. Так робили переважно коментатори. Той самий принцип 

був і в Болла. І такого принципу дотримуємось ми для робочого, орієнтовного 

членування. Таке членування є найочевиднішим і найпростішим. Хоч, до слова сказати, 

у випадку з Тібулом це зовсім не означає, що воно є очевидним і простим. Тібул – поет 

асоціативного потоку думки. І перше, що кидається в очі недосвідченому читачеві 

– цілковита нечленованість його поезії, а якщо й членованість, то дуже хаотична і 

невпорядкована, без жодної зрозумілої схеми. Проте у ХІХ ст. поставлено під сумнів 

цю хаотичність, а в ХХ ст. уже не зазначали дивну продуманость і стрункость побудови 

цих елегій – стрункість, котру напевне відчував ще античний читач, принаймні про це 

мала би свідчити відома оцінка Тібула Квінтиліаном 1918 . 

Отож, завдяки згаданим композиційним студіям ми тепер бачимо, що поезія 

Тібула є насправді дуже струнко організованою. Водночас не можна не помічати й 

того, що організованість цю Тібул вміло приховує, зберігаючи враження спонтанного 

експромпту. В цьому один з проявів Тібула майстра непомітної виразності майстерно 

вуалювати гострі кути, стирати межі, контрасти,. 

Тібул – поет поліфонічний. Він ніколи не буває простий і однозначний. Його 

образи та елегії загалом завжди мають варіанти прочитання, до того ж принципово 

різні варіанти. І якщо їх сприймати абстраговано один від іншого, текст втрачає 

свою вишуканість і довершеність. Тібул – автор м’якої, пастельної лірики, часто 

сентиментальної. Водночас він переповнений самоіронії і самопародії, яка рятує 

його поезію від надмірної плаксивості і не дає їй звучати надто просто та банально. 

Його іронія і гумор є достатньо ненав’язливими і м’якими, щоб не руйнувати 

сентиментальності в доброму розумінні слова. Сентиментальність стає вишуканою, 

“аристократичною”, ненав’язливою, замість бути примітивною і банальною. У цьому 

витончений художній смак Тібула і глибоке почуття міри. 

Унаслідок такої поліфонії Тібула будь-яке дослідження його поезії ледь не 

приречене на однобокість. Надзвичайно важко не обмежуватися вказівкою на варіанти 

прочитання в тих чи інших місцях (що, без сумніву, теж колись треба було зробити), але 

синтезувати все це в єдиному баченні цілісного поліфонічного образу, змальованого 

Тібулом. Таке дослідження наразі залишається справою майбутнього. 

Подібні проблеми присутні і в вужчому питанні – питанні композиційного 

членування елегій. Членування за тематичним принципом обґрунтовано і дає змогу 

побачити важливі основи композиційної техніки Тібула. Однак щодо цього існує 

ризик – не врахувати деякі не менш важливі композиційні моменти. Тематичний 

підхід цілком виправданий і може бути достатнім у тексті нехудожньому. Поезія ж, 

а тим більше така, як у Тібула, є текстом, у якому видимий предмет мови є далеко 

не основною метою його змісту, а, отже, зовсім не обов’язково буде основою 

композиційної організації. 

Отже, проаналізуємо власне завершеність викладу і переломність моменту (60/61). 

1. Почнемо з того, що розділ 43–60 поділено на дві частини. Спочатку Тібул 

запевняє Делію в силі відьмацької ворожби. Але думка розвивається у такому напрямі, 

що Тібул дещо усвідомлює: проблема не в якихось зовнішніх перешкодах, а значно 

глибше – в Делії, в її невірності, нелюбові. 

19 “Сuius [elegiae] mihi tersus atque elegans maxime uidetur auctor Tibullus” (Institutio Oratoria 

XX.1) 

291


Отже, з 61 Тібул зосереджує увагу на собі. І якщо досі він бадьоро закликав і 

запевняв Делію, то тепер він вже звертається до самого себе зі словами, повними 

зневіри і сумнівів (quid credam? 61). У 45–54 він малює картини на доказ відьминої 

сили, а в 61–64 малює подібні картини (також описує ритуал), але вже в протилежному 

пориві – песимістично і “мазохістично” дошукується підстав сумніватися в силі 

відьми в любовних справах (вона обіцяла позбавити звільнити мене від любові, і де 

ж її обіцянка?). 

2. Тепер дивимось ширше: на весь параклявзитирон (7–88). В обговорюваному 

місці параклявзитирон ділиться на дві половини. Членування в цьому розумінні маємо 

таке: 7–60; (61–64); 65–88. 

Перша половина є типовим параклявзитироном, про який йшлося вище (з 

адресаткою, закликом типу “вийди дівчинонько”, аргументацією заклику). Настрій 

– бадьорий, прагматичний (діловий оптимізм). 

61–64 відображає сумне, песимістичне зітхання (чим його спровоковано, сказано 

вище). Ним переривається нормальний перебіг параклявзитирона. Тут зникає адресат, 

нема заклику. Екстравертність змінюється інтровертністю. Зітхання це не довге, але 

воно цілковито змінює характер параклявзитирона. З 65-го параклявзитирон загалом 

відновлюється, повертається у текст адресат, але настрій і зміст звернень маємо вже 

зовсім інший. Вся частина 65–88 позначена впливом зітхання 61–64. 

Вище говорилось, що параклявзитироном керує усвідомлення перешкод на шляху 

до зв’язку з Делією і бажання їх позбутися. Обидві половини параклявзитирона 

відповідають актуальному в них усвідомленню. 

У першій половині головною перешкодою Тібул бачить страх Делії бути викритою 

і, відповідно, всі зусилля (аргументи) спрямовує на заохочування Делії. Після 61–64 

усвідомлення втрачає актуальність. Усвідомлюється глибша причина (чи краще 

сказати – Тібулом опановує страх тієї глибшої причини) і тепер доводиться фактично 

переконувати Делію кохати Тібула. Цією тенденцією позначений текст 65–88. 

Присутність її підтримує параклявзитирність (зберігається зміст любовного текстузаклику), 

хоч через щораз більший її відхід на задній план поступово втрачається і 

параклявзитирність (про це докладніше нижче). 

Отже, 65–88, з позицій параклявзитирної функції, зводиться до трьох постулатів: 

a) я тебе кохаю (отже, заслуговую на взаємність: пор.: non ego, totus abesset amor, 

sed mutuus esset, // orabam 65–66) і можу подарувати тобі справжню любов (пор. 

ідилійний пасаж 73–76) (спокуса); 

b) – на відміну від мого суперника, котрого цікавить лише війна, а не ти і твоя любов 

(пор. 69–72) (зіставлення з недостойним для підкреслення власної достойності); 

c) я нещасний через твою нелюбов, отже, зжалься наді мною і кохай (пор. 77–80 

і далі 81–88) (розчулення). 

Далі виклад буде такий. Ми сказали, що 60/61 є завершальним і водночас 

переломним місцем елегії відразу з багатьох підстав. Досі ми обговорили лише дві 

з них. Продовжуючи тему параклявзитирона, повернімось до аналізу подальшого 

його членування (65–88) з увагою, як і раніше, насамперед до логіки розвитку думки, 

до того, що нею керує і якій композиційній схемі вона підпорядковується. Особливо 

також, продовжуючи тему поділеності параклявзитирона на 2 половини, звертатимемо 

увагу на те, в чому і як проявляється нова тенденція параклявзитирона.


Далі проаналізуємо закінчення елегії і лише тоді перейдемо до погляду на елегію 

загалом, підсумовуючи весь попередній виклад. Зокрема, обговоримо і решту оглядів, 

у світлі яких 60/61 є переломними, оскільки то вже потребуватиме цілісного погляду 

на елегію. 

Отже, повертаємось до нашого переломного моменту. Зітхання 61–64 – глибоке, 

але нетривале. Воно змінює тон всього параклявзитирона, але не припиняє його. 

Песимістична налаштованість скоро вичерпує себе і вже з 65 Тібул, хоч і в полоні 

зовсім іншого настрою, все-таки відновлює параклявзитирон. Знову з’являється надія 

і Тібул продовжує апелювати до Делії. 

У 65–66 він намагається запевнити кохану, що в 61–64 перебував у песимістичному 

настрої і надто захопився, згущуючи фарби: насправді він не просив позбавити себе 

любові, він лише просив, аби вона була взаємною (тут – страх розгнівати Делію. 

Пор. запопадливість в “дверному” пасажі 7-14, котра змінює злі прокльони на адресу 

дверей). 

65–88 членується так: 65–80; 81–88. В межах 65–80 виділяємо (65–66); (67–68); 

69–72; 73–76; 77–80. 

65-66, повторимо, постулює: (а) я не хотів позбутися любові, (b) я лиш хотів, аби 

вона була взаємною. У 67–68 Тібул вводить антиприклад (воїн, байдужий до Делії), 

протиставляючи його собі (який завжди обере любов, а не війну). 

69–72 деталізує введений образ воїна, з декларативним пафосом (подібно до Divatias 

alius… з першої елегії). 

73–76 – протиставляє воїнові свій власний вибір: сільську ідилійну любов. 

І нарешті 77–80 пояснює осуд і вибір Тібула: що за радість з розкошів і т. д., коли 

нема любові? 

65–80 зосереджує в собі виклад екзистенційних цінностей Тібула, в чому повторює 

програмну елегію І.1. До цього питання ще повернемось. 

Далі серенада приглушується. Все більше в тексті перемагає рефлексивність, 

надія на якісь наслідки апеляцій поволі зникає, усвідомлення свого нещастя бере гору 

і Тібул зосереджується вже на собі самому і на дошукуванні причин свого горя. 

У такому настрої завершується остання частина серенади: 81–88 (81–84 – Тібул 

намагається згадати, чи не образив коли Венеру; 85–88 – декларує готовність спокутувати 

свою можливу провину перед нею). 

Якщо говорити про перешкоди і можливість їх позбутися, то маємо тепер усвідомлення 

першопричинної перешкоди – несприяння самої Венери. Готовність спокутувати 

вину відображає бажання зняти перешкоду. 

Рядки 81-88 відображають поступове згасання енергії Тібула, згасання надії, втому 

блукати ілюзіями. Все втрачає сенс і текст поволі підходить до свого викінчення, 

до виходу з теми. Тема Венери тут підхоплює фактично тему Венери з 16 sqq. І перебіг 

думки параклявзитирона загалом іде так: 

Не бійся, Деліє: нам сприяє Венера (15–42). Якщо ж тобі мало Венери, то є ще 

й відьма з її ворожбою (43–60). Ах, відьма зовсім не варта довіри (61–64). Кохай 

мене, Деліє: бо я ж такий хороший і нещасний (65–80). Ах, Венера зовсім мені не 

сприяє – чим же я перед нею завинив (81–88). … (89–98) 21.19 Пожалій мене, Венеро 

(99–100). 

21 89–98 обривають хід думки, про них окремо, див нижче. 

293


До такого завершення прямує текст, повертаючись до вихідного смутку, безнадії і 

втоми (як в симпозійному вступі 1–6). Але після 88 цей хід обривається і Тібул апелює 

до насмішника, який, очевидно, своєю реакцією перериває хід його думки (“зовнішнє” 

підживлення тексту). Якщо розуміти 2220 під насмішником того самого товариша, 

що до нього Тібул апелює в 1–6, то маємо в цьому викладі замикання симпозійного 

обрамлення. Виливши всю жовч і злість, яка не мала виходу впродовж усього тексту 

(відколи з подібними нападами Тібул апелював до дверей – в цьому теж симетрія 

композиції), Тібул повертається до перерваного настрою та ходу думки і закінчує вже 

апеляцію до Венери. Безсилий докір (quid messes uris acerba tuas? 100) підкреслює 

сумирність і безнадію. 

На цьому елегія закінчується. 

Проаналізуємо драматургію текту. Текст зав’язується мінорним настроєм. Далі 

йде намагання різними способами позбутися того настрою (зокрема, через втечу у світ 

мрій) і нарешті – поразка, смирення і повернення до того самого мінору. Тобто – будова 

загалом циклічна: повернення у вихідний пункт. А настрій безпосередньо залежить від 

глибини усвідомлення проблеми (втеча від усвідомлення – відхід від мінору). 

Матеріалізується така структура в мізансценній побудові. Маємо базову картину 

застілля. З неї текст починається. Далі йде світ фантазії з меншою чи більшою 

відірваністю від реалій. І нарешті – повернення до реальності, до застілля. 

Повністю це узгоджується з поверховою жанровою побудовою: симпозійне 

обрамлення і параклявзитирна середина. 

Окрім того, як ми вже говорили, наш текст має подвійну природу. З одного боку 

– це традиційна салонна лірика, але з другого боку – лірика глибоко суб’єктивна, 

рефлективна, інтровертована. Тому ми говоримо про ще складнішу жанрову його 

побудову. Ми маємо симпозій з параклявзитирним наповненням і в елегійному 

опрацюванні. Елегійність виявляється власне в саморефлексіях і в мінорності. 

Елегійність анонсується вже в симпозійній зав’язці, але далі надовго відступає під 

тиском параклявзитирної риторики, оптимізму, екстравертованості. Щоб потім знову 

проявитися на поверхні ще в межах параклявзитирона, зміненого параклявзитирона, 

власне вже елегійного параклявзитирона. Тому маємо в тексті не лише явище, коли один 

жанр слугує обрамленням для іншого, але й явище нестабільності і неоднаковості жанру 

– параклявзитирона, – коли він, відповідно до динаміки усвідомлення проблеми, що ним 

керує, змінює характер своєї закличної функції і, відповідно, змінює настрій, губить 

адресата, екстравертованість змінюється інтровертованістю, саморефлексивністю. І так 

поступово губиться параклявзитирон і залишається лише елегія. 

Простежується безпосередня залежність жанрової домінантності в тексті від 

настроєвої динаміки та адресованості. А настроєва динаміка безпосередньо пов’язана з 

динамікою осмислення проблеми, яка (динаміка), своєю чергою, керується тенденцією 

до усунення проблеми тим чи ін способом. 

Зрештою, коли йдеться про композиційне членування елегії, то треба сказати, 

що насамперед воно дійсно відображає зміну в предметі мови. Ми побачили, як чітко 

структурується, компонується кожен пасаж – колом, хвилями, розгортанням вихідної 

тези, яка є чітка логічна та асоціативна зв’язаність між собою кожного елемента того 

чи іншого пасажу. Водночас центральна, переломна композиційна межа (котра ділить 

22 Як це слушно пропонує Болл [6, p. 46].


текст на дві різні половини) визначається не зміною предмета мови, а зміною більш 

делікатною, непомітною – зміною настрою, появою тенденції до втрати зовнішнього 

адресата, зміною взагалі тенденції тексту. Межа ця не лише ділить параклявзитирон на 

традиційний і елегійний. Вона перетворює весь текст на власне елегію, дає елегійний 

поворот усьому текстові. А з позицій строго тематичного членування – це було б 

межею третьорядною. Отож, важливо не втрачати загальне емоційне звучання тексту, 

не забути про його безпосередню пов’язаність з предметним змістом. 

Цікаво, що присутній у нашому тексті й ще один, мабуть, улюблений Тібулів 

жанр – а саме: сільська ідилія (73–76). Завдяки цьому місцю наша елегія І.2 є ніби 

повторенням першої програмової елегії, лише з іншими акцентами. Якщо першу 

елегію можна було назвати параклявзитироном 2321 з непропорційно акцентованою 

ідилійною частиною, то наша елегія була би повторенням першої, але вже з ідилійністю 

редукованою до мінімуму. Тут теж проявляється Тібулова схильність до композиційної 

бездоганності: таким способом він зв’язує між собою два тексти в межах однієї 

книги. Це знову прийом хвилі: повторення того самого, але з новими акцентами. І тут 

власне цікаво спостерігати залежність настроєвого звучання тексту (і його жанру) від 

того, який елемент структури художнього світу Тібула зображається. Ми говорили 

на початку, що для Тібула в межах залізної доби є дві альтернативи світові війни. 

Якщо спростити, то це – світ міської любові і світ сільської любові. Сільська любов 

є предметом жанру ідилії, а міська – салонної лірики типу параклявзитирона. Тібул 

декларує свій вибір на користь села (підкреслено декларативним є пафос першої елегії; 

повторюється подібна декларація і в другій – 69sqq). Проте як реальність зображає 

все-таки місто. Отож село в його поетиці є образом мрії, фантазії, а місто – незадоволеної 

реальності. Тому власне з образом села обов’язково пов’язані мотиви щасливої і 

гармонійної любові, а з образом міста – любові зрадливої, непевної. Відповідно, село 

– це спокій, гармонія, мир, а місто – обов’язково неспокій. Тому і в нашій елегії образ 

села появляється як відображення найбільшого заглиблення Тібула у світ фантазії, 

мрії, що у свою чергу є реакцією на усвідомлення безпорадності в реальному світі, 

втечею у світ мрії. А головна частина тексту позначена неспокоєм, пошуком, прагненням, 

намаганням уникнути проблем. Це Тібулове місто. Спокій тут можливий лише у 

формі втоми, смирення. З такого настрою текст починається (п’яна втома застільного 

пасажу) – і до нього ж повертається (смиренний докір в апострофі до Венери). 

Отже, вимальовується цікава взаємозалежність між структурою художнього світу, 

настроєвою динамікою, безпосереднім предметом мови та логікою його зміни, 

жанровим рисунком і композиційною схемою тексту. 

1. Домбровський М. Трагізм Тібулового образу сільської ідилії.//Studia Philologica, 5. 

2002. – С. 12–22 також на сайті Studia Philologica: http://graecolatini.narod.ru/publ/ 

studia5/dombrovskij.html 

2. Домбровський М. Звуковий аспект картини сільського життя у Тібула// Вісник Львів. 

ун-ту, сер іноз мови, № 11. 2003. – С. 291–294. 

3. Ball R. J. The structure of Tibullus 1.7 //Latomus 34 (1975) pp. 729–744. 

4. Ball R. J. Tibullus’s structural strategy: The internal design //Maia 29–30 (1977–1978) pp. 113–117. 

23 Пор. І. 56: et sedeo duras ianitor ante fores 

295


5. Ball R. J. Tibullus’s structural strategy: The external ordering //Prudentia 11 (1979) pp. 1–6. 

6. Ball R. J. Tibullus the Elegist: A Critical Survey. Göttingen. Vandenhoeck & Ruprecht. 

1983 (Hypomnemata 77). 

7. Ball R. J. Recent Structural Studies on Tibullus. //AUGAGE 9 1989 pp. 1–15. 

8. Cartault A. Tibulle et les auteurs du Corpus Tibullianum. – Paris. Librairie Armand Colin, 1909. 

9. Copley F. O. Exclusus amator: A study in Latin love poetry. Madison, 1956. 

10. Dissenius Ludolphus. Albii Tibulli carmina. Pars prior. –Gottingae, 1835. 

11. Dissenius Ludolphus. Albii Tibulli carmina. Pars posterior, Commentarium continens. 

Gottingae 1835. 

12. Fisher J. M. The Structure of Tibullus’ First Elegy //Latomus 29 (1970) pp. 765–773. 

13. Gaisser J. H. Amor, rura and militia in three elegies of Tibullus: 1.1, 1.5 and 1.10 //Latomus 

42 (1983) pp. 58–72. 

14. Günter, H.-C. Verse transpositions in Tibullus //CQ 47 (1997) pp. 501–509. 

15. Leo, F. Zu augusteischen Dichtern. – Berlin, 1881. 

16. Littlewood R. J. Humour in Tibullus. //ANRW II.30.3.(1983) pp. 2128–2158. 

17. Maltby R. Tibullus: Elegies: Text, Introduction and Commentary. 2002. 

18. Murgatroyd P. Tibullus I. A commentary on the First Book of the Elegies of Albius Tibullus. 

Pietermaritzburg. U of Natal Press, 1980. 

19. Putnam M. C. J. Tibullus: A Comentary. Norman, 1973 (2nd ed. – 1979). 

20. Rhorer C. C. Tibullus: A Structural Analysis of the Elegies of the First Book (Diss.). New 

Haven, 1974. 

21. Richter R. De Albii Tidulli tribusprimis carminibus disputatio Zwikau, 1873. 

22. Scaliger J. J. Castigationes in Catullum, Tibullum, Propertium. – Paris, 1577. 

23. Smith, Kirby Flower. Elegies of Tibullus. The Corpus Tibullianum ed. with Intr. and Notes 

on Books I,II and IV 2–14. NY, 1964 (1st ed. – 1913). 

24. Solmsen F. Tibullus as an Augustan Poet //Hermes 90 (1962) 295–325. 

25. Vretzka K. Tibulls Paraklausithyron (1.2) //Wiener Studien 68 (1955) 20–46. 

26. Vulpius Jo. Antonius. Albius Tibullus et in eum Jo. Antonii Vulpii Commentarius. Patavii, 1749. 

27. Williams G. O. Tradition and Originality in Roman Poetry. – Oxford, 1968. 

PROBLEM, MOOD, GENRE, FICTIONAL WORLD, COMPOSITION 

AND THEIR CORRELATION IN THE TIBULLUS’ ELEGY I. 2 

Markiyan Dombrovskyi 



The author analyses the compositional scheme of the Tibullus’ elegy I.2. He stresses 

that it is important to take into account not only the thematic partition but also the 

emotional dynamics of a text and examines the dependence of both emotional and thematic 

development on the basic tendency of the text to remove the starting problem – the “cause”, 

the mover of the text. The author studies the logics and the principles of the development of 

the text. He defi nes the genre dominant of the text, shows its instability and dependence of 

this instability on different aspects of the dynamics of the text. 

Key words: Latin literature, Tibullus, genre, composition, Latin elegy. 





УДК 811.134.2+811.133.1 

МІЖКУЛЬТУРНА КОМУНІКАЦІЯ 

ПЕРЦЕПЦІЯ ОКАЗІОНАЛЬНИХ СЛІВ 

У МІЖКУЛЬТУРНІЙ КОМУНІКАЦІЇ 

Ольга Косович 

Тернопільський національний економічний університет 

(вул. Львівська, 11, м. Тернопіль, 46020) 

Розглянуто питання, що стосуються особливостей сприйняття оказіоналізмів 

в міжкультурній комунікації: прагматичний чинник при створенні та перцепції 

оказіонального слова, можливості його інтерпретації, вплив контексту на інтерпретацію 

оказіональних слів. 

Ключові слова: міжкультурна комунікація, прагматичний чинник, контекст, 

оказіоналізм. 

Кожна мова має свій спосіб концептуалізації світу, отож мовна особистість 

зобов’язана організовувати зміст власного висловлювання відпо відно до свого роду 

колективної філософії, яка нав’язується обов’яз ково для всіх носіїв мови. Специфічні 

особливості національної мови, в яких зафіксовано унікальний суспільно-історичний 

досвід певної національної спіль ноти людей, створюють для носіїв мови характерне 

забарвлення цього світу, обумовлене національною значимістю предметів, явищ, 

процесів, вибірковим відношенням до них, яке породжується специфікою діяльності, 

способу життя та національної культури певного народу. 

Початок XXI століття – час надзвичайно активної взаємодії культур. Розши рення, 

розвиток міжнародних дипломатичних і торгових контактів, організація навчання і 

роботи в інших країнах, поширення всесвітньої комп’ютерної мережі Internet стали 

каталізатором контакту культур. 

Нещодавно з’явилась нова галузь знання – теорія міжкультурної комуні кації. 

Вона вивчає питання контакту і взаємодії культур. Частково в її проблема тику входить 

і проблема співвідношення мови та культури. 

Мова безперервно пов’язана з історією і культурою народу. Культурно-істо ричне 

буття народу відображається у мові, в її знаках і формах, а мова, своєю чергою, стає, 

за словами В. фон Гумбольдта, “знаряддям думок і почуттів народу” [3, с. 350]. 

Саме своєрідним сполученням, синтезом національної мови, культури та особистого 

сприйняття картини світу є оказіональні новотвори, невід’ємна частинка індивідуально-авторського 

стилю, один з найяскравіших проявів мовної особис тості 

автора. Оказіоналізм створюється спонтанно під час невимушеного мовле ння як одномоментний 

допоміжний засіб на позначення певного об’єкта, якщо цей об’єкт не 

© Косович О., 2008

298 Ольга Косович 

має в мові своєї назви або якщо ця назва не спала на думку мов цеві. Оказіоналізм не 

претендує на те, щоб стати постійною назвою об’єкта й увійти в мову. 

Оказіоналізми характеризуються двоїстістю природи. З одного боку, – це мовленнєві 

явища, що виникають під впливом контексту для здійснення якого-небудь 

актуального комунікативного завдання, передусім для позначення деякого денотата, 

очевидного для автора, але до певного моменту прихованого для того, хто сприймає 

(Ю. В. Бельчиков). Значення оказіональної одиниці, зазвичай, – це певна сполука асоціацій 

змістів, що індивідуально відчуваються автором (М. В. Панов, Ю. О. Нестерова). 

Водночас оказіоналізми вбирають у себе особливості культури, історії та 

менталітету носіїв певної мови. 

Незважаючи на те, що люди, які розмовляють різними мовами, можуть мати за 

певних умов близькі концептуальні картини світу, різниця мовних кар тин (куди неодмінно 

вплітається національно-культурний досвід конкретної мовної спільноти) 

часто перешкоджає розумінню значення оказіональних слів. 

Оказіональні слова – це своєрідна концентрація “фонових знань”, куди можна зачислити, 

наприклад, знання тих культурних і соціальних умов, в яких не тільки створюються, 

але й сприймаються та, відповідно, інтер претуються оказіоналізми; це і різноманітні 

асоціації, пов’язані з безліччю попередніх використань слів (чи основ слів), які 

налічує оказіона лізм; і своєрідні звукові асоціації, що належать до галузі дослідження 

фоносемантики і звукосимволізму, і т.д. необхідно зупинитися не стільки на інтерпретації 

оказіонального слова, скільки про інтерпретацію асоціацій. Зазначимо, що саме 

тут значну роль відіграє контекст, який, за словами О. Г. Ликова, “може розширятися до 

знань обставин життя народу, держави або цілого історичного періоду” [4, с. 76]. 

Проте навіть за відсутності достатньо вичерпного контексту оказіональне слово 

піддається інтерпретації. В потенційній можливості інтерпретації взагалі і полягає 

одна з особливостей оказіональних слів. За образним вираженням О. Г. Ликова, 

значення оказіоналізму представляє собою “розгорнуте віяло можливостей” [1, с. 75]. 

Про “миготіння смислів” оказіо нальних слів говорить M. В. Панов [3, с. 241]. 

Про наявність “віяла” можливих значень оказіонального слова ми пере конались 

під час експерименту, коли опитуваним було запропоновано проінтерпретувати деякі 

оказіоналізми. Ось декілька, на наш погляд, найцікавішх варіантів: 

chiffronnier m: 1) personne qui passe dans les classes après les cours de mathématiques 

pour y collecter les équations usagées, les fractions qui ne servent plus, les 

nombres abandonnés, afi n de les revendre chez les brocanteurs; 2) meuble utilisé par les 

professeurs de mathématiques pour y ranger leurs cours; 

tirafe f. 1) un animal tigré qui a un long cou. Il habite en Afrique; 2) animal chassant 

l’herbe; 3) un tigre aussi grand qu ‘une girafe. 

Як бачимо, єдино можливої інтерпретації оказіонального слова немає, навіть 

якщо автор та реципієнт є носіями однієї мови. На розуміння оказіона лізму, окрім іншого, 

накладає відбиток неспівпадіння індивідуального бачення світу, яке базується 

на фонових знаннях, досвіді, особливостях особистості автоpa, з чисто суб’єктивними 

асоціаціями реципієнта. А у випадку міжнаціональної комунікації до вищеназваного 

нами дуже часто додається недостатність історич ної та культурної пам’яті. 

Міжкультурна комунікація – це взаємодія текстів. Перекладач – посе редник при 

контакті культур. Його завдання неймовірно складне. Розділимо умовно процес пе-

Перцепція оказіональних слів у міжкультурній комунікації 

рекладу на два етапи. Спочатку перекладач співвідносить мов ні знаки, використані автором, 

з тим смислом, який він хотів передати з їхньою допо могою. Потім перекладач 

співвідносить значення цих мовних знаків з тим смислом, який витягує з них отримувач 

тексту. І, зрештою, він співвідносить смисл отримувача зі смислом автора. Це 

тільки перший етап перекладу – розуміння тексту. Далі перекладач переносить текст з 

одного культурного сере довища в інше. Смисл отримувача тексту оригіналу він співвідносить 

зі значе нням знаків мови перекладу. Потім значення мовних знаків співвідноситься 

зі смислом отримувача тексту перекладу, який, своєю чергою, співвідноситься 

зі смислом отримувача тексту оригіналу. Це другий етап процесу перекладу. 

Отже, складність процесу перекладу полягає в тому, що перекладач має справу 

не з одним смислом, а з декількома, які, найімовірніше, є суб’єктив ними, а не 

об’єктивними. Суб’єктивність процесу перекладу пов’язана також і з професіоналізмом 

перекладача. Окрім того, неможливо (або, принаймні, дуже складно) і для 

перекладача, і для тексту, і для отримувача перекла ду перенести текст твору з одного 

культурного середовища в інше. В цьому смислі складність процесу перекладу має 

об’єктивний характер. 

Беручи до уваги оказіональні слова, зауважимо, що це саме той випадок, коли 

об’єктивні і суб’єктивні чинники об’єднуються та роблять діалог культур практично 

неможливим. 

З погляду міжмовної комунікації, складність передачі оказіонального слова на 

іншу мову полягає у відсутності його еквівалента у мові перкладу. З погляду міжкультурної 

комунікації, головною проблемою при передачі оказіоналізму на 

іншу мову виникає необхідність передати його “культурний фон”. Додамо також 

культурні, історичні і соціальні алюзії. 

Культурно обумовлені оказіоналізми вбирають у себе особливості культу ри та історії 

носія мови. Такі оказіоналізми є концентрацією “фонових знань”, тобто комплексу 

культурно-історичних асоціацій, без яких їхня інтерпретація неможлива. Дослідники 

розглядають “фонові знання” як систему прецедентних текстів, кожний з 

яких є одиницею “осмислення людських життєвих цінностей крізь призму мови з допомогою 

культурної пам’яті”. Отже, прецедентні тексти слугують кодом для розпізнавання 

культурно обумовлених оказіоналізмів при умові інформованості отримувача. 

Прагматика такого оказіоналізму складається з конотацій складових її словотвірних 

елементів і конотації культурних компонентів, обумовлених фоновими знаннями. 

Наприклад: 

Mitterandie – комбінація лексем Mitterand (Міттеран) та monarchie, f (монархія). 

Mitterandie – це політична система, створена колишнім президентом Франсуа 

Міттераном, і така система нагадувала монархію; 

Jumocratie (Monde, 2005) – {jumeaux m pi близнюки + démocratie f демократія) 

– демократія братів-близнюків Качинські, які перебували одночасно на двох 

важливих державних постах: президента та прем’єр-міністра Польщі; 

Amis-requins (Libération, 2005) – {amis m pi друзі + requin m акула) – вплив США 

на європейські країни сприймається негативно, американці сприймаються “поїдачами” 

європейців; 

Amériquécoute (Libération, 2005) – {Amérique f Америка + écoute f 

прослуховування) – спецслужби США обвинувачено в прослуховуванні політичних 

осіб під час проведення Олімпійських ігор 2004 року в Греції. 

299

300 Ольга Косович 

При перекладі буває важко знайти відповідні слова в іншій мові тому, що соціокультурні 

та історичні умови життя народу, мовою якого здійснюється переклад, не 

потребували певного слова [2, с. 118]. І це стосується, передусім, перекладу оказіоналізмів. 

Труднощі перекладу прагматичного значення слова часто зумовлені відсутністю 

прагматичного аспекту в словниковому визначенні, зокрема, у словниках нових 

слів. 

Прагматичні компоненти значення слова кодують у загальновживані характеристики 

контексту слова в його постійному вживанні, водночас як значення нового 

слова вносить незвичність і свіжість у контекст його вжи вання. Оказіоналізмові притаманна 

багатогранна прагматика, оскільки на етапі породження нового слова його 

семантика супроводжується прагматичними параметрами власного первинного контексту. 

Крім зазначених компонентів, прагма тика нових слів кодує індивідуальний 

намір мовця, а також ефект “неспо діванки” та “здивування”. 

Компонент “несподіванки” пов’язаний з прагматикою мовця, водночас компонент 

“здивування” спрямований на слухача, який виражає реакцію на новоутворення. 

Перекладачеві необхідно передати ці компоненти. Вибираючи еквіваленти, йому варто 

враховувати прагматичні особливості адре сата, його професійний статус, вік, стать, 

етнічну належність, емоційне став лення до висловлювання тощо. Вагомий вплив на 

адекватну передачу прагма тичного значення оказіоналізму має особистість перекладача, 

його фаховий рі вень, вікові характеристики тощо. 

Як вже зазначалося, адекватній передачі прагматичного змісту сприяють фонові 

знання, які містять інформацію про культурний контекст та етномовний код мовця. 

Процес перекладу прагматичного значення оказіональних новотворів передбачає 

взаємодію трьох типів компонента значення слова, який охоплює прагматичний компонент 

адресанта, адресата та перекладача. Прагматичного ефекту можна досягнути 

за умови взаємодії зазначених типів прагматичного значення [7, с. 235]. 

При розумінні і перекладі оказіоналізмів на іншу мову реципієнт відіграє роль 

своєрідного посередника при контакті культур, тобто переносить текст з одного культурного 

середовища в інше, водночас пропускаючи його через призму власного 

сприйняття i власних фонових знань. 

Отже, мовна особистість автора тексту в міжнаціональній, міжкультурній комунікації 

передусім сприймається у когнітивному і прагматичному плані, неминуче 

відчуває вплив мовних картин світу і пере ломлюється певною мірою у просторі мовної 

особистості реципієнта. 

1. Бельчиков Ю. А. Стилистика и культура речи. – М.: УРАО, 2002. – 160 с. 

2. Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков. – M.: Языки русской 

культуры, 1999. – 178 с. 

3. Гумбольдт В. О различии строения человеческих языков и его влияние на 

духовное развитие человеческого рода//Избранные труды по языкознанию. – М.: 

Наука, 1984. – 371 с. 

4. Лыков А. Г. Можно ли окказиональное слово называть неологизмом? // РЯШ. 1972. 

– №2. – С. 85–89.

Перцепція оказіональних слів у міжкультурній комунікації 

5. Нестерова Ю. О. Языковая игра в современной русской разговорной речи: Дис... 

канд. филол. наук: ДВГУ. – Владивосток: Б.И., 2001. – 224 с. 

6. Панов М. В. Из наблюдений над стилем сегодняшней периодики // Язык совре менной 

публицистики. — М.: Наука, 1995. – С. 36–48. 

7. Поведа Т. П. Переклад прагматичного значення неологізму //Актуальні проб леми романо-германської 

філології в Україні та Болонський процес: Матеріали Міжнарод. 

наук. конфер. (24–25 листопада 2004 p.). – Чернівці: Рута, 2004. – С. 235–236. 

PERCEPTION OF OCCASIONAL WORDS 

IN INTERCULTURAL COMMUNICATION 

Olha Kosovych 

National Economical University in Ternopol’ 

(11, Lvivska St., Ternopol’, 46020) 

The article examines a large number of questions concerning the peculiarities of 

occasionalisms perception in cross-cultural communication: pragmatic aspects of forming 

and perceiving occasional words, as well as the possibility of their interpretation, the 

dependence of context on the occasional words interpretation. 

Key words: cross-cultural communication, pragmatic factor, context, occasionalism. 



301



РЕЦЕНЗІЇ 

ПІДРУЧНИК “DU” 

Ред. Н. БОРИСКО, Г. КАСПАР-ГЕНЕ 

Вінниця: Нова книга, 2008 р. 

Алла Паславська 



Приєднання України до Болонського процесу відкрило не лише нові перспективи 

для розвитку української освіти, але й зобов’язало її до виконання низки спільних вимог, 

критеріїв і стандартів національних систем вищої освіти та форму вання єдиного 

європейського освітнього й наукового простору. Загальноєвропейські Рекомендації з 

мовної освіти – це той Стандарт, який визначає головні вимоги до вивчення й викладання 

іноземної мови, оцінювання відповідних знань. 

Нові стандарти потребують нових підходів. Для процесу вивчення іноземної 

мови – це, передусім, створення нових підручників, які зорієнтовані на вимоги Загальноєвропейських 

Рекомендацій і розроблені методично так, щоб забезпечити 

якісне навчання усіх видів мовленнєвої діяльності та досягнення компетенцій належного 

рівня. 

Рецензований підручник “Du” призначений для студентів 1-го курсу відділень 

німецької філології факультетів іноземних мов. Приємно вражає той факт, що його 

авторами є колектив українських і німецьких германістів. Такий тандем, безперечно, 

сприяв уврахуванню особливостей міжкультурної комунікації носіїв німецької та української 

мов. Важливо, що в підручнику використано позитивний досвід укладання 

підручників не лише німецьких, але й вітчизняних авторів. 

Методичною базою для підручника слугувала навчальна програма з німецької 

мови для факультетів іноземних мов університетів України. Як автору цієї програми 

та одному з керівників проекту зі створення підручника, проф. Бориско Н. вдалось разом 

з колегами вибудувати підручник так, щоб студент першого курсу мав змогу навчитись 

усіх видів мовленнєвої діяльності: читати й інтерпретувати автентичні тексти, 

сприймати інформацію німецькою мовою на слух, спілкуватися на задану тематику 

і продукувати власні тексти у рамках пройденого матеріалу. За шкалою Загальноєвропейських 

Рекомендацій з мовної освіти навчання за цим підручником дає змогу 

досягти рівня B 2.1. 

Структурно підручник складається з 11-ти розділів, згрупованих навколо тематики 

“Людина, навколишній світ, особисті стосунки”. Тексти для читання та аудіювання 

– автентичні. Автори цілеспрямовано підводять студента до інтерпретації художнього 

тексту і методично готують його до цього. Кожен розділ містить щонайменше 

один фрагмент тексту із сучасної німецької літератури. Схвально, що не лише тексти 

і лексичні вправи тематично пов’язані, граматичні завдання, вправи на переклад – все 

обертається навколо спільної тематики.

Підручник “Du” Ред. Н. Бориско, Г. Каспар-Гене 

Підручник розрахований на розумного, допитливого студента, якому доведеться 

мати справу з доволі складними завданнями, виконання яких передбачає кропітку самостійну 

роботу. 

Контрастивне спрямування подачі навчального матеріалу та вправ з граматики 

дає змогу студентові залучати до аналізу фактів іноземної мови знання з рідної. За 

допомогою безлічі методичних прийомів, специфічних вправ автори спонукають студента 

до активного процесу навчання, самостійного формулювання граматичних правил 

і планування комунікативної поведінки. Однак вони непомітно, але послідовно 

керують цим процесом. 

Цікавою є запропонована методика формування фонетичної компетенції, коли замість 

автономного вступного фонетичного курсу студент опановує фонетичні особливості 

німецької мови на матеріалі лексичних і граматичних вправ у кожному розділі. 

Формування комунікативних навичок реалізується у різнотипних вправах, завдання 

яких не лише активізувати мовне знання, але й виявити спільне та відмінне у 

мисленні, культурі й поведінці носіїв німецької та української мов. 

У плані побажання зазначимо, що мова українських текстів, запропонованих для 

перекладу на німецьку мову, в окремих розділах не цілком автентична, є певні стилістичні 

огріхи. 

Загалом рецензований підручник знайде широке застосування у практичному 

вивченні німецької мови. Праця колективу авторів надзвичайно корисна для студентів-германістів 

й усіх, хто хоче навчитися німецької мови. 

TEXTBOOK “DU” ED. N. BORYSKO, G. KASPAR GENE 

Vinnytsya: Nova knyha, 2008 y. 

Alla Paslavska 



Рецензія надійшла до редколегії 10.02.2008 


303



Ірина Савчук. НІМЕЦЬКА МОВА: 

Навчальний посібник для 11 класу 

загальноосвітніх навчальних закладів. – 

Львів: Світ, 2007. – 272 с. 

Володимир Кам’янець 



Аналіз навчального посібника з німецької мови для 11-го класу загальноосвітніх 

навчальних закладів авторства Ірини Савчук доводить, що автор посібника у 

своїй роботі керувалася положеннями Державного стандарту загальної середньої освіти, 

новою навчальною програмою з вивчення німецької мови, а також врахувала 

вікові та психофізичні особливості учнів одинадцятого класу. 

Організація навчального матеріалу посібника свідчить про його комплементарність: 

його структура дає змогу вчителеві застосовувати в процесі навчання й інші 

засоби. Подані у посібнику автентичні тексти з вправами і завданнями до них спрямовані 

на засвоєння навчального матеріалу комплексно у взаємному зв’язку з усіма 

елементами системи навчання німецької мови. Організація країнознавчих тем, підбір 

вправ і завдань дають змогу використовувати географічні карти, схеми та інший 

наочний матеріал. 

Структура посібника та підібраний матеріал налічують усі елементи навчання німецької 

мови в їхньому взаємозв’язку. Кожна тема та кожен урок побудовані так, що 

учні під час їхнього опрацювання зможуть засвоювати і граматичний, і лексичний матеріал, 

розвивати навички та уміння усного і письмового мовлення німецькою мовою. 

До того ж посібник укладено за принципом, який дозволяє розглядати його як автономну 

систему. Кожен із шести розділів посібника (Lektionen) містить відповідний 

тематичний комплекс, вправи і завдання на засвоєння граматики, лексики, на розвиток 

навичок усного та письмового мовлення на відповідну тематику й завершується 

уроком для повторення і контролю пройденого матеріалу. Навчальний матеріал Für 

wissbegierige Leser (Для допитливих читачів), поданий після кожного розділу, дає змогу 

вчителеві розширити тематику та поглибити знання учнів залежно від рівня засвоєння 

матеріалу. 

Виклад матеріалу в посібнику відповідає дидактичному принципові наочності, 

про що свідчить логічність і послідовність запропонованих завдань на засвоєння 

граматики й лексики, що супроводжуються відповідними прикладами і зразками. 

Нову лексику подано комплексно, наведено зразки вживання нових слів у лексичних 

конструкціях і реченнях, що передбачає їхнє краще засвоєння і практичне вживання. 

Тематику кожного уроку викладено логічно й послідовно. Її не переобтяжено граматичними 

правилами, навпаки, їхнє засвоєння ґрунтується на комунікативних ситуаціях, 

що дає змогу будь-якому учневі опанувати відповідний матеріал. Матеріал 

країнознавчого та соціокультурного характеру подано легко й доступно, він не переобтяжений 

статистичними даними та зайвою інформацією, що робить його цікавим

Ірина Савчук. Німецька мова: Навчальний посібник для 11 класу 

і простим у засвоєнні. Поданий у додатку до посібника граматичний матеріал 

викладено послідовно й наочно, з відповідними зразками вживання, що даватиме змогу 

учителеві почергово подавати відповідний навчальний матеріал, а учневі – посильно 

його засвоювати. 

Тематику розділів та уроків подано з урахуванням вікових особливостей учнів 

одинадцятого класу. Автор урахувала інтереси сучасного молодого покоління, їхній 

життєвий і мовний досвід, отож розробила й представила у посібнику актуальні й 

цікаві для молодого покоління тематичні комплекси про життя сучасної молоді, про 

захоплення (інтернет, телебачення тощо), про здоровий спосіб життя (небезпека 

куріння, хвороби тощо), про вибір професії тощо. Ця тематика актуальна й цікава 

і для української молоді, і для молоді з німецькомовних країн, а відтак її засвоєння 

учнями старших класів, з одного боку, даватиме змогу знайти спільні інтереси та 

спільні теми для спілкування при зустрічах молодих людей з різних країн, а з іншого 

– сприятиме вихованню молодого покоління. Організація і структура подачі матеріалу 

з країнознавства, історії, літератури, культури України та німецькомовних країн передбачає 

розширення й поглиблення знань учнів і дає змогу засвоювати й розширювати 

лексичний запас. 

Посібник базується на автентичних текстах. Його написано згідно з нормами 

нового правопису німецької мови, нещодавно запровадженого в німецькомовних 

країнах. У матеріалі посібника простежується безпосередній зв’язок з іншими навчальними 

дисциплінами, від літератури (української і німецької), історії, географії до 

інформатики, валеології, екології тощо. У змісті посібника знайшов своє відображення 

й діалог української культури з культурами німецькомовних країн (див., наприклад, 

вірші Івана Франка, перекладені німецькою мовою, та завдання до них, с. 31 тощо). 

Посібник складається з шести розділів. Кожен розділ містить практично 

рівномірну кількість уроків і завершується уроком для повторення й контролю. 

До кожного розділу додано тематичний цикл Für wissbegierige Leser (Для допитливих 

читачів), що дає змогу розширити й поглибити засвоєння відповідної тематики. 

Передбачено посеместрове вивчення розділів, яке має завершитися контрольними 

завданнями після кожного семестру. Контрольні завдання передбачають перевірку 

оволодіння усним (говоріння, аудіювання) та письмовим (читання, письмо) мовленням 

в обсязі, потрібному для спілкування у межах тематики. Для перевірки вмінь і 

навичок усного спілкування та сприймання на слух подано завдання і вправи на усне 

мовлення в межах відповідної тематики, а також завдання для продукування усних 

текстів (комплекси контрольних завдань Hörkontrolle та Mündlicher Ausdruck). Для перевірки 

вмінь і навичок сприймання і розуміння усного тексту подано текст та тестові 

завдання до нього (контрольний комплекс Lesekontrolle). Для перевірки навичок письма 

і продукування письмових текстів розроблено й подано завдання з письма (комплекс 

контрольних завдань Schreibkontrolle). 

Структура навчального матеріалу кожного уроку в межах усіх шести розділів послідовна. 

У кожному уроці повторюються типи однакових структурних складових, а 

саме – засвоєння граматичного матеріалу, нової лексики, розвиток навичок усного 

й письмового спілкування. Текст, поданий у кожному уроці, відповідає тематиці 

розділу і виступає інтегративною складовою цілого уроку, на базі якої формується 

корпус навчального матеріалу. Матеріал розподілено рівномірно між усіма роз- 

305

306 Володимир Кам’янець 

ділами посібника. Вправи та завдання на розвиток навичок і вмінь усного й 

письмового мовлення подано в рівномірному співвідношенні до кожного тексту. Зазначимо 

варіативність розроблених і поданих вправ і завдань, що дозволяє урізноманітнити 

роботу над засвоєнням навчального матеріалу, зробити її цікавою для 

учня. Вправи і завдання типу “вставити пропущене слово”, “продовжити речення”, 

“продовжити питання” тощо забезпечать формування лексичних, стилістичних і 

граматичних умінь і навичок. Вправи і завдання на розвиток усних і письмових навичок 

учнів з німецької мови типу “обміркуйте разом”, “ситуація”, “доберіть заголовки 

до абзаців тексту”, “обґрунтуйте свою думку”, “дослідіть проблему”, “порівняйте”, 

“обговоріть питання” тощо сприятимуть розвиткові не лише мовленнєвої компетенції 

учнів, а й їхньої соціокультурної та загальнонавчальної компетенції. Завдання і вправи 

типу “складіть план до тексту в правильному порядку”, “підберіть заголовки до 

кожного абзацу тексту”, тестові завдання з вибором між правильною і неправильною 

відповіддю сприятимуть розвиткові аналітичних умінь учнів, а саме – розпізнавання 

й виокремлення головного, встановлення взаємозв’язків, групування тощо. Вправи і 

завдання укладено так, що вони уможливлюють і індивідуальну роботу учнів, і роботу 

в парах або в групах, виконання проектних завдань тощо. Структура й організація 

навчального матеріалу в уроках 13–14 (с. 57–68) на перший погляд може видатися 

громіздкою й занадто об’ємною, однак завдання, запропоновані в уроках, сприятимуть 

розвиткові активності учнів, умінню здійснювати вибірковий аналіз, узагальнювати, 

виокремлювати головне, систематизувати тощо. 

Завдання у посібнику сформульовано німецькою мовою, чітко й доступно, з 

урахуванням умінь і навичок учнів останнього року навчання. Подані в додатку до 

посібника список сильних і неправильних дієслів з перекладом українською мовою, 

таблиці допоміжних дієслів haben, sein і werden та модальних дієслів у формах 

Prдsens і Prдteritum, прийменників з прикладами їхнього уживання з відповідним 

відмінком, порівняльні таблиці відмінювання прикметників та іменників, відмінювання 

займенників (особових, присвійних, відносних), список питальних слів 

з перекладом українською мовою, маленький розмовник і німецько-український 

словник, укладений за тематикою розділів посібника, суттєво полегшать роботу над 

вивченням матеріалу. 

Окремо хотілося б зупинитися на українських власних назвах (назви міст, імена 

та прізвища українських державних діячів, діячів культури тощо), поданих автором 

послідовно у транскрипції латиницею з української мови, наприклад, Kyjiw, 

Odesa тощо. Помітно, що автор намагалася врахувати сучасні, поширені в Україні 

тенденції написання українських власних назв іноземними мовами, однак 

авторові слід би було врахувати й норми сучасної німецької мови, згідно з якими 

написання добре відомих німецькомовному читачеві українських власних назв 

залишається без змін, так би мовити, “у старій транскрипції”, наприклад, Krim, 

Kiew, Odessa тощо, тобто тут ідеться не про явища української мови, а про вживані 

у німецькій мові слова (lив., наприклад, звіт діяльності фонду імені Роберта 

Боша в Україні: Jilge W. Dialog mit Defiziten. Die deutsch-ukrainischen Kulturbeziehungen. 

Bestandnahme und Empfehlungen. – Stuttgart: Robert Bosch Stiftung. Institut 

fьr Auslandsbeziehungen e. V. (ifa), 2001: “З причин, пов’язаних з розумінням, при 

написанні деяких назв міст збережено звичні в Німеччині написання (наприк лад,

Ірина Савчук. Німецька мова: Навчальний посібник для 11 класу 

Kiew) ...“ (c. 9)). Водночас до позитивів у цьому сенсі слід зачислити подану автором 

поряд з протранскрибованою назвою міста Львів (Lwiw) ще й паралельну, 

вживану та звичну в німецькомовних країнах назву Lemberg (с. 24). 

Робота з поданим у посібнику матеріалом сприятиме розвиткові умінь і навичок 

учнів планувати свою мовленнєву діяльність, планувати своє висловлювання, 

продукувати усний і письмовий тексти, оцінювати мовленнєву ситуацію й орієнтуватися 

в ній. 

Посібник гнучкий у користуванні, він дає змогу вчителеві розгорнути свою 

творчість, отож його легко буде пристосувати до конкретних умов навчання й організувати 

навчальний процес так, щоб кожен учень зміг переконатися в позитивному 

результаті опанування німецької мови. Особливо корисними в цьому сенсі будуть завдання 

в межах тематики Für wissbegierige Leser та Reserve. 

Загалом цей посібник сприятиме розвиткові мовленнєвої діяльності школярів 

останнього року навчання, поглибить їхні навички й уміння в усному й письмовому 

спілкуванні німецькою мовою, а для вчителя стане вагомою допомогою у дидактичній, 

методичній і методологічній організації навчального процесу. 

Iryna Savchuk. GERMAN LANGUAGE: 

Textbook for senior puiples for 

secondary school (11 th form). – 

Lviv: Svit, 2007. – 272 р. 

Volodymyr Kamyanets 



307 

Рецензія надійшла до редколегії 17.10.2008 




З УКРАЇНОЮ У СЕРЦІ 

Маркіян Нагірний 

15 березня 1934 – 22 листопада 2005 

Все, що мав у житті, він віддав 

Для одної ідеї, 

І горів, і яснів, і страждав 

І трудився для неї… 

Іван Франко 

Важко, боляче писати про Маркіяна Нагірного у минулому часі. Мабуть, і недоречно, 

бо ж залишилися його Праці, бо гріє душу спогад про Нього... А людська 

пам’ять – продовження земних днів кожного. 

За фахом Маркіян Нагірний був германістом: закінчив німецьку філологію факультету 

іноземних мов Франкового університету у Львові, за покликанням, за велінням 

серця – українським дослідником і педагогом. Блискуче знав німецьку мову, всебічно 

удосконалював знання її, дуже добре знав російську мову, орієнтувався в латинській, 

польській та англійській мовах, водночас постійно, самовіддано й самозречено працював 

над рідною. І була вона в Нього бездоганною. Його працям, його поезії властиві 

ясність і чіткість вислову; завжди пам’ятав пораду І. Франка: “щоб слово було ясне і 

щоби в ньому, як у дзеркалі, виднілося людське, щиролюдське лице“. 

Життя Маркіяна – це важке життя українського науковця і педагога радянської 

(що спричиняла необхідність езопового мовлення) і пострадянської доби: вічний пошук, 

це вічне незадоволення зробленим і прагнення зробити більше. А зроблено таки 

чимало. Маркіян Степанович всебічно досліджував австрійсько-українські, німецькоукраїнські 

літературні зв’язки, історію рецепції української літератури в німецькомовнім 

світі, зокрема епічної поеми “Слово о полку Ігоревім... “ (розвідка “Тріумф 

“Слова“ в німецькомовному світі“ 1986 р.). Був найглибшим в Україні дослідником 

творчості Карла-Еміля Францоза – австрійського письменника, що народився у Чорткові 

на Тернопільщині, а студіював у Чернівцях, що з любов’ю описував у своїх творах 

Буковину та Поділля. Першу статтю про цього письменника М. Нагірний опублікував 

1968 р. (“Жовтень“, ч. 3). Під керівництвом професора О. В. Чичеріна написав кандидатську 

дисертацію про творчість К. Е. Францоза в контексті німецько-українських 

літературних зв’язків і блискуче захистив її 1975 р. Його опонентами на захисті 

були відомі науковці – професор І. І. Дорошенко та доцент Я. М. Погребенник. Тоді 

кандидатські дисертації зі світової літератури захищали у Львові. Тепер становище 

змінилося – захистів немає. У “Записках Наукового товариства імені Шевченка“ 

(Т. ССXXXIV, 1997 р.) М. Нагірний опублікував дуже цікаві архівні матеріали із українознавчої 

спадщини К. Е. Францоза. 

Зазвичай оглядові статті до енциклопедій пишуть найавторитетніші дослідники. 

У першому ж томі “Української Літературної Енциклопедії“ (Київ, 1988) знаходимо 

статтю “Австрійська література“ авторства Д. В. Затонського і М. С. Нагірного.

з Україною у серці 

Чимало статей опублікував Маркіян Степанович у престижному журналі “Всесвіт“. 

У цьому переконуємося, гортаючи сторінки бібліографічного покажчика “Журнал 

іноземної літератури “Всесвіт“ у ХХ сторіччі“ (Київ, 2004). Уводив у науковий обіг 

відомості про окремих маловідомих дослідників і письменників – Л. Якубовського, 

Й. Шерра та ін. 

Захоплювався творчістю Р. М. Рільке, писав про нього (розвідка “Творчість Райнера 

Марії Рільке в ракурсі української тематики“ – “Українське літературознавство“, 

1985, вип. 45). Перекладав поезії Р. М. Рільке українською мовою, мав поетичну душу, 

сам писав і публікував вірші. 

Умови наукового пошуку у Маркіяна Степановича були важкі, адже він не мав ніколи 

змоги працювати в бібліотеках і архівах німецькомовного світу, а для германіста, 

для дослідника міжлітературних зв’зків – це так необхідно! До 1990 року належав до 

так званих “невиїзних“, згодом – до так званих “непробивних“ ... А скільки їх, отих 

виїзних, а згодом пробивних, бувало в бібліотеках, у архівах?! Обмаль... 

Чи знаєте Ви, що значить педагогічне навантаження обсягом 900 годин річно, 

до того ж, майже всі години – “горлові“ ... А Маркіян Степанович добре знав усе це 

з власного досвіду. Загартувало його життя. Наснаги додали рідна Тернопільщина, 

Франковий університет, що завжди – і в найчорніші роки сталінщини – був Франковим. 

Працював на кафедрі іноземних мов Львівського політехнічного інституту, завідував 

кафедрою іноземних мов Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка 

(згодом – Музичної академії) у Львові. Мав хист до педагогічної праці, умів технікам 

і музикам прищеплювати любов до мови, до літератури, до Слова. Для багатьох був 

учителем на їхньому нелегкому шляху до самих себе, до українства, до українських 

коренів. 

З часу відновлення Наукового товариства імені Шевченка у Львові (1989) Маркіян 

Степанович був найактивнішим членом Комісії всесвітньої літератури цього товариства. 

На традиційних березневих наукових сесіях щороку виступав з дуже цікавими 

доповідями, брав вагому участь у праці над бібліографічним покажчиком “Чужомовне 

письменство на сторінках західноукраїнської періодики (1914–1939)“ (Львів, 2003). 

Його самовіддана праця та професіоналізм посприяли тому, що покажчик став вагомим 

довідковим джерелом. Разом із Маркіяном працювала я не раз над винесеними 

із спецфондів (оцих книжкових тюрем) журналами, запорошеними, засирілими ... Які 

раді ми були, як натхненно працювали! 

З відходом Маркіяна Степановича у вічність збідніло наше інтелектуальне життя, 

збідніли ми. Будуть інші дослідники, будуть інші педагоги. Але наш Маркіян – неповторний. 

І уста шепочуть рядки І. Драча: “Усі ми підем на той світ за Тобою, // Лише 

Україна хай не йде!“. 

Львів, 12 травня 2008 р. Роксолана Зорівчак 

309 



310 

ЗМІСТ 

МОВОЗНАВСТВО 

Іраїда Галенко Професор Анджей Гавронський про роль емоцій у мові .............................3 

ГЕРМАНСЬКІ МОВИ 

Любов Кіт Запитання вторинної функції у сучасній англійській мові...........................9 

Кароліна Лотоцька, Літературна алюзія у романах Айріс Мердок .................................................16 

Марія Іваськевич 

Катерина Панченко Cтановлення граматичних форм майбутнього часу в німецькій та 

українській мовах .............................................................................................24 

Наталя Принада Похвала як мовленнєвий акт: типологічні ознаки .........................................35 

Ірина Довганюк Виправдання як мовленнєвий жанр в сучасному німецькому політичному .. 

дискурсі .............................................................................................................42 

Наталія Метафора як засіб кодування лінгвістичних концептів 

Працьовита (на текстодискурсній базі роману “Прощавай, зброє” 

Ернеста Хемінгуея) ........................................................................................... 49 

Лідія Олешик Дієслівна проблематика у типологічних дослідженнях ...............................55 

Оксана Гринюк Валентність твірних основ та словотвірних афіксів 

віддієслівних іменників на позначення дії у сучасній німецькій мові ........64 

Наталія Кирилюк Малайзійський варіант англійської мови: Соціолекти та їх динаміка ........71 

Тарас Пиц Німецькі назви шкіряників у польській, білоруській та українській 

мовах XV–XVII ст. ...........................................................................................79 

Олеся Татаровська Ідіоми з негативною полярністю в сучасній англійській мові . .....................87 

Христина Дяків Семантичні особливості застереження у німецькій та українській 

мовах ...................................................................................................................97 

Валентина Драбовська Проблема визначення діалекту в американській та вітчизняній 

регіональній діалектології ...............................................................................107 

Глорія Бернар Лексичні характеристики діалогу у п’єсах С. Беккета, Г. Пінтера і 

Т. Стоппарда ......................................................................................................118 

РОМАНСЬКІ МОВИ 

Роман Помірко Particularidades Semántico-Cognitivas Del Léxico Español .............................124 

Аркадій Кабов Генеза та семантико-функціональні особливості майбутнього 

іспанського та французького умовного способу ...........................................130 

Наталя Космацька Оціночний фактор у діалогічному мовленні фрацузьких коміксів .............138 

Андрій Семів Семантична аналогія арготичної лексики картярів 

(на матеріалі англійської, французької, української та російської мов).......145 

Miguel Ángel De Yuxtaposition of rectifi cation ..............................................................................150 

La Fuente González

Dra. María Lourdes The celebration of the “Fiesta Del Árbol” at primary schools in one of spanish 

Espinilla Herrarte, province (palencia) in the fi rst third of XXth century ........................................158 

José Luis González 

Sánchez 

Jesús A. Valero Matas Identidad y cultura: herramientas para la discriminación social ........................169 

Марія Устименко 

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО 

Творчість Саллі Манн у контексті літератури американського півдня .......180 

Галина Рубанова Постать Тадеуша Бой-Желенського в польській та українській культурі ..186 

Світлана Маценка Герман Гессе про музику .................................................................................191 

Марта Антонюк Соціальна іронія у новелі Костаса Варналіса “Справжня апологія 

Сократа” ............................................................................................................198 

Олеся Чишинська Мотив бібліотеки у циклі есе “Подорож у внутрішній світ Відня” 

Ґ. Рота .................................................................................................................208 

Марія Осташ Типовий зв’язок і мотив, повтор і орієнтоване на конкуренцію 

спонукання у віршах для дітей .......................................................................215 

Катерина Басіна Філософська проблематика в романі C. Бекета “Mерфі” .............................224 

Олена Полховська, 

Тетяна Петренко 

Концепція традиції в американській“неогуманістичній” критиці ...............230 

ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВО 

Юлія Наняк Микола Терентійович Улезко як перекладач “Фауста” 

Йогана Вольфганга фон Ґете ...........................................................................238 

Вікторія Матюша Кореляція типів асиметрії з трансформаційними прийомами 

у перекладі драматичних творів ......................................................................244 

Павло Матюша Вплив внутрішніх пропріальних елементів на переклад військових 

ергонімів ............................................................................................................250 

КЛАСИЧНІ МОВИ 

Ліна Глущенко Ґноми платона у перекладі Ю. Ф. Мушака .................................................258 

Богдан Чернюх Дієслівний вид і модальність: латинський імперфект ...................................267 

Ольга Слобода Лексико-семантичні та функціональні особливості мікросистеми 

іменників, що позначають масиви води у творах Теокріта та Лонга ................274 

Маркіян Домбровський Проблема, настрій, жанр, художній світ, композиція 

та їх кореляція в елегії Тібула І. 2 ...................................................................282 

МІЖКУЛЬТУРНА КОМУНІКАЦІЯ 

Ольга Косович Перцепція оказіональних слів у міжкультурній комунікації .......................297 

РЕЦЕНЗІЇ 

Алла Паславська Підручник ”Du” Ред. Н. Бориско, Г. Каспар-Гене 

Вінниця: Нова книга, 2008 р. . .........................................................................302 

Володимир Кам’янець Ірина Cавчук. Німецька мова: Навчальний посібник для 11 класу 

загальноосвітніх навчальних закладів. – Львів: світ, 2007. – 272 с. ............304 

Роксолана Зорівчак З Україною у серці ...........................................................................................308 

311

312 

CONTENTS 

LINGUISTICS 

Iraida Galenko Prof essor Andgey Gavronsky about the role of emotions in language ............3 

GERMANIC LANGUAGES 

Lyubov Kit Secondary interrogatives in modern english. ......................................................9 

Karolina Lototska, Literary allusion in the novels by Iris Murdoch .................................................16 

Maria Ivaskevych 

Kateryna Panchenko The development of the grammatical forms of the future tense 

in german and ukrainian .....................................................................................24 

Natalie Prynada Speech act of praise: typological features ........................................................35 

Dovhanyuk Iryna Justifi cation as a speech genre in contemporary german 

political discourse ..............................................................................................42 

Nataliya Metaphor as means of linguistic concepts coding 

Pratsiovyta (on the text discourse basis of the novel 

“Farewell to arms” by Ernest Hemingway) .......................................................49 

Lidiya Oleshyk Verbal problems in typological studies ..............................................................55 

Gryniuk Oksana The valency of forming basis and word building affi xes of verbal nouns ...... 

of action in modern german language ...............................................................64 

Nataliya Kyrylyuk Malaysian variety of english language: 

soсiolects and their dynamics .............................................................................71 

Taras Pyts German names of tanner in the polish, byelorussian and ukrainian languages 

in the XV–XVIIth centuries ................................................................................79 

Olesya Tatarovska Idioms with negative polarity in modern english language ...............................87 

Khrystyna Dyakiv Semantic Peculiarities of warning in german and english languages ...............97 

Valentyna Drabovska Problem of determination of dialect in american and ukrainian regional ....... 

dialectology ........................................................................................................107 

Gloria Bernar Lexical characteristics of dialogue in plays by 

S. Beckett, H. Pinter and T. Stoppard ................................................................118 

ROMANCE LANGUAGES 

Roman Pomirko Semantic-cognitive Peculiarities of Spanish Lexicon ......................................124 

Arkadiy Kabov Genesis and semantico-functional peculiarities of the spanish and french ...... 

future subjunctive ..............................................................................................130 

Natalya Kosmatska Evaluative factor in the dialogic language of french comics ............................138 

Andriy Semiv Semantics analogy in argot of cardplayers 

(based on french, english, ukrainian and russian material) ...............................145 

Miguel Ángel de Yuxtaposition of rectifi cation .............................................................................150 

la Fuente González

Dra. Marнa Lourdes Celebration of the “Fiesta Del Árbol” 

Espinilla Herrarte, The at primary schools in one of spanish province (palencia) 

José Luis González in the fi rst third of xxth century .........................................................................158 

Sánchez 

Jesús A. Valero Matas Identidad y cultura: herramientas para la discriminaciуn social .......................169 

Mariya Ustymenko 

LITERATURE STUDIES 

The art of Sally Mann in the context of southern literature .............................180 

Halyna Rubanova The fi gure of Tadeush Boy-zhelenski in polish and ukrainian cultures ...........186 

Svitlana Matsenka Herman Hesse on music ....................................................................................191 

Marta Antonyuk Social irony in the short story “The true apology of Socrates” 

by Kostas Varnalis .............................................................................................198 

Olesya Chyshynska Character of library in essay cycle “Journey in the inward of Vienna” 

of G. Roth .........................................................................................................208 

Maria Ostasz Typical cohesion and urge, repeating and rivalry oriented cohesion in the 

poems for children ..............................................................................................215 

Kateryna Basina Philosophical problems in Samuel Beckett’s Murphy .......................................224 

Olena Polkhovska, The concept of the tradition in american 

Tetyana Petrenko “Neo-human” critics ...........................................................................................230 

TRANSLATION STUDIES 

Yuliya Nanyak Mykola terentiyovych ulezko as the trasnlator of “Faust” 

by Johann Wolfgang Von Goethe .......................................................................238 

Viktoriya Matyusha Correlation of types of asymmetry and transformations in drama 

translation ...........................................................................................................244 

Pavlo Matyusha Infl uence of the constituent onomastic elements on translation of military 

ergonyms ............................................................................................................250 

CLASSICAL LANGUAGES 

Lina Glushchenko Plato’s gnome in y. F. Mushak’s translation ......................................................258 

Bohdan Chernyukh Verbal aspect and modality: the latin imperfect ................................................267 

Olha Sloboda Lexico-semantic and functional peculiarities of the microsystem of nouns 

marking water in the works by Theocritus and Longus .....................................274 

Markiyan Dombrovskyi Problem, mood, genre, fi ctional world, composition 

and their correlation in the Tibullus’ elegy i. 2 ...................................................282 

INTERCULTURAL COMMUNICATION 

Olha Kosovych Perception of occasional words in intercultural communication .................... 297 

ANNOTATIONS 

Alla Paslavska Textbook “Du” ED. N. Borysko, G. Kaspar-Gene 

Vinnytsya: Nova Knyha, 2008 Y. ......................................................................302 

Volodymyr Kamyanets Iryna Savchuk. German language: Textbook for senior puiples for 

secondary school (11 th form). – Lviv: Svit, 2007. – 272 p. ................................304 

Roksolana Zorivchak With Ukraine in the heart ...................................................................................308 

313

ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ 

ВІСНИК 

ЛЬВІВСЬКОГО 

УНІВЕРСИТЕТУ 

Серія іноземні мови 

Випуск 15 

Підп. до друку 22.12.2008. Формат 70х100 1 / 16 . 

Папір офс. Друк на різографі. Гарнітура Times New Roman. 

Умовн. друк. арк. 25,3. Обл.-вид. арк. 28,1. 

Тираж 120 прим. Зам. 

Видавничий центр Львівського національного 

університету імені Івана Франка. 

79000 Львів, вул. Дорошенка, 41 

СВІДОЦТВО 

про внесення суб’єкта видавничої справи 

до Державного реєстру видавців, виготівників 

і розповсюджувачів видавничої продукції. 

Серія ДК №3059 від 13.12.2007

15 - Ivan Franko National University of L'viv

Create successful ePaper yourself

Delete template?

Save as template?