Чернікова О. І. Теоретичні основи фоносемантики

дослідивши слова із семантикою “більше/менше” в різних мовах і дійшовши висновку, що в словах,
які позначають малі розміри, переважає закритий звук [і] [34]. Г. Хілмер [33] стверджує, що “звуки,
які нагадують удар”, передаються за допомогою ономатопних коренів, що закінчуються взривними
приголосними, “довгі шуми” – коренями із кінцевими фрикативами, “коливання, що затухають” –
коренями із носовими приголосними.
Звукозображувальними можна назвати не лише ті слова, що з першого ж погляду свідчать про
свою фонетичну мотивованість, але й ті, в яких зв’язок між звуком та значенням в ході розвитку
мови був послаблений або втрачений, але відновлюється за допомогою етимологічного та
типологічного аналізу. “Звукозображувальне слово – це слово, звукозображувальне у своїй основі,
за своїм походженням” [4, 8].
Звукосимволічні слова, або ідеофони (термін С. В. Вороніна), часто використовуються для
позначення базових понять, що оточують людину та стосуються її (руху, світлових явищ, форми,
величини, віддаленості, тактильних властивостей поверхонь, міміки, фізіологічних та емоційних
станів людини).
Головним методологічним принципом фоносемантики є принцип недовільності (мотивованості)
мовного знаку [2; 3; 4]. Протягом довгого часу його існування заперечувалося принципом довільності
(немотивованості) мовного знаку, проголошеним Ф. де Соссюром [20]. Цей принцип, за
Р. Якобсоном, “сам виявляється довільним” [22]. Науковці II пол. ХХ століття у своїх
фоносемантичних дослідженнях висловлюються проти соссюрівського принципу немотивованості
мовного знаку, зокрема, С. В. Воронін стверджує, що, проголошуючи довільність одного компонента
мовної системи, Соссюр тим самим позбавляє систему слова зв’язку між елементами, а отже, і самої
структури. Таким чином Ф. де Соссюр, мовляв, протирічить власним твердженням про системність
та структурність мови та всіх її рівнів [4, 10].
В основі фоносемантики лежать не лише лінгвістичні, але й психофізіологічні дослідження. За
даними цих досліджень звукозображальні слова пов’язані із положенням органів мовлення (за
О. М. Газовим-Гінзбергом, “внутрішнє” звукозображування [6, 15]). С. В. Воронін [3] вважає
найважливішими компонентами психофізіологічної основи звукосимволізму синестезію (феномен
сприйняття, що полягає в тому, що враження, відповідне даному подразнику і специфічне для даного
органу відчуттів, супроводжується іншим, додатковим відчуттям або образом, часто характерним
для іншої модальності) та кінеміку (совокупність кінем, тобто недовільних рухів м’язів, що
супроводжують відчуття та емоції).
Фоносемантизм тісно пов’язаний із відомою “звуконаслідувальною” теорією походження
людської мови (Wauwau-theorie або Kling-klang Theorie, за М. Мюллером [37]). Звуконаслідування,
помічене в так званій “дитячій мові”, доводить релевантність цієї теорії, адже на прикладі оволодіння
мовою однією людиною робиться висновок щодо опанування мовою людством.
За Д. Вестерманом, “відношення між звуком та значенням в мовах намагалися встановити
часто, але не завжди успішно” [52]. Лінгвістика ставилася до намагань встановити такі відносини
досить підозріло, адже вони базувалися в основному на суб’єктивному емпіричному та асоціативному
досвіді вчених. Однак, це не заперечує реальному існуванню відносин між звуком та значенням.
Існування звукосимволізму протягом довгого часу заперечувалося на основі того, що, по-перше,
одне і те саме поняття у різних мовах вербалізується за допомогою різних звуків, по-друге, звукова
картина слова змінюється у діахронії.
Висновки. Фоносемантика – досить давня наука, ставлення до якої протягом її існування було
неоднозначним. Її головний принцип, що стосується мотивованості звукової одиниці, а отже й
правомірності явища звукового симвлізму, неодноразово ставився під сумнів, але зараз цей принцип
вважається діючим та науковим. Проте продовжуються наукові дискусії щодо універсальності та
національності явища звукового символізму.
Стаття являє собою апробацію теоретичного розділу кандидатського дослідження та окреслює
подальші перспективи дослідження, а саме детальніший розгляд принципів, явищ та аспектів
фоносемантики та наукову розвідку, що стосується символізму звукових повторів та їх типологічного
зіставлення на матеріалі англійської та української мов.
Список використаних джерел
1. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. – М.: Наука, 1955. – 416 с.
2. Воронин С. В. Основы фоносемантики. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1982. – 242 с.
3. Воронин С. В. Фоносемантические идеи в зарубежном языкознании. – Л.: Изд-во Ленинг.
ун-та, 1990. – 200 с.
4. Воронин С. В. Фоносемантические исследования: Межвузовский сборник научных трудов /
Под ред. проф. С. В. Воронина и доц. А. В. Пузырёва. – Вып. 1. – Пенза, 1990 – С. 5-24.
5. Газов-Гинзберг А. М. Символизм прасемитской флексии // О безусловной мотивированности
знака. – М.: Наука, 1974. – 122 с.
79