Чернікова О. І. Теоретичні основи фоносемантики

Витоки фоносемантичного вчення можна прослідкувати ще в донаукові часи. Перша постановка
проблеми фоносемантизму відбулася близько 25 віків тому, в античні часи, в одному з діалогів
Платона (“Кратіл”), де ставиться питання про залежність між формою та значенням слова. Платон
відмічав семантику деяких приголосних звуків, здебільшого голосних та сонорних. У Середні віки
та в часи Відродження зв’язок між звуком та значенням привертав до себе увагу таких філософів, як
Фома Аквінський, Августин Блаженний, Ж.-Ж. Руссо, Р. Декарт, М. В. Ломоносов. Пізніше
проблеми фоносемантики розглядаються філософами доби Просвітництва та Нового часу, в
основному представниками німецької філософії. Зокрема, досліджується симбіоз значення слова та
звука, засновується вчення “звукотлумачення” на прикладах художньої літератури та в історичному
плані, робляться припущення щодо існування в мові тенденції до мотивованості відношень між
значенням та формою слова, проводиться аналіз найчастіше уживаних груп слів із певними
значеннями і відповідними звуками/звукосполученнями, робляться висновки щодо того, що звук є
носієм певного значення; також підкреслюється міжнаціональний характер звукосимволізму
(Е. Фенц [30]). М. Опіц проводить дослідження прихованого асоціативного значення звуків [l] та
[r], які, на його думку, символізують воду. Звуки і слова розглядалися як символи та аудіальні
образи певного вічного ідеального буття, між ними знаходили магічний зв’язок. Існувала думка,
що звучання слова відображає сутність предмета, в голосних звуках вбачали вираження вічного
буття Бога (М. Опіц, Ф. Цезен, Я. Бем). Г. Лейбніц та Ш. де Бросс вдавалися до міжнаціонального
характеру фоносемантизму. Ф. Новаліс та брати Шлегелі у своїх дослідженнях розробляли систему
відповідності звука кольору (в основному кольори асоціювалися із голосними звуками). Е. Юнгер
розглядав гендерний аспект звукосимволізму. На його думку, голосні звуки асоціюються з
жіночністю, а приголосні – із мужністю. Дослідження Е. Юнгера носили навіть типологічний
характер, адже він наводив приклади не лише на основі німецької мови. Висновки, набуті
вищезгаданими вченими, були синтезовані у “мовній психології” Г. Штреле, який аналізував форму
звукотворення та асоціював звуки із емоціями.
Розглянуті дослідження були засновані на власному емпіричному досвіді, і, хоча вони зробили
неабиякий внесок до питання асоціативних зв’язків між значенням та звуком, на їх висновки
неможливо спиратися, якщо вони не підкріплені пізнішими лінгвістичними, психологічними та
статистичними фактами.
Подальші дослідження проблеми фоносемантизму (ХІХ століття) носили чисто описовий
характер, хоча в них представлений значний мовний матеріал. Серед досліджень цієї доби можна
виділити праці М. Мюллера [38], Л. Сміта [43], Г. Кірхнера [35], Г. Бредлі [25], Б. Чарльстона
[28], Г. Світа [44] та ін.
У дослідженнях вчених ХХ століття найважливішим є те, що саме існування звукозображальності
вже не ставилося під сумнів завдяки працям вчених-психолінгвістів Л. Блумфілда
[23], Е. Сепіра [41], Б. Уорфа [53], Р. Брауна [26; 27], Х. Вернера [49; 50; 51], З. Ертеля [29], а
також авторів спеціальних досліджень мотивованості мовного знаку (О. Єсперсен [34], В. Скалічка
[42], Р. Якобсон [22] та ін.)., у СРСР О. О. Леонтьєва [15], В. В. Левицького [13; 14],
О. П. Журавльова [9; 10], типологів О. М. Газова-Гінзберга [5; 6], О. М. Журинського [11],
Є. О. Гурджиєвої [8].
А. Фреліх [32] та Х. Марчанд [36] на початку ХХ століття роблять намагання систематизувати
наявний матеріал та розробити класифікацію звукозображальних слів на прикладі англійської мови.
А. Фреліх розподіляє ономатопи за групами відповідно до їх ауслауту, а Х. Марчанд у статті
“Звуковий символізм в англійському словотворенні” (1958) доповнює класифікацію Фреліха,
розглядаючи групи ономатопів як за ауслаутом, так і за інлаутом. Ці класифікації є першими
спробами систематизації звукозображувального матеріалу англійської мови, але їхня ціль досягнута
частково, адже класифікацію зроблено лише на основі деяких фонем.
Г. Пауль доводить, що звукові комплекси пов’язуються із певними комплексами уявлень і
таким чином набувають значення (Г. Пауль вивчав природу вигуків та ономатопоетичних утворень –
на прикладі “дитячої мови”) [40].
Дослідження у цьому напрямку були продовжені Л. Блумфілдом, який вказав на складну
морфологічну структуру кореня в англійських звукозображальних, або символічних словах [23].
В 30-ті роки ХХ століття існування звукового символізму було доведено німецьким вченим
Г. Мюллером, який класифікував уявлення про звуки, проводячи опитування стосовно асоціацій,
які викликаються “екзотичними словами” (що насправді були наборами звуків із домінуючою
відкритою або закритою голосною) [37].
Б. Уорф довів наявність семантичної структури кореня у слові [53], О. Єсперсен зазначав, що
довільність у мові є надто перебільшеною (у цьому з ним погодився Д. Болінджер, який стверджував,
що знак є недовільним [24]). О.Єсперсен вважав, що зв’язок між поняттям і звуком є надзвичайно
тісний, і в нашій уяві вони йдуть поруч.
77