Чернікова О. І. Теоретичні основи фоносемантики

12. ФедоренкоН.Т., Сокольская Л.И. Афористика. – М.: Наука, 1990. – 178с.
13. Щербина С.Д. Притча в американской литературе XIX-XX вв. (Идейно-сдержательные
особенности, структура). – Автореф. канд. филол.наук. – Киев, 1988. – 17с.
Billen J. (Hrsg). Die deutsche Parabel. Zur Theorie einer modernen Erzдhlform. (WdF,
Bd.384) – 1986. VI, 456S.
14. Brettschneider W. Die moderne deutsche Parabel. Entwicklьng und Bedeutung. 2 – te ьberarb.
Aufl. – Berlin: Schmidt Verlag, 1980. – 83S.
15. Die Parabel. Parabolische Formen in der deutschen Dichtung des 20 Jahrhunderts / hrsg.von
Elm T., Hiebel H.H. – Erlagen, 1986. – 380 S.
16. Drusche D. Aufschluss. Kurze deutsche Prose im Unterricht Deutsch als Fremdsprache. – Teil
1: texte. – 5-te Aufl. – Bonn: Inter Nationes, 1992. – 248 S.
17. Elm Theo u.a. Hg.Fabeln und Parabeln. Kulturgeschichtliche Prozesse im 18. Jahrhundert. –
1994. – 285S.
18. Etzel Th. Literar-historische Einfьhrungen // Fabeln und Parabeln der Welt-literatur. /
Gesammelt und hrsg.von Th. Etzel. – Leipzig: Hesse, o.j., 1907. – 478 S.
19. Hillman H. Fabel und Parabel im 20 Jahrhundert – Kafka und Brecht // Die Fabel: Theorie,
Geschichte und Rezeption einer Gattung / hrsg. von P. Hasubek. – Berlin: Schmidt Verlag,
1982. – S. 215-236.
20. Liebchen, W. Dei Fabel : das Vergnьgen der Erkenntnis; Fabel, Gleichnis, Parabel, Witz; mit
einer Abhandlung uber die Formkriterien dieser Gattung. – Kilianshof: Fabel-Verl. Leibchen,
1990. – 203 S.
21. Pichtownikowa L.S. Synergie des Fabelis: Die deutsche Versfabel vom 13-21. Jahrhundert. //
Chaker Verlag. – 2008. – S. 235-243.
22. Vischer F.Th. Beispiel, Parabel, Fabel, Tiersage // Fabelforschung / hrsg.von P. Hasubek. –
Darmstadt: Wiss. Buchges., 1983. – S. 32-37.
The article deals with Germanspeaking parable as an objekt of lingvostylistic analysis. The main
attention is payed to lingvostylistic pecularities of parable: corporative vocabulary, symbolization, imagery.
The definition of Germaspeaking parable is considered.
Key words: parable, language, style, vocabulary
УДК: УДК: 811.111’227.896
811.111’227.896
Чернікова Чернікова Чернікова О.І.
О.І.
ТЕОРЕТИЧНІ ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОСНОВИ ФОНОСЕМАНТИКИ: ФОНОСЕМАНТИКИ: ФОНОСЕМАНТИКИ: З ЗЗАГ
З АГ АГАЛЬНА АГ АЛЬНА ХАР ХАРАКТЕРИС
ХАР ХАРАКТЕРИС
АКТЕРИС АКТЕРИСТИКА
АКТЕРИС ТИКА
У статті розглянуто та проаналізовано теоретичні положення фоносемантики, її місце
серед лінгвістичних наук та відношення до наук інших напрямків. Здійснено огляд літератури з
предмету, проаналізовано провідні наукові думки щодо теоретичної фоносемантики.
Ключові слова: фоносемантика, звуковий символізм, мотивованість мовного знаку,
довільність мовного знаку.
У статті розглядаються теоретичні основи науки фоносемантики в контексті історії її вивчення,
а також сучасний стан дослідження фоносемантичних проблем.
Історія фоносемантичного вчення та його теоретичні основи досліджувалися такими вченими –
представниками радянської та пострадянської науки, як С. В. Воронін [2; 3; 4], В. В. Левицький
[13; 14], В. І. Кушнерик [12] та ін.
Метою нашої статті є структурування та аналіз інформації щодо історії та теорії фоносемантики,
розгляд основних положень фоносемантичного вчення та найвідоміших праць у галузі цієї науки.
Ще з часів свого зародження фоносемантика затвердилася як наука на межі фонетики, семантики
та лексикології. Фоносемантика тісно пов’язана із лінгвістичною типологією, адже саме зіставнотипологічний
метод дослідження звукосимволізму допомагає довести його універсальність, особливо
коли дослідження проводяться на матеріалі неблизькоспоріднених мов або мов, що належать до
різних мовних сімей. З іншого боку, існує зв’язок фоносемантики із порівняльно-історичною
лінгвістикою: наявність фоносемантичних універсалій, загальних для мов різних сімей, є вагомим
підтвердженням ностратичної теорії мов та теорії єдиної прамови людства.
76

Витоки фоносемантичного вчення можна прослідкувати ще в донаукові часи. Перша постановка
проблеми фоносемантизму відбулася близько 25 віків тому, в античні часи, в одному з діалогів
Платона (“Кратіл”), де ставиться питання про залежність між формою та значенням слова. Платон
відмічав семантику деяких приголосних звуків, здебільшого голосних та сонорних. У Середні віки
та в часи Відродження зв’язок між звуком та значенням привертав до себе увагу таких філософів, як
Фома Аквінський, Августин Блаженний, Ж.-Ж. Руссо, Р. Декарт, М. В. Ломоносов. Пізніше
проблеми фоносемантики розглядаються філософами доби Просвітництва та Нового часу, в
основному представниками німецької філософії. Зокрема, досліджується симбіоз значення слова та
звука, засновується вчення “звукотлумачення” на прикладах художньої літератури та в історичному
плані, робляться припущення щодо існування в мові тенденції до мотивованості відношень між
значенням та формою слова, проводиться аналіз найчастіше уживаних груп слів із певними
значеннями і відповідними звуками/звукосполученнями, робляться висновки щодо того, що звук є
носієм певного значення; також підкреслюється міжнаціональний характер звукосимволізму
(Е. Фенц [30]). М. Опіц проводить дослідження прихованого асоціативного значення звуків [l] та
[r], які, на його думку, символізують воду. Звуки і слова розглядалися як символи та аудіальні
образи певного вічного ідеального буття, між ними знаходили магічний зв’язок. Існувала думка,
що звучання слова відображає сутність предмета, в голосних звуках вбачали вираження вічного
буття Бога (М. Опіц, Ф. Цезен, Я. Бем). Г. Лейбніц та Ш. де Бросс вдавалися до міжнаціонального
характеру фоносемантизму. Ф. Новаліс та брати Шлегелі у своїх дослідженнях розробляли систему
відповідності звука кольору (в основному кольори асоціювалися із голосними звуками). Е. Юнгер
розглядав гендерний аспект звукосимволізму. На його думку, голосні звуки асоціюються з
жіночністю, а приголосні – із мужністю. Дослідження Е. Юнгера носили навіть типологічний
характер, адже він наводив приклади не лише на основі німецької мови. Висновки, набуті
вищезгаданими вченими, були синтезовані у “мовній психології” Г. Штреле, який аналізував форму
звукотворення та асоціював звуки із емоціями.
Розглянуті дослідження були засновані на власному емпіричному досвіді, і, хоча вони зробили
неабиякий внесок до питання асоціативних зв’язків між значенням та звуком, на їх висновки
неможливо спиратися, якщо вони не підкріплені пізнішими лінгвістичними, психологічними та
статистичними фактами.
Подальші дослідження проблеми фоносемантизму (ХІХ століття) носили чисто описовий
характер, хоча в них представлений значний мовний матеріал. Серед досліджень цієї доби можна
виділити праці М. Мюллера [38], Л. Сміта [43], Г. Кірхнера [35], Г. Бредлі [25], Б. Чарльстона
[28], Г. Світа [44] та ін.
У дослідженнях вчених ХХ століття найважливішим є те, що саме існування звукозображальності
вже не ставилося під сумнів завдяки працям вчених-психолінгвістів Л. Блумфілда
[23], Е. Сепіра [41], Б. Уорфа [53], Р. Брауна [26; 27], Х. Вернера [49; 50; 51], З. Ертеля [29], а
також авторів спеціальних досліджень мотивованості мовного знаку (О. Єсперсен [34], В. Скалічка
[42], Р. Якобсон [22] та ін.)., у СРСР О. О. Леонтьєва [15], В. В. Левицького [13; 14],
О. П. Журавльова [9; 10], типологів О. М. Газова-Гінзберга [5; 6], О. М. Журинського [11],
Є. О. Гурджиєвої [8].
А. Фреліх [32] та Х. Марчанд [36] на початку ХХ століття роблять намагання систематизувати
наявний матеріал та розробити класифікацію звукозображальних слів на прикладі англійської мови.
А. Фреліх розподіляє ономатопи за групами відповідно до їх ауслауту, а Х. Марчанд у статті
“Звуковий символізм в англійському словотворенні” (1958) доповнює класифікацію Фреліха,
розглядаючи групи ономатопів як за ауслаутом, так і за інлаутом. Ці класифікації є першими
спробами систематизації звукозображувального матеріалу англійської мови, але їхня ціль досягнута
частково, адже класифікацію зроблено лише на основі деяких фонем.
Г. Пауль доводить, що звукові комплекси пов’язуються із певними комплексами уявлень і
таким чином набувають значення (Г. Пауль вивчав природу вигуків та ономатопоетичних утворень –
на прикладі “дитячої мови”) [40].
Дослідження у цьому напрямку були продовжені Л. Блумфілдом, який вказав на складну
морфологічну структуру кореня в англійських звукозображальних, або символічних словах [23].
В 30-ті роки ХХ століття існування звукового символізму було доведено німецьким вченим
Г. Мюллером, який класифікував уявлення про звуки, проводячи опитування стосовно асоціацій,
які викликаються “екзотичними словами” (що насправді були наборами звуків із домінуючою
відкритою або закритою голосною) [37].
Б. Уорф довів наявність семантичної структури кореня у слові [53], О. Єсперсен зазначав, що
довільність у мові є надто перебільшеною (у цьому з ним погодився Д. Болінджер, який стверджував,
що знак є недовільним [24]). О.Єсперсен вважав, що зв’язок між поняттям і звуком є надзвичайно
тісний, і в нашій уяві вони йдуть поруч.
77

Американський вчений Е. Сепір доводив існування звукосимволізму за допомогою експериментального
методу [41], а його дослідження були продовжені С. Ньюменом [39], який довів, що в
уяві англомовних мовців голосні звуки розташовані за шкалою “менше – більше” від закритих до
відкритих, а приголосні – від глухих до дзвінких та від передніх до задніх. Був зроблений висновок,
що піддослідні здійснюють оцінку звуків у зв’язку з фізичними, артикуляційними характеристиками
цих звуків.
Експериментальні та теоретичні дослідження з вивчення звукосимволізму продовжувалися
такими американськими вченими, як Р. Браун [26; 27], А. Горовіц [27], І. Тейлор [45; 46; 47],
Дж. Вайс [48], Р. Якобсон [22] та ін.
Вагомий внесок у вивчення проблеми звукосимволізму був зроблений також вченими СРСР
(серед них варто виділити праці Є. Д. Поливанова [19], О. М. Газова-Гінзберга [5; 6; 7],
О. М. Журинського [11], В. В. Левицького [13; 14], О. П. Журавльова [9; 10], Д. М. Шмельова [21],
М. В. Панова [17; 18], О. О. Леонтєва [15], С. В. Вороніна [2; 3; 4], та, в останні десятиліття,
вченими пострадянського простору (В. В. Левицький, Ю. М. Лотман [16], І. М. Горєлов [7],
В. І. Кушнерик [12] та ін.). Їх внесок полягає, по-перше, у розширенні та розвитку міжнаукових
зв’язків між фоносемантикою та психолінгвістикою; по-друге, у вивченні прояву дії звукосимволізму
у різних сферах вербальної діяльності людини (зокрема у художньому мовленні) та на різних мовних
рівнях (фонетичному, лексичному, морфологічному).
Фоносемантика – наука, предмет якої полягає в звукозображувальній системі мови, а основною
властивістю якої являється звукозображальність, або фонетична мотивованість. ЇЇ ціль полягає в
вивченні звукозображувальності як необхідного, істотного, відносно стійкого недовільного зв’язку
між фонемами слова та ознакою об’єкта-денотата, що лежить в основі номінації [4].
Предмет дослідження фоносемантики – звукозображувальна система мови.
Основні поняття фоносемантики – звуконаслідування (ономатопея) та звукосимволізм.
Ономатопея носить закономірний недовільний фонетично мотивований характер і є умовною
вербальною імітацією звучань оточуючого світу. У звуконаслідуванні більш чітко прослідковується
зв’язок між позначуваним та знаком, адже існує пряма залежність ономатопу від денотата.
Звуконаслідувальні основи в споріднених та неспоріднених мовах є досить продуктивними та носять
універсальний характер.
До проблем фоносемантики належить не лише питання співвідношення ономатопа та денотата,
але й питання словотвірного статусу фонем та сполучень фонем у складі ономатопа. У ході
розв’язання цієї проблеми англійським вченим Дж. Р. Ферсом був введений в обіг термін “фонестема”
(сполучення фонем, що повторюється) [31]. Ідея фонестеми, крім того, була висунута американцем
Л. Блумфілдом [23].
Одним із найважливіших питань фоносемантики є питання характеру (національності/
універсальності) та природи (основи) звукосимволізму.
Щодо характеру звукосимволізму, В. В. Левицький [13] зауважує, що неможливо однозначно
відповісти на питання, чи є явище звукосимволізму універсальним, але на базі експериментального
дослідження неблизькоспоріднених мов доводиться існування фоносемантичних універсалій, що
базується на універсальності артикуляційних характеристик певного звуку та уявлень, пов’язаних
з ними. Принаймні, на основі цих досліджень можна впевнено стверджувати, що існують
статистично достовірні звукосимволічні правила для споріднених (індоєвропейських) мов, а щодо
неспоріднених мов виявлено певні універсальні тенденції у символізації звуків.
Існують також прибічники теорії про вузьконаціональний характер звукосимволізму (серед
них В. В. Левицький називає І. Тейлор [45; 46; 47]), але ця теорія на сьогодні отримала менше
підтверджень, ніж протилежна.
В. В. Левицький також зауважує, що універсальність звукосимволізму доцільніше доводити
не на рівні фонеми, а на рівні дрібніших одиниць, тобто акустичних/артикуляційних ознак [14].
Звуковий символізм визначається як недовільний фонетично мотивований зв’язок між
фонемами слова та неакустичною ознакою денотата, що лежить в основі номінації [3]. Фоносемантика
розглядає звукоінформативний компонент звукосимволізму (який є невід’ємним від художнього
мовлення), що несе поетично-уявні відчуття, які створюють певні асоціації під час сприймання
тексту. Цікавим є “аспект словесно-буквенної синестезії, коли при читанні певних символічно
значущих букв-звуків у свідомості людини виникає “музика тексту”, створюється асоціативнозмістовий
тон” [12].
Під звукосимволізмом у лінгвістиці розуміють наявність недовільного зв’язку між звучанням
та значенням слова, між знаком та символом, що стоїть за цим знаком [2; 3; 4]. Фоносемантика
досліджує символічні властивості такого явища, як звуки, що відтворюються мовним апаратом
людини. Ш. Баллі наголошує на тому, що рухи мовних органів є символічними, так само як жести
[1]. Це доводиться тим, що слова, які позначають великі розміри, містять звуки, для відтворення
яких мовні органи розширюються, і навпаки. О. Єсперсен, зі свого боку, підтвердив цю думку,
78

дослідивши слова із семантикою “більше/менше” в різних мовах і дійшовши висновку, що в словах,
які позначають малі розміри, переважає закритий звук [і] [34]. Г. Хілмер [33] стверджує, що “звуки,
які нагадують удар”, передаються за допомогою ономатопних коренів, що закінчуються взривними
приголосними, “довгі шуми” – коренями із кінцевими фрикативами, “коливання, що затухають” –
коренями із носовими приголосними.
Звукозображувальними можна назвати не лише ті слова, що з першого ж погляду свідчать про
свою фонетичну мотивованість, але й ті, в яких зв’язок між звуком та значенням в ході розвитку
мови був послаблений або втрачений, але відновлюється за допомогою етимологічного та
типологічного аналізу. “Звукозображувальне слово – це слово, звукозображувальне у своїй основі,
за своїм походженням” [4, 8].
Звукосимволічні слова, або ідеофони (термін С. В. Вороніна), часто використовуються для
позначення базових понять, що оточують людину та стосуються її (руху, світлових явищ, форми,
величини, віддаленості, тактильних властивостей поверхонь, міміки, фізіологічних та емоційних
станів людини).
Головним методологічним принципом фоносемантики є принцип недовільності (мотивованості)
мовного знаку [2; 3; 4]. Протягом довгого часу його існування заперечувалося принципом довільності
(немотивованості) мовного знаку, проголошеним Ф. де Соссюром [20]. Цей принцип, за
Р. Якобсоном, “сам виявляється довільним” [22]. Науковці II пол. ХХ століття у своїх
фоносемантичних дослідженнях висловлюються проти соссюрівського принципу немотивованості
мовного знаку, зокрема, С. В. Воронін стверджує, що, проголошуючи довільність одного компонента
мовної системи, Соссюр тим самим позбавляє систему слова зв’язку між елементами, а отже, і самої
структури. Таким чином Ф. де Соссюр, мовляв, протирічить власним твердженням про системність
та структурність мови та всіх її рівнів [4, 10].
В основі фоносемантики лежать не лише лінгвістичні, але й психофізіологічні дослідження. За
даними цих досліджень звукозображальні слова пов’язані із положенням органів мовлення (за
О. М. Газовим-Гінзбергом, “внутрішнє” звукозображування [6, 15]). С. В. Воронін [3] вважає
найважливішими компонентами психофізіологічної основи звукосимволізму синестезію (феномен
сприйняття, що полягає в тому, що враження, відповідне даному подразнику і специфічне для даного
органу відчуттів, супроводжується іншим, додатковим відчуттям або образом, часто характерним
для іншої модальності) та кінеміку (совокупність кінем, тобто недовільних рухів м’язів, що
супроводжують відчуття та емоції).
Фоносемантизм тісно пов’язаний із відомою “звуконаслідувальною” теорією походження
людської мови (Wauwau-theorie або Kling-klang Theorie, за М. Мюллером [37]). Звуконаслідування,
помічене в так званій “дитячій мові”, доводить релевантність цієї теорії, адже на прикладі оволодіння
мовою однією людиною робиться висновок щодо опанування мовою людством.
За Д. Вестерманом, “відношення між звуком та значенням в мовах намагалися встановити
часто, але не завжди успішно” [52]. Лінгвістика ставилася до намагань встановити такі відносини
досить підозріло, адже вони базувалися в основному на суб’єктивному емпіричному та асоціативному
досвіді вчених. Однак, це не заперечує реальному існуванню відносин між звуком та значенням.
Існування звукосимволізму протягом довгого часу заперечувалося на основі того, що, по-перше,
одне і те саме поняття у різних мовах вербалізується за допомогою різних звуків, по-друге, звукова
картина слова змінюється у діахронії.
Висновки. Фоносемантика – досить давня наука, ставлення до якої протягом її існування було
неоднозначним. Її головний принцип, що стосується мотивованості звукової одиниці, а отже й
правомірності явища звукового симвлізму, неодноразово ставився під сумнів, але зараз цей принцип
вважається діючим та науковим. Проте продовжуються наукові дискусії щодо універсальності та
національності явища звукового символізму.
Стаття являє собою апробацію теоретичного розділу кандидатського дослідження та окреслює
подальші перспективи дослідження, а саме детальніший розгляд принципів, явищ та аспектів
фоносемантики та наукову розвідку, що стосується символізму звукових повторів та їх типологічного
зіставлення на матеріалі англійської та української мов.
Список використаних джерел
1. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. – М.: Наука, 1955. – 416 с.
2. Воронин С. В. Основы фоносемантики. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1982. – 242 с.
3. Воронин С. В. Фоносемантические идеи в зарубежном языкознании. – Л.: Изд-во Ленинг.
ун-та, 1990. – 200 с.
4. Воронин С. В. Фоносемантические исследования: Межвузовский сборник научных трудов /
Под ред. проф. С. В. Воронина и доц. А. В. Пузырёва. – Вып. 1. – Пенза, 1990 – С. 5-24.
5. Газов-Гинзберг А. М. Символизм прасемитской флексии // О безусловной мотивированности
знака. – М.: Наука, 1974. – 122 с.
79

6. Газов-Гинзберг А. М. Был ли язык изобразителен в своих истоках? – М.: Наука, 1965. –
183 с.
7. Горелов И. Н., Седов К. Ф. Основы психолингвистики. – М.: Лабиринт, 1998. – 252 с.
8. Гурджиева Е. А. Звуковой символизм и факторы, влияющие на него // Сборник научных
трудов Московского ИИЯ. – 1973. – № 72. – С. 242-255.
9. Журавлёв А. П. Звук и смысл. – М.: Наука, 1981. – 160 с.
10. Журавлёв А. П. Фонетическое значение. – Л.: Изд-во Ленинград. Ун-та, 1974. – 160 с.
11. Журинский А. Н. Звуковой символизм в языке: некоторые подходы и принципы описания
(в применении к идеофонам в языке эве) // Проблемы африканского языкознания. – М.:
Наука, 1971. – С. 95-124.
12. Кушнерик В. І. Фоносемантизм у германських і слов’янських мовах. – Чернівці: Рута,
2004. – 416 с.
13. Левицкий В. В. Семантика и фонетика. Пособие, подготовленное на материале
экспериментальных исследований. – Черновцы: Изд-во Чернов. ун-та, 1973. – 102 с.
14. Левицький В. В. Символічні значення українських голосних і приголосних // Мовознавство.
– 1973. – № 2. – С. 36-49.
15. Леонтьев А. А. Психолингвистика. – Л.: Наука, 1967. – 118 с.
16. Лотман Ю.М. Анализ поэтического текста // Лотман Ю.М. О поэтах и поэзии. – СПб.:
Искусство-СПБ, 2001. – С. 18-254.
17. Панов М. В. О восприятии звуков // Развитие фонетики современного русского языка. –
М.: Наука, 1966. – С. 155-162.
18. Панов М. В. Русская фонетика. – М.: Наука, 1967. – 438 с.
19. Поливанов Е. Д. Статьи по общему языку. – М.: Наука, 1968. – 376 с.
20. Соссюр Ф. де. Труды по языкознанию. – М.: Прогресс, 1977. – 695 с.
21. Шмелёв Д. Н. Введение в экспериментальную психосемантику: Теоретико-методологические
основания и психодиагностические возможности. – М.: Изд-во МГУ, 1983. – 157 с.
22. Якобсон Р. Избранные работы. – М.: Наука, 1985. – 455 с.
23. Bloomfield L. Linguistic aspects of science. – Chicago, 1947.
24. Bolinger D. Rime, Assonance and Morpheme Analysis // Word. – 1950. – Vol. VI. – P. 117-136.
25. Bradley H. The Making of English. – London, 1908. – P. 155.
26. Brown R. Words and Things. – Glencoe, Illinois: Free Press, 1958. – 398 p.
27. Brown R., Black A. H., Horowitz A. E. Phonetic symbolism in natural languages. – J. Abnorm. a. Soc.
Psychol., 1956, No. 54. – P. 249-251.
28. Charleston B. Studies on the Emotional and Affective Means of Expression in Modern English (Schweizer
Anglistische Arbeiten 46). – Bern, 1960. – 375 p.
29. Ertel S. Psychophonetik. Untersuchungen über Lautsymbolik und Motivation. – Göttingen: Verlag für
Psychologie C. J. Hogrefe, 1969. – 230 S.
30. Fenz E. Laut, Wort, Sprache und ihre Deutung. – Wien: F. Deuticke, 1940. – 179 S.
31. Firth J. R. Speech. – London, 1930. – 147 p.
32. Fröhlich A. Zusammenhang zwischen Lautform und Bedeutung bei englischen Wцrtern Die
neueren Sprachen. – Wien: Deuticke. – 1925. – Bd. 33. – S. 27-42.
33. Hilmer H. Schallnachahmung, Wortschцpfung und Bedeutungswandel. – Halle: Niemezer,
1914. – 205 S.
34. Jespersen O. Symbolic value of the vowel “i” // Linguistica. – Copenhagen: Levin a. Munksgard,
1933. – P. 283-303.
35. Kirchner G. Silbenverdoppelung ohne Vokaländerung // Anglia, 1941. Bd LXV. – S. 328-
340.
36. Marchand H. Phonetic Symbolism in English word-formation // Indogermanische
Forschungen. – 1958. – Vol. 64. – P. 146-277.
37. Müller H. Experimentelle Beiträge zur Analyse des Verhältnisses von Laut und Sinn. – Potsdam-
Berlin: Müller u. Kiepenheuer Verlag, 1935. – 154 S.
38. Müller M. Die Reim- und Ablautkomposita des Englischen: Diss. Strassburg, 1909.
39. Newman S. Further experiments in phonetic symbolism // Americ. Journal of Psychology. –
1933. – Vol. 45. – P. 53-75.
40. Paul H. Prinzipien der Sprachgeschichte. – 3 Aufl. – Halle: Mitteldeutscher Verlag, 1909. –
124 S.
41. Sapir E. A study in phonetic symbolism // Journal of experimental Psychology. – 1929. – Vol.
12; 3. – P. 225-239.
42. Skalicka V. Studie o mad’arskych vyrazech onomatopoickych // Sbornik filologicky. – Praha,
1935. – N2. – S. 77-116.
80

43. Smith L. P. Words and Idioms. – London, 1934.
44. Sweet H. History of Language. – London, 1900. – P. 33-38.
45. Taylor I. K. An anatomy of words used in a word matching phonetic symbolism experiment //
Journal of general Psychology. – 1967. – Vol. 76, 2. – P. 231-239.
46. Taylor I. K. Note on phonetic symbolism // Percept. Motor Skills. – 1965. – Vol. 20. – P. 803-804.
47. Taylor I. K. Phonetic symbolism re-examined // Psychological Bulletin. – 1963. – Vol. 60, 2. –
P. 200-209.
48. Weiss J. Phonetic symbolism and perception of connotative meaning // Journal of verbal learning
and verbal behavior. – 1968. – N 7. – P. 574-576.
49. Werner H. Die melodische Erfindung im frühen Kindesalter. – Wien: In Kommission bei
A. Hölder, 1917. – 100 S.
50. Werner H. Die Ursprünge der Lyrik. Eine entwicklungspsychologische Untersuchung. –
Mьnchen: Reinhardt, 1924. – 243 S.
51. Werner H. Grundlagen der Sprachphisiognomik. – Leipzig: Verlag von Velhagen u. Klasing,
1932. – 85 S.
52. Westermann D. Laut, Ton und Sinn in westafrikanischen Sudansprachen // Festschrift
Meinhof. – Hamburg: H. Buske Verlag, 1927. – S. 94-113.
53. Whorf B. L. Language: Poan and Conception of Arrangement // Language, Thought and
Reality: Selected Writings of B. L. Whorf / Ed. J. Carroll. – London, 1956. – P. 125-133.
The article considers and analyses the theoretical basis of phonosemantics, its place among linguistic
sciences and its relations to other trends of science. The investigation contains a review of current literature,
and an analysis of outstanding scientific opinions concerning theoretical phonosemantics.
Key words: phonosemantics, sound symbolism, language sign motivation, language sign randomness.
УДК УДК 811. 811. 161. 161. 1’373. 1’373. 1’373. 611
611
Литвинникова Литвинникова О. О. И.
И.
МНО МНОЖЕС МНО ЖЕС ЖЕСТВЕННОС
ЖЕС ТВЕННОС ТВЕННОСТЬ ТВЕННОС ТЬ С ССЛОВООБР
С ЛОВООБР ЛОВООБРАЗОВ
ЛОВООБР ЗОВ ЗОВАТЕЛЬНОЙ ЗОВ ТЕЛЬНОЙ МО МО МОТИВ МО ТИВ ТИВАЦИИ ТИВ АЦИИ В В ГГ
ГЛАГО Г ЛАГО ЛАГОЛАХ ЛАГО ЛАХ
ОТАДЪЕКТИВНОЙ АДЪЕКТИВНОЙ ПРОИЗВОДНОС
ПРОИЗВОДНОСТИ ПРОИЗВОДНОС ТИ РУ РУССКОЙ РУ ССКОЙ НАРОДНОЙ НАРОДНОЙ РЕЧИ
РЕЧИ
У статті розглянуто явище множинності словотворчої мотивації серед дієслів відад’єктивної
похідності російських говірок на прикладі одиниць, які характеризуються множинністю
словотворчої мотивації та структури, але мають одне словотворче значення. Актуальність опису
обумовлено недостатньою вивченістю вказаних похідних.
Ключові слова: множинність мотивації, словотворча структура, словотворче значення,
похідність, моно- та полімотивованість.
Активное изучение проблемы множественности мотивации связано с началом 70-х годов
XX века. Авторы раздела “Словообразование” Грамматики современного русского литературного
языка В.В. Лопатин и И.С. Улуханов пишут: “Мотивированные слова могут соотноситься как с
одним мотивирующим словом, так и с несколькими мотивирующими словами, т. е. иметь более
одной мотивации” [4, 38–39]. Затем И.С. Улухановым была опубликована статья “Словообразовательная
мотивация и её виды”, где неединственные мотивации заняли своё место среди
других типов мотивации [9, 37– 46]. Таким образом, представление о словообразовательной системе
как системе мономотивированных образований было разрушено, а объектом науки перестала быть
только словообразовательная пара – производное и производящее, и на одно из первых мест
выдвинулось словообразовательное гнездо и его части. Наиболее яркое выражение данное
направление получило в монографии А.Н. Тихонова “Проблемы составления гнездового
словообразовательного словаря” [8, 106]. Вынуждена была отойти от старых критериев поиска
единственной производящей основы для производного и Е.А. Земская. Однако у неё это вылилось в
теорию “расхождения отношений формальной и смысловой производности”. По её мнению, можно
говорить о семантически производящих основах и структурно производящих основах, например,
81